Падіння руїни та люті!

— Кілька моїх людей наразі розшукують можливі рештки, — запевнив його Магістрат. — Але мені здається, що краще закрити сади на найближчі кілька годин.

— Та невже? — пробурмотів Клод, провівши пальцями по своєму волоссі. Вода в моїй склянці затремтіла, коли він знову почав крокувати кімнатою. — Ви бачили тіла, правильно?

Магістрат Кіддер стримано кивнув.

— І вже ніколи не зможу це розбачити.

Клод підійшов до вікна та затулив сонячне світло. — Що, на вашу думку, це зробило?

— Імовірно те, про що говорив ваш кузен, і про що розповідали свідки, — Магістрат поглянув на Хаймела. — Най’міри.

Я затремтіла від згадки про звук крил, що розрізали повітря, і погодилась із твердженнями Хаймела та інших охоронців.

Най’міри — це був ще один тип Високородних. Той тип, з яким рідко мали справу, чи навіть бачили, низькородні. Я бачила їх лише раз до цього, коли ми з Грейді були ще дітьми. Водій диліжанса помітив, як вони кружляли частиною Відьмолісся. Ці створіння були наче з нічних жахіть: зростом з величезного орла, півтора метра заввишки, розмахом крил у два метри й пазурами довшими та гострішими, ніж кігті ведмедя.

— Але навіщо в біса най’мірам нападати на моїх людей? — обурився Клод. — Хіба вони не атакують лише тоді, коли хтось наближається до їхніх гнізд?

— Не думаю, що вони були їхньою ціллю, — заговорив Грейді, що стовбичив біля дверей. — Сьогодні вранці Осмунд розповів, що най’міри націлювалися на когось у садах, і, на жаль, вартові на стіні опинилися на їхньому шляху. Грел з Осмундом були там, коли на них напали.

Клод проминув мій стіл.

— Тоді, може, ти здогадуєшся, що так привабило їх у тих садах?

Тепер мені скрутило живіт із зовсім іншої причини. Через те, що там було. Мій Високородний лорд — ні, він був не мій. Мені справді треба вже було перестати. Я схопила склянку води й зробила кілька ковтків.

— Цього я не можу сказати, — відповів Грейді та зиркнув на мене. Я трохи зіщулилась у своєму кріслі — Ніхто не помітив нічого незвичайного, перш ніж вони заполонили сади.

Заполонили.

Тремтливою рукою я поставила склянку на стіл. Високородний лорд був могутнім створінням, але й най’мірів було не менше дюжини. Як Лорд Торн відбився від них? Він повинен був, інакше його виявили б.

Якщо тільки ті додаткові кінцівки не належали йому.

У моїх грудях зросло занепокоєння, і я відставила ту склянку.

— Прокляття, най’міри, — пробурмотів Клод і похитав головою. — А далі що? Нікси?

Я здригнулася. Боги, сподіваюся, що ні.

— Щоб най’міри робили подібне? — насупився Хаймел. — Це радше нечувано, хіба ні?

— Останнім часом відбувається багато чого нечуваного, — відповів Магістрат Кідер.

Клод зупинився й поглянув на старого чоловіка.

— Не бажаєте розповісти детальніше?

— До мене доходили чутки про суперечки Високородних, — промовив Магістрат. — Говорили, що щось таке відбувалось і в інших містах. От навіть минулого тижня я чув про серйозну сутичку між ними в Урбані десь місяць тому.

Я звела брови. Урбан розміщувався на території Низовин. Це було не так вже й далеко від Двору Високородних в Августині, яка також була столицею Келуму. Я згадала розповідь Лорда Торна про те, що Високородні на межі вбивства одне одного. Вочевидь, це не було чимось незвичним при їхніх Дворах, але таке рідко ставалося в присутності низькородних.

— Кількох убили, — додав Магістрат Кідер. — Як і низку низькородних, яким не пощастило опинитися не в тому місці не в той час.

— Відомо, що стало причиною суперечки? — запитав Клод.

— Цього я не чув, — Магістрат почесав щелепу. — Але якщо я щось дізнаюся, то повідомлю вам.

— Дякую, — Клод поглянув на мене й схрестив руки. Я не зрозуміла його відчуттів. — Сади мають бути очищені до вечора.

Барон перевів погляд на Магістрата.

— Там нічого не має бути, навіть нігтя.

— Як накажете, — Магістрат Кідер підвівся і, навіть не поглянувши на мене, промаршував із кімнати. Він не зробив цього жодного разу під час перебування тут. Мені не потрібна була інтуїція, аби знати, що для нього я була лише добре доглянута шльондра, якій йому довелося б платити навіть за насолоду подивитися на неї.

Грець з ним.

Щойно за Магістратом зачинилися двері, Барон звів очі на мене. Його обличчя було настільки напруженим, що від рота залишилася лише коса лінія. Клод явно був не в настрої, що було цілком зрозуміло. У його садах були розкидані рештки тіл.

— Скажи мені, моя Кицю, з усією твоєю інтуїцією та другим баченням, — промовив він та опустив руки, — ти не помітила орду най’мірів, що летіла сіяти хаос у моїх садах?

— Для того, щоб це помітити, вона мала б бути направду корисною, — зазначив Хаймел і схрестив руки на грудях. За плечем чоловіка я побачила, як

Грейді вдивлявся в його голову, ніби бажав її відірвати. — Й окрім фокусів і хороших інстинктів, вона більше ні на що не здатна, кузене.

Клод повернув голову до Хаймела.

— Заткай пельку.

Той почервонів. Він любив патякати, але навіть не здогадувався, що мої таланти не мали нічого спільного з фокусами чи ілюзією. Він просто був ослом, як завжди.

Тож я проігнорувала його, як завжди.

Клод подивився на мене.

— Ліз?

— Це так не працює, — нагадала я йому. — Ви знаєте...

Я підскочила від несподіванки, тому що Барон кинувся вперед і змахнув рукою посуд зі столу. Склянка з водою й тарілка крихітних трикутних канапок розлетілися дерев’яною підлогою.

У мене відвисла щелепа від цього безладу під ногами. Клод мав характер. Як і більшість селестіалів. Я була свідком жбурляння однієї чи двох склянок. Дорогі пляшки вина не раз ударялися об підлогу, але він ніколи не поводився так зі мною.

— Так, — прошипів Клод на відстані подиху від мого обличчя. Я побачила, як Грейді рушив уперед, але зупинився, бо я різко похитала головою. — Я знаю, що це так не працює. Ти не бачиш нічого, що стосується Високородних, але... — його погляд зосередився на мені. — Але я також знаю і те, що це не завжди так. Іноді ти маєш нечіткі враження, а ще ти не бачиш того, частиною чого є сама.

І тут мені дещо спало на думку. Я впилася пальцями в спідницю своєї сукні. Вчора я побачила, що мало статися між Мюріелем і Лордом Торном: бризки крові на цвіті гліциній. Я не подумала про це тоді. Цікаво, чи тому, що це стосувалося Лорда Торна?

— Тож скажи мені, моя Кицю, — посміхнувся Барон, і я виринула зі своїх думок. Або принаймні намагалася. Його посмішка нагадувала гримасу. — Ти якось до цього причетна?

— Ні! — перелякано викрикнула я та витріщилася на нього. І навіть не тому, що частково я таки була причетна до того, що сталося вночі. А тому, що він взагалі міг подумати, що я була якось пов’язана із най’мірами. — Я не маю до цього жодного стосунку. Я навіть гадки не мала, що в Арчвуді є най’міри.

Барон вдивлявся в мене ще кілька секунд, а потім перекинув стола з рештою приборів.

— В Арчвуді немає най’мірів, — важко дихаючи, відповів Клод. Він подався назад і ледь не наступив на їжу. — Але є кілька в Прімвірі. Звідти вони, мабуть, і прибули.

Барон подивився вниз, на створений ним безлад, і почервонів.

— Грець із ним, — сказав він і заправив вільний кінець сорочки за пояс бриджів. — Цим най’мірам точно не сподобалося щось у тих садах.

Напевно, їм не сподобався хтось.

— Переконайся, що цей Магістрат виконає свою роботу, — наказав він Хаймелу, повернувся та зніяковіло поглянув на мене: — Вибач, що зірвався. Я не повинен був так поводитися. Це не тому, що я розізлився на тебе.

Я нічого не відповіла й насторожено подивилася на нього.

— Я можу принести тобі ще одну тарілку їжі, — різко видихнув Клод.

Він промовив це так щиро й наче шкодував, але це не виправдовувало його зрив.

— Усе добре, — усміхнулась я, тому що так і мало бути.

Барон засумнівався.

— Ні, це...

Він зупинився та глибоко вдихнув.

— Вибач, — повторив він, рушив до дверей і став біля Грейді: — Простеж за тим, щоб тут прибрали.

Той кивнув.

Як тільки за Бароном і його кузеном зачинилися двері, я підвелась і роздивилась гармидер на підлозі.

— Я все зроблю, — сказав Грейді та підійшов до столу.

— Це моя їжа, — я опустилася на коліна й почала збирати розкидані шматки шинки та сиру.

— Це не означає, що я не можу допомогти, — Грейді присів напроти мене та підняв тарілку. — Яке марнування хороших харчів.

Я кивнула й поклала на неї кілька шматків, згадуючи ті часи, коли жоден із нас і оком не повів би, щоб підібрати їжу з підлоги.

Знайшовши помідор, я здригнулася від слизької вологи.

— А він не в настрої, еге ж?

— Не те слово, Ліз, — Грейді зітхнув, підняв чашку й поставив її на стіл. — Це ненормально.

— Знаю.

Я на мить поглянула йому в очі.

— Він мені не коханець, — нагадала я своєму другові.

— А хто він тобі? Твій бос, який іноді стає занадто дружнім до тебе?

— Ні, він мій бос, який удає, що він більше, ніж є насправді.

Імовірно, і бажає більшого — тобто бажає відчувати до мене більше.

— Це все одно не виправдовує цього.

Я кивнула, зібрала останні шматочки їжі та підвелась.

— Але ж не щодня таке відбувається, щоб най’міри заполонили сад.

Грейді пирхнув.

— Дякувати богам, — він підняв кусок хліба. — Я обісцявся б, якби був там, на стіні, і побачив, як вони наближаються.

— Ні, ти цього не зробив би.

Він витріщився на мене та звів брови.

— Гаразд, — засміялась я. — Зробив би, а тоді відбився б від них.

— Ні, я зробив би це, а потім побіг би, або обісцявся б дорогою, бо це єдине розумне рішення, коли натрапляєш на щось типу най’мірів.

Грейді підвівся, і я помітила запалену блискучу червоно-коричневу пляму на його шкірі. Вона була трохи нижче зап’ястка. Я потяглася до його руки, але зупинила себе, і подивилася йому в очі.

— Що сталося з твоєю рукою?

— Що? — він поглянув униз. — А, нічого страшного. Кував новий меч і рука зіслизнула. Був занадто близько до жарива.

— Боги, Грейді. На вигляд дуже боляче. Чимось лікував? — відразу ж подумала про різні мазі, які варто було б використати. — Я можу...

— Я вже намазав тим, що ти мені дала минулого разу. Бачиш? — він нахилив руку до світла. — Блищить. Це від тої штуки з алое, що ти зробила.

— Тобі потрібно щось більше, ніж це, — я забрала в нього тарілку й поставила її на стіл. — І треба накладати пов'язку, коли ти надворі, особливо, коли працюєш у кузні.

— Так, мамо, — сухо відповів Грейді.

Розглядаючи його рану, я дещо згадала.

— Ти розмовляв із Клодом про те, щоб заступити його коваля? Деніель вже скоро згортатиме справи, правильно? І враховуючи, що сталось із Джеком...

— Не розмовляв.

Грейді відвернувся.

Я звузила очі.

— Але поговориш, так?

Він знизав плечем.

— Я можу його запитати...

— Не роби цього, — повернувся до мене Грейді.

— Чому ні? — схрестила я руки. — Тобі це добре вдається...

— Мені добре вдається те, що я роблю зараз.

— Так, але тобі дійсно подобається працювати із залізом і сталлю. Таке дуже рідко випадає, щоб хтось був настільки хорошим у якійсь справі й вона йому подобалась.

Я дивилась, як він вовтузився зі шкіряним ремінцем на грудях, тримаючи в руці ніж, який викував сам.

— Тобі потрібно запитати Клода. Він не відмовить.

— Я знаю. Я зроблю це... Тобі дуже не сподобається, що я зараз скажу, але тобі варто поки уникати садів якийсь час.

— Ага, мабуть.

Я пройшлася кімнатою — моя довга сукня чіплялася за підбори. Поглянувши у вікно, я згадала те дивне вчорашнє відчуття. Що я мала б бути поруч із ним.

Воно все ще не зникло, і, як тінь, засіло в закутках мого розуму. Що я мала б бути там.

З ним.

Де мені й належало бути.

Розділ 12

У наступні дні в маєтку й Арчвуді все заспокоїлося. Більше не було жодних нападів най’мірів чи згадок про Залізних Лицарів і принцесу Західних Земель. Я також не виявила жодного охоронця, який був би причетний до торгівлі на чорному ринку.

Усе налагодилось.

Я проводила час із Наомі в саду, а вечорами тусила з Грейді. Я приєднувалася до Клода на його вечерях і їздила верхи на Айріс луками між маєтком і містом, отримуючи від цього всього задоволення, як добропорядна маленька низькородна.

Але щоночі я прокрадалася в сад і намагалася переконати себе, що не через нього. Що я не блукала там, сподіваючись відшукати Високородного лорда поміж цвіту гліциній. Що це зовсім не мало стосунку до дивного відчуття, яке переслідувало мене, доки дні переходили в тижні.

Лорд Торн так і не повернувся, але відчуття, що з’явилося під час нашої першої зустрічі, нікуди не зникло. Я знала, що ще його побачу.

Сьогодні я сиділа у своїй кімнаті й не мала бажання ні з ким спілкуватися. У мене був дивний настрій. Ніхто не зміг би його зрозуміти. Я провела наодинці весь вечір, спостерігаючи, як душі пливли над галявиною в сад. Гул музики ззовні линув теплим вітерцем. Я навіть пішла спати невиправдано рано, але раптово прокинулася близько півночі. Серце шалено калатало. Це було схоже на те, коли прокидаєшся від жахіття, але я навіть не була певна, що спала достатньо довго, аби бачити сни.

Це сталося приблизно пів години тому: так і не змігши знову заснути, я повернулася до свого крісла, де з нерозгорнутою книгою на колінах спостерігала за душами. Всередині мене знову спалахнуло те дивне відчуття, що повторювалося вже багато разів, відтоді, як я востаннє бачила Лорда Торна. Я просто не могла його зрозуміти, і це заволоділо моїм розумом. Чому я гадала, що мала б бути поруч із ним, коли напали най’міри? Не те щоб від мене була б якась допомога, крім як відлякувати їх своїми криками.

Чому я почувалася ніби... ніби більше не належала до місця, де прожила довше ніж зазвичай? Здається, я зрозуміла, що саме це й було причиною мого сьогоднішнього настрою...

