Падіння руїни та люті!

— Будь ласка, — прошепотіла я другові. — Будь ласка, залишайся тут.

— Ліз...

Я не дала собі багато часу подумати про те, що робила, а Грейді — підготуватися. Страх і відчай — шалена суміш, що надавала сили тим, хто зазвичай її не мав. Або ж це був адреналін. Можливо, це було щось інше — щось, що походило з тієї схованої частинки глибоко в мені, яка вибухнула, коли я схопила Хаймела за руку. Я гадки не мала. Та я вирвалась із хватки Грейді та рвонула вперед.

— Зупиніться! Не чіпайте її! — закричала я й вибігла з-за штор. Я була швидкою, швидшою ніж будь-коли до цього. Я влетіла в бібліотеку.

У новий кошмар.

Бо Грейді прямував за мною. Я мала б знати, що він не послухає. Він схопив мене за талію й відтягнув назад. Най’міра розвернувся до мене, випрямив всипані пір’ям крила та попереджувально заверещав. Я різко зупинилася, побачивши Високородного, що мав бути Принцом. Ним виявився не Принц Райнер. Цей чоловік мав світле, як у Лорда Самріеля, волосся. Його витончені щелепа та щоки були забризкані кров’ю. Він тримав Еллісон за горло біля своїх грудей, змушуючи її балансувати навшпиньки. Її ліва рука звисала під незручним, неприродним кутом. Широкими нажаханими очима вона поглянула на мене, коли Грейді спробував відтягти мене. Але я дивилася повз них, де справа від Принца височів Лорд Самріель, який зачаровував своєю крижаною красою. Він посміхнувся та зробив крок уперед.

Грейді штовхнув мене позаду себе й підняв меч. Я зойкнула, схопила його за руку, але той відмахнувся.

— Не наближайтеся, — попередив він, і Лорд Самріель зупинився.

Принц схилив голову набік і розслабив хватку на Еллісон.

— Так, правильно. Ви всі залишатиметеся на своїх місцях і дозволите моїй подрузі піти, — продовжив Грейді. — Ви не зупинятимете її.

Він коротко глянув на мене через плече.

— Біжи. Я наздожену.

Я ошелешено подивилася на цього сміливого, вірного дурня. Він справді гадав, що я покину його? Що побіжу й залишу його, навіть якщо Високородні дозволять цьому статися?

— Ні.

Грейді важко видихнув.

— Трясця, біжи! Забирайся збіса...

— Ні, — повторила я, затремтіла та щосили вхопилася за нього.

Грейді миттю повернув до мене голову. Страх наповнив його очі, і я не бачила такого виразу з... з тієї ночі в Місті Злуки.

— Будь ласка.

Сльози обпекли мені очі.

— Я сказала ж тобі залишатися там, — прошепотіла я.

— Як мило, — сказав Лорд Самріель, і я здригнулася. У його словах не було ані нетерплячості, ані роздратування. Він... він промовив ці слова, ніби дійсно так вважав. Він здійняв бліду руку.

Грейді вилаявся, коли меч вирвало з його руки. Лорд Самріель вихопив його з повітря.

— Залізо й сталь? Чудово, — м’яко прицмокнув Лорд Самріель. Він вдарив мечем об підлогу й пронизав дерево. Меч відлунював від удару. — Схопити його.

Усе сталося швидко — занадто швидко.

Постаті вилетіли з-за стелажів — з їхніх плащів просочилися й розлилися по підлозі примарні сірі пасма. Вони рухалися так тихо й швидко, що могли бути привидами, але Реї не були духами. Вони були кістками з... невеликою кількістю плоті.

Вони за мить оточили нас.

Грейді вирвався з моєї хватки, змахнув кулаками та врізався в натовп Реїв. Голови в каптурах, розвіюючи сірий туман, відбивали його важкі удари, і їх було забагато. Один Рей схопив його руки, завів їх за спину та змусив встати на коліна, а інший підвів... меча до горла чоловіка. Лезо виблискувало молочно-білим. Я рвонулася до Рея та спробувала вхопити руку, що тримала меч біля шиї Грейді.

Лорд Самріель ступив переді мною.

Я так швидко відсахнулася, що втратила рівновагу, послизнулась і гепнулася на дупу.

Лорд Самріель захихотів і повільно полетів — буквально полетів до мене.

— Це було неймовірно граційно.

Чорт. Чорт. Чорт. Я поповзала назад і заплуталася ногами в подолі сукні.

— Ти, сучий сину! Відійди від неї! — закричав Грейді, намагаючись вирватися. — Відпусти мене, а то присягаюсь, я...

— Стуліть його, — наказав Принц.

Один із Реїв розвернувся й опустив руків’я меча на голову Грейді. Усередині мене все обірвалося, та я змогла здійнятися на ноги. Поспішила до друга та впала на коліна.

— Грейді? — прошепотіла я. Реї повільно відступили й оточили нас кривим колом. — Грейді?

— Заспокойся, — з-поза двох книжкових стелажів, що встояли, вийшов Хаймел. Я сіпнулась і застигла, витріщаючись на порожні руки, а тоді на стегна, де його... меч досі був у піхвах. Цього осла не роззброїли.

І я виявилася наївною дурепою, яка вирішила, що селестіал тут був під примусом. Що він був не здатен брати участь у тому, що тут відбувалося.

— Покидьок, — прошипіла я та з ненавистю поглянула на нього.

— Це вона, Принце Рогане, — сказав із полегшенням цей осел. — Це вона належить Принцу Вітрусу.

Я застигла.

— Що?

— Чудово, — Принц Роган відпустив Еллісон.

Тримаючи руку біля живота, вона спіткнулась і схлипнула. Принц Роган подивився на надміру, що вмостився на полиці, і цього було достатньо. Той злетів і націлився прямо на неї.

— Еллісон! — закричала я.

Дівчина підвела очі, розвернулась і побігла між стелажами. Най’міра заверещав та помчав за нею.

— Ні! — скрикнула я. Знала, що станеться. Бачила, що станеться, і все одно здригнулася, коли її пронизливі й жахливі крики розірвали повітря, перш ніж обірватися мокрим хрипом.

А потім запала тиша.

— Чому вони завжди тікають? — запитав Лорд Самріель. — Куди, на їхню думку, вони біжать?

— До смерті, — відповів Принц Роган і подивився на мене.

Лорд Самріель засміявся, і мене ледь не знудило.

— Як хворобливо.

— Ви... ви сказали, що не зашкодите їй, — ледве промовила я, мої груди були напружені, я так сильно тремтіла. — Ви сказали...

— Я сказав, що дам їй вибір, — перебив мене Принц Роган. — Я не сказав, що не нашкоджу їй.

Я обурилась:

— І який вибір ви їй залишили?

— Померти швидко чи повільно, увесь час кричачи від болю, — відповів той. — А це була швидка смерть.

— Боги, — прошепотіла я, частина мене не могла усвідомити холодної брутальності його слів.

— Сподіваюся, ти не молишся до них, — Принц Роган холодно подивився на мене згори. — Вони давно вже перестали слухати.

— Не молюся, — проскреготіла я. У мене навіть не було сил задуматися, чи правда те, що він сказав про богів. Я поглянула на Грейді та побачила, як підіймаються та опускаються його груди. Я поклала на них долоні, дозволяючи кожному подиху заспокоїти мене. — Чому... чому ви всі це робите?

— Можна сказати, ми змінюємо правила, — відповів Принц Роган.

— Що? — вирячилась я на двох Високородних. — Які правила?

Принц Роган презирливо посміхнувся й мовчки відвернувся. Лорд підійшов ближче й роздивився мене. Він примружився.

— Вона не має знака.

Знак.

Знак, про який говорив Клод.

— Не знаю, що ви шукаєте, — сказав Хаймел, який стояв позаду. — Але вона має здібності. Дар передбачення та інтуїції. Вона може читати наміри й бачити майбутнє.

— Її очі, — пояснив Лорд Самріель і схилив голову. — Знак мав бути в її очах.

Я різко вдихнула та згадала ту мить, як я помітила у дзеркалі, що вони змінили колір. Це був не витвір моєї уяви. Та хіба я вже й так цього не знала? Глибоко всередині?

— Її могли замаскувати, — задумливо промовив Принц Роган, і я й гадки не мала, що він мав на увазі. — Дізнаємося, коли повернеться Лорд Аріон. А поки, розберіться з отим...

— Ні. Ні. Прошу! — благала я, вчепившись у Грейді. — Будь ласка, не шкодьте йому. Прошу. Я зроблю все, що ви скажете.

Я тремтіла, не соромлячись благати — торгуватися.

— Будь ласка.

Принц Роган повільно розвернувся до мене. Його очі... були такі самі, як у Торна: калейдоскоп кольорів, що змішувалися між собою. От тільки коричневий був ближче до багряного.

— Що завгодно?

Моє серце завмерло, але я кивнула.

— Що завгодно.

Лорд Самріель поглянув на Хаймела.

— Вона каже правду, — підтвердив той. — Ці двоє нерозлийвода. Він її слабке місце.

Гнів переповнив мої вени, але я стрималась і зосередилась на Принцові.

— Пообіцяйте мені, що не завдасте йому шкоди, і я зроблю все, чого ви хочете. Я присягаюся.

Той злегка всміхнувся і я помітила, що риси його обличчя були ще витонченіші, ніж у Торна. Однак вони не мали ані краплі... життя. Він був ідеально сформованою оболонкою.

— Добре.

Я не дозволила собі відчути й крихти полегшення.

— Пообіцяйте мені, що не завдасте йому шкоди.

Принц ширше всміхнувся, але це не пом’якшило його рис і не зробило його погляд теплішим.

— Ти швидко вчишся.

