Падіння руїни та люті!

Я звузила очі.

— Хаймел говорив щось таке.

— Ага, ну, той знає забагато.

— Як і ви...?

— Чому б тобі не налити мені скляночку з он тієї червоної пляшки? — вказала Мейвен кволою рукою. — Отам. На столі біля дверей.

Я озирнулась і побачила її. Перетнувши кімнату, я взяла пляшку й витягла корок. Запах віскі був таким сильним, що ледь не вдарив мені в лице.

— Упевнені, що хочете цього?

— Я просила б, якби не хотіла?

— Гаразд, — пробурмотіла я й налила темно-коричневу рідину в стару глиняну чашку. Піднесла старій напій, у душі сподіваючись, що віскі розв’яже їй язика, а не вб’є. — Ось.

— Дякую, — вона обхопила чашку тонкими кістлявими пальцями та зробила ковток — великий ковток. Я витріщилася на неї, а Мейвен лиш прицмокнула губами. — Зігріває кісточки.

— Угу.

Вона знову розреготалась.

— Я колись була такою, як ти. Не якась замурзана сирота з вулиці, але ніц не краще. Бідна фермерська донька, одна з трьох із пустими животами, зате забитими всілякими нісенітницями головами.

Цей вислів мене дещо образив, але я змовчала.

— І так само, як ти, радо готова була проміняти що завгодно, аби не йти до сну голодною щоночі, — продовжила вона й перевела погляд на свічки на стіні. Я сіла на інший стілець. — Аби не прокидатися щоранку, знаючи що закінчу так само, як моя мама, мертва, перш ніж розміняла четвертий десяток, чи як татко, нещасний від роботи на полях. Коли я зустріла Барона Гантінґтона — Ремуса Гантінґтона...

Зморшки на її обличчі пом’якшилися, коли вона згадала дідуся Клода.

— Я більш ніж рада була дати йому все, чого він хотів, аби мати їжу й прихисток. Комфорт. Він був добрим, особливо, коли я народила йому сина, якого його дружина видала за свого. Але я виростила Ренальда. Він був все ще моїм хлопчиком — батько Клода. Я народила йому також і доньку. Назвали її на честь моєї мами. Елоїзою. Виростила і її теж. Якось вийшло так, що я їх всіх пережила, — вона знову засміялася й зробила ще один ковток. — Стара кров. Це моя родина. Наша кров стара. Так казав мій татко.

Мейвен повільно розвернулася до мене.

— Ти знаєш, що таке стара кров?

Я захитала головою.

— Це ще одне ім’я, яким називають селестіалів. Стара кров. Отже, багато з моїх предків можна відслідкувати аж до Великої Війни. Навіть ще раніше. Можна відстежити аж до перших, тих, хто раніше був зірками, що наглядали за нами. Древніші, ніж король, що зараз править. Древні, як ті, що був до того.

— Перші? — моя інтуїція замовкла, і цього було достатньо, щоб я зрозуміла. — Високородні?

Мейвен кивнула.

— Демінієни. Спостерігачі. Помічники.

Торн... він називав так древніх Демінієнів. Спостерігачі.

— І як це пов’язано із зіркородними?

— Якщо ти нарешті прикусиш свого язика, я до цього дійду.

Я стулила рота.

Мейвен хрипко засміялася.

— Ти колись замислювалася над тим, наскільки селестіали дивні? Як взагалі з’являються на світ? Ми не їхні діти, а походимо від Демінієнів. Щоб народився селестіал, мають бути тільки Високородний і низькородний, хіба це не дивно?

Я погодилась, але не захотіла це сказати.

— Подумай про це, — поглянула вона на мене. — Демінієни можуть перетрахати половину королівства й не мати дитини.

Почувши її лайку, я ледь не розреготалася, та мудро стримала сміх.

— Вони мають хотіти цього. А тепер, навіщо їм хотіти дитину з низькородним?

Стара вичікувально подивилася на мене.

— Не знаю, — відповіла я. — Можливо тому, що вони... закохані?

Вона розреготалася так сильно й голосно, що пролила віскі зі своєї чашки. Я не розсердилася на неї. Для мене це теж звучало по-дурному.

— Можливо. Можливо, але кожна істота повинна мати закладену основу, і саме це тоді робили Демінієни. Закладали основу для тих, хто був народжений із зірок.

Я справді гадки не мала, що вона мала на увазі, тому мовчала й слухала.

— І я гадаю, що деяким із них ця основа не подобається. Принаймні так завжди говорив мій татко. Ти, мабуть, думаєш, що це тому, що вони хочуть зберегти кров чистою, так? — запитала Мейвен, і так, саме так я й думала. Її тонкі, безкровні губи вигнулися, показуючи старі жовті зуби. — Я думаю, вони не хочуть цього, бо знають, на що здатна їхня кров. Вона дозволяє зорям падати.

Потилиця почала поколювати.

— Зіркородні? Ви говорите про селестіалів? — запитала я, заплутавшись.

— Ні. Не про них. Вони не народжені із зірок, — вона підняла руку й вказала пальцем на мене. — Зірки не падають для будь-кого, але вони... Колись казали, що, коли падає зірка, смертний стає божественним.

Я здійняла брови.

— Божественним?

— Божественним, як інша моя внучка, — вона здійняла чашку в мій бік, ніби відсалютувала мені. — Божественна, як ти.

— Я? — пискнула я. — Я не селестіа...

— Але ж ти й не проста низькородна, еге ж? Ти бачиш майбутнє. Зазираєш у розуми інших. Ні, не проста. Стара кров, — повторила Мейвен. — Коли народжується одна, кожен наступний має шанс. І таких більше, ніж ти вважаєш. Ніхто ніколи не цікавився, звідки заклиначі взяли свої знання, звідки дізналися про частини тіл Високородних.

Вона хрипко засміялася:

— Стара кров. Ніхто нічим не цікавиться.

Я здивувалася — заклиначі походили від Високородних?

— Я не знала... — я замовкла та з мене вирвався здушений сміх. — Звісно я не могла знати. Моя інтуїція ніколи не допомагала з Високородними.

— Дивно, еге ж?

Я повільно закивала. У моїй голові вирувало так багато запитань.

— Дивно, що ми всі забули правду.

— Правду?

Мейвен задумливо вдивлялася у свою чашку.

— Добро й зло справжні. Вони завжди були. І все ж, вага світу завжди звалювалася на тих, хто посередині, які не є хорошими, чи поганими. Так завжди говорив мій татко, — вона знову підняла чашку. — Але він також був і пиякою, тож...

Я повільно кліпнула.

— Тут Демінієни походжають містом, цими стінами, так?

— Так. Принц і два лорди.

— Принц, — задумливо гмикнула вона. — Це мало статися.

— Що саме?

— Що він прийшов, — вона повернула до мене голову, — за своїм.

Розділ 29

Гострий вихор поколювання вибухнув на потилиці. Що він прийшов за своїм. Серце закалатало. Повернулося те саме відчуття, що було до цього. Правильності. Прийняття.

Я нахилилася до Мейвен.

— Ви... — крізь мене пройшов спалах енергії. Я не контролювала власне тіло — воно розвернулося на стільці до дверей за мить до того, як ті відчинились.

Хтось штовхнув їх з такою силою, що свічки затремтіли на столі.

На порозі стояв розлючений Хаймел.

— Що ти тут робиш?

— Нічого, — підвелась я й витерла долоні об сгегна. — Просто повертала прикраси, що вдягала вчора.

Хаймел подивився на Мейвен.

— І чого це ти отут всілася?

— Мейвен трохи запаморочилося, — швидко відповіла я. І це не інстинкт підказав мені збрехати, а загальна недовіра до цього чоловіка. — Я принесла їй попити й просто хотіла впевнитись, що з нею все добре.

Мейвен мовчки підняла чашку й допила віскі, яке, я дуже сподівалася, Хаймел не внюхав.

— Як на мене, то з нею все добре.

— Так. На щастя, — я розвернулася та кивнула їй. Стара не подала жодних ознак, що бачить мене, чи когось іншого. Я вагалася, бажаючи отримати підтвердження того, що я підозрювала, але вона не зводила очей зі свічок. Хаймел чекав. Розчарована, я покинула кімнату.

Цей осел вийшов за мною й зачинив двері.

— Про що ви там розмовляли?

— Розмовляли? З Мейвен? — посміхнулась я. — Ми не розмовляли.

Він скривився.

— Я чув чийсь голос.

— Ти чув, як я говорила сама з собою, — повторила я. — І якби ми й розмовляли, що з того?

Хаймел стис щелепу.

— Нічого, — сказав він і подивився на двері, а потім знову на мене. — Не думай, що ти тут потрібна.

Я стримано розвернулась і попрямувала з ніші вузьким коридором для прислуги. Дійшовши до дверей фоє, я озирнулась і побачила, що Хаймела вже там не було.

Оскільки він повернувся до кімнати Мейвен, я не сумнівалася, що він знав усе, чим вона поділилася зі мною.

Того вечора я прогулювалася садом і милувалася, як три душі витанцьовували над трояндами. Я не заходила надто далеко, тому ще чула музику, яка долинала з галявин Арчвудського Маєтку.

Після розмови з Мейвен я вирушила на пошуки Клода, але не побачила його аж до вечора. У нас не було можливості поговорити. Він влаштував вечірку, яка могла конкурувати з тими, які проходили під час Бенкетів. Під’їзд заповнили прикрашені дорогоцінностями карети, а Велика Палата рясніла блискучими аристократами. Я провела там лише кілька хвилин і знала, що більшість приїхала побачити лордів Вітрусу, та, звісно ж, Принца.

Я потяглась і провела пальцями по шовковистих трояндових пелюстках. Помилилася, припустивши, що більшість аристократів покине місто, коли почує про невідворотну облогу. Та здавалося, нікого з них не хвилювало, чому вони тут. Їхні думки повністю поглинуло бажання хоч мигцем побачити Високородних, а то й більше.

Це означало, що ніхто з присутніх не був на тренуванні з Високородними вранці й не готувався до облоги. Що мене не дуже здивувало. Я досі вірила, що багато хто поїде, коли усвідомить усю реальність того, що мало статися.

Високородних досі не було, і я не знала, чи хтось із них зрештою з’явиться.

Я не знала навіть, чи повернувся Торн до маєтку, і чи шукав він вже мене.

Одна з душ опустилася, майже торкнувшись моєї руки, перш ніж заплила в троянди. У моїй голові пролунали слова Мейвен. Він прийшов за своїм. Теплий вихор поколювань пробігся від потилиці, повернулося те саме відчуття. Правильність. Прийняття. Я не розуміла.

Я підкорилася й пішла, непевна, чи було це відчуття викликане інтуїцією. Оскільки я мала про ті чуття тільки туманні передбачення, я гадки не мала, що керувало ними. Важко також було повірити в те, що розповіла Мейвен... на що натякала.

Якщо вона сказала правду, тоді вона стверджувала, що я... що я селестіал і саме так отримала свої здібності. Чи було це можливим? Ні. Я не знала своїх батьків, не те що пращурів, але Клод не мав жодних дарів. Я ніколи не чула, щоб хтось мав надприродні здібності. Але обоє, вона й Клод, говорили про Бейлена так, ніби він був інший. Божественний. Ніби я була інша. Божественна. Тому, що ми... були зіркородними?

Я поглянула вгору, на всипане зірками небо. Частина мене хотіла засміятися із цього безглуздя. Хіба Торн не відчув би, що я селестіал? Хіба Клод просто не сказав би мені про це? Навіщо було приховувати це від мене? Жахлива річ спала мені на думку. Чи міг він приховувати це від мене тому, що селестіалів автоматично включали до класу аристократів? З’являлися б певні можливості. Я могла б здобути освіту, якби захотіла. Купити будинок. Заснувати бізнес...

— Ні, — прошепотіла я. Клод не приховував би цього від мене просто, щоб тримати біля себе. Якщо це була правда, і я була селестіалом, мала б бути до біса гарна причина, чому Клод мені нічого не сказав.

Якщо тільки я не була неймовірно наївною, а це було не так. Принаймні я так не вважала.

Через кілька хвилин я зупинилася, бо відчула раптове згущення повітря. Коротка, неприродна нерухомість, а тоді різко посилилося дзижчання комах і співи нічних птахів. Крихітні сироти розповзалися по руках. Мене стиснуло усвідомлення.

До грудей повернулося відчуття набряку, і я повільно розвернулася й вдихнула.

За кілька метрів від мене на доріжці стояв Торн, одягнений у чорні туніку без рукавів і штани. Теплий бриз грав вільними пасмами його волосся й відкидав їх на лінію його щелепи. Не було золотих відблисків зброї, чи принаймні я їх не бачила. Та ця відсутність не робила його менш небезпечним.

І той клятий потяг — побігти, спровокувати його до погоні — знову зростав у мені. Я напружилася. Це було дике відчуття.

— Я шукав тебе, — сказав він, прикликаючи кілька душ над нами.

Стиснувши руки докупи, я не поворушилася.

— Так?

— Я гадав, ти будеш у моїй кімнаті або в себе.

— Маєш на увазі, ти думав, що я чекатиму твого повернення?

— Так, — сказав він не вагаючись.

— Не варто було, — я відвернулася від нього. Серце закалатало, та я змусила себе рухатися повільно. Не бігти. Не оглядатися, тому що я... я знала, що він йшов слідом. Тепле тремтіння підкралося до спини.

— Я думав, ми вже все узгодили, — сказав Торн, і, судячи зі звуку, він був усього за пів метра від мене.

— Узгодили?

— Так, — промовив він. — Я пам’ятаю, як казав тобі, що повернусь, як тільки зможу.

— Але я не пам’ятаю, щоб погоджувалася сидіти й чекати твого повернення.

— Я не очікував, що ти сидітимеш і чекатимеш.

Я зупинилась і розвернулась до нього. Він стояв близько, підійшовши до мене тим тривожно-безшумним способом.

— Чого ж ти тоді очікував?

Принц не зводив із мене очей — у них сяяв синій колір.

— Що ти від мене не ховатимешся.

— Я не ховаюсь, Ваша Високосте, — я підняла підборіддя. — Просто насолоджуюсь вечірньою прогулянкою.

Він слабко всміхнувся.

— Або просто перевіряла, чи знайду я тебе?

Я замислилася. Може, тому я сюди й прийшла?

Він усміхнувся ще ширше.

Що він прийшов за своїм.

Я прикусила нижню губу, розвернулась і пішла. Сукня, яку я вдягнула до вечері, шелестіла об кам’яну стежку.

— Ви сьогодні зустрілися з мешканцями Арчвуду?

— Так, — порівнявся зі мною Високородний.

Я продовжувала дивитися вперед.

— Багато людей прийшло?

— Багато, але не всі, хто могли, — сказав він мені й торкнувся моєї руки. — Був твій барон.

— Що? — я здивовано поглянула на нього. — Він прийшов?

Торн засміявся.

— Я здивувався так само, як і ти.

Я кліпнула.

— Він тренувався?

— Ні. Але сьогодні й не було безпосередньо тренування, оскільки Раз мав розділити тих, хто вмів користуватись мечем, чи луком, і тих, хто не вмів нічого, — сказав він. Мене так смішили скорочення їхніх імен. Раз. Бас. Тор. — Ти, мабуть, не здивуєшся, що більшість нічого не вміє.

