Падіння руїни та люті!

— Стійте спокійно.

— Я стою, але... ти на колінах, твої пальці біля мого члена, і ти наразі розкішно оголена, тож...

Розстібаючи останнього ґудзика, я закотила очі.

— Ви навіть стояти самостійно не можете та наразі відрощуєте очі. Останнє, про що Ви маєте думати, так це про те, що я на колінах, про Ваш член, чи мою оголеність.

— Я вже відростив їх, на’лей.

Я здригнулась і звела на нього очі. Безлад волосся закривав обличчя Лорда, але голову він повернув до мене. Я поглянула на його руки — на довгі пальці, що трималися за край раковини.

— Тому... я й знаю, що ти розкішно оголена, — продовжив він.

Низ мого живота напружився, і в мене перехопило подих.

Милостиві боги, це найостанніше, що я мала зараз відчувати.

Я швидко розібралася з останнім ґудзиком, можливо, трохи грубо, тому що його тихий стогін обпалив кінчики моїх вух. Я потяглася до штанів...

— Я впораюся, — пробуркотів Високородний.

Я не була в цьому впевнена, тому, піднявшись, встала позаду нього. Не зводила очей з його спини й дивилась, як Лорд стягував із себе штани. Закінчивши, відійшов убік й відштовхнувся від раковини. Зробив крок і знову захитався. Я спіймала його, притримавши рукою за стан, і напружилась.

Не було жодних голосів.

Жодних образів.

Чи буде це як із седуплестіалами, де я мала можливість кілька блаженних хвилин торкатись їх? Хоча навіть у ті короткі миті мені все ще доводилося зосереджуватись, аби уникнути падіння в їхній розум.

— Я помилився, — Лорд схилився на мене, втискаючись стегном у мій живіт. — Не впораюсь.

Я допомогла йому дійти до душової кабіни, не в змозі ігнорувати відчуття його присутності. Його шкіра була неймовірно теплою.

— Тут невеликий виступ, який треба переступити, — попередила.

Він кивнув, підняв ногу над виступом, а я притримала його рукою, продовживши роздивлятися білі кахлі душової кабіни.

Мене трохи збентежив потік води, коли ми ступили під струмінь, але основний удар прийняв Лорд.

Він розвернувся, вхопився рукою за кахлі й встав лицем до струменя. Я підвела очі й побачила, як Високородний відхилив голову назад і підставив під нього обличчя та груди.

Його стогін... прозвучав просто грішно, поки вода лилася на його обличчя та крізь волосся. Жар повернувся, підкравшись до мого горла, а я не могла відвести погляду від води, що стікала донизу випуклими м’язами його спини, вирізаючи струмки в засохлій крові там і на ну досить твердому вигині його сідниць.

Я щосили заплющила очі й наказала собі зібратися. На Високородних приємно було дивитися. Це я й так знала. Усі знали. Не мало значення, що це гарна дупа. Дупа завжди була дупою. У жодній не було нічого неймовірного, і в його також.

Я розплющила очі й ледь не тріснула себе. Вода навколо стоку почервоніла.

— Як ви почуваєтеся?

— Краще.

Рука, якою він тримався за кахлі, все ще тремтіла. Його шкіру вкривали сині та фіолетові плями. Мене охопив гнів.

— Вони-таки добряче попрацювали над вами.

— Собача петрушка... подіяла саме тоді, коли я вийшов із таверни. Думаю, вони очікували більшого ефекту... швидшого.

Я помітила мило та потяглася за ним, випадково притиснувшись грудьми до його спини. Лорд застиг. Це тривало лише якусь мить, але й цього було досить, щоб я затремтіла. Я схопила мило та відхилилася назад.

— Той... наскочив на мене.

— Вебер?

Він кивнув.

— Потім приєдналися два інших. Було ще два... яких я не впізнав.

Зрозумівши, що він, мабуть, говорить про Фіна та Міккі, я повільно прибрала від нього руку. Він не похитнувся, і я розтерла мило в руках.

— Коли на вас напали, ви відбивалися?

— Убив одного з них... перш ніж відключитися.

Мені перехопило подих, і я так і застигла, з піною, що стікала з рук. Що ж. Можливо, він говорив не про Фіна й Міккі. Скільки арчвудців брали в цьому участь? Потрібно було повідомити Барона. Прикусивши губу, я поклала руку на спину Високородного. Він напружився від мого дотику, але не відхилився. Провела рукою по його спині, змиваючи кров.

— Ті, кого ти підслухала сьогодні, вони... вони казали ще щось? — запитав Високородний.

Я спробувала пригадати все, що почула.

— Узагалі-то так. Вони згадували когось, на ім’я Мюріел.

Лорд напружився.

— Ви знаєте, хто це?

— Знаю, — відповів він без жодних пояснень.

Від струменів води мені трохи защипало набряклий ніс.

— З вами таке раніше траплялося?

Той грубо й сухо засміявся.

— Ні. Але я мав бути обережнішим. Не те щоб я не знав про болиголов і його вплив на таких, як я. Просто...

Я схилилася і провела мильною рукою вздовж його стегна, оминувши синці та зосередившись на відчутті й текстурі шкіри. Вона нагадувала... мармур або граніт.

— Що?

— Я поводився безрозсудно, — визнав він.

— Ну, це трапляється і з найкращими з нас, чи не так? — я прибрала руку, знову намилила її та перейшла до іншого боку.

Він знову відхилив голову назад — кінчики його волосся лоскотали мені пальці, поки я обережно намилювала плечі. Шкіра Високородного, здавалося, злегка відблискувала, але я не дуже вірила тому, що бачила.

— Так.

У тиші між нами я усвідомила, що відволіклася на дотик... дотик до нього. Я нічого не чула й не відчувала. Жодного жорстокого майбутнього, жодного шепоту знання — детальних описів того, чого я не могла знати. Їхніх імен. Віку. Чи вони одружені. Як живуть. Їхні найглибші таємниці й бажання, які були найціннішими для Клода.

Лише мої думки. Навіть із Клодом я мала бути обережною тому, що відразу чула його помисли. Таку пустоту я могла відчувати лиш випивши достатньо, щоб притлумити чуття, але це притлумлювало й все інше, разом із моєю пам’яттю. Торкаючись когось, я не мала створювати той ментальний зв’язок, але із цим лордом — нічого такого не було.

Я затремтіла. Мабуть, я просто була занадто розсіяна й занадто приголомшена, щоб інтуїція достукалася до мене. Я не знала напевне, але тієї миті мені було все одно. Заплющивши очі, дозволила собі... Дозволила собі насолодитися цим. Доторком. Відчуттям чужої шкіри під своїми долонями. Як напружувалися та рухалися м’язи. Я могла б робити це вічно.

Але ми не мали вічності.

— Чому... чому ви взагалі були в Бочках-близнюках? — запитала я та відкашлялась. — Там не часто можна зустріти Високородного з Прімвіри.

— Я не... з Прімвіри, — відповів Лорд, підтвердивши слова Міккі. — Я мав де з ким зустрітися. Не я обирав місце.

Я подивилася на його потилицю.

— І ви зустрілися?

— Ні, — схилив він голову набік. — Не думаю, що вони мене шукатимуть.

Мені не потрібна була інтуїція, щоб зрозуміти, що хто б не призначив цю зустріч, усе й влаштував. Імовірно, то був навіть сам Мюріел.

— Хтось вас шукатиме? Можливо, друг?

Він кивнув:

— Можливо.

Я відчула полегшення.

А потім Високородний розвернувся в маленькій кабіні, і я побачила його рану.

Я вирячила очі, помітивши, як вона знову зменшилася, цього разу приблизно до розміру золотої монети. Більшу частину крові, за винятком маленьких клаптиків, змила вода, і тут... я примружилася. По його грудях і животі були розкидані крихітні білуваті цятки...

Лорд трохи повернувся, і я відвела погляд. Тепер на мене потрапляло більше теплої води.

— Що... виділяється з вашої шкіри? Це болиголов?

— Більшість уже змило, — пояснив він. — Те, що ти бачиш, це наслідки дії лунового леза. Як тільки лезо входить у нашу плоть, воно впливає на нас, як отрута. Роз’їдає собі шлях, потрапляючи в кров, а тоді... випалює нас зсередини. Це як лихоманка в смертних. Моє тіло позбавляється її.

— Ого, — прошепотіла я, дещо захоплена та здивована цим. Усім цим. Усе здавалося занадто нереальним. Розмова, яку я підслухала, і божевільна втеча в місто. Усвідомлення того, що інтуїція привела мене саме до нього. Перебування в душі з ним... З його тілом.

Мені доводилося бачити багато голих чоловіків у різних ситуаціях. Деякі були схожі на Грейді статурою, відточеною тренуваннями й орудуванням мечем, а інші ж — витонченіші за мене, і навіть такі, як стрункий від природи Клод. Але цей лорд... він був інший.

Я повільно поглянула на нього. На його очі... Вони остаточно відновились і були точнісінько такими, якими я їх пам’ятала. Спалах синіх, зелених і коричневих завитків. Такі дивні й такі красиві. Я оглянула риси його обличчя: синці майже повністю зійшли з його лиця. Але вони були не єдиним, що зникло.

— Візерунки на вашому лиці, — сказала я, насупивши брови. — Вони зникли.

Він схилив голову.

— Візерунки? Не знаю, про що ти.

— У вас... у вас на обличчі були візерунки, від підборіддя і до лоба. На вигляд як татуювання, — сказала я. — Тільки здавалося, що вони проступали з-під шкіри.

— Гадаю, ти щось переплутала, — сказав Лорд й опустив голову. — Це, певно, була кров чи бруд.

— Можливо.

Крихітні сироти всипали мою шкіру у відповідь на раптовий холод у душовій кабіні. Знервована, я відступила:

— Гадаю...

— Торкнешся мене? — запитав він.

Я знову збентежено поглянула на нього.

— Що?

— Щоб продовжити мене мити, — уточнив Високородний, опустивши густі вії. — Виявляється, мені це дуже подобається.

Він замовк на мить і додав:

— І, думаю, тобі також.

Я таки дійсно насолоджувалась цим — дотиком до нього.

Я знервовано ковтнула та сильніше стиснула мило. Пасма мокрого волосся вислизнули та пристали до моїх щік. Наразі Лорд уже не потребував моєї допомоги. Його голос посильнішав. Та й дихати йому було вже неважко — його груди не тремтіли, і він, розмовляючи, рідше робив паузи. Він міг продовжити й сам, особливо, якщо це йому аж настільки подобалося.

Але я... я була безрозсудна, більш ніж трохи безтямна, і мала надзвичайно довгу історію поганих виборів, попри логіку.

І я...я могла торкатися мого Лорда.

Затремтіла й поклала мильну руку на його груди. Він глибоко вдихнув, чи мені лише здалось. Я не була впевнена в цьому. Провівши рукою по його шкірі, я роздивлялась, як білі намистинки зникали в піні. Оминала рани на його грудях і руках, навіть при тому, що вони мали вже значно кращий вигляд, і майже повністю загоїлись. Знову намиливши руку, я провела долонею по його животу.

Прикусивши губу, підвела руку до пупка. Моє серце шалено билося, а шкіра горіла попри те, що вода та повітря вже охололи. Я заплющила очі та торкнулася його стегна, провела вздовж внутрішньої сторони напруженим м’язом. Я не дозволила собі більшого. Хотіла б, але це видавалося вкрай недоречним, враховуючи теперішню ситуацію.

Я розслабилася й розплющила очі, щоб поглянути, до чого призвела моя нелегка праця. Крові вже не було, а крихітні намистинки зникли. Окрім рани, Високородний мав значно кращий вигляд. Його шкіра потемнішала і перетворилась із білої на більш засмаглу, а його тіло...

На ньому досі не було видно жодної волосинки. Здавалося, ніби Лорд був вирізаний із мармуру: кожна лінія та м’яз були ідеально окреслені. Мій погляд спустився нижче, непереборно притягнутий... товстою, твердою довжиною його...

Милостиві боги, я... я ніколи не думала, що чоловічим членом можна буде так милуватися, але він був, як і сам Високородний, — приголомшливим. Неймовірним. Жорстоко прекрасним.

— На’лей?

Мене поглинув порив вологого жару.

— Так?

— Ти витріщаєшся на мене.

Я різко вдихнула. Це було правда. Не було жодного сенсу заперечувати.

— Усе добре.

Лорд важко дихав, а я ж, здавалося, втратила цю здатність. Він наблизився до мене? Так.

— Я витріщаюся на вас.

Він мав рацію.

Я відчула, як він поглянув на мене. Відчула, як уважно вивчав мої брови, ніс і вуста, а сама задивлялася на його груди. Мені здавалося, що він пестив мене очима. Мої соски поколювало, поки він продовжував вивчати мене, як і я його, переходячи до вигину моєї талії, стегон і колін та між них де я до болю хотіла... бажала його дотику.

— Не варто, — прошепотіла я. — Ви поранені.

— І що?

— І що? — повторила я. У животі затріпотіло. — Не знаю, про що ви думаєте...

— Я думаю, ти прекрасно розумієш, про що я думаю.

З мене вирвався п’янкий подих.

— Ви повинні думати про геть інше.

— Не тоді, коли переді мною прекрасна жінка, що виявила себе хороброю й доброю, запропонувала свою допомогу в скрутний для мене час, наразила себе на небезпеку й нічого не попросила натомість.

Я слабко засміялася.

— Не підлещуйтесь.

— Я лише кажу правду, — так палко промовив він, що я затремтіла.

