Падіння руїни та люті!

Барон знав.

Клод торкався мене так, ніби вишукував відповідь із кришталевої кулі. Не найбільш збуджувальна тактика, і не те, на що, я знала, він був здатен. Він...

Він влаштував шоу.

— Він такий же розкішний і красивий, як я й передбачав, — за мить відповів Клод. — Але я не очікував, що він такий...

— Такий?

Я прикусила губу від звуку його голосу, від одного лише слова. Воно окинуло мою шкіру, як розжарений шовк, і я здригнулася.

— Жорстокий, — сказав Клод.

І одне це слово остудило частину жару в моїй крові.

— У мене є запитання до вас, Ваша Високосте.

Принц схилив підборіддя.

— Ви такі жорстокі, як про вас розповідають? — поцікавився Барон, і моє серцебиття прискорилося.

Принц Торн замовк на якийсь час й уважно вдивлявся, як рухалися пальці Клода.

— Тільки, коли на це є необхідність.

Клод, здається, зрозумів, що б це не означало.

— Бажаєте випити чогось, окрім віскі?

— Я спраглий не до цього.

— Думаю, ні. Кицю, — промовив Барон у мою потилицю та провів великим пальцем по вені, що пульсувала на шиї, — чому б тобі не піти до Принца?

Я поглянула прямо в очі Високородного й заціпеніла.

— Він дуже самотній на вигляд, — прошепотів Клод. — Хіба ні?

Принц Торн не був самотнім на вигляд.

Він був радше напруженим — риси його обличчя загострилися в жорстокому танці полум’я. На вигляд він...

Принц Торн здавався голодним.

— Іди, — підштовхнув мене Клод та опустив руки.

Я завагалася, попри приголомшливий пульс бажання, що розходилось у відповідь на Баронів... що? Наказ? Дозвіл? Я гадки не мала, що це було. Я знала, що Клод любив, коли на нього дивилися, і сам любив дивитися на інших. Та це був Принц, а не один із його коханців чи черговий аристократ.

Але я зіслизнула з його ніг, підвелася та поставила келих на стіл. Принц Торн не вимовив ані слова, проте не зводив із мене очей, коли я, не відчуваючи ніг, попрямувала до нього. Я подивилася на двері, бо знала, що можу піти. Клод не зупинятиме мене. Я не думала, що й Принц Торн теж. Я легко могла б вийти та поставити крапку тому, що вже здавалося божевіллям.

Та не зробила цього.

Якби це був хтось інший, то зробила б, але це був він.

Я підійшла до Принца — серце калатало, а руки поколювало. Він подивився знизу вгору на мене, досі мовчазний, і раптом мене все ж таки осяйнуло, що, мабуть, мені було б краще піти. Очевидно, що якби Принц бажав компанії, то сказав би про це. Інший жар обпалив мою шкіру. Я відступила...

Принц Торн витягнув руку й відхилився назад. Я завмерла.

Очі із завитками подивились у мої.

— Сідай.

Ледве перевівши подих, я прослизнула між ним і столом. Це все, що я встигла зробити. Принц обхопив руками мій стан і потягнув униз, собі на коліна.

Я відчула його одразу.

Товстий і твердий під моїми сідницями. Мій схлип, мабуть, рознісся відлунням усією занадто тихою залою. Клод посміхнувся.

Груди Принца Торна притиснулися до моєї спини. Він поклав одну руку просто під моїми грудьми, зчепивши пальці на ребрах, а іншою поставив склянку віскі на стіл.

— Що ви думаєте про наміри Принцеси Вісейлії повстати? — запитав він Клода.

— Не впевнений, що знаю достатньо про її наміри, аби мати про них якусь думку.

Барон здійняв склянку.

— Ви знаєте, що вона хоче правити, — сказав Принц Торн, поки я тремтливо дивилась, як він провів рукою по гладкій поверхні дерева. — Цього достатньо?

— Припускаю, але, якщо нею керує лише бажання скинути Короля Евра? — пирхнув Клод і відпив бренді. — Тоді я не дуже поважаю її наміри.

Рука Принца покинула стіл і перемістилася на моє стегно. Я трохи підскочила від його теплого доторку. На цьому він не зупинився. Не було жодного дражніння чи... глузування. Його рука ковзнула під сукню між моїх ніг і заглибилися пальцями під мереживну стрічку, до вологої плоті. Моє тіло зреагувало: я здригнулася та вигнула спину. Я відчула, як позаду мене тремтять його груди — низький гул обпік мою шкіру. Не знаю, що викликало цей звук, моя реакція, чи його — на мою гладкість.

— Здається, жага влади — це те, що спіткає всіх, низькородних і Високородних водночас, — продовжив Клод. — Ви не можете звинувачувати когось у тому, що вже стало природним.

— Думаю, ні, — погодився Принц Торн і зіслизнув пальцем крізь тремтливу вологу, а тоді — у мене. Мій стан вигнувся, і я схопилася за ручку крісла. Звук, який Високородний тоді видав, не можливо було ні з чим сплутати. Він тихо засміявся. А тоді ще більше заглибився і додав: — А ти можеш, Кицю? Це природно для будь-якого виду — домінувати.

Я миттю повернула голову до нього. Наші вуста відділяло лиш кілька сантиметрів.

— Не називайте мене так.

Синій у його очах поглинав інші кольори.

— А як же мені тебе називати?

— Не так... — я скрикнула, коли його палець зігнувся й відшукав... точку.

Його погляд блукав моїм обличчям, ніби помічаючи підсилення кольору.

— Що скажеш? Можеш звинувачувати когось за спробу домінувати над тим, чого хочуть?

— Я... — я гадала, що він мав на увазі не лідера Залізних Лицарів, але не могла бути певна, тому що він знову торкнувся тієї точки. Мене охопив спалах чуттів. Я схилилася до нього. — Я... припускаю, це залежить.

— Від?

— Від того, над чим вони хочуть панувати, — сказала та відвернулася. — І чому.

Зараз на нас дивився Клод, але... але я усвідомила, як сидів Принц: він приховав під столом моє стегно і свою руку.

На відміну від Барона він не хотів, щоб за ним так уважно спостерігали, що здивувало мене. Я подумала...

Долучився великий палець Принца, і в моїй голові застрибали думки. Я затремтіла від відчуття всіх цих звивистих рухів. Рука та пальці Високородного потеплішали й розпалилися проти мене та в мені. Боги, я ніколи не відчувала подібного. Край дерева впивався в мою долоню.

— Але сумніваюся, що проста жага більшої влади могла спонукати когось, навіть принцесу, до такої сміливості та безрозсудності, аби намагатися захопити місто й викликати гнів і силу Короля, — продовжив Клод. — Звісно, має бути щось важливіше за порт, що вона вважає достатньо цінним, аби ризикувати життям задля цього.

Щось... щось у тому, як говорив Клод, змусило мою шкіру поколювати від усвідомлення. Дихаючи занадто швидко, я спробувала зосередитися.

— Думаю, це третє... — палець Принца Торна штовхав, великий палець кружляв, і це... було вже занадто. Задоволення, що зростало, тепер межувало з болем. Я спробувала віддалитись, але рука навколо талії не дозволила. — Щодо чого ми погоджуємося.

Напруга вибухнула без попередження. Я скрикнула та кінчила...

Рука Принца Торна накрила мій рот і приглушила стогін.

— Не тут, — прошепотів він мені на вухо. — Не для чиїхось вух, окрім моїх.

Я затремтіла й заплющила очі, трохи загублена у хвилях дикої насолоди — у відчутті його твердої плоті, в сухожиллях його рук, за які я в якийсь момент схопилась — і я нічого не чула й не бачила. Усе, що я відчувала — це тремтливі хвилі насолоди та розпалену присутність його пальців, що сповільнювались.

Я заспокоїлася в нього на руках: віддихавшись, розм’якнувши й повністю розслабившись. Примружившись, спостерігала, як Високородний опустив руку з мого стегна.

Принц Торн підніс лискучий палець до рота і, дивлячись мені в очі... глибоко засмоктав.

Усе моє тіло знову напружилося.

— Дякую, — сказав він і перевів погляд на Барона. — Я обожнюю десерти.

Клод гортанно засміявся та допив склянку бренді.

— Як і всі ми.

— Є дещо, що мені від вас потрібно, Бароне, — за мить сказав Принц Торн, знову поклавши руку мені на талію, поки я зосереджувалася на сповільненні дихання та серцебиття. — Я хочу її.

Я застигла.

— Я хочу її, — повторив Принц Торн. — Допоки я тут, вона моя.

Розділ 23

Неочікуваний і, можливо, недоречний оргазм, імовірно затьмарив мій розум, бо я точно недобре почула Принца Торна.

Клод повільно опустив пляшку бренді.

— Чому?

— А має бути причина? — поцікавився Принц Торн.

Мене охопило розчарування. Я таки почула його правильно.

Я отямилася й різко рвонула вперед, але не дуже далеко, бо Принц схопив мене й притис до грудей. Я повернула до нього голову.

— Відпустіть мене.

Той уважно вдивлявся в мене своїми очима із завитками. Через якусь мить Високородний опустив руку та слабко всміхнувся.

— Твій наказ — моя воля.

Я встала й вдарилась об стіл — склянки, що ще стояли на ньому, задзвеніли.

— Не знаю, чому ви всміхаєтесь, Ваша Високосте. Те, про що ви просите, ви не отримаєте.

— Торн, — виправив він і взяв склянку віскі. — Ніхто цьому не здивується, але просто, щоб ми всі розуміли: якщо я чогось хочу — я це отримую. А я хочу, щоб ти склала мені компанію під час мого перебування тут.

Я різко вдихнула.

— Що ж, припускаю тоді, для вас це буде вперше.

Він подивився на мене та зробив ковток.

— Я вже це пережив. Тільки один раз не отримав, чого хотів. Удруге це не повториться.

Я так швидко оскаженіла, що геть забула, що він таке, і хто я.

— Ви збожеволіли, якщо вважаєте, що можете просто вимагати мене.

— Ліз, — втрутився Клод.

— Ні, — важко дихаючи, різко відповіла я. — Тільки через мій труп.

Принц лиш здійняв брову.

— Занадто драматично, на’лей.

— Не називайте мене так, — обурилась. — Я не річ, якою ви можете просто заволодіти чи додати в колекцію.

— Я й не вважаю тебе річчю.

Я стисла кулаки.

— І ким же ви мене тоді вважаєте? Бо я щось не дуже пам’ятаю, щоб ви запитували мене, чого я хочу.

— Я вже й так знаю, чого ти хочеш, — щось занадто схоже на веселощі витанцьовувало в завитках його очей.

— Ви й гадки не маєте.

— Щодо цього ми не погодимося.

— Ніякого погодження...

— Я прошу лиш один раз, — звернувся Високородний до Барона. — Я не повторюватиму.

— Іншими словами, ви взагалі не просите. — випалила я.

Він знизав плечем.

— Якщо хочеш, сприймай це так.

— Хочу?! — вигукнула я. — Це ж неможливо сприймати якось по-іншому.

— Знову ж таки, тут ми не погодимося.

— Чому її? — знову запитав Клод. Я не вірила власним вухам.

Принц Торн довго не відповідав.

— Я маю живитись і бажав би робити це з нею.

Він хотів мене, щоб живитися? Гнів ледь не задушив мене, але його відтінювало щось схоже на... розчарування... Що було зовсім нелогічно. Розлючена, я відвернулася від Принца та попрямувала до дверей. З мене було досить цього божевілля.

— Ви запитували, чи я жорстокий, — заговорив знову Принц Торн і зосередився на Бароні. — Я поставлю вам те ж саме питання. Ви жорстокий?

Я зупинилася та знову розвернулася до Принца. Він не посмів би...

— Перепрошую, — Клод встав і поклав руку на стіл. — Не розумію, чому ви мене про таке запитуєте.

— Ні? — м’яко промовив Принц Торн, і всередині мене все похололо. — Ви запевняєте, що вона найцінніша й все ж ставитесь до неї з такою безрозсудною зневагою. Ви послали її до моєї кімнати, і, вочевидь, були занадто забудькуваті, чи сп’янілі, аби попередити мене про її візит. Її могли вбити.

— Але не вбили, — прошипіла я. — Очевидно.

Принц Торн проігнорував мене.

— І не тільки це — з нею повелися жорстоко. Коли я зустрівся з нею раніше, на ній був синець.

І він поглянув на мене.

— Не було ніякого синця.

Високородний не зводив з мене очей.

— Твої побрехеньки дуже мене тішать.

Клод скуто повернувся до мене.

— Про що він говорить?

— Ні про що...

— Синець був у неї на зап’ястку, — перебив мене Принц Торн. — Вона сказала, що вдарилася в саду.

— Так і було, — я спопелила його очима.

На нього це не подіяло.

— Такий дивний для саду синець, який дуже нагадував відбиток чиїхось пальців.

— Ліз, що сталося? — запитав Клод, сильніше стискаючи стіл.

Я здійняла підборіддя.

— Як я вже сказала — нічого.

Клод схилився вперед і стиснув зуби.

— Високородні не можуть брехати, а селестіали та люди — так. Я вимагаю правди.

— Я й не кажу, що він бреше, — я схрестила руки та відчула, як почервоніли мої вуха. — Я навіть не помітила синця, тож припустила, що вдарилася десь у саду.

— Хм, — засумнівався Принц Торн. — Не знав, що рослини мають пальці й можуть схопити когось достатньо сильно, щоб залишити синець.

— Ніхто не питав вашої думки, — гаркнула у відповідь.

Принц повільно перевів погляд на мене.

— Ліз, — цього разу Клод прошипів, — ти знаєш краще.

Я знала.

Я знала краще, бо відчувала стукіт серця, коли дивилася Принцу Вітрусу в очі. Я не раз переступала межу, цього разу щось точно пішло не так. Я завмерла. На шкірі виступили сироти. Повітря згустіло, а полум’я застигло. Мій довгий язик уже точно накликав на мене біду.

Але Принц Торн... він усміхнувся.

У животі все перевернулося.

Ця усмішка, якою Високородний мене обдарував, не була напруженою чи холодною, а навпаки — широкою й щирою. Його обличчя пом’якшилось, і я замилувалась, який він був гарний.

— Запевняю, що вона не хотіла вас образити, — пробелькотів Клод. Я майже розсміялася від іронії того, що йому довелося мене захищати. — Вона іноді висловлюється гаряче й... не думає про наслідки.

— Я не образився.

В очах Принца знову спалахнув синій колір.

— Зовсім навпаки, якщо чесно, — додав він.

Я захитала головою, не здатна в це повірити: він видавався таким... задоволеним, і це просто, ну, якось ще більше непокоїло.

— Ваше розуміння дуже цінне, — сказав Клод і сів. — Запевняю вас, що я не маю жодного стосунку до синця на її руці. Але я розберусь із цим.

— Радий це чути, — Принц Торн знову постукав пальцями по столу. — А як щодо мого прохання?

Прохання? Це була радше вимога.

— Я поїду післязавтра, щоб зустріти своє військо та супроводити сюди, — продовжив він. — Подорож займе кілька днів, але допоки я тут, я хочу, щоб вона була зі мною.

Клод знову налив собі бренді, стиснув склянку й зробив ковток. Я помітила, як побіліли кінчики його пальців.