Я поглянула на Хаймела, а потім на стелажі, де Еллісон... де вона востаннє вдихнула.

— Ні, не швидко, — я ковтнула. — Пообіцяйте.

— Я, Принц Роган з Августини, обіцяю, що йому ніщо не нашкодить, — заявив він, і я здригнулася від полегшення, попри те, що він походив із Низовин — зі столиці. Високородні не брешуть. Вони також не могли порушити клятву. Це я пам’ятала. — Допоки ти не даси мені на це причини.

Я затремтіла, але повірила клятві Принца Рогана.

— Відведіть дівчисько до її кімнати, — наказав Принц Роган.

— Я не піду без Грейді, — попередила та вчепилась у його туніку. — Він залишиться зі мною.

Лорд Самріель здійняв брови. Принц Роган знову зосередився на мені. Його погляд нервував мене більше, ніж Торна, бо, попри зміну кольорів він був холодним і безжиттєвим. Принц рухався так швидко, що я навіть не мала часу скрикнути.

Він вхопив мене за горло та підняв, змушуючи встати навшпиньки.

— Я пообіцяв, що йому ніщо не нашкодить, — сказав той, коли я вхопилася за його руку. Розум широко розкрився до нього, але я не побачила нічого... нічого, крім темряви. — Чи дотримаюсь я цієї обіцянки, залежить від тебе. Вимагати чогось — один зі способів переконатися, що клятву буде порушено.

Високородний ще сильніше стис моє горло.

— Розумієш мене?

— Так, — вичавила із себе я.

— Добре, — він не стільки відпустив мене, скільки жбурнув. Я спіткнулася й потрапила до рук Лорда Самріеля. Його хватка була міцна, але й близько не така болісна, як я знала, вона могла б бути. — Відведи до її кімнати й переконайся, що вона буде там, допоки підготують коней. Ми вирушимо, як тільки Лорд Аріон підтвердить заявлене.

Лорд Самріель пішов, і я безвольно почовгала за ним. Я не зводила очей із нерухомої постаті Грейді. Що вони з ним робитимуть? Я не насмілювалася запитати зі страху, щоб не надати Принцові Рогану причину порушити клятву.

— Ваша Високосте, — заговорив Хаймел, — що з Принцом Вітрусу? Він поїхав супроводити своє військо до Арчвуду. Вони мають повернутися не пізніше завтрашньої ночі.

Моє серце стиснулося. У паніці й жаху я геть забула про повернення Торна і його воїнів.

— Вони зіткнуться з деякими неочікуваними труднощами на своєму шляху, що має дати нам час, — посміхнувся Принц Роган, і той короткий проблиск надії розвіявся. Він подивився на мене: — Не турбуйся, люба. Ми захистимо тебе від Принца Вітрусу.

У мене відвисла щелепа. З усього, що міг сказати Принц, цього я точно не очікувала.

— Захистите мене від нього?

— Зараз може так і не здаватись, але ми рятуємо тобі життя, — пояснив Принц Роган. — Зрештою, тобі слід боятися саме Принца Торна. Ти належиш йому, щоб він міг тебе вбити.

Розділ 36

Збита з пантелику сказаним Принцом Роганом, я ледь усвідомила, що Хаймел вів Лорда Самріеля до моєї кімнати. Те, що промовив Принц, не могло бути правдою. Я не належала Торну, щоб він міг мене вбити. Він не становив для мене загрози. Я не боялася його. Я почувалася з ним у безпеці.

Але Високородні не могли брехати.

Але могли вбивати.

Я ледве дихала, і в мене нила стопа. І хоча Хаймел вів нас службовими коридорами і я швидко відверталася, проте скрізь, де падало око, я бачила тіла. Бачила кров, що розтеклася підлогою й зібралась у калюжі в заглибинах. Діставшись коридору до своєї кімнати, я помітила, що там не було тіл і крові. Якби не легкий запах горілого дерева, можна було б припустити, що така жорстокість не торкнулася нас. Та я все ще чула стогони, скигління й далекі крики.

Моє видіння справдилось, але воно не передавало справжнього жаху того, що сталося.

Хаймел відчинив двері моєї кімнати, і Лорд Самріель штовхнув мене всередину. Він здійняв руку та зупинив селестіала.

— Покинь нас.

Я поглянула на Хаймела, і моє серце закалатало. Він вагався, переводячи очі то на лорда, то на мене. Милостиві боги, я ніколи не подумала б, що надаватиму перевагу його компанії. Однак тут я бажала, щоб це не він зачиняв двері й залишався в коридорі.

Наодинці з Лордом у кімнаті, яка більше не здавалася знайомою й була, на диво, холодною, я занадто сильно відчувала, що той витріщався на мене. Це було дуже схоже на те, як робив Торн. Напружено. Не відводячи погляду. Я склала руки на грудях і позадкувала до дивана. Лорд розглядав мене ще якийсь час. Я поглянула на нього. Сріблясто-біле волосся було довшим, ніж коли я бачила його востаннє. Зараз воно сягало середини спини Високородного й лежало на чорних, оздоблених шкірою, обладунках, що захищали його груди та плечі. Він здавався... зацікавленим і спантеличеним. Чи впізнав він мене? Як і з Торном я сумнівалась, але той самий інстинкт, що попереджав мене мовчати, з’явився знову.

— Сідай, — наказав Лорд Самріель.

Не бажаючи викликати гнів Лорда та наразити Грейді на небезпеку, я сіла на край дивана.

Він повільно всівся поруч, його довге худорляве тіло схилилось до мене.

— Твоє ім’я Ліз?

Я кивнула.

— Це скорочення від чогось?

Я напружилася та не дуже хотіла йому відповідати, але ризик брехні був завеликий.

— Каліста.

— Каліста, — повторив він, і звук мого імені з його вуст викликав тремтіння вздовж спини. Але не таке, як у Торна. — Гарне ім’я для гарної леді.

Я змусила себе відповісти.

— Мило з вашого боку казати таке.

Він напружено й проникливо всміхнувся у відповідь.

— Переживаєш за свого друга?

У животі усе перевернулося.

— Так.

— Принц не порушить клятви, якщо ти не даси йому на це причини, — промовив він. — Тобі просто не потрібно давати йому причини.

— Я не дам, — пообіцяла я.

— Радий це чути, — відповів він. — Розкажи мені про свої здібності, Калісто.

— Я... я можу робити те, що розповів Хаймел, — сказала я. — Але я не заклиначка.

— Я знаю, — Лорд Самріель відхилився назад і поклав ногу на ногу. Носки його чобіт були відполіровані, але щось темне розмазалося по підошві. Я поглянула на кахлі біля дверей. Червоний відбиток черевика. Кров. Я швидко відвернулась, у животі скрутило. — Я хочу почути, як би ти їх описала.

Я зніяковіло зіщулилась, оскільки не мала досвіду розмов про власні здібності.

— У мене... підсилена інтуїція, й іноді я можу бачити майбутнє — у видіннях, або коли мені ставлять запитання.

— Цікаво, — пробурмотів він. Вигин його губ зовсім не зм’якшував жорстких кутів рис його лиця. — Ця підсилена інтуїція, про яку ти говориш... як вона працює?

— Вона... скеровує мене до певних виборів. Іноді, я не усвідомлюю цього, поки не почну щось робити.

— Наприклад?

У моїй голові все настільки перемішалося, що мені знадобився час, аби щось згадати.

— Іноді я бачу когось, і знаю, що має статися. Це може бути видіння — щось, що я бачу у своїй голові, перш ніж воно відбудеться. А іноді — це голос, який я чую.

— Голос? — зацікавився він.

— Мій, власний. Він... нашіптує, що має статись, або говорить мені зупинитись і слухати, піти іншим шляхом, чи зайти в інші... — крик ззовні змусив мене підскочити. Серце закалатало, і я розвернулася до вікна, але нічого не бачила за фіранками. Хто це був? Хтось, кого я знала? Незнайомець?

— Не звертай уваги, — сказав Лорд Самріель ніжним, майже добрим тоном. Він промовляв так увесь час. Навіть розслаблено. — Ти нічого не можеш для них зробити. Зосередься на тому, що можеш зробити для себе й свого друга. Як його звати?

Я відвела очі від вікна — у грудях з’явився клубок.

— Грейді, — прошепотіла я і кашлянула. — Моя інтуїція просто дуже підсилена.

— А здатність бачити майбутнє? — поцікавився Лорд Самріель.

Я кивнула.

— Зазвичай, хтось має поставити мені запитання. Мені... мені потрібно сконцентруватися на ньому, а іноді маю його торкнутися.

— Але ти маєш видіння й без запитань. Хіба ти не передбачила цього?

— Так, але... — я знервовано ковтнула та зосередилася на руці, що лежала на бильці дивана. У Високородного бракувало підмізинного пальця на лівій руці. Він не міг його відростити? Я геть не сумнівалася, що Лорд Самріель був достатньо сильний.

Це означало, що приховувати від нього, що я вмію читати думки — нерозумно, але Хаймел не згадав про це. Інші могли не знати. — Але передбачення було туманне. Я знала, що буде... кровопролиття, та гадки не мала, що стане його причиною.

— Це тому, що події стосувалися тебе?

Я витріщилася на нього.

Високородний широко всміхнувся.

— Вважатиму це згодою.

— Звідки... звідки ви це знаєте?

— Я чув про когось такого, як ти, зі схожими дарами. Їхнє майбутнє було часто від них приховане, — його погляд, як уламки обсидіану, окрім зеленого кільця навколо зіниці, відблискував на моєму обличчі. — Якийсь час. Ти була сиротою?

Мене накрило здивування, яке змінилось усвідомленням.

— Хаймел?

Лорд Самріель кивнув.