— Ні. Окрім охорони, сумніваюся, що багатьом доводилося брати до рук меча, — промовила я. — Єдині, хто вправні з луком, це довгі мисливці, а вони, ймовірно, на полюванні. Решта працює в шахтах.

— Здебільшого саме вони з’явились і готові навчатися, — продовжив Принц Торн. — І все ж вони не єдині, здатні захищати місто.

Я знала, що він мав на увазі аристократів.

— Здогадуюся, більшість із них ще не прокинулася від вечірніх розваг, і тому не прийшли, — сказала я, досі не оговтавшись від того, що там був Клод. — Що робив Барон?

— Здебільшого слухав і дивився. Це навіть більше, ніж я від нього очікував.

Я поглянула на Високородного. Наші очі зустрілись, і мені скрутило живіт.

— Він не геть безвідповідальний, знаєш?

— Побачимо, — відповів Принц Торн. — Але я вважаю, що він краще підходить для життя при Дворі, ніж для управління містом.

Слова Мейвен знову спливли в моїй пам’яті. Я переплела пальці, відчуваючи, що маю обережно поставити запитання.

— Це й робить більшість селестіалів?

— Деякі. Залежить від Двору, і як там ставляться до селестіалів. Деякі Високородні ставляться до них, як до...

— Низькородних? — завершила я за нього.

Торн кивнув.

— Як так?

Він відповів не відразу.

— До них ставляться більше як до прислуги, ніж до рівних.

Я повільно видихнула.

— І чим відрізняється це від твого Двору? Я завжди чула, що низькородним там не раді.

— Не раді.

Я різко повернула до нього голову.

— А я вже думала, що твоя нелюбов до низькородних, це чергові плітки.

Торн дивився вперед.

— Високогір’я — дикі місця, на’лей. Небезпечні навіть для Високородних, якщо подорожувати без знання.

Я замислилася над цим. Знала, що найбільша частина Відьмолісся розташовувалась у Високогір’ї.

— Чи мешкають там селестіали?

— Мешкають. Деякі навіть лицарі Двору.

— Ого.

Це було логічно, оскільки я знала, що в Полку Корони було багато селестіалів. Я прикусила нижню губу та відшукувала способи запитати про те, що мене цікавило, і, нарешті, знайшла.

— Я завжди хотіла дещо дізнатися. Чи можеш ти або інші Високородні відчути селестіала? — запитала я, створила ту нитку та відкрила чуття. Увійшла в контакт із білою стіною й натисла на неї. Нічого не сталося, і я розірвала зв’язок.

Він кивнув.

— Їхня сутність інша, ніж у смертних.

Що ж, це спростувало твердження Мейвен. Принц постійно називав мене смертною.

— Це дивна річ, щоб нею цікавитись, — зауважив Торн.

— Мене цікавить багато дивних речей, — відповіла я, і це була правда.

— Наприклад?

Я засміялася.

— Не хочу осоромитися, поділившись усім, що спадає мені на думку.

— Що ж, тепер мені ще більше цікаво.

Я пирснула та виразно на нього подивилася.

У повній тиші ми наблизилися до дерев гліцинії.

І лише тоді я усвідомила, як далеко ми зайшли.

— А мною ти цікавилася?

Так, багато разів впродовж років, і навіть більше, відколи він вперше з’явився в Арчвуді. Я зупинилась і провела пальцями по цвіту лавандового відтінку. Мене цікавило багато різних випадкових, неважливих речей. Напевне, я мала б перейматися більш важливими питаннями, ніж ті, що ставила їх собі в той час.

— У тебе є сім’я? — запитала я те, що мене цікавило. — Тобто, очевидно, не кровна, але щось схоже.

— Демінієни мають щось схоже на сім’ю — братів і сестер, — відповів він і протягнув до мене руку. Він торкнувся товстої коси на моєму плечі та провів великим пальцем вздовж неї вниз. — Нас ніколи не створюють самих. Зазвичай, нас двоє чи троє, створених в один час, в одній землі, в одному Відьмоліссі.

— Тож, у певному сенсі, ти маєш кровних... родичів?

Його пальці торкнулися моїх грудей.

— У певному сенсі.

— І кого? Одного? Двох?

У м’якому світінні душ я помітила, як він стиснув щелепу.

— Зараз одного, — насупився Принц. — Брата.

— Були ще?

— Сестра, — відповів він. — Ти цікавилася колись, чи є в тебе брати або сестри?

— Раніше цікавилась.

— А тепер ні? — підсумував він.

— Ні, — я вдивлялася у його неймовірно вродливе обличчя. — Що ти робиш, коли...

Мені перехопило подих, бо Високородний тильною стороною долоні торкнувся моїх грудей. Тонка тканина ніжно-жовтої муслінової сукні не створювала жодного бар’єра для жару від його дотику.

Його вії піднялись. Очі, більш сині, ніж зелені чи карі, поглянули на мене.

— Ти щось казала?

— Що ти робиш вдома?

— Читаю.

— Що? — засміялась я.

Торн знову злегка всміхнувся.

— Ти маєш здивований вигляд. Невже так важко повірити, що я насолоджуюся читанням?

Я потягнулася, щоб прибрати його руку, але він не дав. У моїй голові була повна тиша, і тут я... відчула щось. Теплий шепіт на потилиці. Відчуття, яке я вже мала раніше. Правильності. Але чи йшло воно від мене?

Може, від нього?

І що це взагалі означало?

— На’лей?

Я прокашлялась та знову зосередилася на ньому.

— Що ж тоді тобі подобається читати?

— Старі тексти. Щоденники тих, хто жив до мого створення, — сказав він. — Те, що більшість вважатиме нудним.

— Як на мене, звучить цікаво, — під своїми пальцями я відчула, як м’язи його рук ворушились під твердою плоттю, поки він віє рукою вздовж моєї коси. — Я бачила тільки кілька томів історії в кабінеті Клода.

— Ти читала їх?

Я похитала головою й зрозуміла, що він запитував серйозно. Зрештою, Високородні не могли брехати. І чому я постійно про це забувала?

— Сторінки на вигляд древні, я боюсь їх пошкодити.

— Що ще? — його рука покинула косу, пройшлася животом і зупинилась на вигині талії. Моя долоня рухалася слідом за його. Це був легкий простий дотик, який я не могла відпустити. — Що ще тебе цікавить?

Чи згадував він колись про маленьку дівчинку, яку зустрів у Місті Злуки. Я думала про це дуже часто, але ніяк не могла вимовити цього вголос. Натомість я запитала те, чим зацікавилася тільки сьогодні.

— Чи віриш ти в старі легенди та байки?

— Наприклад? — він обійняв мене за стан.

— Наприклад... старі історії про зіркородних, — сказала я, і його погляд злетів на мене. — Смертних, що стали божественними, чи щось таке?

Карі плями його райдужок раптово кинули тіні на яскраво-сині кольори.

— Що змусило тебе зацікавитися таким?

Я знизала плечима й спробувала приховати свій неспокій.

— Дещо, що я колись почула від старої людини. Це все звучало фантастично, — додала я. — Я не певна навіть, чи таке існує, тож, може, ти й не знаєш, про що я кажу.

— Ні, таке існувало.

Існувало.

Я промовчала.

— І я вірив, — сказав Високородний.

— Але що це означає? — запитала я.

— Це... це значить най’серафим, — пояснив він. — І це все.

Усе. Він казав це раніше, коли говорив про най’кору.

— Що ж ще?

Я спантеличено мотнула головою.

— Чи називав ти колись іще когось на’лей?

— Ні, — він злегка всміхнувся. — Не називав.

Наші очі зустрілись, і чомусь це відкриття відчувалося настільки ж важливим, як і знання про те, що дещо зі сказаного Мейвен виявилося правдою.

— Я теж цікавився тобою, — промовив він у тиші. — Цікавлюсь навіть зараз.

— Так?

— Я жодному смертному не розповідав, що в мене є брат, і не ділився любов’ю до читання.

— Ну, я ніколи нікому не розповідала, що хочу бути ботаніком, тож...

— Навіть твоєму барону?

Я захитала головою.

— Це мене радує.

— Чому?

— Це теж мене цікавить. Чому. Чому б мені розповідати тобі щось, але ти вже й так це знаєш, — сказав він. Це прозвучало так само невиразно образливо, як і раніше. — Навіть сьогодні, коли я мав повністю зосередитися на людях перед собою, я спіймав себе на думці, що ж в тобі таке? Це все ще неймовірно бентежить і дратує.

Добре-е-е. Я забрала від нього руку.

— Що ж, тоді, мені, мабуть, краще піти, щоб не продовжувати бентежити й дратувати тебе.

Принц засміявся.

— Радше я сам себе бентежу й дратую, — зітхнув він. — І, якщо ти підеш, я піду слідом, і здається мені, це може призвести до суперечки, коли є набагато приємніші речі, якими ми могли б зайнятися.

— Ага.

Ми знову рушили.

Усмішка, що промайнула на його обличчі, мала хлоп’ячу чарівність, і робила його молодшим на вигляд, менш позасвітним, і це стискало мені серце.

Я швидко відвернулася.

— Потанцюй зі мною.

Я здивовано поглянула на нього. Цього я точно не очікувала.

— Я ніколи раніше не танцювала.

Він зупинився.

— Жодного разу?

Я кивнула.

— Тож, я не вмію танцювати.

— Ніхто не вміє танцювати, коли робить це вперше. Вони просто танцюють, — він подивився мені в очі. — Я навчу тебе, Калісто.

Я глибоко втягнула повітря, сповнене його м’якого деревного запаху... Моє ім’я стало зброєю. Слабкістю. Я кивнула.

Я поглянула на його руку, яку Принц Торн протягнув мені. Це... це здавалося сном. Серце шалено закалатало. І мені здалося, чи скрипка з галявини зазвучала гучніше й ближче? Як і гітара. І чи ця мелодія раптово виникла в повітрі зі співу нічних пташок і гудіння комах?

— А якщо я не захочу? — запитала я та нервово стиснула свої долоні.

Срібне світло місяця лягло на вигин його щоки, і він схилив голову.

— Тоді ми не танцюватимемо, на’лей.

Вибір. Ще один, що взагалі не повинен був мати значення, але мав, і я... я хотіла танцювати, навіть якщо осоромлюсь. Я здійняла руку, сподіваючись, що він не помітить, як я тремтіла.

Наші долоні з’єдналися. Доторк — відчуття його шкіри на моїй — досі захоплював. Його довгі пальці обхопили мої, і він трохи вклонився.

— Це честь для мене, — пробурмотів Високородний.

Я нервово засміялась.

— Я думала, Високородні не можуть обманювати.

— Не можемо. Жодного обману, — Торн ніжно потягнув мою руку й зробив крок вперед, підводячи мене ближче. Раптом його стегна торкнулися мого живота, і наші груди зустрілись. Швидкоплинний дотик став несподіваним, і лише тоді я зрозуміла, що це був не той вид танцю, який я бачила в аристократів на менш диких балах Барона, де між їхніми тілами зберігалась відстань у кілька сантиметрів, і кожен крок був добре відпрацьованим і точним. Це більше нагадувало танці аристократів після того, як вони знімали маски.

Його стегна хитнулись, а рука на моїй долоні спонукала піти за ним. За кілька секунд я зрозуміла, що цей вид танцю більше нагадував заняття коханням. Не те щоб я знала, як відчувається кохання. Секс? Це була геть інша історія, і цей танець точно його не нагадував.

— Припини думати.

— Щ-що? — я подивилась вгору, побачивши лише нижню половину його лиця.

— Ти напружена. Зазвичай, це означає, що твоя голова не там, де тіло, — сказав Торн. — Ти занадто багато думаєш. Не потрібно думати про своє тіло, щоб танцювати.

— То що ж робити? — запитала я, бо було складно не думати про те, наскільки ми зблизилися... наскільки він був високий і широкий, і як це змушувало мене почуватися вишуканою. А я не мала нічого, що можна було б так описати. Навіть мої руки. Коли він повернувся, я перечепилася через власні ноги, а може, це були і його.

— Просто заплющ очі, — пояснив він. — Як минулої ночі, коли твої пальці були між стегон, а твій рот на моєму члені. Просто заплющ очі й відчувай.

Я сумнівалася, що згадка про минулу ніч мала допомогти, тому що гострий укол бажання, який викликали його слова, дуже сильно відволікав. Та я заплющила очі.

— Слухай музику. Йди за нею, — вмовляв він. Його голос був тепер глибший. Насиченіший. — Йди за мною, на’лей.

Я вдихнула й зробила те, що необхідно було для використання здібностей. Стишила розум, дозоляючи собі слухати музику — припливи та відпливи скрипки, звуки ночі, що осідала навколо нас, заряджаючи повітря. Я знайшла ритм, що вів мої ноги й стегна. Я піддалася ритмові, і піддалася йому — моє тіло розслаблялося з кожною хвилиною, а кроки легшали. Коли він розвернув мене цього разу, я не перечепилась. Пішла за ним. Це був ніби політ, і я уявила, що була однією з душ, що танцювали над нами — ми були ними.

І це було найдивніше, майже відчуття звільнення під час танцю з Принцом. Я рухалася в ритмі — струни пришвидшились і я наздоганяла їх. Краплі поту вкрили мою шкіру — його шкіру. Пасма волосся, що вибилися із заплетеної коси, прилипли до плоті. Запашні ліани гліциній перепліталися з нами в русі. Моє дихання прискорилось, і з кожним подихом я ще щільніше притискалася до Принца. Одяг був настільки тонкий, ніби між нами нічого не було. Я хотіла, щоб те ж саме стосувалося моїх рук, тому що відчувала, як здіймалися його груди від неглибокого повільного дихання.

Ми кружляли під гліциніями. Його рука на моїй талії зіслизнула по спині вниз, пробуджуючи рій тремтіння на своєму шляху. Серцебиття прискорилось, і, звісно ж, не через танець. Я розслабила шию, відхилила голову й розплющила очі. Над нами танцювали душі, розмиті кулі м’якого світла, коли ми кружляли й кружляли. І якимось чином у цьому колі його стегно опинилося поміж моїх ніг. Кожен мій рух, кожен його рух створював це... витончене, занепадницьке тертя.

Я йшла за музикою — за ним. Ритм поступово сповільнився. Світ перестав кружляти, і ми рухались в обіймах одне одного. Цей ритм був насиченіший, густіший, тремтливий, просто як кров у моїх венах. Кожен подих ніби застрягав у горлі, коли стегна рухалися в ритмі бурхливої музики, рухалися біля нього. І я почувалася насиченіше, густіше, тремтливо, як і рука, що тримала мою. М’язи внизу живота скрутились і напружились від бажання, і, рухаючись, я відчувала біля свого живота його, товсту частину його, твердішу за все інше.

Його груди вистукували об мої, і палка хвиля бажання накрила мене. Його подих дражнив вигин моєї щоки й кутик губ. Він зупинився там, але не я. Наші тіла досі рухались, але я не була певна, що це можна було наразі назвати танцем. Я терлась об нього, а рука на моїй талії заохочувала. Мене охопило дике відчуття покинутості. Первинний потяг бігти. Дике бажання, щоб він погнався. Дикунська потреба, аби він спіймав.

Він повністю завмер біля мене — тільки груди здіймались і опускались. Я повільно звела на нього очі. У його зіницях з’явилися вибухи зіркового світла. Я не знала, чи це був танець, чи мелодія в повітрі, чи те, що він більше нікого не називав на’лей, чи те саме дивне відчуттям правильності... Можливо, все це разом додало мені сміливості.

