Падіння руїни та люті!

І це... це було неприпустимо з багатьох причин.

— Цього я не можу зробити, — відповіла я.

Високородний підвів голову.

— Не можеш чи не хочеш?

Два твердження відрізнялися. «Не можу» не було вибором. «Не хочу» було. Проблема була в тому, що я не могла визначитись.

— І те, й інше, — визнала я і здригнулася. — Добраніч.

Я не затрималася. Розвернувшись до вхідних дверей, повернула ручку. Вона не піддалася. Насупившись, я поглянула вгору й побачила, що двері незачинені. Що за...? Принц Торн. Він не давав мені відчинити двері. Я завмерла, відчуваючи на спині його палкий погляд, і на якусь дику мить мною заволоділо шалене збудження, що перехопило мені подих. Думка про те, що він зупинив мене, спричинила гаряче, туге тремтіння моїм тілом.

Я не хотіла, щоб він відпускав мене.

Те кляте відчуття — що мені належало бути з ним — пронизало мене, і, милостиві боги, зі мною точно щось було не так.

Я натиснула руками на дерево. Серце закалатало в грудях. Тоді двері відчинилися під моїми долонями. Він відпустив мене. Щось схоже на... розчарування охопило мене, і я відчула себе ще більш розгубленою щодо нього, щодо себе.

— Гаразд, я офіційно... приголомшений.

Профіль Грейді підсвічувало м’яке сяйво лампи біля мого ліжка. Його меч спочивав на скрині за підніжжям. Чоловік сидів поруч зі мною на краю ліжка і вже трохи заспокоївся після моєї розповіді про те, що особливий гість не чекав на мене.

— Приголомшений?

— Шокований і кожен інший непотрібний прикметник, який можна придумати. Принц Вітрусу прибув обговорити Залізних Лицарів? Хто б не здивувався? — Грейді провів долонею по обличчі. — І ти впевнена, що він не розповість Барону, що ти сказала йому правду?

— Майже, — я відкинула голову назад. Вже було пізно: пройшла майже година, відколи я покинула кімнату Принца Торна. Я щойно розповіла Грейді все, що сталося, — ну, не все. Не хотіла травмувати його зайвими подробицями. — Але я не можу знати напевне, оскільки не здатна його прочитати. Я намагалася кілька разів проникнути в його голову, але все було марно.

Він почухав легку щетину на щоці.

— Але ти маєш сказати Баронові, що дізналася все саме так, принаймні частково. Якщо він подумає, що Принц просто так тобі розповів, бо ти запитала, то не повірить.

— Знаю, — тому я дуже сподівалася, що Принц Торн дотримає слова й не розкаже йому.

Я стримала позіхання та загорнулася у свій чорний халат — мій бавовняний халат, зшитий зі зручної непрозорої тканини. У великій, майже пустій кімнаті запанувала тиша.

У бездоганно чистому просторі було небагато меблів. Шафа. Ліжко. Канапа біля виходу на терасу. Нічний столик і скриня. А передпокій був прикрашений навіть більш ніж на те була потреба: глибокі диван і крісла на м’якому розкішному килимі із шенільної тканини кольору слонової кістки, маленький обідній стіл, буфет із білого дуба й різноманітні дрібнички, якими Барон обдаровував мене впродовж років.

Кімната була дуже гарна, охайна й розкішна, порівняно з іншими місцями, де мені доводилося спати, але це був не мій дім.

Хотілося б, щоб вона ним була.

Я ще навіть не знала, як це — мати свій дім. Але я гадала, це мало бути більше схоже на те, що я відчувала в саду, — з пальцями в землі та тишею в голові. Я відчувала, що мені належить там бути. Відчувала спокій.

— Ти довго пробула в Принца, — Грейді обережно порушив тему, яку досі не наважувався обговорювати.

Я напружилась.

— Не так вже й довго.

— Достатньо довго.

Залишся зі мною на ніч. У животі знову все перевернулося. Я похитала головою. Чому це він хотів, щоб я провела цю ніч із ним? Не думаю, що принесла йому якесь задоволення, крім сексуального. Хоча він сказав, що я його зацікавила й захопила.

— Що сталося? — допитувався Грейді.

У цю саму мить, спогади про нас із Принцом у тій клятій ванні виринули в моїй голові. Його руки на мені. Його пальці в мені. Його обійми. І саме останнє залишилося зі мною. Як він обіймав мене. Я закусила губу й ковтнула.

— Небагато.

— Ліз...

— Грейді?

На його скроні смикнувся м’яз.

— Ти можеш розповісти мені все. Ти ж знаєш це. Тож, якщо щось сталося, що змусило тебе почуватися...

— Не сталося нічого, чому я б не дозволила статися, — перебила я його.

— У тому то й річ, — Грейді підсів ближче. — Ти не з власної волі пішла до нього сьогодні, хіба ні? Ти почувалася зобов'язаною. Отже, чи могла ти дійсно не дозволити чомусь трапитись?

Я трохи посовалася на місці, збентежена тим, що вже вдруге за сьогодні мені ставили це запитання.

— Він дав мені вибір, і я вирішила піти — ми вже про це говорили.

Грейді витріщився на мене так, ніби посеред мого лоба вискочило третє око.

— Серйозно. Він дав мені вибір щодо того, що ми робили — і ми не переспали, — сказала я. — І навіть якби й переспали, то що? Я не незаймана, Грейді.

Він скривився, і хоч я й не побачила рум’янцю на його коричневій шкірі, знала, що мій друг зашарівся.

— Мені справді не потрібно було цього знати, але дякую, що поділилася.

— Будь ласка, — опустивши підборіддя, я засміялася від погляду, яким він мене обдарував. — Він дійсно дав мені вибір, Грейді. І я знаю, що саме те, що я хотіла робити те, що зробила, складно для розуміння. Повір мені. Я знаю, але...

Я згадала, як Наомі мені колись сказала, коли я зізналася їй, що іноді мені подобається, коли Клод відсилає мене здобути інформацію для нього. «Мало що насправді чисто чорне або біле, Ліз. Більшість всього в житті існує в межах цієї безладної сірої зони посередині, але якщо ти бажаєш того, що відбувається — насолоджуєшся цим, як й інші — тоді в цьому немає нічого поганого, — сказала вона. — І якщо хтось казатиме тобі протилежне — знай, вони ніколи не були на твоєму місці, або живуть зовсім інше життя. Це не значить, що хтось із вас має рацію чи помиляється».

Я повільно видихнула.

— Але цей Високородний... він інший.

— В якому сенсі інший?

Я знизала плечима.

— Вони всі однакові, Ліз. Приємні для очей і привабливі ззовні та божевільні покидьки всередині. Просто тому, що один із них переконався, що ти не поранена, і не змусив тебе робити щось проти власної волі, не значить, що їм можна довіряти. Особливо йому. Ти знаєш, що розповідають про Принца Вітрусу?

— Знаю.

— Справді? — він здійняв брови. — Він очолював військо, яке взяло в облогу Асторію.

Я знову кивнула, проте важко було зіставити Принца Торна, якого знала я, з тим, про кого переповідали роками. Але знову ж таки, я насправді не знала Принца, хіба ж ні?

Але це здавалося неправильним.

Я дійсно відчувала, ніби знала його, і він відрізнявся від того, що нам розповідали про Високородних. Навіть до того, як дізналася, ким він був насправді. Коли я зустріла його в саду, і задовго до того. Я знову повернулася до тієї далекої ночі в Місті Злуки.

— Є ще дещо, що я тобі не розповіла, — почала я. — Ми вже зустрічались із цим Високородним.

Грейді вдивлявся в мене якусь мить, а потім випрямився. Його карі очі миттєво розширилися, коли він зрозумів, що я мала на увазі.

— Місто Злуки?

Я кивнула.

Він захитався назад і вперед.

— І ти тільки зараз мені про це кажеш?

Я скривилась.

— Я просто... не знаю, чому не сказала нічого раніше.

— Це лайно, а не виправдання, Ліз.

— Це й не мало бути виправданням, відповіла я йому. — Вибач. Я мала розказати раніше.

Він відвернувся.

— Це ж не той, що схопив мене, правда?

— Милостиві боги, ні. Інший, — запевнила його я та нахмурилась, усвідомивши, що Принц Торн і Містера тієї ночі змусив повірити, що він лорд. — Він мене, до речі, не впізнав.

Грейді, здається, замислився.

— Ти впевнена, що це він?

Я поглянула на нього.

— Дуже дратує, коли мені ставлять це запитання.

Він підняв руку.

— Звісно, ти впевнена. Я запитав лише тому, що це... збіса великий збіг.

Це так, от тільки я не вірила в збіги, як і Грейді.

Він замовк і поглянув на двері, що вели на терасу. Минув якийсь час, перш ніж він заговорив.

— Знаєш, я часто згадую ту ніч. Намагаюся зрозуміти, чому взагалі Високородні туди прийшли. Вони когось шукали — типу, когось зі своїх? Типу селестіала, чи щось на кшталт того?

— Можливо.

Я гадала, що була така ймовірність. Клод і Хаймел були віддалені від справжнього Високородного на кілька поколінь. Але я думала, такі народжувались і в наш час. Але я й гадки не мала, чи була б така дитина важливою для Високородних. Я не знала жодного селестіала, що жив би при Дворі.

— Я маю з тобою дещо обговорити, і тобі це не сподобається, — промовив Грейді.

— Що?

Чоловік глибоко вдихнув, і я напружилась, передчуваючи розмову, яку ми вже мали раніше. Ту, що тільки додала б ще один клопіт, яким я мала б перейматися.

— Ми не маємо тут залишатися, — почав він, і так, я не помилялася.

— Так, маємо.

— Ні, не маємо. Є інші міста, інші території...

— І що ми робитимемо на цих інших територіях, що було б краще, ніж тут? — кинула я й сповзла з ліжка. Я мала стояти під час цієї розмови. — Гадаєш, ти зможеш знайти роботу, як ця, — що не просто гарно оплачується, але й дає прихисток? І навіть непоганий прихисток? — я нервово закрокувала кімнатою. — Роботу, де не потрібно щодня ризикувати життям, як це роблять шахтарі та мисливці?

Грейді стиснув щелепу.

— А що робитиму я? Знову вдаватиму із себе гадалку на базарі, ризикуючи отримати звинувачення в заклинацтві? Чи працюватиму в якійсь таверні, де, ймовірно, буду частиною меню, поруч з елем, що смакує, як конячі сцяки?

— А зараз ти не в меню? — випалив він у відповідь. — Тебе пропонують кому завгодно та коли завгодно.

— Я в меню з власного бажання, — стисла я кулаки. — І не те, щоб я дійсно була в меню. Радше... закуска, яку рідко хто вибирає.

Грейді повільно здійняв брови й подивився на мене.

— Що за... хрінь?

— Гаразд, погана аналогія, але ти знаєш, про що я. У нас тут усе добре, Грейді. Боги, — зітхнула я. — Ти справді навіть не запитуватимеш Клода про навчання на коваля, так?

— Чесно? Мені насрати на це навчання.

Я різко заплющила очі.

— Грейді, це ж твоє. Тобі справді подобається...

— Так, мені це добре вдається й подобається, але я радше використовуватиму свій талан у куванні зброї для Залізних Лицарів, ніж для якогось кобеля-селестіала.

— Грейді, — зойкнула я, розплющила очі та підбігла до нього. — Боги, будь ласка, припини таке казати! Особливо зараз. Коли Принц Вітрусу тут із цього приводу.

— Це мене не хвилює, коли йдеться про нього.

— Справді?

— Справді, — зиркнув він на мене. — Дивись, я знаю, що тебе лякає, коли я говорю про Залізних Лицарів. Але, дідько, ти не можеш стверджувати, що щаслива тут. Що тебе влаштовує все це.

Чоловік випростав руку.

— І я маю на увазі не лише маєток і Барона, а й те, як ми жили. Як нам довелося жити.

— Милостиві боги, — закрила я руками обличчя.

— І я знаю, що тебе це не влаштовує. Я знаю, що ти так само думаєш про Високородних, як я, — що вони нічого не роблять для нас, низькородних, — сказав він. І я підглянула крізь пальці, що його ніздрі роздувалися від гніву. — Знаєш, я хотів би колись одружитись.

Я опустила руки.

— І, може, завести дитину, чи навіть двох, — продовжив Грейді. — Але якого біса мені це робити? Приводити дитину в цей світ? У цієї дитини не буде жодних можливостей стати кимось, коли все вирішують Високородні, — кому можна навчатися, володіти землею... Вони просто продовжують віддавати владу седуплестіалам. Таким як Барон. І так, я знаю, що він не такий вже й поганий, але я можу цілу ніч перелічувати тих, хто був би кращим для цієї посади, якби мав шанс. Ми для них просто худоба: працюємо в шахтах, вони нас годують, а ми підтримуємо стабільність королівства. І для чого? Тож так, зараз у нас усе краще, ніж було до того, але не добре, Ліз. Ні в кого з нас.

— Я... — я знизала плечима, але вага його слів — правди — потягнула їх знову вниз. Я підійшла до ліжка й сіла біля Грейді. — Я не знаю, що сказати.

— Знаєш, ти могла б просто подумати про це. Мені перехопило подих.

— Подумати про що?

— Про те, щоб піти звідси.

— Грейді...

— Я знаю одне місце, — перебив він мене. — Місто в Східних Землях.

Я повільно схилилася до нього. Я почула назву міста пошепки у своїй голові, перш ніж він промовив її вголос.

— Холодноджерельне.

А потім я почула більше, і це мене нажахало.

— Ти говориш про місто, — сказала я, стишуючи голос до шепоту, — яке фактично стає форпостом повстанців. Місто, якого неодмінно спіткає доля Асторії. Думаєш, там для нас є майбутнє?

— Ти цього не знаєш, — напружився Грейді. — Якщо тільки ти таки не знаєш це.

— Я не знаю цього в сенсі, що бачила, як це місто знищують, але мені не потрібні дари, аби знати, що це рано чи пізно станеться.

Чоловік розслабився.

— Може, ні. Може, Бейлен подбає, щоб цього не сталося.

Я похитала головою й коротко розсміялася.

— Ти дуже віриш у того, кого ніколи не зустрічав, і кому вдалось добитися лише того, що багато людей втратили домівки, або життя.

— Це нічим не відрізняється від тих, хто вірить у Короля, якого ніколи не зустрічали, — зазначив він. — Який зовсім нічого не зробив для низькородних.

Ну, тут він мав рацію. Я схрестила руки на талії та втислася стопами в підлогу. Він мав рацію в багатьох речах, що стосувалися Високородних і управління королівством. Не те щоб я не думала про це сама, але Грейді пропонував не просто покинути Арчвуд. Він пропонував приєднатися до повстання, що, напевне, поставить нас в гірше становище, ніж будь-коли раніше. Навіть якщо я не бачила цього, ймовірність того, що ми в результаті загинемо, була величезною.

— Чи говорили б ми про це, якби Клод не викликав мене сьогодні?

— Зрештою, — сказав Грейді. — Але, трясця, через це зараз здається найкращим для цього. Що відбувається у Західних Землях? Чому Принц довбаного Вітрусу тут?