Дихати ставало все важче. Вже всоте за сьогодні я подумала, що збіса роблю. Але я все ще була тут, біля Високородного. Із серцем, що вискакувало з грудей. Я знову подивилася на його руку — на зігнуті пальці. Їх кінчики втискались у керамічний...

Мені перехопило подих. Його пальці залишали заглибини в керамічних кахлях.

Тоді Лорд підняв руку та взяв мене за підборіддя. Дивний звук прокотився моїм горлом. Не думаю, що колись видавала схожий. Мені заледве вдалося проковтнути стогін. Його дотик був схожий на пір’їну, такий ледь помітний. Але мої відчуття вийшли з ладу. Я відчула це в кожній клітиночці тіла. Він змусив мене підвести голову. Його очі... Ці кольори були запаморочливим калейдоскопом — у його зіницях з’явилися білі плямки. Наші погляди зустрілись, і, за звичкою, я підготувалась, але... я досі нічого не чула й не бачила.

Своїми пальцями — тими самими, які щойно продірявили кераміку, — він торкнувся моєї щоки, провівши по пасмах волосся на ній. Між пальцями просочувалися мильні бульбашки, а моє серце вибивало нерівний ритм. Він заправив волосся мені за вухо та зсунув руку до мого підборіддя. І я присягаюся, що відчула цей легкий дотик усім своїм тілом. Другою рукою Лорд знайшов мило, яке я намертво затиснула в долоні. Висмикнувши шматок з моїх пальців, він поклав його на виступ.

Жар повернувся та просочився в мою кров, від чого я почервоніла. Дихати стало до болю важко. Бажання, палке й темне, пульсувало в мені. Високородний заледве мене торкнувся. Лише легкий дотик до мого підборіддя, і все моє тіло затремтіло. Ще нічого в моєму житті не впливало так на мої... емоції та відчуття.

Лорд ще наблизився до мене, ніби я лише самою думкою примусила його до цього. Про таке навіть було смішно думати, але чомусь я теж наблизилася до нього. Його член торкнувся мого живота, і я здригнулась, напружившись зсередини. Дрібне тремтіння пронизало все моє тіло. Мої пальці просто боліли від бажання торкнутися його.

Потреби торкнутися його.

Розділ 6

Я, направду, ще ніколи не відчувала такої потреби. Мені аж боліло від бажання, коли я підняла руку...

І раптом я зрозуміла.

Зрозуміла причину цієї потреби.

Високородні випромінювали сластолюбство своїми голосами й дотиками. І ця тілесна пишність розливалася в повітрі навколо них, змушуючи навіть найблагочестивіших низькородних бути трішечки грішними. Саме тому прийдешні Бенкети стали саме тим, що я описувала Наомі — занепадницьким потуранням усьому тілесному.

Це й мало бути причиною такої моєї реакції на нього.

Це, і ще той факт, що на нього більш ніж приємно було дивитися, та ми обоє були зовсім голі.

Моє серце билося так швидко, що я вже переживала, чи не вистрибне воно з моїх грудей.

Я поглянула на рану на його грудях.

Її вигляд, майже загоєної, повернув мені хоч трохи здорового глузду.

Я різко вдихнула та відступила. Його рука, зіслизнула з мого підборіддя, залишивши по собі вир поколювань.

— Я маю витертися. Перепрошую, — я вийшла з душової кабіни й швидко вхопила якийсь рушник. Загорнулась у нього, зібрала свій одяг і вийшла з ванної кімнати.

Геть мокра та з купою думок у голові, я швидко витерлась і підійшла до шафи. Довелося добряче понишпорити, перш ніж знайшла гожу сорочку. Я точно не могла знову вдягти свою. Що ж, доведеться її спалити. Можливо, і плащ теж. Дивно, я не наважилася б на таке в часи до Арчвуду. У крові. У багні. Не мало значення. Одяг був просто одягом.

Сорочка, яку я знайшла, була м’якою й зношеною, і сягала мені до колін. Це був зовсім недоречний одяг. Але вона була безформною й забезпечувала такий же рівень покриття, як і моя нічна сорочка й більшість моїх суконь. І до того ж я щойно була повністю гола.

Я лише... почувалась іншою.

Як і майже палка реакція на нього — моє бажання. Занадто тваринне, занадто дике.

Продовживши нишпорити в шафі, я відшукала штани, що на вигляд, мали підійти Лордові. Я взяла їх і ще одну сорочку, білого кольору, та поклала на край ліжка.

Почувши, що вода стихла, я витягла свої розпатлані пасма з-під коміра сорочки. Підійшла до маленького столу, ввімкнула лампу й налила склянку води для Високородного й одну для себе. Я швидко випила свою, але це не допомогло мені заспокоїти ані серце, ані нерви. Всівшись на край ліжка, я задумалася над тим, чи не варто скористатися нагодою та втекти.

Я гадки не мала, котра зараз година, але надворі було дуже тихо. Мабуть, до ранку залишалися лічені години. Торкнулася перенісся й здригнулася від спалаху глухого болю. Як я це поясню?

Почувши, як відчинилися двері ванної кімнати, я опустила руку на коліна.

— На столі є вода, — промовила. — Я наповнила склянку й знайшла вам одяг, що може підійти.

— Вельми вдячний.

Лорд попрямував до шафи, і я трохи підглянула за ним, провівши очима по його напружених м’язах на спині. На ньому не було нічого, окрім рушника, загорнутого навколо стегон. І це було, ну просто непристойно, у найласішому сенсі, чого я точно не визнавала.

Лорд мовчки випив воду, налив собі ще склянку та вижлуктав і її вміст. Те, що він пив так багато води, було хорошим знаком. Я спостерігала, як він поставив склянку на стіл і розвернувся до одягу. Взявши чорні штани, Високородний промовив:

— Вони підійдуть.

— Добре.

Він розгорнув рушник, і я швидко відвернулася та почервоніла. Впевнившись, що Лорд принаймні частково вдягнений, я озирнулась і побачила, що він уже натягнув штани. Вони були завеликі йому в талії, і тому звисали низько на поясі.

Я кліпнула від здивування. Рани на його руках і ногах, задавалося, майже зникли. Я вгледілась у його обличчя: бліді залишки синців, що я бачила раніше в душі, повністю зникли. Відчуваючи, як поколювання пронизує моє тіло, я продовжувала вдивлятись у Лордові високі, гострі вилиці й прямий, гордовитий ніс. Його щелепа була наче вирізана у тверду, рівну лінію, а рот — широкий і спокусливий. Тепер без синців його обличчя набуло легкого, майже котячого вигляду. Це було, ніби дивитися на витвір мистецтва, який боїшся оцінити, бо його краса тривожить.

— Ваші рани, — нарешті вдалося вимовити мені.

— Вони загоюються, — відповів Високородний. Він зачесав волосся назад, відкривши обличчя. — Завдяки тобі.

У моїх грудях невпевнено затріпотіло.

— Я майже нічого не зробила.

Він не зводив з мене очей якусь мить.

— Ти знаєш, чому Високородні мають такий чуттєвий вплив на смертних?

Це запитання застало мене зненацька, тому мені знадобився час, щоб відповісти.

— Я знаю дещо... про те, що допомагає Високородним стати сильнішими.

Він усміхнувся.

— І чи охоплює це дещо задоволення?

— Я знаю, що Високородні... — я не могла підібрати слушного слова, щоб описати те, що колись почула.

У Лорда, на відміну від мене, такої проблеми не виникло.

— Живляться?

Я кивнула, відчувши, як пітнію.

— Не впевнена, як я могла допомогти в цьому.

— На’лей, — пробурмотів він і тихо засміявся. — Ти отримала велике задоволення, допомагаючи мені в душі. Не те щоб ти цього не знала.

Швидко стуливши рота, я відвернулась. Не те щоб я не знала цього. Я просто забула, що моє задоволення від простого дотику могло якось йому допомогти.

— Ми живимося не лише задоволенням інших, — додав Високородний. — Ми живимося також і власним. Я насолодився часом у душі.

Я поглянула на нього, з якоїсь ідіотської причини задоволена тим, що він цим насолодився.

— Але ти зробила навіть більше, ніж усвідомлюєш, — продовжив він. — Ти сьогодні врятувала життя.

Життя? Тобто його? Мені було незручно від цієї думки, а ще більше від того, що це мене непокоїло. Тому я зніяковіло зіщулилася.

— Ви цього не знаєте. Ви могли втекти.

— О, я точно втік би, як тільки отямився, — підтвердив Лорд. — Мета мого перебування тут не мала б значення. Я зрівняв би із землею половину міста. Не залишив би нічого, окрім руїни та попелу.

Мені перехопило подих.

— Ви... ви це зробили б?

— Так. Я не був би задоволений своїм вчинком. Не отримав би жодного задоволення від вбивства невинних, але моя провина не скасувала б моїх дій і не виправдала б їх, чи не так?

— Так, — прошепотіла я, приголомшена його сповіддю — тим, як близько був Арчвуд до знищення.

— Цікаво.

— Що?

Я напружилася, тому що він рушив до ліжка.

— Увесь цей час ти не боялася мене. І досі не боїшся, — він кивнув у бік моїх пальців, які я стискала та розтискала на колінах. — Але ти нервуєшся. Хіба що ти завжди така невгамовна?

Я прикусила губу, ледь стримавшись від заперечень.

— Я завжди така невгамовна, — визнала. — І ви справді мене нервуєте. Якби ви сказали, що для цього немає причин, я б все одно так поводилася.

— Але я б ніколи тобі цього не сказав, — промовив він. — Ти завжди маєш нервувати в присутності когось, на кшталт мене.

— Так, — прошепотіла я. — Це... заспокоює.

Високородний лорд усміхнувся. Ця усмішка мала надзвичайно гострий, майже хижацький відтінок.

— Але ти не маєш мене боятися. Тут є різниця.

— Звідки вам знати, нервуюсь я чи боюсь?

— Річ у прискоренні твого дихання й серцебиття.

Я здійняла брови.

— Я... я не знала, що Ви можете це чути...

— Не те щоб чути. Але якщо ми зосереджуємося на комусь, налаштовуємося на його сутність, то можемо. Так ми й живимося... І я достатньо на тобі зосереджений, щоб точно знати, що перехоплює тобі дух, коли це не страх змінює ритм твого дихання, і коли це задоволення... Збудження.

Я швидко вдихнула.

— Я не...

— Збираєшся мені брехати? Мені краще знати.

— Не впевнена в цьому, — заперечила я та відсунулася назад. Сорочка ковзнула моїми стегнами.

— О, будь ласка, продовжуй. Це мене веселить.

Я нахмурилася й подумала, що це дивно.

Високородний поставив коліно на ліжко. Наші очі зустрілись, і мені так і кортіло запитати його, чи впізнав він мене. Напевне, ні. Бо якби це було так, він точно щось сказав би. Та з якоїсь смішної, безглуздої причини я хотіла знати, чи він узагалі пам’ятав.

— А ви...

Щось зупинило мене. Я не знала що. Та що й з того, якби він пам’ятав? Або якщо я сказала б йому, що ми зустрічалися раніше?

І тоді до мене дійшло.

Це була моя інтуїція. Підвищений рівень інстинкту. На це мала бути причина, особливо враховуючи те, що інтуїція ніколи не працювала на мене. Вона зупиняла мене. Я не розуміла чому, але на серці поважчало.

— З тобою все гаразд? — запитав Лорд.

— Ага. Так, — я кашлянула. — Просто втомилася. Це дивна ніч.

Він уважно подивився на мене.

— Так і є.

Нервовість, яку він відчув раніше, повернулася.

— Нам варто забиратися звідси, поки...

— Я знаю, — промовив Лорд і тоді, рухаючись із неймовірною швидкістю, опинився прямо наді мною, перш ніж я змогла знову вдихнути.

Сама лише його присутність змусила мене впасти на спину. Наші тіла не торкались одне одного, але він оповив мене. Його кремезна постать заполонила собою кімнату — увесь світ — допоки не залишився лише мій Лорд. Лише ми. Він підніс пальці до моєї щоки. Все моє тіло здригнулося від дотику. Синій колір повністю змішався із зеленим у його очах. Він провів пальцями по щоці, вловивши пасмо мого волосся. Заправив його за вухо й ніжно погладив.

— Тепер ти мене не боїшся, — зауважив він.

— Ні, — я вдихнула трохи повітря, коли кінчики його пальців зіслизнули до нижньої губи. — Ви намагаєтеся мене налякати?

— Не впевнений.

Тремке побоювання з відтінком чогось іще, чого я не зрозуміла, пройшлося моєю шкірою.

Високородний вгледівся в моє обличчя й опустив очі нижче, на мою шию.

— Я знаю, ти сказала, що все гаразд. Але за кілька годин шкіра під твоїми очима та носом потемнішає, як і синці, що я залишив на твоїй шиї. Дозволь мені виправити це.

Я витріщилася на цього.

— Ви...Ви можете це зробити?

— Я можу зробити багато чого, — він знову глузливо посміхнувся. — Дозволь зробити це для тебе.

Уникнути пояснень щодо появи синців, було б великим полегшенням. А ще мною скоріше керувала цікавість. Я не знала, що він вдіє.

— Ти маєш заплющити очі, — сказав він.

— Справді?

— Справді, — зіркові спалахи в його зіницях пояскравішали.

Витримавши цей погляд ще кілька секунд, я кивнула, і зробила те, що він попросив. Заплющила очі. Серце простукотіло двічі, і нічого не відбулось. Я вже почала розплющувати їх, але зупинилася. Пальці навколо моєї щелепи... потеплішали. Я відчула дихання Високородного на своєму підборідді. На своїх розтулених вустах. Я швидко й легко вдихнула. Його подих поглибшав, і минула ще одна напружена мить. А тоді я відчула м’який натиск його... його губ на моєму переніссі. Все моє тіло здригнулося.