Я вислизнула від нього та тремтливо відступила. Принц нахилив голову. Напруга заповнила простір між нами й повітря навколо.

І я зробила це.

Піддалася потягу.

Розвернулась і побігла.

Розділ 30

Притримуючи спідницю сукні, я мчала крізь ліани гліциній. Серце калатало, а кров... кров розпалювалась. Я бігла так швидко, як тільки могла, кидаючись то вліво, то вправо. Пасма волосся вибилися з коси та спадали мені на обличчя, але я не сповільнювалася.

Допоки не відчула, що Принц Торн наздоганяє.

Глибоко поміж дерев я зупинилась. Перевела подих і поглянула на освітлену душами завісу ліан. Я не бачила його, але відчувала — у згущенні повітря, в електричному заряді, що витанцьовував на моїй шкірі. Я знала, що він був близько. Спостерігала й чекала. Він — хижак, я — здобич. Очікування захоплювало. Пульсація поміж стегон відчувалася так гостро, що я похитнулася. Не розуміла, чому була настільки збуджена, але ніби інший інстинкт заволодів мною, коли я піддалася дикому потягу. Зараз він керував мною й заводив далі в тіні гліцинії. Кожен тихий звук — кожен хрускіт гілочки чи лози — підсилював мої чуття, моє бажання. Я майже відчувала, що божеволію, бо все тіло нило так, ніби мене дражнили й вабили. Палала так, ніби торкнулася його сперми. Унизу живота стягнуло м’язи. Я заплющила очі...

Принц не видав жодного звуку. Він виник позаду мене, обхопив за стан і притиснув до себе. Він дихав так само важко, як і я. Відчула, як його збудження втиснулося в мою спину.

— Казав же, що впіймаю, — промовив Високородний. Я відчула його тепле дихання на своїй щоці. Він накрив своєю долонею мою руку на мереживному ліфі сукні. — Хіба ні?

Я поклала голову на його груди.

— Лише тому, що я це дозволила.

Його сміх, як дим і гріх, роздражнив мою плоть.

— Сподіваюся, ти добре подумала, перш ніж бігти, про те, що станеться, коли я тебе впіймаю.

Я здригнулася.

— Що я з тобою зроблю, — його губи торкнулися мого горла, а потім зімкнулися між шиєю та плечем. Він припав вустами так сильно, що я скрикнула. — Ти готова?

Так. Ні? Я ледве дихала й тремтіла від очікування, що він одразу мене візьме. Потягне на землю. Але він чекав.

Серце закалатало ще швидше і я поглянула на променисті сфери над нами. Він таки чекав. Той дурнуватий набряк повернувся, але я його проігнорувала. Тут не було місця емоціям.

— Так, — прошепотіла я. — Готова.

Я ще ніколи не чула такого звуку, який видав Принц. Той виник десь із глибин, це було переможне гарчання... попередження.

Він стис мої пальці на горловині ліфа та швидким рухом рвонув його вниз. Я здригнулася. Шви розійшлися на плечах, і мої груди відкрилися теплому нічному повітрю. Його рука наблизилася до моєї плоті. Я опустила очі на набухлі соски й обхопила пальцями його зап’ясток. Принц Торн накрив вустами тендітну шкіру під вухом і задер спідницю моєї сукні. Вологе повітря закружляло навколо моїх ніг, стегон і мереживної білизни. Його рука зіслизнула під прозорі шари спідниці, які я притримувала, й опинилася під тонкою тканиною. Одним швидким, жорстким ривком він зірвав із мене мереживо та пробудив усю мою хіть.

Тоді Принц опустив мене на землю й поставив на коліна. Його величезне тіло ув’язнило моє. Я не відпустила його зап’ясток навіть тоді, коли він сперся рукою об землю. Волога трава охолодила мою долоню. Ті кілька секунд, коли він мене тримав, ледь не звели мене з розуму. Тоді він зсунувся позаду та розвів мої стегна. Я здригнулася.

— Ти не зможеш прийняти мене всього так. Поки ні, — пролунав його голос — палкий шепіт на моїй шиї. — Але, на’лей...

— Що? — зойкнула я, відчувши тверду, неймовірно гарячу довжину його члена між своїми сідницями.

— Ти захочеш цього, — почувся гортанний звук, і головка члена Високородного втиснулася в жар...

Цей звук викликав гострий, раптовий вибух чуттів. Я скрикнула та здригнулася від відчуття його, лиш вінця його збудження, що розтуляв мою плоть.

— О, так. Ти цього захочеш, — його рука, підтримуючи мене, обхопила мої стегна. Я задрижала від його дотику, і в голові не було нічого, крім серпанку розпеченого жадання. Принц торкнувся вустами моєї шиї, що пульсувала. — Сильно.

Хвиля вологого жару накрила мене. Він зайшов ще на сантиметр: його широта й ті виступи розтягували мене.

— Але я тобі не дозволю, — промовив він.

— Щ-що? — я спробувала озирнутися.

Торн уже обома руками міцніше притиснув мене до себе й ввійшов у мене. Пронизливе, вібруюче тепло й твердість. Усе моє тіло задрижало.

І тоді він зрушив.

Принц потягнув назад, і ці виступи — о боги, вони пройшлися вздовж чутливих стінок, вловлюючи ту приховану точку. Він знову штовхнув усередину, і звук, який я видала, був стогоном і криком. Високородний тримав мене та рухався в мені повільно й рівно. Він мав повний контроль наді мною. Він так тримав мене, що я не могла поворухнутися нижньою частиною тіла. Усе, що я могла, це — стояти на колінах, стискаючи пальці Торна, і брати його.

А він брав мене.

Його ритм прискорювався й посилювався. Притискаючись щокою до мого обличчя, він заглиблювався в мене, і я присягаюся, що відчувала його погляд на своїх грудях. Напруга вигиналася, кружляла й стискалася. Він трахав, але мене ще ніколи не трахали так. Усе моє тіло пульсувало, кожне нервове закінчення оголилося. Я відчула, як вибудовується вивільнення, закручуючись щоразу, коли він досягав тієї точки. Мої очі розширились, і погляд прикипів до побілілих кісточок на його долоні.

— О, боги, — зойкнула я, коли він штовхнувся в мене. У грудях стисло. Моє осердя вибухало, і все розплуталося, коли я простогнала, — Торн.

— Чорт, — прогарчав, вдаряючись у мене. Він злегка підняв мої коліна і врізався в мене, поки я кінчала, і моє тіло рухалося саме по собі. Він погойдувався та намагався затягнути його ще глибше в мене, доки задоволення накочувало й накочувало на мене.

— Погана дівчинка, — засміявся він і перевів подих. Його рука стиснулась і стримала мої рухи.

Він не дозволяв мені взяти його там, де найтовстіше, і я, можливо, насправді зашипіла... чи загарчала. Я не була певна, бо задоволення охопило знову, залишаючи мене тремтіти та досі палати, досі... пульсувати.

Торн раптом дістав свій член із мене й притис його до вигину моїх сідниць. Він кінчив, і напруга знову вибухнула всередині мене.

Вивільнення, що могло тривати годинами...

— О чорт, — застогнала я. Відчуття вихору знову зросло. — Я... я не можу...

— Можеш, — його губи торкнулися моєї розпашілої щоки, і він потягнув нас униз. — І будеш.

Я відчула прохолодну землю під своїми грудьми та його гаряче тіло на спині. Вивільнення знову охопило мене, а він же навіть не був у мені.

— Чому... чому ти витяг? — зойкнула я.

— Я не хотів, — відповів він, міцно мене тримаючи. — Гадаю, я вбив би, щоб тільки бути зараз у тобі, але якщо ти вважаєш, що це насичено...

Так і було. Я ніколи нічого такого не відчувала.

— Це було б в сотню раз більше, якби я залишився в тобі, — Принц Торн перевернувся разом зі мною на бік. — Це довело б тебе до божевілля.

Я, можливо, вже трохи збожеволіла, поки він був поруч і гладив вигин моєї талії, стегон і набряклих сідниць. Високородний залишався зі мною, доки кожен маленький, витончений м’яз у мені здригався. Я тримала його за руку. А він не відпускав моєї. Навіть тоді, коли я нарешті обм’якла, виснажилась і наситилася, ми все одно трималися за руки.

І мій розум мовчав.

— Ні, — непереконливо заперечила я.

Торн усміхнувся та вмостився між моїх стегон.

— Так, — пробурмотів він і розтулив мою набряклу плоть змахом свого нечестивого язика.

Низький стогін, що вирвався з моїх грудей, став лиш одним із багатьох, відколи ми покинули сад.

Принц Вітрусу виявися ненаситним, коли справа доходила до дарування насолоди.

Я мало що пам’ятала про наше повернення до маєтку, але коли ми дісталися його кімнати, час перетворився на чуттєвий туман. Ми вимились у ванні — точніше, він мене помив, змивши землю й травинки з мого тіла, як я раніше змивала з нього кров. Тоді Високородний змусив мене кінчити своїми пальцями. А коли ми, досі вологі, дісталися його ліжка, він повільно дослідив моє тіло, провівши вустами шлях по вигину моєї щелепи, вниз по шиї й до моїх грудей. Потім його язик нечестиво покружляв на моїх сосках і опустився нижче та опинився вже в мені.

Торн бенкетував.

Я стискала пальцями простирадло від того, як він проводив язиком усередину й назовні. Я гадала, що вже не мала сил, щоб поворухнутись, але помилилась. Я здійняла стегна до його поштовхів, і його схвальне гарчання запалило мене. Легке золоте світіння оточило його плечі. Він зсунувся й додав туди ще й палець. Я застогнала.

Густі вії піднялись. Очі діамантового відтінку синього, всипані крапками срібних зірок, подивилися в мої та затримали погляд.

— Не відвертайся, — наказав він. — Я хочу бачити твої очі, коли ти кінчаєш.

Я здригнулась і затремтіла.

— Я хочу бачити твої очі, коли ти кінчаєш, викрикуючи моє ім’я, — його палець звився глибоко в мені. — Зрозуміла?

— Так, — видихнула я. — Ваша Високосте.

Він смакував мою плоть, витягуючи з мене нерівний стогін. На його вологих губах блиснула усмішка, а тоді рот зімкнувся на моєму кліторі. Я вигнула спину й здійняла стегна над ліжком. Я не відвернулася. Ми дивилися одне одному в очі, і я таки кричала, коли кінчала. Здригалася й промовляла його ім’я.

Я не відчувала свого тіла, коли Високородний прокрадався по ньому, залишаючи швидкі поцілунки на пупку, ребрах і набряклих грудях. Він опустився біля мене та торкнувся вустами моєї скроні.

— Усе добре? — запитав Принц Торн.

— М-м-м-м, — пробурмотіла я. Він запитував це в саду, коли я приходила до тями після тремтливих хвиль. Тоді запитання застало мене зненацька. І зараз теж.

— А ти?

Торн засміявся.

— Так.

Я повернула до нього голову. Наші вуста розділяли лише кілька сантиметрів. Я підняла руку й провела пальцями по його грудях.

— Але ти не...

— Мені не потрібне вивільнення, аби насолоджуватися, — рука, що лежала на моєму животі, торкнулася набряклих грудей. — Найвишуканіше задоволення полягає в тому, щоб дарувати його іншим.

— Ти... ти й справді не смертний, виходить, — визнала я.

Він засміявся, і моє серце підскочило.

— Якщо ти й справді тільки зараз це усвідомила, то я не знаю, що сказати.

Я пирснула та заплющила очі. Тоді між нами запала мовчанка: тепла, привітна, і зовсім не схожа не ті, що я переживала з ким-небудь. Завжди відчувалася потреба говорити, заповнити тишу, щоб або запобігти неминучій ніяковості, яка траплялася часто, або втримати свій розум від проникнення в чужий.

Але Принц був зовсім несхожий на те, що я переживала раніше.

— До речі, я їду вранці, — зрештою сказав Торн.

— Я пам’ятаю, — на серці зашкребли кішки. Я не хотіла, щоб він їхав? Чи це було щось інше? — Коли ти маєш повернутися?

— Думаю, знадобиться лише кілька днів.

Я намагалася зрозуміти почуття всередині. Хіба я не мала відчувати полегшення, що він їхав на кілька днів? Але не відчувала. Це був тільки неспокій і, можливо, трохи... сум. Боги, я усвідомила, що, найімовірніше, сумуватиму за ним.

Мені була потрібна допомога.

— Тож, ти маєш повернутись якраз саме до Бенкетів, — промовила я.

— Маю.

У мені знову пробудилось усвідомлення реальності того, що насувалось, і частина туману насолоди зникла.

— Як гадаєш, коли Західні Землі чи Залізні Лицарі досягнуть Арчвуду?

— Цього я не можу сказати напевне, але, підозрюю, що до кінця місяця.

Я провела пальцями по звивистих лініях його грудей, і в животі скрутило.

— Поїхали зі мною.

— Що? — я миттю розплющила очі.

Сині та зелені завитки в його очах змішалися з коричневим.

— Поїхали зі мною зустріти моє військо.

Мені перехопило подих на слові так, але я не вимовила його вголос. Усередині наростало очікування від думки подорожувати з ним, бути з ним, поруч із ним, але це... відчувалось як більше. Небезпечно більше. Я ковтнула й заплющила очі.

— Не думаю, що це було б мудро.

— Мабуть, ні, — погодився Високородний і замовк на мить. — Тоді повечеряєш зі мною, коли я повернуся?

— Ти справді просиш моєї згоди? — стомлено всміхнулась я, намагаючись ігнорувати розчарування в собі, у ньому, що він не наполіг, аби я поїхала з ним. Це було зовсім безглуздо.

— Хіба не цього ти від мене хочеш?

Я не мала нічого від нього хотіти.

— Так.

Він провів великим пальцем по моїх сосках.

— Тож повечеряєш?

— Так.

Торн ще трохи помовчав, а тоді я відчула його губи на своїй щоці.

— Дякую.

Моє серце підстрибнуло. Це було нечувано, щоб Високородний, що вже було говорити про принца, дякував. Я не знала, що й робити. А Принц врешті-решт заснув.

Та я не спала, а просто лежала, поклавши долоню йому на груди. Я гадки не мала, чому в ці тихі, темні моменти, я згадала про передбачення у Великій Палаті, коли Елліс Ремсі розповів Барону новини про Західні Землі.

Він наближається.

Я знала, що це передбачення стосувалося Торна. Що він прийшов за своїм.

Так сказала Мейвен, і я знала, що Торн дійсно щось шукав.

Або когось.

Мене розбудив легкий дотик до щоки. Я розплющила очі та побачила, як промені слабкого світанкового світла відбиваються на щелепі Торна й золотому руків’ї кинджала, пристебнутого до його грудей. Уже був ранок, а отже...

— Ти вже йдеш? — сонно прошепотіла я.

Торн кивнув.

— Не хотів тебе розбудити, — відповів він і провів пальцями по моєму підборідді.

— Усе добре, — підвелась я.

— Ні, залишайся. Мені подобається, що ти тут, у ліжку, в якому я спав, — сказав Високородний, насупивши брови. Минула мить, і вії піднялись. Його погляд пройшовся моїм обличчям і зупинився на... губах.

Хоч я й була напівсонна, та відчула, як закалатало моє серце. Здалося, він дивився на мене так... ніби хотів поцілувати.