Я подивилася на нього.

— Принц... інший, — повторила я.

— І чому ти так вирішила, Ліз? Чесно?

— Ну, починаючи з того, що він зробив із Містером.

— Через це він інший? — закашлявся Грейді й розсміявся. — Ліз, він скрутив Містера в клятий крендель.

Я здригнулась.

— Я не про це говорю. Він — Принц Торн — запитав про синці на моїх руках.

— Що?

— Щипання Містера. Від нього завжди залишались синці...

— Так, я пам’ятаю, що цей покидьок завжди тебе щипав, — перебив мене Грейді. — Але що ти маєш на увазі, кажучи, що Принц запитав тебе про них?

Насупившись, я поглянула на нього. Вираз його обличчя відображав мій.

— Тієї ночі... Після того, як він подивився мені в очі, він глянув униз, на мої руки, і запитав, звідки ті синці.

Грейді повільно звів брови й вирячився на мене.

— Не пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю все, що трапилось тієї ночі — навіть коли я не міг поворухнути жодним, бляха, м’язом, чи навіть кліпнути, — процідив він крізь зуби. — Чого я не пам’ятаю, так це те, щоб принц питав тебе про це.

— Але він запитав. Він побачив їх і запитав, що їх спричинило. Я не відповіла, але поглянула на Містера. Тому він і зробив це з... — я замовкла. — Ти серйозно? Ти справді нічого не чув?

— Так, Ліз, серйозно. Я не чув нічого такого, хоча був поруч.

Я розтулила рота, але гадки не мала, що й сказати, тому сіла на ліжко. Я знала, що чула його. Що він говорив зі мною, тримав мене за руку, а тоді підніс свої пальці до губ і всміхнувся. Але як Грейді міг нічого не почути?

І як змогла почути я?

Розділ 18

Враховуючи все, що сталось із Принцом Торном, і після нашої розмови з Грейді, я не думала, що зможу заснути. Особливо, коли я продовжила прокручувати спогади в голові, щоб зрозуміти, чи дійсно я чула голос Принца Торна багато років тому, й чи не було це вигадкою наляканої малої дитини. Останнє видавалося найбільш імовірним поясненням, але щось у цьому не давало мені спокою.

Та, зрештою, коли Грейді пішов, я таки заснула й не крутилася, прокидаючись щогодини, як зазвичай. Я спала як убита та чомусь була все ще втомлена зранку й бажала лиш одного — знову заснути. Але, прямуючи з Хаймелом коридорами Арчвудського маєтку, я добре знала, що краще не показувати цього.

Тепер коридори прикрашали величезні букети жасмину, які наповнювали повітря солодким і трохи мускусним ароматом. Мабуть, їх розвісили, щоб вразити Принца Торна. Задушливий запах квітів був не єдиною новинкою. Відчувалася... значна зміна атмосфери. Я помітила її ще вранці, коли змусила себе вдягтись. Я щоразу отримувала розряд статики, торкаючись до чогось, — це відчуття переповнювало коридори.

Так діяла присутність Високородного. Я усвідомила її тієї ночі в Місті Злуки, в саду та вчора. І зрозуміла, що це ставалося щоразу, коли той переживав сильні емоції, як-от злість, чи радість, або якщо кілька Високородних було в одному місці.

Я визирнула з однієї із відкритих арок і кинула оком на стайні здалеку. Вони були більш гамірні, ніж зазвичай. Конюхи та їхні помічники вичісували й годували лискучих чорних і чисто-білих коней під наїздами — коней, чиї холки (місце, де тіло переходить у шию), сягали щонайменше двох метрів від землі. Вони... мали бути на добрих п’ятнадцять сантиметрів вищими за наших коней шайрської породи.

— Вони належать Високородному, що прибув, — сказав Хаймел, простеживши за моїм поглядом. — Величезні, правда ж?

Я нарахувала чотирьох коней. Чи прогулювався Принц Торн зараз маєтком? Серце закалатало. Було ще дуже рано, але...

— Знаєш, — сказав Хаймел, що був за кілька кроків від мене. Я звернула увагу на меч, закріплений на його спині, — земля не розійшлася б під тобою, якби ти побажала мені доброго ранку. Трохи поговорила. Відповіла на кілька фраз.

Я стримала зітхання. Це вже не вперше він вичитував мене за те, що я не розмовляю з ним. Це вже стало рутиною, як і моє мовчання. Мені не подобався Хаймел. Він це знав.

— Це може зробити все трохи приємнішим для тебе, — додав він і ми завернули за ріг.

Єдине, що могло зробити цю прогулянку приємнішою, — це прірва, в яку б він гепнувся.

— І, якщо тобі раптом потрібне нагадування, — промовив Хаймел, коли ми наблизилися до колонних дверей кабінету Клода, — ти нічим не краща за мене. Врешті-решт, ти лише шльондра, що іноді бачить майбутнє.

Я настільки сильно закотила очі, що здивувалася, чому вони не випали з очниць. Я не була впевнена, чи цей осел справді вірив, що це мене образило. Ймовірно, він гадав, що завдав мені нищівного удару своїми словами. Більшість маленьких чоловіків вважали себе здатними на таке. Хаймел відчинив двері й поглянув на мене через плече, ніби кидаючи виклик своїми бляклими очима.

Подивившись на нього, я посміхнулась і тільки більше вишкірилась від того, як стислися його зуби. Я відвела погляд і зайшла до кабінету.

Клод сидів на краю свого стола. На його довгих худих ногах були чорні бриджі. Коли ми появились, він підняв очі від пергаменту в його руках. На красивому обличчі селестіала з’явилася легка усмішка. Мене вразила відсутність на ньому й сліду вчорашнього потурання всім бажанням. Вочевидь допомагало те, ким він був. Якби я поводилась, як він, у мене постійно були б темні кола під очима.

— Доброго ранку, Кицю, — він опустив пергамент на стіл із білого дуба. — Будь ласка, сідай.

— Доброго ранку, — я всілась у своїй простій кремовій сукні на канапу й склала руки на колінах. Хаймел зачинив за мною двері.

— Бажаєш трохи кави? — запитав він і підняв маленьку чашку.

— Ні, дякую, — останнє, що було потрібно моєму тривожному шлунку, — це кофеїн.

— Точно? — Клод зробив маленький, витончений ковток кави. — Маєш втомлений вигляд.

— Ніч була... довга, — сказала я.

Клод підвів темну брову.

— І виснажлива?

Я побачила, як Хаймел розплився в самовдоволеній посмішці й попрямував до буфета.

— Трохи. Я... не очікувала натрапити на Високородного, зайшовши до його кімнати.

— Ой, — нахмурився Барон. — Я не сказав тобі, що він Високородний?

— Ні, — сухо відповіла я.

— Милостиві боги, я думав, що сказав. Я... — він повільно видихнув. — Я трохи перебрав учора.

Це було ще м’яко сказано.

— Я дуже перепрошую, Ліз. Я справді думав, що сказав тобі, що це лорд, — промовив щиро Барон, але мені було вже все одно. — Але тобі все сподобалося?

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як тепло пробирається моїм горлом.

— Звісно ж, сподобалося, — він відпив із чашки. — Скажи, це правда? Високородні лорди стрибають як... — він поглянув на Хаймела й насупився. — Як там кажуть?

— Кажуть, що вони скачуть так само, як їхні жеребці.

— О, точно, — брови Клода тепер розправились. — Це. Я вмираю від цікавості.

Не знаю, чому йому знадобилося роз’яснення щодо цього вислову. Крім того факту, що він зазвичай був грубий, він також частково був Високородний. І селестіали мали хист у цій сфері.

— Гадаю, можна сказати, що порівняння досить вдале.

Той засміявся, і бліда шкіра в кутиках його очей зморщилася.

— Поглянь, — промуркотів він. — Ти зашарілася.

Я повільно вдихнула й видихнула та уявила собі, як один із тих жеребців вривається в кабінет і б’є копитом Барона. І Хаймела. Зовсім трошки. І я знову всміхнулась.

— Як би сильно мені не кортіло поговорити про те, що змусило твої щоки почервоніти, це почекає, — продовжив Клод. — Про що ви говорили?

— Про те, звідки він, але не в подробицях.

— І?

Я подивилася на нього.

— Ви знаєте, хто він? Окрім його імені?

Клод звів брову.

— Я знаю лише його ім’я, тому й послав тебе, моя Кицю. Я припускаю, що він якийсь лорд, якого Король тримає при собі в столиці.

— Він не просто якийсь лорд, — відповіла. — Він узагалі не лорд, Клоде. Це Принц Вітрусу.

— Святі віслюки, — вигукнув Хаймел і вирячився на мене.

Барон опустив чашку на коліно.

— Ти впевнена?

Чому всі ставлять мені це запитання?

— Так, упевнена. Це Принц Вітрусу.

— Боги, з чого б йому сюди приїздити? — здивувався Клод.

— Він тут не через десятину, — поділилась я.

— Та невже, — пробурмотів той і поставив чашку на стіл. Мабуть, там тепер буде мокра пляма. Гадки не маю, чому я взагалі про це подумала, але мені було шкода таке гарне дерево.

— Я вважала, це стане для вас полегшенням, — припустила я.

— Стало б, але мене набагато більше хвилює такий жорстокий гість у маєтку, — ледь вичавив із себе Барон. — Коли Короля щось не влаштовує, зазвичай саме Принца Вітрусу посилають виправити ситуацію. І так, під «виправити», я маю на увазі пролити ріки крові.

У мене перехопило подих.

— Принц Торн може бути ким завгодно, але він точно не жорстокий.

Хаймел скривився й сперся на буфет.

— Та невже?

— Так, — я дужче звела пальці докупи. — Не певна, що все, що про нього кажуть, правда. Він... — Джентльмен? Це було не дуже вдале слово. Я захитала головою. — Він не жорстокий.

Барон мовчав.

— Звучить так, ніби з когось витрахали весь здоровий глузд, — промовив Хаймел.

Я злісно зиркнула на чоловіка.

Я відвела від нього очі та ледь стримала бажання схопити один із важких тримачів паперу зі столу й жбурнути йому в голову.

— Він прибув обговорити з вами ситуацію на кордоні.

Плечі Клода виструнчилися.

— Західні Землі? Залізні Лицарі?

Я кивнула.

— Він думає, що ця проблема пошириться рештою Міжзем’я? Дістанеться Арчвуду?

Тривога перемістилася від грудей до живота.

— Цього я не знаю, — сказала я. І тут усе дещо ускладнилося. — Його дуже важко зчитати, навіть... торкаючись.

Клод замовк — це його дуже зацікавило.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли я намагалася, знаєте, з’єднатись із ним... — я впилася нігтями в долоні. Історія, яку я вигадувала, була, м’яко кажучи, шита білими нитками. — Я побачила білий колір — ніби білу стіну, яка завадила мені витягти з нього більше інформації.

— Хм, — здавалося, Клод замислився, і чомусь тривога в моєму животі пішла глибше. — Цей щит, що ти побачила, намагався тебе блокувати?

— Так. Я подумала, що якщо це так, то його можна пробити.

Я визнала це вголос перед Клодом, і в животі закрутило. Від цього в роті залишився неприємний присмак.

Клод довго нічого не говорив.

— Принца тобі було б прочитати набагато важче, ніж лорда, — він поглянув на Хаймела й нахмурився: — Поговоримо пізніше.

Зрозуміло, що розмова була завершена. Як зрозумілим було й роздратування Хаймела. Він грюкнув склянкою й силувано вийшов із кабінету, добряче гримнувши за собою дверима.

Клод вигнув брову.

— Запальний чолов’яга, чи не так?

— Він не любить, коли йому нагадують, що ви Барон.

— І що він — ні?

— Так, — я спостерігала за тим, як Клод підвівся. — Але ви й так це знаєте.

— Мені подобається гратися з ним, коли випадає така можливість, — усміхнувся той на мить і поманив рукою. — Підійди.

Небезпека того, що Клод якось зрозуміє, що я зізналася Принцу в причині свого візиту, здається, минула. Тепер мені було цікаво — я підвелась і рушила до нього.

Він відсунувся в бік і вказав рукою на місце на столі, де не було листів.

— Сідай.

Я залізла на стіл і вчепилася пальцями за край гладкого дерева.

Клод повільно оглянув мене, починаючи від обличчя й опускаючись нижче, ніби щось вишукував.

Я не ворушилась і гадки не мала, що він задумав.

Барон відсунув пасма волосся на моє плече.

— Ти добре провела вечір? — різко запитав він. — Справді?

— Так.

Він коротко всміхнувся.

— Я хочу почути все в деталях, що відбувалося між вами двома.

— Ну... — спромоглася вимовити я, швидко думаючи про те, чим я могла б або ж мала поділитися. — Виявляється, ви думали також, що попередили його про мій прихід, але теж цього не зробили.

— Чорт, — його пальці застигли серед мого волосся. — Серйозно?

Я кивнула.

— Мені шкода. Правда, — він на мить поглянув мені в очі. — Я не послав би тебе, якби знав, що це Принц Вітрусу.

Я не дуже повірила йому. Клод під дією опіатів був здатен на будь-який нерозумний вчинок.

— Як він відреагував на твою появу?

— Це...

Я здійняла брови, тому що Барон торкнувся мого підборіддя і повернув мою голову вліво, а потім вправо.

— Це застало його зненацька.

— Він зробив тобі боляче? — запитав той. — Хоч якось?

— Ні.

Я зрозуміла, що він шукав знаку — садна чи синця.

— Не зробив, Клоде.

Довгий час він мовчав.

— Як ти йому прислужилася?

— Він попросив прислужити йому у ванній кімнаті.

Він торкнувся великим пальцем моєї нижньої губи. Я трохи здригнулася й одразу ж поглянула на нього. Клод... не торкався мене так вже понад рік. Може, навіть два роки, і був час, коли я так жадала цього. Коли я чекала його візитів до своєї кімнати, або запрошення до нього. Можливо, навіть занадто довго. Бо я могла торкатися його, не відчуваючи провини, бо Барон знав, на що я здатна. Він розумів ризики своїх таємниць. І мені потрібно було дуже зосереджуватися, щоб його прочитати. Але інтуїція довго не мовчала. Він завжди розумів, коли це траплялось. Я застигала та відсторонювалася. Тоді він не дозволяв мені гладити й торкатися себе, і малесенька частина мене від цього заводилася. Частина мене досі заводилась.

— І? — вичавив Клод.

— Тоді він попросив мене приєднатися до нього у ванні, і я це зробила.

Він скривився.

— Упевнений, жодна ванна тепер не зрівняється із цим.

— Можливо, — пробурмотіла я.

— Що ще? — Барон подивився мені в очі.

— Він... торкався мене.

— Так?

Він вхопив мене за груди й провів пальцями по моїх сосках. Хвиля насолоди пронизала мене, проста реакція на дотик — будь-який дотик, не обов’язково Клода. Я провела руками по столу та трохи нахилилася вперед. Барон знову опустив очі. Його вуста розійшлися, коли пальці втиснулися в плоть. Клод завжди надавав перевагу грудям. Я спостерігала, як він ковзнув пальцем вздовж лінії шиї до ліфа. Його шкіра була блідіша за мою — блідіша й набагато холодніша, ніж у Торна. Мені знову перехопило подих, але не через дотик Барона.