— Не ворушися, — наказав Лорд, і його подих огорнув мою щоку.

Я намагалась, але крізь мене прокотилася хвиля тремтіння. Його рот піднявся. Я не відчула нічого... а потім щось — дивне відчуття теплого поколювання. Його подих грав на моїй шиї. Згодом до нього приєдналися його губи. Високородний палко поцілував мене. Його волосся пройшлося моїм підборіддям, від чого я схлипнула та вдихнула. А він торкнувся губами іншої частини моєї шиї. Там розквітло тремтливе тепло, і за мить біль, який я витіснила з голови, зник.

Але Лорд не відступив.

Схиливши голову, він так м’яко притиснувся вустами до моєї шиї, і зовсім інший різновид тепла прокинувся знову, відсилаючи щемливий пульс углиб. Це... це здавалося набагато небезпечнішим, ніж бути з ним наодинці в душовій кабіні. Та раптом його вуста покинули мою шкіру. Він відсторонився. І я бажала б відчути величезне полегшення. Я мала.

Але не відчула.

Я повільно розплющила очі. Він нависав наді мною із напівзаплющеними очима, і мені здалося... мені здалося, що я побачила легке золотисте сяйво навколо нього, як тоді, в душі. Це було світло від лампи? Не думаю.

— Ваші поцілунки... — прохрипіла я та прокашлялася. — Ваші поцілунки зцілюють?

— Деякі травми, — усміхнувся Лорд. — Іноді.

Мені здалося, що він був не зовсім чесним.

— Не знаю, чи ви це усвідомлюєте, але Ви, здається, ніби сяєте.

— Таке трапляється.

— Коли... коли ви живитеся? — здогадалась я.

— Так.

Я поглянула вниз і просто витріщила очі.

— Рана на ваших грудях загоїлась, — я подивилася на його руки. Там, де були рани, на місці біцепсів з’явилася сяйлива рожева шкіра.

Пальці Високородного танцювали на комірі моєї позиченої сорочки, у той час як мої, міцно притиснуті до ліжка, поводилися чемно. Хоча мені так і кортіло торкнутися його.

І чому я не могла?

Ну, причин було багато, навіть тих, про які ще не встигла подумати, та я підняла руку. За звичкою завагалася, перш ніж покласти долоню на його груди.

Лорд... муркотів.

Відчуваючи тепло його шкіри, я провела пальцями по різьблених пластинах твердих м’язів. Я ніколи не звикну до відчуття шкіри Високородних.

Ніколи не звикну мати змогу торкатися когось так легко.

Я провела рукою вниз по його грудях, а він так і не поворухнувся. Я знала, що це не може продовжуватися. Ми мали забиратися звідси. Я мала повернутися до маєтку, але... мої пальці спустилися вниз, до щільно збитих м’язів його живота. Я дісталася вільного поясу його штанів. Кінчики моїх пальців ковзнули до твердого, закругленого...

Темний, тінистий звук почувся від Лорда, коли він схопив мій зап’ясток, зупинивши це дослідження.

— Як би приємно не було дозволити тобі продовжувати, але боюсь, ми не маємо на це часу.

Я підняла очі та стиснула пальці. Він мав рацію.

— Я знаю.

Він схилив голову й підніс мою руку до своїх вуст. Я м’яко вдихнула, коли він залишив поцілунок на моїй долоні. Наші очі знову зустрілись. Синій затьмарив решту кольорів, набувши глибокого відтінку сапфіра.

Високородний підвівся, відійшов на кілька метрів від мене та різко повернувся до вікна.

— Будь тут, — сказав він м’яко.

Я кивнула й сіла — у голові паморочилося.

— Усе добре?

— Так, — він повернувся до мене, і я знову розгледіла в його очах зелений і коричневий кольори. — Прибув... друг.

Насупившись, я намагалася почути будь-що, що могло б попередити його про таку присутність, але нічого не почула.

— Я скоро повернусь.

Я кліпнула, і Лорд знову зник. Вражена швидкістю його руху, піднялася на тремтливих ногах. Без жодних думок я зайшла до ванної та зібрала своє зіпсоване вбрання. Взувшись, я повернулася до кімнати й ледь дочекалася, перш ніж надягти плащ.

Лорд не затримався надовго; минуло, мабуть, лише кілька секунд, перш ніж я знову відчула рух повітря в кімнаті. Я розвернулась і побачила його у дверях. Він тримав щось чорне в руках.

— Ваш друг іще тут? — запитала я.

Лорд кивнув.

— Кінь, прив’язаний у лісі, твій?

Я визирнула в єдине вікно.

— Якщо той, що їсть усе підряд, то так.

— Вона їсть... Хороша кобила.

Я кивнула.

— Я дещо тобі приніс. Це плащ... чистий.

— О, дя... — згадавши одну із дивних традицій Високородних, я відмовилася від подяки. Вважалося, що для них це забруднює їхній вчинок, чи щось таке. — Дуже люб’язно з Вашого боку.

Високородний нічого не відповів. Він підійшов до мене, забрав мій брудний одяг і кинув на ліжко.

— Це потрібно буде знищити, — сказав Лорд. — Кров Високородних не змиється з тканини.

Цього я теж іще не знала.

— Як далеко тобі потрібно їхати, щоб повернутися додому? — запитав він.

— Не так... — я замовкла, тому що він накинув плащ на мої плечі. Тильною стороною рук він торкнувся моїх грудей, прилаштовуючи тканину. Вона була важча ніж та, яку я носила о цій порі року, але майже сягала підлоги та прикривала мої голі ноги.

— Як далеко?

— Недалеко.

Він поглянув на мене.

— Добре.

— А вам?

В усмішці Лорда було щось жорстке, що геть не поєднувалося з лагідністю його дотику. Він підніс руку до моєї щоки й торкнувся кінчиками пальців моєї шкіри.

— Тобі безпечно їхати. Це ти й маєш зробити, і швидко.

Я затремтіла.

— Що ви...

— Ти не захочеш знати відповідь, — він обхопив моє підборіддя долонею, і я затамувала подих, коли він провів пальцями по нижній губі.

Якусь мить Високородний вдивлявся мені в очі, а потім опустив руку та відступив убік. Я не ворушилася ще кілька секунд. Просто не могла себе змусити.

— З вами все буде гаразд?

Його обличчя трохи пом’якшало.

— Так.

— Добре, — я ковтнула. — Тоді до побачення.

Лорд нічого не відповів.

Я на мить заплющила очі й змусила себе піти. Попрямувала до дверей.

— На’лей?

Я зупинилася, коли щось... щось на кшталт надії розквітло всередині. Надії на що? На правду? Я гадки не мала й подивилася на нього.

Лорд стояв спиною до мене, напруживши плечі.

— Бережи себе.

Розділ 7

Нахилившись над охайним рядком яскраво-рожевих гвоздик, я обхопила пальцями стеблину кульбабки. Відчуваючи провину, я вирвала її із землі. Зважаючи на всі їхні лікувальні властивості, ці рослини не пропадуть даремно, але мені все одно було прикро вчиняти так лише з естетичних міркувань.

Не полегшувало ситуацію й те, що мій розум відтворював жалісні зойки щоразу, коли я висмикувала бур’ян.

Кинувши рослину в кошик до решти, я звернула увагу на синьо-фіолетові стебла котячої м’яти. І миттю побачила його: почула голос і відчула присутність.

Мого Високородного лорда.

Минула ніч... здавалася жагучим сном, але моторошні спогади про те, як він був пришпилений до столу, були занадто реальними, як і душ. Доторки до нього. Відчуття його під своїми долонями. Дотик його вуст до зраненої шкіри.

І все ж, ніщо із цього не здавалося реальним — я знала, що ще побачу його, але ніколи в житті не очікувала того, що сталося. Моєї реакції на нього. Мого бажання. Потреби. Нічого із цього.

Я злегка затремтіла, знову розплющила очі та подивилася вгору за кам’яні стіни маєтку, на місто Арчвуд. Подвійні стовпці диму все ще наповнювали повітря біля пристані.

Я ковтнула, і мороз, попри тепло вранішнього сонця, пробігся шкірою.

Прокинувшись після лише кількох годин сну (якщо це можна було назвати сном), помітила, що витріщаюся на луновий кинджал, який лежав на маленькому столику біля мого ліжка. Я прихопила його з шафи, коли залишила оселю коваля. Це не було свідомим рішенням. Я просто взяла його, керуючись інтуїцією.

І витріщаючись на це дивне лезо, я думала про те, що тепер мала робити. Потрібно було повідомити Клодові про вочевидь дуже активну роботу чорного ринку в Арчвуді та про те, що принаймні два його охоронці були причетні не лише до торгівлі, але й до збору органів.

Я знала, що Клод ще нескоро прокинеться, тому пішла до саду, сподіваючись заспокоїти свій розум. Сад і робота із землею допомогли б, якби не дим, який я помітила, щойно вийшла з маєтку. Мені не потрібні були мої дари, щоб зрозуміти причину пожежі.

Це був він.

Тому він і сказав, що я не захочу знати відповідь на запитання про те, що він робитиме.

Він прагнув помсти. Але чи можна взагалі було вважати помстою те, що б він не зробив, якщо його дії ймовірно запобігли тому, що іншого Високородного спіткала б така сама доля? Для мене це більше було схоже на справедливість, якою б жорстокою вона не була.

Цього ранку я не бачила ані Фіна, ані Міккі. Але я їх і не шукала, коли зайшла до саду. Я думала — ні, знала — це не мало жодного значення. Вони більше не належали до цього світу.

І я не відчувала до них ні краплі співчуття, навіть до Фіна з його милими усмішками. Те, у чому вони брали участь, було неправильним, навіть жахливим. Це було зовсім не схоже на ті історії, що я чула про розкопування могил Високородних для використання їхніх останків. Вони катували та вбивали. А якби їм вдалося вицідити з Лорда всю кров? Вилучити його органи та продати їх на чорному ринку? Зрештою, такі вчинки завжди спливали на поверхню. Мені не потрібна була інтуїція, щоб здогадатися, що вчинив би Король Евр, якби дізнався, що ледь не зробили з одним із його лордів. Він послав би страхітливого Принца Вітрусу розібратися з Арчвудом, і які б заворушення не відбувалися на кордоні, вони були б найменшою з наших проблем.

Але навіть не ця жахлива реальність змусила завмерти моє серце. А усвідомлення того, що... що він міг померти. Сама лише думка викликала нудоту, і я не повинна була реагувати на це так. Попри нашу коротку минулу історію, яку, я навіть не була певна, що він пам’ятав.

Він іще в Арчвуді?

Я завмерла й спробувала заспокоїтись, але нічого не вийшло.

Але я сподівалася...

— Ні, — прошепотіла я, зупинивши цю особливо дурну думку. Я не мала сподіватися побачити його знову. Крім того, що він був лорд, завжди лишався ризик того, що Високородний дізнається про мої здібності та звинуватить мене в заклинацтві.

Краще, щоб наша зустріч ніколи не повторювалася.

— Ні, — знову прошепотів цей голос у моїй голові. — Не краще.

Позаду мене з’явилася тінь, затуливши світло ранкового сонця. Я озирнулася й побачила Грейді.

— Я шукав тебе, — промовив він. — Чула про ранкові пожежі?

— Ні, але я бачила дим, — прикусила я нижню губу. — А ти... знаєш, що сталося?

— Бочки-близнюки й Джекова кузня згоріли. Це мені Осмунд сказав, — розповів він, маючи на увазі іншого охоронця. — Він чатував на стіні рано-вранці, коли почалися пожежі.

Я напружилася.

— Коли я про них почув, то сподівався, що це були Залізні Лицарі...

— Милостиві Боги, Грейді, — перервала я його. Від цих слів у мене скрутило живіт. — Ти не повинен навіть думати про це, тим паче промовляти вголос.

— Що? — закотив очі Грейді. — Тут нікого немає.

— Ти не знаєш, хто може опинитися поруч і почути тебе, — пояснила я. Моє серце шалено калатало. — Якщо хтось доповість на тебе? Грейді, тебе засудили б за зраду. І під засудили, я маю на увазі, стратили б без суду й слідства.

— Ага, і не кажи, що в цьому немає нічого неправильного, — відповів він різко. — Факт, що навіть проста підозра в прихильності до Залізних Лицарів призводить до смерті, чи навіть гірше? Як те, що сталося з Асторією?

— Усе складно, як і сподіватися, що Залізні Лицарі якось причетні до пожеж, адже ти прекрасно знаєш, що сталося з Асторією.

— Знову ж таки, ти не можеш сказати, що в цьому немає нічого поганого.

— Я й не кажу, що... — я замовкла й поглянула на нього. Відтоді, як новина про Бейлена та Залізних Лицарів досягла Арчвуду, Грейді виказував більш ніж побіжне зацікавлення до новин про заколотників. І як він цього не розумів? Ми обоє були породженням королівства, яке мало переймалося долями найнужденніших. Але тепер ми мали життя. Мали майбутнє, і я вже достатньо ризикувала за нас обох. Мене це непокоїло.

— У будь-якому випадку, — важко зітхнув Грейді, — це не Залізні Лицарі. Осмунд сказав, що полум’я було золотим, а ти знаєш, що лиш одна істота здатна створювати такий тип вогню. Але це ще не все.

Мені скрутило шлунок.

— Ні?