Серія гучних ударів змусила мене трохи підскочити. Я повернулася до дверей і почула голос Грейді.

— Ліз? Ти там?

Я піднялась і затягнула пояс халата. Відчуваючи тривогу, проминула вузький простір і прочинила двері. У голову прийшло лише дві причини, чому Грейді навідався до моєї кімнати в таку пізню годину. Іноді він приходив, просто щоб розділити одне ліжко, коли не міг заснути, — звичка, яка виникла за роки такого сну. Це допомагало, оскільки жоден із нас не спав добре. Інша причина була, ну, потенційно стресовою.

Грейді стояв один у погано освітленому коридорі.

— Тебе викликає Барон.

Я напружила плечі.

— Дідько, — пробурмотіла, не витрачаючи час на перевдягання в більш відповідний одяг. Я вийшла до коридору, зачинила за собою двері й поглянула на Грейді. — Не знаєш, чому?

— Ні, — відповів той. — Я знаю лише, що він був у сонячній кімнаті, коли по нього прийшов Хаймел. Його не було близько пів години, а потім він повернувся й велів привести тебе.

Я закусила нижню губу. Варіантів було безліч, коли справа стосувалася Клода, але я сильно сумнівалася, що він прагнув, аби я взяла участь у святкуваннях, які б вони не були о цій порі.

Грейді провів мене службовими коридорами маєтку, якими пересувалися лише працівники й ті, хто не хотів на когось натрапити. Ми опинилися в маленькому передпокої за Великою Палатою.

Там було немало людей, але я зосередилася на Клодові. Я не бачила його відтоді, як він на мене зірвався, і мені було цікаво, чи він теж думав про це. Наші очі зустрілись, і він почервонів. Не думаю, що це мало якийсь стосунок до блондинки, що розкинулася на його колінах. Клод постукав її по стегну, і вона ледь підвелась. Із затуманеним поглядом дівчина сповзла на вільну частину канапи. У мене виникло відчуття, що вона насолоджувалась опіумним вином, яким частували найближчих друзів Барона.

— Як почуваєшся, Кицю? — запитав Барон, коли я наблизилась.

Я одразу ж відчула нудотно-солодкий запах «Опівнічної олії» та ледь притримала свого язика, щоб нічого не бовкнути.

— Добре. Що відбувається?

— Я не впевнений. У нас неочікувані гості, — поділився він і мляво відвів мене від канапи. Він стишив голос, коли до нас наблизився Грейді. — Це член Королівського Двору, який попросив притулку для себе та ще трьох компаньйонів на цей вечір.

Кожна частинка мене напружилася. Члени Королівського Двору зазвичай були канцлерами.

— Це дивно.

— Точнісінько так само подумав і я.

Ми відступили вбік, де було поменше людей.

— Він не каже, навіщо прибув, стверджуючи, що поговорить зі мною вранці, коли...

— Коли що? — запитала я.

— Коли, як він висловився, мій розум проясниться, чи щось таке.

Щоки Клода зашарілися ще більше, і я раптом зрозуміла чому. Мені теж було б соромно, якби канцлер приїхав обговорити зі мною дуже важливі справи, а я була б занадто п’яна чи під кайфом. Барон прокашлявся та підняв голову.

— Я хотів би, щоб ти пішла до нього й спробувала дізнатися причину його візиту.

Я теж стишила голос, уникаючи довгих вух.

— Не можете дочекатися ранку, щоб узнати все самому?

— Очікування не даватиме мені спокою всю ніч. Невідомо, чого він хоче від нашої зустрічі. Я маю бути готовим до цієї розмови, — промовив він нажахано. — Ти вже й так знаєш, як важко мені спати.

Нам усім було важко спати, але не думаю, що Барон про це знав.

— Я... — він схилив голову, прибираючи пасмо волосся з мого плеча. — Я хвилююся, що він приніс новини від Королівського Трону — Короля. Я, можливо... трішечки спізнився зі сплатою квартальних десятин.

— Чорт забирай, — пробурмотіла я.

Клод пронизливо зареготав, і я вирячилася на нього.

— Вибач, — пробурмотів він тремтливими губами. — Мені потрібна твоя особлива допомога, Кицю.

Що насправді було йому потрібно, так це менше потурати собі з вечірками та дарунками й перестати витрачати золото на всіляку фривольну дурню.

Але чого нікому з нас, тих, хто від нього залежав, не було потрібно, так це того, щоб Клод ще більше рознервувався. Це, ймовірно, призвело б до того, що він викурив би ще більше «Опівнічної олії» й був би в повному безладі, коли б настав час поговорити з канцлером Королівського Двору. І якщо цей візит дійсно був пов’язаний із несплатою квартальних податків, Клод мав бути у відмінній формі, щоб випросити необхідну поблажливість і прощення.

— Добре, — зітхнула я. — Зроблю, як скажете.

Барон вишкірився.

— Дякую...

— Якщо ви пообіцяєте мені, що підете спати, — перебила я. — Вам треба відпочити.

— Звісно, — погодився він занадто швидко. — Такий план.

Я уважно подивилася на нього.

— Присягаюся, — додав він. — Я хочу бути свіжим, як випрана білизна...

Клод знову загиготав, цього разу із себе.

— Я спатиму вже дуже скоро.

— Краще б так і було, — попередила його.

— Ти рідкісна коштовність, — вигукнув він і швидко поцілував мене в чоло. — Насолоджуйся, Ліз.

Барон знову погладив моє плече, і я відвернулася перш ніж зробити щось необдумане, як, наприклад, штовхнути його дупою вниз.

Я попрямувала з кімнати за Грейді й помітила Наомі. Наші погляди на мить перетнулись, і я вказала на Клода. Дівчина закотила очі та кивнула. Це вже не вперше її завданням було переконатися, що Барон дістанеться до своїх покоїв один. Вона повернулася до Клода — з її вуст злетів сміх, прекрасний, але я вловила в ньому натяк на роздратування. Чомусь я пригадала перший раз, коли мені довелось вдатися до всього можливого, аби отримати те, чого хотів Клод. Це вимагало від мене поводитись, як куртизанка. Саме Наомі тоді відвела мене в бік, і, врахувавши ті обмежені знання, які я мала про все, що стосувалося різних ступенів інтимності, підготувала мене до того, що мало статися. Зрештою, я була незайманою до зустрічі з Клодом, переживши досвід лише кількох квапливих обмацувань, які закінчувалися тим, що я починала чути те, чого бажала б не знати.

Але Наомі підготувала мене також і до того, чого не знав навіть Клод. Знання про те, як можна було використовувати «Довгу ніч». Грейді завжди мав при собі маленький мішечок її в нагрудній кишені своєї туніки. З нею я могла точно вирішувати наскільки далеко мала зайти ніч...

На жаль, мені часто доводилось використовувати «Довгу ніч», і сьогоднішня ніч, ймовірно, не стане винятком.

— Мені потрібно зустрітися з Мейвен, — сказала я Грейді, коли ми вийшли.

Грейді напружився, але кивнув. Зайшовши до наступного, ще вужчого коридору, ми зупинилися перед вигнутими дерев’яними дверима в ніші. Як завжди, загорнута в халат, срібноволоса постать Мейвен відповіла на стукіт. Я ввійшла до освітленої свічками кімнати, залишивши Грейді в коридорі з настільки сильно стиснутими щелепами, що я б не здивувалась, якби його зуби тріснули.

Я озирнулася навколо та зрозуміла, що стара на мене чекала. Отже, її попередили Клод або Хаймел. Мене переповнило роздратування. Що Клод робив би, якби я відмовилась?

Та з чого б йому вважати, що я це зроблю? Я не відмовилась. Рідко про це навіть думала, бо так я забезпечувала свою корисність для Барона. Саме так я забезпечувала те, щоб ми з Грейді ніколи не повернулися на вулицю. Тож я не була певна, хто бісив мене більше в цій ситуації: я чи він.

Кімната Мейвен була більше схожа на кімнату підготовки, забезпечену всім необхідним: ванною на ніжках у формі лап, наповненою гарячою запашною водою, щітками для волосся та вішаками з одягом. Там стояв також вузький стіл, на якому відбувалася більш жорстока підготовка — депіляція воском і висмикування всього волосся на моєму тілі, окрім того, що росло на голові. Клоду подобалося довге, тож зараз воно сягало моєї талії. Я не мала нічого проти довгого волосся на голові, але якби я вирішила піти звідси, то ніколи більше не торкнулася б жодної волосинки в інших місцях. На щастя, видалення волосся з тіла вже стало звичною процедурою.

Я підійшла до ванни й роздягнулася в тиші. Мейвен ніколи не була балакучою. Вона не промовила ані слова, коли я опустилась у воду й почала митися. Вона просто чекала із сонним, але настороженим поглядом, тримаючи рушник у покручених пальцях.

Наомі колись мені розповідала, що Мейвен була бабусею Барона по батьківській лінії, але Валентіно, ще один з Баронових коханців, говорив, що вона була вдовою одного з минулих землевпорядників. Лінді, кухарка маєтку, стверджувала, що Мейвен була коханкою одного з попередніх Баронів. Але я вважала, що вона була привидом, котрому якимось чином вдалося зберегти плоть і кістки. Я поглянула на тонку, як папір, шкіру її рук. Їй заледве вдавалося зберігати плоть на кістках.

Після ванни вона витерла мене настільки грубо, наскільки тільки була здатна людина. Ніжною Мейвен теж не була. Вона пошкандибала до шафи, поки я стояла гола, втискаючись пальцями в підлогу. Вішаки стукали один об одного — жінка перебирала вбрання. І нарешті вона витягла сукню, що поєднувала в собі блакитний і синій кольори. Відтінок безхмарного неба Міжзем’я.

Я засунула руки в накидку й чекала, поки вона зав’яже пояс. Стара зробила такий тугий вузол, що тканина впилася в мою талію. Один лише погляд у дзеркало підтвердив те, що я й так знала. Виріз декольте був до абсурду глибокий, а сама сукня складалася більше з тюлю, ніж із тканини. В яскравому світлі можна було б чітко розгледіти колір шкіри навколо моїх сосків.

Я зітхнула, підійшла до стільця та сіла, щоб Мейвен змогла повитягати всі шпильки з мого волосся. Після чого, різко смикаючи мене за пасма, вона розчесала його. Я встромила нігті в долоні під час цього процесу, бо не була певна, чи не облисію часом від такого. Уся підготовка тривала близько години. Мейвен відчинила двері й випустила мене до Грейді. Вона не пішла за мною. Її завдання на сьогодні було виконано.

Ми з Грейді мовчали, доки не опинилися в тихому коридорі, що вів до численних крил маєтку. Нам освітлювало шлях лише м’яке світло місяця, що просочувалося крізь вікна, дякувати богам.

Перебираючи пальцями пояс, я вдивлялась уперед і вдихала повітря, наповнене ароматом жимолості, що росла вздовж стін маєтку. Я згадувала інші рази, коли мене просили використати мої здібності. Зазвичай це стосувалось якогось барона, що гостював тут, чи іншого представника аристократії. Моя інтуїція зазвичай попереджала мене, чи можна довіряти гостеві, чи він щось замислив. Я могла відчути навіть більше, якщо цього хотів Клод. Йому подобалося знати слабкі місця інших, щоб використовувати це під час ведення справ.

— Ось, — нарешті сказав Грейді. Він потягнувся до нагрудної кишені своєї туніки та поклав мені на долоню маленький мішечок для монет. Від сміху, що зазвичай наповнював його великі карі очі, не залишилося й сліду, як і від тих по-хлопчачому милих ямочок, які рятували його зі стількох проблем, коли ми були меншими. — Дізнайся, що тобі потрібно й забирайся звідти.

Я поглянула вниз на чорний мішечок із «Довгою ніччю». Мішені Клода ніколи не знали, що їх обпоїли. «Довга ніч» не мала ані запаху, ані смаку.

— Ти бачив, хто прибув?

— Ні. Я лише знаю кімнату, але припускаю, що це канцлер, — важко видихнув Грейді. — Мені це не подобається, Ліз.

— Знаю, — я стиснула пальцями мішечок і сховала його в кишеню сукні, де тканина, на щастя, була товстішою. — Але тобі не варто хвилюватися. Все під контролем.

Він стиснув губи та пішов уперед, міцно тримаючи руків’я меча. Ми наближалися до східного крила, з якого можна було побачити подвір’я ту частину саду, де цвіли троянди. Кімнати тут були розкішними, і призначалися лише для тих, кого Барон хотів вразити.

Я подивилася на Грейді. М’яз вздовж його щелепи сіпався.

— Ти ж розумієш, що я не зобов’язана цього робити. Я вибираю це робити.

Чоловік здійняв брови.

— Серйозно?

— Так. Я могла відмовитися. Клод не примушував би мене, і якщо я не захочу заходити далеко, то скористаюся «Довгою ніччю», як тільки дізнаюся, чому канцлер тут. Сподіваюся, не тому, що Клод затримав виплату десятини, бо нам точно не потрібно це на додачу до всього іншого, що випало на нашу долю, — промовила я. — Ця ніч нічим не відрізняється від будь-якої іншої.

М’яз продовжував пульсувати на його щелепі.

— Ти так кажеш, наче в цьому немає нічого такого.

Схрестивши руки на грудях, я відвернулася. Річ була в тому, що ці зустрічі складні, тому що іноді, в них дійсно не було нічого такого. Іноді я насолоджувалася дотиками. Не те щоб ті, кого я зустрічала за цих обставин, були завжди поганими й мерзенними людьми. Часто вони були чарівними та цікавими, і я... могла торкатись їх, не відчуваючи провину за те, що побачу, чи відчую щось, що вони, ймовірно, бажали б приховати. Я могла звинуватити в усьому Клода. І так, я знала, наскільки це ненормально. Глибоко всередині, я знала, що все ще поділяю частину цієї провини. Але хай там що, я покидала ці зустрічі неушкодженою, та лише кілька разів ставалося таке, що я відчула щось, чого, здавалося, ніколи не зможу забути.

Знову йдучи, я чула лише звуки черевиків Грейді та мого вбрання, що шелестіло кам’яною підлогою, допоки ми не дістались потрібних подвійних дверей.

— На місці, — тихо промовив Грейді. — Якщо щось станеться...

— Я закричу, — сказала йому — щось, чого я ще ніколи не робила.

Він підійшов до мене й взяв за руку.

— Будь обережна, — прошепотів він. — Будь ласка.

Моє серце стислося.

— Буду, — усміхнулась йому. — Все буде добре.

Грейді напружився.

— Ти постійно це кажеш.

— І, може, ти почнеш мені вірити.

— Або, може, ти почнеш цьому вірити.

Це стривожило мене. Дивна суміш чуттів накрила мене — спантеличення й збудження, що обпікали мене зсередини, змушуючи мене замислитися, чи маю я взагалі сприймати це за норму. Чи я вже знала відповідь на це, і мої слова були лиш показною хоробрістю та запереченням. Я відвернулася від нього, відчуваючи себе більш ніж трохи знервованою. Але зараз був не час для глибокого самоаналізу.