Усередині мене наростав гнів, що мав присмак попелу на язиці. Очевидно, що Хаймел співпрацював із цими Високородними, які, ймовірно, походили з Низовин. Як довго, можна було лише здогадуватися.

— Хаймел... він сказав, що Принц Райнер приєднається до нас на Бенкетах.

— Так і є, — відповів Лорд Самріель. — Чи, припускаю, правильніше було б сказати, він збирався приєднатись. Однак Принц Прімвіри не погоджувався з бажаннями Короля... Нехай боги приймуть його душу.

Мені перехопило подих.

— Принц Райнер... мертвий?

— На жаль.

О, боги. Я відхитнулась і втиснулась пальцями ніг у товстий килим.

— Король... — я не могла промовити вголос те, що підозрювала.

— Що тобі розповів Принц Торн? — запитав Лорд Самріель.

Я напружилася.

— Про... про що?

— Про Короля.

— Небагато, — сказала я, і не збрехала. Не зовсім. — Усе, що я знаю, це те, що його відправили сюди, визначити, чи вартий Арчвуд захисту проти Залізних Лицарів.

Лорд Самріель видав невиразний звук.

— Це брехня? — запитала я, не насмілюючись відкрити до нього свої чуття. Не тоді.

— Високородні не брешуть, — зелені кола повільно крутилися навколо його зіниць. — Принц Торн не знає про твої здібності, так? Він не знає, що ти для нього?

— Ні, він не знає про мої здібності, — стримано відповіла я. — І я ніщо для нього.

— Це взагалі неправда, Калісто, — він промовив моє ім’я так, що в мене сироти виступили на шкірі. — Він може поки не усвідомлювати, що ти для нього значиш, але на несвідомому рівні... Я певен, що він знає. Його тягне до тебе, розуміє він це, чи ні.

Я здригнулася, пригадавши розгубленість Торна, коли він визнав те саме.

— Я... я не розумію.

— Ну, це доволі просто, — сказав Лорд Самріель. — Ти для нього все.

Тремтлива хвиля усвідомлення прокотилася мною.

— Най... най’кора.

Лорд Самріель здійняв бліді брови.

— Тож він щось тобі розповідав.

— Це... я запитала його, чому в нього серце не б’ється.

У Лорді все вмить змінилося. Дружня, хоч і холодна, усмішка зникла з його лиця. Він напружився, і коли заговорив, у його голосі вже не було ніжності.

— І що він відповів?

Щелепа стислася від раптового відчуття, що я... мала бути обережною. Легке спрямовування інтуїції.

— Він просто сказав, що його серце не б’ється через його най’кору.

Губи Лорда Самріеля перетворилися на тонку смужку та трохи вигнулися з одного боку.

— Він розповів тобі, що означає най’кора?

— Тільки те, що це все. Це все, що він сказав, — швидко додала я. — Це було вночі, і він був стомлений. Тож заснув.

Високородний не зводив з мене очей.

— Він спав із тобою?

Мої губи пересохли.

— Ви маєте на увазі в прямому сенсі, чи в переносному?

Лорд Самріель засміявся.

— У прямому.

— Так.

— А в переносному?

— Ні, — збрехала я, навіть не знаючи чому. Це вилетіло з моїх вуст так швидко, що прозвучало щиро.

— Цікаво, — він пройшовся по мені поглядом. — Але я припускаю, що ви вдвох залучалися до інших інтимних занять?

— Так, — я відвернулась і поглянула на двері. — До чого тут це взагалі?

— Ні до чого. Я просто неввічливий і допитливий.

Я сухо засміялася.

— Що ти відчуваєш, коли ти з ним? — запитав Високородний. — І це не неввічливе запитання, Калісто. Я маю знати відповідь.

Я напружилася.

— Я не знаю, як на це відповісти.

Лорд Самріель здійняв брову.

— Тебе тягне до нього? Приваблює? Чи ти боїшся його, як мене?

Серце пропустило удар, і та легка посмішка повернулася. Лорд... як це називав Торн? Налаштувався?

— Я насолоджуюся відкритістю нашої розмови, — поділився він у моїй тиші. — Сподіваюся, що вона продовжить бути приємною й легкою.

— Або? — прошепотіла я.

— Або я просто зроблю її легкою, але вона може вже не бути такою приємною для тебе.

Я підвела очі, розуміючи, що він мав на увазі. Він використає примус — схопить мою волю й візьме контроль — як зробив це з Грейді в Місті Злуки. Цілком новий жах охопив мене. Цього я не хотіла. Ніколи.

— Мене тягне до нього, і він приваблює мене. Зрештою, він Високородний принц.

Лорд Самріель самовдоволено посміхнувся.

— Ти боїшся його?

— Ні.

Та посмішка повернулася.

— Він єдиний, кого ти не боятимешся.

— І все ж, я належу йому, щоб він міг вбити мене? — я примусила себе вимовити ці слова, що відчувалися такими неправильними.

— Якщо він хоче вижити, то так.

Я тремтливо втягнула повітря — у грудях стискало, допоки не здалося, що я задихнусь.

— Я не розумію.

Кілька митей Лорд мовчав.

— Ти знаєш щось про своє народження? Свій родовід?

— Ні, — відповіла, згадуючи те, чим поділилася Мейвен — боги, чи Мейвен ще була жива? Я здригнулась. — Я знаю лиш, що мене віддали до Пріорату Милосердя ще немовлям.

Погляд Високородного загострився, поки він вдивлявся в мене; тоді повільна посмішка розпливлася його обличчям.

— Ти розповідала Принцу Торну про те, що тебе віддали до Пріорату?

Серце знову закалатало. Я захитала головою.

— Калісто, — він опустив ногу на підлогу. — У мене дуже важливе запитання. Чи був Принц Торн незнайомцем, коли ти зустріла його тут? Чи я для тебе незнайомець?

Тремтіння зародилося в долонях і розійшлося по руках.

— Ні, — тихо визнала я.

— О, яка іронія, — зсунувся він на край дивана та засміявся. — Ти була прямо там, просто в нас під носом, і жоден із нас не знав. Уже тоді замаскована.

Знову це слово.

— Замаскована?

— Твоя божественність прихована. Імовірно, Настоятелькою. Ти не перша, кого вони намагалися сховати. Їх дії... праведні, хоч і обурюють. Вони вважають себе захисниками народжених із зірок.

Я витріщилася на нього.

— Тож... ви вірите, що я селестіал?

— Я вірю, що ти більше, ніж це. Розумієш, багато смертних несуть у собі кров Високородних, — сказав він, і я згадала те, що говорила Мейвен про заклиначів. — Можливо навіть, що селестіалів більше, ніж смертних. Важко сказати, але коли зірки падають, смертний стає божественним.

Знову ця фраза.

— І що це взагалі значить?

— Це значить, що боги благословляють тих, хто народжується в час, коли падають зірки, певними дарами — здібностями, що роблять їх корисними в часи... чвар.

Я згадала Вейна Бейлена.

— Є інші, такі як я.

— Раніше най’серафимів було багато, — сказав він, і мені перехопило подих. — По одному на кожного Демінієна. Розумієш, най’серафим при народженні прив’язується до Демінієна і стає його най’корою.

Чому воно не б’ється так зараз?

Тому що я втратив най’кору.

— Прив’язується? — прошепотіла я.

Він кивнув.

— Якби ти не була замаскована, Принц Торн впізнав би тебе тієї ж миті, коли побачив. Однак навіть так його все ще тягнуло до тебе, і навпаки. Настільки сильний цей зв’язок.

— Ви кажете, що боги прив’язують смертного до Демінієна при народженні? — я ковтнула. — Чому?

— Тому що коли зв’язок завершений, Демінієн отримує свою най’кору — свій зв’язок із людством. Най’кора робить їх...

— Людяними. Співчутливими, — прошепотіла я.

Лорд Самріель кивнув.

— Боги усвідомили необхідність цього після, ну... це вже розмова на інший день.

Я гадала, що я вже знала, що він мав на увазі. Велику Війну. Виходячи з того, що мені розповів Торн, Демінієни пішли спочивати, бо почали втрачати зв’язок із людством, і коли більшість прокинулася, то вже не мала співчуття.

Боги, я не... я не знала, що думати про це — про все це. Це вже було занадто, щоб усвідомити.

— Як завершується цей зв’язок? — запитала я.

— Є кілька способів, але тобі не варто про це переживати, — сказав він, і я почала відкривати до нього свої чуття. Біла стіна, що захищала його думки, пульсувала. Раптом він схилився вперед і розірвав зв’язок. — Завершення зв’язку не відбудеться.

Я відвернулася. Тільки на кілька секунд.

— Чому... чому він має вбити мене, щоб вижити?

— Бо най’серафим може зробити Демінієна сильнішим, але може й стати його найбільшою слабкістю, — знову ніжно пояснив Лорд Самріель. — Через тебе його можна вбити.

Я застигла.

— Але він цього не дозволить, — піднявся Високородний. — Принц Роган захоче підтвердити все це, просто про всяк випадок. А поки тобі треба відпочити.

Відпочити? Серйозно? Він пройшов до дверей, наступаючи на розмазану кров, а я не зрушила з місця.

— А потім що?

— Потім тебе відвезуть до Августини, — сказав Лорд Самріель. — І віддадуть Королю Евру.

Розділ 37

Я не знала, скільки часу мала та не хотіла ризикувати, якщо хтось прийде за мною, а я не буду вдягнена. Тож я схопила халат зі спальні й міцно зав’язала його навколо талії. Залишила луновий кинджал, але перемістила його на щиколотку. Було ризиковано мати його при собі. Я сумнівалася, що Високородним сподобалось би, якби вони його побачили. А останнє, що мені було потрібно, — це ставити життя Грейді під загрозу.