Усередині мене повільно наростала тривога.

— Я не маю нічого проти вашого прохання, — оголосив Барон.

— Що? — скрикнула я, повертаючись до нього.

— Прекрасно, — Принц кивнув Клодові, піднявся, повернувся до мене й усміхнувся. — Тоді домовилися.

Я трохи відступила й врізалася в стіл.

Високородний усміхнувся ще ширше.

— Маєш годину на збори, — промовив він і торкнувся моєї руки. — 3\З нетерпінням чекатиму нової зустрічі.

Мене мов заціпило, і я мовчки спостерігала за тим, як Принц Вітрусу вийшов із зали. Я навіть не могла поворухнутися та просто застигла на місці.

— Як ви могли сказати йому, що не маєте нічого проти? — розвернулась я до Барона.

Тоді крізь гнів нарешті прийшло усвідомлення — Високородні могли взяти що завгодно, навіть у селестаіала.

— Ви не мали вибору, — визнала я, але він міг... він міг сказати, що проти.

— Він залишив нам вибір, Ліз. Навіть якщо на це не схоже, ти знаєш це, — Клод подивився на мене крізь спокійне полум’я свічок. — Він міг просто примусити нас погодитися.

Так, Принц міг це зробити.

— Хіба це має значення?

— Це завжди повинно мати значення, — м’яко відповів Клод і зробив черговий ковток бренді.

Це мало значення минулої ночі, але то було інше.

— Що за дурня! — закричала я. — Я не можу...

— Хто? Хто поставив тобі синця? — запитав Клод.

Я не могла повірити, що йому спало таке на думку, коли він буквально передав мене Високородному принцу.

— Це зараз не дуже важливо.

— Я із цим не згоден. Я хочу знати, хто.

— Це не...

— Відповідай! — скрикнув Клод і вдарив кулаком по столу. Я підстрибнула. Він глибоко вдихнув і відвернувся. — Вибач. Я знаю, що не ідеальний, і багато чого міг би зробити краще, коли справа стосується тебе — усього цього.

Барон окинув рукою залу та поглянув на мене.

— Але особливо тебе. Богам відомо, що я хочу більшого для нас, для тебе. Та я знаю, чому ти залишаєшся тут, Ліз. Я знаю.

Я замовкла й відчула клубок у горлі.

— Страх знову опинитися... що ви з Грейді знову житимете на вулиці... Жити із цим жахливо, і мені пощастило ніколи цього не знати, — він сумно засміявся. — Але я користувався цим страхом. Отримував із нього вигоду, коли мав би робити зовсім протилежне.

Я... не могла повірити в те, що почула. Я не думала, що він... це усвідомлював. Що він знав. Клубок збільшився.

— Хотів би сказати, що я хороша людина, але знаю, що це не так, — продовжив селестіал і стис зуби. — Проте я ніколи не підіймав руку на тебе — на жодну зі своїх коханок. Це єдине, чим заспокоював себе, що я можу тобі це дати. Безпеку. Захист. Саме тому ти залишаєшся тут.

Я ледь стримала сльози й схопилася за спинку крісла.

— Ви... ви дали мені це.

— Вочевидь, ні, — він подивився мені в очі. — Це Хаймел?

Я вагалася, бо, як відомо богам, я не хотіла захищати цього покидька, але боялася, що він зробить, якщо Клод піде проти нього. З Грейді. Навіть із Бароном.

— Ні, — відповіла я. — Чесно, гадки не маю, звідки він. Клянуся.

Барон довго мовчав.

Нарешті він здійняв склянку, проковтнув солодкий напій і промовив:

— Мене насправді радує вимога Принца.

Я кліпнула.

— Що?

— З ким ще тобі буде безпечніше, ніж з Принцом Вітрусу, — пояснив він.

Мої пальці стиснули спинку стільця.

— Мені не потрібна безпека.

Клод звів брови.

— Гаразд, це прозвучало неправильно, — сказала я. — Що я маю на увазі, то це те, що мене не потрібно оберігати.

— Вочевидь, потрібно.

Я застигла.

— Я в безпеці тут. Обіцяю...

— Я навіть не про це говорю, — перебив він. — Вейн Бейлен і Залізні Лицарі прямують сюди. Ти сама це сказала. Він наближається.

Що ж, я не була певна, що моє передбачення стосувалося Бейлена, але суть не в цьому.

— Нам може пощастити, і чиста сила королівського війська переконає Західні Землі й Залізних Лицарів відмовитись від спроби захопити Арчвуд.

Клод пирхнув.

— Про Бейлена можна говорити всяке, але його точно не можна легко переконати. Якщо він отримав наказ взяти Арчвуд в облогу, він йому слідуватиме.

— Звідки вам знати?

Барон нічого не відповів.

Напруга опустилася на груди, й одразу ж мої чуття відкрились. У голові виникла нитка, та інтуїція витягнулась. Я підійшла до тієї сірої стіни й штовхнула.

— Ви його таки знаєте!

Клод незадоволено подивився на мене.

— Не читай мене, Ліз.

— Я перепросила б за це, але, боги, якщо ви знаєте Командувача Залізних Лицарів, чи не здається вам, що ви мали б повідомити про це Принца Торна, перш ніж він, чи Король дізнаються про це від когось іншого? — я впала на крісло. — Якщо вони дізнаються...

— Я висітиму на шибениці? — грубо засміявся Клод. — Повір мені, я знаю.

Він відкинув голову й поклав її на спинку крісла.

— Ми взагалі-то родичі, Ліз. На щастя, він мій такий далекий кузен, що важко прослідкувати, де саме перетинаються гілки нашого родинного дерева.

Якби я не сиділа, то впала б.

— Якщо ви родичі, — я поклала руку на стіл, — то по чиїй лінії?

— Батьковій.

— Тоді це... це має означати, що він селестіал, — прошепотіла я. — Лідер повстання низькородних навіть не низькородний...

Клод здійняв у відповідь свою склянку та засміявся.

— Вибач, я так люблю, коли ти дивуєшся. Це така рідкість.

Я відкинулась у кріслі.

— Що ж, мабуть, це пояснює, чому він об’єднує сили з Високородними — щось, про що ви вдали, ніби й гадки не мали.

— Я не вдавав. Я теж... здивований цим, та Бейлен не... — він заплющив очі. — Ми багато часу провели разом, коли я ще був хлопчаком.

— Він із Міжзем’я? — запитала я. — Як він опинився в Західних Землях, смертний, що командує військом Двору?

— Він зіркородний, — відповів Барон і я нахмурилася. Не лише тому, що це мені нічого не сказало, а ще й тому, що ця фраза здалася трохи знайомою. — Але нічого із цього зараз не має значення. Що має, так те, що Бейлена не переконати, і немає безпечнішого місця, ніж поруч із Високородним принцом.

Я все ще була приголомшена тим, що Командувач Залізних Лицарів був його родичем. Це було важливіше за вимогу Принца Торна.

— Тоді Бейлен знає, що ви Барон Арчвуду. Ви сім’я.

— Сім’я — це ще не все, — пробурмотів він і задивився на свічки. — Не тоді, коли справа доходить до...

Клод похитав головою.

— Є речі набагато сильніші за кров.

Мене наче блискавою вдарило: в голові промайнула Мейвен і те, що Барон знав про мої здібності: сірий щит, що захищав їхні думки.

— Звідки ви знали, що легше зламати щит Високородного, який не є принцом?

Той насупився.

— Що?

— Сьогодні вранці ви сказали це.

Він зробив ковток.

— Я чесно, гадки не маю, про що ти.

Я не повірила йому.

— Як ви могли...

— Ти маєш готуватися, Ліз, — перебив мене Клод. — Принц повернеться за тобою, і в тебе обмаль часу.

— Мене це зараз не хвилює.

Він посміхнувся.

— Ми обоє знаємо, що це неправда.

— Гаразд, хвилює, але ми повернемося до цього безглуздя за хвилину.

— Безглуздя? — засміявся він. — Я навіть не знаю, чому ти так опираєшся. Здавалося, ти дуже насолоджувалася його увагою. Не думаю, що колись бачив, щоб хтось кінчав так сильно, як ти оце зараз.

Я зашарілась і пробурмотіла:

— Сумніваюся, що це правда.

— Ну ж бо, Кицю. Нічого, що я робив своїм членом чи язиком, навіть не зрівняється з тим, що він виробляв пальцями, — сказав Барон. — Навіть я визнаю, що ніколи не доводив тебе до такого екстазу.

— Не можу повірити, що ми взагалі про це говоримо, — я потяглася за пляшкою вина, що залишилося на столі, і випила прямо з неї. — Ніщо з цього не має значення, Клоде. Я не річ, яку можна дати або взяти.

— І ніхто тобою не володіє. Ти достатньо чітко висловилася про це за вечерею, але ти... — вказав він на мене. — Ти помиляєшся. Нами всіма володіє Король. Ми його піддані, плоттю й духом.

— Гаразд, ну, крім цього, — я стисла горло пляшки, — він хоче використовувати мене, щоб живитися, Клоде.

— Я щиро сумніваюсь у тому, що це єдина причина, Ліз. Є безліч способів живитися, які не вимагають від нього використовувати тільки одну людину.

— Тоді чому я?

Він здійняв брову.

— Хороше питання, хіба ні?

Нехороше. Взагалі.

— Я не хочу йти з ним і бути — бути в його волі та підкорятися його наказам.

— Мені здається, що виконувати його накази й підкорятись його волі включатиме лише буття під ним, — відповів Клод.

Попри свій гнів я знову відчула, як гострий спалах бажання пройшовся мною, і мені так і закортіло тріснути себе.

— Мені хочеться жбурнути в тебе цією пляшкою. Клод засміявся.

— Твоя гаряча рука має трохи перепочити. Перед зустріччю з Принцом. Щось мені підказує, що це може сильно його завести.

— Боги, — відкинулась я в кріслі. — Що, як він подумає, що я заклиначка?

— Але ж це не так.

— Це не зупиняло вас у минулому від хвилювання, що Високородні звинуватять мене в цьому, — нагадала йому я.

— Так, але він так не подумає, — сказав барон.

— І звідки ви це знаєте?

— Просто знаю, — промовив Клод. — Він принц. Якщо хтось і знатиме, то саме він.

Я не була впевнена, чи мало це значення. Прикусивши нижню губу, я намагалась стримати хвилю розчарування.

— Я навіть не знаю, чому він цього хоче.

— Я можу навести кілька причин, — сухо зазначив Клод.

Авжеж, він міг. Я знову похитала головою та задивилася на вигнуту стелю й золоті прожилки. Минуло кілька митей. Я поглянула на Барона.

Він не зводив очей із майже порожньої склянки.

— Ти справді не хочеш до нього йти?

Я замислилася.

— Чесно, — наполягав той. — Я хочу чесної відповіді, Ліз.

Я знизала плечима. Не знала, як на це відповісти. Коли я хоч трохи думала про Принца — мого Високородного принца — у голові плуталися думки й почуття.

— Якби він просто запитав мене, чи хотіла б я скласти йому компанію, допоки він тут, я могла б вам відповісти. Але він не запитав, тож я не можу.

— І якби він запитав, ти сказала б... так?

Я змовчала.

Клод здійняв брову.

— Він принц, Ліз. Їхнє розуміння прохання, це, в принципі, те, що ти побачила.

— І?

— Більшість лордів навіть не питали б, не те, що принц. Чорт, більшість Високородних, не подумали б двічі. Просто примусили б тебе, а тоді взяли.

Я опустила підборіддя й втупилась у нього.

— І?

— Ти гаєш час, Кицю, — він схопив пляшку бренді й підвівся. — Готуйся.

Я не поворушилася.

Клод тяжко видихнув, перетнув залу та зупинився перед дверима.

— З Грейді все буде добре, доки ти з Принцом. Я обіцяю.

Я заплющила очі й ледь стримала раптові, дурні сльози. У залі стало так тихо, що я могла б подумати, що Клод пішов.

Але Барон цього не зробив.

— Це добре, Ліз. Сподіваюся, ти це зрозумієш, — сказав він. — Бо Принц Вітрусу зможе дати тобі те, чого не можу я.

— І що ж це?

— Усе.

Я витерла долонею сльози під очима й розвернулася до дверей.

— Що...?

Там було пусто.

Барон пішов.

Розділ 24

— Навіть уявити цього не можу, — прошепотіла Наомі. Вона стояла біля вікна в моїй кімнаті та обіймала себе за плечі. — Думати про те, що буде облога... війна.

Частина мене вважала, що, можливо, я не мала б розповідати їй те, що дізналася про військо Західних Земель, коли перетнулась з нею після виходу із зали. Не тому, що вона розповіла б це іншим і здійняла паніку. Я знала, що вона цього не зробила б. Мені просто не подобалося бачити, як моя подруга переживає — боїться.

— Знаєш, коли я сказала, що сподіваюся, що тут буде кілька лордів до Бенкетів, — подивилася на мене Наомі. Блідо-лавандовий колір її сукні яскраво контрастував із нічним небом за вікном, — я не мала на увазі ціле їхнє військо.

— Знаю, — сказала я, сидячи на канапі та підібгавши під себе ноги. На серці було важко.

— Ти вже розповіла Грейді? — запитала вона.

Я похитала головою. Я хотіла. Але побачити зараз Грейді, значило б, що я маю розповісти йому про нову домовленість — щось, що я знала — він не сприйме добре. Мені потрібно було б якось переконати його, що я погодилася скласти компанію Принцу. Та, вочевидь, я була не така вже переконлива, коли справа стосувалася почуттів. Я все ще не могла повірити, що Клод знав, чому я залишалася в Арчвуді, що він завжди знав. Я гадки не мала, що про це думати та як почуватись. Не знала, чому це мене... засмутило. Не могла навіть усвідомити, коли мала справитися з цим.

Я перевела погляд зі своєї рубінової прикраси на двері. Година майже спливла. У животі скрутило.

— Коли Клод викликав мене вчора, то відправив до Високородного, що випереджав військо. Клод ще не знав, чому прибули Високородні, і тому попросив мене дізнатися.

Наомі розвернулася до мене та здійняла витончені брови.

— Боги, і ти розповідаєш мені про це тільки зараз? — обурилася вона. — Я очікувала б тебе з такою новиною із самого ранку. Я в тобі так розчарована.

Я розпрямила ноги й посунулася на край канапи.

— Не розчаровуйся, нема про що розповідати.

— Не бреши мені, Ліз. Має бути багато чого, — вона усміхнулася та підійшла до мене. — Якщо тільки ти не використала вчора «Довгу ніч»... На Високородному лорді...

— Я й не пробувала. Не була певна, чи спрацює, тому не ризикнула, — сказала їй. — І це навіть не лорд. Це Принц.

— Принц? — повторила вона та роззявила рота. — Той самий Принц Вітрусу?

Я кивнула.

— Святі печериці. Мені треба хвилька, щоб це переварити... Чекай, — вона сміливо подивилася мені у вічі. — Щось... щось сталося, коли ти була з Принцом?

За мить у Наомі все змінилося. Зникла дражлива спокусниця, і на її місці з’явилася нашорошена тигриця.

— Що сталося минулої ночі, Ліз?