Бо я й так уже трохи нервувалась. Я нервувалася щоразу, коли робила це. Гадаю, кожен нервувався б. Тому що я ніколи не знала, що очікувало на мене за дверима. Не гаючи більше часу, потяглася за вкритою орнаментом ручкою дверей. Вона була незачинена, як і очікувалось. Я зробила крок усередину кімнати, освітлену самотньою лампою біля канапи. Двері не видали жодного звуку, коли я зачинила їх за собою. Я вагалася лише кілька секунд, роззираючись кімнатою. Крім дорогих меблів, прикрашених пишними тканинами, і вирізаних з гладкого лискучого дерева, у ній було пусто, але... але відчувалася чиясь присутність.

Матеріальна енергія, що огорнула мою шкіру, спричинила хвилю мурашок. У роті пересохло, коли я повернулася до округлої арки, що вела до спальні. Все ще нервово перебираючи пальцями пояс, вдивлялася вперед, попри свою тривожність.

Я припустила, що хто б там не був, він очікував компанію. Безсумнівно, Клод у цьому переконався б. Зрештою, двері були незачинені. Але я нічого не почула в темряві спальні. Сповільнилася й дозволила зорові пристосуватися до пітьми. Я повільно просунулась уперед і помітила, що двері, які вели до ванної кімнати, були трохи прочинені. Стіни та підлога також просякли силою. Дрібне тремтіння пробігло по шкірі. Серце закалатало ще швидше. Я знала це відчуття. І тут раптом линув аромат. М’який, деревний аромат, що нагадав мені про...

Раптом двері ванної кімнати зникли перед моїми очима. Кімната занурилася в суцільну темряву, я нічого не бачила, і це... ага, це було ненормально. Я відступила.

Порив теплого повітря пройшов краями моєї сукні. Я застигла, затримавши дихання. У потилиці поколювало. Повітря в кімнаті застигло, загустіло та наелектризувалося, нагадуючи атмосферу перед ударом блискавки.

Я була не сама в цілковитій, неприродній темряві. Мені перехопило подих, коли гостре усвідомлення стисло весь мій правий бік. Я наче раптом опинилася занадто близько до відкритого вогню. Спрацював інстинкт — не той, що живився моїми здібностями, а той, що керувався чистою потребою вижити. Він наказав мені тікати.

Я затремтіла. Мої вуста розкрилися, щоб щось промовити, чи, може, закричати. Але перш ніж найменший звук зірвався з моїх губ, чиясь рука обхопила мій стан і смикнула мене назад, до твердої стіни м’язів. Мене підняли так, що мої ноги вже не торкалися підлоги — вони звисали за кілька сантиметрів над нею.

Жоден із відомих мені смертних не зміг би підняти мене з такою легкістю, і це могло означати лиш...

— Я маю два запитання, і краще, щоб кожна відповідь була правдивою, — прохрипів глибокий голос. Вимова була майже розслаблена, але в ній приховувалося тихе попередження. М’яка, мозолиста рука вдавлювалась у шкіру над моїми грудьми, притискаючи мене до... до грудної клітки. — Що ти робиш у моїй кімнаті? — дихання зрушило тоненькі пасма волосся на моїх скронях. — І... ти хочеш померти?

Розділ 13

Високородний.

Барон відправив мене до кімнати клятого Високородного.

І не якогось там Високородного. Його.

Лорда Торна.

Я схопила його за передпліччя. Мої пальці зустрілись з м’якою, накрохмаленою тканиною. Хватка була ніяк не схожа на те, як тримав мене Мюріел, але все ще лякала.

— Це не відповідь, — тихо дорікнув Лорд Торн.

Тоді він зрушив із місця.

За два кроки він притис мене щокою до стіни й зціпив мої руки. Його сила жахала, і змусила моє серце шалено калатати. Я відштовхувалася від нього й спробувала дістатися ногами підлоги. Він притис ще дужче та навалився на мене всім тілом.

— Раджу ще раз докласти зусиль, — сказав він, торкаючись своєю щокою моєї. — Ти отримала дуже рідкісну й дуже щедру пропозицію. Раджу не марнувати її.

— Це я, — відповіла. — Ми вже...

— Я знаю, що це ти, — перебив він, що дуже мене здивувало. — Це не відповідь на моє запитання, на’лей.

Мені знадобилася мить, щоб усе пригадати.

— Мене прислали до вас.

— Хто? — рука на моїй талії зсунулась, і я відчула, як його долоня розкрилась і втислася пальцями в тонку сукню.

— Барон Гантінґтон. Він сказав, що ви потребуєте компанії.

Лорд Торн застиг за мною. Я навіть не відчувала, що він дихав.

— Я нікого не потребую.

Усередині мене спалахнув гнів, і я заплющила очі. Сраний Клод. Він дійсно був настільки п’яний, чи під кайфом, що навіть не подумав попередити, що відправляє мене до Високородного лорда, а не до канцлера? Чи навіть сказати йому про мій прихід? Якщо я переживу цю ніч, то цілком можливо вб’ю Клода за це.

Рука над моїми грудьми зрушила — та сама рука, що на моїх очах спопелила Високородного — і торкнулася мого горла.

— І?

Я кліпнула очима, хапаючись пальцями ніг за повітря.

— І... що?

Його великий і вказівний пальці рухалися вздовж моєї шиї м’якими, майже... ніжними погладжуваннями.

— І ще одне запитання, на’лей.

— Не називайте мене так, — сердито промовила я.

— Але це все ще так доречно, і мені подобається, як ти дратуєшся, коли я тебе так називаю, — пробурмотів він, і в мене відвисла щелепа. — Тож, яка твоя відповідь на друге запитання?

Ще одне запитання? Що він... Ти хочеш померти? У мені закипіла кров, і я стисла губи.

— Ні, я не хочу померти.

І те, що наступним вилетіло з мого рота, навряд чи можна було назвати найрозумнішими словами.

— Але, може, хочете ви?

— Я? — ті пальці досі рухалися, створюючи м’яке тертя, що було... що було дивним і жахливо заспокійливим. — Цікаво, чому це я хочу померти?

— Я фаворитка Барона, — додала я. — Він буде вкрай незадоволений, якщо ви мене знищите.

Лорд Торн помовчав якусь мить, а тоді розсміявся. Він дійсно сміявся: глибокий і хрипкий звук розливався наді мною, так само як і той, тваринний, що колись із нього вирвався.

— Що ж, — нарешті вимовив він, досі стискаючи моє горло. — Я не хотів би засмутити шановного Барона.

У будь-якій іншій ситуації, де мене не тримали б так, що мої ноги звисали принаймні в пів метра над землею, я оцінила б насмішку, якою був просочений його тон.

— Але мені от цікаво. Що Барон зробив би?

Пальці зіслизнули з мого горла просто під маленьку ямочку між ключицями. Відчуття його дотику там і долоні, що лежала просто під шалено тремтливим серцем, лише підштовхнули мої й без того збентежені чуття.

— Якби я таки знищив ... його фаворитку.

Я розтулила рота, але нічого не вийшло. Що міг зробити Барон, якби Лорд вирішив би мені нашкодити? Навіть як селестіал, зовсім нічого. І саме тому те, що Клод відправив мене до Високородного лорда таким чином, було настільки неймовірним.

— Він би... — зітхнула я. — Він би засмутився.

Цей глибокий сміх залунав знову, розливаючись вздовж моєї спини й сідниць та змушуючи пальці ніг скрутитися ще більше. Він тримав мене занадто близько.

— Я не хотів би, щоб таке сталося.

Тоді Лорд Торн відпустив мене, але зробив це повільно. Неймовірно повільно. Я сповзла вздовж його тіла та з жахом усвідомила, що моя сукня задерлась та опинилася між нашими тілами. А ще... ще було відчуття його. Його було просто багато. Я торкнулася стопами підлоги й зрозуміла, що мої ноги оголені аж до стегон. На щастя, в кімнаті досі було темно, але не так безпросвітно, як раніше.

— Ми продовжуємо зустрічатись за найдивніших умов, — зазначив він. — Я починаю думати, що це доля.

— Доля? — засміялась я. — Ви вірите в долю?

— А ти ні?

Як я могла, коли знала, що майбутнє ніколи не визначене наперед, що кожне рішення, неважливо наскільки маленьке чи велике, може спричинити ефект доміно?

— Ні.

— Цікаво.

Він прибрав руку з моїх грудей, але досі тримав за стан.

За мить я відчула, що рука, яка рухалася повільними маленькими колами на вигині моєї талії, смикнула за пояс сукні.

— Ви... відпустите мене?

— Не знаю, — відповів Лорд.

Я витріщилася на темну стіну.

— Не знаєте?

— Мені подобається відчувати тебе поруч із собою.

Що ж, це... це було не те, чого я очікувала.

— Гадки не маю, як зможу прислужитися вам, якщо ви мене триматимете.

Він торкнувся підборіддям моєї маківки.

— Ти вже прислужуєш.

— Не зовсім розумію, як це можливо.

— Якщо ти одна з фавориток Барона, він прислав тебе мені прислужитися, — сказав Лорд Торн, — тоді ти точно знаєш, як служиш мені зараз.

Я прикусила губу, одразу зрозумівши, що потрапила в біду, велику біду. І я не була впевнена, що «Довга ніч» здатна якось допомогти мені виплутатися. Вона діяла на селестіалів, але я й гадки не мала, чи спрацює це на Високородному. Наомі ніколи не використовувала її на них. Їй ніколи не хотілося. Хай там як, намагатись отруїти Лорда Торна було занадто ризиковано. Якщо це не спрацює, і він якимось чином здогадається, що я намагалася зробити, мені вже не потрібно буде переживати, що я знову опинюся на вулиці. Я буду мертвою.

Чорт, я навіть не знала, чи працюють мої здібності на Високородних. Я навіть не намагалася прочитати його минулої ночі. Я нічого не відчула в першу ніч, але, знову ж таки, я відволікалася. Мені вдалося заспокоїти думки та очистити розум. Я потягнулась униз і знайшла в темряві його руку. Мій розум був відкритий, як чисте поле.

Я побачила... побачила лише білий.

І не почула нічого, крім спокою.

Але я відчула полегшення... вибух власного полегшення, бо я вже дійсно вважала, що досі можу торкатися його без переповнення чуттів. Я розправила свої пальці на його долоні, вздовж виточених кісток і сухожиль. Це... це було погано, і все ж таки добре. Але добре в дуже короткочасному сенсі.

У мене скрутило живіт. Можливо, мені довелося докласти більше зусиль. Або, можливо, це було через те, що я не дивилася на нього. Кінчики моїх пальців торкнулися його кісточок. Його рука завмерла під моєю. Його шкіра... була дуже тверда. Я знала, що вона не відчуватиметься, як шкіра смертного. Плоть Високородних відрізнялася від людської. Тому більшість зброї не могла пробити їхньої шкіри. Але я не очікувала, що вона буде такою твердою та гладкою. Він увесь був такий? Типу геть увесь...

— Я зробив тобі боляче? — запитав Лорд Торн.

— Що? — я забрала від нього руку.

— Я щойно зробив тобі боляче? Був занадто грубий?

Він запитував це, коли схопив мене в хліву коваля, але це все ще мене бентежило.

— Тільки налякали мене, — сказала правду. — Якщо ви знали, що це я, то навіщо схопили? Чи ви завжди хапаєте жінок, які заходять до вашої кімнати?

Він пирхнув.

— Колись я був радий м’яким фігуристим жінкам у своїх кімнатах, незалежно від того потребував я їх, чи ні. Але це було до того, як деякі з них заволоділи луновими лезами й навідувались до моїх кімнат, намагаючись пустити мені кров і збагатитися.

Я припустила, що після такого досвіду, я теж, мабуть, спочатку діяла б, а потім ставила запитання.

— На цьому етапі ви вже маєте знати, що мене жодним чином не цікавлять ваша кров частини тіла, чи...

— Моя сперма? — додав Лорд Торн. — Гадаю, дещо змінилося, відколи ми востаннє про це говорили.

Я на мить заплющила очі.

— Ви готові відпустити мене, щоб я змогла краще вам прислужити? — запитала я. — І, можливо, ввімкнути світло?

Його підборіддя знову торкнулося моєї маківки.

— Думаю, я готовий, щоб мені прислужили.

Не знаю, що наразі мало непокоїти мене більше. Те, що рука навколо мого стану не поворушилася, чи те, що з його вуст «прислужили» прозвучало як найбільш розпусне, лихе слово, яке колись вимовляли.

Його вуста раптом торкнулися моєї скроні й перекрили мені дихання.

— Але просто, щоб ти знала, на’лей, я довіряю твоєму Баронові ще менше, ніж тим, хто створив ніксів. Неважливо, як ти мені допомогла, якщо спробуєш щось утнути, я не вагатимусь із відповіддю.

І Високородний дужче стис мене рукою.

— Зрозуміло?

Розділ 14

На серці похололо, і я поринула в думки про маленький мішечок у своїй кишені. Такого Високородного лорда я й очікувала. Холодного. Смертоносного. Не того, що глузує та сміється, називаючи себе захисником. Хороше нагадування про те, з чим насправді я мала справу.

— Зрозуміло.

— Радий це чути, — він знову торкнувся моєї скроні. — Не хотів би завершувати з тобою, коли ти так... мене захопила.

Лорд промовив так, ніби це його здивувало. Як і мене. Я не була впевнена, що мені сподобалась ідея захоплювати когось, особливо Високородного, який погрожував мене вбити.

— Мені здається, ви переплутали захоплення із задоволенням, яке отримуєте, коли дратуєте мене.

— Можливо, — відповів він. — Мені це таки подобається... На’лей.

Я зітхнула.

Тоді Лорд Торн відпустив мене, та через раптову свободу я захиталася. Він миттю обхопив мене за плечі й підтримав. Коли Високородний знову мене відпустив, я втрималася на ногах, але все ще відчувала... жар від того, що він стояв позаду мене.

Настінні бра повільно засвітилися — два з боків дверей та одне біля ванної кімнати. Лорд навіть не поворухнувся. Він використав повітря, яким ми дихали, щоб натиснути вимикач на стіні в кількох метрах від нас.

Я неглибоко вдихнула. Навіть при тому, що я знала, що він Високородний лорд, і бачила, на що він здатен, його сили були такими ж неймовірними, як і очікування Клода, що я зможу добути інформацію, маніпулюючи таким могутнім створінням.

Паніка загрожувала вкоренитися та поширитися усім моїм тілом, але я цього не дозволила. Я мала зосередитися. Від цього залежало не лише моє життя.

Завмерши на мить, щоб заспокоїтись, я всміхнулася.

— Добре, що я не можу вмикати світло, не торкаючись ламп, — сказала та розвернулась. — Я ніколи не вставала б...

У мене відібрало мову, тому що я не могла відвести очей від його довгих ніг і міцних стегон, обтягнутих м’якою темно-коричневою шкірою, вільною темною тунікою та портупеєю. Вона перехрещувала широкі груди Лорда, які я вже бачила. Кинджал, якого я не відчула, був захований у піхви і пласко прив’язаний. Я занервувала, розгледівши його зараз у світлі кімнати.