Але мені було потрібно щось, аби захищатись.

Я швидко промила поріз на стопі. Він перестав кровити, і я замотала його шматком марлі. Трохи шкутильгаючи, повернулася до передпокою та миттю пригадала останні слова Лорда Самріеля.

Мене віддадуть Королю? Що це означало? Без інтуїції моя уява вимальовувала всі можливі події. Я провела тремтливою рукою по заплутаному волоссі й зупинилася біля вікна. Відсунула фіранки. Вікна моєї спальні виходили на частину садів перед маєтком. Темні землі освітлював тільки слабкий відблиск місяця. Не було навіть душ вдалині, але я розгледіла лише натяки на... грудки, розкидані подвір’ям. Тіла. Я тяжко ковтнула. Стаєнь теж не було видно. Чи все добре з Айріс? Я знала, що неправильно хвилюватися за кобилу, коли було втрачено так багато життів. Та тварини зазвичай були найбільш беззахисними.

Я відпустила фіранки й заплющила очі, але жах та бентега досі мене не полишали. Я не була настільки вражена, щоб не могти зрозуміти те, що я вже знала, і те, що сказав Лорд Самріель. Це водночас, як мало сенс, так і ні.

Чого я не розуміла, то це того, як Торн міг бути для мене небезпечним, попри те, чим поділився Лорд Самріель. Як я могла почуватись із ним у безпеці, і все ж, він мав мене вбити, щоб вижити. Я не могла в це повірити.

Але Високородні не могли брехати.

Вони говорили правду.

Я тремтіла, притискаючи кулак до грудей, де моє серце... боліло від утрати, від страху, від знання, що... що Торн нашкодить мені, і я навіть не розуміла, чому це так мене хвилювало. Я майже не знала його. Він був ніщо для мене...

От тільки ця думка ніколи не здавалася правильною.

Можливо, це все було через той... зв’язок. Можливо, це було щось більше. Я не знала, але почувалася...

Двері кімнати раптово відчинились, і моє серце впало в п’яти. Я розвернулася — увійшов не Високородний.

На порозі стояв Хаймел.

Я навіть не відчула полегшення. Я не відчувала нічого, крім гніву. Я помчала кімнатою і замахнулась. Не дала йому ляпаса. Я вдарила його прямо в щелепу.

Біль розійшовся кісточками моєї руки, але голова цього осла відхилилася назад. І я неймовірно цьому зраділа.

— Чорт, — пробуркотів Хаймел, стис щелепу й випрямився. Він повернув до мене голову. — Це було не обов’язково.

Я знову замахнулась, але Хаймел був готовий цього разу. Він спіймав мою руку. Розлючена, я накинулася на нього другою рукою. Мої пальці перетворилися на кігті. Він відсахнувся, але мої нігті подряпали йому щоку. Дві яскраво-червоні лінії з’явилися над його борідкою, і він зашипів.

— Стерво, — прогарчав селестіал і схопив мою руку.

— Відпусти! — заверещала я та спробувала вивільнитися. Він сильно штовхнув мене, і я спіткнулася, вдарившись литками об диван. Я гепнулася на нього, а Хаймел досі тримав мої руки й не давав мені підвестися. Він штовхнув мене на спину та стис мої ноги. — Злізь із мене!

— Перестань кричати, — виплюнув він у сантиметрі від мого обличчя. — Через тебе сюди прийде хтось із Високородних.

— Злізь з мене, трясця твоїй матері! — закричала я йому в лице. — Зрадницька наволоч!

— Та щоб тебе чорти побрали!

Хаймел смикнув мої руки догори й притис їх до подушки під моєю головою. Однією рукою він стиснув мої зап’ястки, а другою затулив мені рота, стишуючи мою лайку.

— Клянуся богами, — прогарчав він і втиснув мою голову в подушку, — я нічого не бажав би так сильно, як видушити з тебе все лайно. Але оскільки ти потрібна їм живою, а я хочу вижити, ти маєш заткнутися. Чорт... Єдина причина, чому я взагалі зайшов сюди, це переконатися, що ти ще дихаєш. Я не знаю того білявого Високородного та не довіряю йому. Знаючи мою бісову удачу, він зрештою прикінчить тебе, і все це буде даремно.

Хаймел ще сильніше стис мої зап’ястки.

— Тож ти будеш слухняною дівчинкою? Так?

Важко дихаючи, я зиркнула на нього знизу та кивнула, як змогла.

Цей осел повільно прибрав руку з мого рота. Він напружився, бо очікував, що я знову закричу.

— Ти щось дізналася від Лорда Самріеля?

— Іди до дупи.

— Як я тобі вже казав, мене не цікавлять місця, де побував мій кузен.

— І де взагалі Клод? — сердито промовила я. — Мені потрібна правда. Він... Він живий?

— Що? Не можеш сама дізнатись?

Інтуїція не казала мені, де він, і боги, до цієї миті мені й на думку не спало, що причиною цього могло бути те, що його більше не було на цьому світі.

Хаймел примружився.

— Занадто налякана, щоб дізнатися самотужки? — засміявся він. — Він так багато для тебе значить? Чорт. Я вже тобі казав. Я не знаю, де він, але можу здогадатися.

Селестіал подивився мені в очі.

— Накивав п’ятами за першої ж можливості.

Я не повірила цьому.

— Ти натякаєш, що Клод утік? Що покинув свій дім? Своїх людей...

— Тебе? Дідько, саме на це я й натякаю. Покидьок — боягуз, якого завжди більше хвилювало, як кінчити, напитись або обкуритися, ніж керувати Арчвудом. Він ніколи не мав бути бароном. Ти не можеш із цим не погодитися.

Річ була в тому, що я не могла. Клод був жахливо безвідповідальний, але настільки безрозсудний, щоб утекти? Боги, на це я знала відповідь. Це було неможливо.

— А якби він був тут? Якби я зміг його знайти, то він був би мертвий, — сказав Хаймел. — Я перерізав би поганцю горло власними руками.

І я знала, що він не брехав. Я бачила це в його блідих очах, переповнених ненавистю й гіркотою.

— Боги, — прошепотіла я, бажаючи злитися на Клода, але до біса, я не могла не відчути полегшення. Принаймні він був не тут. Він живий.

Проте, якщо я колись знову побачу цього боягуза, то вдарю і його.

— То що? Ось у чому причина? — запитала я, подивилася йому в очі й розкрила чуття. Інтуїція пройняла мене. — Гадаєш, що ти мав би бути бароном, і тому допоміг організувати це, аби відібрати його титул?

— Забирайся до дідька з моєї голови.

Мене переповнила відраза.

— Ти зробив це, бо заздрив? Ти хоч уявляєш, скільки людей сьогодні загинуло?

— Жертв було б більше, якби не я, — сказав він. — Якби Король дізнався про тебе й прийшов, доки Принц Вітрусу був тут? Усе чортове місто згоріло б до тла. Натомість я сьогодні врятував людей. І не тільки це, я врятував титул і маєток від банкрутства. Ті кредитори... їм потрібно платити, а ти... Ти принесеш мені достатньо грошей, щоб виплатити всі борги, які назбирав Клод, і ще залишиться. Тож так, я мав бути клятим бароном.

Я витріщилася на нього. Хаймел не знав, що Король все одно збирався зруйнувати Арчвуд. Я похитала головою.

— Який же ти дурень.

— Ти справді так вважаєш? Ти нічого не знаєш, — цей осел відштовхнув мене і підвівся. Він витер маленькі краплі крові з подряпини й пробурмотів — Кляте стерво.

Я сіла, стискаючи в руках край подушки.

— Ти не сказав їм, що я вмію читати думки, еге ж?

— Ні, — Хаймел поглянув на двері.

— Чому?

Коли той нічого не сказав, я раптом зрозуміла.

— Тому, що ти не довіряєш Високородним, чи не так? Ти сподівався, що я проникну в їхні думки й попереджу тебе, якщо вони планують тебе зрадити?

Хаймел не відповів, тож я піднялася. Він недалеко відійшов, і коли подивився мені в обличчя, то, ймовірно, подумав, що я знову його вдарю. Він здійняв руку, але я не збиралася його бити. Натомість я схопила його долоню, широко розкрила чуття та штовхнула, на тріски розбиваючи того щита.

Я не побачила й не почула нічого, що було б відповіддю на моє запитання.

Я побачила дещо зовсім інше.

Я відчула це.

І розреготалася на всю кімнату.

Хаймел висмикнув свою руку, відступив і витріщився на мене.

— Що ти побачила? — він зблід. — Що ти побачила?

А потім зробив крок до мене...

Двері за ним прочинились, і той зупинився. Я підняла очі, сміх завмер у мене на губах. Від вигляду Рея в плащі, що чекав у коридорі, моє серце закалатало. Але те, що зайшло до кімнати позаду Хаймела, змусило мене відступити.

Повітря, яке я вдихала, здавалося важчим, густішим, і смакувало як... щось, про що я не згадувала вже багато років — м’ятні цукерки, які Настоятелька носила у своїх кишенях. Напруга раптово наповнила повітря — вона осіла на стінах і підлозі, просочуючи кожен закуток і щілину. Я відчула статичну електрику на своїй шкірі.

Вкриті плащем плечі, майже заширокі для дверного отвору, заповнили вхід. Чоловік був настільки високий, що йому довелося схилити голову, аби зайти в кімнату. Він випростався, відкривши очам різко окреслені риси обличчя та світле, сріблясто-біле волосся.

Я впізнала його.

Це був той Високородний, якого я бачила сьогодні у Великій Палаті. Той, що подивився на мене й усміхнувся. Той, що видався мені дуже схожим на Лорда Самріеля, і так і було. Однак він мав коротше, тільки до плечей, волосся, а його обличчя було ще тонше, у формі півмісяця.