— Він трахнув тебе?

Я відчула ще один, сильніший сплеск бажання, що не мав нічого спільного з руками Клода. Це були його слова. Образ... Принца Торна, який вони викликали, змусив мене трохи звиватися.

— Ні.

— Справді? — із сумнівом запитав він і підняв на мене очі.

— Він використовував пальці, а я — руку, — неймовірно чітка картинка з пам’яті збурила мій голос і кров. — Це все.

— Ну, це трохи розчаровує.

З мене вирвався сміх, і Барон витріщився на мене своїми синіми, як море, очима.

— Вибачте. Ви просто маєте дуже розчарований вигляд.

— Так і є, — злегка всміхнувся він і торкнувся мене. — Мені не подобається, що ти проводиш так багато ночей на самоті.

Мені теж, але...

— Я насолоджуюся собою.

— Добре.

Його увага знову повернулася до моїх грудей. Якби Клод міг провести решту свого життя трахаючи груди, то був би найщасливішим чоловіком.

Мій погляд впав на його пах, і я побачила, що він майже збуджений. Я могла потягтися до нього. Торкнутися його хоч трохи, перш ніж він мене зупинить. Цього ранку Барон точно був у якомусь грайливому настрої. Я могла б скерувати його в себе та змусити взяти мене прямо на цьому столі. Це було б не вперше, але...

Жоден із нас насправді не хотів цього. Крім грудей. Я була не його типаж. Клод надавав перевагу світлішому волоссю й стрункішій фігурі, навіть у чоловіків. А я? Гадки не мала, який у мене був типаж. Не було якоїсь чіткої риси, яка подобалася б мені в чоловіках чи жінках більше за інші.

Усе ж таки, якби я до нього потягнулася, він не відмовив би мені. Не лише тому, що я була теплим тілом. Я знала наміри Клода. Він дав би мені, чого я хотіла, бо бажав дати мені більше.

Але це здавалося надто великим зусиллям. І для чого? Декілька секунд задоволення, яке легко забути?

І боги, хіба це не пояснювало все? Особливо, коли пошук насолоди був такий самий буденний, як і втамування спраги?

— Дізналася ще щось? — запитав Клод, привертаючи мою увагу.

Я замислилася. Клод, імовірно, очікував, що я дізнаюся більше про Принца, ніж про причину його приїзду. Він точно знав, що я могла вивідати все потрібне.

— Він давно вже не перетворював нікого на Рея, — сказала я перше, що спало на думку.

— Що ж, це неочікувано, — промовив він і знову провів пальцем по моїх сосках.

Я кивнула.

— І він також шукає щось... чи шукав.

Клод завмер.

— Що?

— Він шукав щось, про що... думав, що знає інший Високородний, — повільно вимовила я, повністю спираючись на те, що розповів мені Принц.

Світлі синьо-зелені очі подивилися на мене.

— Ти знаєш, кого саме він шукав?

Я захитала головою.

— Цього я не змогла дізнатися.

Він поглянув униз і кілька митей мовчав.

— Принц Вітрусу поїхав звідси на світанку, — промовив Клод. Він знову провів долонями по моїх грудях, а тоді опустив руки на стіл. — Він сказав одному з вартових, що повернеться до вечері. Здогадуюся, що тоді він і збирається поговорити зі мною.

Я шукала в собі хоч натяк розчарування від того, що він перестав мене торкатись, але не знайшла нічого, крім байдужості. Я не хотіла цього. Я хотіла отримати більше.

— Чи не бажаєте пошукати в інших місцях, наприклад, між моїх стегон, сліди брутальності Принца?

Клод пирснув.

— Може, пізніше. Мене очікують брати Бауери.

Бауери були синами аристократів, які часто поводилися так само безрозсудно, як і Барон. Я дуже сподівалася, що він збереже ясність свого розуму.

— Я хочу, щоб ти була зі мною під час нашої розмови.

У животі скрутило.

— Чому?

— Бо я хочу переконатися, що він нічого не приховуватиме, — відповів він і поправив мереживо на моєму ліфі. — І що його присутність не має жодних злих намірів.

Трясця.

Я була б йому такою ж корисною, як кришталева куля. Він відступив, і я сповзла зі столу. Всередині мене спалахнула паніка.

— Хаймел покличе тебе, коли повернеться Принц. Тож не відходь далеко, — Клод нахилився й поцілував мене в щоку. — Побачимося пізніше.

Барон пішов, а я так і застигла на місці впродовж кількох секунд.

— Дупа, — простогнала я та відкинула голову назад.

— Ні, дякую.

Я повернулася на звук голосу Хаймела.

Він стояв у відчинених дверях і шкірився на мене.

— Упевнений, мій кузен вже насолодився цим від тебе сьогодні... Але знову ж таки, неймовірно швидко.

Я закотила очі, проігнорувала його й попрямувала до дверей.

Хаймел не зрушив з місця.

— Про що він хотів поговорити наодинці? — запитав він. — Про Принца Райнера?

Я зупинилась, але нічого не відповіла.

— Він щойно наказав мені послати звістку Принцу Прімвіри з проханням зустрітись, але не сказав чому, — промовив Хаймел.

Я дещо здивувалася. Чи могло це стосуватися чорного ринку? Якщо так, чому він тільки зараз до цього дійшов? Адже вже минуло кілька тижнів.

— Б’юсь об заклад, ти знаєш, навіщо він просить зустрічі, — підсумував Хаймел.

Я направду не знала. Але, що цікаво, Хаймел — теж. Сумніваюся, що Клод міг просто забути про це. Я нічого не відповіла та пройшла повз нього.

Цей осел швидко розвернувся, схопив мене за зап’ясток і щосили потяг до себе. Я спіткнулася, але втримала рівновагу й, намагаючись висмикнути руку, з ненавистю поглянула на нього...

Хаймел різко скрутив мій зап’ясток. Я скрикнула від гострого, раптового болю, що розійшовся рукою. Він зблиснув очима, а від його посмішки мене ледь не знудило.

— Я поставив тобі запитання.

— Знаю, — прошипіла, дивлячись, як його очі розширюються від того, що я дійсно йому відповіла. — Я тебе ігнорую, тож відпусти.

Чоловік скривився.

— Гадаєш, ти така особлива, так? І все ж ти...

— Не більше, ніж шльондра. Знаю. Чула від тебе вже п’ять сотень разів. Принаймні мені перепадає, — я витримала його погляд і знала, що збираюся завдати низького, підлого удару, такого ж жорстокого, як і він сам. — Чого не можна сказати про тебе.

Тильна сторона його іншої долоні прорізала простір між нами й попрямувала до мого обличчя, але якимось чином я виявилася швидшою. Я вхопила його за руку та впилася пальцями в накрохмалену туніку.

— Навіть не думай мене вдарити.

У Хаймела відвисла щелепа. Він зблід і відпустив мій зболений зап’ясток. Ми зчепились поглядами, і, могла поклястись, я побачила страх в його очах. Справжній, первинний страх. А тоді він вгамувався.

— А то що, Ліз?

Серія поколювань прокотилась потилицею, коли образи заполонили мій розум, — жахливі образи, як Хаймел витягує власного меча та наколюється на нього. Я сильніше стиснула його руку. Зсередини мене охопив холод. Енергія. Сила. Те, що я бачила не було незмінним майбутнім. Це те, чого я хотіла, аби Хаймел зробив...

Я випустила його руку й відступила. Серце нерівно закалатало.

Хаймел витріщався на мене кілька секунд.

— Це смішно, знаєш? Ти. Твої здібності. Один дотик і ти бачиш чиєсь ім’я та бажання. Їхнє майбутнє. Навіть їхню смерть, — за охайно підстриженою бородою його губи вигнулись у знущальній посмішці. — І все ж ти ані чорта не знаєш.

— Можливо, — м’яко сказала я. — Але я знаю, як ти помреш.

Він завмер.

— Хочеш знати? — посміхнулась йому. — Це не дуже приємно.

Важко вдихнувши, Хаймел попрямував до мене, але зупинився. Без жодного слова він розвернувся й вийшов із кімнати.

— Що ж, гаразд, — пробурмотіла я й поглянула на зап’ясток. Шкіра вже почервоніла. — От виродок.

Але я теж вчинила не краще.

Я збрехала. Ніколи б не торкнулась Хаймела, не стиснула б достатньо, щоб побачити його майбутнє. Я й гадки не мала, як він помре. І оскільки карма була така ж реальна, як і доля, то, ймовірно, він усіх нас переживе.

Я покинула кабінет Барона та половину шляху уявляла, як раз за разом б’ю Хаймела поміж ніг. Аж раптом мене осяйнуло дещо про Клода. Це змусило мене зупинитися біля вікон, що виходили на стайні.

Клод запитав, не що саме шукав Принц Торн, а кого.

Я вимірювала кроками свою кімнату й розмірковувала про сказане Клодом. Мабуть, він просто обмовився, промовивши хто, хоча мав на увазі що, але...

Інтуїція говорила мені, що це не так.

Але що це взагалі означало — якщо Клод знав, що Принц шукає інформацію про когось? Чому це мало значення?

Тут моя інтуїція не допомагала.

Через що я справді мала переживати, так це через те, як я допоможу Барону під час розмови з Принцом Торном. У животі скрутило так, що я ледь допленталася до своєї кімнати. І хоча ліниве крутіння вентилятора на стелі охолоджувало кімнату, мені було все ще занадто спекотно. Я розстебнула ґудзики свого ліфа й вислизнула із сукні. Залишила її на підлозі, бо була занадто втомлена, щоб повісити.

В одній лише сорочці до стегон я впала на ліжко й вмостилася на спині, поклавши зболений зап’ясток на живіт. Я обережно поворушила ним. Він точно мав набрати милого відтінку синього кольору до кінця дня, але не був вивихнутим чи зламаним.

Із цим мені таки пощастило.

У минулому бувало, коли мене ловили на крадіжці їжі, чи за перебування там, де не слід, мені щастило менше.

Я подивилася на стелю й повернулася думками до вечері. Я не зможу зчитати Принца. Якщо тільки не проб’ю його щит. Щось, на що Клод вважав мене здатною, але я не розуміла чому. Чи тому, що я змусила його в це повірити, чи він уже це знав.

Боги, можливо, мені краще було розповісти правду. Зараз уже було пізно. Зараз мені просто доведеться... щось придумати.

Я пирхнула. Мені так і кортіло тріснути себе так, щоб навчитися вибирати якісь кращі життєві рішення. Бо було дуже малоймовірно, що я додумаюся до чогось менш дурнуватого, ніж брехня.

Боги, я знову побачу його.

Мене охопила різка нервозність. Це було непогане відчуття, не схоже на тривогу та жах. Це було більш схоже на... очікування, і це мене непокоїло. Мені не було чому радіти, коли справа стосувалася якого-небудь Високородного, особливо такого, як Принц Вітрусу. Навіть якби я не бачила на власні очі, як він спалив Високородного своєю рукою чи вирвав низькородному горлянку, останнє, що я мала відчувати, це захоплення.

Будь-яка зустріч із Високородним була для мене потенційно небезпечною — вони могли дізнатися про мої здібності й припустити, що я практикую магію кісток. Особливо в Арчвудському Маєтку, де було забагато тих, хто знав про мої дари. Чого я точно мала очікувати, то це моменту, коли Принц покине Арчвуд.

Але я очікувала не цього.

Можливо, Хаймел не помилився, і з мене пальцем вибили здоровий глузд.

Я зітхнула та знову подумала про Клода. Згадала нашу першу зустріч, і як змінився вираз його обличчя зі злості на здивування, коли той почув моє попередження про чоловіка, який хотів його пограбувати.

Але здивування не тривало довго. Барон не вагався й не сумнівався в сказаному мною, як робили інші, коли я вперше попереджала їх про щось. Він просто сприйняв те, що я знала, за правду. Він не був першим, хто це зробив, але точно першим аристократом, хто повірив мені без вагань. Можливо, це теж мало викликати якісь запитання, але я була занадто вдячна, коли Клод виказав свою милість і запропонував роботу та житло, не тільки для мене, а й для Грейді. Я бажала теплого, безпечного ліжка й не хотіла красти черствий хліб, аби вижити. Я ніколи більше не хотіла бачити, як хворіє Грейді, не маючи нічого, що йому допомогло б.

Але, можливо, я мала б поставити якісь запитання.

Натомість я зізналася Клодові та розказала йому доволі багато. Як захворів Грейді, коли ми були меншими. Про сиротинці, що більше нагадували робітні доми. Навіть про Місто Злуки. А він розповів мені про свою сім’ю, кров Високородного за батьківською лінією, і як Хаймел вірив, що його зроблять бароном, коли старший помре. Але я не ставила запитань.

Для цього теж вже було занадто пізно. Але, якщо Клод щось знав, наприклад, якщо він зустрічав інших, таких як я, чому він мені цього не розповідав? Іноді Клод йшов на крайнощі, аби ощасливити мене. Чого б йому ризикувати, що я дізнаюся, що він знав щось і приховав це від мене? Очі злипалися, тож я перевернулася на бік.

Думки нарешті повернулися до минулої ночі — до Принца Торна й часу, проведеного з ним. Не до задоволення, яке він приніс мені, чи оргазму, до якого він мене довів, але до тих коротких митей, коли він... просто тримав мене.

Я підтягнула ноги до живота в сумній спробі відтворити те відчуття обіймів, і... приналежності.

Правильності.

Цс було дурнувате почуття, але я поринула в нього, і коли знову розплющила очі, плямисте сонячне світло перемістилося з однієї частини стіни на іншу, показуючи, що вже вечір. Я полежала так ще якийсь час і майже знову заснула, аж раптом зрозуміла, що сонячне світло було не єдиним, що змінилося в кімнаті.

Повітря стало іншим.

Густішим.

Наелектризованим.

Хвиля тремтливого усвідомлення протанцювала вниз від вигину спини. Павутинки сну розвіялися з голови, а серце затремтіло.

Я була не сама.

Я повільно розправила ноги, піднялася на лікті й роззирнулась, аби побачити те, що я вже й так відчувала, — уже знала на якомусь первинному рівні — Принца Торна.

Розділ 19

Єдине, на що я була здатна впродовж кількох секунд, — це просто витріщатися на Принца Торна, думаючи, що мені, мабуть, ввижається, бо він сидів на канапі біля дверей тераси, поклавши ногу на ногу. Промінь сонячного світла прорізав темну туніку на його грудях, але більша частина його постаті ховалась у тіні.

— Добрий вечір, — Принц Торн підняв склянку бурштинового напою. — Спокійно подрімала?

Я швидко кліпнула, і раптове відчуття недовіри допомогло опанувати себе.

— Схоже, ви цього не усвідомлюєте, але, здається, ви трохи заблукали дорогою до своєї кімнати.

— Я точно там, де хочу бути.

Я майже почула посмішку в його голосі, і мене це збісило.

— Тоді чому ви тут?

І як довго він тут сидів? Я знову поглянула на склянку, з якої він пив, потім на бильце канапи та примружилася.