— Ні. Там знайшли тіла. Два в кузні й три в Бочках-близнюках.

Я не мала б відчувати полегшення, але відчула. Смертей могло би бути набагато більше в самих лише Бочках-близнюках, де орендували кімнати. І їхня кількість була б катастрофічною, якби Лорд вчинив так, як і казав: залишив половину міста в руїнах.

— Це жахливо, — пробурмотіла я, тому що, чесно, гадки не мала, що й сказати.

— Ага, — Грейді здійняв брови та поглянув на небо. — Не схоже, що ти дуже здивована.

— Ні?

Він помовчав лише мить.

— Що ти знаєш?

Я швидко розвернулася до нього.

— Що ти маєш на увазі?

Чоловік вдивлявся в мої очі, впевнений, що якщо я втрачу контроль над інтуїцією, то відвернуся. Чи, якщо я все ж таки щось побачу, то промовчу. Грейді, як і Наомі, не бажав знати, що чекало на нього в майбутньому, і я це поважала.

— Скільки ми вже знаємо одне одного?

Я підняла брову.

— Іноді здається, що цілу вічність.

— Ага, і сьогодні саме такий день, — відповів він, а я зморщила носа. — Ти намагалась обманути мене раніше та робиш це знову. Коли тобі взагалі вдавалося збрехати мені?

— Якби мені вдалося, ти про це не знав би, — широко всміхнулась. — Хіба не так?

Грейді не всміхнувся у відповідь. Жодних ямочок на щоках.

— Осмунд бачив тебе вночі, Ліз, як ти покидала територію маєтку.

— І?

— Він бачив, і як ти повернулася через кілька годин, скачучи верхи, як кажан із пекла.

— Не розумію, до чого ти ведеш.

— На тобі був інший плащ, коли ти повернулася.

У мене відвисла щелепа.

— Як він міг це розгледіти?

Грейді знизав плечима.

— Мабуть, у нього гострий зір.

— Милостиві боги, — пробурмотіла я.

— Ну? Будеш тепер чесною зі мною?

Я розтулила рота, але не змогла дібрати слів. Я ніколи не вміла брехати. Особливо, коли йшлося про Грейді. Адже він знав мене достатньо добре й розумів, що моя спокійна реакція на новину про пожежі щось означає. Іноді він знав мене краще, ніж я сама.

Й обманювати Грейді, або принаймні намагатися, завжди здавалося мені неправильним. Якби не він, я не змогла б пережити навіть перший сиротинець, куди мене відіслали, коли Настоятелька Пріорату Милосердя померла, і ніхто її не замінив. Я була слабкою. Завадою. Я не знала, як піклуватися про себе — як пересуватися беззвучно. Вулиці, котрими нам доводилося блукати, були невідомим і страшним лабіринтом. Я не знала й того, як уникати безжальних рук і кулаків опікунів.

Грейді був добрим навіть тоді. Або ж він просто зглянувся наді мною. У будь-якому випадку, зрештою, я більше не була його тінню, але він все ще стежив, щоб я залишалася прямо за ним. Він стежив, щоб я вижила.

Грейді досі стежив, щоб я вижила.

Зітхнувши, я схрестила руки.

— Я не могла заснути, коли залишила Велику Палату. Тож пішла до стайні, провести час з Айріс. Там я підслухала двох чоловіків — Фіна та Міккі. Вони спіймали Високородного.

— Бляха, — пробурмотів той.

Я повільно кивнула.

— І я мала щось із цим зробити.

Грейді нахилився до мене.

— Що?

— Я відчула цей потяг... Ну знаєш, потребу щось зробити. Я мала...

— Ти збираєшся мені розповісти, що сама поїхала звільняти Високородного?

Я здригнулась.

— Я не хотіла втягувати тебе...

— Ти з глузду з’їхала?

— Так. Повністю.

Грейді зітхнув і провів рукою по обличчі.

— Милостиві боги.

Я глибоко вдихнула, а тоді розповіла все, що сталося. Ну майже все. Однією з речей, про які я не сказала, була ситуація в душі. Йому не потрібно було знати про це.

— Тож, ті пожежі... Це мав бути цей Високородний лорд.

— Та мені зараз начхати на цього лорда, — вигукнув Грейді, спопеляючи мене поглядом. — Ти впевнена, що з тобою все добре? Може, викликати знахаря, щоб він тебе оглянув?

— У мене нічого не болить. Чесно. Все добре.

І це було правдою. Я перевірила ще зранку — не мала жодного синця, чи навіть притлумленого болю.

— Цей Високородний лорд, з яким ти говорила, — поцікавився Грейді, — він із Прімвіри?

— Ні, я гадки не маю, звідки він.

Мені знову скрутило живіт. Я не розказала Грейді, що цей Лорд був моїм Високородним. Чоловік не любив згадувати ту ніч у Місті Злуки. Це не виправдовувало мого мовчання, але я ніколи не говорила йому і того, що знала, що побачу Лорда знову.

Кинувши оком на горизонт, я побачила слабкі сліди диму. І тут це сталося знову: мороз між моїми лопатками та порожнеча в животі. Шепіт повернувся, повторюючи ті самі два слова, що й у Великій Палаті.

Він наближається.

Повернувшись, я знайшла Барона в кабінеті. На щастя, він був сам і сидів на канапі зі згортком тканини, що закривала лоб та очі.

Тримаючи солом’яний капелюх у руці, я штовхнула двері та відчинила їх повністю.

— Клоде?

Він мляво підняв зап’ястя.

— Ліз, дорогенька, заходь.

Я зачинила за собою двері й підійшла до схожої темно-зеленої канапи, що стояла навпроти Барона.

— Як ви почуваєтеся?

— Напрочуд добре, — він відхилився й закинув одну довгу ногу на другу. — Хіба не помітно?

Я злегка всміхнулася, трохи потішена тим, що навіть селестіали мають похмілля.

— Так, ви маєте дуже енергійний вигляд, ніби готові ловити момент.

— Ти занадто добра, Кицю, — слабко всміхнувся Барон. — Що привело тебе до мене цього ранку?

— Я маю вам дещо розповісти.

— Дуже сподіваюся, що це хороші новини.

Я не відповіла, і він прибрав тканину з одного напіврозплющеного ока.

— Що, заради богів, ти вдягнула?

Я здивовано поглянула на себе. На мені була стара потерта блуза та бриджі, які я знайшла кілька років тому в пральній кімнаті. Звісно, штани бачили кращі часи, але вони ідеально підходили для часу надворі.

— Я була в саду.

Барон підняв брову.

— Чиї це штани?

— Гадки не маю, — відповіла я.

Він скривився так, ніби сама ідея носити чужий одяг викликала в нього нудоту.

— Я... я знаю дещо, що може бути дуже поганим. Клод зітхнув, зняв тканину й кинув її на край столу. — Сподіваюся, це не більш дивно, ніж золоті пожежі.

— Ви чули?

— Хаймел розбудив мене цією новиною, — він підняв те, що я сподівалася, було лише склянкою апельсинового соку. — Ти про це хотіла мені розповісти?

— Я не впевнена, — я обережно добирала слова. — Минулої ночі я натрапила на Фіна та Міккі — двох охоронців.

З виразу його обличчя я зрозуміла, що він гадки не мав, про кого я говорила.

— І дещо про них дізналася, — продовжила я. — Вони причетні до чорного ринку.

Клод опустив склянку.

— Яким чином?

— Найгіршим, — відповіла. — Збір... органів для магії кісток.

З мить він витріщався на мене.

— Трясця їхній матері, ти впевнена?

Я витріщилася на нього.

— Так. Звісно, ти впевнена.

Барон відставив склянку та опустив ногу додолу. Він провів рукою по волоссі, й темна сорочка заворушилась на його плечах, як рідкий шовк.

— Ті пожежі... Хаймел сказав, що магістрати чули від свідків, ніби полум’я було золотим.

— Те саме мені сказав Грейді, — я стисла облямівку свого капелюха. — Їхній збір не вдався.

— Схоже на те, враховуючи знайдені обгорілі рештки, — зауважив він, і в моєму животі занило. — А Портер, власник Бочок-близнюків? Він теж брав у цьому участь?

Я кивнула.

— Я не знаю, скільки до цього причетні, але...

— Але принаймні два з моїх охоронців причетні? — стиснув він зуби. — Або були, якщо вони серед знайдених тіл.

— Я почула ще одне ім’я. Мюріел.

Клод насупився.

— Мюріел?

— Так. Я не знаю, хто це.

Він вдивлявся в мене якусь мить, потім відкинувся назад і промовив:

— Останнє, що нам потрібно, це щоб Принц Райнер вважав Арчвуд притулком для тих, хто прагне використовувати магію кісток.

Принц Райнер наглядав за придворними Прімвіри. Я ніколи не бачила цього Високородного, сіле Клод описував його як дружнього типа. Я сподівалася, що він таким і був.

— Я спробую побачити, чи причетний ще хтось із охорони, — запропонувала я.

Барон глибоко вдихнув.

— Дякую, що прийшла до мене, і за твою допомогу. Я буду вельми вдячний.

Я кивнула та підвелася.

— Сподіваюся, ними все й обмежилося.

— Так, — пробурмотів Клод, примружився й поглянув у вікно. — Сподіваюсь.

— Повідомлю, якщо щось дізнаюсь, — я попрямувала до дверей, але зупинилася. — Бажаєте щось від головного болю? Я маю трохи котячої м’яти...

— Ні, не потрібно, — скривився він і подивився на мене. — Я заслужив цей головний біль.

Можливо, так і було, але, як на мене, це не значило, що Клод мав страждати.

— Ви певні?

— Так, Кицю. Певен.

Ступивши кілька кроків, я розвернулася до нього.

— Кицю?

— Так?

Він підняв тканину.

— Ти щаслива тут?

— Так, звісно. Чому ви питаєте?

Мені одразу ж скрутило живіт, а уява намалювала найгірше. Те, що він запитав щось схоже двічі протягом доби, стривожило мене.

— Ви незадоволені мною?

— Ні-ні. Я не тому спитав, — відповів він швидко й розвернувся до мене. — Мені з тобою дуже пощастило. Просто хочу впевнитися, що ти це знаєш.

— Я знаю, — прошепотіла я.

Барон усміхнувся, але в цій усмішці щось було не так. Вона мала втомлений, навіть стриманий вигляд, але я пов’язала це з його головним болем.

— Одужуйте, — сказала я та вийшла з кабінету.

І раптом усвідомила щось... про цього Мюріела.

Я не знала... нічого про нього. Суцільна тиша в моїй голові, що могло означати лиш одне.

Мюріел був Високородним.

Але це було дуже дивно. Навіщо Високородному знадобилася магія кісток?

Розділ 8

Зваблива музика лунала з балкона над сонячною кімнатою, приховуючи деякі звуки, що линули з численних диванів і закутків. За музикою та дзвоном келихів розкочувалися хрипкі, палкі звуки, змішані з гомоном розмов. Знущальний сміх. Низькі стогони. Задушливі скрики тіл, що рухались одне проти одного.

Вечірні веселощі були в повному розпалі... надмір усіх форм хтивості: від надлишкового упивання напоями до потурання плоті.

Я нервово зсунулася на дивані. У голові так і кружляли думки навколо загального відчуття тривоги, що збільшувалося, відколи я поговорила з Грейді та вийшла з кабінету Клода. Причин могло бути кілька. Напади на кордоні. Чорний ринок в Арчвуді. Клод. Можлива участь Високородного в зборі органів. Він.

Він наближається.

Мені було холодно, попри ароматне тепло сонячної кімнати та солодке вино, якого я трохи відпила, щоб зігрітись. Я знала, що шепіт стосувався його — мого лорда. Але я не розуміла, чому я могла відчувати це, але нічого більше, коли мова йшла про Високородного.

Я поглянула в бік Клода, що проводив аудієнцію зі своїми найближчими друзями — синами й доньками найвищої арчвудської еліти, що так відчайдушно бажали наблизитися до будь-кого Високородного, навіть селестіала. Вони реготали та базікали, а Еллісон сиділа в Клода на колінах.

Барон кілька разів зникав надворі, і я боялася, що він теж захопився «Опівнічною олією» — порошком, що робили з маків, вирощених у Низовинах, і який часто курили. Селестіали мали кращу витривалість, але, здавалося, не завжди знали, коли перевищували свою межу. Клод мав неврівноважений вигляд, наче після вживання наркотику. Чи розмовляв він із Принцом Райнером?

Я гадки не мала, але витратила добру частину дня, прогулюючись біля стіни й зазираючи в думки охоронців. На щастя, ніхто з них не видався підозрілим. Але знову ж таки, щоб я щось помітила, вони мали б думати про чорний ринок.

Проте я дізналася, що Хендрік, один із охоронців, збирався освідчитись дівчині, з якою зустрічався.

Не знаю, що я мала робити із цією інформацією.

Я зробила ще ковток вина й ледь не вдавилася, побачивши на сусідньому дивані місис Ізбіл. Дружина заможного корабельного торговця була майже невпізнавана, бо половина її обличчя була схована за інкрустованою дорогоцінним камінням маскою-доміно. Жінка розпласталася на червоній подушці. Ліф сукні оголив одну з її грудей. Спідниця її вбрання була задерта до колін і дуже погано приховувала те, що голова між її стегон належала не чоловікові місис Ізбіл. Я знала це, тому що той сидів поруч із нею на дивані, і хто б то не був у неї між ніг, свою руку він тримав на члені містера Ізбіла.