— Лорде Аріоне, — швидко вклонився Хаймел.

Я відступила на один крок і могла поклястися, що лунове лезо нагрілось у піхвах.

— Тож це вона? — запитав Лорд Аріон. Його погляд був холодніший, ніж у Лорда Самріеля.

— Так, мілорде.

Він нахилив до мене голову так, як це робили змії.

— Для твого ж блага, — сказав мені Високородний, — сподіваюся, він не помиляється. Мій брат, здається, переконаний у цьому, та ми побачимо.

Лорд Аріон був дуже швидкий, і мені не було, куди відступати. За мить він стояв прямо переді мною, схопивши мене за горло. Його очі були такі самі, як у Лорда Самріеля.

— Що ж, не варто відкладати, почнемо?

— Що...? — зойкнула я.

Друга рука Високородного розпрямилася на моїй скроні. Його губи заворушилися. Він промовляв тихо й швидко мовою, що звучала, як енохіанська...

Раптовий гострий біль пронизав мою потилицю, а потім обличчя. Усередині мене зросла напруга. Біль перемістився до очей, і я закричала, міцно стиснувши повіки. Під ними вибухнули яскраві білі вогні. Агонія нагадувала вогонь. У мене затремтіли ноги, і я подумала, що впаду. Що впаду та згорю зсередини...

А тоді біль припинився так само швидко, як і почався. У скронях і під бровами лише глухо нило.

— Розплющ очі, — наказав Лорд Аріон.

Я кліпнула, майже впевнена, що осліпла. Але це було не так. Я подивилася в очі Лорда.

— Мій брат говорить, що тебе немовлям віддали до Пріорату, — Лорд Аріон поглянув на мене та всміхнувся. — Він має рацію. Вони намагалися приховати тебе, але ти більше не прихована. Я бачу, що ти насправді.

Він відпустив моє горло.

— Наш володар буде дуже задоволений, що ми знайшли незв’язаного най’серафима.

Я спіткнулася, вдарилася об диван, але відновила рівновагу.

Лорд Аріон посміхнувся та відвернувся. Він заговорив до Реїв енохіанською. Частина з них тихо пішла, залишивши двох.

— Куди вони йдуть? — запитав Хаймел.

Лорд повернув до нього голову.

— Вони йдуть поділитися гарними новинами.

— Добре, — кивнув Хаймел. Він нерішуче всміхнувся та промовив. — Тоді мені краще піти до них, щоб завершити нашу угоду.

Я повільно перевела погляд від Хаймела. Прочитала його тільки кілька митей тому та знала, що яку б угоду він не уклав із Високородними, вона не була мудрою. Він не достатньо чітко виклав умови. Він таки був ослом.

— Ти добре впорався.

Лорд Аріон звернувся до Хаймела, його плащ розвівався над підлогою, коли він наблизився до нього.

— Наш король завжди буде вдячним тобі за твою службу, — Високородний обхопив селестіала за щоки, торкнувся вустами його чола й підняв голову. — Її не забудуть.

Несмілива усмішка Хаймела повільно зникла.

Настала секунда тиші.

Лише мить.

Хрускіт Хаймелової шиї порушив тишу.

Я дивилась, як Хаймел... як він зм’як, просто як у моєму видінні, й мертвий впав на підлогу.

Розділ 38

— Думаю, нас переслідують, — прошепотів Грейді в темряві незнайомої кімнати Дзвонової Корчми, десь у Міжземї.

Ми лежали обличчям одне до одного у вузькому і, як дошка, твердому ліжку. Але принаймні це було справжнє ліжко під дахом. Напередодні ми провели кілька годин у таборі обабіч Дороги Кісток під завивання й скиглення койотів, які ніби відчули присутність Високородних і нервувались.

Єдина причина, чому ми були разом, це те, що Дзвонова Корчма не мала достатньо кімнат. І хоч Високородні скривили губи, але не були такі вже й незадоволені, дізнавшись, що корчмар пропонує своїм гостям не тільки їжу та напої. У меню він також мав плоть. Господар, худорлявий чоловік, на ім’я Бак, щось не дуже переймався, побачивши босоногу мене й закривавленого Грейді.

Саме тоді з горішнього поверху почувся крик задоволення, вмить затьмаривши рівномірне постукування узголів’я ліжка об стіну.

Високородні, вочевидь, насолоджувалися собою.

Я поглянула нагору, де стелею розповзалися тонкі смужки місячного світла. Ми мали спати. Так наказав Принц Роган, але тонкі стіни анітрохи не стишували звуки. Ми чули кожен зойк і стогін.

— Боги, — втомлено пробурмотав Грейді. — Вони хоч колись перестануть трахатися? Це триває вже годинами.

— Сподіваюся, ні, — я опустила очі. — Вони можуть нас розділити.

— Ага, — зітхнув Грейді й трохи зсунувся. Він намагався вмоститись зручніше, але не міг рухатися нормально, тому що його руки були зв’язані над головою і пристебнуті ланцюгом до узголів’я.

Мене не зв’язували.

Бо, за словами Принца, мене не тримали в заручниках. Мене рятували, і, я гадала, вони дійсно вірили в це. Але я знала також і те, що вони не мали жодної причини боятися, що я втечу. Тут вони частково мали рацію. Перше, що я спробувала, коли опинилася з Грейді наодинці, — це звільнити його. Я навіть використала лунове лезо, яке вони ще не знайшли, та ланцюг... був зроблений з такого самого матеріалу, і тоді я дізналася, що луна, не може проколоти, зламати чи розбити себе. Але знову ж таки, вони частково мали рацію. Завдяки Хаймелу вони знали, що я не покину Грейді. Я поглянула на друга, ненавидячи, що він потрапив у все це через мене.

— Твої очі, — сказав він хрипким голосом. — Не можу до них звикнути.

Мої очі...

Я нарешті побачила їх, коли нас завели сюди, і я змогла скористатися ванною кімнатою. Попри брудне дзеркало, яке звисало над туалетним столиком, і тьмяне світло, я все одно розгледіла їх. Пломенисті сині кола кружляли навколо моїх зіниць, так само як тоді вперше у маєтку. Яке б нібито маскування не використала Настоятелька, щоб приховувати їх всі ці роки, я гадки не мала, чому тоді побачила їх у дзеркалі.

— Вони... дивні? — запитала я.

— Трохи, — визнав він. — Але й гарні.

Я захитала головою.

— Ти казав, що вважаєш, ніби нас переслідують?

— Я чув, як Лорд Аріон розмовляв з одним із лицарів сьогодні, перш ніж ми зупинилися тут. Я не почув, чому він так вирішив, але тому вони й захотіли зійти з Дороги Кісток на ніч, — пояснив він.

Я ковтнула, бо в горлі пересохло. Води та їжі було небагато. Лише склянка на кожного, і щось, що мало бути печенею з телятини, яку нам дали, коли ми прибули. Однак якщо нас переслідують... У мені зажевріла крихітна крапля надії. Це... це був Торн? І якщо так, то що тоді станеться?

— Гадаєш, це може бути... Торн зі своїми воїнами?

Грейді не відповів одразу.

— Не знаю.

— Я теж, — я заплющила очі, розкриваючи чуття, щоб знайти відповідь, та все було марно. — Я нічого не бачу. Не знаю, це тому, що нас переслідує Високородний, чи просто, що я... стомлена і...

Я вдихнула, і це зовсім не допомогло розвіяти напругу, що збиралася в грудях і животі.

— Ми де? За два дні дороги від Арчвуду?

— З огляду на нашу швидкість, ймовірно, трохи далі, — відповів чоловік. — Принц Торн вирушив на північ, так? Зустрітися з військом. Навіть якщо йому вдалося повернутись до Арчвуду, він все одно відставатиме принаймні на день.

Яка б крихта надії не жевріла, вона швидко згасла, коли над головою продовжився стукіт. Торн не лише мав би мчати з усіх сил, щоб нас наздогнати, однак ще ж були й неочікувані труднощі, які забезпечив Принц Роган на шляху Торна і його воїнів.

Крім того, Торн не мав жодної причини їхати за мною. Він і гадки не мав про те, що я його най’серафим. Навіть я цього не знала. Подорож була мовчазною й напруженою. Так хотів Принц Роган.

Згори пролунав ще один стогін.

Принаймні так хотів Принц до сьогодні.

— Але якщо це він? Принц Торн? — сказав Грейді. — Не певен, що це стане порятунком.

Напруга збільшилася, і я заплющила очі. Здавалося, вона протисне мене крізь ліжко. Я розповіла Грейді все, поки намагалася його звільнити. Досі не могла усвідомити того, що Торн мав мене вбити. Особливо, коли я почувалася з ним у безпеці. Я не боялася його.

Я нагадала собі, що він також не знав, що я таке. Це може миттєво змінитися, коли він дізнається, що я... та річ, що буквально позбавила його безсмертя. Чому таке взагалі могло статися? Я стільки всього не розуміла чи не знала, і це все ще більше засмучувало.

— Ліз?

Я розплющила очі.

— Так?

— Він подобається тобі, так?

— Боги, — пробурмотіла я, і гострий біль пронизав мої груди. Грейді запитував це раніше, але зараз це відчувалось інакше. Більш реально. Жорсткіше.

— Ліз, — сказав він, вимовивши моє ім’я з таким смутком, співчуттям і... — Пам’ятаєш, коли я був із Джошуа?

Я застигла.

— Так, звісно, пам’ятаю.

— І пам’ятаєш, що ти мені сказала?

— Перестати водитися з одруженим?

Він сухо засміявся.

— Окрім цього. Ти сказала мені порвати з ним, доки це не стало серйознішим і мені не зробили боляче.