Я хотіла, щоб він поцілував мене.

Я хотіла поцілувати його.

Жоден із нас не поворушився. Впродовж кількох митей. Тоді він опустив голову. Я заплющила очі. Його вуста не торкнулися моїх. Вони притислися до мого чола, і чомусь цей солодкий, цнотливий поцілунок... схвилював мене.

— Я повернусь, як тільки зможу, — промовив Принц Торн. — Обіцяю.

Я не розплющила очей, бо боялася, що якщо зроблю це, то розридаюся. Тому я мовчки кивнула.

— Засинай, на’лей, — він накрив мою руку простирадлом. Його дотик залишився на моєму плечі. — До зустрічі.

— До зустрічі, — хрипко прошепотіла я.

Принц Торн встав, і, хоча пересувався тихо, я знала, коли саме він покинув кімнату. Я розплющила вологі очі.

Він тобі подобається?

Так запитав Грейді.

Боги.

Здається, так.

Того вечора я знайшла Клода в його кабінеті — він був сам і сидів за столом. Селестіал підвів на мене очі та якось дивно всміхнувся.

— Маєте хвилинку? — запитала я.

— Для тебе — завжди, — він згорнув шматок пергаменту й відклав його в бік. Я окинула оком купу листів, що тільки зростала. — Радий, що ти зайшла. Я все думав, чи добре проходить твоя домовленість із Принцом, і чи ти радієш миті перепочинку.

Мої щоки запалали, коли я згадала минулу ніч.

— На диво, добре.

— Вочевидь, — він засміявся, відхилився назад і закинув ногу на ногу. — Тож, зараз ти не так вже й проти цієї домовленості?

Я знизала плечима, адже я прийшла не для того, щоб обговорювати Принца. Я сіла в одне з крісел навпроти столу.

— Він казав, що ви вчора були з мешканцями Арчвуду.

— Був, — Барон відкинув пасмо темного волосся з обличчя, а його бліді щоки залилися рум’янцем. — Гадав, було б розумно побачити, що там діється, і щоб побачили мене.

Він кашлянув.

— Сьогодні я теж там був зранку.

— Гадаю, це хороша ідея, — усміхнулась я. — Сподіваюся, це надихне інших долучитися.

— Сподіваюся, — пробурмотів він й опустив руку на бильце крісла. — Що ж, побачимо.

Я глибоко вдихнула та кивнула.

— Я взагалі-то хотіла про дещо з вами поговорити, — я переплела пальці, не розуміючи, чому так переживала. Насправді це було не зовсім так. Я переживала, що виставлю себе сьогодні наївною дурепою. — Це стосується вашого іншого кузена.

— Так? — він поглянув на зачинені двері.

Я відкрила чуття й дала сформуватися тому зв’язку між нами. І побачила сіру стіну.

— Він... він має такі ж здібності, що і я?

Клод насупився й нахилив убік голову.

— Ти намагаєшся мене прочитати, Ліз?

Я завмерла.

— Ви можете це відчути?

Він грубо засміявся.

— Лише тому, що знаю тебе достатньо довго, аби розуміти, коли ти намагаєшся когось прочитати. Твій погляд стає напруженішим, і ти не кліпаєш.

— Ой, — я трохи зсунулась у кріслі.

— Так, має, — відповів він.

Я застигла. Усе зупинилося.

— Тому я й повірив тобі, коли ми вперше зустрілися. Він мав таку ж здібність: знати. Він мав ще інші... здібності, — глибоко вдихнув Барон. — І якщо тебе цікавить, чому я тобі цього не розповідав, то це тому, що коли ми з тобою зустрілися, Вейн вже вдавався до державної зради. Я вважав, що, якби ти дізналася, що є хтось такий самий, як ти, то захотіла б із ним зустрітись, а це було б для тебе небезпечним.

Я все ще була зв’язана з ним, і його думки підтвердили сказане. Але він знав, що я в його голові. Здатність чути думки не означала, що мене не можна було обманути.

— Тоді ви знаєте, що я... що я таке? — прошепотіла я.

Він вирячився на мене, насупивши брови.

— Принц щось тобі сказав?

— Ні.

— Тоді я не розумію...

— Я селестіал? — перебила я його.

Він швидко закліпав. Минула мить.

— Я не знаю.

— Клоде, — я схилилася вперед, — ви весь час знали, що я насправді не смертна?

— Селестіали теж смертні, Ліз. У нас просто сильніша кров. От і все, — відповів він.

От тільки до селестіалів не ставились, як до смертних.

— Ви знали?

Він поглянув мені в очі й відвернувся.

— Спочатку я... підозрював це.

Ці слова каменем лягли мені на серце та перехопили подих.

— І ви ніколи мені не розповідали? Чому б вам не...

— Бо я не знаю, що ти таке, — перебив Барон. — І я кажу правду. На тобі немає знака.

Я насупилась.

— Якого знака?

— Твої очі. Вони карі. Прекрасний відтінок карого, — швидко додав він. — Та у всіх селестіалів очі, як у мене. Деякі трохи відрізняються. Однак ти не маєш основного знака селестіала.

— Мої очі... — я згадала, які вони були на вигляд нещодавно, внутрішнє коло... блакитного з’явилося навколо зіниць. У горлі стисло. Тієї ночі у Місті Злуки... Торн і Лорд Самріель... вони вдивлялися в очі дітей. Мої долоні змокли.

— Принц відчув, що ти селестіал? — поцікавився Клод.

— Ні, — сказала я та витерла долоні об коліна. — Принц завжди говорить про мене, як про смертну, але...

— Але що?

— Але він каже, що в мені є щось, чого він не може зрозуміти, — ледь вимовила я. — Він відчуває, ніби ми вже зустрічалися раніше.

— Тому, що так і є, хіба ні?

Я втратила зв’язок із Бароном і застигла. Навіть моє серце зупинилося на мить.

— Він той Високородний, якого ти зустріла в Місті Злуки, еге ж? — Клод провів пальцями по брові. — Той, кого ти вважала лордом?

— Так, — прошепотіла я. — Як ви дізналися, що це він?

— Я не знав до тієї ночі, до вечері. Те, як він поводився з тобою. Як він... — Барон примружив очі. — Як він вимагав тебе, ніби мав на це право.

Бо він прийшов за своїм.

— Я не розумію, — прошепотіла я.

— Я теж, і це правда. Чесно, — Барон опустив руку на бильце крісла. — Ти маєш здібності, схожі на ті, які має мій кузен. Та якщо принц не відчуває, що ти селестіал, і на тобі немає знака, то я аж ніяк не можу знати.

Я ковтнула й відвернулася.

— Ви все ще могли мені розповісти.

— І що з того? Ти знаєш, як визначають селестіала, якщо немає батьків, котрі заявили б про це? Їх приводять до Двору Високородних, де принц, або інший Демінієн підтверджує їхній родовід, — пояснив він. — І якщо Демінієн не зміг відчути це зараз, то які шанси, що це могло б статися тоді? Так, я сказав, що не хвилююся, що Принц Торн подумає, ніби ти заклиначка, але інші... Це було б занадто ризиковано.

Я намагалася змиритися з його словами. Він мав рацію, та...

— Ви не маєте здібностей.

Клод грубо засміявся.

— Ні, не маю. Як і Хаймел. Як і більшість селестіалів.

— Тоді, чому їх має ваш кузен?

— Чи ти? Якщо ти дійсно селестіал? — він сказав те, що не змогла я. — Бо мій кузен зіркородний. Смертний, що став божественним.

— І що саме це означає? — поцікавилась я.

— Це не те запитання, на яке я можу відповісти, — промовив Барон і провів рукою по голові.

Я встала — розгубленість змінилася на гнів, а потім на розчарування.

— Не можете, чи не хочете?

— Не можу, — відповів він і замовк на мить. — Можливо, я все ж мав тобі розповісти. Я збрехав би, якби стверджував, що страх за твою безпеку був єдиною причиною мого мовчання, але це ти вже й так знаєш.

— Знаю.

Клод здригнувся, і, хай йому грець, на це було боляче дивитись. Я не хотіла цього, але так сталося.

— Я знаю, що я нехороша людина, і ти це теж тепер знаєш, — сказав він, і зараз сіпнулась я. — Тож моя порада, напевне, не матиме значення, але тобі треба проігнорувати інтуїцію цього разу. Коли повернеться Принц, ти маєш сказати йому, що ви вже зустрічалися. Ти маєш сказати йому.

Розділ 31

Тієї ночі я мало спала. Може, через те, що я зрозуміла, як помилялася щодо Клода, а, може, через відсутність Торна. Я також гадки не мала, яке із цих двох відчуттів було гіршим, — що саме стало причиною мого неспокою.

Цей неспокій слідував за мною весь ранок і обід, поки я блукала галасливими коридорами маєтку. Слуги метушилися туди й сюди: дехто носив вази, повні стокроток яскраво-жовтого відтінку і струнких петуній із білосніжними пелюстками, а інші — таці з м’ясом із Прімвіри, яке ще треба було приготувати. Усі були занадто зайняті, щоб звертати на мене увагу.

Бенкети мали розпочатися завтра.

Торн мав повернутися за кілька днів.

Я зупинилася біля вікна й знову поринула у важкі думки про Клода. Мене переповнювала суміш розчарування та гніву, розгубленості й трохи болю. Я намагалася його зрозуміти, чесно. Здебільшого. Бо він все одно мав розповісти мені про свої підозри. Я мала право знати, навіть якщо тут нічого не можна було вдіяти.

Але хіба я не так само вчиняла з Торном? Я не розуміла, чому інтуїція зупиняла мене. Та це не змінювало факту, що наша зустріч у Місті Злуки, ймовірно, була причиною того, чому Торн відчував, ніби ми вже зустрічалися. Чого це не пояснювало, так того, як усе це було пов’язано з розповідями Мейвен і Клода. Чому взагалі це мало значення? Інтуїція мовчала, я відчувала тільки неспокій.

Я розвернулась і, побачивши Грейді, вирушила йому назустріч. Заговорила до нього, але він мене перебив.

— Що б ти не збиралася мені розповісти, почекає, — сказав чоловік і поклав руку на мою спину. — Ти маєш дещо побачити.

Я зацікавилася й стривожилася водночас.

— Хаймел щойно вийшов із Великої Палати, — промовив тихо Грейді та провів мене вузьким коридором до одних із багатьох внутрішніх дверей. Ми опинились у головному коридорі, переповненому вазами з тими самими квітами, які я бачила раніше на численних мармурових тумбах. — Він був там не сам.

Я поглянула на широкий хол фоє, що відкривався по обидві сторони назовні, й зупинилася на кам’яних дверях із колонами.

— З ким він був?

— Побачиш, — Грейді кивнув на одне з вікон, яке виходило на частину кругового під’їзду до маєтку.

Я побачила Хаймела, що стояв спиною до нас, але мою увагу привернули гості, які були з ним. Їх було троє: усі на вороних жеребцях, що височіли над нашими шайрськими конями. Один прибулий мав довге світле волосся, що нагадало мені лорда, якого ми бачили в Місті Злуки. Воно було зав’язане на потилиці, але не таке сріблясто-біле, як у Лорда Самріеля. Інший мав шкіру, що кольором нагадувала теплу глину на сонці, а у третього було чорне волосся кольору воронового крила, і саме він розмовляв із Хаймелом.

Зрозуміло, що вони були Високородними, однак, наскільки я знала, жоден із них не приїхав із Торном. З ним були лише Командор Разіель і Лорд Бастіан.

— Вони з Прімвіри? Привезли ще їжі? — запитала я.

— Я теж так подумав, доки не побачив того, що зараз розмовляє з Хаймелом, — відповів Грейді. — Це Принц Райнер.

У мене аж щелепа відвисла, і я підійшла ближче до вікна. Та так і не змогла роздивитися риси їхніх облич.

— Що він збіса тут робить? — задумливо промовив Грейді.

— Можливо, це через загрозу із Західних Земель, — сказала я, хоч і не чула, щоб Принц колись раніше навідувався до Арчвуду. — Або через чорний ринок.

— Ага, — Грейді схилився до мене. — Але чому збіса він говорить із Хаймелом, а не зі справжнім бароном?

Це було на чорта хороше запитання.

Хаймел опікувався багатьма щоденними справами Арчвуду, але бути такого не могло, щоб Барон не зміг зустріти Високородного.

Особливо принца.

Тривога тепер перетворилася на жах, причини якого я не знала. Він пульсував моїми судинами, коли я поспішила лабіринтом коридорів. Думки кружляли навколо того, що Клод і його родина походили від Демінієнів, що я походила від них — і що це насправді означало. Якщо це взагалі щось означало. Але діставшись оздоблених золотом дверей до особистих покоїв Барона, я вирішила трохи пізніше обдумати все, що дізналася від Мейвен.

Щось було не так.

Я постукала та так і не отримала відповіді. Вхопилася за ручку й зрозуміла, що двері були зачинені. Я вилаялася, висмикнула шпильку з волосся й присіла.

Я криво всміхнулася, вхопилася за ручку й вставила тонкий край шпильки в щілину замка. Що я цінувала із життя до Арчвуду, то це деякі... навички, яких я здобула.

Глибоко вдихнувши, змусила свою руку триматися рівно й обережно поворушила шпилькою вліво та вправо. Зламування замків це насправді було вправою на терплячість, — чеснота, розвитку якої в мені не сприяло життя ані на вулиці, ані в затишному будинку. Мабуть, добре бути Високородним і відчиняти двері просто силою думки.

Або мати змогу просто їх вибити.

Якби так спробувала я, то, ймовірно, зламала б собі ногу.

Нарешті, я знайшла потрібний виступ і почула м’яке клацання. Прикусивши губу, я продовжила рухати шпилькою, допоки не зрозуміла, що механізм потроху піддається. Спокійно тримаючи руку, я провернула проти годинникової стрілки — у долоні крутнулася ручка дверей.

Я задоволено всміхнулася, встромила шпильку у волосся, підвелась і штовхнула двері.

Особисті покої Барона були уособленням багатства та розкоші. Я згадала, як вперше потрапила сюди. Я тоді просто не могла перестати торкатись усього.

Минуло вже майже два роки, відколи я востаннє була в кімнаті Клода. Може, навіть і більше. Тому мені було так дивно перебувати зараз тут. Я провела рукою по м’якій спинці дивана. На відполірованому столі стояли залишки фруктів і м’яса. Вентилятори на стелі ворушили шовкові штори, тонші, ніж будь-який одяг, який колись могли дозволити собі низькородні.

— Клоде? — гукнула я.

Ніхто не відповів.

Я схопила те, що мало вигляд шматочка апельсина, якого ще не торкались, і поклала собі до рота. Солодкий і терпкий смак пройшовся моїм горлом. Я оминула крісло, прикрашене подушками з товстого оксамиту, і зупинилася. Мене поглинули спогади про те, як я сиділа в ньому на руках у Клода, що читав листи від сусідніх баронів. Це стало нашою звичкою на короткий час. Ми прокидались і снідали в ліжку, це було щось, про що я лиш чула раніше (коли ми зробили це вперше, я так боялася залишити крихти в постелі, але Клод наробив ще більшого безладу, ніж я навіть могла уявити, і весь час сміявся). Тоді він вів мене до свого крісла, де ми проводили години й майже нічого не робили. Я згадала, як почувалася... безпечно. Тепло. Бажаною.

Але я ніколи не відчувала приналежності. Ніби мені належало бути тут.