Я оглянула присутніх. На більшості, як і на подружжі Ізбілів, були маски, що приховували половину обличчя, від лоба до носа. Дехто мав вигадливі конструкції з квітів і стрічок, увінчані коронами або гірляндами. Інші були менш кмітливими й задовольнялися простими масками із сатину або парчі. Аристократи використовували ці маски, щоб приховати себе, ніби затаювання особистості дозволяло їм поводитися так, як вони бажали.

Я знову подивилася на Клода. Як і я, він разом із Грейді та іншими охоронцями не вдягнули масок.

Ми з Грейді старанно уникали зорового контакту впродовж усього вечора, вдаючи, що не були свідками того, що зараз відбувалось у кімнаті. Скільки б разів ночі не перетворювалися на таке, це все ще викликало збіса великий дискомфорт.

Я втупила очі в підлогу, адже це було єдине безпечне місце, куди я зараз могла дивитися. Поведінка аристократів розважала мене. Клод ніколи не намагався приховувати своїх бажань. Вранці він не відчував сорому, на відміну від деяких аристократів. Більшість із них ніколи не дозволила б собі такої провокативної, розпусної поведінки публічно. Але тут, в Арчвуді, їх запевнили в тому, що ніхто їх не впізнає, і в тих, хто поділяв їхні бажання, не було жодної вдаваної скромності.

Думаю, їхня поведінка була не стільки кумедною, скільки сумною. Проте вони були аристократами, а не Високородними, які не тільки встановили, але й підтримували правила щодо того, що вони вважали пристойною поведінкою. Ці ж аристократи самі обмежували себе, але навіщо?

Із сусіднього дивана пролунав кульмінаційний стогін. Голова між стегнами місис Ізбіл тепер була на колінах містера Ізбіла. Боги, я дуже сподіваюся, що цього чоловіка щедро винагородять за його... тяжку роботу сьогодні.

Зітхнувши, я повернула голову до найближчої скляної стіни, що виходила на двір маєтку та сад.

Мені хотілося бути там.

Між лопаток з’явилося поколювання.

Мені потрібно бути там.

Але перш ніж я встигла підвестися, перед моїми очима раптом виник чоловік у світло-сірих штанах і розстібнутій лляній сорочці. Відкинувшись назад на товсті подушки дивану, я подивилась вгору й побачила білу маску, що прикривала все, крім нижньої частини його обличчя.

— Маєш такий вигляд, ніби тобі потрібна компанія.

— Не потрібна.

— Упевнена в цьому? — він відступив на крок і просунувся до моїх ніг.

Я зітхнула. Він був не перший, кому вдалося оминути Наомі, яка робила все можливе, щоб переманити від мене потенційних переслідувачів. Сонячна кімната нагадувала мені курник, наповнений лисами.

— Упевнена.

— Я можу змусити тебе передумати, — сказав він з упевненістю всіх чоловіків, що звикли перетворювати всі «ні» на «так». Мої чуття відкрились, линучи до нього. — Ти не пошкодуєш.

Я розуміла, що мені краще проігнорувати цього незнайомця, натомість посміхнулась і зробила саме те, чого не мала б робити.

Бо, вочевидь, для мене настав період поганих життєвих рішень.

Я простягла руку. Він узяв її, не вагаючись. У ту ж мить, коли торкнулася його, відчула голос цього чоловіка у своїй голові так чітко, ніби він сам промовляв ці слова. Але це був мій шепіт, який повідав мені все невідоме. Назвав його ім’я. Як він заробляв на життя. Нашепотів про його дружину, якої тут не було. Я побачила його бажання — його наміри. Він жадав насолоди. Хто б міг подумати. Але тут було щось іще, щось, що додавало гіркий присмак відрази.

Я потягнула чоловіка за руку, направивши так, щоб наші очі опинилися на одному рівні, а потім нахилилася ближче.

— Я не маю жодного бажання давитися твоїм членом сьогодні, — прошепотіла йому в обличчя. — Чи коли-небудь іншим разом, Грегорі.

Від здивування в нього відвисла щелепа. Чоловік спробував висмикнути руку, але я не відпускала, бажаючи, щоб він побачив мою широку посмішку, і спостерігаючи за тим, як він зблід під маскою. Я відпустила його. З широко розплющеними очима той відступив і відвернувся, не промовивши жодного слова. Я тихо засміялася, витерла об подушку руку, якої він торкався, та знову знайшла очима Наомі в натовпі. Її довгі ноги та руки переливалися золотом через фарбу на тілі. Вона була поруч зі мною впродовж вечора, поки я не відігнала її. Хоча її увага була приємною, це... це було неправильно.

Я не входила до її обов’язків.

Але вона попрямувала до мене.

— Посунься, — наказала вона, схилившись над моїми ногами.

Непорушно тримаючи келих із вином, я всміхнулася та подивилася на Наомі. Було зрозуміло, що вона щось задумала, адже вона майже нишпорила по всьому моєму тілу. Її звабливі м’які рухи були дещо перебільшеними. Я знала, що вона теж це усвідомлювала, бо підморгнула мені одним оком. На ній не було маски. Ніхто з Клодових коханок не відчував потреби ховати обличчя.

— Я подумала, тобі захочеться компанії, — Наомі розтягнулася позаду мене й сперлася ліктем на підлокітник дивана. Схиливши голову до мене, вона нагадала. — Тримай свої особливі ручки при собі.

— Триматиму, — пообіцяла я, знаючи, що її прохання стосовно Лорелін було незвичним для неї. Наомі воліла б, щоб я залишалася сліпою до її майбутнього та її думок. Хоча іноді це було неможливо, навіть без дотику бачила. Я просто не говорила їй, коли це траплялося. — Ти ж знаєш, що мені не потрібна компанія, чи не так?

— О, але вона тобі точно потрібна, — поглянувши на Клода, вона обхопила рукою моє стегно й ніжно стисла його. — Чим довше ти сама, тим цікавішою стаєш для людей навколо.

Я напружилася.

— Ти маєш насолоджуватися собою.

— Я насолоджуюся.

— Звісно, — я здригнулася, коли кінчики її волосся торкнулися моєї руки. — Ти, напевне, в захваті, що лежиш поруч зі мною.

— Так, я в захваті.

— Наомі...

— Припини, ти ж знаєш, я люблю бавитися з тобою.

Я закотила очі, коли вона провела рукою вниз вздовж мого стану. Її нігті прослизнули в розріз сукні, проходячись голою шкірою мого стегна.

— Ти збіса добре знаєш, що мої мотиви не такі вже й безкорисливі.

Я все ж таки знала, що вона діяла не лише від щирого серця. Наомі подобалось бавитися, коли лиш їй дозволялося торкатись і пестити. Й оскільки вона знала, що не зважаючи ні на що, я не забуду про прохання не чіпати її, мала повний контроль. І частина її від цього збуджувалася.

Якась частина мене теж.

Але я все ще не могла позбутися почуття провини й... поглянула на Грейді. Я була ніби тягар на шиях тих, кого я любила.

— Але я роздратована.

Я знову звернула увагу на дівчину та запропонувала їй келих вина.

— Чому?

— Тому, що Грейді тут, — відповіла Наомі. Вона взяла келих, випила вино й поставила його на маленький столик біля дивана. — І це означає, що якщо я не хочу дивитися, як він знепритомніє, побачивши, як ти кінчаєш, мені не вдасться побавитися по-справжньому.

Я здавлено засміялась.

— О, він точно знепритомнів би.

— Він такий зануда, — вона опустила підборіддя й залишила поцілунок на моєму плечі.

— Насправді ні, — я оглянула кімнату — усіх, хто розмовляв, пив та їв, і тих, чиї руки та роти були зайняті іншими речами. — Я була б так само нажахана побачити його під час пристрасних утіх.

— Знаю. Я просто прискіплива, тому що маю поводитися пристойно, — Наомі насупилася й пробігла пальцями знову до мого живота. — Але якщо тобі таки цікаво, який він має вигляд під час пристрасних утіх, тобі лише варто запитати мене...

— Прошу, припини, — я зморщила носа. — Бо я насправді ніколи не хочу знати, який це має вигляд.

— Ви обоє такі самі нудні, як Лорелін, — сміх Наомі потроху стих.

— Як почувається твоя сестра?

— Трохи краще.

Я могла розповісти їй правду про те, що чекало на Лорелін після гарячки, але я не хотіла позбавляти подругу відчуття полегшення від покращення стану здоров’я її сестри. А ще я була егоїсткою. Не хотіла бути тією людиною, через яку вона втратить це полегшення.

— Мені шкода. Не знаю, чи казала цього раніше, та мені дуже шкода, що вона проходить через це все... що ти проходиш через це.

— Дякую.

Я кивнула, мовчки чекаючи, поки Наомі, ймовірно, врівноважить свої думки та емоції щодо сестри. Я знову оглянула кімнату й зупинила свій погляд на Клодові. Еллісон все ще сиділа в нього на колінах, а люди навколо сміялися й гомоніли. Та він, увесь застиглий, чомусь мовчав, вдивляючись у щось, що міг бачити тільки він.

— Здається, з ним щось відбувається, — тихо сказала Наомі, простеживши за моїм поглядом. — З Клодом.

— Справді?

Вона кивнула, і я запитала:

— Чому ти так вважаєш?

Вона зашкрябала нігтями крізь тонку тканину ліфа, від чого я вигнула свою спину.

— Я не впевнена, — дівчина опустила руку, поклавши підборіддя на моє плече. — Але він поводиться дивно: то нервовий і похмурий, а раптом занадто веселий. І ще він почав більше пити останнім часом.

— Це я помітила, — я згадала про його запитання опівдні. — Ти чула про те, що трапилося минулої ночі?

— Так. Жахлива новина, — здригнулася Наомі. — Але він поводиться дивно вже кілька тижнів.

— Це також недавнє, але були новини, — мені перехопило подих, тому що вона бавилася з моїми грудьми. Я впилася пальцями в подушку дивана. — У тебе дуже дивне уявлення про пристойну поведінку.

— Правда? — підморгнула вона. — Ти так у цьому впевнена?

Я похитала головою.

— Я маю на увазі, що є новини про Західні Землі, — і я переказала їй слова Ремсі.

— Що? — здивувалася вона та опустила руку з моїх, тепер украй чутливих грудей. — Що збіса могло призвести до цього? Навіщо Принцесі йти проти Короля?

— Не знаю, — пробурмотіла. Я не сильно цікавилася справами Високородних. Як і більшість низькородних, оскільки це рідко нас зачіпало, але тепер це... це змінилося, хіба ні?

— Король Евр має щось із цим зробити, — промовила Наомі. — Не думаєш?

— Підозрюють, що відповідальність за погроми на прикордонні лежить на Залізних Лицарях, так? І якщо це правда, то це означає, що вони роблять це за наказом Принцеси Вісейлії, але Король нічого не зробив, щоб припинити набіги, тож...

— Правда, — завагалася вона. — Він покидьок.

Я гірко розсміялась.

— Я майже впевнена, що всі, хто при владі — покидьки.

Наомі всміхнулася й провела рукою по моєму стегні.

Я поглянула на Барона. Той не зводив очей із Еллісон. Чи хвилювався він узагалі про набіги, що просувалися все далі в Міжзем’я? Чи про те, наскільки Арчвуд наблизився до повного спустошення?

— Про що ти думаєш? — запитала Наомі. Я підскочила від несподіванки, тому що її рука дісталася до простору між вставками на моїй сукні. — Ти маєш занадто серйозний вигляд, як на того, хто знаходиться серед оргії.

Я засміялася — тривога мучила мене, але не так, як Клода. Я поглянула на Наомі.

— Чому ти залишаєшся тут?

Дівчина на мить завмерла позаду мене.

— Чому ні?

Зітхнувши, я відвернулася.

— Що?

Коли я не відповіла, вона стисла моє горло, змушуючи мене хапати повітря від подвійного удару болю та чогось іще, зовсім іншого.

— Що?

Я звузила очі й поглянула на неї через плече.

— Ай.

— Тобі це сподобалося, — промовила Наомі й зухвало всміхнулася. — Чому ти так зітхнула?

— Через руку на моєму стегні, — відказала я.

— Якби ж це було правдою. Ти ніколи й звуку не видаєш, коли доходить до цього. Навіть, коли я роблю пальцями те, що я знаю, тобі подобається, бо це подобається всім.

Я точно знала, про що вона говорила.

— Я просто... просто не розумію, чому ти тут лишаєшся, — нарешті сказала я, просунувши свою ногу між її ногами. Рука Наомі прослизнула глибше між вставками на сукні.

— Думаєш, я не щаслива?

— А ти щаслива?

Наомі відповіла не відразу, задовольняючись доторками до мого живота та нижче. Вона змовчала, коли на заваді її пальцям не постало жодної спідньої білизни, бо знала, що мене вдягала Мейвен.

— Я залишаюся тут тому, що я так хочу. Я щаслива тут.

Тепер мовчала я.

— Ти мені не віриш, так?

Я схилила голову на її плече.

— Я сподіваюся, що ти кажеш правду.

— І правильно, — вона подивилася на мене згори своїми серйозними карими очима. — Дивись, я чула, коли ти казала це раніше. Арчвуд — це таке саме місто, як і деінде, але тут гарно. Повітря чисте й не забруднене димом, як у містечках біля шахт. У мене є дах над головою та скільки завгодно їжі, і мені не потрібно ламати для цього спину.

— Ти впевнена, що не ламаєш собі спину? — пожартувала я.

Наомі скривилась, і я засміялась.