— Ага, — сказала я, пригадавши симпатичного банкіра. — І ти не послухав, наскільки я пам’ятаю.

— Знаю... Я кажу тобі те саме.

— Що? Це зовсім інше. Це зовсім не схоже на вас із Джошуа...

— Ви із цим принцом, може, і не знаєте одне одного довго. Може, ви й не вдаєте, як ми із Джошуа, що все можливо, але я знаю тебе, Ліз. Тебе ніхто не зацікавлює. Можливо, це тому, що ти можеш його торкатися. Можливо, це через те, ким би ти, бляха, для нього не була, та...

— Добре. Я розумію, що ти намагаєшся сказати. Справді. Проте, що я до нього відчуваю чи не відчуваю, це не має значення. — я перекотилася на спину. — У нас є набагато більші проблеми.

— Твоя правда. Не має, — тяжко видихнув чоловік. — Що має, так це те, що тобі потрібно забиратися звідси.

Уся втома вмить зникла.

— Що?

— Ти не зв’язана. Ти можеш утекти. Там є вікно прямо над нами. На вигляд, його легко відчинити, — сказав він. — Ти мала б уже давно втекти.

Я повернула до нього голову.

— Ти здурів?

— Ліз...

— Я нікуди без тебе не піду. Боги, повірити не можу, що ти знову це пропонуєш. Що ти думаєш, ніби для мене прийнятно... — я замовкла, раптом зрозумівши гнів Наомі. Наомі. Мені перехопило подих. Я зупинилася, перш ніж побачити її майбутнє, як я робила це протягом двох останніх днів. Я не хотіла знати, бо мала вірити, що вона жива. Що вона поїхала до сестри, і той будинок не зачепило, попри той факт, що я знала, що Лорелін не доживе до кінця Бенкетів. Що цей напад міг стати причиною її смерті.

Мені потрібна була ця крихта надії, тому що я знала, що, заплющивши очі, побачу те, що бачила, коли ми покидали маєток. Тіла слуг та охоронців, яких я зустрічала щодня, розірвані на шмаття. Тіла розкидані по галявині у світлі місяця. А місто? Будинки палали, а дорога до міських воріт була закидана камінням, ламаною деревиною і... понівеченими тілами. Так багато тіл, низькородних і Високородних. Старих. Молодих, деякі були...

— Те, що сталося в Арчвуді не твоя провина, — перервав Грейді хід моїх думок.

Я провела руками по своєму спітнілому обличчі.

— Я знаю, що ти про це думала. Це не твоя провина, — сказав він тихим і жорстким голосом. — Король не хотів, щоб Арчвуд захищали. Він хотів зруйнувати місто. Так сказав тобі Принц Торн.

Я здригнулася від звуку його імені.

— Арчвуд провалився б у пекло, навіть якби ти й поруч із ним ніколи не проїжджала.

Впустивши руки на живіт, я захитала головою.

— Ну, тоді це величезний збіг, що Принц Роган приїхав по мене тієї ж ночі, коли місто зрівняли із землею.

— Це не збіг. Це клятий Хаймел. Те, що мало статися з Арчвудом, все одно сталося б. Вони просто вбили двох зайців одним пострілом.

Можливо, Грейді мав рацію. Що Арчвуд зруйнували б у будь-якому випадку. І якби Хаймел не домовився з Високородними, ми могли б загинути тієї ночі. Можливо, нам вдалося б втекти. Я не знала.

Але, що я знала точно? Для чого мені не була потрібна інтуїція? Грейді не опинився б у цій ситуації, де його життя залежало виключно від того, чи не засмучу я Високородних. Його не було б тут, на щастя чи на біду, якби не я.

Єдине, що я могла, це впевнитися, що мій найкращий друг вибереться звідси цілим, і я мала переконатись у цьому, навіть якщо це було останнє, що я зробила б у своєму житті.

Я не пам’ятала, коли заснула. Та я точно мала спати, бо несподівано прокинулася з тремтливим серцем.

У кімнаті було тихо — у всій корчмі панувала тиша, але щось мене розбудило.

— Ліз? — Грейді штурхнув мене коліном. — Я чув крик.

Я ковтнула й повернула до нього голову, розгледівши лише лінію його профілю. Він відкинувся назад. Я простежила за його поглядом до стелі, де не було нічого чутно, крім тиші. Мороз пішов по моїй спині, коли смужки місячного світла відступили зі стелі та поповзли крізь балки у вікно...

Гасова лампа у ванній кімнаті раптово запалала. Я напружилася. Світіння пульсувало. Лід просочив мене зсередини, коли лампа на столі засвітилась і шалено затремтіла. Повітря застигло в горлі та наповнилося навколо нас статикою... напругою.

— Високородні, — прошепотіла я. — Щось відбув...

Раптовий і короткий крик пронизав тишу.

Я сіла й вхопилася за туніку Грейді. Повітря розірвав пронизливий вигук, тоді знову крик... і знову.

— Що відбувається? — зойкнув Грейді, намагаючись вирватись із ланцюга.

— Не знаю.

Моє серце закалатало. Я опустилася на коліна й визирнула у вікно, але не побачила нічого, крім темряви. Я відсахнулася від вікна, почувши звук голосіння, що різко обірвався. Він линув ззовні, з далини того селища, до якого ми заїхали.

Скрутившись, я вислизнула з ліжка й встала, зморщившись від болю у втомлених м’язах. Нерівно дихаючи, потягнулася до кинджала...

— Ні, — промовив Грейді. — Тримай його при собі й біжи, Ліз. Прошу. Біжи з усіх сил.

Вереск пронизав мене до кісток. Я стисла пальці, відступила та повернулася до ліжка.

— Ліз, будь ласка, — благав Грейді.

Я похитала головою, лягла поруч із ним, пригорнулась до його і рудей і знову вхопилася за туніку.

І тоді почалися справжні крики.

Розділ 39

Не дивись.

Я повторювала собі це, коли мене вели корчмою, та не зводила очей із потилиць Реїв і Високородних лицарів. У мене так сильно тремтіли руки й ноги, що я дивувалася, що взагалі могла хоч якось йти.

Грейді забрали з кімнати за кільки хвилин після того, як ті... крики припинились. Я не бачила Принца Рогана чи Лорда Самріеля, коли йшла, а Лорд Аріон крокував поруч зі мною.

Не дивись.

Та всипана тирсою підлога була липкою й слизькою під моїми босими ногами, і я відчула запах, якого тут раніше не було. Їдкий металевий запах змішаний із занадто солодким. Гострий. Занадто насичений.

Я подивилася.

Поглянула праворуч і спіткнулася, побачивши корчмаря. Бака. Побачила інших людей, чиїх імен я не знала. Деякі були напівоголені. Інші й нитки на собі не мали, але всі вони тепер були лише тілами, і нічим більше.

Тіла лежали розкидані по столах, деяким не вистачало рук чи ніг, інші звисали з другого поверху, перекинуті через бильця сходів. Було так багато крові. На вигляд здавалося, що до них дісталися дикі звірі: розірвали кігтями їхні груди й животи та залишили їхні внутрішні органи назовні. У грудках і калюжах крові. Декого... декого спалили в каміні. Я бачила так багато жорстокості, однак це...

Жовч піднялася так швидко, що я не могла її зупинити. Я розвернулася, зігнулась і мене знудило водою й залишками печені, яку я з’їла кілька годин тому. Я спробувала підвестись, але в мене підігнулися ноги. Я впала колінами на закривавлену підлогу та заридала, доки мій шлунок судомило.

Лорд Аріон мовчки чекав і заговорив, тільки коли я затихла.

— Це все? — запитав він. — Чи буде ще?

Я затремтіла й захитала головою. У мені більше нічого не було.

— Тоді підводься. Нам треба йти.

Я відсахнулась. Не знала нікого із цих... цих людей, але вони не заслужили такого.

— Чому це сталося? — прохрипіла. Я мала знати, що могло змусити живу істоту так жорстоко повестись з іншою, бо я не могла збагнути такого руйнівного зла. Неважливо, що я бачила в Арчвуді. Ця жорстокість була чимось зовсім іншим. — Чому ви всі зробили це з ними?

Почулося важке зітхання, породжене нудьгою або дратівливістю, а можливо, сумішшю обох.

— Чому ні?

Я ошелешено витріщилася на Високородного.

— Жартую, — сказав він, ніби від цього мало стати краще. — Один із наших лицарів трохи розгулявся. Почалися крики, і, ну, Принц Роган не дуже полюбляє такі незручності. Якби вони тільки мовчали, то могли б дожити до світанку.

— Їх... їх вирізали тому, що хтось закричав? — не своїм голосом запитала я.

— Я бачу, що ця відповідь тебе засмучує, — зауважив Лорд Аріон. — Чи покращає тобі, якщо я скажу, що більшу частину селища ніхто не чіпав? Бо я на це сподіваюся.

Більшу частину селища? Я згадала голосіння, які чули ми з Грейді ззовні. Невже тих, кому не пощастило, просто залишили отак? Розірваними, гнити, коли сонце зійде, просто як це було в Арчвуді?

— Вас узагалі не хвилюють низькородні? — запитала я, хоч і знала відповідь. Чи думала, що знала. Я знала, що Короля мало цікавили наші потреби, але це... це виходило за рамки всього, на що я вважала здатними Високородних. — Король вважає це нормальним?

— Король ненавидить насилля, — відповів Лорд Аріон. — Він також ненавидить вертепи пороку й гріха. Він вважав би це тим, чим воно є. Очищенням. Жодного вартого життя не втрачено сьогодні. Тепер ми маємо продовжувати подорож.

Гнів, що пробирав до кісток, розгорівся, проганяючи холод жаху й зневіри. Лють спопелила моє горло.