— Ви пригостилися моїм віскі?

— Я оглядаю визначні місця, — відповів Високородний, — і захотів освіжитися в процесі.

Калатання серця сповільнилося.

— У моїй особистій кімнаті немає нічого визначного, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він. І хоч я не бачила його очей, але відчула, як палкий погляд подорожував від вигину моїх стегон... до ніг, значна частина яких була оголена. — І я не погоджуюся. Тут... є безліч цікавинок, які варто оглянути.

Скромність, якої мені раніше бракувало, вирішила озватись. Я сіла й зімкнула ноги. Зап’ясток болів. Я осмикнула сорочку, але це не дуже допомогло. Навіть у напівтемряві моєї кімнати можна було помітити, що тканина практично прозора. Мені здалося, що він добре це розумів. І я злісно зиркнула на нього.

Глибокий сміх пролунав із сонячних променів у тіні та викликав усередині мене дивну суміш чуттів. Настороженість. Палке відчуття ніяковості. І навіть гірше: солодкий запал очікування, яке я могла пояснити сонливістю. Було й немало цікавого. Я не розуміла, навіщо Принц Торн хотів зі мною усамітнюватись, якщо тільки... якщо тільки він не жадав, щоб йому прислужилися?

Якщо логічно, це не мало жодного сенсу. Він не повірив у те, що я куртизанка. Все ж моє тіло не збиралося слухати голосу логіки. Хвилі бажання розпалили мої вени, змушуючи деякі його частини пульсувати...

Милостиві боги, що в цьому світі зі мною було не так? Власне, я знала відповідь. Це те, що він був таке, ось що зі мною було не так. Присутність Високородного і їхній чуттєвий ефект на низькородних. Очевидно, що присутність принца було б... складніше ігнорувати, і вона мала б бути сильнішою.

Насправді ж, якби він шукав мене, аби я йому прислужилася, то лиш тому, що, за його словами, він був завжди голодний. Тож не було жодної причини дозволяти собі піддаватися впливу моїх гормонів. Я підняла підборіддя.

— Я зараз не... працюю.

Він схилив голову вбік.

— Мені неймовірно приємно це чути.

Я скривилась.

— І чому це вам так приємно?

— Бо я надаю перевагу тому, щоб наші зустрічі відтепер були тільки між тобою і мною, — сказав він. — Без участі жодних третіх осіб.

— Відтепер більше не буде ніяких зустрічей, — сказала, хоч це й було брехнею, оскільки будуть. Але його непрошена присутність дратувала мене... та водночас захоплювала, що теж мене дуже злило.

— Я на це не розраховував би.

Я глибоко вдихнула. Щось у ньому змінилося. Не знаю, чи це був його неочікуваний візит, чи той факт, що я не бачила його обличчя, чи його слова. Можливо, все відразу. Але в мені ожив якийсь інший інстинкт. Той, що не мав жодного стосунку до моїх здібностей, чисто смертний. Первинний.

Він наказав мені повільно піднятися й покинути кімнату — не бігти, тому що тоді він поженеться, як будь-який хижак.

У тіні в його очах спалахнули зіркові відблиски. Принц Торн здавався напруженим, наче відчував, що я от-от маю втекти. Його підборіддя опустилось у промінь світла. Вигин його губ був сповнений хижацьким наміром.

Серце шалено закалатало й стало важко дихати. Я швидко відвела очі.

— Ти не відповіла, — промовив Принц Торн, і я знову поглянула на нього. — Спокійно подрімала?

— Дуже спокійно, доки не прокинулась і не виявила когось незваного у своїй кімнаті, — вказала я. — Чому ви тут? Тільки чесно.

Ці довгі... диявольські пальці вистукували на бильці канапи.

— Повіриш, якщо скажу, що скучив і хотів тебе побачити?

Я пирснула.

—Ні.

— Твоя відсутність віри в мої наміри ранить мене, на’лей.

— Я не настільки добре вас знаю, щоб знати щось про ваші наміри, чи вірити в них.

— Справді? — протягнув Принц Торн і ще більше нагнувся до сонячного світла. Він нахилив голову вбік, і мені перехопило подих. Його волосся було прибране від лиця та на щоці проглядалося лиш одне хвилясте пасмо. Він вдивлявся в мене своїми різнокольоровими очима.

— Тобі здається, що ти мене погано знаєш після того, як мої пальці побували в тобі, а твоя рука — на моєму члені?

Мене пронизав черговий гострий приплив бажання. Це було останнє, про що я мала зараз думати.

— Ніби це якось пов’язано з пізнанням вас.

— Правда, — пробурмотів Високородний і задоволено всміхнувся.

Я поклала руки на талію.

— Як ви взагалі дізнались, яка з кімнат моя? І ще краще, як ви сюди потрапили? Двері зачинені.

Він криво всміхнувся.

— Ти вважаєш, простий замок може завадити мені бути там, де я хочу бути?

У животі поважчало.

— Ну, це дещо... моторошно.

— Можливо, — він точно цим не переймався. — А щодо того, як я дізнався, яка з кімнат твоя, у мене є свої способи.

Я подивилася на нього.

— Ризикую повторитися...

— Те, що я щойно сказав дещо... — тепер його посмішка була схожа на виклик. — Моторошно.

— Так, — я потягнулася до маленької червоної стрічки на горловині своєї сорочки. — Але бачу, що навіть розуміння власної моторошності вас не зупиняє.

— Ні.

— Що ж, припускаю, знання про свою проблемну поведінку — уже половина битви.

— Це тільки тоді битва, коли я вважаю свою поведінку проблемною.

— Принаймні ви чесні, — пробурмотіла я, крутячи стрічку.

— Хоч хтось із нас має бути.

Я звузила очі.

— Не розумію, на що ви натякаєте.

— Ні? — він поставив склянку віскі, якою пригостився, на столик.

— Ні, — я вдала позіхання й подивилася на нього. Принц сидів розслаблено й зухвало. Я поглянула на його руку та відразу ж згадала, як вона зіслизнула під воду. Десь унизу мого живота скрутився м’яз.

— Про що ти думаєш, на’лей?

— Припиніть так мене називати. І я ні про що не думала.

— Розізлишся, якщо скажу, що ти брешеш?

— Так, але, здається мені, вас це не зупинить.

— Ні, — він продовжував усміхатись. — Твоє серцебиття прискорилось, і це не страх чи злість. Це збудження.

Я різко вдихнула та ледь стрималася, щоб не кинути в нього подушкою.

— І що, якщо так? Вам варто вже було до цього звикнути, враховуючи, що ви таке. Це просто-природна реакція на вашу присутність, і не те, що я можу контролювати.

— О, на’лей, — засміявся він. — Мені дійсно подобається твоя брехня.

— Що? Я не брешу.

— Але ти таки брешеш. Те, про що ти говориш, більше схоже на непереборний потяг, а це не так. Наша присутність не пробуджує того, чого там уже немає, — пояснив він. — Вона не змушує тебе відчувати задоволення, якщо ти вже не відкрита до цього. Вона лиш підсилює те, що вже є.

Я стулила рота.

Високородний здійняв брову.

— Твоя реакція на мене не щось, чого варто соромитись.

— Я не соромлюсь, — я знову зсунулася, сперлася на праву руку й зойкнула від болю. Клятий Хаймел.

— Звісно, — підвівся він.

Я напружилась, все ще стискаючи пальці на стрічці. Серце калатало. І кожна частинка мене тепер чітко усвідомлювала, що Принц Торн не зводив із мене очей, відколи я прокинулася.

— Вам не варто тут бути.

— Чому? — запитав він і наблизився до ліжка. Він не стільки йшов, скільки підкрадався. — Барон засмутиться?

— Ні, не засмутиться, але це неважливо. Я вас сюди не запрошувала.

— Я постукав, — сказав він і зупинився біля мене. — Ти не відповіла. І я радий, що він не засмутиться.

Я проігнорувала останній коментар.

— І тоді ви вирішили — що? Просто взяти й увійти?

— Звісно, — пробурмотів він і поглянув на мої ноги. — А тоді я вирішив дозволити тобі поспати. Ти мала... такий спокійний вигляд.

Принц підняв на мене очі.

— Припускаю, ти хочеш, аби я перепросив, що зайшов без дозволу? Визнав, що переступив кордони?

— Це було б гарним початком, — відповіла я. — Але чомусь мені здається, що ви цього не зробите.

Він стримано всміхнувся.

— Відкрию тобі щось, що ти не дуже хочеш визнавати. Ти не вважаєш мою поведінку такою вже й проблемною.

Я ковтнула.

— Ви помиляєтесь.

— Я ніколи не помиляюся, пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю, що ви це казали.

Високородний сів поруч зі мною на ліжко, і в мене серце ледь із грудей не вилетіло від цього.

— Але я також пам’ятаю, що ти не дуже повірила тому, що хтось може ніколи не помилятися. Тебе може дратувати, що я прийшов без дозволу, — сказав він і поклав руку біля моїх ніг.

— Може?

Принц злегка всміхнувся.

— Гаразд, тебе все ж таки це дратує, але моя присутність зовсім не здається тобі проблемною.

Я втягнула повітря, наповнене цим м’яким деревним ароматом, який я досі не могла розпізнати.

— Маю визнати, Ваша Високосте, я у вас розчарована.

— Торн, — знову виправив він. — І як же я тебе розчарував?

— Я думала Високородний із вашими силами читатиме людей краще, — промовила. — Вочевидь я вас переоцінила.

Він м’яко засміявся та опустив підборіддя. Впало ще одне пасмо золото-каштанового волосся, але тепер на його щелепу.

— Думаю, ти забуваєш дещо дуже важливе, що я сказав тобі в саду. Я налаштований на тебе. Знаю причину кожної твоєї затримки дихання, кожного стрибка пульсу. Тебе не тривожить моя присутність, — він опустив густі вії та пройшовся по мені довгим поглядом. — Вона тебе захоплює, на’лей.

Я почервоніла. Він мав рацію, але мене таки тривожила правда в його словах.

Принц Торн здійняв брови.

— Не можеш нічого відповісти?

Я закрутила стрічку навколо пальця.

—Ні.

Він тихо засміявся.

— Бачу, ти взяла щось, що тобі не належить?

— Що? — я насупилась і тоді помітила на нічному столику кинджал і піхви з ременями, які знайшов для мене Грейді. — Збираєтеся його забрати?

— А варто?

— Не знаю. Не боїтеся, що я використаю його проти вас?

— Не дуже, — відповів він, і я відчула роздратування. — Тебе це злить.

— Ага, — визнала я. — Це трохи образливо.

— Образливо, що я не боюся, що ти спробуєш мені нашкодити?

Я замислилася над цим.

— Щось таке.

Тоді Принц Торн глибоко й хрипко розсміявся, і я вирішила, що цей сміх теж трохи образливий, через те, наскільки він був милий.

— Можливо, якби боялись, то не вривалися б до мене без попередження, чи запрошення, — пояснила я.

— Ні, це, напевне, теж мене не зупинило б.

— Мило.

— Я таки маю причину бути тут.

— Окрім того, щоб мене дратувати? — поцікавилась я.

— На додачу до цього, — Принц поглянув на мій палець. Я відпустила стрічку, і він знову подивився мені в очі. — Я хотів дізнатись, як все пройшло з Бароном.

Я відчула полегшення і... збентеження, від того, що він дійсно мав причину бути тут. Але не могла відвести погляду від його очей. Мені раптом закортіло спитати, чи згадував він колись маленьку дівчинку, яку зустрів у сиротинці. Я хотіла дізнатися, чи розмовляв він зі мною. Про що пам’ятала я, а Грейді вважав неможливим. Я хотіла...

Я кашлянула й відвернулась.

— Я говорила з ним сьогодні. Він був радий дізнатися, що ви тут не через те, що Король ним незадоволений.

— Я ніколи не казав, що Король не незадоволений ним.

Я різко повернула до нього голову й стрімко видихнула. Він якимось чином наблизився до мене — зараз нас відділяло не більше тридцяти сантиметрів.

— Що...?

Принц Торн схопив мене за лікоть, і перш ніж я зрозуміла, що відбувається, він підняв мою праву руку. Лінія його щелепи стислася.

— У тебе синець, — кольори в його очах застигли, а зіниці розширилися. Він обережно перевернув мою руку та підніс внутрішню сторону зап’ястка на світло. — Я знаю, що його не було вчора. Хто це зробив?

Я похитала головою.

— Я навіть не знала, що там синець, — збрехала я, бо точно не могла сказати правду. Навіть Грейді. Це... було занадто соромно, і я знала, що не маю так почуватися. Та це не змінювало моїх почуттів. — Гадки не маю, як це сталося.

— Синець на вигляд, як відбитки пальців, — від його тихого голосу кімнатою пройшовся мороз.

Я нервово роззирнулася навколо — маленькі сироти виступили на моїй шкірі.

— Мабуть, вам здається.

Я спробувала вивільнити руку.

Принц Торн не відпустив і провів своїми довгими пальцями по моєму зап’ястку. Вони рухалися повільними, ніжними колами.

— Твоя шкіра занадто гарна для синців, — трохи тепліше промовив він. — Скажи мені, на’лей, твій барон не ставиться до своєї фаворитки... ким би ти там не була, добре?

— Я... — я замовкла, коли він підніс мій зап’ясток до свого рота. Він притис губи до шкіри — вони були тверді й нескоримі та водночас м’які, як сатин. Мої вуста розтулилися — дивне тепле поколювання розлилося зап’ястком, полегшуючи... а потім стираючи звідти біль. Принц опустив мою руку на коліна, і я подивилася йому в очі. Синець зник. Він знову це зробив.

Може, його поцілунки все ж таки зцілювали?

Високородний торкнувся моєї руки.

— Хто це зробив?

— Я вже сказала. Ніхто.

Він схилив голову, і пасмо волосся впало на його щелепу.

— Хтось казав тобі, що ти не вмієш брехати?

— Хтось казав вам, що ви не знаєте, про що говорите? — випалила я.

— Ніколи, — він підняв підборіддя, на його обличчі з’явився здивований вираз. — І ніхто зі мною не розмовляв так, як ти.

Це мало б бути попередженням, щоб слідкувати за язиком, але я прохрипіла:

— Ні на мить цьому не вірю.

— А я не вірю тобі.

— Думаю, це ми вже з’ясували, — пробуркотіла я.

Білий колір розлився в синій у його очах, а потім розтікся в зелений.

— Барон добрий до тебе?

— Так.

Ще один вибух у синяві його очей.

— Те, що я знаю про тебе, вже свідчить про зворотне.

— Це ж як?

— Не думаю, що маю пояснювати, як безрозсудно він повівся вчора із твоїм життям, — сказав він; на його скроні пульсував м’яз. — Але просто, якщо ти не зрозуміла — Барон відправив тебе до кімнати Високородного принца, який не знав про твій візит. Мої люди могли тебе вбити. Я міг тебе вбити. Інший з мого виду зробив би це, і навіть більше.

По шкірі пройшовся мороз: не від його слів, а тому, що я знала, що це правда.