— Ти витріщаєшся, — всміхнувся Високородний і попрямував до вузького столу біля входу.

Відчувши, як запалали мої щоки, я наказала собі зібратися.

— На вас... приємно витріщатися, і я впевнена, ви це добре знаєте.

— Знаю, — відповів Лорд без краплі зарозумілості. Це була проста констатація факту. Він дістав спочатку кинджал із портупеї, а потім — інший із піхов над стегном. Перш ніж він поклав їх на стіл, я побачила подвійний блиск молочно-білих лез. Лунових лез.

— Це не єдина причина, чому я витріщалася, — визнала за мить. — Я... я хвилювалася за вас.

Він здійняв брову й потягнувся рукою до іншої сторони свого поясу.

— Чому?

— Я чула про жорстоку бійку в саду тієї ночі, коли ми востаннє бачилися. Най’міри, — я дивилась, як він витяг ще одне лезо з іншого боку. — Загинуло кілька охоронців.

— Шкода їх. Клята прикрість, яка не мала статися, — сказав він щиро. — Але я не постраждав... І я не назвав би це битвою, на’лей.

— Тоді як би ви це назвали?

— Незручністю.

Я кліпнула, вважаючи що, те, що завершилося розкиданими рештками тіл, не можна було назвати просто незручністю. Але не мало значення, що я там вважала. Я зосередилася на ньому й відкрила свої чуття. Уявила нитку, що з’єднувала нас і запитала: «Чому... чому вони прийшли? Через двох інших Високородних?».

Нічого.

Нічого, крім гудіння білої стіни.

Лорд вдивлявся в мене якусь мить.

— Що ти знаєш про най’мірів, на’лей?

Прізвисько розірвало зв’язок. Єдине, що я дізналася, було те, що він, ніби не помітив, що я намагалася зробити.

— Не багато. Направду, я не знала, що вони живуть у Прімвірі. Я знала лише, що вони не чіпають людей, допоки ми не підходимо занадто близько до їхніх гнізд.

— Це правда, але вони також можуть бути охоронцями Високородних, навіть стати відданими деяким, що, вочевидь, сталося з Натаніелем чи Мюріелем.

— Най’міри подорожували з ними, чи...

— Вони обоє з Прімвіри, — відповів він і звів брови.

У животі трохи скрутило. Лорд Торн убив двох Високородних і, ймовірно, багатьох най’мірів із Двору, чиї рештки можна було побачити на території маєтку.

— Припускаю, що Принц Райнер буде незадоволений.

— Узагалі-то, зовсім навпаки, — відповів він, перш ніж я запитала чому. — Тож, твій Барон не попередив тебе, до чиєї кімнати ти йдеш?

Ця зміна теми розмови не тільки не пройшла повз мене, але й роздратувала, оскільки мої чуття зараз зовсім не допомагали.

— Ні.

Я відволіклася на мить, спостерігаючи, як Високородний дістав ще одного кинджала, прикріпленого за поясом. Мої губи розтулилися, коли він потягнувся назад і витяг... сталевий меч зі срібним руків’ям. Такий, зі злегка вигнутим лезом, який часто носили правоохоронці, що патрулювали Дорогу Кісток, яка об’єднувала всі п’ять територій.

— Тобі пощастило, знаєш.

Лорд Торн зігнувся й нахилився до ремінців, які я не помітила, на верхній частині його чобіт. Він дістав ще один кинджал і жбурнув його на стіл. Зі стукотом і брязканням той приземлився біля інших клинків.

— По... пощастило?

— Так, — він перейшов до іншого чобота та витяг іще один кинджал. — Тобі пощастило, що моїх людей не було тут, коли ти зайшла. Ти сюди не дісталася б.

Я глянула в передпокій.

— Їх там немає. Вони прийшли приблизно тоді, коли я пришпилив тебе до стіни, — сказав Високородний, і я витріщилася на нього. Прийшли? — Вони вже пішли. Ми самі.

— Ой, — це все, що я змогла вимовити, спостерігаючи за тим, як він підтягнув рукав на лівій руці й відкрив зорові ще один чохол на передпліччі. — Скільки на вас зброї?

— Скільки потрібно, — зауважив Високородний і поклав це менше лезо на стіл.

— Але навіщо? Ви лорд. Ви можете... — я зупинила себе від перелічення того, що він і так знав. — Навіщо вам стільки зброї?

Він м’яко засміявся.

— Що? — запитала я. — Що тут смішного?

— Краще було б запитати, як я міг бути настільки дурним, щоб не помітити, що мене накачали, відтягли та прив'язали до стола в брудному хліву.

Я стулила рота.

Високородний криво всміхнувся, рушив до ліжка та всівся на край.

— Жодне створіння не достатньо могутнє, щоб ніколи не ослабнути. Навіть лорд, принц, чи король.

— Добре. Чи не могли б ви знову зробити ту вогняну штуку рукою? — запитала я й одразу ж усвідомила, що це було запитання, яке я ніколи не думала, що поставлю.

— Вогняну штуку рукою? — поглянув він на мене та засміявся, а потім потягнувся до чобота. Він дивився на мене весь цей час та жодного разу, поки роззброював свій маленький арсенал, не звів з мене очей. — Я можу прикликати стихію вогню, але на це потрібен дівус.

— Дівус? — зморщила я носа. — Це... енохіанська? Що це означає?

— Це можна вільно перекласти як «енергія», а витрачену енергію потрібно відновлювати, — пояснив він. Мені було зрозуміло, що він говорив про живлення. — До того ж це може вбити лише когось слабшого за того, хто його прикликає.

Отже, це не було б так смертельно проти іншого лорда.

— Смертна зброя не дуже важлива, — продовжив Лорд. — Але іноді цікавіше боротися більш чесно, коли справа стосується людей.

— На противагу виривання їхніх горлянок?

— Це теж цікаво, — випрямився той. Тепер він був босоніж.

Я нервово облизнула губи...

Погляд Лорда Торна прикипів до мого рота. У його зіницях миготіли білі зірки. Я наблизилася до нього, відчуваючи себе, як зайченя в саду. І тоді застигла. Його погляд був... такий потужний і... палкий. Я почервоніла. На мене ніхто ніколи так не дивився. Навіть ті, хто вірив, що от-от з’єднається зі мною тілом.

Високородний повільно й вивірено покрокував уперед. Так упевнено, що аж лячно. У мене навіть мороз пішов по спині. Лорд опустив очі на пояс, який розв’язався на моїй талії. Це сталося чи то під час нашої сутички, чи то коли він водив по ньому своїми пальцями. Тепер моє декольте було ще глибшим і ширшим. Внутрішній рельєф моїх грудей відкривався очам аж до темних вершин. Наші погляди повільно зустрілися. Блакить його очей злилась із зеленим кольором.

— Коли ти сказала, що маєток — твій дім, я подумав, що ти одна з аристократок, — зазначив він.

Я пирхнула.

— Чому ви так вважали?

— Твій одяг. Обидва рази, що я тебе бачив, ти була вдягнена в таку дорогу тканину, на яку не витрачався б ніхто з менш заможних.

— Ваша правда, — сказала я. — Але я не аристократка.

— Я бачу.

Лорд Торн нахилив голову й пробіг очима по моєму обличчі.

— І я також бачу, чому ти фаворитка Барона. Ти дуже... цікава.

Я насупилася.

— Це мало бути компліментом?

— Мало б, — відповів він. — Для мене ще ніхто зі смертних не був цікавим, чи захопливим, — він схилив голову. — Чи забавним.

Я здійняла брови.

— Тоді ви, мабуть, зустрічали мало низькородних.

— Я знав забагато, — відповів він і попрямував до маленького буфета біля вікна. Мені стало цікаво, скільки ж йому років. На вигляд він не більш ніж на десять років старший за мене, але Високородні не старіли так, як низькородні, а його слова мали важкість — древню вагу.

— Тож... для вас низькородні нудні? — запитала я.

— Я цього не казав, — він узяв кришталевий графин і налив собі склянку бурштинової рідини. — Бажаєш випити?

Я похитала головою.

Він узяв свою склянку.

— Я поважаю природний інстинкт твого виду виживати перед лицем непереборних труднощів. Направду, я захоплююся тим, як кожна секунда кожної хвилини має значення так, як, думаю, ніколи не могло б бути для таких, як я. Життя трохи нудне для Високородного. Сумніваюся, що так можна сказати й про смертних, — поглянув на мене Лорд Торн і зробив ковток. — Але ніхто ще не цікавив мене поза цим тимчасовим захопленням.

Не певна, як на це відповісти, я знову потяглася до нього своїми чуттями. Не було нічого, крім гудіння білої стіни. Що, як мої здібності не поширювалися на Високородних?

Лорд подивився на мене крізь склянку.

— Я зрозумів, що не знаю твого імені.

— Ліз.

— Це скорочення від чогось?

Не знаю чому, але я кивнула.

— Каліста.

— Каліста, — пробурмотів він.

Мені перехопило подих від звучання власного імені. Можливо, тому, що його так рідко промовляли, бо ж тільки Грейді його знав. Але те, як Лорд Торн сказав «Каліста»... Він закрутив моє ім’я на язику так, як я ще ніколи не чула.

Він знову відпив.

— Це теж дуже личить.

— Невже? — пробурмотіла я, зовсім збентежена тим, що поділилася такою інформацією — чимось, що я приховувала, бо це було цілком моїм, як би смішно це не звучало.

— Так. Знаєш, що воно означає?

— Воно має значення?

— Всі імена мають, — злегка всміхнувся Високородний. — Каліста означає «найкрасивіша».

Теплий клубок підкотився до мого горла.

— Ох.

Він схилив голову, тоді допив віскі й поставив склянку.

— Я хочу піти у ванну, оскільки в мене... такі хороші спогади про нашу першу зустріч.

Але то була не перша наша зустріч. Не зовсім.

— Добре?

Лорд усміхнувся.

— Тебе відправили прислужити мені, правильно? — він повністю розвернувся до мене. — Хіба набрати мені ванну — не частина цього?

Так. Так, частина, і я почувалася дурепою, що не здогадалась одразу. Я вже розтулила рота, але Високородний потягнувся назад і схопився за комір лляної сорочки. Що б я там не збиралася сказати, це померло в мене на язиці, коли він стягнув її через голову і відкинув у бік.

Я м’яко вдихнула, розглядаючи його груди, пластини щільно згорнутих м’язів на його животі й звуження талії над поясом його штанів. Там, де лунові леза продірявили його шкіру, не було навіть шраму. Натомість сила вібрувала з кожного сантиметра м’язів. Енергія покривала його рельєфні лінії.

— Або ми можемо пропустити ванну, і перейти відразу до більш приємного способу прислужити, якщо забажаєш, — запропонував Лорд Торн, і я витріщилася на нього. — Я зовсім не буду проти.

Не промовивши ні слова, я розвернулась і поспішила до ванної кімнати.

Услід мені пролунав хриплий сміх.

Милостиві боги, яка куртизанка-фаворитка вибігає з кімнати через пропозицію сексу? І вочевидь, він мені повірив. Зрештою, так я представлялась усім Клодовим мішеням, а зараз я поводилась, як сором’язлива незаймана.

Що зі мною було не так? Не те щоб я не бачила його до цього оголеним. Просто... Усе тепер відчувалося по-іншому.

Проклинаючи свою реакцію, і ну, взагалі все, я потяглась увімкнути світло й зрозуміла, що тут не було електричних ламп. Я швидко запалила численні свічки на кам’яних виступах вздовж стін овальної кімнати. Наказавши своїм рукам перестати тремтіти, підійшла до глибокої та широкої ванни в центрі приміщення. Я пустила воду й спробувала опанувати себе, поки вона набиралась у порцелянову чашу.

Ким для мене був Лорд Торн — не те щоб він кимось для мене був — не мало значення. Як і той факт, що він досі мене не впізнав. І те як... приємно на нього було дивитись, але це радше мале благо, так? Або величезне благо. Єдине, що мало значення — це те, що я мала зібратись і досягти хоч якогось рівня спокою. Зосередитись. Або Клод був занадто під кайфом, щоб подумати про те, що мої здібності не поширюються на Високородних, або він вочевидь був переконаний, що спрацюють. І, може, він краще знав, враховуючи, що він був нащадком одного з них, але...

Та хіба це не означало б, що Клод знав ще когось, хто мав ті самі здібності, як і я? Я була впевнена, що не знав.

Хай там як, потрібно було, щоб інтуїція спрацювала, аби продовжувати доводити, яка я незамінна для Барона. Що тримати мене в комфорті — пріоритет, бо якщо ні...

Постійний страх повернення до того безнадійного виживання загрожував вкорінитися в моїх грудях, але я розчавила його. Піддатися йому не допомогло б. Я спрямувала увагу на дещо важливіше. Я мала це... чуття, що зможу проникнути в розум Високородного. Знання, яке я не могла пояснити, але все ж мала. Інтуїція говорила мені, що я зможу. Потрібно лише здогадатися як.

Але я вже знала те, чим він зі мною поділився. Що він тут, бо шукає щось, про місцезнаходження чого, на його переконання, знав Мюріел. Проте я не була впевнена, що саме тому він був у маєтку. Саме це я й мала дізнатись.

Я перевірила воду, сподіваючись, що Лорд Торн любить теплу ванну, і закрутила кран. Піднялася, щоб узяти рушник і покласти його на стілець, а потім промовила:

Ваша ванна готова, мілорде.

— Торн, — виправив він.

Я аж підскочила від того, як близько пролунав його голос. Як хтось його розміру міг пересуватися так тихо, я досі не розуміла.

Мене охопило дике відчуття дежавю. Лорд Торн знову стояв у дверях — повністю, абсолютно голий. І я була знерухомлена виглядом гладкої, пісочної шкіри та пружних м’язів, а потім мій погляд упав на його член. Мені перехопило подих. Він був товстий і довгий, але ще навіть не повністю збуджений. Як хтось міг повністю взяти його...

Так. Треба було перестати думати. І витріщатися. Можливо, навіть дихати. Мабуть, і померти було б не так вже й погано в цій ситуації.

— Продовжуй так на мене дивитись, і я не думаю, що ванна буде саме тим, що мені знадобиться.

Я зашарілась і змусила себе поглянути йому в очі, сподіваючись, що в мерехтінні свічок він не помітить, наскільки червоним було моє лице. Я не думала, що куртизанки червоніли, коли бачили голого чоловіка.

Але знову ж таки...

Я ще раз подивилася на товсту довжину між його ніг і вирішила, що навіть Наомі зараз би зашарілась.

— Упевнена, що хочеш цього?

Я вдихнула й підвела очі.

— Перепрошую?

— Прислужитись мені? — уточнив Лорд Торн. — Коли я не поранений?

— Так, — ввічливо всміхнулась я. — Звісно.

— І ти усвідомлюєш усі наслідки? Що я шукатиму задоволення й живитимусь ним?

Те, як він це промовив, звучало радше як ділова угода, і, можливо, саме так і варто було до цього ставитися. Зрештою, хіба це нею не було? Але зовсім так не відчувалося, коли я кивнула.