— Гори в пеклі.

Світлі брови піднялися над чорно-зеленими очима. Це все, що я встигла побачити. Він рухався дуже швидко.

Удар, якого він завдав, обпалив мені щоку й губи та відкинув убік. Я випростала руки, перш ніж впасти на підлогу. Гарячий, пульсуючий біль розійшовся моєю щелепою й обличчям. Кров просочила мої долоні. Я дихала крізь дзвін у вухах.

Милостиві боги...

Це не вперше мене вдарили, але вперше так сильно, щоб задзвеніло у вухах.

Кров розлилась у роті. Я сплюнула та замружилася від гострого сплеску болю від розриву губи. Я обережно провела язиком по вустах і здивувалася, чому не вилетіли зуби.

— Подивись на мене, — його шепіт торкнувся моєї шкіри, як подих зими.

Я відхилилась назад, вдихнула й знову підвела голову до Лорда. Світло лампи тут було яскравим — яскравішим, ніж кілька секунд тому. Повітря наелектризувалось, і на моїй потилиці піднялися крихітні волоски.

Той широко всміхнувся.

— Слухай мене.

Перш ніж я встигла зробити ще один подих, його голос проник у мене й захопив контроль. Небачена вага осіла на моїх щиколотках, а тоді піднялася ногами до талії та зап’ястків і дісталася плечей. Швидкий, гострий біль прорізав мою голову, а тоді там з’явився тиск, що заповнив мій розум, і кожен подих мав присмак... м’яти.

Центр його очей — де зелені плями оточували його зіниці — засяяв і розширився. Тепер у них виднілася лише тонка смужка чорного кольору.

— Встань, — наказав Лорд Аріон.

Я не хотіла. Кожна частинка мене повставала проти цього, але моє тіло рухалося без свідомих зусиль. Він захопив контроль над моїм тілом — моєю волею. Я підвелася.

Лорд відсмикнув свій плащ і вхопився за чорне руків’я меча. Світло лампи відбилося від лунового леза, коли він витяг його та наставив гострий кінець на мої груди.

— Іди вперед.

Ноги по черзі піднялися самі собою.

Він самовдоволено посміхнувся.

— Далі.

Серце закалатало. Я витріщилася на неймовірно гостре вістря меча. Він... збирався змусити мене насадитися на лезо? Ні. Я не стала б цього робити. Я не могла б цього зробити. Ні, — прошепотіла я, потім закричала єдине слово, знову і знову, але жоден звук не вирвався на волю. Мої руки звисали з боків, а пальці розчепірилися.

— Цікаво, — пробурмотів Лорд. — Подивись на мене зараз.

Тиск розширився в моїй голові й спрямував спалах агонії у мої скроні. Біль відступив тільки тоді, коли я поглянула на Високородного.

Зелений колір у його очах пульсував.

— Іди вперед.

Мої ноги попленталися закривавленою підлогою. Одна нога. Тоді друга. Я зробила ще один крок і раптом, перекривши мені подих, гострий біль розійшовся від правої сторони грудної клітки.

— Зупинись, — наказав він.

Я зупинилася.

Лорд відсмикнув меч — він тримав його між нами. Вістря виблискувало від крові... моєї крові.

— Я міг наказати тобі перерізати власну горлянку на цьому мечі, і ти це зробила б, — він опустив його та поклав лезо на моє плече біля шиї. — Я міг би змусити тебе впасти на коліна й смоктати мій член.

Я міг би взяти цього меча та йти від дому до дому, випускаючи нутрощі всім, хто там спить. Розумієш мене?

Відраза доєдналася до присмаку м’яти в моєму роті, коли мої губи поворушилися.

— Так.

— Добре, — Лорд опустив меч униз. — Тепер ти достатньо добре роздивилась усіх навколо?

— Так, — видихнула я.

— Ти можеш, або робити, що тобі кажуть, або шкодувати, що цього не зробила. Ти бачила дуже-дуже багато причин, що зможуть змусити тебе шкодувати. Починаючи з твого друга. Розумієш? Скажи: «Так, мілорде».

— Так, — ледь вимовила я, — мілорде.

Він завів меча до незначної рани на моїх грудях, і я хрипко зойкнула.

— Єдине, що ти можеш зараз контролювати — це, що станеться від цього моменту, допоки тебе передадуть нашому володарю. Мені наказано привести тебе до нього живою й у дещо хорошому стані. Та нічого не сказано про твого друга. Він живе тільки зі щедрості Принца Рогана і твоїх дій.

Мої руки сіпнулися, коли кінчик його меча, перш ніж опуститися на підлогу, торкнувся набряку моїх грудей, а тоді вигину живота.

Лорд вклав меч у піхви та знову всміхнувся.

— Це може бути приємно, або я можу змусити тебе благати про смерть щомиті до того моменту. Чи ти, люба, розумієш мене?

Мої вуста знову поворушилися.

— Так.

Зелені кільця зменшились і перетворились знову на плями в темряві його очей. Вага, що проникла в моє тіло, зникла без попередження, вилившись із гомілок і зап'ястків, а тоді з мого розуму. Його... його сила відпустила контроль наді мною, і серпанок зник з моїх думок. Тепер, відчувши на собі, що таке примус, я зрозуміла жах на обличчі Грейді, коли ми були дітьми, і це зробили з ним. Я важко вдихнула та відступила.

— Тепер нам час іти.

Я повільно роззирнулась, рухаючись жорстко й різко. Затремтіла, коли помітила маленьку пляму крові на своєму халаті. Це було ніщо в порівнянні з тим, на що, я знала, був здатний цей лорд. Я вийшла до хмарного прохолодного нічного неба.

Двір був порожнім.

Я ледь відчувала холодну землю під ногами. Намагалася відшукати будь-які сліди Грейді чи інших, але нічого не побачила. Я змогла розгледіти за кам’яним парканом постать величезного чорного коня, такого самого великого, як коні, яких бачила в стайнях Арчвуду. І тоді я злякалася.

— Де він? Де інші?

— Ти побачиш його знову, — Лорд схопив мене за руку. Від його хватки, напевно, мали залишатися синці, але я не опиралася. Грубе поводження було набагато краще, ніж якби він знову використав свої чари й виконав одну із численних погроз. — Його повели попереду, разом із Принцом і моїм братом.

Мене охопило сум’яття, а тоді я згадала слова Грейді.

— Нас переслідують, чи не так?

— Ми обережні, — сказав Лорд і засміявся. Я здригнулася, згадавши байдужість Лорда Самріеля. — Якщо нам вдасться, вони підуть за Принцом. А не за нами.

Серце закалатало, коли я опинилася на пустій темній вулиці. Я нагадала собі, що Високородні не можуть брехати. Якщо Лорд Аріон сказав, що Реї ведуть його попереду нас, так і було. Грейді був сильний і кмітливий. Якщо він матиме можливість утекти, то скористається нею. Я вирішила триматися цієї думки.

Лорд схопив мене за талію та підняв на коня. Сам він вмостився в сідло позаду мене.

— Поставиш мені ще одне запитання, — сказав він, беручись за віжки, — і тобі доведеться займати рота чимось менш прикрим для мене.

Я до болю зціпила зуби. Чому чоловіки, незалежно від свого виду, завжди вдаються до таких погроз? Ніби загрози життю недостатньо? Я міцно стисла пальцями край сідла.

— Не впади, — промовив Високородний. — Я розізлюсь, якщо впадеш, а ти цього точно не хочеш.

Із цими словами він вдарив п’ятами в боки коня, і той помчав уперед. Відмовляючись триматися за чудовиська позаду себе, я вчепилася в сідло. Ритм швидко прискорився, і ми поспішили темними вулицями. Я стиснула сідло стегнами, щоб втриматися рівно. Моє серце застигло, щойно ми дісталися кінця вулиці.

Жовтогаряче світіння здіймалося над схилом, і запах горілого дерева наростав. Дим розливався в ніч, затемнюючи дороги. Я намагалася роздивитися завдані збитки, але кінь прискорився, перетворюючи вулиці невідомого селища в розмиту пляму.

Коли ми під’їхали до розчиненої селищної брами без охорони, хмари розступилися. Срібне світло місяця розтеклося дорогою, омиваючи грудки обабіч. Постаті, що були...

У животі скрутило. Мертві вартові лежали, розкидані увсебіч. Дюжини тіл. Кінь не стишив ходу — ми покинули селище.

Милостиві боги, скільки ж сьогодні загинуло? Я здригнулась. І всі ці смерті... їхня кров була на моїх руках? Як та кров, якою були вкриті руки Принца Вітрусу?

Ні. Це єдине слово пропалило мене наскрізь, і моя спина перетворилася на сталь. Я нічого не зробила, щоб таке спричинити. Як і ті, хто сьогодні постраждав. Це була вина лише Високородних. Грейді мав рацію. І за Арчвуд я також не несла відповідальності. Єдине, що я зробила, це народилась. Але все ж таки якась моя провина була.

Я піклувалася про інших, але вочевидь недостатньо. Бо я ніколи не звертала уваги на політику Двору, коли інші барони навідувалися з новинами та плітками. Що б я не дізнавалася в них для Клода, я так само швидко й забувала. Геть не звернула уваги, коли вперше з’явилися новини про заворушення в Західних Землях. Я використовувала здібності на прохання, коли це було потрібно мені або просто випадково. Я могла б працювати наполегливіше над розбиванням щита, що оточував Клода та Хаймела, і я змогла б, оскільки мені вдалося це з Командором Разіелем, навіть не торкаючись його. Я могла б дізнатися про наміри Хаймела, але занадто сильно боялася, — не тільки за Грейді, але й за себе. Не хотіла ризикувати своїм життям і всіма привілеями, які мала, хоч якими вони не були б гарантованими. Я піклувалася про нього й про себе. Була занадто занурена у власне життя й власні страхи. Я могла б зробити більше. Я стільки всього могла б зробити, або змінити, а, може, навіть і запобігти тому, що сталось з Арчвудом.