— І зробив би він це, попри те, що ти вочевидь не така досвідчена, якою так сильно хотіла б здаватися, — продовжив Принц, і я здригнулася від доторку його пальців по вигину моєї руки. Його м’який, як пір’їна, дотик, пробудив вир заплутаних реакцій. Я мала сердитися, що він був у моїй кімнаті, торкався мене й вимагав відповідей.

От тільки я не сердилась.

Я відчувала лише тугу хвилю тремтіння, що слідувала шляхом, прокладеним його пальцями по вигину мого ліктя. Моя шкіра раптом розпашіла, коли він вхопився за вільний рукав сорочки, та... та очікування.

— Тож, я вже знаю відповідь на своє запитання, — сказав Принц Торн. Не зводячи з мене очей, він прибрав назад пасмо мого волосся. Не відвів погляду й тоді, коли його пальці пропливли вниз і розправили мереживо на моїй сорочці.

Я намагалася зібрати думки докупи. Без інтуїції, яка вказувала мені шлях, я й гадки не мала, чому цього Принца турбувало те, як до мене ставились. Я не знала й того, що він зробить із Бароном. І хоча Клод іноді й поводився як велика дитина, що робила ще більше помилок, ніж навіть я, він був найкращим для багатьох із нас.

— Барон добрий до мене, — я витримала погляд Високородного і навіть не збиралася йому казати, що це зробив Хаймел. Не тому, що хотіла його захистити, а тому, що знала, що Клод дуже нерозумно відреагує, якщо його кузенові завдадуть шкоди. — Він до всіх нас добрий.

— Усіх?

— Його коханок. Запитайте будь-кого, і вони підтвердять.

— То от хто ти така? Коханка?

Я кивнула.

— Він відправляє свою улюблену коханку в кімнати інших чоловіків?

— Ми не ексклюзивні, — ми направду нічим не були, але на той момент це здавалося неважливим. — Як і ніхто з коханок.

— Цікаво.

Я звела на нього брови.

— Не дуже.

— Ми так не дійдемо згоди, — Принц Торн опустив голову, і мені перехопило подих від відчуття його вуст під моїм вухом, де шалено вистукував пульс. Він поцілував мене там. — Хто це зробив, на’лей?

Я відхилилась і виборола трохи відстані між нами.

— Ніхто, — відповіла. — Я, мабуть, ударилася десь... у саду.

Він повільно підняв очі й подивився на мене. Минуло кілька секунд повної тиші, ніби ми обоє впали в раптовий транс. Він перший порушив мовчанку.

— У саду?

Я кивнула.

— Не знав, що садівництво таке жорстоке заняття.

Я стисла губи.

— Зазвичай не таке.

— І як тобі вдалося поставити такий синець, пораючись у землі?

— Не знаю. Я вже сказала вам: я навіть не помітила, як це сталося.

Розчарування зростало, і я відсунулась якомога далі від нього. А потім взагалі підвелась.

— І чому це вас узагалі хвилює?

Принц Торн нахилився до мене й так подивився, що я зрозуміла, що встати було не найкращою ідеєю. У променях сонячного світла я мала дуже оголений вигляд.

Його погляд полишив моє обличчя й опустився нижче, на рукава й мереживо, яке він розправив. Мої соски поколювали, твердіючи під його поглядом. Гаряче тремтіння пройшлося за його очима вздовж вигину моєї талії та горбику на поясі.

Я могла поворухнутися, щоб прикритись, але не зробила цього. І це зовсім не було пов’язано з тим, що він уже двічі бачив мене без жодного клаптика одягу на тілі.

А з тієї ж причини, що й вчора. Я... хотіла, щоб Принц Торн дивився.

Що він і робив. Дивився так довго, що м’язи у всьому моєму тілі затремтіли від... п’янкого очікування.

Знову з’явився потяг. Той, що підштовхував мене розвернутись і тікати, знаючи, що він поженеться навздогін. Але це було дещо більше. Я жадала цього. Щоб він погнався.

Кольори в його очах тепер ожили, і зірки запалали яскравіше. Тіні з’явилися в раптових ямочках його щік, і, мені могло лише здатися, але гадала, він хотів погнатися.

Все це звучало... божевільно. Я не хотіла, щоб хтось за мною гнався, чи... спіймав, особливо Принц.

Я задрижала та змусила себе не ворушитися. Коли заговорила, то ледь впізнала свій голос.

— Я запитала, чому це вас хвилює?

Принц Торн довго не відповідав, тоді глибоко вдихнув — його тіло пашіло напругою й... моє теж.

— Чого б мені хвилюватися за якусь низькородну дівчинку, що видає себе за куртизанку...

— Я не дівчинка, — перебила я його, роздратована ним, собою. — І це дещо, що ви вже мали б знати.

— Твоя правда, — він ліниво пройшовся поглядом по моєму тілу та злегка всміхнувся. — Перепрошую.

Я напружилася від тихого, спекотного потягування.

— Звучало більше як натяк, ніж вибачення.

— Мабуть, тому, що рум’янець на твоїх щоках, коли ти нервуєшся, нагадує мені такий самий рум’янець, що з’явився, коли ти кінчала, — сказав він, і в мене відвисла щелепа. — Я перепросив би й за це теж, але, мені здається, це теж прозвучить, як натяк.

— О, боги, — прошипіла я. — Ви...

— Що? — кольори в його очах знову закрутились у вихор. — Ти вражена? Немає потреби казати мені про це.

— І не збиралась.

— Як скажеш, на’лей, — пробурмотів він.

Я стисла кулаки.

Він поглянув на двері тераси, та його слабка усмішка розвіялася. Пройшла якась мить.

— Ти запитала, чому мене це хвилює? — нахмурився Високородний. — Це... відчуття, ніби я тебе знаю. Дивне чуття, що ми зустрічалися раніше.

Слова: "так, зустрічалися" підібрались до мого горла, але я не могла вичавити їх із себе. Бажання, щоб він знав, що ми зустрічалися, боролося з попередженням, що сказати це, було б помилкою. Я застигла, зовсім розгублена, не розуміючи жодної його відповіді.

— Крім цього, — лінія його щелепи напружилась, — я справді не знаю. Ти не повинна мати значення.

Я кліпнула.

— Bay.

— Ти не зрозуміла.

Принц не єдиний мав дивні чуття. Наразі щось схоже на жало... відторгнення пропалювало мене зсередини.

— Ні, думаю, це вельми зрозуміло.

— Я не маю на увазі особисто до тебе, Калісто.

Я здригнулась від звуку власного імені.

Він схилив голову, ніби вловивши цю реакцію.

— Я Демінієн. Ти усвідомлюєш, що це значить?

— М-м-м, що ви дуже сильний Високородний?

Почувся тихий, темний сміх.

— Це значить, що я так далеко стою від смертних, від людства, як тільки можна. Мене хвилює людство в цілому, але тільки через те, що я таке, яким мене створили.

— Створили? — прошепотіла я.

Він дивився мені прямо в очі.

— Демінієни не народжені, як селестіали.

— Я знаю, — щось вразило мене, коли я вдивлялась у нього. — Ви...

Я зупинила себе, аби не бовкнути, що він був трохи молодшим на вигляд під час нашої першої зустрічі. Він видавався молодшим за Лорда Самріеля, але його риси не дуже змінилися за дванадцять років.

— Що ви хочете сказати? Що не відчуваєте співчуття чи турботи?

— Деякі Демінієни відчувають. Ще лорди та леді, якщо забажають.

— Але не ви? — поглянула я на нього. — Чи не принци й принцеси? Король?

— Не ми.

— Тому, що ви сильніші?

— Це... трохи складніше, але так.

Я насупилася.

— З того, що я про вас знаю, не вірю, що ви на це не здатні.

— Я думав, ми зовсім одне одного не знаємо.

Я звузила очі.

— Я знаю про вас достатньо, щоб у це вірити.

Принц вдивлявся в мене якусь мить, а потім пробурмотів:

— Безцінна.

— Що?

— Ти.

Я схрестила руки й закотила очі.

— Гаразд. Як скаже...

— Я виказав тобі співчуття, на’лей. Це не означає, що я співчутлива істота.

Це твердження майже не мало для мене сенсу.

— Думаю, ви помиляєтеся.

— Справді? — напружено всміхнувся він. — І чому ти так вважаєш?

— Бо ви сказали, що розчарувалися б, якби зруйнували Арчвуд, — вказала я. — І не те щоб наше місто уособлювало собою все людство.

— Я сказав також, що це не зупинило б мене від руйнування.

У животі поважчало.

— Так, але ви ще сказали, що обертати душу на Рея — несправедливо. Якби ви були нездатні на співчуття, хіба це не означало б, що ви також були б нездатні відчувати каяття чи провину, чи навіть справедливість?

Принц Торн поглянув на мене, розтулив рота, але нічого не промовив. Минуло кілька секунд, і я помітила... що він трохи зблід.

— Твоя правда, — хрипко сказав він.

А тоді Високородний розвернувся та мовчки покинув мою кімнату. І мені тільки й залишалося гадати, чому думка про те, що він здатен на співчуття, стала для нього настільки очевидно неприємною.

Дивна реакція Принца Торна на те, що він мав співчуття, була зі мною впродовж всього дня, але з настанням вечора моє здивування переросло в тривогу.

Коли я зайшла до ванної кімнати, то подумала, що точно мала б нагадати Принцу про сьогоднішню вечерю. Я відкрила кран, нахилилася до раковини та розплескала холодну воду на обличчя.

Схопивши рушника, витерла лице й повернулася до дзеркала. Я зупинилась, коли щось у ньому привернуло мою увагу. Опустила дзеркальну раму й нахилилася ближче. Мої очі... з ними щось було не так.

Вони були здебільшого карі.

— Що за чорт?

Я схилилася ще ближче — внутрішня частина, ближче до зіниць набула... блідо-синього відтінку, і це було геть ненормально.

Я швидко заплющила очі й відчула, як прискорилося моє дихання. Це точно було через світло ванної, або ж... це були вигадки мого розуму. Не було жодної іншої логічної причини, чому мої очі раптово змінили колір. Мені точно ввижалось.

Я лише мала розплющити їх, щоб переконатися в цьому.

Серце тріпотіло, як птах у клітці.

— Перестань поводитись, як дурепа, — насварила себе. — Твої очі не змінили колір.

Раптом у вхідні двері постукали, і це налякало мене. Це, напевне, був Хаймел, і, знаючи його, він був, як завжди, нетерплячий. Але моє серце досі калатало. Я змусила себе глибоко вдихнути, а потім розплющила очі та прихилилася до дзеркала.

Мої очі... і справді були карі. Старі звичайні карі очі.

Стукіт пролунав знову. Цього разу голосніше. Я жбурнула рушник у ванну й поспішила до дверей.

— Барон Гантінґтон запросив вашу присутність, — оголосив Хаймел.

У шлунку так сильно закрутило, що мене ледь не знудило на його відполіровані чоботи.

Я очікувала на це запрошення і все ж нервувалася, коли приєдналася до Хаймела в коридорі.

Коли ми рушили, Хаймел подивився на мене пронизливим поглядом.

— Розкажеш кузенові про те, що сталося між нами?

— Хвилюєшся? — відповіла, замість того, щоб проігнорувати його, як зазвичай.

Він розсміявся, але це прозвучало натягнуто.

— Ні.

Я закотила очі.

Хаймел мовчав, доки ми не наблизилися до кімнати Мейвен.

— Я на твоєму місці нічого не розповідав би, — сказав він, дивлячись перед собою. — Якщо створиш мені проблеми...

— Ти створиш проблеми мені? — закінчила я за нього. Боги, Хаймел був ходячим кліше.

— Ні, — він зупинився біля дверей Мейвен і повернувся до мене. — Я організую серйозні проблеми твоєму любому Грейді.

Я миттю повернула до нього голову.

Хаймел знущально посміхнувся й штовхнув заокруглені дерев’яні двері.

— Не барися.

Я змусила себе відійти від Хаймела — усередині мене вирували злість і страх. Коли зайшла до темної кімнати, груди наповнилися такою ненавистю, що я ледь помітила Мейвен, яка вказувала мені на ванну. Своїми скрученими пальцями жінка взялася розстібати ґудзики мого вбрання, і я трохи заспокоїлася. Хаймел мав певну владу в маєтку, але Клод ніколи не дозволив би йому прогнати Грейді чи зробити щось таке. Не тоді, коли Клод був задоволений тим, що я могла для нього зробити.

Саме це я нагадувала собі, поки милась і витиралась. Згорблена постать Мейвен пошкандибала до вішаків з одягом і витягнула звідти три відверті чорні сукні.

Я накинула шматок тюлі, який заледве можна було вважати спідньою білизною. Мейвен вдягла на мене прозору тканину. Низка витончених мереживних бретельок вільно перетиналася на моїх грудях, і я була впевнена, що вони просто виваляться звідти, якщо зігнусь якось не так. Я поглянула вниз — на спідницю вбрання. З обох боків були розрізи, аж до стегон. Це заледве можна було назвати сукнею, але, ймовірно, коштувала вона дуже дорого.

Зі щіткою в руках стара вказала мені на стілець. Вона почала розплутувати ковтуни з мого волосся, смикаючи голову назад. Вдовольнившись результатом, жінка взялася за фарбу. Червона для губ. Смоляно-чорна для очей. Рожева для щік. Її руки пахли милом, тим, яким перуть одяг. Потім вона пошкандибала до глибоких полиць уздовж стіни та дістала зі скрині головний убір.

Нитки маленьких овальних рубінів, майже такі ж довгі, як моє волосся, звисали з вінця. Камені переливались у світлі свічок. Мейвен поклала прикрасу на мою голову — вона була набагато легша, ніж діамантова.

Випрямивши нитки рубінів у моєму волоссі, стара відійшла й повернулася до мене спиною. Я знала, що це означало. Вона закінчила та відпускала мене до Хаймела.

Я повільно встала й пішла, але застигла на мить, перевівши погляд від вигнутої спини Мейвен на дзеркало. Я підійшла до нього, боячись поглянути у свої очі, та все ж таки зробила це.

Вони все ще були карими.

Те, що я побачила у своїй ванній кімнаті, мені лише примарилось.

От і все.

Розділ 20

Поміж численних запалених канделябрів вздовж довгого столу в оточенні тарілок із запеченим лососем і мисок вареної моркви й тушкованої картоплі стояли дерев’яні тарелі, наповнені смаженою качкою та пухкими курячими грудками. Також на стіл одразу виставили таці з десертами: крихітними квадратиками шоколаду й випічкою із фруктовою начинкою. Кошиків із хлібом було стільки, що можна було місяць годувати цілу родину.

Скільки б я не жила тут, ніяк не могла звикнути до такої кількості їжі на одному столі, в одному домі.

І цього було забагато, але Клод бажав вразити Принца бенкетом. Я навіть думати не хотіла про те, скільки все це коштувало. Тому, щоб хоч якось себе заспокоїти, вирішила попросити кухаря доставити залишки до місцевого Пріорату, де знатимуть, яким родинам це було найпотрібніше. Принаймні те, чого ніхто не їстиме, не пропаде даремно.

— Де, на чорта, цей Принц?