Високородний розглядав мене якийсь час настільки пронизливим поглядом, ніби він бачив мене наскрізь, — крізь те, що частково було фасадом. Моє серце билося так сильно, що я була впевнена, він його почув. Я не насмілювалася відвернутися, чи припинити всміхатися, щоб не показувати, наскільки сильно нервувалася.

Тоді Лорд пройшов уперед, зовсім не переймаючись тим, що на ньому не було ані клаптика одягу. Він на мить поглянув на мене й ступив у ванну та ліг, відкривши мені пречудовий вид на його твердий зад.

Його сідниці насправді були неймовірні.

Лорд Торн наспівував щось собі під ніс від задоволення, змушуючи мій погляд опуститися вниз. Він поклав голову на край ванни. Користуючись тим, що він заплющив очі, я дозволила собі розглянути витончені риси його обличчя та ландшафт його тіла. Направду було нечесно, щоб якась істота мала такий... розпусний вигляд як мій... Ні. Чорт, він не мій, ніколи не був мені кимось. Я справді... справді маю припинити цю маячню.

Я знову зосередилась, оглянула кімнату й помітила мило.

— Бажаєте, щоб я вас помила?

— Мені було б дуже приємно, якби ти це зробила.

Я поклала рушник на стілець.

— І я знаю, що тобі буде дуже приємно це зробити, — додав він.

Це була правда, і той факт, що він це запам’ятав, бісив мене. А ще захопив. Я попрямувала до однієї з численних поличок і взяла шматок мила з ароматом лемонграсу. Озирнувшись, побачила, що Лорд трохи розплющив очі й поклав обидві руки на бортики ванни. Він не відводив від мене погляду, коли я підійшла. Я відчувала... напругу, що потріскувала між нами, наелектризовану та живу. Неспокійне тріпотіння і... щось іще зародилося в моїх грудях і перемістилося нижче.

— Вам подобається температура води? — я опустилася на коліна на мармурову підлогу.

— Дуже, — відповів він, і в мені знову пропливло тріпотіння від одного лише слова.

Я поклала мило на малесеньку металеву підставку поруч, намилила долоні й потяглася до Високородного.

Він трохи сіпнувся від мого доторку, як тоді в душі. Чи цього разу це зробила я. Можливо, ми обоє. Я не була певна. Він підняв руку, і я провела по ній долонями, сподіваючись, що він не помітив легкого тремтіння.

Заспокоїти власні думки було, як ніколи, важко, але мені вдалось. Як і раніше, я... не чула жодної його думки. Напевне, тому, що я просто була занадто розсіяна через те, наскільки тверда та гладка була його шкіра. Майже, як граніт. Чи увесь він...

Ні.

Туди я не піду.

— Розкажи щось про себе, — попросив Лорд Торн, і грубість його голосу змусила мене поглянути на нього. Він заплющив очі, а його голова досі лежала на бортику.

— Що, наприклад? — запитала я.

— Будь-що, — відповів він. — Тиша дозволяє моєму розумові цікавитися тим, як відчуватимуться твої долоні на моєму члені.

Мої руки завмерли на його лікті на якусь мить, коли раптовий, гострий і викривлений рух пройшовся моїм тілом. Трохи затинаючись, я продовжила водити долонями по його сильній руці.

— Це щось, про що ви не хотіли б думати?

Лорд усміхнувся.

— Зазвичай, ні. Однак, я зрозумів, що насолоджуюся, коли ти мене миєш. І не хочу поспішати.

Шкіра запалахкотіла теплом, що тепер йшло зсередини, і я провела рукою по його плечу, а потім — униз по його грудях.

— Не знаю, що розповісти вам, мілорде.

— Наші шляхи перетнулись уже три рази, — сказав він, і я подумки його виправила. Чотири. — І все ж, я майже нічого про тебе не знаю. Можеш почати з найпростішого. Наприклад, ти з Арчвуду?

— Ні, — мої слизькі пальці ковзали животом. Його шкіра була тверда, як камінь.

— Ти взагалі із Міжзем’я?

Я хотіла збрехати, але передумала, і знову намилила долоні.

— Я з південних земель.

— З Низовин?

— Поблизу, — це була брехня. Місто Злуки розташовувалось на кордоні Низовин і Міжзем’я. Я закусила нижню губу. — А звідки ви?

— З Вітрусу.

Серце пропустило удар. Вітрус був Двором Високородних глибоко у Високогір’ї, найбільш північній території Келуму. Це було неймовірно далеко від Міжзем’я. І все ж, ми всі знали про Принца Вітрусу, Про нього говорили, що він був найнебезпечнішим із Високородних, непередбачуваним і жорстоким, як і землі, які він захищав. Також він був рукою, що втілювала гнів Короля. Короля...

Я один з улюбленців Короля, якщо ти раптом забув.

Повітря, що я вдихнула, зникло, коли я вдивлялась у його потилицю, і раптове відчуття осяяння наповнило мене.

— Принц Вітрусу... — прошепотіла я. — Як його звати?

Він злегка повернув голову. Промайнула мить.

— Ти вже знаєш.

Розділ 15

У мене злегка затремтіли руки.

— Ви не лорд.

— Ні, не лорд.

Із серцем, що затинається, я відсмикнула руки, наче ошпарилась, — у моїй голові хаотично вирували думки. Я торкалася Високородного принца. Принц Вітрусу був моїм Високородним. Небезпечна, смертельна істота, яку я врятувала та зараз мила, була принцом. О боги, Фін і ті дурні пускали кров і катували принца, майже...

— Нарешті, — пробурмотів він... Принц Торн.

Я сіпнулася.

— Нарешті що?

Він подивився вперед. Промайнула ще мить.

— Ти боїшся.

Я швидко закліпала. Я боялася? Хто не боявся б, але...

— Ви дозволили мені повірити, що ви лорд.

— Дозволив, — напружив він плечі. — Тому ти зараз боїшся? Тому що знаєш, хто я насправді?

— Я... я трохи нервуюся. Ви принц і маєте нічогеньку...

— Репутацію? — закінчив він за мене.

— Так.

Він постукав пальцями по краю ванни.

— Тобі не варто вірити всьому, що чуєш, на’лей.

— Звісно, — відповіла я. — Тобто, ви можете забрати душу смертного.

— Лише те, що можу, не значить, що я це робив.

Я здійняла брови.

— Ви не створювали жодного Рея?

— Уже впродовж дуже довгого часу.

Я насуплено поглянула на його потилицю. Те, як він це сказав...

— Скільки точно вам років?

Принц засміявся.

— Я старший, ніж здаюсь. Але молодший, ніж ти, мабуть, вважаєш.

Ну, це теж було неймовірно невизначено. Але, коли шок від того, ким він насправді був, зменшився, і моє серце заспокоїлось, я усвідомила, що... не боюся його. Я більше боялася того, чим він був, ніж того чому. Король нізащо не відправив би Принца Вітрусу збирати десятину. Він був тут з іншої причини, і я не була певна, чи мало це якийсь стосунок до інформації, яку мав надати йому Мюріел. Серце знову закалатало. Коли Принц Вітрусу діяв за наказом Короля, слідом майже завжди прямували жорстокість і знищення.

У горлі пересохло, і я знову змусила себе зібратись. Продовжила прислужувати йому, хоча мої руки тремтіли, коли я його торкнулася ще раз.

— Чому ви не створили жодного Рея впродовж довгого часу?

— Тому, що... здається несправедливим вчиняти це з душею.

Я гадки не мала, що на це відповісти. Це було несправедливо. Направду, це було жахливо, але я не очікувала від жодного Високородного такої думки, не те що від принца.

— Я рада це чути.

Він нічого не відповів.

Я поглянула на напружену лінію його плечей та рук і вирішила змінити тему.

— Ви дуже далеко від дому.

— Так.

Я відкрила до нього свій розум і побачила й відчула ту саму білу стіну. Це було ніби стояти обличчям до сонця в теплий літній день.

— Та інформація, яку ви хотіли отримати від Мюріела? Ви тому тут?

Та стіна — такий собі щит — зберегла його розум тихим, коли він відповів:

— Частково.

— Це... звучить загадково.

Принц усміхнувся.

— Так?

— Так, — пробурмотіла я. Чи відчув він калатання мого серця, коли я притулилася до його плечей? — Ваша поява тут теж загадкова.

— Чому це?

— Можна подумати, що, коли Прімвіра так близько до нас, ви просто могли б зупинитися там, — пояснила я.

— Можна так подумати, — погодився він. — Однак мої потреби краще задовольняються поза Двором.

Я насупилася. Що це були за потреби? Які розмиті відповіді він не надавав би, вони викликали лише більше запитань. Я нахилилася, прикусила губу та провела рукою по його плоті.

— Мені цікаво, мі... — зупинила я себе. — Мені цікаво, Ваша Високосте...

— Торн, — виправив той. — І я певен, що цікаво.

Я вигнула на це брову.

— Які такі потреби ви маєте, що їх не задовольнять у Прімвірі?

— Прямо зараз? На мені не було б твоїх рук, якби я був у Прімвірі, хіба ні?

— Як я вже казала, лестощі не обов’язкові.

— Але приємні?

Я всміхнулася.

— Завжди.

Принц грубо засміявся.

— Як ти тут опинилася? — запитав він.

Я поглянула на нього й побачила товсту завісу вій на його щоках. Рукави позиченої сукні змокли від того, що я проводила пінними руками по його животі. Внизу м’язи були твердіші, наче він напружився.

— Арчвуд здавався таким же хорошим місцем, як і будь-яке інше.

— Я мав на увазі не місто, — пояснив він. — Тут, у маєтку, в цих покоях... фавориткою селестіала.

Я зціпила зуби. Принц Торн цікавився, як я стала куртизанкою, якою не була. Ніхто із коханок не був. Але я знала, що причини, з яких вони вибрали цю професію, різнилися, тож вирішила відповісти чесно.

— Мені потрібна була робота.

— І це єдине, що було доступно...? Ти вибрала це?

Жар обпік моє горло і я звузила очі. Він зневажав цю професію? Я відчула роздратування. І неважливо, була я куртизанкою, чи ні, думка про те, що Принц зневажав це заняття, розгнівала мене. Я забрала від нього руки.

— Щось не так із цим вибором?

Він виявився швидшим за мене, тому що перехопив мою руку та приклав її до своїх грудей. Моє серце запиналося від відчуття його руки, без жодних думок чи образів. Він відкинув голову назад і подивився мені в очі.

— Якби я вважав, що із цим щось не так, мене тут не було б, як і тебе.

Я кивнула, помітивши, як його зіниці розширились, а потім знову звузилися до нормального розміру.

Принц дивився мені прямо в очі.

— Я запитав лише через те, як ти говориш. Твоя вимова і слова. Не те, що зазвичай можна почути від когось, хто не належить до аристократії, — зауважив він. — Чи від когось... твоєї професії. Ти освічена.

Я навчалася. Щось на кшталт того. Це була не формальна освіта, яку Грейді отримав, перш ніж його батьки померли від гарячки, залишивши його сиротою. І не та, яку дозволяли собі Високородні, але Настоятелька навчила мене читати й писати та базової математики, а Барон наполіг на тому, щоб я говорила правильно.

Та Наомі теж говорила правильно... коли тільки не злилася. Те ж можна було сказати й про нас із Грейді, після чого ми переходили на розмовну мову.

— Моя освіта й мова не роблять мене кращою за інших, чи гіршою за аристократів, — відповіла я.

Він пирснув.

— Які незвичні для смертної слова.

Я насупилася.

— Що це означає?

— З мого досвіду, смертні дуже переймаються тим, хто краще, а хто гірше.

— А Високородні геть інші, Ваша Високосте?

Його губи здригнулися від наголосу на титулі.

— Колись були.

Тепер пирснула я.

— Ти мені не віриш?

Я знизала плечима, думаючи, що це сміховинно, оскільки саме вони створили класову структуру.

— Ти ж знаєш, що Високородні не вміють брехати? — усміхнувся він.

— Чула таке.

Високородний засміявся, відпустив мою руку й знову повернувся до мене обличчям. Я застигла на якусь мить, тримаючи долоню на його грудях, де мало б бути його серце, але я... нічого не відчула.

Я насупилась.

— У вас... у вас є серце?

— Що? — засміявся Принц. — Так.

— Але я його не відчуваю, — знервовано сказала я. — Це тому, що ваша шкіра... така тверда?

— Не тому, — відповів він. — Моє серце вже дуже довго не б’ється, не так, як у смертних.

Я розтулила рота, але не знала, що й сказати на це, — на нагадування, наскільки ми різні. Я вдихнула, похитала головою та прибрала руку з його грудей. Не знаю, чому я сказала наступне. Слова ніби самі вирвались із мене.

— Це не те, ким я хочу бути завжди, — поділилась я, і, боги, це була чистісінька правда. — Це не те майбутнє, про яке я мріяла в дитинстві.

Палець його правої руки знову почав вистукувати по краю ванни.

— Про яке ж майбутнє ти мріяла?

— Я... — я мала добре подумати про це. — Я не знаю, — промовила я так тихо, що сама ледь почула свій голос.

— Ти сказала, що мала мрії, на’лей.

Я нахмурилася та похитала головою. Я й гадки не мала, чому так сказала. Я ніколи не мріяла про майбутнє й жила лише сьогоднішнім днем. Я не могла, коли життя було лише виживанням до наступного дня чи страхом прийдешнього. І це насправді взагалі не було життям. Але це все, що я знала. Те саме стосувалося більшості низькородних, навіть коли вони не були в моєму становищі.

Але Високородні — особливо такі, як Принц Торн, — так не жили. Я знала це, бо хоча я навіть ніколи не була в їхніх Дворах, я бачила позолочені дахи, сховані за укріпленими стінами. Я бачила здалеку їхні дорогі вбрання, породистих коней і витончено вирізані карети. Я ніколи не чула про голодного Високородного й не бачила жодного з тінню хвилювання під очима. Чорт, я рідко бачила це навіть на обличчі селестіала. Сумніваюся, що хтось із них знав, що таке спати, коли по тобі бігають миші, або бути на межі смерті через хворобу, яку ти отримав через погані умови життя.

Але нічого з цього не мало значення зараз... чи взагалі. Тож я відкинула ці думки й знову намилила руки.

— Я люблю рослини.

Він схилив голову.

— Повтори.

Я здригнулася та подумала, що мала сказати щось більш вишукане.

— Я маю на увазі, мене завжди цікавили рослини — садівництво. У мене легка рука й базові знання про те, як багато рослин може бути корисними. Знаю, ботанік — не найприбутковіша професія, — продовжила я. — Але це могло б бути мрією.

— Якщо це те, що тобі подобається, то це набагато важливіше за гроші.

І це сказав той, що має їх більше, ніж... ніж може витратити.

Я мудро втримала язика за зубами. Запанувала тиша. Я нагадала собі, що мала б робити, а це не було торкатися його просто так. Зосередилася на Високородному, але бачила лише його пісочну шкіру й відчувала лише його плоть під своєю рукою. Стіна білого світла з’явилася в моїй голові. Вона була нескінченна, висока, як небо, і широка, як королівство. Я побачила пальці, що гладили її. Нічого не сталося. Я прибрала руки з його грудей і потяглася за милом. Навколо плечей Принца з’явилося легке світіння.