Що сталося тут.

Тож чим я, врешті-решт, була краща за Короля? Лише те, що я піклувалася, не робило мене іншою, бо я не піклувалася достатньо. І, боги знали, я була не єдина низькородна, яка заховала голову в пісок. Однак я мала привілеї, захист, що давало мені можливість робити більше, і я цим не скористалась. Я згадала про те, як застерігала Грейді не приєднуватися до Залізних Лицарів. Я зробила зовсім протилежне до більшого. Тому що не хотіла ризикувати й знову опинитися на вулиці. Як це робило мене хоч трохи кращою?

Ніяк.

Від того факту, що ситуація мала розгорнутись аж так, щоб я нарешті це усвідомила, мені стало погано, тому тепер я мала з цим жити.

І хтозна, скільком ще довелося б із цим жити.

Ми були на дорозі ще якийсь час, перш ніж Лорд Аріон грубим поштовхом спрямував жеребця до залитого місячним світлом лугу.

Високі зарості реп’яхів вчепились у мої ноги, і шкіру запекло. Та це ніяк не можна було порівняти з пульсацією в грудях та щелепі, чи зі збільшуваним жахом прийдешнього. Луг видавався нескінченним, а думки плуталися в голові. Я намагалася розібратися в тому, що знала, аби зрозуміти, що мало статись. Як мені вчинити хоч якось... краще, та все ще захистити Грейді — все ще витягти його із цієї ситуації.

Ми перетнули вузький струмок, і крижана вода вирвала мене із думок і просочила мої стопи та краї одягу. Кінь піднявся на крутий берег і повіз нас до... Відьмолісся. Я затремтіла.

Милостиві боги, у цих лісах водилися істоти, ймовірно, навіть страшніші за Високородного за моєю спиною.

Коли я поглянула на втрамбований ґрунт, у мене виникла дурна й трохи жахлива думка. Чи були ще Демінієни в цих лісах, що зростали глибоко під землею? Боги, думки про це зовсім не допомагали.

Я гадки не мала, скільки минуло часу. Єдине, на чому я зосередилася, поки Високородний стрімко мчав крізь лабіринт дерев, — це триматися в сідлі й не впасти під копита. Я трималася, навіть коли кожна клітинка мого тіла заперечувала — коли руки та стегна боліли. Тільки коли дерева стали занадто непрохідними, Лорд Аріон сповільнив коня настільки, що я перестала відчувати, ніби можу звалитися з нього будь-якої миті.

Шматочки неба, що проглядалися крізь пишні крони, посвітліли й наповнились усіма відтінками блакиті. Я не відпустила сідла та трималася.

Кінь сповільнився ще більше, зрештою майже зупинившись. Втомлена, я повернула голову до Лорда. Він вдивлявся вгору на густі верхів’я дерев, вищих за будь-які будівлі, що я колись бачила. Я простежила за його поглядом, де ледь зриме світло світанку намагалося проникнути крізь пишно всипані листям гілки. Лорд Аріон зсунувся в сідлі, і жеребець різко пирхнув...

Щось прошипіло в повітрі. Лорд раптом подався вперед, і поводи вирвалися з його рук. Він впав на мене, і мої занімілі пальці зіслизнули із сідла. Його раптова вага скинула нас обох униз.

Я гепнулась об землю з різким стуком, який відчула до кісток. Я лежала, на мить завмерши, і вдивлялася на плями бузкової трави. Я ніколи раніше не бачила такого.

Але не це було зараз важливим.

Лорд Аріон... розкинувся на мені й не ворушився. Зібравши всі сили, я скинула його із себе. Він упав набік — одна його рука досі лежала на моєму животі. Я подивилася на його обличчя...

— Святі підкови, — прошепотіла я, побачивши стрілу, що глибоко засіла поміж очей Високородного.

Я скинула з живота його руку та відповзла назад. Під його головою швидко розпливалася червона пляма. Він здавався мертвим, але я не знала, наскільки могутнім був цей лорд. Я не знала, чи він тільки знепритомнів, чи вістря стріли в його голові було достатньо, щоб убити це чудовисько. Цього молочно-білого вістря...

З-за дерев пролунав поклик. Жеребець Лорда Аріона зірвався та рвонув уперед. Я підвелася на коліна й розвернулася на звук різкого свисту. Крізь заплутані пасма волосся побачила темну постать, що впала з дерев, — ні, темні постаті злетіли згори.

Круки.

Цілі дюжини.

Їхні чорні крила тихо розрізали повітря. Вони швидко кружляли, все ближче і ближче підлітаючи одне до одного, допоки... не зібралися разом за кілька метрів над землею та злилися... в єдине.

У постать чоловіка, що сидів за кілька метрів від мене навпочіпки. Його темний плащ накрив бузкову траву, як дим.

Тремтіння несміливо пройшлося по моїй спині, а тоді розсипалося по шкірі. Це відчуття охопило мене: те, що я вперше відчула ще дитиною.

Попередження.

Розрахунок.

Обіцянку того, що буде.

Але цього разу щось відкрилось у моєму розумі, та з темряви мене опанувало видіння, якого я ніколи не мала раніше. Я уривками побачила те, що стверджував Лорд Самріель.

Я побачила його руки — його долоню на руків’ї леза, загнаного глибоко в мої груди...

Крик вирвався з мого горла. Смерть. Я бачила власну смерть. Я бачила її від його рук.

— Біжи. Біжи, біжи, — прошепотіла я, намагаючись змусити застиглі м’язи рухатися. — Біжи.

Я зіскочила на ноги, а він піднявся до неможливої, загрозливої висоти. Я розвернулася та помчала знову до струмка. Так швидко, як тільки могла. Бігла, відштовхуючись руками й ногами, доки каміння врізалось у стопи. Гілки вдаряли по волоссі й щоках і чіплялися за халат і нічну сорочку. Мені болів кожен крок, але я не зупинялася. Не було часу думати про те, куди бігти, чи наскільки даремні мої...

Він кинувся на мене та збив з ніг. На мить я відчула невагомість і падіння; тоді мене підхопили руки. Він скрутився, і несподівано я вже дивилася не на тверду землю, що спішила мені назустріч, а на дерева.

Ми жорстко приземлилися — він узяв на себе основний удар. Але зіткнення все одно вибило мене з рівноваги, і якусь мить жоден із нас не ворушився. Тоді він перекотив мене на живіт. Притиснувся до моєї спини та ув’язнив моє тіло. Я зігнула пальці у вологій траві.

— На’лей, — прошепотів він. — Ти мала б знати, що краще не тікати. Я завжди тебе впіймаю.

Я неглибоко вдихнула. М’який запах... дерева огорнув мене. Запах сандалового дерева.

Його запах.

Мого Високородного принца.

Мого спасіння.

І моєї згуби.

Подяки

Хочу подякувати моїй агентці, Кеван Ліон; прекрасній команді Bramble: Алі Фішер, Даянні Вега, Деві Пілай, Ентоні Парісі, Жізель Гонзалес, Сересі Феннел, Монік Патерсон, Джессіці Кац, Стівену Бускок, Хетер Сондерс, Рафалю Гібеку та Мелісі Фрейн за те, що допомогли втілити образи Калісти та Торна в життя.

Величезне дякую тобі, Мелісо, за те, що подбала, аби все було зроблено, доки я писала. Також щиро дякую Джен Ф. та Стеф, що дозволяли мені випробовувати на вас свої ідеї. Вонетта і Мона — ви найкращі.

І всім членам мого фан-клубу. Ви, як завжди, круті.

Нічого із цього не було б можливим без тебе, читачу. ДЯКУЮ.

Літературно-художнє видання

ПРОБУДЖЕННЯ

Дженіфер Л. Арментраут

ПАДІННЯ РУЇНИ ТА ЛЮТІ

КНИГА 1

Перекладач О’Дарка

Літературний редактор Надія Рибальченко

Коректор Анастасія Ільків

Випусковий редактор Надія Завальнюк

Керівник едиційної команди Євген Плясецький

Дизайнер макета, верстки, адаптація обкладинки Олена Бідненко

Менеджер із прав Дар’я Єфимчук

Підписано до друку 15.04.2025. Формат 84x108 732.

Гарнітура «Georgia». Друк офсетний.

Тираж 20000 прим. Обл. вид. арк. 17,48.

Надруковано в Україні AT «Харківська книжкова фабрика «Глобус» вул. Різдвяна, її, м. Харків, 61011

Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р. www.globus-book.com

Замовлення № ЗК-009699

ТОВ «Видавництво «Букшеф», 04073, м. Київ, вул. Вербова, буд. 17 А

Тел. (044) 290 99 44

Інтернет-магазин www.bookchef.ua

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 7309 від 14.04.2021 р.

Усі права застережено, жодну частину цього видання не можна відтворювати, зберігати в пошуковій системі або передавати в будь-якій формі і будь-якими способами: електронними, механічними, фотокопіювальними чи іншими — без попереднього письмового дозволу власника авторських прав.

Notes

[

←1

]

Caelestis (лат.) — небесний, божий, чудовий, божественний. — Тут і далі — прим, пер., якщо не зазнач, ін.

[

←2

]

Ангельська трубка — квітка також відома під назвами бругмансія, шалена трава, місячна квітка, блекота або дурман звичайний; може використовуватись як ліки або як отрута.

[

←3

]

Лука — вигнута вгору або виступаюча частина сідла перед вершником.

[

←4

]

«Кров драконів» — один з видів заячої капусти.