Небагато змінилося відтоді, але все видавалось іншим.

Рука зіслизнула з крісла, і в грудях з’явився клубок. Клод завжди знав, що... знав, як я почувалася, навіть коли я цього не усвідомлювала. Він знав, коли сміявся й всміхався, коли цілував мої губи й шкіру. Він знав.

І намагався це змінити.

Просто цього не було в його серці, і в моєму також. Але якби було? Якби Клод кохав мене, і якби я почувалася так само? Чи закінчила б я, як Мейвен: коханкою, що виховує дітей, яких інша жінка, що вважається більш прийнятною для аристократа, називає своїми? Чи Клод продовжив би руйнувати традиції та одружився б зі мною?

Я гадки не мала, чому я думала про все це, роздивляючись яскраву туніку, залишену на підлозі. В якомусь сенсі, здавалося, ніби я... оплакую те, чого ніколи не могло би бути.

Я пройшла крізь заокруглену арку й заглянула до спальні. Бриз приніс квітковий і дерев’яний запах гарденій, що стояли у високих вазах вздовж стін круглої кімнати.

Гарденії були улюбленими квітами Клода.

Еллісон часто пахла гарденіями.

Я зосередилася на ліжку, що стояло на трохи підвищеній платформі під відчиненим вікном. У мене чомусь затремтіли руки. Я прикусила нижню губу й легкими кроками ступила на платформу. Крізь брижі тканини я могла розрізнити лиш грудки.

Серце закалатало — я потягнулась уперед і розсунула штори.

Ліжко було порожнім.

Я відпустила штори, зійшла з платформи та пройшла до ванної кімнати. Там теж було пусто й не схоже на те, що нею цього ранку користувались. У такому випадку скрізь валялися б рушники й були б калюжі води. Клод був безладніший за мене.

Я розвернулася до ліжка — жах посилився. У мою потилицю втиснувся холодний палець. Поміж лопаток засів тріпотливий тиск.

Щось не так.

Я ступила крок, і це сталося. Без жодного попередження шкіра заколола по всьому тілу. Тиск поміж лопаток збільшився, а за лівим вухом засвербіло. Покої Клода зникли і я побачила кров.

Калюжі крові. Криваві ріки, що стікали поміж завмерлих рук і ніг, і просочувалися в золоте мереживо кахлів. Оголені руки з глибокими ранами. Їх було так багато, їхні роти, роззявлені в застиглому жаху. Маски, прикрашені парчею та дорогоцінним камінням, розірвані й розкидані по підлозі. Срібло й сапфір, просякнуті кров’ю.

Я різко вдихнула, позадкувала й врізалася в стіну. Я... я побачила смерть.

Розділ 32

Видіння попереджало про смерть, а маски? Блискуче дорогоцінне каміння та вбрання? Бенкети. Щось страшне... щось жахливе мало статися під час Бенкетів. Я сіпнулася вперед, а тоді застигла.

Срібло й сапфір.

Я побачила сапфірове намисто, просякнуте кров’ю.

Наомі.

Я розвернулась і вибігла з кімнати Клода. Поспішала протилежним крилом маєтку, і кров пульсувала в моїх венах. У коридорі панувала тиша, а повітря було затхлим. Тонкий шар поту цятками вкрив мою верхню губу, коли я дісталася кімнати своєї подруги. Постукала у двері, сподіваючись, що вона була там. Я чекала й переминалася з ноги на ногу. Вона мала бути тут. Ще було доволі рано.

— Наомі? — вигукнула я й постукала гучніше. — Це я.

За кілька секунд я почула звук кроків. Видихнула з полегшенням, коли двері прочинились і з’явилася заспана Наомі.

— Доброго ранку, — стримавши позіхання, вона відступила вбік. Її шовкова блакитна сорочка чомусь була не зім’ята. — Чи вже добрий день?

— День. Вибач, що розбудила, — я зайшла всередину й зачинила за собою двері. — Мені треба з тобою поговорити.

— Усе гаразд. Я вже майже прокинулася, — Наомі заправила волосся за вухо і, переступивши через пару капців на підборах та м’які яскраво-рожеві подушки, підійшла до кушетки й сіла. — Але ти не принесла кави, а це грубо.

— Я про це навіть не подумала, — живіт скрутився у величезний вузол, і я поглянула на штори кольору фуксії, що звисали в проході до її спальні. — Ти сама?

— Сподіваюся, — вона підібгала під себе ноги та залишила місце для мене.

— Добре, — я сіла біля неї, потребуючи хвильки, щоб зібратись із думками. Прибігла до неї, не подумавши. Я ковтнула. — Є дещо... є дещо, про що я маю з тобою поговорити.

— Без кави? Чи навіть чаю? — вона схилилася на бильце кушетки та знову позіхнула. — Я не знаю, чого ти від мене очікуєш...

Вона замовкла й звузила очі.

— Зачекай. Принц прийшов по тебе тієї ночі? Ми відтоді й не бачилися, тож, я здогадуюся, що ти погодилася.

— Так. Але...

Наомі випросталася — сон вмить безслідно зник з її очей.

— І що сталось? Я хочу знати всі подробиці.

— Нічого насправді не сталося... добре, дещо сталося, — додала я, коли вона витріщилася на мене. — Я жбурнула в нього склянкою. Ми трохи посперечалися. Тоді він буквально відніс мене до своєї кімнати...

— Перепрошую. Назад. Ти пожбурила в нього склянкою?

— Так.

Вона потерла очі.

— Ти привид?

— Що? — я похитала головою. — Ні. Він не розізлився, якщо ти на це натякаєш. Він навіть засміявся, а тоді відніс мене до себе, де ми продовжили сперечатися... і тоді ми все обговорили.

Наомі вирячилася на мене, ніби я проголосила себе богинею.

— І що далі?

— І тоді ми... — я заплющила очі й притисла пальці до вилиць. Я згадала ту ніч, перш ніж він поїхав. — Те, що ти розповідала про насолоду, яку приносять Високородні... Це правда.

— Я знаю, що це правда, — злегка всміхнулася дівчина. — Ліз, розкажи мені все про...

— У мене було видіння, — перебила я її, й усмішка зникла з її вуст. Я зсунулася на край кушетки. — У мене щойно було видіння про кров: багато крові й тіл.

Наомі застигла. Її очі наповнилися тінями, доки вона вдивлялась у мене.

— Це знову най’міри? Ти... ти знаєш, чию кров бачила? — вона сіла, поставила ноги на підлогу та затремтіла. — Знаєш?

Мене всередині пронизали леза паніки й страху.

— Я не бачила, хто це, і чи були там най’міри. Я не знаю всіх кого... бачила у видінні, але я... я гадаю, це станеться під час Бенкетів. Я бачила маски, і... — мій погляд пройшовся від її пальців до коміра сорочки, де зазвичай був срібний ланцюжок. Хто завгодно міг вдягти сапфірове намисто, але... — Ти маєш покинути Арчвуд. Я не хочу, щоб ти була тут.

— Ліз...

— Ти ж знаєш, що дорога мені, так? — я повернулася до неї. — А я дорога тобі.

— Так. Звісно, знаю.

— І якби ти думала, що має статися щось погане, і я можу постраждати через це, ти не просто мене попередила б, — сказала я. — Різниця в тому, що я знаю, що щось погане станеться й постраждає багато людей. Можливо, з тобою все буде добре. Я не знаю, але не хочу, щоб ти була тут. Принаймні на час Бенкетів.

— Ти хочеш, щоб я поїхала, але як же ти? — тихо запитала вона. — Грейді? Клод?

— Я попрошу Грейді про те саме, і Клода.

Якщо зможу його знайти.

— А як же ти?

— Я... я не можу.

— Чому? — здивувалася дівчина.

Бо Торн сказав, що саме я маю врятувати Арчвуд, і навіть якщо я не могла в це повірити, Високородні не брехали. І я навіть не була певна, що саме через це не могла поїхати. Я мала бути тут, коли Торн повернеться. Я знала це.

Наомі стисла губи, захитала головою та відвернулась.

— Якщо ти не поїдеш, то й Грейді не поїде.

Ще одне лезо страху пронизало мене. Це я теж знала.

— Якщо не хочеш покидати Арчвуд, принаймні поїдь на деякий час до сестри, проведи час із нею, — глибоко вдихнула я. — І тобі справді варто зробити це, доки ще не пізно.

Бліда, вона миттю повернулася до мене.

— Ти сказала, що вона видужає від лихоманки. Вона вже видужує.

— Я знаю, але...

Наомі важко видихнула.

— Але що, Ліз?

Я на мить заплющила очі, трохи ненавидячи себе за те, що так використовувала її сестру.

— Але ти тільки запитала, чи видужає вона від лихоманки. І вона видужає, однак ти маєш провести час із нею.

— Чому? — Її підборіддя здійнялось, а губи тремтіли...

У горлі здавило й заболіло.

— Ти знаєш, чому.

Її очі наповнилися сльозами.

— Я хочу почути це від тебе.

— Вона не доживе до кінця Бенкетів, — прошепотіла я. — Мені шкода.

Дівчина замружила очі на кілька секунд.

— Тож ти кажеш мені про це зараз, щоб я покинула маєток? — на її очах зблиснули сльози. — Ти мала розповісти мені раніше.

— Знаю, — погодилась я. — Мені справді дуже шкода.

Наомі пирхнула та відвернулася. Вона стисла губи, похитавши головою.

— Знаю.

Моє серце трохи надкололося.

— Ти зробиш, як я прошу?

— Так, — тихо заплакала вона. — І ти маєш піти.

Подруга підвелась і відвернулася від мене.

Я встала.

— Наомі...

— Ні, — Наомі різко повернулася до мене. — Ти знала, про що я запитувала, коли прийшла до тебе через Лорелін. Я говорила не тільки про лихоманку, і ти збрехала. Я могла б побути з нею більше... Будь ласка. Іди. Мені треба збиратись.

Я ступила до неї, але вона знову відвернулась і пройшла за штори. Я зупинила себе. Душу гнітило. Я кліпнула, щоб стримати сльози й покинула її кімнату, сподіваючись, що вона до мене прислухається. Що вона покине маєток, і що шкода, якої я завдала нашій дружбі, не буде марною.

— Цього не буде, — Грейді схилився на виступ вікна, на якому я сиділа. Я відтягнула його від стіни, де він чатував, і марно намагалася переконати покинути Арчвуд. — Повірити не можу, що ти мене про таке просиш. Ще краще, не можу повірити, що ти взагалі витрачаєш час, запитуючи мене, коли й так прекрасно знаєш, якою буде відповідь.

— Я мала спробувати.

— Скоріше мала вибісити мене, — гиркнув він. — Якщо хочеш поїхати, тоді ми можемо податися в дорогу хоч зараз. Та ти цього не зробиш, адже вбила собі в голову, що маєш бути тут, коли повернеться Принц.

Я справді не мала розповідати своєму другу, чому хотіла залишитися. Це взагалі не допомогло.

— Я не намагаюся тебе засмутити, — теплий вітерець спіймав коротше пасмо волосся, що висмикнулось з-за шпильок, і кинув його мені на обличчя. — Я вже засмутила Наомі сьогодні.

Він схрестив руки.

— Вона їде?

Я кивнула.

— Сподіваюсь, але вона зла. І має рацію. Я не все розказала їй про сестру, — я схилила голову на колону у вікні. — І я не можу ніде знайти Клода. Ти його не бачив?

— Ні.

Упродовж дня я намагалася змусити інтуїцію допомогти мені відшукати Барона та повідомити що-небудь. Але не було нічого, крім тих трьох слів, що повторювалися.

Щось не так.

Я вдивлялася в стіни маєтку й поверталася думками до візиту Принца Райнера — хвилювання з’їдало мене.

— Тобі не здається дивним, що Принц Прімвіри з’явився лише після того, як інші Високородні поїхали?

— Мені зараз все здається до чорта дивним, — чоловік примружився, роздивляючись, як один з конюхів вичісує кобилу. — Особливо вся ця справа з тим, що ти можеш бути селестіалом.

Це була ще одна річ, про яку я не мала розповідати, бо Грейді витріщився так, ніби в мене виросло третє око. Йому було важко це переварити, і я не могла його в цьому звинувачувати. А ще я думала про те, що побачила тоді в дзеркалі. Тепер я вже сумнівалася, що тимчасова зміна кольору була лиш витвором моєї уяви.

А якщо не була, то що це тоді?

Але зараз було важливо не це, а видіння.

Я зсунула ноги з краю й встала.

— Я знову пошукаю Клода в його кабінеті, — сказала Грейді, обтрушуючи туніку. — І якщо я його знайду, спробую переконати скасувати Бенкети.

— Удачі з цим, — відповів він.

— Я повідомлю тобі, якщо знайду, — сказала йому. — Я хотіла б, щоб ти...

— Не кажи цього, Ліз, — відступив Грейді. — Я нікуди без тебе не поїду.

Я зітхнула та кивнула. Ми розійшлися, він повернувся на стіну, а я — у маєток. Дісталася до кабінету Клода й побачила злегка прочинені двері. Надія опанувала мою душу. Я поспішила вперед, штовхнула їх і зупинилася.

Клода не було в кабінеті.

Там знаходився тільки його кузен.

Він сидів за столом Барона й підвів голову, коли я ввійшла.

Щось не так.

— Що ти тут робиш? — випалила я.

Хвиля здивування швидко зникла з його обличчя.

— Не те щоб це тебе якось обходило, але я розбираю стос листів, — він підняв пергамент, що тримав у руці. — Які, так вийшло, є повідомленнями кредиторів, а саме — від Королівського Банку.

Я подивилася на купу листів, що тільки збільшувалася, і мені скрутило живіт.

— Чого вони хочуть?

Він подивився на мене так, ніби я поставила найдурніше у світі питання, і так і було.

— Наскільки сильно він прострочив? — запитала я. — І чи є в нього гроші, щоб сплатити борги?

— Не дуже сильно, — відповів Хаймел і кинув пергамент на стіл. — І грошей достатньо. Або ж буде достатньо. А ти що тут робиш?

— Я шукала Клода, — сказала, вирішивши, що пізніше перейматимуся величезними фінансовими проблемами. — Не можу ніде його знайти.

Хаймел здійняв темні брови.

— Він не тут.

Я стисла губи.

— Це я бачу. Ти знаєш, де він?

— Останнє, що я знаю — він був у своїх покоях, але я не його нянька.

— Очевидно, — пробурмотіла я. — Він не там. Я двічі перевірила.

— Тоді він, мабуть, з Бауерами, — Хаймел відкинувся на спинку крісла Барона. Здавалося, йому було вкрай зручно там, на чужому місці. — І, ймовірно, він уже лика не в’яже, оскільки сьогодні починаються Бенкети, — ну, опівночі.

— І хіба через це він не має бути тут, а не деінде?

— Можна було б так подумати, — сухо сказав селестіал. — Але ми говоримо про Клода. На тогорічних Бенкетах він із братами Бауерами половину часу провів у якійсь закинутій шахті, галюцинуючи про крилатих створінь.

Це звучало настільки дико, що мало бути правдою.

— Тож, можливо, він не з’явиться на початку?

Хаймел знизав плечима.

— Можливо. Раніше не з’являвся.

І я не могла цього знати, оскільки ніколи не бачила його впродовж Бенкетів.

— Враховуючи, в якому настрої я бачив його востаннє, він, імовірно, знову вітатиме крилатих створінь.