— Я ламаю не свою спину, — відповіла вона, і я знову захихотіла. — У будь-якому випадку, як я вже казала, мені не потрібно до смерті працювати в шахтах чи прибирати за іншими. І виходити заміж, щоб почуватися забезпеченою, мені теж не потрібно. Я обираю, як проводити свої дні й з ким. Окрім того, мені подобається трахати, та щоб трахали мене, — додала вона, прослизнувши рукою поміж моїх стегон.

— Ніколи не здогадалася б, — заявила я.

Наомі засміялася, і я разом із нею. У цьому й полягала особливість її сміху — він заражав.

— Я не схожа на свою сестру, знаєш? Я ніколи не хотіла вийти заміж і бути ніким більшим, ніж племінною кобилою, — напружено промовила вона. — Тому життя з Клодом для мене ідеальне. Жодних очікувань. Жодних обмежень. Мені подобається, ким я є.

Дівчина подивилася мені в очі.

— Якби ж тобі подобалося те, ким ти є.

У мене перехопило подих.

— Мені подобається, — прошепотіла я.

— І мені хочеться в це вірити, — Наомі поцілувала моє плече. Минула мить; тоді вона змінила тему. — Я дещо чула.

— Що саме?

— Пожежі, — сказала вона. — Що до них були причетні Високородні.

— Невже?

Я не розповіла їй того, що знала. Не тому, що не довіряла своїй подрузі. Очевидно, що довіряла. Я просто... не хотіла, щоб вона хвилювалась. У неї й так було вдосталь турбот із Лорелін.

— Якби ж я побачила Високородного... Не тоді, коли палають пожежі, — виправилася вона, і я пирхнула. — Занадто рідко ми можемо споглядати їхню велич.

Я знала, що Наомі глузувала, але його риси було занадто легко уявити: лінію його щелепи, вигин дражливої посмішки, і ті приголомшливі очі.

— Ліз? — прошепотіла Наомі, торкнувшись губами моєї шиї.

Я зосередила погляд на кам’яній підлозі. У моїх грудях зародилося тріпотіння, доєднуючись до такого ж, яке вирувало набагато нижче і теж було викликане нею.

— Так?

— Я запитала, чи принести тобі чогось випити? — Її пальці танцювали на моєму животі, потихеньку просуваючись униз.

— Я... — я простогнала, звузила очі та поглянула на Наомі.

— Що? — невинно промовила вона. — Мої пальці занадто близько до дуже чутливої твоєї частини?

— Можливо.

Її посмішка була просто диявольською.

— Я дуже сподіваюся, що ти долучишся до Бенкетів цього року.

Я підняла брову.

— Гадаю, єдина причина, чому ти так очікуєш на Бенкети, це нагода знайти Високородного, якого ти змогла б обкрутити навколо пальця.

— А що краще личитиме моєму пальцеві? — дівчина спустилася кінчиками її пальців ще нижче, зупинившись десь біля моїх стегон. — Окрім тебе?

Я засміялася.

Її очі засяяли.

— Я розповідала тобі, що Високородні велично обдаровані?

Це була чиста правда.

— Ми можемо перестати говорити слово «величні»?

— Ніколи, — Наомі злегка всміхнулась і майже... майже торкнулася надто чуттєвого бутона моєї плоті. — За нами спостерігають.

— Я зовсім цьому не здивована, — пробурмотіла, але визирнула й побачила, як на нас дивиться чоловік, що був з Ізбілами, та жінка навпроти. Вони були не єдиними, хто витріщався. На щастя, серед них не було Грейді. Особливо враховуючи те, що рука Наомі знову пестила мене. — І ти все ще дуже дивно розумієш пристойну поведінку.

Наомі пропустила це зауваження повз вуха.

— Це складно, коли я знаю, що є глядачі. Мене завжди це трохи нервувало, — Її пальці знову заворушилися повільними й дражливими колами. — І трохи збуджувало.

— З тобою явно щось не так, — заявила я.

— Будь ласка, ніби я не знаю, що тобі також подобається, коли за тобою спостерігають.

Я знервовано поворушила стегнами.

— А це вже неважливо.

— Скажи мені дещо, — вуста Наомі торкнулися моєї щоки. — Наскільки ти зараз волога?

Я почервоніла та поглянула на неї.

— Якби я не поводилася пристойно для збереження емоційного й ментального здоров’я нашого бідолашного Грейді, б’юсь об заклад, що довела б, що ти волога, — прошепотіла дівчина й торкнулася носом до мого. — Навіть не намагайся брехати, тому що те, як звиваються твої стегна, розповідає зовсім іншу історію.

— Вони розповідають ту історію, яку пишуть твої пальці.

Наомі застогнала, подивилася мені в очі та промовила:

— Ох, впевнена, що своїми пестощами я зробила тобі добре й тепло. Але я також готова закластися, що саме думки про велично обдарованого Високородного змусили тебе промокнути.

Від цих слів я напружилась — вона помилялась. І мала рацію водночас. Поки Наомі типу поводилася пристойно, мені таки... мені таки боліло, але це була не лише я. Я відчувала, як пришвидшилось її дихання. Я відчувала її неспокійні рухи вздовж мого стегна. І частково це було через її дотик, але вона також мала рацію. Я все ж таки думала про велично обдарованого Високородного, от тільки я думала про нього.

Про мого Високородного лорда.

Розділ 9

Я знала, що Наомі не насолодиться вечором, поки не вмовить мене на більше. Тож сказала їй, що йду спати. Направду, я мала бути втомленою, враховуючи, як мало мені вдалося поспати минулої ночі. Але щось не давало мені спокою. Я все одно була знервованою та напруженою, навіть коли переодягнулась у шовковисту м’яку нічну сорочку.

Я збиралася звинуватити в цьому Наомі та її розуміння пристойної поведінки.

Лягла в ліжко, але мій розум мені зовсім не допомагав. Він вирішив перескакувати між спогадами про м’які, дражливі дотики Наомі та... відчуття твердої, ніжної шкіри лорда.

Зашарівшись, я повернулася на бік і стиснула стегна. Гострий укол пронісся моїм тілом. Я прикусила губу, провівши рукою по грудях, і тремтливо зітхнула... Його голос був таким чітким, ніби він був поруч і шепотів мені на вухо. Крізь бавовняну сорочку я торкнулася пальцями затверділого соска. От тільки це були не мої пальці. Вони належали Наомі. Вони належали йому.

Жар розтікся моїми венами, знову розпалюючи біль глибоко в мені. З тихим скриком я втягнула повітря, пройшовшись нігтями по грудях. Я неспокійно рухалася, похитуючи сідницями. Кінчики моїх грудей ще ніколи не були такими чуттєвими: вони поколювали, майже боліли, коли волога спека вибухнула внизу, між моїх стегон. Серцебиття прискорилось — я розвернулася на спину, підтягнула сорочку, заплющила очі й зіслизнула рукою до живота та нижче. Прохолодне повітря поцілувало розпашілий простір між моїх ніг, вирвавши з мене тихий подих. Я здригнулася, торкнувшись оголеної шкіри своїх стегон. Я прикликала їхні дотики, жадаючи, щоб вони обпалили мене — випалили наскрізь.

Швидко й уривчасто дихаючи, розсунула стегна та торкнулася пальцями чутливої й напруженої плоті. Я знову здригнулась і опустила пальці нижче. Поклавши голову на ліжко, застогнала та підняла таз. Я задовольняла себе так, як робила б це Наомі, так, як я уявляла, робив би це мій лорд, якби я була в тому душі. Це не мої пальці пірнули крізь слизьку вологість чи обхопили мої груди. Це були пальці Наомі, а потім його, що рухалися наді мною, доки я їх не відштовхнула. Я вигнулася, бажаючи більшого. Потребуючи більшого.

Торкнися мене.

Згадка про його голос здійняла мене догори, до екстазу, і мене знесло насиченими, але занадто короткими хвилями задоволення. Я ледь дихала а... а всередині все ще боліло.

Я все ще незадоволена.

Тому, що це був не дотик Наомі. Не його дотик. Це були лише мої пальці.

Я глибоко вдихнула й миттю розплющила очі, відчувши легкий деревний, м’який запах.

Його запах.

Я повернула голову до дивана навпроти ліжка, куди поклала той його плащ. Треба було щось із ним зробити. Подарувати. Викинути. Можливо, спалити.

Я зітхнула, поглянула на стелю, піднялась і попрямувала до ванної кімнати. Плеснула в обличчя холодною водою, але це мене не заспокоїло, бо...

Повернувся той потяг, що спіткав мене в сонячній кімнаті.

Бажання.

Потреба бути назовні.

Я підійшла босоніж до вікна та виглянула надвір. Й одразу ж помітила пливучі, сяйливі кулі світла, що з’являлися в нічному небі десь наприкінці весни — на початку літа, за кілька тижнів до Бенкетів, і зникали згодом.

Від побаченого я всміхнулася, відхилилася від вікна та прослизнула у взуття з тонкими підошвами. Прихопивши з ванної кімнати темно-синій халат із короткими рукавами, я накинула його на себе та підперезалася на талії. Кинувши оком на луновий кинджал на столику, я нагадала собі запитати Грейді, чи не мав він для нього запасний футляр.

Вийшовши через двері тераси, я перетнула заднє подвір’я, уникаючи гостей з вечірки, і попрямувала до вузької кладки через маленький струмок у сад. Ступаючи звивистою стежкою Баронових садів, я зосередила увагу на яскравих сферах, які спускалися зверху, ніби зорі, що пропливали серед широких сосен. Магічні вогні м’яко світили й заповнювали все небо. Вони завжди зачаровували мене, навіть у дитинстві. Я не пам’ятала, чи розповідала мені Настоятелька, чому вони з’являлися саме в цей час. Колись я запитала про це Клода, але він лише знизав плечима та відповів, що це просто частина світу Високородних.

Це мені нічого не пояснило.

Я сповільнила крок, коли, на моє здивування, одна зі сфер, розміром приблизно з мою руку, опустилася з дерев та зависла за кілька метрів від мене. Я ніколи не бачила жодної так близько, навіть до того, як оселилася в Арчвуді. Я нерішуче зробила крок уперед, трохи злякавшись, що куля відлетить або розчиниться.

Вона не зробила нічого із цього.

Сфера була достатньо близько, щоб я могла роздивитися, що це була не одна центральна точка світла. Я витріщила очі та вгледілась у неї. Насправді переді мною була купка крихітних вогників, збитих воєдино. Куля запульсувала та повільно відлетіла, повернувшись до верхів’їв дерев. Я спостерігала за тим, як, наче танцюючи, підіймаються й опускаються вогники, перш ніж знову сховатися серед дерев.

Граючись із кінчиком своєї коси, я продовжила прогулянку й покрокувала за вогнями. Нічні птахи виспівували поміж дерев, і спокій саду вгамував мій розум. Я замислилася, чи не був би Клод проти, якби я облаштувала тут... гамак. Навряд чи це створило б якісь проблеми...

Стій.

Я різко зупинилася. Звівши брови, повільно обернулась і побачила справа від себе арку. Я здригнулася, і мене, стискаючи між лопаток, охопило гостре відчуття усвідомлення.

Інтуїція спалахнула. Я усвідомила, що вона робила те саме ще годину тому. Це й був мій потяг покинути сонячну кімнату та піти в сад.

— Ти знущаєшся з мене? — пробурмотіла я, вдивляючись у затемнений прохід.

Я завмерла. Серце вистукувало нерівний ритм у грудях. Лише богам було відомо, куди моя інтуїція прагнула завести мене сьогодні вночі. Я навіть знати цього не хотіла. Опиралася їй, попри спазм у пальцях і тремтіння в м’язах.

— Трясця, — важко зітхнула я й пройшла під аркою.

Місячне сяйво лише трохи пробивалося крізь величезні гліцинії та їхні важкі лози. І лише купка полум’яних сфер виднілися високо в кронах дерев, проливаючи м’яке світло на блідо-блакитні витягнуті стебла. Відвівши вбік гілки, що звисали низько, я йшла вперед доріжкою, зарослою гліциніями.

Тоді я відчула це — раптову зміну повітря. Воно похолоднішало й загустіло. Важкість. Потужність. Я відчувала це раніше...

— Як вже й казав, я гадки не маю, про що ти говориш.

Попереду говорив чоловік. У його мові була певна... мелодійність, деякі звуки дзвеніли, що було незвично для Міжзем’я. І його голос впливав на мене певним чином. Він відчувався, як осот на моїй шкірі, і відчинив ті самі двері в моєму розумі.

Я побачила червоний.

Він стікав з каменя.

Бризки на блідому цвіті.

Кров.

Я застигла, затримавши дихання.

Я не бачила тих, хто розмовляв у тінях гліциній, але знала, що ось-ось мало статися щось криваве.

А отже, я мала забратися звідси якомога швидше. Останнє, що мені було потрібно, це вляпатися в драму, що тут розгорталася. Що б тут не відбувалось, особливо після минулої ночі, це була не моя справа.

Але я побачила кров.

Хтось мав постраждати.

Я обвила пальцями потік квітів і прикусила нижню губу. Краще б я залишилася у сонячній кімнаті та випила половину своєї ваги алкоголю. Видіння, голоси, чуття — усе це вщухло би хоча б на деякий час. Я не перебувала б тут, за крок до якогось дуже необдуманого вчинку. І хай бог милує, тільки вчора я накоїла стільки дурниць, що перевиконала свій план на рік.

Я наказала собі розвернутися, але не зробила цього.

Стисла зуби й повільно просунулася вперед. Я повторювала собі, що не було нічого поганого в бажанні не втручатися. Це не робило мене поганою людиною. Я довела це минулої ночі. Крім того, що я могла вдіяти, щоб завадити прийдешньому? Грейді навчив мене пристойного правого хуку, але я не вважала, що це сильно допомогло б.