— Нічого, чого я не дозволила — нічого, чого б я не хотіла, — запевнила її. — Він... я не знаю. Не такий, як я очікувала.

— Його називають...

— Чудовиськом. Знаю, але він... — Принца Торна можна було описати багатьма словами: обурливий і самовпевнений, вимогливий і дратівливий, та він не був чудовиськом. — Не думаю, що багато з того, що про нього говорять, це правда.

— Серйозно?

— Так. Чесно.

— Добре, — розслабилася дівчина. — Було б дуже неприємно загинути в процесі відрубування члена Високородного принца.

Я розреготалася.

Наомі схрестила руки.

— Думаєш, я брешу?

— Ні. Тому й сміюся.

— Це ідеальний спосіб відволіктися, — вона злегка штовхнула мене ногою. — Мені потрібна кожна найдрібніша соковита подробиця про те, як страхітливий Принц Вітрусу виявився не тим, чого ти... очікувала.

Наомі підморгнула мені.

— І, напевно, ти маєш мені показати, як саме.

— Ну, на це може не вистачити часу, — нервово сказала я. — Це ще не все. Принц попросив — і я використовую слово «попросив» у найпростішому розумінні — щоб я склала йому компанію, допоки він в Арчвуді.

Вона кілька разів кліпнула.

— Серйозно?

— На жаль, — я схопилася за край канапи.

Вона замовкла на якусь мить.

— Так, я не вірю, що вчора майже нічого не сталося. Що такого зробила ти з власної волі, що вразила його аж настільки, і він попросив про таке?

— Повір мені, він не був вражений, — вочевидь, він не був такий вже вражений, якщо не повірив, що я досвідчена, як би я не прикидалася. — Гадаю він... Знаєш, чесно не знаю, чому. Я не бачу в цьому жодного сенсу.

Дівчина підійшла до канапи та сіла біля мене.

— Очевидно, що ти від цього не в захваті. Хіба ти не... насолодилася часом із ним?

— Справа не в цьому, — я відкинула з лиця пасмо волосся. — Я насолодилась.

— Але?

— Він не зовсім попросив, Наомі. Скоріше вдав, що це прохання. Він чітко дав зрозуміти, що не прийме відмови.

— Я, чесно кажучи, здивована, що він взагалі вдав... І я знаю, що справа не в цьому.

Я витріщилася на подругу, а та додала:

— Я просто ніколи не чула, щоб Високородні колись про щось просили.

Як і я.

— Мені не подобається, що він вважає, що може вимагати таке. І мені все одно, принц він, чи ні. Це не повинно мати значення.

— Ні, не повинно, — погодилась вона й поглянула на мене. — І мене б це теж вибісило. Ти на це погодилася?

— Не те щоб, — зітхнула я.

— І що сказав на це Клод? — запитала Наомі, а тоді пирснула. — Але знову ж таки, що він насправді міг сказати? Високородним ні в чому не відмовляють.

— Саме так, — пробурмотіла я. — Але от що дивно. Клод завжди поводився так, ніби біля Високородних мені небезпечно, адже вони можуть звинуватити мене у використанні магії кісток.

І я ніколи справді не думала, що це єдина причина. Гадаю, він також боявся, що хтось інший, не знаю, переманить мене... але він чомусь зрадів проханню Принца.

— Я... — Наомі зморщила носа. — Це дивно.

— Ага.

Вона ще трохи мовчала.

— Що ти робитимеш?

— Не знаю, — я відкинулася на подушки та склала руки. Думки розбігалися. Я знала, що було б нерозумно відмовляти Принцу. Тож я мала діяти обережно. — Але якщо він вважає, що я просто підкорюсь, і зроблю це простим для нього... На нього очікує величезний сюрприз.

Незадовго до того, як Наомі пішла, у двері моєї кімнати постукали. Я не хотіла, щоб вона опинилася в епіцентрі подій, коли Принц Торн прийде за мною. Я й гадки не мала, що робитиму, не кажучи вже про поведінку Принца.

Але за дверми був не він.

У коридорі стояв і злегка всміхався Лорд Бастіан.

— Добрий вечір, — привітався він і трохи вклонився. Я втупилась у кинджал, який був пристебнутий до його грудей. — Я маю провести вас до Принца Торна.

Я напружилася та притримала двері. Не знала чому, але те, що Принц Торн прислав іншого, щоб провести мене, дуже неприємно мене вразило.

— Він не зміг прийти сам?

— На жаль, ні, — Високородний склав руки за спиною. — Він трохи запізнюється й тому попросив, щоб я прийшов замість нього.

— Перепрошую, що витратила ваш час, — обережно промовила я, бо гадки не мала, як відреагує лорд. — Але я не приєднаюся до Принца Торна сьогодні.

Той здійняв темні брови.

— Не приєднаєтеся?

— Ні. Не дуже добре почуваюся, — відповіла. — Йому доведеться самому себе розважити.

Масляне світло настінного бра в коридорі виблиснуло на гладкій, темній шкірі Високородного.

— Чи можу я тоді вам чимось допомогти?

— Перепрошую?

— Ви недобре почуваєтеся, — зелений колір у його очах так пояскравішав, що я вже не бачила інших кольорів. — Можливо, я можу вам щось принести?

Я швидко кліпнула.

— Дя... — я зупинилася, і Лорд Бастіан ще ширше всміхнувся. — Я ціную вашу турботу, але в мене є все необхідне.

— Ви впевнені? — наполягав він. — Мені було б зовсім неважко.

Я кивнула та спробувала зачинити двері.

— Ще раз перепрошую, що витратила ваш час, мілорде. Бажаю вам гарного вечора.

Лорд Бастіан перемістився так швидко, що я навіть не відстежила його рух. Однією рукою він вхопився за двері й не дав мені їх зачинити.

— Чи можу я поцікавитися, що саме не так? — Високородний опустив підборіддя. — Врешті-решт, Тор запитає.

— Тор? — пробурмотіла я.

— Скорочення від Торн. Він біситься, коли ми так його звемо, тож, звісно, ми тільки так і робимо, — підморгнув мені Лорд Бастіан.

— Ого, — я навіть не знала, що вигадати. — У мене... головний біль.

— Ох, розумію, — лорд вишкірив рівні білі зуби. — Здогадуюся, цей головний біль дуже сильний. Можливо, навіть, якби ви його описали, то сказали б, що він десь два метри й один сантиметр заввишки?

Я нічого не відповіла.

Лорд Бастіан засміявся.

— Я передам йому, що ви... не дуже добре почуваєтеся, — він відпустив двері та відступив, знову склавши руки за спиною. — Дуже сподіваюся, що ваш головний біль не посилиться. Гарного вечора.

— Гарного вечора, — я зачинила двері та застигла, бо почула, як лорд розреготався в коридорі.

Зрозуміло, що він мені не повірив. Чи, якщо точніше, вгадав причину мого уявного болю.

Але Принц Торн покаже себе ослом, якщо відправить ще когось, чи прийде сам, коли дізнається, що я погано почуваюсь. Я не була впевнена, що це стримає його надовго, але принаймні мала ніч, аби обдумати, як я маю діяти й що я можу зробити. А можливо, більше часу, оскільки він сказав, що має поїхати та зустріти військо.

— Чи справді ти хочеш, щоб він не приходив? — прошепотів цей набридливий голос.

— Так, — прошипіла я та роззулася. Босоніж по м’якому килиму перетнула передпокій, підійшла до буфета й налила собі віскі. Цей напій був найкращим із того, що можна було знайти в Арчвуді: ніжний і м’який, з ледь відчутним присмаком алкоголю. Чи так всі казали. Я все ще відчувала його пекучий смак, але випила віскі одним ковтком і після його опіку облизнула губи.

Мене це не дуже заспокоїло, тому я налила собі ще півсклянки й підійшла до вікна. Я вдивлялася повз золоті душі, що витанцьовували в нічному небі.

Військо Принца буде в Арчвуді вже до розпалу Бенкетів. Тож, скільки мине часу, перш ніж сюди дістануться Залізні Лицарі? І думати було не потрібно, аби зрозуміти, що це стосувалося радше важливості порту та Двору Високородних, ніж людей, що називали Арчвуд своїм домом.

Я прихилилася щокою до вікна й замислилася над тим, про що подумають люди, побачивши сили Високородних і дізнавшись про небезпеку із Західних Земель. Вони перелякаються та жахнуться. Я проковтнула віскі й цього разу зраділа його опіку. Аристократи, ймовірно, покинуть місто допоки загроза не мине. Багато хто має родини в інших містах і засоби туди дістатись. Але найбідніші жителі Арчвуду — шахтарі, працівники доків і робітники... Усі, хто підтримує місто з його портами та забезпечує їхнє функціонування... Для них не було легкої втечі. Вони мали виборювати кожен день...

Я відчула раптову зміну в кімнаті. На потилиці піднялися крихітні волоски — повітря сповнилося напругою. Від тихого клацання на моїй шкірі виступили сироти. Це був характерний звук замка.

З серцем, що затиналось у грудях, я повільно розвернулася до дверей і опустила склянку. Цього просто не могло бути.

Двері з розмахом відчинились, і там був він — з широко розставленими ногами, розправленими плечима та зав’язаним назад волоссям. Обладун-ки все ще закривали його груди. Справжній воїн, і тільки одне було зрозумілим.

Принц Торн прийшов завойовувати.

Розділ 25

Принц Торн зайшов усередину. На золотому руків’ї кинджала, пристебнутого до його грудей, відбилося світло моєї кімнати.

Я не думала. Мала б, але просто зреагувала.

Я жбурнула склянку в Принца Вітрусу.

Зробивши це, усвідомила, що й гадки не мала, наскільки насправді безрозсудна та дурна.

Склянка застигла в повітрі за кілька метрів від Високородного.

Я швидко вдихнула й витріщилася на нього.

— На’лей, — м’яко прохрипів Принц Торн. У його очах сяяв розкішний синій колір. Склянка розбилась об ніщо — повне ніщо. Не залишилося навіть крихітних осколків. Він просто її знищив.

Я нервово відступила.

Він посміхнувся, а я затремтіла, як якась здобич, котра усвідомила, що не тільки зустрілася віч-на-віч із досконалим хижаком, але й роздражнила його.

— Маєш хорошу руку, — сказав він. — Проте, краще б я дізнався про це за обставин, що не включали б предмет, запущений мені в голову.

Серце закалатало так швидко, і я перелякалася, що воно зараз вилетить з моїх грудей.

— Це... це випадковість.

— Справді? — не дуже повірив Високородний.

Я ковтнула та кивнула.

— Склянка просто вислизнула з пальців.

Він здійняв брову.

— Вислизнула аж крізь кімнату?

— Ви злякали мене, — захищалась я, повністю усвідомлюючи сміховинність виправдання. — Я не очікувала, що хтось відчинить двері й увірветься. Хоча мала б. Здається, це вже стало вашою звичкою.

— Ти погано знаєш мої звички, — скривився Принц. — Але я знаю, ти маєш звичку брехати, що мені дуже подобається.

Я застигла.

— Не погоджуся з вами. Я знаю принаймні дві ваші звички. Уриватися в місця, куди вас не запрошували, та наполегливо ображати мою честь щоразу, коли ви мене бачите.

— Яка ж це образа твоїй честі, коли це правда? — заперечив він. — Можливо, це ти ганьбиш себе брехнею.

Я розізлилася.

— Чому ви тут, Ваша Високосте?

— Ми маємо домовленість.

— Не маємо, але суть не в цьому. У мене головний біль.

— Так, десь два метри й один сантиметр заввишки?

Я витріщилася на нього.

— Не я це сказала.

— Знаю. Це слова Лорда Бастіана, — Високородний оглянув кімнату, примітивши оком моє взуття й відкорковану пляшку віскі. — Він завжди зменшує мій зріст на кілька сантиметрів, щоб я не був вищим за нього.

Я звела брови й похитала головою.

— Хай там як, у мене все ще болить голова, і я не в настрої скласти вам компанію на сьогодні.

Райдужки із завитками зупинилися на мені.

— Ми обоє знаємо, що це не так.

— Звідки вам знати? — я схрестила руки. — Ви хочете сказати, що можете так на когось налаштуватись, щоб аж відчувати, коли в них болить голова?

— Ні, — тихо й м’яко засміявся Принц Торн. — Я просто тобі не вірю.

— Що ж, це грубо.

— Правда ніколи не груба, тільки небажана, — він похмуро всміхнувся й я відчула, як роздратування поколює мою шкіру. — Ти маєш такий вигляд, ніби хочеш зараз жбурнути в мене й пляшку віскі.

— Це було б марнуванням хорошого напою, — випалила я.

— І було б набагато складніше вдавати, що вона просто вислизнула з пальців, — він підійшов ближче так тихо, як він вмів. — У нас домовленість. Ти збираєшся її дотримуватися?

— Ні, — я задерла підборіддя. — Бо в мене немає жодної домовленості, якої би мала дотримуватись.

— Я здогадався.

Я трохи відступила. Це було все, що мені вдалося зробити. Принц Торт опинився біля мене, перш ніж я встигла знову вдихнути. Однією рукою він обхопив мій стан і наступної ж секунди закинув мене на плече. На мить я була настільки шокована, що не могла поворушитися й так і звисала там. Його деревний запах охопив мене.

Тоді Високородний принц розвернувся.

— Милостиві боги! — скрикнула та вхопилася за його туніку. — Поставте мене на місце!

— Поставив би, але мені здається, ти сперечатимешся, — Принц Торн пройшов до спальні, минаючи ліжко. — А я надаю перевагу тому, щоб робити це поблизу ліжка, в якому я спатиму.

— Ви не можете цього зробити! — лють вибухнула в мені, стираючи здоровий глузд. Я била кулаками його спину, штовхалася ногами — повністю забувши кого я била. — Поставте мене... — шипіла я, коли біль розливався по стиснутих долонях і руках. — Чорт.

— Перестань, — сказав Принц Торн доволі веселим тоном. — Я справді не хочу, щоб ти зламала собі руки. Вони знадобляться нам пізніше.

— Милостиві боги, — я з жахом дивилась, як двері моєї кімнати з розмахом відчинилися. Він справді збирався нести мене до себе? Та він збожеволів!

— Ви можете мене відпустити?

— Я тобі не довіряю.

— Ви мені не довіряєте? — фиркнула я.

Двері моєї кімнати зачинилися.

— Ти влаштуєш сцену.

— Це не я зараз влаштовую сцену.

Принц Торн повернув голову й торкнувся підборіддям мого стегна.

— Це саме твій вереск розбудить усіх, хто вже ліг спати, і насторожить всіх, хто цього ще не зробив.

— Я не верещу! — я, ну, заверещала. — Мені це не подобається!

Я спробувала вивільнитись, але він міцно тримав мене за спину.

— Це безглуздо!

— Знаю.

Я була у відчаї.

— Тоді поставте мене, а то...

— А то, що?

— Мене знудить на вашу спину.

Принц Торн засміявся.

— Будь ласка, стримайся, бо якщо ти це зробиш, на нас знову чекатиме ванна.

Я загарчала та опустила погляд на руків’я меча, який звисав справа від його поясу. Я лежала впоперек захованого в піхвах леза. І знову ж таки я була надто розлючена, аби подумати, що роблю. Я підняла руку й потягнулася за ним.