Він живився.

Моїм задоволенням? Я насолоджувалася цим, хоч і не могла нічого прочитати. Чи він живився власним задоволенням — задоволенням від мого дотику? Я намагалася не почуватися, ну, особливою. Високородні були створіннями насолоди. Я гадала, що не мало значення, з ким вони проводили свій час.

— Тому ти так пізно гуляла в саду? — запитав Принц Торн. — Насолоджувалася рослинами?

— Так. Для мене сад... — я зупинилася, щоб підібрати правильне слово.

— Спокійний?

— Так, але більше, ніж це, — для мене відчуття від перебування в саду було глибшим. — Більше, ніби, не знаю, ніби я... вдома.

Принц злегка повернув голову й подивився на мене з виразом, який я не змогла прочитати.

— Що?

Він похитав головою.

— Нічого, — кашлянув він. — Ти часто в ньому пізно вночі?

— Коли не можу заснути, то так.

— І тобі там безпечно?

— Здебільшого, — зазначила я, — зазвичай там немає ані Високородних, що сваряться, ані най’мірів.

Водяна пара зволожила мою шкіру та змусила прозору сукню прилипнути до тіла. Я тримала очі на тому, що було над водою. Що було доволі складно, оскільки його шкіра вражала. У Високородних що, не росло волосся ніде, крім голови? Боги, як це було зручно.

Я прикусила губу та поклала руку на спину Принца Торна. Його м’язи випнулися під долонею. Я прибрала свою руку.

— Я...

— Усе гаразд, — його голос згрубів. — Будь ласка, продовжуй.

По моїх руках стікала піна, але я зробила те, що він просив. Зосередилася на відчутті та текстурі його шкіри, тиснучи розумом на те, що я вже вважала, дійсно було щитом. Ментальним. Єдине приблизно схоже явище я бачила, коли намагалася прочитати Клода, чи Хаймела. Але їхні стіни були сірими. Я не знала жодного низькородного, здатного на таке. Тож це мало бути якоюсь здібністю Високородних, слабша версія якої наслідувалася селестіалами.

Але щити можна було пробити. Зламати. Проте потрібно бути сильною, аби зламати щит. А я була такою?

Я спрямувала увагу на відчуття шкіри під моїми долонями, коли мила плечі Високородного. Вона дійсно нагадувала... мармур, або граніт. Ця частина його вже не могла стати чистішою, та я насолоджувалася цим — дотиком до нього і простим відчуттям шкіри під долонями без спалахів видінь і думок, що вдирались у мою голову. І це було неправильно... так неправильно, адже вся суть цього була дізнатися про його наміри.

Але крім ночі, коли я допомогла йому в душі, я... я не могла згадати останній раз, коли когось торкалася просто для... для власного задоволення, а не для того, щоб здобути інформацію, чи тому, що мої дари мене до цього примусили. Іноді інтуїція спонукала мене торкнутися когось — щоб побачити чи почути — і мені ніколи не вдавалося встояти перед потягом.

Як багато років тому, коли ми з Грейді були в Арчвуді лише кілька тижнів і ледь зводили кінці з кінцями. Гарний молодий чоловік пройшов повз мене, коли я чекала, поки пекар відвернеться, аби схопити хліб, який він збирався викинути. Але моя інтуїція раптом взяла верх. Я пішла слідом за цим молодим чоловіком і схопила його за руку, перш ніж змогла себе стримати. Він викручувався, а його статні риси викривились у гнівну гримасу, коли він вимагав, щоб я пояснила свою поведінку. Але я бачила лиш, як він йде дорогою, де на нього чекає чоловік у брудному коричневому капелюсі — чоловік, що потягнувся б за золотим ланцюжком для годинника, що звисав з кишені на його поясі. Я бачила, як цей молодик відбивався. Я чула його болісний крик і бачила, як лезо крадія врізалося в його живіт. Я швидко розповіла йому про те, що побачила, і гнів повільно змінився здивуванням, чому я попередила його не продовжувати шлях вулицею.

Цим молодим чоловіком, лише на кілька років старшим за мене, був Клод Гантінґтон, новоспечений Барон Арчвуду.

Я витягнула себе з минулого, відхилилась і дала рукам відпочити на краю ванни.

— Чи потребуєте ви ще чогось?

— Потребую? Ні, — Принц повернув голову до мене. Пасмо золото-каштанового волосся впало на щоку. — Бажаю? Так. Але це егоїстично з мого боку. Я більше люблю бути жадібним.

— А це не одне й те саме?

— Як на мене, ні. Жадібність — це не обов’язково самотній акт, — відповів він. — Приєднуйся до мене, поки вода ще тепла.

— Я вже милася, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він мене. І цей вигин його губ став глибшим, від чого в животі закрутило, але так, що в жодному разі не можна було назвати неприємним. — Я маю на увазі не миття, на’лей.

Ой.

Ой.

Звісно ж, він говорив не про миття, оскільки вважав мене куртизанкою-фавориткою. Я теж мала б це розуміти. Але до цього моменту я ще ніколи не почувалася такою безпомічною і швидко зрозуміла чому.

На цьому етапі я вже мала б бути на шляху до того, щоб дізнатися, що там хотів Клод, будь-яку інформацію. А я навіть не наблизилася до цього, та й думати не могла про те, що Грейді зараз чатує в коридорі.

Принц Торн опустив підборіддя — кілька пасом впали на його щелепу.

— Хіба ти тут не для того, щоб мені прислужитися, на’лей?

Мені перехопило подих.

— Для того.

— Тоді ти точно маєш розуміти, чого я від тебе хотів би.

— Ви хочете... ще поживитися? — поцікавилась я.

— Я завжди голодний, — сказав він, вдивляючись у мене крізь густі вії своїми шаленими очима. На моїй спині виступили сироти. — Але це не єдина причина, з якої я хотів би, щоб ти приєдналася до мене, Калісто. Вибір за тобою.

Я подумала, чи не примарилися мені ці слова, та витріщилася на Високородного принца. Він міг змусити мене робити що завгодно, позбавивши мене волі, як це зробив колись багато років тому Лорд Самріель із Грейді. Він міг вчинити так, і не бачити в цьому нічого поганого. Але Принц так не вчинив. Натомість він запитував мене й давав мені вибір. Це мало значення, навіть якщо цього не мало бути досить.

І мало значення також те, що він хотів, аби я доєдналася. Не лише для того, щоб поживитися. Це не було важливо. Бо тепер це не звучало, як ділова угода, але це теж мало сенс.

Кілька легких тремтінь пройшлося моїм тілом, коли я піднялася з-за ванни. У голові вирували думки. Що я робила? Що думала? Він навіть був не лорд. Принц. Я не пам’ятала, чи підняла я мило, чи поклала його на полицю. Я навіть не відчувала ніг. Тремтливими руками я потягнулася до поясу. Мені не потрібно було цього робити. Я знайшла б іншу причину затриматися, щоб вивідати його таємниці, або ж він міг відіслати мене. Я й так не змогла його прочитати, тож, якщо я пішла б, нічого не змінилося.

Або я могла приєднатися до Високородного.

І мати кращі шанси зламати той його щит, якщо я могла торкатися його, але...

Я зупинилася, не здатна більше собі брехати.

Залізти до нього у ванну зовсім ніяк не допомогло б моїм здібностям чи доведенню своєї потрібності Барону.

Я робила це лише тому, що могла торкатися його й нічого не бачити й не чути. Я могла просто відчувати. Тому що мені... подобалося його торкатися.

Тому, що це був він. Високородний, який був лише моїм привидом впродовж дванадцяти років і який наразі став дуже реальним і перебував тут.

Солодке, важке тепло охопило моє тіло від самої думки про те, щоб знову його торкнутися. Чи щоб він торкнувся мене.

І все ж, я вагалася. Не через наслідки. Я знала, що жодна хвороба не передавалася між смертними та Високородними. І я вжила заходів, рослинних, аби унеможливити... як це назвав Принц Торн? Плідний союз? Окрім того, селестіали народжувалися вкрай рідко. Я стримувалася, бо, якщо б я залізла до нього у ванну, все могло б дуже швидко вийти з-під контролю. Як майже сталося тоді в душі. Чи піти набагато далі, ніж зараз. Але то було саме це. Та частина, що змушувала серце калатати. Я не знала, чи захочу зупинитися, якщо все зайде далі.

І минуло багато часу, відколи я востаннє робила щось більше, ніж торкалася, — відчувала більше, ніж свої або чиїсь пальці всередині мене.

Достатньо довго, щоб задуматися, чи можна знову вважатися незайманою.

Але це був Принц Вітрусу. Подейкували, що жоден смертний не жив вздовж ста п’ятдесяти кілометрів від його Двору. Що тих, хто наважувався порушити межі, більше ніколи не бачили. Але в мене не склалося враження, що він зневажав низькородних. Чи принаймні він не говорив так, ніби зневажав. Можливо, те, що про нього розповідали, було лише почасти правдиве.

Але це не мало значення.

Мої пальці розв’язали пояс — тіло та розум точно знали, чого хотіли. Чого хотіла я. Сукня розійшлась, і я дозволила їй зіслизнути з моїх плечей: по руках, а тоді на підлогу, де вона впала до моїх ніг. Тепле, вологе повітря дражнило й так чутливу плоть. Темні пасма волосся прилипли до вологої шкіри, коли я розвернулася.

Принц спостерігав за мною примруженими очима й розтулив губи, коли я наблизилась. Я подумала... що побачила, як здивування промайнуло на його обличчі, але воно зникло, перш ніж я встигла впевнитися. Мені запросто могло це примаритись, але я точно бачила легке золотисте світіння. Я окинула поглядом випромінювання навколо його плечей. М’яке світло було прекрасне — різке нагадування, наскільки він був позасвітний.

— Я отримую задоволення, дивлячись на тебе, — сказав Принц Торн, помітивши, на що я витріщалась.

Я відчула дивний, дурнуватий стрибок у грудях. Не знаю, чи помітив він моє тремтіння, що накочувало та відходило, але він не кліпнув. Жодного разу. А потім простягнув мені руку.

Серце шалено закалатало, і я вклала свою долоню в його. Довгі, мозолисті пальці зійшлися навколо моїх. Просте явище з’єднаних рук вразило мене. Його хватка була стійкою й міцною. Я переступила за край ванни в теплу, пінисту воду й поставила стопи по обидва боки від нього. Я почала опускатись, але Високородний випустив мою руку та обхопив мене за стегна. Відчуття його рук на шкірі стало вибухом, клеймом. Я застигла.

Принц Торн відхилив голову назад, і хоча я заледве бачила його прекрасні очі, відчула на собі цей гарячий і голодний погляд. Хіба він не казав, що завжди голодний? Але мені здалося, що це було більше, ніж у всіх Демінієнів. Повільне ковзання його погляду відчувалось як фізичне погладжування по моїй щелепі та роті, вниз до горла, шкірою, що поколювала, між пасмами волосся. І навіть нижче, за вигином живота, по стегну і... і між ногами.

Я ледь дихала, поки стояла там, дозволяючи Принцу Торну надивитися досхочу, і він робив це жадібно.

Рум’янець залив мою шкіру. Я відчула це й точно знала, що він його теж побачив. Викликаний соромом. Чоловіки й жінки розглядали моє тіло, але ще ніхто не дивився на мене так, як це робив Принц Торн. Він дивився на мене ніби... хотів поглинути мене.

Не думаю, що я була б проти, якби мене поглинули.

Високородний нахилився та впився пальцями в мої стегна. Він був такий до біса високий, що навіть сидячи, зігнув шию, аби поцілувати шкіру під пупком. Я ахнула від відчуття його вуст там. Його перенісся торкнулося моєї шкіри, а голова опустилася нижче. І нижче. З тим, як були розставлені мої ноги, нічого не заважало йому зануритись між моїх стегон. М’язи моїх ніг виструнчились, коли я відчула його тепле дихання біля мого входу. Я затамувала подих, вдивляючись у його маківку. Я не знала, що він збирався робити — тобто він міг зробити цілу купу речей, але...

Вуста Принца Торна торкнулись чутливої плоті там, і я відчула на коротесеньку мить його язик, що ковзав по мені, у мені. Повітря покинуло мої легені, й мене пронизала блискавка бажання. Його рот закрився навколо напруженого вузла нервів, і він почав смоктати — смоктати сильно. З мене виринув звук. Крик, якого я ніколи не випускала, і чергове лезо задоволення прорізало мене.

Його рот покинув мене. Принц Торн відхилився назад і підняв на мене свої густі вії. А мені дійсно не вистачало повітря, щоб наповнити знову легені. Він залишив мене терпку й пульсуючу. І я помітила, що в його зіницях з’явилися білі крапки.

— Прекрасна, — сказав Високородний хрипким голосом.

Мої груди тяжко піднімалися та опускалися.

— Це... мило з вашого боку.

— Це не мило.

Він смикнув мене за стегна. У мене підігнулися ноги, і я схопилася за краї ванни. Вода вдарилась об стінки, й він спрямовував мене вниз так, щоб я осідлала його стегна. Я здригнулася, коли його товста довжина торкнулася мого стегна. Він провів рукою по моєму стану. Тремтіння слідувало за його рукою, над моїми ребрами й вздовж грудей, прямо під ключицею.

— Я просто кажу правду.

Принц зібрав у руку пасма мого волосся, і я знову застигла. Він підняв його та прибрав мені за плечі. Я випустила хрипкий подих — тепер уже нічого не було між його поглядом і мною.

Він грався пальцями з моїм волоссям, а я розглядала риси його обличчя. Зірки в його очах заблищали. Я згадала малюнки, які бачила на його лиці, коли він був непритомний: витончений візерунок, що обрамлював обличчя. Він сказав, що то були кров і бруд, і це мало бути правдою, бо зараз їх не було видно.

— Коли ти тільки зайшла до моєї кімнати, — промовив він. — Я не був цим так уже й задоволений, хоч і насолодився тим часом, що ми провели в саду, і до того.

— А зараз? — запитала я.

— Дуже задоволений, — його пальці пройшлися від волосся і почали витанцьовувати на моїх руках, залишаючи по собі легке тремтіння. Минуло кілька секунд. — Але я мав відіслати тебе звідси.

— Чому?

— Тому, що я відчуваю, що це не дуже розумно, — відповів він, і в животі скрутило. — Торкнися мене, на’лей.

Я застрягла між занепокоєнням, викликаним його промовою, та тим, як його вимога прискорила моє серцебиття. Я відпустила бортики ванни й поклала руки на груди Принца. Той злегка вигнув спину, як кіт, якого погладили.

— Мені подобається, коли мене торкаються, — сказав він, і я подивилась йому в очі. — А тобі?

Більше, ніж він міг собі уявити. З серцем, що затиналось у грудях, я кивнула та провела пальцями вниз, під воду, над напруженим м’язом його живота.