Напроти мене рудоволоса Моллі ледь не впустила пляшку шампанського, перш ніж поставити її на стіл. Вона миттю перевела очі з мене на чоловіка, що сидів поруч, допоки вся інша прислуга стовбичила під стіною, ніби намагаючись із нею злитися.

Я повільно подивилася на Клода й глибоко вдихнула, що взагалі не допомогло мені заспокоїтися.

Той розсівся у своєму кріслі, закинувши одну ногу в чоботі на край столу, всього за кілька сантиметрів від своєї тарілки. Інкрустований діамантами келих шампанського небезпечно бовтався в пальцях Барона, виблискуючи у мерехтінні свічок. У будь-яку мить вміст його келиха, а то й він сам, могли опинитися на підлозі. Або на його штанах.

Я стиснула кулаки так, що ледь відчувала свої пальці. Усі інші зайві тривоги відійшли на другий план, коли я побачила Клода.

Впродовж дня він не поводився мудро разом з братами Бауерами.

Я настільки сильно стисла зуби, що в мене занила щелепа. Я навіть уявити собі не могла про що подумає Принц, коли, зайшовши до зали, побачить Клода в такій позі. Принаймні той не був такий сп’янілий, як учора. На щастя, і краплі смороду «Опівнічної олії» не відчувалося на його білій парадній сорочці чи темно-коричневих бриджах. Але точно ще пара келихів шампанського, і він лика не в’язатиме.

— За мить мають прибути, — прокашлявся Хаймел з іншого боку столу. Він був блідіший, ніж зазвичай, і мені здалося, що він дійсно мав стривожений вигляд. — Принаймні так мені сказав один із Високородних, який його супроводжує.

Клод пирхнув і підняв до рота келих.

— За мить? — відпив він. — Ніби в нас своїх справ немає, як тільки чекати на нього.

Я сумнівалася, що Клод після вечері мав аж такі важливі справи. Ну, крім як долучитися до аристократів, що вже збиралися в сонячній кімнаті та Великій Палаті. Що ж, я гадала, він переживе, якщо один раз запізниться на святкування, чи взагалі його пропустить.

Я потягнулася за кухлем води, наповнила склянку й запропонувала її Барону.

— Може, бажаєте трохи води?

Той опустив келих і вишкірився на мене.

— Дякую, дорогенька.

Я всміхнулась у відповідь, благаючи богів, щоб він зрозумів натяк. Але звісно ж, ні.

— Ти, до речі, маєш сьогодні приголомшливий вигляд, — потягнувся до мене Барон та обережно торкнувся нитки рубінів. Його темні вії опустилися. — Принаймні мені є на що подивитися, доки я чекаю.

Я скривилася й потягнулася до своєї склянки з водою. Можливо, він був у гіршому стані, ніж я підозрювала, і від нього не буде жодної користі. Я поглянула на підлогу — на золоті прожилки мармурових кахлів. Це була та сама підлога, що й у їдальні та вітальні, а також у Великій Палаті. Я розвернулася до Грейді, що вартував між мармуровими й золотими колонами.

— Вони йдуть, — оголосив він.

У животі все перевернулось. Я не була певна, чи це було через те, що я побачила раніше в дзеркалі, чи через стан Клода, чи тому, що це йшов він.

— Нарешті, трясця, — пробурмотів Клод. На щастя, він опустив ногу зі столу та відставив шампанське.

Звук ніжок стільця, що зашкребли підлогою, змусив мене зрушити з місця. Я підвелася, па мить забувши, що зустрічати Високородного потрібно стоячи.

Грейді коротко вклонився та відступив. На моїй шкірі проступили сироти від заряду енергії, що ввірвалася в залу. Повітря навколо згустіло.

Перший Високородний мав насичено-коричневу шкіру й темне волосся, поголене з боків. А короткі дреди вздовж маківки робили його зачіску схожою на своєрідний ірокез. Широкі, неймовірні риси лорда підсилювались охайною бородою, що обрамлювала його щелепу й рот. Коли він перетнув кімнату, полум’я свічок трохи замерехтіло та застигло. Його очі були як у Принца, але синій і зелений кольори були більш насичені. Високородний поглянув туди, де ми стояли, мигцем оминув мене й різко повернувся назад.

Він злегка всміхнувся своїми пухкими губами.

Не встигла я навіть розгледіти цю усмішку, як увійшов наступний Високородний. Він був такий же високий, як і перший лорд, але не настільки ж кремезний. Гострі, виразні риси обличчя мали холодніший відтінок коричневого, які приголомшливо контрастували з волоссям глибоко-чорного кольору, що спадало на чоло. Його широко поставлені, вузькі очі були настільки блідих відтінків синього та зеленого кольорів, що майже сяяли у світлі свічок. Я не розгледіла й краплі коричневого в його райдужках. Не мав він і того майже шаленого потоку енергії, що був у першого Високородного, та розглядаючи нас, цей лорд випромінював беззаперечне відчуття сили.

Тоді... тоді здалося, ніби із зали висмоктали все повітря.

З’явився Принц Торн — полум’я свічок зайшлось у божевільному танці. Я, як боягузка, відвела погляд до столу. Не побачила виразу його обличчя, але знала, в яку мить він звернув на мене увагу. Дрібнесеньке тремтіння пробігло моєю шкірою. Я відчула, як Високородний пронизував мене очима, викручуючи мої нерви, допоки я була на межі видати якийсь дивацький звук на кшталт писку. Чи крику. Жар прокрався в моє горло, поки я все ще відчувала його погляд. Милостиві боги, чому, заради всього святого, ніхто не говорив? І як довго ми мали...

— Будь ласка, сідайте, — нарешті промовив Принц Торн, порушивши тишу своїм гортанним голосом.

Я ледь не впала на свій стілець, а Клод, на превеликий подив, всівся спокійніше.

— Для мене велика честь приймати вас за моїм столом, Принце Торне, — сказав він, і я ледь стримала сміх. Честь? Ще кільки хвилин тому він був геть іншої думки, але принаймні зараз його голос звучав щиро. — Але я сподіваюся, вам не знадобляться обладунки між порціями качки та риби.

Обладунки? Що?

— Неможливо бути занадто підготовленим, — відповів Торн.

Я підвела очі й побачила, що три Високородних уже сіли та слуги ставили біля них інкрустовані діамантами тарілки й келихи. Високородні дійсно мали на собі обладунки, які були непомітні при першому погляді. Вони мали вкриті чорною шкірою нагрудники, тому обладунки зливалися з їхніми чорними туніками без рукавів. Щось було втиснуте в шкіряний ремінь — меч із хрестоподібним руків’ям, обрамлений... крилами — крилами, обшитими золотою ниткою.

— Не знав, що в нас буде компанія, — заявив Принц Торн.

Серце закалатало, і, перш ніж я змогла себе зупинити, мій погляд злетів до нього. Він, звісно ж, якимось чином сидів прямо напроти мене, і він...

Принц Торн був приголомшливий у мерехтінні свічок: він розпустив волосся, і воно вільно спадало на обличчя. Зараз він і близько не був схожий на смертного. Ми подивились одне одному в очі, і я застигла. Вихори кольорів у його райдужках не рухались, але погляд був не менш сильним і пронизливим.

— А, так. Я подумав, оскільки ви вже знайомі, то ви не заперечуватимете проти її присутності, — сказав Клод, знову із келихом шампанського в руці. — Сподіваюсь, я не помилився у своєму припущенні?

— Ні, — всміхнувся Принц Торн і розслабився у своєму кріслі. Він не зводив із мене очей. — Я зовсім не проти її присутності.

Я втислась у свій стілець.

— Навпаки, — продовжив той, — я навіть радий цьому.

Клод схилив голову набік. Моє серце дивно підскочило, за що я потім точно мала себе тріснути. Знову запанувала тиша. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Принц перевів погляд, і я нарешті змогла ковтнути, щоб не вдавитися власною слиною.

— А це ж хто такий? — запитав Принц Торн.

— Мій кузен, Хаймел, — відповів Клод і поставив келих біля тарілки. Я сподівалася, що він там і стоятиме. — Як Капітан Сторожі, він важлива частина Арчвудського Маєтку та міста.

— Ваша Високосте, — Хаймел поважно схилив голову. — Велика честь вітати вас і ваших людей за нашим столом.

Нашим столом? Я ледь втрималася, щоб не пирхнути.

Принц Торн роздивився його й вигнув губи в усмішці, якої я ще ніколи не бачила. Холодна. Безпристрасна. Моя шкіра поколювала.

— Не думаю, що представлений тим, хто вас супроводжує, — заявив Клод, коли персонал розлив шампанське в келихи, а тарілки щедро наповнилися всім, що було на столі.

— Командор Лорд Разіель, — Принц Торн вказав на другого Високородного, а потім кивнув на першого. — І Лорд Бастіан.

Бас.

Я миттю перевела погляд на іншого Високородного лорда й раптом зрозуміла, чому він так усміхався мені, коли зайшов. Це він був у саду тієї ночі, та з ним розмовляв Принц Торн, поки я то приходила до тями, то знову втрачала свідомість.

Лорд Бастіан спіймав мій погляд і підморгнув.

— Ваше місто дуже спокійне, — сказав він Барону. — Як і землі вашого маєтку. Дуже... гарні краєвиди, особливо в саду.

О, боги...

Чи вважатиметься це драматичним, якби я побажала, щоб земля розступилася під моїм стільцем і повністю поглинула мене?

— Дуже мило з вашого боку. Арчвуд — це коштовність Міжзем’я, — Клод потягнувся за тим клятим келихом шампанського. — Будь ласка, насолоджуйтесь їжею. Все було приготовлене на вашу честь.

— Ми дуже це цінуємо, — визнав Принц Торн.

— Арчвуд більше, ніж просто коштовність Міжземя, — зазначив Командор Разіель, коли Принц взяв ніж і почав розрізати курку. — Це важливий торговельний порт, розташований у центрі королівства, і одне з найбільш легкодоступних міст вздовж Східного Каналу.

Так було лише тому, що інші міста вздовж Східного Каналу були відокремлені Відьмоліссям.

— Арчвуд дуже важливий для... королівства, — додав він.

— Велике полегшення знати, що Король Евр розуміє важливість Арчвуду в цілісності Келуму, — відповів Хаймел і почав розповідати про успіхи нашого міста в організації кораблів для перевезення товарів та їх розподілу по всіх п’яти територіях.

Ледве слухаючи оце все, я краєм ока побачила, як Клод жестом показав, щоб йому наповнили келих. Я напружилася й сумнівалася, що цього не помітив Принц Торн чи інші Високородні. Клод узяв булочку, розірвав її на шматки, перш ніж з’їсти, та зжував, поки всі продовжували обмінюватися люб’язностями. Я сподівалася, що хліб вбере трохи зі спожитого ним алкоголю. Я поглянула на Принца — на його руки, поки той розрізав курку.

У тому, як усі говорили, прокрадалася ця відмінна риса: підвищена тонкість слів Високородних. Барон тим часом продовжував пити. Я не могла відвести очей від того, як їли лорди. Так, це було трохи дивно. Просто було незвично спостерігати, як вони з такими вишуканими манерами їли у своїх обладунках, і як кожного разу під час рухів Високородних у кріслах зблискували їхні кинджали в піхвах. І це все у той час, як Барон колупався в їжі, як мале дитя.

— Бажаєш чогось іще? — запитав Принц Торн.

Коли ніхто не відповів, я підняла очі від його рук та повільно усвідомила, що він звертався до мене. Я зашарілася.

— Перепрошую?

Він вказав виделкою на мою тарілку.

— Ти майже нічого не їла.

Мій зазвичай відмінний апетит зник від нервів і всього, що відбувалося навколо.

— Я трохи поїла перед вечерею, — відповіла я.

Він здійняв одну брову, наче знаючи, що я збрехала.

— Ти втомилася? — Клод поглянув на мою тарілку, а потім на Принца. — Останнім часом вона часто втомлена.

Я прикусила губу. Він взагалі не мав необхідності ділитися цим.

— Навіть так? — Принц Торн ліниво постукав пальцями по столу.

— Вона багато часу проводить назовні, — продовжив Клод, поки я глибоко дихала носом. — У тому своєму саду.

На обличчі Лорда Бастіана розквітла цікавість.

— У саду?

— Не той сад, про який ви, ймовірно, думаєте, — швидко пояснила. — Я опікуюся тільки маленькою частиною саду Барона.

— Коли я не можу відшукати її в стінах маєтку, то завжди знаю, де вона, — сказав Клод із ноткою ніжності. — У неї дуже легка рука.

Відчувши на собі погляд Принца Торна, я проштрикнула виделкою варену моркву.

— Я чув про це, — пробурмотів Принц Торн.

— Ти розповіла йому про свій сад? — запитав Клод і засміявся. — Вона розказувала вам про різні численні породи заячої капусти? Запевняю вас, це дуже цікава тема.

— Різні види, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Поки що ні, — Принц Торн відкусив трохи своєї курки. — А скільки взагалі є різних видів заячої капусти?

Він точно не міг серйозно цікавитися цим, але відклав виделку й чекав на відповідь.

— Існує... сотні різних видів, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він.

Командор Разіель, що сидів поруч із ним, здійняв брови та повернув до нього голову.

— Сотні? — перепитав Принц. Він або не помітив погляду Командора, або проігнорував його. — Як хтось може бути в цьому впевнений? Я гадав, що вони всі однакові на вигляд.

— Але вони не однакові на вигляд, — я схилилась вперед на своєму стільці. — Деякі виростають на тридцять сантиметрів, коли інші стеляться по землі, їхні стебла дуже тендітні, тому легко ламаються, але вони можуть заглушити найстійкіші бур’яни. Особливо той вид, що зветься «кров драконів»⁴, і він дуже швидко поширюється. Це рід сукулентів, які...

Я замовкла, усвідомивши, що всі, включно з прислугою, витріщилися на мене.

На обличчі Лорда Бастіана знову заграла та цікава усмішка.

Командор Разіель скривився так, ніби йому у вуха забивали льодоруби.

Але Принц Торн... дивився захоплено.

— І що? — поцікавився він.

Я кашлянула.

— І вони бувають майже всіх кольорів, але мені... мені більше подобаються червоні та рожеві. Їх ніби легше розводити й вони довше живуть.

Принц Торн стиснув пальці, якими вистукував.

— І які тоді найпоширеніші?

Помітивши погляди інших Високородних, що переводили очі з Принца на мене, я відчула, як тепло підкрадається до моїх щік.

— Імовірно, вид під назвою «осіння радість». Влітку він трохи нагадує мені на вигляд цвітну капусту, а потім, починаючи з вересня, розквітає яскраво-рожевим.

— Гадаю, у нас є такі у Високогір’ї, — сказав Лорд Бастіан, провів виделкою по залишках качки на своїй тарілці та всміхнувся мені. — Я знаю це лише тому, що мені вони теж схожі на цвітну капусту.

Я невпевнено всміхнулась йому у відповідь.

— Говорячи про Високогір’я, — втрутився Клод і відпив зі своєї склянки. — Ви всі приїхали з Вітрусу?

Я була майже впевнена, що він запитував про це вже вдруге. Я поглянула, чи не блищали його очі, та важко ковтнула.