— Краще не роби цього, — попередив Високородний.

Я застигла в кількох сантиметрах від золотого руків’я. У нього що, на потилиці були очі?

— Якщо тільки не знаєш, як ним користуватись і покажеш свою майстерність, — продовжив він.

— А якби так і було?

— Я дуже здивувався б, — зазначив Принц Торн, і я здійняла брови. — Але не думаю, що ти на таке здатна.

Я володіла кинджалом — Грейді навчив мене принаймні цьому. Та я знала, що кинджал і меч не могли зрівнятися один з одним, тож тихо зітхнула.

— Проте, підозрюю, що якби ти володіла мечем, то скористалася б ним, не вагаючись, — підсумував Високородний.

— Ви маєте рацію... — я скрикнула, тому що він підкинув мене. — А це вже було зайве, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він і засміявся. — Перепрошую. Моє плече... вислизнуло.

У моїх очах спалахнув диявольський вогник.

— О, я в цьому впевнена, Торе.

Принц аж застиг.

— Бачу, мені доведеться вбити Баса, — сказав він і покрокував далі.

У моєму й без того неспокійному животі все перевернулося.

— Що?

— Це лише жарт, — промовив інший голос. Я впізнала Лорда Бастіана. Підняла голову, але побачила тільки частину його грудей і відчинені двері кімнати. — Він жахливо сумував би за мною, якби вбив.

— Я на це не розраховував би, — попередив Принц Торн.

Лорд Бастіан розреготався.

— Чи можу я поцікавитися, чому ти несеш свою гостю, як мішок із картоплею?

Я зашарілася та перш ніж встигла щось відповісти, промовив Принц Торн:

— Вона вже створювала деякі проблеми.

— Це все, мабуть, через той головний біль два метри заввишки, — зазначив Високородний лорд.

— Тепер я втратив ще один сантиметр? — пробурмотів Принц Торн.

— Я просто констатую факти.

Тут я дещо збісилася.

— Він викрадає мене, а ви сперечаєтеся про те, наскільки він вищий?

— Бачиш, — Принц Торн притис мене до себе. — Навіть вона знає, що я вищий.

— Зрадниця, — зітхнув Лорд Бастіан.

— Це... — я зойкнула, бо Принц Торн схопив мене за стан й опустив на підлогу. Я вивільнилась і відійшла до лампи, що мерехтіла на стіні.

— Перш ніж я піду, — промовив Лорд Бастіан, — Крістіан відбув до Августини.

Августини? Це була столиця.

— Добре.

— Знаєш, Король буде незадоволений.

Принц подивився на нього.

— Ми обидва це знаємо.

— Саме так, — сказав Лорд Бастіан. Він поглянув на мене та знову всміхнувся. — До речі, Крістіан також хоче з нею познайомитися.

— Не сумніваюся, — пробурмотів Принц Торн.

— Хто такий Крістіан? — запитала я.

— Скалка в моїй дупі.

Лорд Бастіан засміявся.

— Що ж, не розважайтеся сьогодні занадто. Скоро вже ранок, і він буде раннім.

Принц кивнув у відповідь. Лорд усміхнувся, вклонився й зник за дверима.

— Він... інший, — пробурмотіла я.

— Це ще добре сказано, — Принц зачинив двері. Не торкаючись їх.

Я ковтнула.

— Ви інший.

— Це теж ще добре сказано, на’лей.

Я почувалася трохи ніяково наодинці з Принцом.

— То, чому ж цей ранок буде раннім? Ви передумали й від’їжджаєте на світанку зустрітись із військом?

Принц Торн засміявся.

— Не бійся. Я не покину тебе так швидко. Завтра я зустрінуся з жителями Арчвуду, щоб навчати тих, хто може й хоче захищати власне місто.

— Ого, — прошепотіла я й стисла руки докупи.

Він подивився на мене.

— Здається, тебе це бентежить.

— Так і є. Не те щоб я забула, що наближається. Просто, коли я чую про це, воно стає більш реальним. І я не боялася б вашої відсутності, — я поглянула повз нього, прикусила губу та зсунулася в бік. — Я чекаю на неї з радістю.

— Не роби цього.

Я знову подивилася на нього.

— Я не радив би тобі тікати, — промовив він і пройшов у кімнату.

— Тому, що ви мене зупините?

— Тому, що я поженуся, — він відстебнув ремені, що тримали короткий меч на його спині. — І я тебе впіймаю.

Я напружилася.

Принц зупинився й зняв із себе меч.

— Але, можливо, саме цього ти й хочеш, — він кинув його на скриню. — Побігти. Щоб я погнався.

Небажане збудження ввірвалося в мою кров. Це був ще один доказ того, що зі мною щось дуже, зовсім було не так. Я ковтнула та не поворушилася.

— Я цього не хочу.

Високородний відстібнув портупею й всміхнувся.

— Чого ж ти хочеш, на’лей?

— Не цього.

Його сміх скидався на темний дим.

— І що ж, на твою думку, це таке?

— Думаю, я маю стати вашою особистою худобою.

З нього вирвався короткий смішок.

— Моїм чим?

— Ви хочете мене, аби живитися. Ви самі сказали це...

— Це не єдина причина, — перебив Принц. — Твій барон попросив якусь причину. Я назвав йому одну.

— Тоді чому? — я зупинила себе. Його причини не мали значення. — Я ні на що не погоджувалася.

Він поклав зброю й скинув чоботи. Вочевидь, цього разу Високородний не мав на собі малого арсеналу для роззброєння.

— Я не так це пам’ятаю.

— Перепрошую? Ви не так це пам’ятаєте? — я витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. — Я впевнена, що висловилася доволі чітко.

— Так. Дуже чітко, — він схилив голову набік. — Так само чітко, як ти кінчила на моїх пальцях, — навіть не один раз, а двічі.

У мене щелепа відвисла, коли жар заполонив щоки й дещо нижче, глибоко в мені, де моє тіло, вочевидь, не знало сорому.

Ніздрі Високородного розширилися, а очі засяяли — я знала, що навіть на відстані він відчув це бажання.

Я заскреготіла зубами.

— Не розумію, як це пов’язано з цією домовленістю, на якій ви наполягаєте.

— Цілком точно пов’язано, — він зник на мить, а тоді з’явився, тримаючи пляшку й дві склянки.

Затамувавши подих, я спостерігала, як Принц зупинився біля маленького столика та налив нам напої.

— Тоді, якщо це так, у цьому маєтку й навіть Арчвуді є багато тих, хто б радо опинився на моєму місці.

Він поглянув на мене.

— Та чи жбурнув би хтось із них у мене склянку?

Я коротко вдихнула.

— Імовірно, ні, що має стати для вас полегшенням.

— Але не стає.

Я кліпнула, непевна, що сказати на це, — він дійсно хотів, аби йому в голову жбурляли тупі предмети? А значить Клод не помилявся щодо цього.

— І я також знаю, що ніхто з них не нагадував би мені вишні та не смакував би так добре на моїх пальцях, — продовжив він і запропонував мені випити. — І жоден із них не загадка для мене.

— У мені немає нічого, що можна було б вважати загадкою, — я вирячилася на склянку та взяла її з його рук.

Принц Торн подивився на мене таким палким поглядом, що важко було встояти.

— Чому ти так проти цієї домовленості? — насупився він.

Я зробила ковток. Напій виявився якимось сортом темного вина.

— Будь ласка, не кажи, що закохана в Барона.

Цього я не очікувала.

— А якщо так?

Його щелепа стиснулася.

— Тоді ти марнувала б почуття на чоловіка, який на них, очевидно, не заслуговує.

Вражена цим, я не одразу відповіла.

— Ви не так добре знаєте Барона, щоб таке казати.

— Я знаю, що єдина причина, чому він іще живий, це те, що ти сиділа в нього на колінах, а я не хотів би, щоб ти заплямувалася його кров’ю.

У грудях похололо.

— Тому, що він говорив про відрубування вашої руки? Він же лише жартував. Повна дурня. Це було несерйозно.

— Я не це маю на увазі, — він зробив ковток. — Хоча згоден, це дурня.

— Тоді що?

— Він торкався тебе, — відповів Принц. — Мені це не сподобалося.

— Що? Ви хочете сказати, що ревнували?

— Так.

Я засміялася.

— Ви це несерйозно.

Він поглянув мені у вічі.

— А схоже, що я жартую?

Ні, не було схоже. Я витріщилася на нього.

— Чого б це вам, заради богів, ревнувати?

— Я не знаю, — Принц Торн прибрав за вухо пасмо свого волосся. — Незнання стало доволі частим явищем у тому, що стосується тебе. Не певен, дратує це мене чи захоплює.

— Ну, мене це збиває з пантелику.

— Твоя впертість у цьому збиває з пантелику мене.

— Та невже? — коли він подивився на мене, я знала, що він говорив правду. — То ви дійсно не розумієте? Тобто вам на думку ніколи не спадало, що хтось розгнівається після такої вимоги?

— Якби ми з тобою не знали одне одного. Якби я не знав, яке задоволення тобі приносить мій дотик. Тоді так, я міг би зрозуміти чийсь гнів, але це не той випадок.

— Просто тому, що ми знаємо одне одного, і мені приносили насолоду ваші дотики, ще не значить, що я не хочу, аби мене запитали, і не значить також, що мені продовжать подобатися такі речі.

— Але я знаю, що ти хочеш мого дотику, — заперечив Високородний. — Лише кілька хвилин тому твій пульс пришвидшився від збудження...

— Милостиві боги, — я опустила склянку на стіл, щоб не жбурнути її знову. — Повірити не можу, що маю пояснювати те, чому мають вчити з народження...

— Але мене не народжували, — перебив він і насупився.

— Це не має означати... — я замовкла та витріщилася на нього. Мої губи розтулилися. Я раптом згадала те, про що говорила йому раніше у своїй кімнаті, — нездатність на співчуття. Під це підпадало багато речей, окрім турботи про інших. Розуміння. Уважність. Емпатія. Без співчуття існувала лиш... — Логіка.

— Логіка? — повторив він.

Я кивнула.

— Демінієни керуються логікою, а не емоціями? Здається, Принц Торн замислився над цим.

— Можна й так сказати.

Але логіка була холодна, а він — не такий.

— Учора ви запитали мене, чи хочу я приєднатися до вас у ванні. Ви не просто припустили, що я хотіла цього.

— Я знав, що ти цього хотіла, — сказав він і звузив очі. — Але відчув, що ти нервуєшся, — від непевності й збудження ти уривчасто дихала.

— Можете ніколи в житті не казати більше «збудження»?

— Чому? — у його очах підсвітився синій колір. — Бо правда про те, як ти почуваєшся поруч зі мною, тебе непокоїть?

— Можливо. О, я не знаю. Може, мені не потрібно, щоб ви згадували про це що п’ять секунд?

Він опустив підборіддя.

— Тож ти визнаєш, що я тебе збуджую?

Я розтулила рота.

— У мене сильне відчуття, що ти зараз збрешеш, — сказав він і злегка всміхнувся. — І скажеш, що не насолоджуєшся часом зі мною.

— Так, чи ні, це не має значення. Ви завжди маєте запитувати.

— Навіщо?

— Навіщо що?

— Навіщо, якщо ми обоє й так знаємо, чого хочемо?

Я роздратовано зітхнула, але відчайдушно намагалася стриматись.

— Бо ви не повинні припускати, що це ніколи не зміниться. Воно може. Це може змінитися будь-якої миті з багатьох причин.

— Хм, — промовив він. — Припускаю, що в такому випадку, я маю докласти зусиль, аби переконатись, що це ніколи не зміниться.

Я стисла губи.

— Я не до цього вела.

— Ні?

Я зітхнула.

— У мене таке відчуття, що ми розмовляємо різними мовами.

Він допив вино та знову всміхнувся.

— Тож, на’лей, чи хотіла б ти скласти мені компанію сьогодні, а також після мого повернення?

Я витріщилася на нього

— Що? — якимось чином він опинився ближче, менш ніж за півметра від мене. — Я роблю, як ти й попросила. Запитую.

— І чому ви зараз запитуєте?

— Тому, що для тебе важливо, аби я це робив.

Я дещо здивувалася.

— Ага, для цього трохи пізно, враховуючи, що ви мене викрали.

Принц Торн засміявся.

— Ти не викрадена й не в полоні. Якщо хочеш піти...

Він здійняв руку й торкнувся моїх пальців. Здивована доторком наших рук, я подивилася вниз. Я відчула... я не чула й не відчувала нічого, що не було б моїм власним. Він стис мої пальці та поглянув мені в очі.

— Я не зупинятиму тебе, Калісто. Я не... — він трохи насупився.

— Ви не що? Не такий, як інші Високородні?

Та дрібка розгубленості, що закарбувалася на його обличчі, коли він був у моїй кімнаті, з’явилася знову. Він схилив голову.

— А які інші Високородні?

— Це... це серйозне запитання?

— Так, — сказав він. — Що ти думаєш про мій вид?

Мені так і кортіло щось бовкнути, але я мудро стулила рота.

Принц Торн вивчав мене.

— Я бачу, що ти маєш власну думку з цього приводу. Поділися нею.

У тисячний раз у своєму житті я побажала, щоб моє обличчя не виказувало моїх думок.

— Я. Я не знаю добре жодного Високородного. Насправді ви єдиний Високородний, з яким я провела хоч якийсь час. Але з того, що я знаю? Що я бачила? Високородні не дуже про нас піклуються, хоч і називають себе нашими захисниками. Тільки подивіться на Бенкети, прекрасний приклад цього.

Він провів великим пальцем по моїй руці.

— А що з ними?

— Бенкети завжди схожі радше на святкування для Високородних, ніж низькородних.

— І чому ти так вважаєш? — усміхнувся він. — Не соромся, на’лей.

— Припиніть мене так називати.

— Але я заінтригований дізнатися твою думку, і ти таки поводишся вперто, що дуже...

— Так. Знаю. Влучно, — я тяжко зітхнула. — Якщо Король Евр і Демінієни прагнуть довести свою відданість справі захисників, то чому лише кілька днів на рік? Чому не робити цього щодня? Не те що...

Я зупинилась і вирішила, що, мабуть, краще дослухатися поради, яку я дала Грейді, і стулити рота.

— Це не має значення.

— Так, має, — його великий палець застиг на моїй долоні. — Не те щоб, що?

Я похитала головою.

— Не те щоб... ми голодували тільки кілька днів на рік. Зрозуміло, що Двір Високородних має вдосталь їжі, аби ділитись. Упевнитися, що як можна більше ротів не голодуватимуть впродовж року, було б набагато кращим способом показати нам, що Високородні насправді наші захисники.

— І що ти знаєш про голодування? — тихо запитав він.

Я здивувалася. Це був не виклик, а щире запитання. Тому я відповіла чесно.

— Я... я виросла без дому...

— Ти була сиротою? — стривожено запитав він.

Моє серце стислося, але я витримала його погляд. У глибині душі я сподівалася, що він усвідомить, що ми вже зустрічалися, та чекала, коли я зрозумію, чому інтуїція не давала мені розповісти йому про це.