Я відкрилася, торкнувшись його, але розгледіла лише той самий щит білого кольору. Глянула вниз. Слабке світіння охопило його груди й талію, але я не бачила крізь піну. Проте, я знала, біля чого були мої руки. Я відчувала, як він лежав біля мого стегна.

Принц провів великими пальцями по моїх сосках, змусивши мене здригнутись.

— Як давно ти в Арчвуді?

Мені знадобилося кілька митей, щоб відповісти.

— Кілька років.

Принц знову провів по моїх грудях. Його права рука прослідувала за моєю і зіслизнула під воду вниз моїм животом. Долоня зупинилася просто під моїм пупком, і я різко вдихнула. Його рука була настільки великою, що, коли великий палець почав рухатися, вона заглибилася між складкою стегна та сідниць.

— І за ці кілька років, що ти тут, — продовжив Принц Торн і провів пальцем по моїх грудях такими самими повільними колами, як і тим, що був на внутрішній стороні стегна. Його дотик створював жар і розносив його моєю шкірою, проникаючи в кров. — Як часто ти була занепадницькою розвагою?

Я всміхнулась і дозволила собі піти трохи далі, торкнувшись пальцями товстої, неймовірно твердої плоті між його ніг. Я провела ними по жорсткій довжині, і з його грудей вирвався глибокий звук. Плоть там була гладкою, але з м’якою ребристістю. Ближче до основи, він був товщий і кругліший, ніби плоть там була... більш повною. Я не придивилася достатньо близько, щоб розгледіти це. Але я ніколи не відчувала нічого подібного, і Наомі про таке не згадувала. Я гадки не мала, як це відчуватиметься... всередині мене, але моя уява...

Боги.

У мене скрутило живіт, я розслабила пальці й ковтнула.

— На це я не можу відповісти.

— Цікаво, — зазначив Високородний і торкнувся пальцями всередині мене, від чого мої стегна смикнулися. Він усміхнувся. Пальці глибше занурилися в мої стегна, і в його очах ніби пульсували зірки.

Потім вони зійшлися навколо мого соска, і я здригнулася, ледь не задихнувшись. Я намагалася зосередитися на чомусь, окрім того, що він робив руками, але його дотик все більше відволікав, як і відчуття його плоті під моїми долонями.

Принц Торн схилив голову набік. Я розтиснула пальці, й під ними м’язи його живота ніби водночас напружились і розслабились.

— Як ти стала фавориткою Барона?

Серце перевернулось, і я поглянула на нього.

— Як це зазвичай і відбувається.

Я опустила голову до його шиї, та Високородний знову всміхнувся. Притислася до неї губами, м’яко поцілувала й повільно опустилася донизу, пощипуючи шкіру на вигині його плечей.

— Так? — запитав Принц і знову торкнувся мене долонею там, унизу.

— Є багато способів, — пробурмотіла я йому в груди, вбираючи губами сіль його шкіри та легкий смак мила.

Рука на стегні спустилася на кілька сантиметрів нижче. Один з його пальців злегка торкнувся щілини. Я напружилася й серцебиття прискорилось. Це був майже відчутний дотик, але все моє тіло здригнулось у відповідь.

Я підтягнула руки вище, впилася пальцями в його шкіру і провела язиком по твердій лінії грудей. Я знала, що треба використовувати руки в іншому місці, але відволікань і так було багато. Можливо, навіть занадто, бо я взагалі тепер ледве бачила білу стіну.

— Які інш... — я ахнула, коли палець притис чутливий центр нервів.

— Ти щось сказала?

Що я сказала? А, точно. Чому він тут.

— Які інші причини привели вас до маєтку?

Його палець закрутився навколо мого клітора, і я затремтіла.

— Ти ставиш багато запитань, на’лей.

— Відомо, що я дуже допитлива.

— І вперта?

— Можливо, це... — Принц раптом опустив голову, і я ще раз ахнула. Тепле дихання було єдиним попередження, перш ніж його рот закрився на моєму соску. Його язик дражнив, посилаючи тріпотіння насолоди крізь усе моє тіло, і я здригнулася. Його рука піднялася, обхопила мою грудь і провела пальцем по чутливому соску. З мене вирвався задушливий стогін. Тоді Високородний обхопив ротом мій сосок і засмоктав глибоко та сильно. Я зойкнула й затремтіла. Принц глибоко засміявся, і цей звук вібрував приємно та привабливо.

Він повільно випустив тремтливу плоть зі свого рота.

— Вибач, — сказав він, провівши губами по моїй шкірі. — Хотів дізнатись, яка на смак твоя шкіра.

Я опустила руку під воду та, впиваючись нігтями у тверду шкіру, провела долонею по його пупку.

— І яка ж вона на смак, Ваша Високосте?

— Торн, — зітхнув він, залишаючи доріжку гарячих мокрих поцілунків до іншої моєї груді.

Показався його язик, спокусливий і злий. — Твоя шкіра на смак, як жага, і пахне... — його губи потяглись вздовж мого горла, відхиляючи мою голову назад. Йому не потрібно було. Я і так давала йому все, що він хотів. — Вишнями.

— Вишнями? — мої пальці торкнулися його члена. Я давно не змушувала чоловіка кінчати. З попереднього досвіду я розсудила, що це не так вже й було важко; більшість чоловіків, здавалося, легко задовольнити. Але це був Високородний принц. Я завагалась і невпевнено взяла його у свою руку.

— Твоя шкіра пахне вишнями, що квітнуть на луках Верхолісся, — інша його рука зіслизнула з моїх грудей і відшукала мою під водою. — Б’юсь об заклад, що твої губи такі ж солодкі.

Його рука накрила мою, і мені перехопило подих. Він стис мою хватку на ньому та почав рухати мою руку вздовж його довжини. Я випустила тремтливий подих, відчувши, як той запульсував у моїй долоні.

— Отак мені подобається, — сказав Принц Торн. Він потягнув мою руку знову вниз, і моїм тілом пронеслася тремтлива хвиля жару. — Щільно. Сильно. Мені не буде боляче.

Я ковтнула й кивнула. Високородний відпустив мою руку й торкнувся вустами моєї щоки. Я продовжила свій шлях: коротко й неглибоко дихаючи, я рухала рукою в ритм з повільними, неквапливими погладжуваннями його пальців і набирала впевненості в тому, що робила.

Принц Торн провів пальцем із тремтливою хіттю, прикусив мою нижню губу, але не поцілував мене.

— Ти колись це вже робила?

— Що робила?

— Це, — його палець виконав ще один пас. — Прислужувалась іншим.

— Звісно, — відповіла я.

— Тоді як довго ти прислужуєшся іншим?

— Достатньо довго.

Ще більше білих плям заповнило його зіниці, й Високородний слабко всміхнувся. Ефект був достатньо дивовижним, що мені було важко відвести погляд.

— Знаєш, що я думаю?

Мій таз смикнувся знову, коли його рука обхопила мене між стегон.

- Що?

Він притис до мене долоню, і моє тіло зреагувало без жодної думки, потершись об нього.

— Думаю, ти мені брешеш.

Розділ 16

У дуже далекій частині мого мозку задзвонили попереджувальні дзвони. Ймовірно, вони дзвонили весь цей час, але я була надто зайнята, щоб їх помітити.

Пальці Принца Торна продовжували рухатися між моїми стегнами та на грудях.

— На’лей?

— Я... Я ніколи не зваблювала Високородного, — ледь вимовила я. Мої стегна тремтіли. — І не була зваблена Високородним.

— Обидва твердження не обов’язково правдиві, — сказав він. — Ти звабила мене в душі, і ти була так близько, щоб бути тоді звабленою.

— Не думаю, що це рахується.

— Ні? — його пальці пройшлися грудьми, посилаючи моєму тілу блискавку болісної насолоди. — Тож... — Високородний замовк на мить, і палець, яким він водив по мені, не пройшов ліниво, а зупинився, заглиблюючись в мене. Не глибоке, а поверхове проникнення все ж було захопливим, гострим шоком, і змусило мене вичавити з себе щось на кшталт крику. — Якби це був мій член у тобі, замість пальця? — палець відступив і майже покинув мене, але все ж таки відновив мізерну глибину в кінчик пальця. — Рухався твоєю вузькою, розпашілою хіттю?

З кожним подихом повітря ніби ставало все менше. Палець рухався повільно, розмірено. Його рука зсунулась і великий палець торкнувся вузла плоті просто над ним.

— Просуваючись глибше? Сильніше? Швидше? — синій і зелений кольори шалено перемішувалися із коричневим в очах Принца. Його зіниці були майже білими. — Звуки, які ти видаватимеш, поки я тебе трахаю, лунатимуть як професійно відпрацьовані вмілою коханкою? Чи ти кричатимеш як хтось, хто має мало досвіду в такій насолоді?

Стогін, що зірвався з моїх вуст, був не схожий ні на що, що виривалося з мене в житті. Я здригнулася. Мене трахали раніше, але в мене ніколи не було таких, майже занадто сильних чуттів, які Принц Торн відтворював всередині мене.

Він опустив голову й провів губами по моїй щоці.

— Не думаю, що ти вміла куртизанка.

Серце гриміло, коли я бовкнула перше, що спало на думку.

— Можливо, Барон гадав, що ви не захочете когось дуже досвідченого?

Він підняв одну брову.

— Ти хочеш сказати, що твій барон думав, шо я виберу розбещення недосвідченої ймовірно незайманої, що мріє стати ботаніком?

Хвиля болісного тепла вдарила мою шкіру, розпускаючи мені язика й затуманюючи здоровий глузд, але посилюючи хватку на чого члені, просто над вузлом плоті. Він таки був тут твердіший, ніж решта тіла.

— Не виберете? — запитала я й подивилася на нього, рухаючи рукою вздовж його довжини так, як він сказав, що йому подобається. Щільно. Сильно. У його зіницях з’явилися крихітні спалахи світла. — Я не цнотлива, Ваша Високосте, але правда не так важлива, як сприйняття. Адже те, що ви вірите, що я недосвідчена незаймана, не зупинило вас від тієї розпусти, чи не так?

Кутики губ смикнулися, наче він хотів усміхнутися.

— Не зупинило.

Знаючи, що крига, по якій я ступаю, стає все тоншою й небезпечнішою, я поглянула вниз на його руку, яка була досі між моїх стегон, а його палець — досі в мені. Я знову подивилася йому в очі та погладила його від основи до кінчика, трохи дивуючись виступам під моїми пальцями.

— І досі не зупиняє?

Принц не відповідав впродовж довгої миті, але я відчула, як різко затремтіли його груди під моєю рукою.

— Я маю повірити, що те, як ти помчала до ванної кімнати у відповідь на мою пропозицію, це гра? Що рум’янець на твоїй шкірі, коли я ввійшов, мені примарився? Твої вагання долучитися до мене? Твоя нервовість? Усе це просто гра?

Я схилилася до нього — наші вуста майже торкалися — і прикликала на допомогу всю свою відчайдушність.

— Я тут не для того, щоб змусити вас повірити в те, чи інше.

Він смикнув тазом і втиснув пальці в мою плоть.

— Тоді для чого ти тут? — запитав він м’яким, хрипким голосом.

Я провела пальцем по кінчику його члена й усміхнулася, коли крізь його стиснуті зуби вирвалося повітря.

— Якщо я маю це пояснювати, то точно роблю щось не так, — я стиснула його, відчуваючи приплив задоволення від повороту його стегон, що змусив воду розплескатися по стінках ванни. — Але я так не думаю.

Губи Принца Торна розтулились, проте він нічого не відповів. Я продовжила погладжувати його так само повільно, як його пальці рухалися в мені. Уважно вдивлялася в нього примруженими очима. Його дихання прискорилося, розкриваючись швидкими й поверховими зітханнями. Тож я чергувала плавне ковзання з більш жорсткими, повільними потягуваннями, але чіткі занурення його пальців ускладнювали спроби сконцентруватися на чомусь іншому.

— Гадаю, вам варто перепросити, — задихаючись промовила я. Мої м’язи внизу живота затремтіли.

— За що?

— Що помилялися щодо мене.

— Можливо, — простогнав Принц. Його член посмикувався в моїй руці. Він пограв пальцями на моїх грудях, а тоді проклав ними собі шлях до потилиці.

З кожним поштовхом пальця він заходив трохи глибше, трохи швидше. Потім це перетворилося на пальці, що розтягували мене. Його великий палець витанцьовував навколо тугого клітора. Я намагалась усе контролювати. Все це. Свої рухи. Реакцію на нього. М’які, сповнені повітрям звуки, що я видавала. Своє тіло. Задоволення й свою жагу до нього. Свою потребу. Я не для цього сюди прийшла. Сповільнилася, в горлі пересохло, коли я спробувала згадати саму мету свого перебування тут, але мене настільки вразило... усвідомлення, що я хотіла цього. Неймовірно сильно. Хотіла більшого.

Я не мала б. Принаймні не думала, що мала, але... хотіла. Я таки насолоджувалася тим, що саме через мене його дихання прискорилося. Що саме мій дотик викликав ці глибокі, схожі на гарчання звуки у Високородного принца, коли я торкалася його плоті, — у той час він робив те ж саме зі мною. Я відчула тріпотіння внизу живота й навіть нижче. Я хотіла займатися цим.

Так само, як і хотіла залізти в цю ванну.

Щоб мене торкалися.

Щоб торкалась я.

Мабуть, це було тому, що я просто торкалась іншого — дарувала насолоду та отримувала її, не чуючи чужих думок, не заглядаючи в їхнє майбутнє. І це таки було воно, але, здавалося, що й щось більше. Я не знала, що саме, і не розуміла цього, але боялась. Відчувала, як воно наростало в мені, готуючи приплив насолоди, яка загрожувала переповнити мої чуття, — кожну часточку мене. Я намагалася стримуватися, приборкати себе, але це було все одно, що намагатися стримати океан.

— Не опирайся цьому. Віддайся тому, чого хоче твоє тіло, — вмовляв він. — Віддайся мені.

Я здригнулася, піддавшись його вимогам, — вимогам свого тіла. Я віддалася моменту, гойдаючись на ньому: моя рука тепер пришвидшилась, а його пальці ствердіти. М’язи згорнулись у мені й набрякали все більше, допоки напруга не перетворилася на біль. Допоки я не затремтіла.

— Ось так, — прогарчав Принц. Його тіло напружилось і загуділо під моїм. — Я хочу відчути, як ти кінчаєш на моїх пальцях, на’лей.

Я здригнулася, і його зіниці... стали повністю білими. А тоді вся та стягнута, скручена напруга вибухнула. Я кінчила, викрикуючи, коли вона розгорнулася в розплавленому гарячому потопі бажання, коли його член набряк у моїй долоні. Вивільнення було швидким і приголомшливим. Хвилі чуттів накотилися на мене, коли... його тіло, наче нагрілося під моїм. Настільки, що мої очі миттю розплющилися, попри те, що вихор насолоди розривав мене зсередини.