У мене перехопило подих.

— Що ти маєш на увазі, який настрій?

— Він був похмурим після зустрічі з Принцом Вітрусу, — Хаймел підняв обсидіанове преспап’є. — Після того, як він, вочевидь, погодився віддати тебе йому.

У мене відвисла щелепа.

— Він не віддав мене Принцові, — сказала я, сумніваючись, що саме це призвело до депресивного настрою Клода. Він мав би зітхнути з полегшенням. — І я бачила його по тому. Не схоже було на те, що його щось турбувало.

Принаймні до нашої із ним розмови.

— Я чув геть інше, — заперечив цей осел. — Принц хотів тебе, низькородну, і Клод погодився. Думаю, це ранило його крихкі почуття.

Я насупилась і зосередилася на ньому. Нас поєднала нитка, але сірий щит закрив його наміри — його майбутнє.

Хаймел підкинув обсидіановий шар і спіймав його.

— Що ти хотіла від Клода?

Я зібрала назад свої чуття та схрестила руки. Я не підійшла до Хаймела. Він одразу ж усе зрозумів би, якби я спробувала його торкнутися.

— Мені було видіння.

Той криво всміхнувся.

— О, розказуй.

— Я бачила кров і смерть. Думаю... ні, я знаю, що станеться щось погане на Бенкетах, — сказала я йому. — Гадаю, Клод має їх скасувати...

— Скасувати Бенкети? — засміявся селестіал. — Війська Західних Земель можуть спуститися до нас завтра, і Бенкети все одно не скасують.

Я насупилася.

— Хаймеле, я знаю, ти любиш удавати, що мої видіння несправжні, але ти знаєш краще. Святкування можна скасувати принаймні тут.

— Цього не станеться, — він знову підкинув обсидіановий шар.

Я подивилася йому в очі — усередині мене спалахнуло розчарування. До мене раптом повернулося те саме тремтіння на потилиці та між лопаток.

Я нічого не побачила, але почула шепіт: три слова. Я застигла.

— Принц Прімвіри, — промовила я, і Хаймел вирячився на мене. Він спіймав шар, — що він робив тут сьогодні?

— Повідомив хорошу новину, — Хаймел поставив прес-пап’є на стос пергаменту. — Принц Райнер приєднається до нас під час Бенкетів.

Розділ 33

Наступної ночі я була у Великій Палаті та витріщалася на поміст. Крісло, витончено інкрустоване рубінами, пустувало.

Клода досі ніде не було.

Торн ще не повернувся.

Я стисла пальцями спідницю своєї простої білої сукні й відчула руків’я лунового кинджала, пристебнутого до стегна. Я не знала, чому схопила його, коли покинула свою кімнату. Це радше було несвідомо, але змушувало мене почуватися трохи краще.

Я оглянула натовп яскраво вдягнених аристократів у масках. На щастя, не помітила Наомі ані тут, ані в сонячній кімнаті, де вартував Грейді. Хаймела я також не побачила.

Щось не так.

Я звернула увагу на світловолосого чоловіка — він був одним із небагатьох присутніх без маски. Та навіть із маскою я б все одно відразу ж впізнала, що він таке. Він був вищий за більшість гостей у залі, а шовк його сорочки й фасон темних штанів були значно кращі, ніж одяг найбагатших тутешніх аристократів. Риси його обличчя мали ідеально симетричний вигляд і надавали йому нереальної краси. Це був лорд.

Один із тих двох, які були з Принцом Райнером учора. Той, що нагадав мені Лорда Самріеля. Цей Високородний у натовпі був дуже на нього схожий. У сонячній кімнаті було багато й інших Високородних, але я ніде не побачила Принца Райнера.

Лорд схилив голову та подивився мені прямо у вічі. Я затамувала подих.

Він усміхнувся.

Його оточили підлабузливі аристократи — я ковтнула й відступила на крок. Без маски я виділялася серед натовпу. Серце вистукувало, як птах у клітці. Я швидко розвернулась і покинула Велику Палату: попрямувала до широкого коридору та прослизнула в одні з дверей, що вели назовні.

Я нервувалася також і через брак сну та жах, що збільшувався, вони переслідували мене впродовж дня. Кілька разів я намагалася пробудити свою інтуїцію, щоб вона розповіла мені щось про те, де міг бути Клод. Я навіть набрала собі ванну та пірнула у воду, щоб жоден звук не відволікав мене, однак почула лиш тишу. Нічого.

І це могло означити одне з двох: Високородні були якось причетні до того, що робив Клод, або його зникнення було якось пов’язане зі мною.

Барон, звісно, міг загуляти десь із Бауерами, але...

Щось не так.

Аристократи розсипалися галявиною, де сміх поєднувався із музикою. Я пройшла повз гуляк у масках, і мені скрутило живіт. Я стомилася та змучено крокувала, але тривожна енергія не давала жодного шансу на відпочинок.

Через вузький кам'яний міст я перейшла маленький струмок і зупинилася, щоб поглянути на маєток. Полум’я смолоскипів освітлювало тих, хто танцював і сміявся на галявині. Вони навіть не підозрювали про очікуване насилля, навіть з боку військ Західних Земель. Та, боги, я хотіла бути однією з них, у блаженному невіданні, втрачати себе в міцних напоях і розкішній їжі, а також у чуттєвій присутності Високородних.

Я переборола потяг побігти туди й попередити їх, адже як могла це пояснити? Більшість мені не повірила б. Інші подумали б, що я заклиначка, а в присутності Високородних лордів це було б вкрай дурним вчинком.

Тож я продовжила йти, а душі пливли наді мною, доки я прямувала доріжкою, як і тисячі разів до того. Вони зникнуть наприкінці Бенкетів і повернуться аж перед початком наступних.

Я не зводила з них очей, оскільки тихе гудіння розмов, було не єдиним звуком, що лунав із численних доріжок і схованих закутків саду. Вчувалися м’якші, спекотніші зітхання та густіші, глибші стогони. Це був не той тип пісні, яку зазвичай можна було почути, блукаючи огородженими доріжками.

Бенкети були в повному занепадницькому розпалі.

Закусивши нижню губу, я спостерігала, як, ніби пританцьовуючи, опускалися та підіймалися душі. Але тихий, м’який сміх відвернув мою увагу від них. З однієї з темних смуг з’явилася трійця. Дві жінки й один чоловік. Я не могла впевнено сказати, чи це були аристократи, та перед очима постало забагато оголеності. Голі руки й ноги грали в хованки з пастельними вставками спідниць. У чоловіка була розстібнута сорочка. З масок жінок спадали багряні стрічки, а в їхнього партнера вона була простою, сяйливо-чорною.

Я відступила вбік, дозволивши жінкам, що тримали чоловіка за руки, пройти. Одна з них кивнула мені. Інша всміхнулася.

— Добрий вечір, — привітався чоловік. Він схилив голову й розглядав мене. Я бачила тільки схвальний вигин рота, коли він провів очами по мереживних шлейках, які перетиналися на моїх грудях, і тонкій тканині, що прилипла до стегон.

— Бажаєте приєднатися до нас? — запитав він.

Я прикусила губу та стримала усмішку.

— Дякую за запрошення, але, здається, у вас уже немає вільних рук.

Одна з жінок засміялася.

— У нього немає, але наші руки... — вона переглянулась із темноволосою супутницею. — Вони доволі вільні.

Чоловік нахилився, щоб поцілувати в щоку жінку, яка розмовляла зі мною. Це мене зацікавило. Я лише трохи розкрила чуття. Вони... вони були парою. Усі троє.

Який щасливий чоловік.

— Я маю де з ким зустрітися, — збрехала я. — Але бажаю вам гарних Бенкетів.

— Як шкода, — пробурмотів чоловік і витончено вклонився. — Щасливих Бенкетів.

Я пробурмотіла те саме й відступила — трійця попрямувала далі доріжкою. Тоді я продовжила йти, цього разу слідуючи за двома душами, що кружляли одна навколо одної. Мій розум блукав між передбаченнями, тим, що розказала Мейвен, і зникненням Клода. Але думки звернули в інший бік, до нього. Загалом важко було не думати про нього, коли я була в саду, а вітер приніс запах котячої м’яти.

Чи повернеться Торн завтра? А тоді що? Я належатиму йому? Але хіба я вже не...

— Стоп, — прошепотіла я, не дозволяючи собі навіть завершити цю думку. Я захитала головою й зітхнула.

Єдине, що я мала думати про Торна — це те, як розповім йому, що ми вже зустрічалися раніше.

Наблизившись до дерев гліцинії, я зупинилась і поглянула нагору. Зорі вкривали небо. Це був такий... такий дивний збіг, що все це відбувалось одночасно.

Раптова поява Торна, що збігалася з передбаченням дванадцятирічної давнини. Моя майже фізична реакція на нього. Його зацікавленість мною, яку він не міг пояснити, яка, я відчувала, виходила за межі того, що ми вже зустрічались. Інтуїція, що не давала мені розповісти йому. Намір Принцеси Вісейлії та Залізних Лицарів із Західних Земель захопити Арчвуд. Новина про те, що низькородні можуть походити від Високородних. Зникнення Клода. Видіння. Хаймел. Той лорд, що всміхався й нагадував Лорда Самріеля. Усе це відбувалося водночас, і я...

Я не вірила в збіги.

Чи долю.

Я опустила погляд на тихий бузковий цвіт. Легке поколювання затанцювало на потилиці, а тоді між лопаток. І тут, як сплячий велетень, прокинулась інтуїція.

Усе пов’язано.

Усе це.

Попередження.

Розрахунок.

Обіцянка того, що буде...

Калюжі крові. Криваві ріки, що стікали поміж завмерлих рук і ніг, і просочувалися в золоте мереживо кахлів. Оголені руки з глибокими ранами. Їх було так багато, їхні роти роззявлені в застиглому жаху. Маски, прикрашені парчею та дорогоцінним камінням, розірвані й розкидані по підлозі. Срібло й сапфір, просякнуті кров’ю. І цього разу я почула крики. Крики болю. Крики смерті...

Ліани гліциній затремтіли та заколихалися без найлегшого вітру. Я виринула зі свого видіння.

Мені перехопило подих і я відступила на крок. Униз по спині пройшло тремтіння — по шкірі розсипалося крихітне поколювання. Волосся на потилиці піднялось, і в повітрі виникла крижана, неприродна енергія. Я подивилась угору на те, що здавалося темними хмарами, які збиралися в небі та затуляли зірки.

На мить мої м’язи стислись, а потім увімкнувся інстинкт, підживлений загостреним відчуттям інтуїції. Я розвернулась і побігла — помчала швидше, ніж коли-небудь, лабіринтом доріжок, доки промені місячного світла тьмяніли й зникали.

Щось наближається.

Я відчувала, як це накопичується в повітрі, — у раптовій тиші та темряві, що збільшувалася. І я не думала, що те, що заповнювало небеса, було хмарами. Кожна частинка мого буття зосередилася на тому, щоб знайти Грейді, і я не ризикнула витрачати час на пошук моста. Знаючи, що рівень води о цій порі низький, я побігла багнистим берегом.

Випадково ступивши в неглибокий струмок, я втратила десь там черевик. Я не зупинилася та бігла далі, доки не опинилася на іншому березі. Піднялася на невисокий пагорб і ледь стримала крик, коли гострий камінь прорізав тонку підошву іншого черевика й поранив мою стопу.

Я не дозволила цьому сповільнити мене. Пролетіла крізь галявину та розлякала багатьох, хто був на землі й міцно притискався одне до одного.

— Усередину! — закричала я, ухиляючись від інших гостей, що підводилися, аби подивитися на небо. — Усередину, зараз же!

Я спіткнулася й мало не впала. Гадки не мала, чи послухав мене хтось. Чи послухала мене Наомі? Я не бачила її весь день, і, боги, я сподівалася, що так. Але серце стислося, бо я досі бачила закривавлене сапфірове намисто.

Задихаючись, я побігла широкими сходами маєтку Барона й була лиш за кілька сантиметрів до дверей, коли хмари впали з небес і вдарили повітря хором крил.

Тоді почалися крики болю — крики смерті.

Розділ 34

Це відбувалося насправді. Видіння. Я знала.

Я схопилася за ручку дверей і озирнулася — у мене ледь не підкосилися ноги.

Те, що затьмарило світло місяця та зірок, здавалося, вилізло із самого пекла — створіння з розмахом крил понад два метри й з пазурами довшими та гострішими за ведмежі кігті. Вони мали такий вигляд, ніби низькородного схрестили з величезним орлом.

Най’міри.

Вони виринули з небес швидше за блискавку. Гості, що досі були на галявині, не мали жодного шансу на втечу. Пазурі най’мірів врізались у їхні плоть і кістки, розірвали спини та плечі й пронизали голови втікачів.

Я із жахом дивилась, як най’міра здійняв чоловіка високо в повітря. Той кричав і бився об пазурі, які роздирали його голі плечі. Най’міра видав страшний звук, щось середнє між вереском і сміхом, і відпустив бідолаху. Він стрімко полетів униз...

Інший най’міра спіймав його, загнав пазурі глибоко в живіт і розірвав.

Мене ледь не знудило від побаченого. Я розвернулась і влетіла до холу. Я не розуміла, чому най’міри робили це, — невже вони напали на Високородного? Але часу з’ясовувати це не було.

Оминувши тумби, на яких стояли високі вази з літніми квітами, я загубила інший свій черевик. Побігла широкою залою, що вела до сонячної кімнати, де востаннє бачила Грейді. Коли я була на півдорозі, двері з обох боків різко розчинилися. Низькородні заполонили залу, як панічна хвиля, перекидаючи тумби та розсипаючи петунії й ромашки мармуровою підлогою. За мить мене поглинув натовп.

Хтось врізався в мене й щосили штовхнув. Я послизнулася та впала на когось, збивши його з ніг. У той час крила химерних створінь бились об стіни маєтку.

— Вибачте, — зойкнула я й потягнулася до жінки. — Мені так...

Вона розвернулася до мене, і мені відібрало мову. Щоки сердешної були вкриті глибокими порізами.

Жінка не мала очей.

— Допоможіть, — захрипіла вона, і я відсахнулася. — Будь ласка, допоможіть.

— Я... я не знаю, як, — я відступила та врізалася в іншу людину. Розвернулася до чоловіка — голого. Він був вкритий такою кількістю крові, що здавалося, ніби його загорнули в блискучу червону оболонку. Я пригасла руки до грудей: — Перепрошую.

Серце стиснулося — я відвернулась і проштовхнулась уперед, кличучи Грейді. Намагалася не роздивлятися людей навколо й не слухати їхні крики, але це було неможливо. Я побачила пошматовану плоть, що звисала клаптями, ніби це було просто дрантя із шовкового одягу. Розірвані щоки. Руки та ноги, що звисали, тримаючись лише на нитках сухожиль. Було стільки крові, що мені скрутило живіт.

— Грейді! — закричала я та витягнулася, щоб розгледіти його в залі. — Грейді!

Двері до Великої Палати й решти маєтку, здавалося, були за кілометри від мене — мене стискали тіла... тіла, слизькі від поту та крові, оточували з усіх боків, і це було занадто. Щось сталося в моїй голові, коли я пошкутильгала вперед. Дюжини ниток сформувалися, витягнулися та поєднали все навколо мене водночас. Їхні думки стискали мій розум так само сильно, як і їхні закривавлені тіла.