— Я була лиш однією з багатьох. Занадто багатьом не судилося подорослішати, — відповіла я, коли жоден із нас нічого не усвідомив. — Я знаю, що таке засинати та прокидатися голодною, день за днем, ніч за ніччю, коли деякі мають більше їжі, ніж можуть навіть сподіватися з’їсти. Їжі, яку вони просто викидають.

Принц Торн кілька секунд мовчав.

— Мені шкода це чути, Калісто.

Зніяковівши від щирості в його голосі та від власного імені, я відвернулась і кивнула.

— Хай там що, я можу вигадати кращі способи для Короля показати його любов до інших: Високородних чи низькородних.

— Ти говориш, як Бейлен.

Я поглянула на нього.

— Ви знаєте його?

— Я знаю, що він казав те саме, або ж щось дуже схоже, — сказав він, не відповівши насправді, на моє запитання. — Ти ж ніколи не була в жодному із Дворів, правильно?

— Ні. Ніколи не мала честі.

Принц знову провів великим пальцем по моїй долоні.

— Більшість не сприйняли б це за честь.

Я здійняла брови. Він і раніше натякав на те, який його Двір жорстокий. Але те, як він промовив це зараз, відчувалося геть по-іншому.

— Що ви маєте на увазі?

— Я знаю, який вигляд мають Двори здалеку. Занепадницька розкіш від дахів до вулиць, усе в блиску й золоті, — пояснив він. — Але як і з більшістю речей, що гарні ззовні, всередині немає нічого, крім руїни та люті.

Я затремтіла.

— Але твоя правда. Король міг би зробити більше. Усі ми могли б і мали. Упевнений, ми не стикнулися б із цими проблемами із Залізними Лицарями, якби зробили все інакше.

— Це дивно, — сказала я за мить. — І радше... мило.

— Що саме?

— Погоджуватися.

Принц Торн засміявся.

— Я можу вигадати інші речі, щодо яких ми погодимося, і вони набагато кращі, ніж просто милі.

— І тепер ви все зруйнували.

Він засміявся ще більше, і я відчула, як здригнулися мої вуста. Його сміх був майже такий же заразний, як і в Наомі, і це змусило моє серце непевно підстрибнути.

Запанувала тиша.

— Не знаю, наскільки я схожий на інших, але знаю, чим відрізняюсь. Я не змушуватиму тебе до того, чого ти справді не хочеш.

Високородний відпустив мою руку, але його дотик ще залишився та зігрівав мою шкіру. Я відступила, сповнена сумнівами. Ніхто із нас не поворушився. Я стиснула губи й поглянула на двері. Я вагалася, шукаючи причину залишитись, і таки знайшла одну.

— Лорд Бастіан сказав, що Король буде незадоволений, — я подивилася на Принца. — Чим?

Той коротко всміхнувся.

— Моїм рішенням щодо Арчвуду.

— Не розумію, — продовжила я. — Ви ж маєте захищати Арчвуд...

Я замовкла, пригадавши його слова за вечерею. Ми тут для того, щоб визначити, яких заходів...

— Якщо тільки це не був лиш один із варіантів. Спроба вирішити, чи варті ми порятунку, чи... — я не змогла завершити це речення.

— Чи ні, — Принцу не було важко промовити це вголос. Можна було б також зруйнувати Арчвуд.

Прімвіра була б закинута, а вздовж Східного Каналу були б побудовані нові порти. І цей варіант найбільше подобається Королю.

Розділ 26

— Боги, — із жахом вигукнула я й притиснула руку до грудей. — Навіщо вам...? Чекайте. Чому Король буде незадоволений вашим рішенням не руйнувати Арчвуд?

Принц кілька секунд дивився на мене.

— Бо було б легше зруйнувати місто.

— Легше? — прошепотіла я. — Вбити та перемістити тисячі невинних людей легше?

— Це менш ризиковано для сил Високородних. Мало хто, якщо хтось взагалі, постраждав би під час... усування Арчвуду, як можливої переваги, — сказав він, склавши руки на грудях. — Наші лицарі загинуть, захищаючи місто.

Я не дуже здивувалася почутому, але все одно не могла в це повірити. Не те щоб я вважала, що Король Евр дуже переймається долею низькородних, але це... було так жорстоко. Це була така байдужість.

— Отже, життя низькородних так мало значать для нашого короля?

Принц нічого не відповів.

Уїдливий сміх обпалив моє горло, коли гнів переповнив мене.

— Так от, що сталось з Асторією? Вас послали, як суддю та ката?

— Асторія — це зовсім інша історія, — знервовано заперечив він. — Місто вже було втрачено.

— Чи має значення причина зруйнування? — запитала я.

Він знову нічого не відповів.

Я глибоко вдихнула.

— Скількох людей ви вбили?

— Занадто багато, — коричневий у його очах потемнів до вугільно-чорного і поширився на інші кольори. Я могла поклястися, що в кімнаті похолоднішало. — Але просто, щоб ти знала, ані я, ані мої лицарі не грабуємо міста, що впали. Ми не здіймаємо меча на тих людей. Не вбиваємо без розбору. Ті смерті сталися попри все, що ми зробили, аби їм зарадити.

— Ви маєте на увазі, що ті смерті сталися тому, що люди, які жили в тих містах відбивалися? Захищали свої домівки й життя? Ви очікували, що вони цього не робитимуть?

— Я не очікував би від них нічого іншого, — сказав він.

Мені раптом стало холодно, і я зіщулилася.

— Скільки міст наш король розцінив не вартими дорогоцінних життів Високородних? — запитала я, згадуючи всі ці маленькі селища та міста, які зникли впродовж років.

— Занадто багато, — сухо повторив Високородний. — І набагато більше було б втрачено, якби я щоразу погоджувався з Королем.

Він схилив голову.

— Що? Гадаєш, я можу не виконувати наказів Короля? Я принц, а він Король. Вибір обмежений, навіть для таких як я.

Я витріщилася на нього — частина мене розуміла, що він лиш ще один гвинтик у колесі — хоча й дуже потужний гвинтик. Я тремтливо вдихнула.

— Що змушує вас вирішувати, яке місто достойне вашого захисту, і яке засуджене на смерть? І ще краще, навіщо вам рятувати Арчвуд після того, що з вами зробили?

М’яз заграв на його щелепі.

— Ти.

— Що?

— Я не маю відповіді щодо інших міст, але тут... Це ти. Твоя відвага. Я подумав, що якщо ти така смілива, то тут точно мають бути інші люди. Такі, як ти.

— Такі, котрі відбиватимуться?

— Це інше запитання, на яке ти вже знаєш відповідь, — чорний колір розсіявся в його очах, і знову з’явилися сині й зелені відтінки. — В якомусь сенсі я радий, що мене отруїли. Якби цього не сталось, я не знайшов би тебе.

Але ви знайшли мене раніше. Ці слова з’явилися на моєму язиці, але я їх не промовила вголос. Подивилася у вікно, проковтнувши те, що не дала мені сказати інтуїція. Удалині я побачила світло душ.

— Ти нарешті вважаєш мене чудовиськом?

Я заплющила очі.

— Ти повинна, — сказав Принц Торн м’яко. — Кров на моїх руках ніколи не змиється. І я ніколи не намагався б цього зробити.

Мене охопило легке тремтіння — у його словах відчувалася провина і, можливо, біль, що він ніс. Чи тільки його руки мали бути заплямованими? Чи також Короля? Бо Високородний мав рацію. Вибір таки був обмежений. Усі відповідали перед кимось, навіть Король. Подейкували, що він відповідав перед богами, але Принц все ще мав вибір.

— Що станеться, якщо Король буде не просто незадоволений вашим рішенням, а вимагатиме, щоб ви все одно зруйнували місто? Якби ви відмовилися?

— Війна, — відповів той. — Така, що те, що назріває в Західних Землях, здаватиметься лише незначною сутичкою, яка скоро забудеться.

Мені перехопило подих.

— Ви маєте на увазі Велику Війну? — прошепотіла я.

Він кивнув.

Минула мить.

— Знаєш, яким був світ до Великої Війни?

— Не дуже.

— Більшість не знають, — Принц Торн повернувся до буфета й налив собі ще. — Налити тобі?

Я захитала головою.

Він закоркував пляшку.

— До того часу, коли королівство остаточно відновилося від Великої Війни, не залишилося нікого, щоб записувати хроніки, або того, хто пам’ятав, як було до, і вони забрали із собою спогади про тисячі й тисячі років цивілізації. Було вирішено, що краще все це забути.

— Ви... жили в ті часи?

— Ні. Мене створили незадовго по тому, зі знанням про минуле, — він підійшов до вікна і задумливо поглянув надвір. — Нашою мовою Велику Війну назвали Одкровеннями.

У мене холод пробіг по спині.

— Високородні завжди були поблизу, наглядаючи й навчаючи. Захищаючи не тільки людей, але й самі землі, — продовжив Принц. — Ми мали багато імен протягом історії, нам навіть поклонялись, як богам, а в якийсь момент називали справедливим лісовим народом — німфами й магічними істотами з іншого світу... якийсь час.

Він тихо засміявся.

— Інші вірили, що ми елементалі — духи, що втілювали природу. Дехто вірив, що ми янголи, божі слуги, у той час, як інші, бачили в нас демонів — обидва варіанти внесені в писання смертними, які ледь розуміли свої видіння й передбачення.

Мені знову перехопило подих. Він говорив про видіння, які були в мене?

— Припускаю, перші Демінієни були всіма цими речами в різних сенсах. Кожне ім’я, що їм давали, підходило якимось чином, — він зробив ковток. — Та Демінієни були древніми, Калісто. Такими самими старими, як і цей світ. Вони були тут, коли першому смертному дарували життя, і гадаю, ми залишатимемося тут ще довго, після смерті останнього.

Нова хвиля тремтіння пройшла вниз по спині. Я підійшла до дивану та сіла.

— Але час невблаганний, і навіть Демінієни не захищені від його впливу, — Принц Торн пив і дивився на мене. — І якщо спочатку Демінієни взаємодіяли зі смертними, настав час, коли це вже не могло продовжуватися. Демінієни більше змістились у роль спостерігачів, але почали втрачати зв’язок із тими, кого захищали. Наймудріший із Демінієнів — на ім’я Мікель — побачив у цьому небезпеку. Він уже бачив це в інших. Як їх змінював час, роблячи холоднішими, менш емпатичними та людяними. А потім почалися ті нещасні випадки.

— Що ви маєте на увазі під нещасними випадками?

— Смерті, — криво всміхнувся він. — Причини були різними. Іноді просто переляк від видовища, як Демінієн забирає життя смертного. Інші випадки траплялися, коли Демінієни намагалися зупинити смертного від завдання шкоди іншим людям, або землям, а в ті часи вдарити смертного... було нечувано.

— Ну, це точно змінилося, — пробурмотіла я.

— Так, змінилося, — він допив вино й поставив склянку в буфет. — Мікель знав, що настав час його братії відступити від людей, відпочити в надії, що коли вони прокинуться, то відновляться. Тож, він наказав їм спуститися під землю та заснути — так вони й зробили. І спали століттями, ставши нічим більшим за забуті міфи та легенди для більшості, і невідомими предками для інших.

Я взяла м’яку плюшеву подушку й пригорнулася до неї.

— Що... що сталося?

Принц Торн замовк на якусь мить.

— Час продовжився. Світ до цього... Світ, що впав... був настільки розвинутим. Будинки, що виструнчувалися, високі, як гори. Їжа, за якою рідко полювали, але розводили й культивували. Міста, що з’єднувалися дорогами й мостами, що простягалися на кілометри. Вулиці переповнені електротранспортом, а не каретами, та залізні клітки, що підіймали людей у повітря й переносили через моря. Світ був не таким, як зараз.

Те, що він розповідав, здавалося неправдоподібним і неможливим для розуміння, але Високородні... не могли брехати.

— Ці величезні будівлі замінили дерева та знищили цілі ліси, машини забруднили повітря, і легкість життя підштовхнула істот по всьому світу до межі зникнення, а то й за неї. Усе мало свою ціну. Світ помирав, і смертні не були здатні змінити свої життя, або просто не хотіли. Причини не мали значення, тому що все це руйнування пробудило Високородних. Ці древні намагалися попередити людей, але їх майже ніхто слухав. Та й надто мало Демінієнів забажали відновити зв’язок із людьми. Забагато вбачали в смертних прокляття цієї землі. Чуму, яку потрібно було винищити, і саме це вони й зробили. Більшість Демінієнів пішли проти людей, вірячи, що їх треба позбавити свободи, та переконані, що це був єдиний спосіб урятувати їх і світ. Інші ж намагалися захистити людські права — тоді почалася війна. Вона була між Високородними. Від їхніх боїв здригалася земля, допоки будівлі не впали та не здійнявся вітер, що послав вогонь крізь міста й підняв океани, які поглинули... цілі континенти. Смертні просто опинилися поміж полум’я.

— Континенти? — прошепотіла я.

— Їх було сім — величезні ділянки землі, оточені безкраїми водоймами, — сказав він. — Їх більше не сім.

Боги. Я сильно стисла подушку.

— Смертні теж були частково винні в тому, що сталося. Зрештою, саме їхні дії, їхній егоїзм і свідоме незнання пробудили Високородних. Та ніхто з них не заслуговував такої люті, такої руїни, — подивився на мене Принц. — Велика Війна не просто забрала життя. Вона повністю змінила світ.

Я намагалась усвідомити все це, але не була певна, що це мені колись вдасться.

— Зараз існують Демінієни, що були частиною того світу, правильно?

— Небагато. Обидві сторони зазнали значних втрат.

— Король?

Принц Торн повернувся до мене.

— Він жив за тих часів.

— І на чиєму боці він воював? — перелякано запитала я.

— На обох... Багато з Демінієнів, котрі вижили, були десь посередині. Вони вірили, що смертним потрібен захист, але їм не можна довіряти контроль над землями. Що наодинці, або ж діставши якусь справжню силу, вони повторять історію.

Іноді мені здавалося, що ми, низькородні, не здатні навіть донести графин води, не розливши. Але стверджувати, що ми повторимо історію, яку навіть не знали, було дуже несправедливо.

— А ви як вважаєте?

— Я не певен, — криво всміхнувся Високородний і подивився мені в очі. — Це справді змінюється щодня. Проте я знаю, що така війна не має повторитися. Смертні її не переживуть, і треба вжити всіх можливих заходів, щоб цього не сталося.

— Тож, що це тоді? — запитала я та підвелась. — Пожертвувати кількома, аби врятувати більшість? От що означає, підкорятися наказам Короля?

— Простими словами? Так, — відповів він. — Є причина, чому більшість смертних не знають історію свого світу.

— Тому що, якби знали, то боялися б Високородних?

Він кивнув.

— Ще більше, ніж зараз.

По шкірі виступили сироти, я провела долонями по руках. Сумнівалася, що це було єдиною причиною, чому історію приховували. Можливо, Король і правителі не хотіли дати нам можливість змінитися та стати кращими, ніж раніше.

— Це занадто важко осмислити.

— Знаю.

— Припускаю, невігластво — це блаженство, — пробурмотіла я.

— Знання ніколи нічого не полегшує, — глибоко вдихнув Принц Торн. — Те, чим я з тобою поділився, — це заборонено робити.

Я подивилася на нього.

— Тоді чому ви це розповіли?