Моллі підійшла до мене із кухлем свіжої води, а лорд Бастіан застиг із виделкою в руках. Він більше не всміхався.

— Так.

Я схилилася до неї та тихо промовила:

— Переконайся, що кухар не викине залишки їжі.

Розуміючи моє прохання, Моллі поглянула мені в очі й кивнула.

— Дякую, — прошепотіла я й знову подивилася прямо.

Принц Торн витріщився на мене — синій колір в його очах потемнів. Я трохи зсунулася на стільці.

— Ви подорожували на конях чи кораблем? — запитав Хаймел, порушуючи тишу.

— На конях, — Командор Разіель тримав за ніжку келих, але я не бачила, щоб він із нього пив.

Я згадала про те, що зранку сказав Клод. Що Принца прочитати складніше, але не інших. Існувала ймовірність, що він просто ніс дурню. Та я могла б з’ясувати це зараз, хіба ні? Разіель був лордом. І я згадала те, що відчула, коли він тільки зайшов до зали. Він не мав на собі тієї самої... аури сили.

— На конях? — зареготав Клод, вирячивши очі. — Це, мабуть, була неймовірно довга подорож. Чесно кажучи, не певний, що я таку пережив би, — пробелькотів він. — Занадто нетерплячий. Я вибрав би корабель.

— У Високогір’ї неможливо сісти на корабель, — зазначив Командор.

Нарешті я набралася сміливості спробувати його прочитати.

З-за краю своєї склянки я зосередилася на темноволосому Високородному. Стишивши свій розум, відкрила чуття. Створила ту нитку, що з’єднувала нас. Перед очима постала та біла стіна. Щит. Я уявила, як витягую руку, торкаюся стіни, а тоді мої пальці заглиблюються у світло та змивають стіну.

Щит розколовся, і я враз почула думки Командора. «Як, на славу п'яти земель, цьому чоловікові вдалося не зруйнувати це місто?»

Мій шок витяг мене із розуму Разіеля, перш ніж я змогла відчути більше. Клод таки не помилявся — я подивилася на Барона.

— Звісно. Ви оточені горами та Відьмоліссям, — він змахнув зап’ястком в бік Високородних і розлив шампанське. Від цього я навіть трохи підскочила. — Але ж до Східного Каналу можна дістатися крізь Відьмолісся, хіба ні?

Але знову ж таки, можливо, мені й не потрібна була інтуїція, аби знати, що ці Високородні думали про Барона.

Тепер я зосередилася на Лордові Бастіані й знову створила ту нитку та знайшла білу стіну. Знадобилося кілька секунд, щоб цей щит розколовся і я почула: «Скільки він сьогодні випив?».

Я нервово зсунулась і розірвала зв’язок. Клод не помилявся про мою здатність читати Високородних, але чи було це свідомо? Бо це була не та річ, яку він міг знати просто тому, що був селестіалом. Він міг це знати, тільки якщо вже мав досвід із кимось на кшталт мене.

Командор здійняв брову. Він навіть не здогадувався про моє втручання.

— Нам знадобилося б кілька днів, щоб доїхати до Східного Каналу.

— Так? Але знову ж таки, я ніколи не розбирався в географії.

Клодова склянка знову захиталась, і цього разу я схопила його за рукав, перш ніж він пролив на себе шампанське. Барон поглянув на мене й розгублено всміхнувся.

— Вибачай, Кицю. Я таки сильно жестикулюю, коли говорю. Успадкував це від матері.

— Кицю? — м’яко поцікавився Принц Торн.

Потилиця поколювала, і це жодним чином не було пов’язано з інтуїцією.

— У залі є тварина, про яку я не знаю? — продовжив Принц. — Кішка?

Хаймел пирхнув, і я усвідомила, що витріщаюся на ніж. Боги, як багато насолоди принесло б мені штрикнути цього осла ним.

— Боги, ні, — зареготав Клод. — Це вислів ніжності до Ліз.

— Так? — пробурмотів Принц Торн. — Який... влучний вислів.

Я зустрілася поглядом із Принцом і напружилась. У його тоні звучало очевидне глузування. Треба було його лише почути.

— Набагато влучніший за інші вислови, — сказала я.

Той всміхнувся.

— Я можу придумати ще один. Більш влучний.

— Можете? — Клод зацікавлено схилився вперед. — Я вмираю від бажання почути, що, на вашу думку, є більш влучним, після того короткого часу, що ви провели з нею.

Принц Торн розтулив рота.

— Як вам усім погода в Міжзем'ї пізньої весни? — втрутилась я й поглянула на Високородних. — Кажуть, погода у Високогір’ї досить примхлива.

— Можна й так сказати, — Лорд Бастіан відхилився у своєму кріслі з тією самою усмішкою, яка невідомо коли повернулася на його обличчя. — Там набагато холодніше, ніж тут.

Він подивився на Принца.

— Які ще вислови ніжності ти маєш на увазі?

О, боги...

Губи Принца Торна вигнулися в повільній, димчастій посмішці.

— На’лей.

Командор закашлявся так, ніби подавився.

— Що це означає? — запитав Клод.

— Цей вислів має багато значень, — відповів Лорд Бастіан. — Цікаво, про яке саме йдеться в цьому випадку.

— Він вважає, що я вперта, — сказала, дивлячись в очі Високородному.

— Ну, — протягнув Клод. — Із цим я можу погодитись.

— І невдячна, — додала, випереджаючи Принца Торна.

Клод насупився.

— Я збирався сказати, що ти хоробра, — натомість промовив Принц Торн.

Я стиснула вуста та знову почервоніла.

Принц Торн уважно дивився на мене. В одній руці він тримав келих, а пальцями іншої постукував по столу. Він не з’їв багато, але, здається, вже закінчив. Я обережно розкрила чуття й дозволила їм витягнутися до нього. Майже відразу я зустріла білу стіну. Рука, яку я уявила, мені не допомогла.

— Вологість тут просто нестерпна, — майже неохоче сказав Командор, ніби думав, що має додати щось до розмови, що давно вже відхилилася від теми.

— Так, нам не втекти від вологи, що приходить із Низовин, — промовив Клод, поки йому знову наповнили келих. — Ви зрадієте, дізнавшись, що найгірша вологість не приходить до самих Бенкетів. Гадаю, тоді ви вже поїдете.

— Цього я сказати не можу, — відповів Принц Торн. — Ми пробудемо тут деякий час.

Розділ 21

Я застигла, розгублена у хвилі жаху й... полегшення, а ще приблизно дюжини інших емоцій, яких навіть не розуміла.

— Перепрошую? — вдавився Клод.

Я повернулася до нього й піднесла склянку води, яку він ще не здіймав.

— Ось.

— Дякую, Кицю, — слабко всміхнувся він і знову зосередився на Високородному. — А коли ви поїдете?

— Важко сказати, — холодно констатував Принц Торн, і я присягаюся, що в залі стало на кілька градусів холодніше.

— Гадаю, є справи, які краще обговорити приватно, — промовив Лорд Бастіан.

Клод кивнув прислузі. Вони тихо, немов духи, віддалилися від затемнених стін. Хаймел залишився сидіти, але я підвелася, готова вибігти з кімнати. Хоча мені й дуже кортіло почути про ці справи, які, за моїми здогадками, мали стосуватися Залізних Лицарів.

— Ваша Киця може залишитися, — сказав Принц Торн.

Я застигла на мить і, стиснувши кулаки, повільно розвернулася до нього. Ми знову подивилися одне одному в очі.

Принц підморгнув.

Я роздратовано зітхнула.

Його усмішка потеплішала.

— Добре, — погодився Клод, і, перш ніж я встигла всістися на свій стілець, він потягнув мене до себе на коліна. — Підозрюю, що потребуватиму її підтримки під час цієї розмови.

Принц Торн припинив вистукувати. Полум’я свічок затремтіло, ніби в залу прорвався порив вітру. Легке тремтіння пробігло й моїм тілом. Але нічого такого не сталось.

Як тільки вся прислуга вийшла і двері зачинилися, Принц Торн промовив:

— Ви, здається... збентежені перспективою нашого тут проживання.

— Просто здивований. От і все, — трохи напружено кашлянув Клод. — Мене зовсім не бентежить ця новина.

Я подивилася на Високородних. Не думала, що хоч хтось у цій кімнаті повірив йому.

— Радий це чути, — сказав Принц Торн. — Упевнений, ви знаєте, що відбувається на кордоні із Західними Землями. Ми тут для того, щоб визначити, яких заходів необхідно вжити.

— Ми чули дещо про це. — Клод тримав мене за талію та все ж таки потягнувся за тим клятим келихом.

Під непохитним поглядом Принца Торна я не могла всидіти спокійно.

— Західні Землі зібрали неймовірне військо, і, подейкують, вони скоро маршуватимуть Міжзем’ям. Ми підозрюємо, що Принцеса Вісейлії накинула оком на Арчвуд і Прімвірський Двір.

Мені перехопило подих. Облога Арчвуду? Саме цього й боявся Елліс Ремсі, та почути це від Принца було зовсім інше. У роті пересохло, і мені раптово захотілося шампанського.

— Але це не єдина проблема, — зазначив Лорд Бастіан. — Є ще Залізні Лицарі.

— Так, ми чули, що вони, можливо, об’єднали сили із Західними Землями, — сказав Клод. — Однак я вважаю цю новину вкрай дивною. Вейн Бенлен, який бажає бачити на троні низькородного, об’єднує сили з військом Високородних Західних Земель? Це зовсім не має сенсу.

— З того, що я чув, Бейлен вирішив, що його повстання швидше досягне мети з допомогою Західних Земель, — поділився Командор Разіель.

Барон здавлено засміявся.

— Я вважаю, що політика Двору зазвичай не наша справа, — промовив він.

— Не ваша, — погодився Принц Торн.

— Але, які б там чвари не розгорталися між Високородними, тепер це стосується нас, — Клод допив решту свого шампанського. — Що за проблема із Принцесою Вісейлії? Яка причина всього цього? Я впевнений, це складно, але я маю знати, що змушує Західні Землі ставити під загрозу безпеку мого дому.

— Це насправді нескладно, — відповів Принц Торн. — Принцеса вірить, що настав час правити королеві замість короля.

Я розтулила рота від подиву. Королева замість короля? Такого ніколи не було з часів записаної історії — з часів Великої Війни. Чи могли тоді правити королеви? Можливо.

— Думаю, прекрасна Ліз не проти такої ідеї, — зазначив Лорд Бастіан.

Принц Торн схилив голову.

— Гадаєш, королева правитиме краще лише тому, що вона жінка?

— Ні, — не вагаючись відповіла я. — Не думаю, що це на щось впливає.

— А як би ти поставилася до того, щоб правили низькородні? — поцікавився Командор Разіель.

Його запитання застало мене зненацька, і я ковтнула.

— Твоя відповідь не вийде за ці стіни та буде вислухана без засудження, — заспокоїв мене Принц Торн. — Будь ласка. Поділися своїми думками.

— Я... — кашлянула, думаючи про те, як так сталося, що саме мені поставили це запитання. А, точно, вираз мого обличчя, який, імовірно, видав мої думки. — Усе могло б бути по-іншому, якби правили низькородні. Нас більше, ніж Високородних, і логічно, що низькородні краще розуміли б потреби таких, як вони, але...

— Але? — пронизав мене поглядом Командор Разіель.

— Але, ймовірно, нічого не змінилося б, — продовжила я. — Отримавши такий вплив і багатство, ви більше не представляєте низькородний чи Високородний народ, або ж короля чи королеву.

— Цікава думка, — висловився Лорд Бастіан і провів пальцями по губах.

— Але неважлива, — додала я. — Якщо Залізні Лицарі тепер підтримують Західні Землі, значить, вони підтримують і Високородного.

— Дійсно, — пробурмотів Принц Торн. — Схоже на те, що Бейлен вірить, ніби Принцеса правитиме по-іншому.

Я ледь стримала сміх і згадала про Грейді та про всіх низькородних, що долучилися чи підтримували Бейленову мету. Чи знали вони, що тепер їхній кумир підтримує іншого Високородного? Ті, хто ризикували життям і пожертвували ним заради його мети. Я сумнівалася, що вони зрадіють, дізнавшись про це.

— Тож, ви прибули сказати мені, що війна не тільки назріває, — Клод поставив келих на мою ногу. Він так міцно вхопився за мене, що кісточки його пальців побіліли, — але й стукає в мої двері?

— Так, — підтвердив Принц Торн, і в моїх грудях похололо. — І також повідомити, що Арчвуд захищатимуть.

Я зітхнула з полегшенням, бо на якусь мить щось, що я навіть не хотіла визнавати, прокралося в мої думки. Та Високородні збиралися...

— Захищатимуть? Хто? Ви троє? — виплюнув Клод.

Яке короткотривале полегшення я не відчула б, тепер воно зникло, і, здавалося, його ніколи й не було.

— Барон не хотів вас образити, — швидко сказала я та слабко всміхнулася. — Правильно?

— Звісно, — підтвердив Клод.

— Ми знаємо, що Високородні дуже сильні, — заговорив Хаймел. Я ніколи не думала, що колись так вважатиму, але слава богам, що він втрутився. Чорт, я була б рада, навіть якби він сказав мені щось образливе. — Але, щоб ви втрьох стримали військо?

— Ви здивувалися б, дізнавшись, на що ми втрьох здатні, — зазначив Принц Торн. — Однак, гадаю, ви надали б перевагу тому, щоб ваше місто вціліло?

Мені знову перехопило подих. Я відразу ж згадала Асторію і... подивилася на Принца. Побачила його усмішку. Це був чистий лід. Можливо, я помилилася щодо його здатності співчувати. Якщо це він зруйнував Асторію, то постраждало стільки невинних людей. Як мінімум тисячі втратили домівки чи стали біженцями.

Та щось у цьому було не так. Він же був мій... Боги, трясця, якби я могла непомітно врізати собі, я це зробила б. Він не був моїм ніким.

— Оскільки це вже вирішено, ми також матимемо військо, — сказав Командор Разіель, і я зосередилася на одному слові. Вирішено.

Ніби був інший варіант.

— Якщо тільки військо Високородних не володіє талантом невидимості... — Клод удавано роззирнувся залою. — Я припускаю, це військо тільки має прибути?

Милостиві боги...

У залі запанувала тиша. Стало настільки тихо, що я була певна, що почула, як пролетіла муха.

— Військо чекає моїх наказів, — промовив Принц Торн байдужим тоном. — Кілька сотень Високородних воїнів на додачу до п’яти сотень із Полку Корони, — низькородні та селестіали, що служили лицарями... І також сили Прімвіри.

Він поглянув на Командора:

— Здається, вони мають приблизно три сотні Високородних воїнів, — відповів той.

— Тож, це скільки? — Клод схилився вперед і обійняв мене. — Трохи більше тисячі тих, хто захищатиме Арчвуд проти кількох тисяч Залізних Лицарів і військ Західних Земель? І п’ять сотень з них — це низькородні й селестіали?

— П’ять сотень, підготовлених нами, — заперечив Командор, стиснувши губи.

— Кілька сотень Високородних зрівняються з кількома тисячами низькородних, — запевнила я Клода та ніжно стиснула його руку. — Цього достатньо.