— І мені не подобаються твої звинувачення, — продовжував чоловік. — І йому вони теж не сподобаються, ось, що тебе має хвилювати. Ти не недоторканний, щоб ти собі не думав.

Відсунувши ліану гліцинії, я рвонула вперед...

У відповідь пролунав сухий сміх. Цей звук...

І тут зі мною сталося все, як завжди, — я перечепилася за оголене коріння.

— Чорт, — пискнула, намагаючись вхопитися рукою за сусіднє дерево, і гепнулась обличчям у землю.

Тиша.

Цілковита тиша оточувала мене, коли я повільно підвела голову. Моє лице палало. А тоді я почала говорити, і гадки не маючи, що саме, адже думки покинули мою голову. Після чого я побачила двох чоловіьів, що стояли під тими клятими сферами світла, і, здавалося, з’явилися нізвідки, щоб стати свідками мого тотального провалу. Обидва розвернулися до мене, і я зосередила увагу на тому, про кого попереджали мої чуття.

Він мав світле волосся та бліду шкіру. Високий і привабливий, із настільки досконалими рисами обличчя, що можна було повірити, ніби їх власноруч вирізали боги. І я відразу зрозуміла, що звисало з його поясу. У мене миттю застигла кров, коли я побачила тупе, молочно-біле лунове лезо.

Не знаю, що вразило мене більше: те, що моя інтуїція дійсно спрацювала там, де були залучені Високородні, чи те, що вона привела мене до... до нього.

Я поглянула на іншого чоловіка й відчула, як кров розносила крижаний жах моїми венами. Я знала. Знала тієї миті, коли почула м’який, задимлений сміх.

Мені перехопило подих. Він стояв майже повністю схований тінями, весь зодягнутий в чорне. Він злився б із темрявою, якби не проблиски шкіри пісочного кольору. Він зробив крок у м’яке світло сфер, і здавалось, я забула, як дихати. Була певна, що земля зникла з-під моїх ніг.

Це був він.

Мій Високородний лорд.

Він схилив до мене голову та широко всміхнувся.

— Це вже стає схожим на звичку.

— Що стає? — почула я свій шепіт.

Його риси знову зникли в тіні.

— Зустрічатися так.

— Хто це збіса така? — поцікавився інший Високородний.

— Я н-ніхто. Я... я просто йшла за маленькими кулями світла... Мені подобаються ці кулі, — випалила, відразу повністю зрозумівши тупість своїх слів. Мені подобаються ці кулі? Милостиві боги.

Звільнивши пальці з ліан гліцинії, я відступила. — Перепрошую, будь ласка, забудьте про мою присутність... навіть про моє існування.

Промінь місячного світла прорізав нижню частину обличчя мого Високородного — і, боги, він не був моїм. Він усміхнувся ще ширше.

— Зачекай-но, будь ласка.

Оце «будь ласка» зупинило мене.

Бо навіщо Високородному, навіть такому, як він, казати таке? Мені? Низькородній? Це було... нечувано. Він не говорив цього навіть учора, коли просив про допомогу.

А тоді все сталося дуже стрімко.

Інший Високородний вилаявся, відскочив назад і витягнув луновий кинджал, але мій лорд виявився швидшим. Він спіймав Високородного за зап’ястя та скрутив його. Хруст кістки пролунав, як грім. Я затисла рукою рота, щоб приглушити крик.

Лезо впало додолу, а Високородний зашипів від болю.

— Якщо зробиш це, — вишкірився він, — пошкодуєш. До свого останнього подиху.

— Ні, Натаніелю, — відповів Лорд, і це прозвучало знуджено. Так говорив Грейді, коли я розповідала йому про різновиди ромашок. — Не пошкодую.

Я лише мигцем побачила кулак Лорда. За мить до того, як він вдарив груди Високородного, пробивши його груди.

Той, кого звали Натаніелем, відкинув голову назад і здригнувся всім тілом. Я завмерла на місці.

— Зачекай ще трохи, — доволі спокійно промовив Лорд.

З грудей Натаніеля вирвалося золоте полум’я... або ж із Лордової руки, яка все ще була глибоко занурена в ці груди. Бурхливою, жорстокою хвилею золотого жарива вогонь поширився тілом Високородного. І тут я зрозуміла, яким чином були спалені кузня та Бочки-близнюки. За якусь мить від Натаніеля залишились тільки... купка попелу й кілька смужок обгорілої тканини біля лунового леза.

— Святі віслюки, — прошепотіла я, нажахана... і трохи вражена такою силою, але переважно нажахана. Я підняла очі — за тим місцем, де стояв Натаніель, цвіт був заплямований кров’ю. Як я й бачила.

Я поглянула на Лорда, який... який ледь тримався на ногах минулої ночі, про якого я щойно фантазувала, пестячи себе, і він...

І він спалив іншого Високородного своєю рукою.

Якщо він міг так вчинити з одним зі своїх, то що збіса в цьому велетенському світі він міг зробити з низькородним?

Я затремтіла й відступила на крок, знову згадавши ким насправді був цей лорд. Чомусь я про це забула.

— На’лей, — м’яко покликав Лорд.

Я здригнулася.

Пасмо його волосся вислизнуло вперед і впало йому на щелепу, коли він нахилився, щоб витерти руку об один зі шматочків спаленого одягу.

— Ти маєш підійти.

Я зробила ще крок назад.

— Не впевнена в цьому.

— Ти нарешті боїшся мене? — запитав Лорд і підняв лунове лезо із землі.

Я не була певна, але знала, що мала боятися. Мала жахатися.

Він повернув до мене голову.

— Не ворушись...

Я зробила ще кілька кроків. Чомусь створений ним вогонь нервував більше, ніж те, як він вирвав Веберу трахею в мене на очах. Я навіть не знала чому, але...

Щось схопило мене за волосся та смикнуло назад. Біль поширився від шиї до хребта, і я закричала. Послизнулася й мене розвернуло. Хтось здавив моє горло. Притиснута до грудної клітки, я вхопилася за руку незнайомця й зовсім нічого не відчула. А отже, це був ще один Високородний лорд.

— Мюріел, — промовив Лорд, і я затремтіла. Я знала це ім’я. Його згадували Фін і Міккі. — Я шукав тебе весь день.

— Не наближайся, — попередив той Високородний, що тримав мене. Намагаючись звільнитись, я зламала кілька своїх нігтів об його тверду шкіру.

Високородний лорд повільно просувався вперед. Ліани підіймалися та відхилялися вбік, перш ніж він їх торкався.

— Виправ мене, якщо помиляюся, — сказав Лорд, ігноруючи Мюріела. — Але хіба я не сказав тобі не ворушитися?

— Я...

— Стій, — прогарчав Мюріел, перебивши мене, та ще сильніше стиснув горло. — Бо я скручу її срану шию.

— Це гарна шия, — відповів Лорд. — Але чому ти вважаєш, Мюріеле, що мені буде якесь діло до того, що ти її скрутиш?

— Виродок, — прошипіла я, перш ніж себе опанувати, — зневіра розв’язала мені язика.

Лорд схилив голову.

— Не дуже мило з твого боку.

Я витріщилася на нього. Допомогла йому вчора. Привезла його в безпечне місце. Ризикувала власним життям, а йому й діла не було до того, що мені можуть скрутити шию.

— Ви щойно сказали...

Мюріел ще сильніше вчепився в моє горло, закінчивши мої слова здушеним скриком.

— Що ти зробив з Натаніелем? — запитав він.

— Дав йому перепочити, — ще одне гроно цвіту відлетіло з його шляху. — Назавжди.

Мюріел зробив крок назад, змусивши мене встати навшпиньки.

— Навіщо збіса тобі це робити?

— Ти ж знаєш, що дарма про це запитуєш, але сьогодні я в хорошому настрої, тому поясню тобі. Крім того, що він був нудним, — відповів Лорд, — він підставив мене. Як і ти.

Мюріел завмер, а я знову спробувала вивільнитись.

— Ага, так і знав, — ще раз вилаявся він. — Не варто було довіряти таку роботу низькородному.

— Не варто було, — Лорд зробив паузу й звернувся до мене: — А тобі варто перестати смикатися, поки ми з Мюріелем спілкуємося. Лише нашкодиш собі.

Перестати смикатися? Поки Мюріел розчавлює мою трахею?

— А тобі варто більше турбуватися про власну шию, — гаркнув Мюріел.

— Твоя турбота зігріває моє серце.

— Ага, бачу, — Мюріел різко потягнув мене вбік, коли я намагалась вирватися. Нічого не спрацьовувало. Його хватка була просто залізною. — Знаєш, ти сам на себе це накликав.

— І як же я це зробив?

— Можеш скільки завгодно прикидатися дурнем. Це більше не допоможе, — прогарчав Мюріел. — Є лиш одна причина, чому ти ладен був ризикувати життям, аби вивідати в нас ту інформацію.

— До речі, про це, — сказав Лорд. — Чи було хоча б щось із того правдою?

— Йди до сраки, — процідив Мюріел.

Лорд зітхнув.

— Що, на твою думку, зробить Король, коли довідається, що ти рознюхував? — кинув у відповідь Мюріел. Я гадки не мала, про що вони говорили. — Він відрубає тобі голову.

— Сумнівно, — Лорд знову тихо засміявся, і від цього звуку в мене волосся встало дибки. — Я один з улюбленців Короля, якщо ти раптом забув.

— Не після сьогоднішнього, — пообіцяв Мюріел. — Не тоді, коли він дізнається правду.

Правду про що?

Лорд зупинився. Тепер він стояв майже біля нас.

— От мені цікаво, Мюріеле, чому це ти гадаєш, що Король узагалі дізнається про те, що тут відбулося сьогодні? Чи навіть вчора?

Мюріел позаду мене напружився, ніби вчуваючи не таку вже й приховану погрозу в словах Лорда. Я почула, як закалатало його серце.

— Я йду.

— Добре.

— Я серйозно, — промовив Мюріел, і мені здалося, що я відчула тремтіння в його словах. — Якщо ти підеш за мною, я вирву їй серце.

— Хіба схоже на те, що я заважаю тобі піти? — запитав Лорд.

Не схоже.

Справді, ні.

Не знаю, чому я очікувала іншого від Лорда. Навіть Високородного лорда. Вчора йому потрібна була моя допомога. Я дурна, бо відчуття... зради глибоко засіло в мені, що, навіть я визнаю, не мало жодного сенсу. Те, що я допомогла йому вчора, не означало, що він має переді мною якісь зобов’язання.

Боги, як би мені хотілося, щоб я не думала про нього, коли пестила себе.

Мюріел потягнув мене за собою крізь ліани гліцинії, і в мене душа пішла в п’яти. Ароматні гілки повернулися на місце, утворюючи завісу, яка швидко приховала Лорда. Мюріел вів мене глибше в ліс — якомога далі від маєтку. І це було погано, бо я сильно сумнівалася, що цей Високородний відпустить мене, коли позбудеться Лорда.

Мене охопила паніка — я несамовито смикнулася, штовхнула ноги Мюріела та вдарила його по руці. Кожен удар відгукувався потроєним болем, що розливався по моїх руках і ногах. Високородний розвернувся і я ледь не задихнулася від цього руху. Намагалася звільнитися, пручаючись щосили.

Гортанний звук попередження пролунав від Мюріела, коли він звів мене на ноги.

— Продовжуватимеш це, і я... Чорт.

Щось кремезне й темне врізалося в нас, відкинувши Мюріела на кілька метрів назад. Він врізався в дерево — сила удару припала спочатку на нього, а потім на мене. У мене підкосилися ноги, але він все ще тримав мене, попри те, що вже хрипів.

Рух, настільки швидкий, що аж розмитий, розвіяв пасма волосся навколо мого обличчя. Я побачила відблиск руки, що мчала на Мюріела, а тоді — зблиск молочно-білого лунового леза. Тиск зник із моєї шиї, але я не мала часу відчути полегшення, або ж навіть перехопити подих. Інша рука схопила мене за руку. Я звисла боком — кинута. На мить я стала невагомою поміж запашного цвіту. Не було низу чи верху, неба чи землі, і тоді я усвідомила, що це кінець. Втечі. Самотності. Все завершилося. Барон засмутиться, коли знайте моє понівечене тіло.

Я сильно вдарилась об землю, гримнувши кожною своєю кісткою. Моя голова відкинулася назад і пекельний, жорстокий біль пронизав мене.

А потім не стало нічого.

Розділ 10

З туману небуття я відчула... я відчула рух пальців вздовж своєї шиї та потилиці. Дотик був легким, немов пір’їнка, але теплим... майже гарячим і пересувався заспокійливими, ледь вловимими колами. Я відчула на своєму чолі доторк чогось м’якого.

— Вона виживе? — запитав чоловік.

Я не впізнала голосу, але мені здалося, ніби він мав таку саму вимову, що й інші Високородні. Я не могла бути певна, тому що знову поринула в небуття, і не знала, як довго там була. Здавалося, минула маленька вічність, перш ніж я знову відчула легкий, як пір’їнка, дотик до своєї руки — великий палець, що рухався тими ж повільними, ніжними колами просто над ліктем. Цього разу дотик не був гарячим, просто втішним і... заспокійливим. Він викликав у мене гостре відчуття усвідомлення, яке я не зрозуміла. Мені було надто тепло та затишно, щоб навіть намагатись. Знову почула той самий голос, який лунав, ніби з іншого кінця вузького тунелю.

Чоловік знову заговорив.