Зіниці Лорда Торна сяяли, як відполіровані діаманти. Вони настільки розширилися, що повністю витіснили райдужки, та його тіло все ж таки гуділо. Настільки, що його плечі, здавалось, розмилися. Він притягнув мене до грудної клітки, обхопив руками талію та міцно стиснув. Я простогнала у вигин його шиї. Відчуття шкіри Високородного під моїми грудьми викликало міріади неочікуваних чуттів, що стрілами пронеслися крізь мене. Я втратила ритм на його члені, але, здалося, він не помітив, — його таз втиснувся в мою хватку й розплескав воду за край ванни. Член Принца Торна смикався, пульсуючи в спазмах, а звук, який він видав, коли кінчав, розпалив мою кров, змусивши мене почуватись настільки ж гарячою, як і його тіло, яке я відчувала під собою.

Я дихала уривчасто — поштовхи задоволення змусили мене обм’якнути на його грудях. Поклавши щоку Принцу на плече, я підкорилася його тілу, сповільнила рухи, та, коли спазми зменшилися, нарешті, забрала від нього руку. Але не відсторонилася. Його пальці все ще танцювали й дражнили, викликаючи слабші хвилі задоволення, аж доки він повільно не прибрав їх. Він обійняв мене, і я завмерла із заплющеними очима. Не знаю, як він це зробив, але... я розслабилася на ньому. Я знайшла щось неочікувано заспокійливе в його теплих обіймах... втішне. Через це мені захотілося... пригорнутися ближче в жар його тіла.

Запанувала тиша, і я не змогла стримати запитань.

— Ваше тіло... здавалося, ніби воно нагрілось і вібрувало? Це тому, що ви живилися, чи мені примарилося?

— Не примарилося, — кашлянув Принц Торн.

— Вам боляче, коли це відбувається?

— Ні, — він провів рукою вгору і вниз по моїй спині та ніжно торкнувся волосся. — Відчуття зовсім протилежні.

Намагаючись уявити, як моє тіло нагрівається й вібрує, я не змогла зрозуміти, як це могло бути приємним.

— Доведеться повірити вам на слово.

Його сміх прозвучав тихо й гортанно. Потім знову запала тиша, і деякий час я просто дозволила собі відчути все це. Як міцно він мене стискав. Вагу його рук навколо мене й теплу, тверду плоть, що втискалася в мою, і як все це здавалося... правильним.

Боги, це була така дурна думка, але саме це я й відчувала. Не розуміла, як це могло здаватися правильним. Не повинно було, але відчувалося, і я вбирала все це, запам’ятовуючи кожну секунду.

Тому, що я ніколи нічого такого не відчувала.

І гадки не мала, коли зможу відчути знову.

Я не намагалась пробитися крізь його щит, і це, ну, було не дуже добре. Я могла б спробувати знову, особливо, коли ми обоє мовчали, але, здавалося, що так я можу все зіпсувати.

Чим би це не було — тобто нічим, зовсім нічим.

Але я не могла затримуватися. Грейді там, мабуть, місця собі не знаходив від хвилювання, а я... я мала придумати, що розповісти Клодові. Бо ті кілька відповідей, які мені вдалось отримати, були в найкращому випадку розпливчасті.

Усе, що я могла йому сказати, це ім’я Високородного і те, що я вже й так знала.

— На’лей?

— М-м-м, — пробурмотіла я.

— Я ніколи не помиляюся.

Мені знадобився час, аби зрозуміти, що він мав на увазі. А тоді холод пробіг по моїй спині. Я розплющила очі, підняла голову й спробувала відхилитися. Принц Торн не відпустив мене з обіймів. Я виборола лише кілька сантиметрів відстані й подивилася йому в очі. З них зникли зірки. Кольори сповільнилися, допоки не стали зеленими, синіми та коричневими плямами. Я нічого не зрозуміла з виразу його вродливого обличчя.

Я зібрала всю ту відвагу, яка знадобилася мені, щоб зайти до його кімнати, усвідомлюючи, що зараз не час нарешті відчути той жах, який мав би переслідувати мене відтоді, коли ми зустрілися з ним у саду.

— Окрім того факту, що сама лише думка, що хтось, Високородний чи ні, ніколи не помиляється звучить цілком неправдоподібно, я не дуже розумію, про що ви.

Його губи вигнулись, але усмішка була натягнутою й холодною.

— Кажеш, тебе прислали прислужитися мені, так?

Я кивнула.

Принц провів рукою по моїй спині та занурився у волосся.

— Не думаю, що це єдина причина.

Кінчики моїх пальців впилися у тверду плоть його плечей.

— Я...

— Хоч я і вважаю твої маленькі побрехеньки й напівправди дуже милими, зараз не один із тих моментів, — його пальці проклали шлях до моєї потилиці та залишилися там. — Не сумнівайся, коли я кажу, що було б дуже-дуже нерозумно брехати мені.

Розділ 17

Я напружилась і, кожною часточкою свого єства зосередилася на відчутті його руки на моїй шиї. Принц зовсім не натискав, але вага його руки була достатнім попередженням.

Рука, що досі обхоплювала мою талію, напружилася. Він пригорнув мене до себе, і наші груди знову опинилися поруч. Я зойкнула, відчувши його біля свого серця. Він досі був збуджений. Нестримний пульс гострого бажання відновив тремтливе ниття, і це шокувало мене, тому що зараз точно був не час відчувати таке.

Усмішка Принца Торна трохи потеплішала.

— Будь ласка, не бреши, Калісто.

Будь ласка.

Знову ці слова. Моє ім’я. Було лячно почути їх ще раз. Я не думала, що слово «будь ласка» було частиною його повсякденного життя. І через це мені закортіло розповісти правду. Але навіть якби він цього не сказав, я була достатньо розумна, аби зрозуміти, що зараз брехня стане для мене смертним вироком.

Правда, напевне, теж. Я знала, що Клод не вижене мене, але він міг розізлитися настільки, щоб вигнати Грейді з маєтку, з Арчвуду. Але, якщо я збрешу зараз, і Принц розгнівається? Якщо я закричу й прибіжить Грейді? Він не переживе бійки з Принцом.

Тож я була в безвихідній ситуації: брехня призвела б до насилля, а правда — чи принаймні її частина — до втрати безпеки та захисту.

Я ковтнула, розуміючи, що не можу наражати свого друга на небезпеку.

— Барон... хвилювався через вашу неочікувану появу.

— Він має причини хвилюватися?

— Вочевидь він затримав виплату квартальної десятини, — поділилась я, і в мене скрутило живіт. — Він боявся, що вас прислали за нею.

Високородний злегка схилив голову.

— Твій барон бачив мене. Хіба я схожий на того, кого Король відправив би збирати десятину?

— Ні, — я майже засміялась, але в цьому не було нічого смішного. — Але я не думаю, що Барон був при... достатньо ясному розумі в той час, щоб вас розпізнати.

— Це дуже м’яко сказано, — його пальці почали рухатися моєю шиєю, натискаючи на напружені м’язи. — Він літав так високо в небесах, що дістав би до вершини гір мого Двору.

— Правда, — прошепотіла я.

— Тож він прислав тебе вивідати причину моєї появи, — підсумував Принц. — Замість того, щоб дочекатися ранку, як я йому й казав?

— Так.

Його рот стиснувся від напруги, але рухи пальців залишилися ніжними й, на диво, заспокійливими.

— Ти хоча б куртизанка?

— Чому це так важливо?

— Тому що.

— Не було важливо, коли ви дозволили мені вірити, що ви лорд, — вказала я, і частина мене знала, що не варто було, але це було абсурдно та... та несправедливо з його боку розпитувати мене, коли сам він нічого про себе не розповідав.

— Ми говоримо не про мене, на’лей.

— Мені здається, ви називаєте мене впертою, а не сміливою, коли так промовляєте, — пробурмотіла я.

— Зараз, це поєднання обох, — поглянув він на мене. — Ти мала вибір, чи приходити до мене сьогодні?

— Що?

— Тебе змусили прийти до мене?

Його запитання збило мене з пантелику. Я не розуміла, чого б його це хвилювало, якщо це було так.

— Так.

Він розглядав мене кілька секунд; тоді його вії опустилися, приховуючи його очі.

— Твій барон — дурень.

Я розтулила рота, але не могла не погодитись із цим твердженням. Клод був дурнем, як і я, бо дозволила йому це. Серце шалено калатало в запалій тиші. Я не знала, чого очікувати, але Високородний відпустив мене. Збентежена й притиснута до нього, я не ворушилася — розправлені руки досі були на його плечах, а... його довжина — усе ще біля моєї плоті.

— Тобі варто обсохнути, — тихо сказав він.

— Ви... не покараєте мене? — запитала я.

— Чому мені карати тебе за дурість когось іншого?

Принц підняв свої вії, і я помітила слабкий спалах білого в його очах.

Більш ніж трохи здивована, я піднялася на тремтливих ногах і вилізла з ванни. Я швидко витерлась і підняла свою сукню. Прослизнувши в неї, скоро затягнула пояс і переконалася, що мішечок досі в кишені. Якби він випав... милостиві боги.

Я повернулася до Принца й налякано відступила. Він вже вийшов із ванни. Я не почула ані його, ані жодного звуку води. Тим часом я, яка вилізла з неї, наче мала дитина, що борсалася в калюжі. Я взяла свіжого рушника й запропонувала йому.

Він не взяв його.

Натомість його руки потяглися до моєї шиї. Я напружилась і ледь не впустила рушник.

Принц Торн всміхнувся та торкнувся мого волосся. Його пальці затанцювали на потилиці, посилаючи серію тремтінь моєю спиною. Я стояла там, поки він... поки він витягнув довге важке волосся з-під сукні.

— Ось так, — промовив він.

Я важко... видихнула. І знову завмерла, здивована його жестом.

— Ти поводишся так, ніби очікуєш від мене жорстокості на кожному кроці, — сказав він і забрав у мене рушник. — Знаю, мій вид трохи... непередбачуваний, але що я такого зробив, що в тебе склалося таке враження?

Я ковтнула.

Він провів рушником по своїх грудях і поглянув на мене.

— Я серйозно запитую.

— Ну, ви повалили мене на підлогу тієї ночі в хліву й погрожували втопити у своїй крові.

— Я тоді не дуже розумів, що відбувається.

— І притиснули мене до стіни, коли я ввійшла до вашої кімнати, — продовжила я.

Високородний підняв одну брову.

— До кімнати, куди тебе не звали і де на тебе не чекали.

Я переступила з ноги на ногу.

— Ви запитали, чому я очікую жорстокості. Це лише два приклади.

— Лише два? — здивувався той. — Є більше?

Я поглянула на ванну.

— Я справді прийшла сюди під вигаданим приводом.

— Так, — сказав він. — Так і є. Тепер ти маєш поговорити з Бароном?

— Я маю зустрітися з ним вранці, до вашої з ним розмови.

— Що станеться, якщо ти не матимеш корисної для нього інформації?

— Нічого.

Він опустив рушника й пронизав мене поглядом.

— На’лей.

— Мені не подобається це прізвисько.

— Сподобалося б, якби ти знала всі значення.

Я стисла зуби, а Принц продовжував чекати відповіді — чекати правди.

— Він буде... розчарований.

— Він покарає тебе.

— Ні, — я відвернулася, зніяковівши від того, що він про це подумав. Зніяковівши від того, що я цього від нього очікувала. — Він може навіть не пам’ятати, що відправив мене до вас, якщо чесно.

Це було малоймовірно, але маленький шанс був.

— Він сильно таки сп’янів.

Від Принца злинуло низьке гарчання. Я вирячилася на нього. У цьому звукові не було нічого й близько людського. Воно нагадувало радше... вовка, чи навіть щось більше.

— Скажи йому, що я тут не для збору десятини, — промовив він, відвернувся від мене та скрутив рушника навколо талії. — Що я тут, аби обговорити ситуацію щодо Залізних Лицарів. Цього має вистачити, щоб задовольнити його, поки я не обговорю з ним все детальніше. Не кажи йому, що зізналася мені. Я не розповім.

У мене від подиву відвисла щелепа. Його прощення — і саме цим насправді було мовчання у відповідь на правду — було неочікуваним. Він знову, не знаючи того, врятував нас із Грейді.

Він кивнув і вийшов із ванної кімнати.

— Ти маєш здивований вигляд.

— Думаю, так і є, — я замовкла на мить і пішла слідом за ним. — Не очікувала, що ви скажете мені чи... чи покриватиме мене...

Я кашлянула.

— Я також не очікувала, що це стосуватиметься проблеми з Залізними Лицарями.

Принц налив собі склянку віскі — я не зводила з нього очей. Він повернувся до мене, і я похитала головою, відмовившись від пропозиції випити.

— Це та інформація, яку ви шукали тут раніше? — запитала я. Згадала про Асторію, і моє серце закалатало. — Король вважає, що Арчвуд прихильний до Залізних Лицарів?

— Те, чому я приходив раніше, ніяк не пов’язано з моєю появою зараз, — він розвернувся обличчям до мене. Я задивилася на нього: на рушник, зав’язаний на поясі й на вологі кінчики волосся. Мій погляд так і притягували крихітні краплі води, які все ще трималися на його грудях і стікали вниз. — І ситуація із Залізними Лицарями змінилась.

Я вже відкрила рота, щоб запитати чому, але подивилася йому в очі й змовчала. Шкіра поколювала від усвідомлення. Чуття підказували завершити розмову, і цього разу я послухалась. Торкнулася пояса своєї сукні й окинула поглядом його кімнату. Я хотіла подякувати йому за те, що він влаштував все так, щоб я не страждала від наслідків того, у що вплуталась сьогодні, але мала обережно добирати слова.

— Я... я ціную, що ви розказали, чому прибули до Арчвуду.

Принц Торн нахилив голову, і я припустила, що це було визнання.

Він вдивлявся в мене, що викликало гостре чуття нервозності.

— Якщо більше нічим не можу допомогти, я, мабуть, піду.

Він мовчки стояв і не зводив з мене очей.

Сприйнявши його мовчання як достатню відповідь, я швидко й незграбно вклонилася.

— Добраніч, Ваша Високосте.

Високородний не виправив моє шанобливе звертання. Він досі мовчав, дивлячись на мене з виразом, який я ніяк не могла збагнути. Пройшовши повз нього, я опинилася біля вхідних дверей.

— Залишся.

Я різко повернулася до нього.

— Перепрошую?

— Залишся, — повторив він і сильніше стиснув склянку. — Залишся зі мною на ніч.

Я розтулила рота, але не дібрала слів. Він хотів, щоб я залишилася? Ніч із ним? Я поглянула на ліжко. У животі одночасно стисло й спорожніло.

— Щоб спати, — додав він, знову спрямувавши на себе мою увагу. Я витріщилася на нього. На склянці в його руках з’явилися тріщини. Не достатньо глибокі, щоб напій розлився, але я помітила тендітні павутинки, що розходилися склом. — Тільки це, на’лей.

У голові розвивалися два цілком різних напрямки, поки я витріщалася на нього. Частина мене не могла повірити, що він взагалі таке запропонував, бо з чого б це у п’яти світах йому захотілося просто спати зі мною? Інша ж частина по-дурному зацікавилась, як воно, спати поруч із кимось, окрім Грейді, і сама лише думка про це знову перехопила мені подих.