— І знову ж таки, я не знаю, — засміявся він. — Думаю, я відчував потребу пояснити, чому робив те, що робив, бо це здається...

Він насупився.

— Це здається важливим, щоб ти розуміла, що я не...

Що він не був чудовиськом.

Я важко вдихнула. І гадки не мала, що думати. Чи був він чудовиськом? Можливо. Він стверджував, що не мав співчуття й зрівнював міста із землею за наказом Короля, але він ніс тягар цих наказів. Я бачила це навіть зараз.

Я не знала, чи був він хорошим, чи поганим. Як і я. І мені не потрібна була інтуїція, щоб упевнитись у цьому, чи зрозуміти, що він врятував, кого міг, і оплакував тих, кого не зміг.

— Якщо бажаєш піти, Калісто, я не зупинятиму. Я навіть не звинувачуватиму тебе, — сказав Принц Торн і поглянув на мене. — Це я обіцяю.

Я кивнула, відступила й відвернулася від нього, тому що це... було те, що я вважала за необхідне зробити. Я перетнула простір, відчуваючи, як його погляд спопеляє мою спину. Дійшла до дверей і взялася за ручку. Вона повернулася в моїй руці. Двері скрипнули й відчинились. Я подивилася у вузький прохід і моє серце закалатало. Я застигла в нерішучості, бо я...

Я не хотіла йти.

Попри те, що мала б піти, і те, що дізналась, я хотіла залишитись. І я знала, що це означатиме, якщо зроблю те, на що я погоджувалася. До компанії, якої він хотів, не входило навчання його тонкощів згоди чи продовження суперечок про, богам лише відомо, що. Він хотів мене. Мого тіла. Я хотіла його. Його тіла.

Чому я не могла цього мати?

Жодної причини, крім... гострого чуття нервовості, тому залишитися чомусь незбагненно видавалося більшим.

Тому, що це була не просто насолода, якої я шукала. Це було товариство. Принц Торн, здавалося, з незрозумілої причини довіряв мені. Складність того, хто він і що. І спокій, який я знаходила з ним.

Я зачинила двері, озирнулась і побачила, що він так і не зрушив з місця. Наші погляди зустрілись, і мені здалося, що я побачила краплю здивування на його обличчі.

Принц повільно простягнув мені руку. У грудях відчувалося так тісно й так вільно водночас. Я босоніж пішла до нього й навіть не відчула холодну підлогу. Вклала свою тремтливу долоню в його, а він не зводив з мене очей. Цей доторк став шоком для чуттів. І, коли його пальці переплелися з моїми, інтуїція промовчала, але я чомусь знала, що нічого більше не буде таким, як до цього моменту, до цієї ночі.

Розділ 27

Напевно, це була тільки моя занадто велика уява, що заповнювала пробіли в моїх думках, про які мовчала інтуїція. Та я ніяк не могла позбутися відчуття, що саме цей вибір став початком усіх змін.

Принц Торн повернувся та мовчки повів мене до спальні. З тремтливим серцем я поглянула на двері у ванну кімнату, а тоді на ліжко. Я трохи нервувалася — це була суміш очікування й... невідомості. Минуло так багато часу, відколи я з кимось була.

І я ніколи не була з таким, як він.

Принц Торн зупинився біля ліжка й повернувся до мене. Він досі не промовив ані слова й просто торкнувся долонею моєї щоки. А я вдивлялася, як у його очах кружляли кольори. Чи знав він, чому вистукувало моє серце зараз? Я закусила нижню губу.

Витримавши мій погляд, Високородний провів кінчиками пальців від моєї шиї до плечей, а потім розвернув спиною до себе.

— Яким було твоє життя? У дитинстві?

— Я... не знаю, — я затремтіла від ледь відчутних дотиків.

— Так, знаєш, — він перекинув пасмо мого волосся через плече. — Розкажи мені.

Я подивилася вперед.

— Чому ви хочете це знати?

— Просто хочу.

— Це не так вже й цікаво.

— Сумніваюся в цьому, — сказав він. — Розкажи мені, на’лей.

— Було... — у мене перехопило подих, бо його пальці натрапили на ряд крихітних гачків на спинці сукні. Лампа над ліжком замерехтіла та трохи налякала мене. Його здатність робити таке була чимось, до чого я, мабуть, ніколи б не звикла. — Було складно.

Якусь мить він мовчав.

— Коли ти стала сиротою?

— Коли народилася, — гірко засміялась я. — Чи, припускаю, одразу по тому. Не знаю, що сталось із моїми батьками — може, вони захворіли, або просто не хотіли мене — і я... я думала про це часто раніше. Чому вони мене віддали? Чи мали вони вибір?

— Більше про це не думаєш? — запитав він, повільно розстібаючи гачки.

Я захитала головою.

— Це не має жодного сенсу. Так можна й збожеволіти, якщо постійно думати про це. Тож я вирішила, що вони просто не мали вибору.

— Імовірно так і є, незалежно від подій, — погодився Високородний і я кивнула. — Як ти вижила?

— Роблячи все необхідне, — сказала я та швидко додала. — Я була не сама. Я мала друга. Ми виживали разом.

— І цей друг... Це спростило виживання?

Я замислилася над цим. Його долоня торкнулася моєї спини.

— Так, спростило, але...

— Але?

— Але й ускладнило, — прошепотіла я. — Тому, що це вже не лише про себе потрібно дбати, знаєте? Про когось іншого теж — того, за кого переживаєш щоразу, коли ви розлучаєтеся, шукаючи їжу, чи грошей, чи прихистку... Скільки всього може статися на вулицях. Кожен... — я зупинилася та знічено переступила з ноги на ногу.

— Кожен що?

Я подивилася на нього з-за плеча. У приглушеному світлі тіні приховували його обличчя.

— Ви справді хочете це знати? Бо ви не маєте вдавати, що вам цікаво, аби ми робили це, чим би воно не було.

Він здивовано поглянув на мене.

— Я не вдаю, — відповів він. — І під час вечері теж не вдавав.

Я здійняла брову.

— Вас справді зацікавили різні види заячої капусти? — засміялась я. — Нікого не цікавить заяча капуста.

— Але вона цікавить тебе.

— Ага, ну мене легко зацікавити.

Принц Торн засміявся разом зі мною.

— У цьому я теж сумніваюся, — сказав він. — Кожен що, на’лей?

Я прикусила нижню губу й трохи захитала головою.

— Кожен — потенційний ворог. Інші діти, кожен, з ким ділиш простір, кому довіряєш. Людина, що дає тобі хліб сьогодні, може викликати на тебе магістратів завтра, або звинуватити в крадіжці. Занадто дружній пан знизу по вулиці? Що ж, ця дружба має свою ціну, — я здригнулася, бо його пальці застигли біля останнього гачка. — Отже, ти дбаєш не тільки про себе, але й ти не сам. У тебе є хтось, хто теж піклується про тебе.

Він помовчав із мить.

— Ти говориш про це так, ніби воно нічого не значить.

Справді?

— Це просто життя.

Ще одна коротка мить тиші.

— Ти навіть хоробріша, ніж я собі уявляв.

Почервонівши, я вимучила з себе сміх.

— Це неправда. Я провела все життя в страху. Я й досі... — я глибоко вдихнула. — Не думаю, що колись була чи й зараз є сміливою. Імовірно, просто відчайдушно виживала.

— Страх не применшує хоробрості, — сказав він і завершив із гачками. — Як і відчай. Навіть навпаки, примножує її.

— Можливо, — пробурмотіла я та кашлянула. — Я запитала б, яким воно було для вас, але, якщо ви ніколи не були дитиною... — я замовкла й насупилася. — Це дуже дивна річ, щоб промовляти уголос.

Принц розреготався. Я відчула м’який дотик його пальців на своїй шкірі — він розпускав мою сукню. Її рукави опустилися трохи нижче на руки та зупинилися на ліктях.

Але цікавість взяла гору і я запитала:

— Як воно? Бути створеним?

— Важко пояснити та, ймовірно, неможливо зрозуміти.

Я знову затремтіла від доторків його рук до моєї спини.

— Але це ніби... прокинутися, розплющити очі й знати все.

Я кліпнула.

— Усе? Одразу? — я озирнулась, але Високородний так повернув голову, що я не розгледіла виразу його обличчя. — Ви знаєте все?

— Так, але потрібен час, аби зрозуміти, що ти знаєш, і як це співвідноситься зі світом навколо — світом, до якого ти ще не входиш, — його пальці пройшлися вздовж моїх лопаток. — Можуть знадобитися роки, щоб повністю це усвідомити.

Я спробувала уявити, як це — прокинутися зі знаннями, яких я набувала б впродовж всього життя, тільки за лічені хвилини. Він не помилився. Я не могла зрозуміти.

— Звучить... потужно.

— І навіть дуже.

Я не ворушилася й насолоджувалася теплом його дотику, поки він продовжував досліджувати мою спину.

— А коли вас створили, ви мали такий вигляд, як зараз?

— Не зовсім, — Принц Торн провів пальцями вниз по спині. — Коли я прокинувся, то був глибоко під землею.

Я зойкнула.

— Вас закопали живцем?

— Ні, на’лей, — він знову провів руками вгору. — Я створений із землі, як і всі Демінієни. Тому, коли наша свідомість прокидається, ми ще не повністю... сформовані.

— Не повністю сформовані? — мій погляд упав на його меч у піхвах. — Тут мені знадобиться більше подробиць.

— Потрібен час, аби наші тіла розвинулись у те, що ти зараз впізнаєш, і дещо може піти не так в процесі створення, — пояснив він. — Спочатку ми лише свідомість. Тоді із часом зі скель глибоко під землею формуються наші кістки, а плоть — із каменю, — його пальці торкнулися моїх ребер. — Коріння Відьмолісся живлять нас, створюють наші органи та заповнюють судини. Процес може тривати роками, допоки ми слухаємо життя навколо нас і над нами.

Моя щелепа, ймовірно, відвисла. Я намагалася зрозуміти це все й здалася, тому що це було неможливо.

— Роки під землею? Я збожеволіла б.

— Звісно. Ти смертна, — просто зазначив він. — Ми — ні.

— Але я не розумію ... Я маю на увазі, ви стікали кров’ю. Не живицею.

— Як і Відьмолісся.

Я скривилася, пригадавши плітки.

— Я чула, що дерева Відьмолісся мають кров, але...

— Не вірила?

— Я гадала, що люди просто бачили червону живицю, але, мабуть, тепер я розумію, чому дерева Відьмолісся такі священні, — тремтливо засміялась я. — Знаєте, тоді в саду, коли ви сказали, що є частиною всього навколо, я навіть не думала, що ви говорили буквально.

— Більшість не подумала б, — він пройшовся пальцями по вигину талії.

Я розмірковувала над тим, що він розказав мені про минулий світ.

— Чи знали ті, хто жив до Великої Війни, про Відьмолісся?

— Якщо й знали, то забули, але мали бути знаки: на вході до лісу про те, що вони ступають святою землею. Попередження, які, напевне, проігнорували. Саме руйнування Відьмолісся розбудило перших.

В якомусь сенсі важко було не злитися на наших предків, коли здавалося, ніби вони свідомо вирили собі могили.

— Є ж Високородні, які народжуються, правда? — запитала я. — Я не маю на увазі селестіалів.

— Діти Демінієнів народжуються й старіють так само, як селестіали, чи смертні, або, можливо, повільніше.

— Так я і думала... У вас є діти?

— Ні.

Не знаю чому, але я відчула полегшення, почувши це.

— Кажуть, що Демінієни насправді вибирають, коли мати дитину. Наче обидві сторони мають забажати створити дитину. Це правда?

— Так.

— Мабуть, приємно, — прошепотіла я.

— А в тебе, — він знову провів руками вгору по спині, — є діти?

— Боги, ні.

Принц Торн засміявся.

— Я так розумію, ти не дуже любиш дітей?

— Не те щоб. Це просто трохи... — я зупинилася та згадала слова Грейді. З чого б це мені хотіти привести дитину в цей світ? Це, до чорта, було хороше запитання для багатьох, але для мене... Навіть краще. Як мені торкатися власної дитини?

— Я розумію, — промовив він тихо.

Я нічого не відповіла й подумала, що, можливо, він вважає, що я не змогла б дати дитині життя, на яке вона заслуговує. Що я боялася повторити історію. Я не хотіла так вчиняти з дитиною. Не могла. Але звідки йому знати, як насправді мені було б складно...

Я кашлянула.

— Хай там як, ви сказали, що щось може піти не так під час створення...

— Якщо потривожити процес, створення переривається, — він провів долонями по моїх руках і схопив рукави сукні. Шовкова тканина зіслизнула з мене й впала навколо стоп. Мені перехопило подих. — Те, що виходить назовні, навіть менш смертне, ніж Демінієни.

Холод пройшовся оголеною плоттю.

— Ви говорите про тих, які не схожі на нас? Як нікс?

— В якомусь сенсі, — відповів він і знову торкнувся долонями моїх ребер, відганяючи холод, — ніксів спеціально пробуджують рано.

Я згадала ще одну розмову в цій кімнаті.

— Саме це ви мали на увазі, коли сказали, що не довіряєте тим, хто створив ніксів?

Його дихання торкнулося моєї шиї, а тоді я відчула там його губи.

— Так.

Я хотіла запитати, навіщо комусь переривати процес, але його руки проклали собі шлях до мого стану. Пальці ковзнули під тонке мереживо й почали його опускати.

Серцебиття прискорилось. Я озирнулась і побачила лиш маківку схиленої голови — Високородний повільно тягнув тканину вниз, і вона теж доєдналася до сукні на підлозі. Розвіюючи мої думки, його рот торкнувся вигину моїх сідниць. Принц піднявся, проводячи губами вздовж моєї спини до потилиці.

— Скажи мені дещо, на’лей, — сказав він і розвернув мене до себе. — Так ти виживаєш зараз?

Я подивилася йому в очі. Синій колір поглибшав до кольору неба в сутінках і проник в інші відтінки.

— Що ви маєте на увазі?

Він зібрав моє волосся та відкинув його назад.

— Ти досі виживаєш, роблячи все необхідне?

— Так, — прошепотіла я.

Густі вії опустилися, приховуючи його очі.

— Тому ти вирішила залишитися сьогодні?

У животі закрутило.

— Ні.

— Справді?

Тремтливими руками я стиснула його туніку й потягла догори. Моє серце закалатало. Він мовчки перехопив її та зняв сам, тож я потяглася до застібки на його штанах. Розстібаючи ґудзики, я зовсім не почувалася так, як тоді, коли робила це з ним вперше. Не почувалась я так і, стягуючи вниз м’яку, зношену тканину його штанів.

— Так, — відповіла, коли він звільнився від них. Я поклала долоні йому на живіт і заплющила очі, наповнюючись відчуттям його гладкої шкіри під своїми руками. Мною знову прокотилося тремтіння. — Справді.