Барон подивився мені в очі й розслабився у своєму кріслі. Імовірно, він вважав, що то говорила моя інтуїція, але це було не так. Інтуїція мовчала. Я намагалася стримати його, щоб не вибовкав ще однієї чергової дурниці та не накликав на себе смерть.

— Твоя Киця має рацію, — констатував Принц Торн.

Я роздратовано повернула до нього голову й нагадала собі також не бовкнути чогось дурнуватого. Мене іноді бісив Клодів вислів ніжності, але він ніколи не вимовляв його так глузливо, як це робив Принц Торн.

Торн вперше поглянув повз моє плече на Клода.

— Усі, хто досяг повноліття й бажає чи може захищати власне місто, мають готуватися до такого розвитку подій.

— Ми маємо охорону, — неуважно пробурмотів Клод. — Треновані чоловіки.

У грудях стисло, і я поглянула на зачинені двері: туди, де Грейді чекав у коридорі.

— Усі, хто досяг повноліття, може пройти базову підготовку, — повторив Принц Торн. — Це стосується й вас, Бароне Гантінґтоне.

Клод за мною застиг; тоді сміх, що пробирався моїм горлом, вилетів із його вуст.

— Я не брав до рук меча, відколи успадкував титул.

Нічого у виразах облич Високородних не виказало здивування.

— Тоді, раджу вам узятися за нього якомога скоріше, — порадив Принц Торн. — Зрештою, хто може просити інших боротися за їхній дім і життя, якщо не бажає боротися сам?

Принц Торн говорив правду, але яка користь від солдата, що з більшою ймовірністю проштрикне себе, ніж ворога?

— Як раніше зазначав Командор Разіель, Арчвуд — важливий порт, — продовжив Принц Торн за мить. — Захоплення Арчвуду, а тоді Прімвіри призведе до катастрофічних наслідків для всього королівства. Це дозволило б Західним Землям отримати перевагу, і Король цього не терпітиме. Арчвуд тоді вважатиметься втратою.

У залі запала тиша. Кілька секунд я не чула нічого, крім калатання свого серця.

Хаймел порушив тишу.

— Ви маєте на увазі, що Арчвуд перейшов би до рук Західних Земель, і тому став би частиною їхнього відкритого повстання низькородних і Високородних?

Інтуїція прошепотіла мені, що ні, справа була не в цьому, а тоді замовкла. Я знала, що це означало: що відповідь залежала від Високородних, яких я не могла прочитати, але могла здогадатися.

Крижані пальці тривоги стисли мою потилицю.

— Ти хочеш висловитися, — сказав мені Принц. — Будь ласка, говори.

Я застигла, знаючи, що не маю ставити запитань, принаймні не за таких публічних обставин. Та я вже й так перейшла межу, висловившись про справи королів і королев. Це мав зробити Барон, чи, на крайній випадок, Хаймел. Але жоден із них цього не зробив. Ніхто не зробив.

Принц чекав.

Я прокашлялася.

— Якщо Західні Землі, чи навіть самі Залізні Лицарі, захоплять Арчвуд, що станеться?

— Порти й торгові точки будуть зруйновані, — поглянув на мене Принц Торн. Кольори в його очах були жахливо спокійні. — Як і все місто.

Розділ 22

Інкрустовані діамантами тарілки й дерев’яні тарелі із залишками їжі давно вже прибрали зі столу, та залишалося лише кілька таць із десертами. Хаймел усамітнився із Командором Разіелем і Лордом Бастіаном, щоб обговорити підготовку до прибуття війська, — щось, що мав би зробити Барон. Однак пляшка бренді замінила шампанське, і тепер у залі нас залишилося лише троє.

О цій порі селестіал зазвичай був би вже або в сонячній кімнаті, або у Великій Палаті, оточений коханками та найближчими друзями. Але Принц не виказував жодних ознак, що бажає покинути залу. Тому Барон залишався.

Як і я.

— Скажіть мені, Ваша Високосте, — почав Клод, і я на мить заплющила очі, гадаючи, яке безглуздя зараз поллється з його рота.

А вже було достатньо дурні, починаючи з того, як Барон поцікавився, чи можна вважати холодну зернову кашу, яку часто їдять зранку, супом, на що Принц відповів лише недовірливо здивованим поглядом, як і до розповідей про час, проведений Клодом в Університеті Урбейну, неподалік від Августини.

Принаймні він намагався розважити Принца.

Принц Торн геть не скидався на зацікавленого тим, що бовкав Барон.

Та він, здавалося, цікавився тим, де знаходилася вільна рука Клода. Він стежив за тим, як Баронові пальці спочатку гралися з нитками, що перетиналися на моїх грудях, і за тим, як Клодова рука проклала шлях вниз моїм животом, до поясу. Він знав точну мить, коли вона досягла мого стегна, відкритого широким розрізом сукні. В очах Принца з’явилися крихітні вибухи білого.

Клод, здавалося, не помічав, куди так уважно дивився Принц, але я усвідомлювала, — це було вже занадто. Дотик Барона був холодний, а от жар погляду Торна обпікав мою плоть, викликаючи суперечливі відчуття, які було неможливо ігнорувати.

Направду, я могла піти будь-якої миті. Я навіть не намагалася прочитати Принца Торна. Клод засмутився б, але не зупиняв би мене. Та я боялася, що якщо залишу Клода наодинці із Принцом, то він потрапить у біду, чи навіть гірше.

Той його вб’є.

Але чи це була єдина причина?

На мить наші очі з Принцом зустрілись, і мені перехопило подих.

— Я чув дещо надзвичайно захопливе про Високородних, що мене завжди цікавило, але так ніколи й не доводилося пересвідчитись, — Клод провів пальцями вгору й униз уздовж мого стегна. — Я колись чув, що Високородні можуть... відростити відрізані кінцівки.

Я ледь не вдавилася своїм шампанським.

— Це правда? — запитав Клод.

Високородний принц сидів навпроти нас у тій самій позі, як напередодні в моїй кімнаті: розслаблено й майже ліниво зі склянкою віскі в руці. Але прихована напруга та ледь стримувана сила все ще нікуди не зникли.

— Залежить... — відповів Принц Торн і провів пальцем по краю склянки — бурштинова рідина була майже того самого кольору, що й волосся, яке спадало йому на щоки.

— Від чого? — допитувався Барон.

Принц Торн стиснув зуби.

— Від того, наскільки... сильний Високородний. Зцілення такої травми потребуватиме неймовірної кількості енергії, навіть для Демінієна, — він спостерігав за пальцями Клода, які зіслизнули під декоративну вставку на моїй сукні, а я закусила внутрішню частину губи — Енергія не нескінченна, неважливо, що це за істота.

— Цікаво, — Клод зробив ще один великий ковток.

— Дійсно? — всміхнувся Принц Торн. — Мені варто хвилюватися через таку цікавість?

Я притисла келих до грудей — шкіру поколювало від того, наскільки оманливо м’яким тоном він це промовив.

— Ну, в мене трохи грає бажання відрубати руку, просто щоб подивитись, як вона відростає, — сказав Клод і тихо засміявся. — Напевно, химерне видовище.

Я вирячилася на нього. Мені не хотілося вірити, що він бовкнув це Високородному — самому Принцу Вітрусу.

Палець Принца застиг на краю склянки — полум’я свічок раптово замерехтіло.

— Він лише жартує, Ваша Високосте, — усміхнулась я, а в шлунку все перевернулося. — Немає причин хвилюватися. Він просто має дивне почуття гумору.

— Я не хвилююся, — відповів Принц Торн і знову провів пальцем по склянці. — Зрештою, як довго він не брав до рук меча? Відколи успадкував титул?

Я сумнівалася, що Клод вправлявся з мечем і до того.

— До того ж, щоб уразити шкіру й кістку, знадобиться меч, зроблений із луни... — він зробив паузу та відпив трохи віскі. — А вони вкрай... важкі.

Тоді я зробила радше великий ковток шампанського, бо добре знала, що Клод не зміг би підняти лунового меча. І Принц Торн це теж знав.

Як і Клод.

— Туше, — засміявся він і потягнувся за пляшкою бренді. На диво, він навіть нічого не пролив. — Проте існують лунові кинджали, які, здається, легші.

Милостиві боги...

— Мені хотілося б дещо дізнатися, — зазначив Принц Торн. — Що ви робитимете, якщо Залізні Лицарі прорвуться в Арчвуд?

— Цього не має статися, якщо ви та ваше військо охоронятимете місто, — Клод знову провів пальцями під вставкою на сукні. — Але у випадку...

Клод відпив і я напружилась.

— У випадку поразки я маю охорону.

Принц Торн ледь помітно всміхнувся.

— І якби вашу охорону вбили?

У мене скрутило живіт, і я кинула оком на двері. Я навіть не хотіла думати про це.

— Тоді, припускаю, я, як то кажуть, сів би в калюжу, — сказав Барон і провів рукою по моєму стегну. Його долоня торкнулася мого живота.

Принц Торн самовдоволено всміхнувся.

— Що ж, сподіватимемося, що цього не станеться.

— Сподіватимемося, — пальці Клода повернулися до ниток, як і погляд Принца. — Але, якщо серйозно? Якби це все ж таки сталось? Я захищав би своє будь-яким можливим способом. Навіть, якщо не брав до рук меча багато років.

Принц Торн схилив голову набік і завмер зі склянкою віскі.

— І що ви вважаєте своїм?

Пальці Клода торкнулися моїх грудей.

— Усе, що ви бачите.

— Усе? — перепитав Принц Торн.

— Місто, від Східного Каналу до Відьмолісся. І людей. Їхні домівки та життя, — відповів Клод. І це вперше я почула, щоб він говорив, як, ну, як має говорити справжній барон. Що дуже контрастувало з його пальцями, які торкалися моїх сосків. Я смикнулася та різко видихнула. Тонка тканина не захищала мене від його прохолодного дотику. — Землі й сади, цей будинок і кожного в ньому.

— Ваших слуг? — Принц не зводив очей із руки Барона. — Ваших коханок? — він відпив, не кліпнувши. — Вашу Кицю?

Я знову сіпнулась і цього разу зовсім не через дотик Клода. Я звузила очі та поглянула на Високородного принца, але він навіть не помітив. Та як він міг, коли вся його увага була прикута до руки Барона та моїх грудей?

— Особливо її, — і Клод своїми холодними, вологими губами притиснувся до моєї шиї. — Вона найцінніша з усього.

Я здійняла брови.

Принц Торн опустив віскі й поглянув Барону прямо в очі.

— Думаю це те, з чим ми обидва можемо погодитись.

Я застигла.

— Я сиджу...

Клод провів пальцями по моїх чутливих сосках, що змусило мене перерватися. Полум’я свічок знову замерехтіло, і я сильніше стисла келих.

— Ти щось казала? — запитав Принц Торн і посміхнувся.

— Я казала, що сиджу прямо тут, — я проігнорувала руку Клода, коли він знову провів нею вниз живота, як і проігнорувала палкий погляд Принца, що стежив за цим, а також те підсилене, подвійне відчуття гарячого та холодного. — Якщо ви двоє раптом забули.

— Повір мені, — протягнув Принц Торн і відкинувся назад. Зірки в його очах блищали ще яскравіше. — Жоден із нас не забув.

— Це ще одна річ, з якою ми обидва можемо погодитися, — Клод провів пальці вниз, повз пупок, між стегон, ще більше розширюючи рукою прогалину між вставками.

— Рада чути, що ви знайшли дещо спільне, — сказала я та здійняла підборіддя. — Сподіваюсь, я зможу запропонувати вам іще третю річ.

— І що ж це? — запитав Клод і забрав свою склянку.

— Я не власність.

Я чекала, коли Принц знову подивиться мені в очі.

— Я нікому не належу.

— Згоден, — пробурмотів Клод і натиснув пальцями на внутрішню частину мого стегна, відсуваючи мою ногу на кілька сантиметрів вбік так, щоб не залишилося жодного сумніву, що Принц розгледів мізерну чорну мереживну стрічку поміж моїх стегон.

Погляд Принца Торна не пропустив ані секунди, і я помітила, що... що його губи ледве розтулилися, коли він, здавалося, просочувався тим, що відкрив йому Барон. Навмисно. Я зашарілася під його поглядом, але не від сорому. Частина мене вважала, що, ймовірно, я мала б зніяковіти. Що, якби я була хорошою, я мала б зупинити Клода, що б він зараз не планував. Тому я справді зацікавилася тим, наскільки він був п’яний.

Або він більш сп’янілий, ніж я гадала, або ж навпаки, тримався краще, ніж очікувано, бо його дії та слова стали цілком точними та ясними.

Барон часто поводився грайливо, особливо сп’янівши, навіть зі мною, коли це ні до чого не призводило. Але я починала думати, що помилялася щодо того, що Клод не помічав, до чого так сильно прикипіла увага Принца. Дії Клода тепер набрали глузливої нотки. Ніби ним керувало не його власне бажання, а те, що він бачив у очах Високородного принца.

Проте я нічого не зробила, щоб зупинити Клода. Я не могла... чи не хотіла, доки Принц дивився, доки жар у моїй шкірі переповнював вени. І можливо, я випила більше шампанського, ніж вважала, тому що раптом посміливішала.

— А ви, Ваша Високосте? — кинула я виклик. — Ви погоджуєтеся?

Полум’я витанцьовувало й відкидало цікаві тіні на його обличчя.

— Погодився б, от тільки це було б брехнею.

— Чому... — я тремтливо видихнула, коли Барон обійняв мене. — Чому це?

— Ніхто в Королівстві Келум не вільний по-справжньому, — він спостерігав за рухами руки Клода. — Ми всі належимо Королю.

Той засміявся.

— Тут він не помиляється, Кицю.

Принц не помилявся, але я нічого не відповіла. Серце калатало. Я почувалася трохи заціпеніло, і, можливо, трохи божевільно. Я гадки не мала, як ми перейшли від розмови про невідворотну облогу до цього. Я не думала, що це взагалі можна було зрозуміти.

— Маю до вас ще одне запитання, — сказав Принц Торн. — Коли ви вчилися в університеті Урбейну, чи бували ви в Королівському Дворі?

— Бував.

— І як він вам?

— Це був певний... досвід, — відповів Клод. — Частково так, як я й очікував.

— Частково?

Мені було цікаво почути пояснення Барона. Я не знала, що він бував у Королівському Дворі. Тільки селестіали та визначні аристократи могли потрапити до Дворів Високородних — ну, вони й ті, кого колекціонували Високородні. Але мені було важко слухати. Я тепер спостерігала за Принцом так само жадібно, як і він за рукою Клода. Його пальці рухалися краєм склянки в майже ідеальній синхронії з тими, що танцювали на моєму стегні. І було дуже, навіть занадто легко уявити, що я відчувала саме його пальці.

Я зосередилася на пальцях Принца — мої стегна здригнулися, а дихання прискорилося. Чи відчув Барон подих вологого жару крізь шовкову білизну? Чи вірив він, що моє тіло відповідало на його дотик, чи...? Я важко видихнула, зсунулася на ногах Барона та втислася в мереживну білизну, але я... не відчула його під собою.