Чому це відбувається? Прокричав голос у моїй голові й висмикнув мене, перш ніж пролунав наступний вереск: Де Юлій — чи забіг він усередину?

Я розгублено перевела погляд із блідого на вкрите багрянцем обличчя. Я мала допомогти їй — я залишила її там.

Вставай. Чорти б тебе побрали, вставай. Якщо залишимося тут, то помремо.

— Залиш мене, — викрикнув поранений чоловік. — Просто залиш мене.

— Дідька лисого, — прохрипів інший.

Їхні думки... о боги, я не могла їх заблокувати. Я протискалася крізь знетямлені тіла й не могла розірвати зв’язок. Серце краялося від того, що стогони вмирущих ставали останніми словами в моїй голові.

Це зарано.

Цього не може бути.

Чому я?

Я не відчуваю ніг. Чому я не відчуваю...

Вони злилися в одне ціле, тому неможливо було визначити, скількох саме я чула: одного чи багатьох.

Я помираю.

О благословенні боги, врятуйте мене.

Я мертвий. Я мертвий. Я мертвий.

Задихаючись, я перечепилася через щось — когось. Схопилася за тумбу й поглянула на обличчя чоловіка. Його маска звисала з одного вуха, а вуста були розтулені. Вони ніби застигли посеред подиху. Його горло... було розірване. Крізь безлад зламаних кісток і пошматованої плоті я побачила підлогу — побачила кров, що розтікалася позолотою на мармурі.

Я вхопилася за холодний мармур і застигла, їхні думки. Їхній вигляд і звуки. Мій жах. У мене затремтіли ноги та підігнулися коліна. Але я не могла поворушитись і вдихнути. Не могла витіснити їх. Я опустилася на підлогу й притиснулася спиною до тумби. Це було занадто. Вони опинилися всередині мене — Їхній страх, їхня паніка, їхні останні думки — я не могла витягти себе із цього. Не могла зупинити їх, коли вони стали частиною мене. Я притиснула коліна до грудей, замружила очі й закрила вуха.

Допоможіть!

Я помираю!

Боляче — о боги, як боляче.

Його більше немає. Він помер.

Я стікаю кров’ю...

Ліз. Ліз. Ліз.

Я не хочу закінчити так.

Я не можу.

Так нечесно...

— Ліз!

Хтось схопив мене за руки та затряс.

— Калісто, — промовив голос, — поглянь на мене.

Я вдихнула. Мені було неймовірно страшно це зробити — страшно від того, що я могла побачити — та я побачила карі очі, що вдивлялись у мене, очі тільки трохи темніші за мої. Грейді. Він знайшов мене... як завжди, він знайшов мене.

— Я чую їх, — прохрипіла я й затремтіла. — Їхні думки. Їхні крики. Не можу це зупинити...

— Просто зосередься на мені. Лише на мені, та дихай — глибоко, повільно. Добре? Зосередься на мені й дихай, — наказав чоловік, тепла коричнева шкіра навколо його рота натягнулась, коли чужий голос почав втручатися в мої думки. — Ти зосереджена?

— Я... — я відвернулася. Кров розтікалася калюжею по підлозі. Ріки багрянцю, слизькі та блискучі. Кров розплескана на всипаних золотом колонах. Застиглі ноги й руки. Шкіра вирвана пазурами...

— Я бачила це, — прошепотіла. — Це саме те, що я бачила, Грейді. Це...

— Я знаю. Це зараз не має значення, — він обхопив мене за обличчя та змусив подивитися на нього. — Розкажи мені, як зробити так, щоб котяча м’ята продовжила цвісти?

Його запитання застало мене зненацька.

— Ш-що?

— Розкажи мені, як зробити так, щоб твоя улюблена квітка продовжила цвісти?

— Я люблю котячу м’яту, але вона... не моя улюблена. Улюблена — кореопсис, — голова раптом наповнилася крихітними жовтими квітами, схожими на ромашки. — Мутовчастий.

— Добре. Як скажеш. Як зробити так, щоб той мутовчастий продовжив цвісти?

Я насупилася.

— Треба обрізати — відрізати маленькі чорні бруньки, відцвілі квіти.

— Радий це знати, — він прибрав волосся з моїх щік. — Ти уявляєш ці квіти?

Я кивнула, і мій розум нарешті почав заспокоюватися. Грейді... він робив так раніше, коли ми були дітьми, і я ще не навчилася розривати зв’язки з іншими людьми. Я відштовхнулася від підлоги та обхопила його руками.

— Я не знаю, що б я... Що б я без тебе робила.

— Усе добре. Я тут. Усе добре, — обійняв він мене. — Ти поранена?

Я захитала головою.

— Н-ні. Лиш їхні думки. Я не могла...

— Я знаю. Знаю, — Грейді підвівся й повів мене за собою. — Нам треба забиратися звідси. Піти глибше в маєток і заховатися, перш ніж вони проберуться всередину.

— Най’міри?

— І не тільки вони, — він відхилився та перевірив мене з голови до ніг на наявність поранень. — Але діється щось погане, Ліз. Прімвіра палає.

Моє серце пройнялося холодом.

— Що?

Він повів нас крізь натовп.

— Із сонячної кімнати я побачив Реїв. Ще до нападу най’мірів. Тоді я намагався тебе розшукати. Обережно, — попередив чоловік і обвів мене навколо чиїхось ніг.

Я не подивилася, що з ними сталося.

— Я відразу зрозумів, що буде щось погане, — Грейді провів рукою по копиці кучерявого волосся.

— Думаєш, це Західні Землі?

— А хто ж іще? — сказав він. — Вони, мабуть, просунулися глибше в Міжзем’я, ніж нам було відомо. Це єдиний варіант.

Чоловік захрипів, коли хтось врізався в нас.

— Треба сховатися, — повторив він. — А тоді за першої ж нагоди ми маємо забиратися...

Позаду нас розлетілося скло, і ми озирнулися

Най’міри пролізли всередину. Їхні пір’я були вкриті кров’ю й шматками плоті. Змахуючи крилами, вони опускалися на підлогу та націлювалися своїми кривавими пазурами на тих, хто ще був живий.

Усі запанікували. Ті, хто міг, розбіглися, куди бачили, — ми з Грейді помчали до головного коридору. Та ми були не єдині, хто дістався до вузького проходу, який вів до Великої Палати та решти кімнат і зал маєтку.

— Не у Велику Палату! — скрикнула я. — Не можна туди.

— Чорт, — Грейді на мить подивився мені в очі. — Тримайся. Не відпускай мене, Ліз. Щоб ти не робила, не відпускай мене.

Я схопила його позаду за туніку — люди оточували зусібіч і швидко заповнювали коридор.

Але вони не знали маєток так добре, як ми.

Ми далі протиснулися коридором. Вузькі столи попадали й ще більше перекрили нам шлях. Я смикнула Грейді за руку.

— Сині двері! — закричала я. — Задні коридори!

Грейді кивнув, намагаючись втримати себе й мене, коли нас ледве не пронесли повз двері. Ми вперлися у натовп — чоловік важко дихав, а я задихалася серед них. Двері застрягли й Грейді штовхнув їх щосили.

Вони заскрипіли та широко розчинилися — ми впали всередину. Я розвернулась і помітила бліді кучері Еллісон у цьому божевіллі.

— Еллісон! — закричала я. Вона повернула до нас голову й почала пробиватися до дверей.

— Швидше! — крикнув Грейді й відтягнув нас убік. Молодий світловолосий чоловік та Еллісон проскочили всередину.

Я підбігла до неї.

— Ти ціла? — Її світло-блакитна сукня була заплямована кров’ю. — Ти поранена?

— Ні, — прохрипіла вона. — А ти?

— Зі мною все добре. Я так рада бачити тебе. Ти... — я застигла. З її шиї звисав срібний ланцюжок із сапфіром. — Це намисто Наомі?

Дівчина розгублено поглянула на мене, наче вона повірити не могла, що я про це її запитую.

— Так, я хотіла вдягти його до цієї сукні. Вона позичила мені цю прикрасу кілька днів тому.

О боги.

Я помилилася. Я бачила не Наомі...

Еллісон подивилася на стелю.

— Я... я відділилася від інших, — сказала вона, і я відвернулась. Моє серце розбивалося від усвідомлення. — Най’міри — вони залізли крізь вікна там. Я не знаю, чи...

— Сюди! — закричав Грейді і я розвернулася. — Швидше. Прокляття, — вилаявся він, коли люди протискалися повз двері. — Сюди, довбні!

Ніхто не слухав.

Я здригнулася від вереску най’мірів, що наповнював коридор.

— Вони наближаються, — прошепотіла Еллісон і відступила від мене. Вона врізалася в канапу. — Нам не можна залишатися тут із відчиненими дверима.

Дівчина мала рацію.

— Прокляття! — загарчав Грейді та гучно зачинив двері. — Прокляття!

— С-сюди, — сказала я і подивилася на іншого чоловіка. Він був блідий. — Тут є ще один коридор. Він веде до кімнат слуг і...

— До винного льоху, — закінчив Грейді. — Ті двері важкі. Ніхто, навіть най’міри їх не винесуть.

— Ідеально. Якщо я помру сьогодні, то радше п’яним, як чіп, — сказав чоловік і провів рукою по розідраній сорочці. — Я, до речі, Мільтон.

— Грейді, — назвався Грейді й кивнув на мене. — Це Ліз, а це...

— Еллісон, — сказала дівчина, нервово потираючи оголені руки.

Ми з Еллісон підскочили від крику, який прорізав повітря.

Мільтон ковтнув.

— Спускаймося вже до того льоху, аби напитися настільки, щоб не думати про те, що там відбувається за стіною.

— Звучить, як план. Згодна? — Грейді запитав Еллісон, і вона кивнула. Тоді повернувся до мене: — А ти?

Я теж кивнула.

У мене боліла нога, тому я трохи кульгала, коли ми пішли до дверей в іншому кінці кімнати. Я не могла довго та уважно дивитися на Мільтона й... особливо на Еллісон. Не тому, що переживала, що те, що сталось у холі, знову переповнить мене. Я боялася дізнатись, як завершиться ніч для них, і я вже... я вже знала, як вона завершиться для Еллісон.

Поки я йшла вперед, занадто знайоме відчуття крихкого спокою накрило мене. Те, що з’являлось із темних, страшних ночей до того, як ми покинули Місто Злуки, і потому, коли спали на вулицях і в канавах, коли тікали від правозахисників, або від дорослих, чиї думки, були переповнені жахливими речами. Ми часто потрапляли в погані ситуації, і з багатьох, я думала, ми не виберемося.

Не те щоб я не боялась. Я була нажахана. Серце не переставало калатати. Мені було зле від страху, але... це була лиш іще одна погана ситуація, з якої потрібно було виплутатися. Вижити. І я змогла б. Ми змогли б.

Я відчинила двері, що вели в черговий коридор, який розтягувався вздовж усього маєтку й огортав усю його задню частину. Він пустував. Грейді жестом вказав Еллісон із Мільтоном йти вперед. Під приглушені крики, що долітали з-за стін, ми поспішили тьмяно-освітленим коридором.

Я згадала про кинджал, тому зупинилася, задерла поділ сукні та витягла його з піхов.

Поруч мене Мільтон, побачивши лунове лезо, здійняв брову.

— Навіть не питатиму.

— Так, мабуть, на краще, — я опустила спідницю.

— Чому вони це роблять? — запитала Еллісон, кусаючи нігті.

— Не знаю, — відповів Грейді, а тоді повторив те, що розповів мені про Двір Високородних. — Але купа най’мірів пролетіла над маєтком прямо до Прімвіри.

— Цього не може бути, — зойкнула Еллісон. — Вони нападають на своїх?

— Це правда. Я бачив це на власні очі, — підтвердив Мільтон, і, коли ми дісталися службового коридору, мене накрило почуття, що скоро й ми побачимо. — Здавалося, що ціле місто палає, та, гадаю, це тільки стіна за Прімвірою.

— Але навіщо нападати на нас? — Еллісон трималася поблизу Грейді. — Ми нічого не зробили.

Ніхто не відповів, навіть моя інтуїція, але я не думала, що це були Західні Землі чи Залізні Лицарі. Це було щось геть інше.

— Ти збрехала, — тихо пробурмотів Грейді.

— Що? — поглянула на нього я.

— Ти сказала, що не поранена, — він здійняв брову. — Твоя стопа кровить.

— У тебе кров? — стривожено запитала Еллісон.

— Нічого страшного. Лиш легкий поріз на стопі.

— Легкі порізи постійно запалюються, Ліз. І тоді тобі відріжуть ногу.

Я витріщилася на нього.

— Це швидко загострилось, — промовив Мільтон собі під ніс.

Грейді його проігнорував.

— За нагоди промиємо її.

Я важко зітхнула.

— Я так і хотіла, але зараз мене більше хвилюють най’міри.

— Згоден, — відказав Мільтон.

Ми наблизилися до кута, де коридор звертав вздовж задньої частини маєтку. Я роззирнулася навколо. У коридорі було темно.

— Вікна цілі.

Грейді повільно пройшов уперед, тримаючи руку на руків’ї меча.

— Святі небеса.

Я покрокувала за ним. Еллісон закричала, прикривши долонею рот. Вона відступила й притиснулася до стіни. Хоч я й казала собі цього не робити, але підійшла до Грейді, що стояв біля вікна. І одразу ж пошкодувала.

На небі знову було видно місяць. Срібне світло заливало подвір’я маєтку. Розкидані на галявині тіла пожирали... кілька одиноких най’мірів.

Мене ледь не знудило, однак я не могла відвернутися від жахливого й гротескного видовища. Бачила най’мірів тільки один раз, та й то здалеку. Я була лише дитиною, але зараз вони були не менш лячні, ніж тоді, зі своїми вкритими пір’ям тілами, що трохи нагадували смертних, й обличчями блідо-сірого відтінку. Їхні очі майже переливалися й були золоті як і їхні смуги на вороняче-чорних крилах, і довге сплутане волосся, їхні зуби...

Вони були виточені, такі самі гострі, як бритва, як будь-який дзьоб чи пазур. І все ж риси їхніх облич були витонченими. Навіть гарними, якби тільки не жахливий відтінок шкіри й кров, що стікала з їхніх губ і підборідь.

Я відвела від них погляд. За най’мірами відкрилося зовсім інше видовище. Арчвудський маєток стояв на пагорбі, і в сонячні дні сонце відблискувало від дахів стіни, що оточувала Прімвіру. Сьогодні весь горизонт палав золотавим вогнем. Прімвіра таки горіла.

— Трясця, — вилаявся Грейді й відсахнувся. — Реї. Униз.

Я присіла біля нього.

— Якщо тут Реї...

— Тоді поблизу принци, — закінчив він і на мить подивився мені в очі.

— Принц Райнер доєднається до нас на Бенкетах, — прошепотіла я. — Так сказав Хаймел.

Щелепа Грейді стислася.

— Твій принц дуже вдало вибрав час, щоб поїхати, еге ж?

— Він не мій принц, — заперечила я.

— Нам варто спробувати йти далі, — сказав Мільтон з місця, де сидів навпочіпки. — Ще довго?

Грейді трохи піднявся, тримаючись під вікном.

— До кінця коридору. Тримаймося ближче до підлоги.

«Кінець коридору» здавався зовсім іншим виміром.