Принц нічого не відповів. Я провела руками по його грудях, розмірковуючи над тим, що його шкіра дійсно була зроблена з каменю. На кілька секунд я дозволила собі трохи загубитися просто в дотиках до нього. Тертя його твердої шкіри об мої набагато м’якші руки. Припливи та відпливи в його животі. Натягнуті м’язи. Напевно, я мала дещо дивний вигляд, але новизна дотику до іншого була занадто сильна, щоб їй протистояти. Він не зупинив мене. Просто стояв там, дозволяючи мені досліджувати, так само як я дозволяла йому робити те саме. І тому, напевне, він не зміг би колись зрозуміти, що він мені дав. Я опустилася перед ним на коліна — кам’яна підлога була така ж тверда, як його шкіра, але холодна.

Я розплющила очі та поглянула на тверду, товсту довжину, що між його стегон.

— Ви прекрасні, — прошепотіла я.

Він схилив голову, відкриваючи світлу одну... темнішого відтінку щоку.

Мої вуста розтулилися.

— Ви... зашарілися?

— Так... — він звучав щиро невпевненим.

У цій його ледь помітній плямі на щоці було щось надзвичайно чарівне — те, що хтось настільки сильний і позасвітний, як Демінієн, може почервоніти.

— Так, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він. — Не думаю, що зі мною колись таке траплялося.

— Можливо, траплялось, але вам ніхто про це не казав.

— Більшість не мала б на це відваги, — зазначив він і випрямив голову. — Але гадаю, це... вперше.

Імовірно, це було не вперше, але мені сподобалася думка про те, що я була першою, хто змусив страхітливого Принца Вітрусу зашарітись. Я всміхнулась і провела руками по його стегнах, зосереджуючись на його довжині. Стоячи на колінах, я мала тягтися, щоб дістатися до нього, — Високородний був дуже високий. Я провела руками по його шкірі, відчуваючи тверді вигини його сідниць, а тоді знову по плоті його стегон. У цей час моя кров шаленіла. Його розмір був неймовірний... і несамовитий, і навіть якби в мене не було такої великої перерви в цьому, я все одно нервувалася б.

— Я тут подумала, — сказала я, почуваючись сміливо й грайливо. — Оскільки ви вже куштували десерт, буде справедливо, якщо це зроблю і я.

Його пальці торкнулися моєї щоки, перш ніж заглибитись у волосся.

— Тоді куштуй.

Не було жодного сумніву, жодної невпевненості чи вдавання. Я стояла перед ним на колінах, торкалася його тому, що хотіла цього, і в моїй голові не було нічого, крім власних думок. Мої руки вже не тремтіли, коли я обхопила його пальцями. Тепер затремтів він: легке тремтіння, коли моя хватка стиснулась, і знову, коли моє дихання дражнило головку його члена. Я провела рукою догори його довжиною, відчуваючи ті невеликі виступи, та подивилася на Принца.

Мені перехопило подих. Його плечі й руки розмилися в легкому золотому світінні. Він нахилив голову й волосся спало йому на обличчя. Я не побачила його очей, але його погляд обпалював. Роздував вогонь, що вже кипів у моїх жилах. Пальці в моєму волоссі стиснулися.

Я взяла його собі до рота й здригнулася від гортанного, схожого на гарчання звуку, що пролунав від Високородного. Я взяла його так глибоко, як змогла, що було не так вже й багато, але Принц... З гарчання у відповідь і легкого вигину стегон, я зрозуміла, що його це не сильно хвилює. Я провела язиком вздовж його довжини й по виступах знизу, досягнувши западини під кінчиком його члена. Завела його знову собі в рот, а він... наче нагрівався під моїми руками та в роті, і цей жар увірвався в мої чуття. Я смоктала головку його члена, здивована його смаком. Не солоний, як зазвичай, але... трохи солодкий... Як порошок, чимось схожий на цукор... Я ніколи не куштувала нічого схожого. Його рука стислася в моєму волоссі й потягнула за пасма.

Я засмоктала сильніше, ще більше наповнюючи рот його смаком... Відчула поколювання в роті, і той гострий вир чуттів прокотився моїм тілом, роблячи твердими мої соски та доєднуючись до м’язів, що туго згорталися внизу мого живота. Я відчула, що змокаю, і застогнала навколо нього. Усе його тіло здригнулось і це тільки підсилило моє збудження.

Я схилилась на нього, притиснулася грудьми до його стегон і продовжила свій шлях ротом і рукою. Пульсація на моєму язиці роздавалася луною між моїх стегон, і мені так і кортіло потягтись униз і торкнутися себе. Бо я ніколи цього не робила — ніколи не торкалася себе перед кимось. Боги, я хотіла цього так сильно, що біль став майже нестримним, коли я втислася пальцями в його литку.

— Чорт, — прогарчав він і знову здригнувся.

Мені ніколи насправді не подобався цей акт раніше, але зараз я була жадібною. Ненаситною, коли брала його глибше, впиваючись його смаком, глибокими, гортанними стогонами, що лунали від нього. І коли його стегна загойдалися, я хотіла, щоб він рухався швидше й сильніше. Я жадала різноманітних... нечестивих речей. Я розплющила очі та подивилася на нього знизу — серце калатало, а тіло нило. Я стисла стегна докупи й здригнулася від спалаху бажання. Принц зсунувся, але міцно тримав мене за потилицю. Я хотіла...

— Торкнися себе.

Він витяг член із мого рота й допоміг мені підвестися. Мої ноги тремтіли. Він розвернув мене й посадив так, щоб я була на краю ліжка. Ступив ближче та широко розвів мої ноги. Прохолодне повітря поцілувало жар між моїх стегон. Він схилився донизу між нами й узяв мою руку. Завів її вздовж довжини й головки члена — його плоть волога від мого рота і... і нього. Кінчики моїх пальців пальців одразу ж нагрілись і почали поколювати.

— Що... що це? — запитала я, ледь впізнаючи власний голос. Гортанний. Чуттєвий. — Моя шкіра поколює й ваш смак... — я ковтнула й трохи застогнала. У хмарі жадання згадала дещо сказане ним. — Ваша сперма...

— Афродизіак, — закінчив Принц за мене.

— Милостиві боги, — зойкнула я та витріщилася на нього. Він ще навіть не кінчив, і це вже мало такий ефект? — Тепер я...

Я застогнала, коли вістря стрімкого бажання запульсувало в мені.

— Я розумію, чого люди так сильно цього хочуть.

Його сміх пролунав темно й грішно.

— Торкнися себе, — наказав він і знову завів руку мені за голову. — Трахай свої пальці, поки я трахаю твій рот.

Моє тіло спалахнуло від його вимоги — від слів, які зазвичай мене охолодили б, та зараз змусили стогнати від задоволення. Дивлячись йому в очі, я виконала його наказ. Завела руку до простору між стегон, поки він стояв і дивився, а його член виблискував поміж нас. Мої пальці торкнулися клітора, і я ледь не зіскочила з ліжка. Поколювання з моїх пальців перейшло на напружену бруньку нервів...

— О боги! — закричала я, коли тремтіння задоволення прорвалося крізь мене, і все тіло здригнулося. — Не думаю, що зможу.

— Зможеш, — він притягнув мою голову до себе. — Хочу, щоб ці пальці були всередині. Я хочу їх у тобі.

Я здригнулася та торкнулася пальцями вологої середини. Дивлячись на мої рухи, Високородний жодного разу не кліпнув. Він навис наді мною, міцно стискаючи рукою моє волосся. За поштовхом його пальців прийшло м’яке, лоскотливе тепло.

— Хороша дівчинка, — пробурмотів він.

Серце закалатало, коли я вільною рукою знову взяла його собі в рот. Смоктала його, у той же час виконуючи його вимогу. Моє схвальне гудіння загубилося в його гарчанні. Він штовхав сильніше, його рухи погрубішали, але він зберігав контроль із кожним поштовхом стегон. Він не робив мені боляче, і, боги, я знала, що він міг би легко зробити це, враховуючи, наскільки він був твердий і сильний, але він брав, не забираючи. А я брала більше того його смаку до свого рота, терлась об ліжко, коли торкалася себе. Глибоко в мені напружились і закрутилися м’язи. Він не чув моїх стогонів, але я знала, що відчував, коли дивився, що я виробляла з його членом своїм ротом та із собою своїми ж пальцями. Вивільнення вразило мене, перехопивши дихання...

Принц звільнився з мого рота, штовхнув мене на ліжко й вмостився між моїх ніг. Він навис наді мною, стримав мою руку та занурився долонею в моє волосся. Я подивилася йому в очі, коли він здригнувся. Його вивільнення, гаряче й лоскотливе було на моїй руці — на моєму осерді, а його тіло, таке ж розпалене, як і його плоть, ніби гуділо. Мої очі розширилися від бунту чуттів, коли простір навколо його тіла світився просто, як душі. Звук, що вирвався з мене, коли я вхопилася за його руку, точно змусив би мене засоромитись. Та Високородний, гойдаючись на мені, засміявся — розкішно й спекотно — та притягнув мене до себе. Задоволення хвиля за хвилею накрило мене.

І це продовжувалося ще довгий час після того, як він завмер на мені. Секунди переходили у хвилини. Тремтіння задоволення тривало, навіть коли він нахилився між нами й дістав з мене мої пальці. Мене трясло, коли він... нависав наді мною, прибираючи пасма вологого волосся з мого обличчя, торкаючись щік, моїх розтулених вуст, розплющених очей, що не пропускали ані миті. Він спостерігав за мною, гладив мене, коли я кінчала й кінчала, допоки фінальна хвиля задоволення розвіялась, і мене нарешті звільнило з полону. Я дивилася на нього примруженими очима.

Милостиві боги, Наомі не помилялася, говорячи про оргазми.

— Будь тут, — сказав Принц і підвівся.

Я нікуди й не збиралася, бо не могла поворушитися. Наче моє тіло вже не належало мені. Мені здалося, ніби я почула, як увімкнулася вода. Мої очі заплющились — тепло зникло з-поміж стегон раніше, ніж його смак з мого рота. Можливо, я навіть задрімала, бо, коли я розплющила очі, він стояв наді мною, і в мене виникло відчуття, що він уже був тут деякий час.

— Ось, — схилився він і підняв мою голову. — Випий це.

Я потягнулася до чашки, яку він тримав біля моїх губ. Це виявилася вода, і я жадібно її випила. До того моменту я навіть не усвідомлювала, наскільки спраглою була. Коли я закінчила, він забрав чашку й взяв тканину, яку, мабуть, приніс із собою. Він підняв мою руку й протер вологою тканиною мої знесилені пальці, а потім опустив її на ліжко.

— Наступного разу — і наступний раз буде... — пообіцяв Високородний і провів тканиною поміж моїх ніг. Від його дотику я застогнала та слабко підняла стегна. Він злегка всміхнувся, і в його очах запалав синій колір. — Ти кінчиш на моєму члені, й ти залишатимешся на ньому, допоки остання краплина задоволення не покине тебе... Згодна?

Я здійняла брови та розсміялася б, якби мала на це сили.

— Так, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він і знову засміявся. — І я радий, що ми погоджуємось.

Я пирснула.

Коли він відкинув тканину в бік, я знала, що маю підвестись і вдягтися. Принц жадав моєї компанії, але я знала, що існувала певна частина моєї компанії, бажана ним, до якої не входило, щоб я відключилася в його ліжку, попри його прохання вчора. Тому я спробувала піднятися та сісти.

Та далеко я не просунулася.

Принц Торн повернувся, і перш ніж я зрозуміла, що діється, здійняв мене вгору. Він поклав мене посередині ліжка й вмостився поруч. Далі почувся звук вимикання лампи. Я розплющила очі до темряви кімнати, грудей, до яких я була розвернута, і яких торкалася. Він хотів, щоб я провела ніч із ним? Спала біля нього?

Я спала в одному ліжку тільки з Грейді, і це було зовсім інше. Наразі я не знала, що думати чи відчувати. У мене шалено калатало серце. Та під моєю долонею груди Принца не рухались, я чула лише легке коливання дихання. Що він мав на увазі, коли сказав, що його серце не билося вже дуже довго, як серце смертного? Чи було це якось пов’язано з тим, як його... створили?

— Ти спиш? — прошепотіла я.

Через мить він відповів:

— Так.

Я насупилася.

— Отже, ти відповідаєш мені уві сні?

— Так, — і він іще міцніше обійняв мене за стан.

Я ковтнула та провела пальцями по його грудній клітці — по місцю, де мало б бути його серце, але не відчула його.

— Я можу дещо запитати?

— Ти щойно це зробила.

Я зморщила носа.

— Можна я запитаю ще дещо?

— Так, на’лей.

— Не називай мене так, — пробурмотіла я.

— Але саме зараз ти дуже вперта.

Я закотила очі.

— Як хочеш.

Він зітхнув, але не роздратовано. Ніби майже задоволено.

— Що ти хочеш запитати?

Прикусивши губу, я вдивлялась у темряві на контури його грудей під своєю долонею.

— Твоє серце билося колись, як у смертних?

— Так, — позіхнув він.

Я зігнула пальці на його шкірі.

— Чому воно не б’ється так зараз?

— Тому, що я... — він ліниво провів рукою внизу моєї спини. — Я втратив най’кору.

— Що це таке?

Високородний так довго не відповідав, що я вже подумала, що він заснув.

— Усе.

Усе? Я чекала його пояснення, але він мовчав.

— Ти вже заснув?

— Так, — відповів він і тихо засміявся.

Я теж злегка всміхнулася.

— Ти хотів би, щоб я... повернулася до своєї кімнати?

Він ще сильніше притиснув мене до себе.

— Якби я цього хотів, ти не лежала б зі мною в одному ліжку.

— Ого.

Він зсунувся, якимось чином спромігшись просунути мою ногу між своїх стегон.

— На'лей?

— Так?

— Спи.

— Добраніч, Ваша... — я заплющила очі, на серці було... легко. Я ніколи ще так не почувалася. — Добраніч, Торне.

Він не відповів, та коли я засинала, то відчула, як його губи торкнулися мого чола, і мені здалося, що я почула його шепіт:

— Добраніч, Калісто.

Розділ 28

Коли я прокинулася, простір біля мене спустів, але м’який деревний запах відчувався на простирадлі та моїй шкірі. Я поклала руку на ліжко й відчула тепло його тіла, що ще там лишалося.

Торн.

До мене повернувся примарний спогад, як я прокинулась у сірому світлі світанку від дотику його пальців на своїй щоці. Він поцілував мене й прошепотів:

— Хороших снів. Я скоро повернуся до тебе.

Я розплющила очі, у грудях... набрякло. Відчуття було не дуже неприємне, але зовсім незнайоме. Це налякало мене, тому що це відчувалось, як обіцянка чогось більшого.

Я підтягнула ноги до грудей. Не могло бути жодної обіцянки більшого. Навіть, якщо я не була впевнена, що взагалі таке це більше. Я знала достатньо. Більше йшло поза задоволенням найтемніших годин ночі. Більше йшло поза фізичним. Більше — це було майбутнє.

І нічого із цього не могло бути з Високородним, не те, що з принцом. Особливо з Принцом Вітрусу.

Але він сказав, що врятував Арчвуд лише через мене.

Я перевернулася на спину й захитала головою. Він не міг говорити про це серйозно, незалежно від того, що він там вважав про мою нібито хоробрість.

Але Високородні не могли брехати.

Я ляснула себе руками по обличчі. Чому я взагалі лежала в його ліжку й думала про це? Існувало багато інших речей, на яких варто було б зосередитися. Обізнаність Клода про те, як працювали мої здібності. Бо я сумнівалася, що він забув, як про це розповідав. Його зв’язок із Командувачем Залізних Лицарів. Облога, що насувалася.

Торн був найменшою з моїх проблем.

Але й найгарнішою з моїх проблем.

— Боги, — застогнала я та скинула із себе простирадло. Сіла й зсунулася на край ліжка, шукаючи свою сукню.

Не знайшовши її на підлозі, я піднялась і розвернулася. Сукня лежала акуратно складена на скрині, де минулої ночі були його мечі. Біля підніжжя ліжка лежав чорний халат. Мабуть, він залишив його там для мене.

Я скоро повернуся до тебе.

Я оглянула спальню. Він... Торн сказав, що хоче, аби я була з ним, допоки він не поїде до свого війська. Він бажав, щоб я чекала на нього весь день у його кімнаті?

Цього не буде.

Витягнувши волосся з-під халата, який накинула на себе, я підняла свою сукню й поспішила до дверей. Як виявилося, вони були зачинені. Повернувши замок і відчинивши їх, я ледь не врізалася в Грейді.

— Боги, — зойкнула я та відступила.

Чоловік спіймав і втримав мене за руку.

— Вибач, — пробурмотів він. — Я вже годину намагаюся зламати цей клятий замок. Він, мабуть, зробив щось, щоб двері не можна було відчинити ззовні.

Грейді уважно подивився в моє обличчя й тільки тоді, здавалося, помітив, у що я вдягнена, і що тримаю в руках. — 3 тобою все гаразд?

— Так. Звісно, — я обійшла його та зачинила за собою двері. — Чому ти намагався зламати замок?

— Серйозно? — здійняв він брови.

— Серйозно, — відповіла я, і рушила коридором. Якусь мить він витріщався на мене.

— Ти хоч знаєш, котра година? Уже майже обід.

Я здивувалася.

— Справді? Я ніколи...

— Ти ніколи не спиш допізна, — закінчив він за мене. — Я скрізь шукав тебе зранку, Ліз. У твоїй кімнаті, у саду я натрапив на Наомі, яка теж тебе шукала, — побачивши вираз мого обличчя, він додав. — Вона розповіла мені про цю домовленість.

Тьфу.

Я сильніше стисла сукню.

— Їй не варто було цього робити.

— Тому, що ти не збиралася?

— Ні, тому, що їй, імовірно, довелося розбиратися з твоїми істерикою й переляком, — стишила я голос, бо ми пройшли повз слугу, що ніс стос рушників. — І я збиралася тобі розповісти.

— Коли?

— Сьогодні зранку, — я завела пасмо волосся на вухо.

Його щелепа постійно сіпалася.

— І говорити не варто...

— Тобі не подобається ця домовленість.

— Як і тобі, за словами Наомі, — випалив він у відповідь.

Я стисла губи, але стримала роздратування. Наомі, мабуть, просто переживала, і я, вочевидь, дала їй вагомий привід для цього.

— Я не дуже раділа цій домовленості, — почала. — Але ми з Торном обговорили це, і тепер мене все влаштовує.

Грейді зупинився.

— Торн?

— Так, — відповіла я. — Так його звати.

— І відколи це ти з ним на «ти»? — поцікавився він.

Відколи вирішила залишитися, попри те, що він мені вчора розповів.

Я не сказала цього вголос, бо все це занадто складно було пояснити чи зрозуміти. Чорт, я навіть не була певна, чи сама розуміла. Я завернула за ріг.

— Усе добре, Грейді. Справді...

— Мені справді хотілося б, щоб ти перестала мені брехати.

— Я не брешу, — я зупинилась і розвернулася до нього. — Я не зраділа домовленості тому, що він не спитав мене, що про це думала я, чого хотіла, але ми це обговорили. Ми... порозумілись.

Я так гадала.

— І я... — я стиснула губи та похитала головою. — Я можу його торкатися, Грейді. Можу торкатись і не чути, не відчувати й не думати. Тільки мої думки та відчуття. Я знаю, ти кажеш, що розумієш все це, але тобі ніяк не зрозуміти того, як це насправді.

Він якийсь час мовчки йшов позаду мене, а потім тихо запитав:

— Але чи єдина це причина? Тільки те, що ти можеш його торкатися?

— А що? — випалила я у відповідь. — Які ще можуть бути причини?

— Не знаю, — він поглянув на стелю, порівнявшись зі мною. — Він тобі подобається?

— Чи він мені подобається? — я засміялась, але в животі якось дивно все заворушилось, і я штрикнула Грейді ліктем. — Нам що, по шістнадцять?

Він пирснув.

— То подобається?

— Я не знаю. Тобто він подобається мені достатньо, щоб хотіти його торкатись, якщо ти про це, — сказала я. Шкіру злегка поколювало Я не знаю його достатньо добре, щоб він подобався мені більше.

Грейді подивився вперед.

— Ага, але навіть, якби ти його таки знала, він не може тобі подобатися, Ліз.

— Ага, знаю. Тобі не потрібно мені цього казати.

— Просто, щоб упевнитись, — пробурмотів він.

Я проігнорувала раптовий клубок у грудях і сказала:

— А ти не маєш працювати, чи щось таке?

— Так, але Барон зачинився із Хаймелом у кабінеті.

Вони, ймовірно, намагалися придумати, де розмістити табір для тисячі воїнів. Я відчинила двері своєї кімнати.

— Наомі розповіла тобі, чому прибули Високородні?

— Розповіла, — він сів на край крісла. — Маю визнати, мене це здивувало.

— Є ще дещо, що я вчора дізналася.

— Якщо це щодо того, що відбувалося в тій кімнаті між тобою й Принцом, то я не хочу знати.

— Це ніяк не пов’язано з Тор... — я зупинилася, бо Грейді вирячився на мене. — Це ніяк не пов’язано з Принцом, радше з Королем Евром.

І тоді я розповіла йому, як Король спав і бачив, щоб Арчвуд зазнав долі Асторії. Я не розповіла йому про минуле — про світ, що занепав. Те, що Торн довірився мені з цим, було важливим. А знання про минуле... відчувалося небезпечним.

— Не скажу, що здивований, що Король радше побачив би місто зрівняним із землею, — сказав Грейді, коли я замовкла.

— Справді?

— Ага. А ти здивувалася?

— Трохи, — відповіла я. — Тобто, це ж величезна різниця між тим, що Короля мало цікавить благополуччя низькородних, і рішенням, що наші домівки й життя не варті ризику поранення чи смерті Високородного.

— Ага, для мене жодної різниці, — знизав він плечима. — Все, що хвилює Високородних врешті-решт, це вони самі. Раз по раз я взагалі дивуюся, чому вони не позбулися нас, щоб привласнити цей світ.

— Боги, — я витріщилась на нього. — Це занадто безнадійно. Навіть для тебе.

Він пирснув.

Я похитала головою.

— Це ще не все. Я маю дещо про Вейна Бейлена.

Грейді дуже зацікавився.

— Ловлю кожне слово.

— І про це ніхто більше не має дізнатися.

— Звісно.

Я поглянула на зачинені двері.

— Клод і Вейн — родичі.

Його брови злетіли догори.

— Що?

— Вони кузени, зріднені за батьківською лінією родини Клода, — сказала я. — Бейлен — селестіал.

— Чорт... — простогнав Грейді та схилився на спинку крісла. — Звідки ти дізналася?

— Мені розповів Клод. Високородні не знають, — я схрестила руки, глибоко вдихнула й відразу ж пошкодувала, тому що клятий халат пах... Торном. — Але те, що Бейлен селестіал, пояснює те, чому він об’єднав сили із Західними Землями.

— Ага, — він провів пальцем по брові. — Мабуть.

Я поглянула на чоловіка.

— Мені шкода.

— Чого?

— Я знаю, як ти захоплювався цим Бейленом, і почути, що він селестіал, мабуть, це змінює все.

— Чому? — насупив він брови.

— Бо селестіали не низькородні...

— У порівнянні з Високородними вони ж низькородні. Тобто подивися на Клода. Він такий же небезпечний, як сонливе кошеня.

Я зморщила носа.

— Для тебе це дійсно нічого не змінює? Те, що він таке... Його підтримка Високородних із Західних Земель — принцеси, що хоче стати королевою...

— Дивись, я знаю, що казав, що всі Високородні однакові та іншу дурню. Але я... не знаю. Я говорив дупою. Бейлен і ті, хто слідують за ним, ризикують життями. Має бути причина, чому Бейлен її підтримує, — чому ті, хто йдуть за ним, також її підтримують. Може, вона й не така, як інші Високородні.

Я пирхнула й захитала головою.

— Ти вважаєш, що твій принц не такий.

— Він не мій принц, — кинула я та сіла на край крісла. — І я просто... Є щось, чого я не можу зрозуміти із Клодом і всім цим, і це важливо. Він сказав, що Бейлен зіркородний чи щось таке. Це звучало якось знайомо, та я не розумію.

Я багато чого не розуміла. Наприклад те, як Клод сказав, що Принц Вітрусу зможе дати мені те, чого не може він. Усе.

— Зіркородний? — пробурмотів Грейді, і я подивилась на нього. Він нахилився вперед. — Чекай. Я чув це раніше. Я чув це від тебе.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я.

— Настоятелька Милосердя — та, якій тебе віддали, — нагадав він. — Ти розповідала мені, коли ми були малими, що вона часто говорила, що ти народжена із зірок.

— Святі віслюки! — скрикнула я. — Твоя правда.

Чоловік широко всміхнувся.

— Знаю. Імовірно, це просто дивний збіг.

— Ага, — пробурмотіла я, от тільки я не вірила в збіги.

Як і він.

Зіркородний.

Я знала, що це щось значить.

Інтуїція, зазвичай мовчазна до всього, що стосувалося мене, тепер промовляла до мене.

Шепотіла, що це було важливо.

Клод все ще був із Хаймелом, тож я не могла з ним зараз поговорити. А оскільки це могло виявитися чимось, що знали лише селестіали, єдиною іншою людиною, котра могла знати, що означало зіркородний, була Мейвен.

Це, якщо Наомі не помилялася, і вона таки була бабусею Клода по батьківській лінії.

Річ у тому, що я мала якось змусити її заговорити, або... вигадати, як дізнатися потрібне від неї іншим способом, без її згоди.

Цей варіант мені не подобався, але й не зупиняв мене. Я була лицеміркою й повністю це усвідомлювала.

Я помилася й вдягнула легку туніку та штани, які зазвичай носила прислуга. Заплела волосся, щоб воно не заважало, бо я досі відчувала на собі той м’який деревний запах Торна. Я вже почала думати, що це все моя уява, адже як це взагалі було можливо?

Я ступила в нішу, в якій розташовувалися двері кімнати Мейвен, і постукала. Мені ніхто не відповів, але за кілька секунд округлі дерев’яні двері зі скрипом відчинилися.

Вагаючись, я глибоко вдихнула й штовхнула їх. Уся кімната була освітлена десятками свічок, розставлених на полицях вздовж кам’яних стін і на всіх відкритих поверхнях. Тут мала б бути електрика, щоб підігрівати воду, та Мейвен, мабуть, надавала перевагу атмосфері свічок.

Або моторошності.

Я зачинила за собою двері й ледь розгледіла стару. Закутана в чорне, схиливши голову, вона сиділа на одному з багатьох стільців біля шафи та зашивала частину якогось вбрання. Кімната пахла милом для прання й трохи нафталіновими кульками.

Мені перехопило подих, але я зробила крок уперед.

— Мейвен? — я здригнулася від хрипкого звуку свого голосу. — Я принесла головний убір. Забула про це вчора.

Вона кивнула головою в бік однієї з полиць, на якій лежали інші вишукані прикраси.

Я прикусила губу, підійшла до полиці й знайшла пустий гачок. Я знову поглянула на Мейвен, і моє серце шалено закалатало. З її каптура спадали мляві, потьмянілі сиві пасма волосся, які повністю приховували обличчя.

— Я... хотіла дещо запитати, — я повісила прикрасу на гачок й обережно поклала нитки рубінів на поличку внизу. Мейвен вузлуватими пальцями протягнула голку з ниткою крізь тонку червону тканину, але нічого не відповіла.

— Ви бабуся Клода?

Вона змовчала.

Я вдивлялася в її згорблені плечі. Як і минулої ночі тремтливий тиск засів поміж лопаток. Поколювання розійшлося по руках і проникло в м’язи, ведучи мене до неї. Без жодного звуку я підійшла до жінки та простягнула до неї руку...

Мейвен розвернулася на стільці швидше, ніж я очікувала.

Я скрикнула та відстрибнула назад.

— Гадаєш, можеш витягти з мене відповідь силою, дівко? — промовила вона голосом, тонким як пергамент, і крихким, як її кістки. — Після всього?

— Я... — я не знала, що й сказати.

Вона затремтіла та засміялася — це був звук більше схожий на сухий хрип.

— Ти ніколи раніше зі мною не говорила. Ніколи не запитувала про моїх родичів. Чому зараз?

— Неправда. Я говорила з вами, коли мене почали приводити до вас, — заперечила я, але це не мало значення. — Клод ваш онук?

Зморшки на її обличчі здавалися глибокими виїмками. Мейвен поглянула на мене своїми водянистими, затемненими очима, які були жвавими й сповненими цікавості.

— А тобі що з цього?

— Ви можете просто відповісти?

Вона задерла підборіддя — тонкі сиві пасмі волосся зіслизнули назад.

— Або?

— Або... — пальці поколювало, — я просто отримаю відповідь складним шляхом.

У животі скрутило. Лицемірність досі мені не подобалась, особливо після розмов із Торном про згоду. Звісно, отримати відповідь від Мейвен, було зовсім не те, що вимагали мої час і тіло, але це видавалося прискіпуванням до дрібниць. Це нагадувало те, коли я щоразу використовувала свої здібності для Клода. Може, саме тому мене так дратували вимоги Торна. І, можливо, саме тому я й змогла їх прийняти. З тремтливим серцем я наблизилася до неї.

— Ви не зупините мене.

Мейвен розреготалася.

— Ні, думаю, ні, — вона повільно підвелась і почовгала вперед, поділ її чорної сукні нерівно волочився підлогою. — Так, він мій онук.

— По батьківській лінії?

— Так.

Стара відклала сукню на сусідній стіл, і я глибоко видихнула. Вбрання нагадувало мені бризки крові в темряві.

— Ви розумієте, що я можу зробити.

— Очевидно, — зазначила вона та, важко дихаючи, всілася на стілець.

Я проігнорувала її, на диво, сильний саркастичний тон.

— Ви знаєте, що означає «зіркородний»?

— Чому ти питаєш мене? — вона взяла подушечку для голок і штрикнула у неї голку. — Ти могла запитати Барона.

— Тому, що він зайнятий, і я подумала, що, оскільки ви селестіал, то могли б знати, що це.

Мейвен захитала головою та кинула подушечку в кошик біля її ніг.

— І чого ти так подумала?

Чорт, якби ж я сама знала.

— Бо я чула це раніше від Настоятельки Милосердя, і Клод згадав про це... мимохідь.

— Смішна ти дівка, — сказала вона й захихотіла. — Знаєш так багато, і все ж так мало.