— Другі двері з кінця... — я замовкла, бо поколювання усвідомлення вибухнуло поміж моїх лопаток і пройшло до потилиці. На руках виступили крихітні сироти, і дивне тепло розлилось у... у грудях, попри те, що стало холодніше. Так само, як у саду. Волосся на потилиці піднялось. Я підвела очі до вікна зверху та завмерла.

— Ліз? — тихо покликав Грейді. — Що таке?

— Я... — інтуїція вела мене: я підвелась і вхопилася за підвіконня.

— Хіба нам не варто поспішати? — прошипів Мільтон.

Варто.

Але я мала щось побачити. Я піднялася рівно настільки, щоб визирнути з вікна.

Реї проїжджали повз на конях, вкритих чорною тканиною. Димчаста імла просочувалася з їхніх плащів й осідала на боках коней, розливаючись по землі, як туман. Їх, мабуть, було більше дюжини. Високородні проїхали вперед на величезних рудо-коричневих скакунах, драпірованих прапорами кольору індиго з малиновими знаками, що нагадували кілька переплетених вузлів. Усередині мене закалатали тривожні дзвоники. Це був Королівський Герб, що позначав усі території, об’єднані в єдине ціле.

Якби це були Західні Землі чи Залізні Лицарі, хіба вони вирушили б у битву із символом короля, якого вони прагнули скинути? Я так не думала. Але якщо це був Король, то навіщо йому руйнувати Прімвіру? Якщо тільки він не вважав, що Прімвіра теж буде втрачена.

Спалах у срібному світлі місяця привернув мою увагу. Волосся. Довге біляве волосся, настільки світле, що майже біле. Біліше, ніж волосся лорда, якого я бачила у Великій Палаті.

Я впізнала його.

Навіть попри те, що дитиною занадто боялася подивитися йому в обличчя, я знала, що це був він.

— Грейді, — прошепотіла я. — Дивись.

Він розвернувся та трохи підвівся.

— Бачиш його?

— Ага, — процідив чоловік. — Лорд Самріель.

Розділ 35

Якого біса він тут робив? Я гадки не мала, але не вірила в збіги. Чи в долю. Я щосили вхопилася за підвіконня.

— Нам справді треба забиратися звідси, — промовив Грейді.

Високородний, що їхав поруч із Самріелем, повернув свою заховану каптуром голову до вікна. Його кінь раптово зупинився.

— Трясця, — зойкнула я й пригнулася. Витріщила очі та поглянула на Грейді, сильніше стискаючи в руці кинджал. — Він не міг нас побачити. Цього не може бути...

Заверещав най’міра, і в мене завмерло серце від жаху.

— Уперед! — гукнув Грейді, поки ми наполовину дерлись, а наполовину бігли по стіні.

Швидко наздогнавши Мільтона та Еллісон, ми поспішили до дверей до підземних кімнат, але інтуїція, яка ще мить тому мовчала, запрацювала. Крила бились об вікно. Я знала...

— Ми не встигнемо! — крикнула я.

— Встигнемо, — заперечив Грейді. — Ми...

— Ні! — я вхопилася за його туніку. — Не встигнемо.

Усвідомлення з’явилося на його обличчі. Він вилаявся, а я ламала мозок, намагаючись придумати, що робити. Я озирнулася...

— Бібліотека! — закричала я.

Еллісон кивнула й кинулась крізь коридор, націлюючись на двері, які, я знала, вели до іншої частини маєтку. Там мали бути кімнати; не такі безпечні, як під землею, але в них можна було заховатися. І це було найкраще, що ми могли вдіяти.

Вона штовхнула та притримала двері. Між моїх лопаток зросло відчуття тиску. Лорд Самріель точно не міг нас побачити, але щось повідомило його про нашу присутність.

Скло вибухнуло, коли ми дістались іншого коридору. Різкий крик Еллісон змусив мене розвернутися. До нас, б’ючись крилами об стіни, летів най’міра. Я застигла на мить, щоб роздивитися тендітні, ніби лялькові риси істоти, вимазані кров’ю: гладку плоть, яка переходила в маленькі шари пір’я та груди. Справжні груди. Ця най’міра була самкою.

І я вже ніколи не зможу цього забути.

— Униз! — наказав Грейді.

Еллісон схопила мою руку й смикнула мене на коліна. Най’міра кружляла в повітрі й збиралася розвертатися, коли Мільтон схопив істоту за ноги. З криком він кинув її об стіну.

Від удару посипався тиньк. Мільтон, важко дихаючи, відскочив назад. Най’міра гепнулася вперед. Вона піднялася на задні ноги в кількох сантиметрах від мене й заверещала.

Без жодних думок я звелася на ноги. Я не думала, що роблю. Не вагалася. Здавалося, ніби я стала кимось іншим, коли най’міра замахнулася на мене своїми гострими, закривавленими пазурами. Я пірнула їй під руку й розвернулася. Випрямившись, загнала кинджал глибоко в груди тварюки. Я висмикнула лезо, і пекельне створіння вирячилося на мене. Най’міра зашкутильгала назад і впала мертва ще до того, як торкнулася підлоги. Я підвела очі.

Грейді витріщився на мене.

— Що за чорт?

Я поглянула на своє лезо.

— Святі підкови.

Повітря розрізав вереск — ще один най’міра з’явився в коридорі.

— Трясця, — вилаявся Грейді.

Я протислася повз Еллісон до дверей і зачинила їх. Замкнула двері, знаючи, що це лиш сповільнить інших. Грейді побіг уперед. Він не загнав меча в най’міра. Сталевий меч нічого не зробив би. Він зігнувся та змахнув ним. Лезо перерізало шию істоти. Грейді відрубав їй голову, і кров розбризкалася всюди. Він відступив на крок — кров пролилася на його обличчя. Я дуже сподівалася, що най’міри були одними з тих Високородних, що не вміли відновлюватися.

— Ти цілий? — прошепотіла я й підійшла до нього.

— Ага, — чоловік оглянув себе. Він розвернувся до мене та поглянув на кинджал. — А ти?

Я кивнула.

— Як збіса ти це зробила? — схопив він мою руку.

— Не знаю, — знервовано відповіла я.

Щось вдарилось у двері, й Еллісон підскочила.

— Їх більшає, — відступила вона. — Бібліотека. Зараз.

Мені скрутило живіт. Тому я на невизначений час витіснила свою раптову, незрозумілу та доволі неможливу майстерність із кинджалом. Еллісон відчинила двері, й ми забігли в кімнату. Нас наздогнав звук дерева, що розліталося. Дівчина закричала, а Мільтон із Грейді зачинили за собою двері.

— Несіть стільці, канапу, — наказав Мільтон. — Заблокуємо вхід.

Я швидко сховала кинджал у піхви та поспішила до канапи. Щосили штовхнула її, але вона не піддавалась. Я кинулася до Еллісон.

— Допоможи.

Вона подивилася на мене широкими, наляканими очима й підійшла. Я зосередилася на дівчині. Це сталося так швидко. З’єдналась із нею, і друге чуття ожило миттєво, я не могла цього зупинити. Усе моє тіло сіпнулося.

Тоді я побачила, як вона падає — свіжий багрянець стікає по її блакитній сукні. Тоді я це відчула — миттєва агонія на моєму горлі, гаряча та фатальна, коли срібний ланцюжок розірвався і намисто впало, сапфір, забризканий кров’ю...

Я відвела від Еллісон очі й дужче втислась у канапу, розриваючи ніжками килим.

— Ховайся! — викрикнула я. — Біжи й ховайся!

— Тобі потрібна допомога. Ти не можеш штовхати цю....

— Ні, — я відштовхнула її від себе, до стелажів.

Дівчина захиталася та відступила.

— Ліз...

— Ти маєш сховатися. Зараз. Не видавай жодного звуку. Не виходь. Ховайся. Розумієш мене? Ти маєш ховатися, не зважаючи ні на що.

— Т-так, — вона обхопила себе руками.

— Біжи. Зараз.

Еллісон повільно відійшла, а потім розвернулася та зникла між рядами книжок.

Грейді прийшов мені на допомогу й узявся за інший бік канапи. Ми перенесли її до дверей. Мільтон підсунув до них важке крісло...

Глухий удар об двері змусив нас трьох знову підскочити. Ще один удар. Най’міра заверещав так, що в мене кров захолола в жилах.

— Як би я зараз хотів мати вино, — пробурмотів Мільтон.

— Ми знайдемо тобі після цього дюжину пляшок, — запевнив його Грейді. Най’міра знову вдарив двері й заверещав. — Треба сховатись.

Я гарячково обдумувала хорошу схованку. Я згадала про ніші за важкими шторами, куди так часто любили прокрадатися слуги: для швидких побачень, чи щоб подрімати. У деяких навіть були двері, що вели до інших кімнат, чи до сходів до надбудови. Але я не пам’ятала, які саме.

— Ніші. Зліва. У деяких є двері.

Мільтон кивнув і розглянувся довкола.

— Удачі.

Тоді він кинувся до дверей. Ми з Грейді також. Ми бігли крізь лабіринт книжкових стелажів. Коли нарешті дісталися стіни ніш, двері бібліотеки з гуркотом відчинилися.

Десь у приміщенні перелякано скрикнула Еллісон, і мені заболіло серце. Будь ласка, мовчи. Будь ласка. Будь ласка. Грейді відкинув одну з важких штор — тканина лягла на місце, і нас швидко огорнуло темне, затхле повітря тісного простору.

Грейді притис мене до себе, і я тремтливо підглянула в щілину між шторами. Вона була лише кілька сантиметрів завтовшки, але здавалося, що ми були повністю відкриті, коли най’міри літали бібліотекою. Книжки одна за одною падали на підлогу, і я підскакувала. Щоразу підскакувала.

За кілька секунд пролунав гучний г уркіт, ніби впав цілий ряд книжкових стелажів. Потім запала тиша, а тоді...

Пролунали повільні, розмірені кроки.

І все стихло.

Минали миті, доки я намагалася почути хоч якийсь звук. Хвилини. Нічого не відбувалося. Най’міри пішли? Хіба ми б не...

— Немає причин ховатися, — промовив Високородний, і моїм тілом пройшовся жар і холод. Я не забула цього голосу. Це був Лорд Самріель. — Я вам не зашкоджу.

Грейді не поворухнувся. Як і я.

— Виходьте, — ніжно й улесливо вигукнув він. — Якщо зробите це — будете в безпеці.

Я потягнулася та обхопила пальцями рукав Грейді, шкодуючи, що заховала лунове лезо в піхви. Я не була певна, що з ним зробила б. Та знову ж таки, раніше я не очікувала, що зможу ним скористатись. Але тепер я не наважувалася глибоко дихати чи ворушитися. Навіть, коли повітря навколо нас застигло.

— Будь ласка, не ховайтеся від мене, — голос Лорда Самріеля наближався. — Ми хочемо допомогти.

Ми?

Крізь прогалину в шторах я бачила най’міру, що сидів спиною до нас на одному з книжкових стелажів. Він розправив свої величезні крила та роздивлявся навкруги.

Тоді я почула м’який, тремтливий голос:

— Ви... ви обіцяєте?

Я сіпнулася вперед, а най’міра повернув голову праворуч. Грейді обійняв мене сильніше.

— Ні, — прошепотів він мені на вухо.

З тремтливим серцем я здригнулась. Я ж казала їй сховатися — не виходити. Чому вона не послухала? Я хотіла накричати на неї, та не могла. Я це знала, але все моє тіло напружувалося проти обіймів Грейді.

— Звісно. Я обіцяю, — запевнив Лорд Самріель таким солодким голосом, що з нього скрапувала карамельна отрута. — Виходь... а, ось де ти.

Ні. Ні. Ні.

Най’міра струсив крилами — на його губах з’явилася жорстока, кривава посмішка.

— Це не вона, — промовив інший голос, який ми з Грейді впізнали. Хаймел. Що він тут робив, із ними? Хаймел був покидьком, але він не міг бути до цього причетним.

Почулося ще одне важке зітхання, а тоді Лорд Самріель наказав:

— Убий оце.

Оце.

Убий оце.

Еллісон. ЇЇ. Не оце. Її.

— Стій, — втрутився інший голос, холодніший і рівніший.

Най’міра послухався й зібгав крила, що звисали з книжкової шафи.

— Ти сказав, що це тут, — знову заговорив невідомий голос. — Ти певен?

— Певен, — відповів Хаймел, і мені скрутило живіт. Я ніколи не чула його таким наляканим. — Я бачив, як вона бігла з Еллісон. Вона має бути тут, Ваша Високосте.

Раптом я зрозуміла, чому Хаймел такий наполоханий. Бо чоловік, з яким він говорив, був принцом. Принцом Райнером? Але чому йому бути тут, коли його Двір спалили?

Грейді за мною напружився. Вони... вони розмовляли про мене. Думки розбігалися — суміш розгубленості й страху.

— Тоді побачимо, — сказав Принц.

Раптом повітря розрізав високий і жахливий крик Еллісон. Я смикнулася вперед, але Грейді стримав мене.

— Тихше, — наказав Принц. Його голос був майже ніжний, якби не холодність. Крики Еллісон затихли після м’якого схлипування.

А тоді... чувся лише звук калатання мого серця.

— Я дам цьому милому створінню шанс, — промовив Принц, і крізь штори я побачила як най’міра крутив головою туди й сюди. — І я дам тобі вибір... Ліз.

Я застигла біля Грейді, серце калатало. Мені перехопило подих.

— Вийдеш до мене, і вона не постраждає, — пообіцяв Принц. — То як?

Почувся хрускіт. Оглушливий, нудотний тріск.

Різкий, сповнений болю крик Еллісон пронизав повітря. Я здригнулася.

— Це тільки одна маленька кісточка, — продовжив Принц. — Їх ще дуже багато. Я не хочу їх ламати. Але я також не хочу витрачати свій дорогоцінний час на обшук кожного сантиметра цього маєтку. Виходь до мене.

Грейді обхопив мене рукою та притисся щокою. Він тремтів, так само як і я.

Ще один хрускіт рознісся тишею й розбив мені серце й щось глибше, важливіше. Душу. Я не знала, чому це відбувалося. Чому цей принц, ким би він там не був, шукав мене. Як до цього був причетний Хаймел. Але щоб ми просто сиділи й нічого не робили, дозволяючи все це... Я знала, що Грейді не хотів цього. Я не хотіла, але в мить, коли ми дісталися ніші, ніби ніколи й не було всіх цих років, проведених в Арчвуді. Лише Грейді і я проти всього світу, які піклувались одне про одного, і тільки одне про одного. Так нам і вдалося виживати так довго, але крики Еллісон... Я хотіла проткнути собі барабанні перетинки. Хотіла видряпати собі очі. Вона на це не заслуговувала. Боги, ніхто з тих, хто постраждав сьогодні, не заслуговував на це все. А ми? Я? На що заслуговували ми, що дозволили цьому статися? Чим це нас зробило? Чудовиськом, яким, на думку Торна, я його вважала. Ось чим це нас зробило. Я заплющила очі, проганяючи сльози, та вчепилась у рукав Грейді.

— Не треба, — прошепотів той ледь чутно.

Крики Еллісон перетворились у стогони, і я несамовито захитала головою. Я не могла більше. Так само, як не могла ігнорувати інтуїцію, коли вона спонукала мене втрутитись. Я не могла дозволити собі стати цим. Я не могла дозволити Грейді перетворитися на чудовисько лише для того, щоб захистити мене від того, чого вони хочуть.