— Хочеш, щоби я посидів із нею, доки вона не прокинеться?

— Я ціную твою пропозицію, Басе, але мені й тут добре.

Тоді туман трохи розвіявся, а моє пронизливе відчуття усвідомлення посилилося. Цей голос звучав ближче, чіткіше. Це був він. Мій Високородний лорд, який... Що сталося? Проблиски спогадів спливли в пам’яті. Сади, наповнені блискучими сферами. Інтуїція. Бризки крові на блідому цвіті...

— Певен? — голос Баса тепер пролунав голосніше. — Тобі краще було б проводити час деінде.

— Знаю, — відповів Лорд. — Але мені таки подобається тиша й спокій.

— І краєвид? — зауважив Бас.

— І це теж.

Бас низько та грубо засміявся, а тоді знову запала тиша несвідомості. Я радо сприйняла її, відчуваючи... відчуваючи турботу.

Безпеку.

Тож я дозволила собі відплисти в забуття.

Повільно я вловила приємний аромат. Деревний, м’який. Я усвідомила також те, що моя голова була на чомусь твердому, але не настільки жорсткому, як земля. Почула далекий спів нічних птахів і комах. Серце закалатало. Я досі перебувала в саду й лежала на прохолодній траві, але моя голова...

Великий палець на моєму лікті завмер.

— Гадаю, ти нарешті прокидаєшся, на’лей.

У мене перехопило подих, і я вмить розплющила очі. Наді мною, майже повністю приховане тінню, схилилось обличчя Лорда. Лише тонкий промінь місячного світла прорізав крони дерев над нами й освітив його щелепу та рот.

Він злегка всміхнувся.

— Привіт.

Згадки про те, що сталося, відразу ж повернулись, і це спонукало мене до дій. Я випросталася, підвелася на руки й коліна та відступила на кілька метрів.

— Ти вже мала б зрозуміти, — Лорд склав руки на колінах... на колінах, де лежала моя голова, — що я не завдам тобі шкоди.

— Ви сказали, що вам все одно, якщо мені скрутять шию, — задихаючись, вимовила я.

— Сказав.

Я приголомшено витріщалася на тінь його обличчя.

— Я допомогла вам учора, а ви дозволили йому забрати мене...

— Але я не дозволив йому забрати тебе, чи не так? — він схрестив свої довгі ноги. — Якби я зробив це, ти була б уже мертва. Він скрутив би тобі шию або вирвав би серце, як і погрожував.

Лорд мав рацію. Я розуміла це, але страх і злість, почуття зради й крижаної паніки, переповнювали мене, відганяючи це дивне та цілком безглузде відчуття безпеки й турботи.

Я піднесла тремтливу руку до горла, де досі відчувала хватку Мюріела: як він стискав, тримав і давив.

— Тобі болить? — запитав Лорд.

— Ні, — я сіла навпочіпки й злегка торкнулася шиї. Трохи щеміло, але нічого надзвичайного, що мало б непокоїти. Я чітко пам’ятала відчуття падіння... Ні, відчуття, як мене відштовхнули, як моя голова вдарилась об щось тверде, та раптовий, жорстокий біль перед небуттям. Я знову поглянула на Лорда й згадала тепло його дотику і доторк чогось м’якого на своєму чолі.

— На противагу тому, в чому я переконав покійного Мюріела, і, на жаль, тебе теж, я не дав йому використати тебе як живий щит, — сказав він. — Я зупинив його, і ти опинилась в епіцентрі подій.

Спогад, як щось тверде, врізалось у нас — проблиск руки, що опустилася на руку Мюріела, — сплив у моїй пам’яті.

— Він... він жбурнув мене.

— Власне, це зробив я, — виправив мене Лорд. — Я намагався відвести тебе на безпечну відстань. Можливо, трохи перестарався.

Він опустив підборіддя, і місячне сяйво освітило його високу, широку вилицю.

— Перепрошую.

Моє серце закалатало. Я опустила руку, але не торкнулася розкішної трави. Трохи перестарався? Я згадала відчуття невагомості — польоту. Він відштовхнув мене, ніби я важила не більше, ніж мале дитя. Але ж я точно була не дитина. Я тяжко ковтнула й роззирнулася довкола.

— Мюріела більше немає, — поділився Лорд.

Що ж, про це я вже здогадалася.

— Тут був іще хтось. Якийсь... Бас?

— Бастіан — Лорд Бастіан. Він пішов, — сказав Лорд. — Ми тут самі, на’лей.

Мені перехопило подих.

— Я маю бути поранена. Я маю бути... — я не могла вимовити це. Що мала б померти. Я всілася на дупу. Чи гепнулася на неї. І приземлилася в калюжу місячного світла.

— Ви... знову мене поцілували?

— Перепрошую?

— Зцілили мене, — уточнила я. — Ви знову мене зцілили?

Лорд навпроти мене змінив позу та звів плече.

— Я говорив тобі, що на’лей має кілька значень моєю мовою.

Я кліпнула й опустила руку на траву. Повз мене не прослизнуло те, що він ухилився від відповіді.

— Я пам’ятаю. Ви сказали, що ним називають когось хороброго.

— Називають, — він поклав руку на зігнуте коліно. — Ним також можуть називати когось упертого, — у його голосі почувся натяк на усмішку. — Що робить прізвисько ще більш влучним.

Я скривилась.

— І чому ви так вважаєте?

Він постукав пальцями в повітрі.

— Ти це серйозно?

— Я не вперта.

— А тут я не погоджуюся, — заперечив Високородний. — Я чітко пам’ятаю, що сказав тобі підійти до мене. Ти цього не зробила. Тоді я сказав тобі не ворушитись, і ти побігла.

Я обурено напружилась.

— Я побігла, бо щойно побачила, як ви на моїх очах запхали руку в чиюсь грудну клітку й спалили її.

— Але ж моя рука була не у твоїй грудній клітці, чи не так? — запитав він.

— Ні, але...

— Але ти все одно побігла, — перебив він мене. — Тоді я сказав тобі не смикатися, бо ти тільки нашкодиш собі, а ти продовжила.

Я не могла повірити, що мала виправдовуватися за це.

— Тому, що він давив мою шию.

— Я цього не дозволив би.

— Ви сказали...

— Що мені не було діла, якщо він скрутить тобі шию. Я знаю, що сказав, — перебив він. Знову. — І мені не було діла до того, що він казав, бо я знав, що не дозволю цього.

— Звідки я мала це знати? — вигукнула я.

— Ну, ти прийшла мені на допомогу вчора. Ким би я був, якби дозволив комусь нашкодити тобі? О, я знаю. Виродком.

Я звузила очі.

— І тому, що я Демінієн, — сказав він, ніби це мало хоч якесь значення. — А ми ваші захисники... Здебільшого.

Я ледь не розреготалася. Так. Здебільшого.

— Мюріел збирався завдати мені болю. Він...

— Мюріел був ідіотом.

Роздратування майже розв’язало мені язика, і я ледь стрималася бовкнути зайве. Я розмовляла з Високородним лордом, і той уже не був пораненим.

Він трохи схилив голову.

— Ти хотіла щось сказати?

— Ні, я...

— Так, хотіла.

— О, боги, — зірвалась я. — Я хотіла попросити вас перестати мене перебивати; однак, це було б неможливим, оскільки ви продовжуєте це робити, тож я намагаюся бути ввічливою.

— На відміну...? — змахнув він руками. — На відміну від мене?

— Знаєте... Гадаю, ви подобалися мені більше, коли не мали сил говорити.

— То, я тобі подобався?

— Я не це сказала.

— Це саме те, що ти сказала.

— До дідька, — зашипіла я. — Це не те, що я мала на увазі.

Лорд засміявся — і цей звук був глибоким і... і приємним. Неочікувано. Він не сміявся так учора.

— Ти знала, що на’лей має ще одне значення? Так називають... когось з відкритою душею?

— Вперта? Відкрита душа? Думаю, я віддаю перевагу значенню «хоробра».

— Є ще четверте значення, — додав Лорд.

— Це ваше слово має багато значень, — буркнула я.

— Багато, — пробурмотів він. — Але четверте також використовують, аби описати когось невдячного. Це теж дуже влучно, чи не так? Я врятував тобі життя, і все ж ти вважаєш мене неввічливим.

Я вирячилася на нього.

— І ще, я сидів тут і чекав, доки ти прокинешся, просто щоб переконатися, що з тобою все добре. Наглядав за тобою. Навіть надав тобі своє тіло замість подушки, — і знову натяк на цю дражливу посмішку, яку я не бачила, але чула в його голосі. — Думаю, це було доволі ввічливо, особливо враховуючи те, що мені так і не вдалося скористатися твоїм тілом учора.

— Я чітко пам’ятаю, що ви попросили моєї допомоги вчора, — випалила я у відповідь. — Натомість я ні про що вас не просила.

— Ти допомогла б, навіть якби я не просив, — сказав він, і я стисла губи. — Так само, як це зробив я, без твого прохання, хоч у мене і є набагато важливіші справи.

Гнів гарячим припливом ударив у кров і розтулив мені того рота.

— Якщо ви маєте набагато важливіші справи, ніхто вас не зупиняє. Ваша присутність непотрібна й небажана, мілорде.

Високородний зсунувся трохи далі в місячне світло — його пальці завмерли над коліном. Його рот, вигин щелепи та ніс стали більш помітними. Посмішка була хижою.

Я завмерла, і в мене скрутило живіт. Напевне, я перетнула межу.

— Ти маєш рацію, на’лей. Я не маю бути тут, — промовив він майже так само м’яко, як тоді, коли говорив із тим Високородним, за лічені секунди до того, як позбавив його життя. — Я хочу бути тут.

І тоді я це відчула. Його погляд. Навіть попри те, що не бачила його очей, я відчула, як він уважно вивчав моє обличчя, а потім спустився нижче. Далі накотила щемлива хвиля тепла.

— Зрештою, — сказав він густішим, спокійнішим голосом. — Краєвид доволі гарний.

Я поглянула вниз і побачила, що мій темно-синій халат розв’язався, і з-під нього визирала нічна сорочка кольору слонової кістки. У світлі місяця вона була майже прозора й відкривала очам значну частину моїх грудей під тонкою тканиною.

— Я витріщаюсь. Я знаю, — сказав Лорд. — І також усвідомлюю, наскільки я зараз неввічливий.

Я повільно звела на нього очі. Як було відомо, Високородні однаково насолоджувалися лише двома речами. Насиллям і... сексом. Це не повинно було мене дивувати, особливо після вчорашнього. Але він був Високородним лордом, і зараз, коли він був не поранений, у саду, а я... я лиш якась низькородна...

Якщо подумати, що він і два інших лорди робили тут? Високородні зазвичай поводилися з низько-родними вільніше й... інтимніше під час Бенкетів. Навіть Високородні лорди. Але Бенкети мали розпочатися ще зовсім не скоро.

— Мюріел, — сказала я. — Це про нього говорили Фін і Міккі.

— Про нього...

Я прикусила нижню губу.

— А Фін? Міккі?

Запанувала тиша.

— Пожежі? Вони там загинули?

— Думаю, ти знаєш відповідь.

Я знала.

— Як ви опинилися в саду?

— Я надіслав Натаніелю повідомлення про зустріч. Я знав, що Мюріел завжди тиняється десь біля брата, — відповів Лорд. — І так сталося, що саме тут Натаніель запропонував зустрітися.

Це означало, що Високородні були братами з Прімвіри.

— Кажеш, тобі подобаються маленькі кулі світла? — сказав він, перервавши мої думки. І мені знадобилася якась мить, щоб пригадати мою фразу, яку я випалила йому та Мюріелу. — Припускаю, ти мала на увазі душі.

— Душі? — прошепотіла я, достатньо здивована, аби запитати.

— Не душі смертних, — слабо всміхнувся він. — Душі всього, що тебе оточує. Дерева, під яким ми сидимо. Трави. Цвіту гліцинії, що зараз у твоєму волоссі.

— Ой, — я рефлекторно здійняла руку й провела нею вздовж коси, доки не відчула щось м’яке й покрите росою. Я витягла квітку та здригнулась. — Я цього не помітила.

Він знову засміявся. Це був доволі приємний звук, що, здавалося, повністю суперечив... ну всьому.

— Впевнений, що квітці подобалося бути частинкою такої милої смертної. Хоча, я можу придумати набагато цікавіші місця, щоб стати твоєю частинкою.

Я кліпнула один раз.

Потім ще двічі.

А потім мій розум вирішив здійснити швидку прогулянку, куди не варто, уявивши собі всі ті цікаві місця. Раптом десь глибоко в животі занило. Я зсунулася на траві, збуджена потужною хвилею бажання від чергового різкого нагадування про те, що він таке.

— Тож, ти шукала душі? — поцікавився Лорд і здійняв руку. Він тихо замугикав — ніжний, мелодійний звук.

За мить на дереві над нами з’явилося масляне сяйво, що повільно спустилося крізь гілки та ліани. Тоді інше. І ще одне. Мої вуста розтулилися. Крізь дерева пливло трохи більше за пів дюжини сфер.

— Ви вмієте їх прикликати? — здивувалась я.

— Звісно, — відповів він. — Ми частина всього, що нас оточує. Вони — частина нас.

Я споглядала, як одна з душ зависла наді мною.

— Вони прекрасні.

— Вони цінують твої слова.

Я здійняла брову.

— Вони мене розуміють?

— Так, — Високородний підняв голову і вказав на одну з душ. — Бачиш, як їхнє світло засяяло яскравіше?

Я кивнула.

— Ось як ти можеш це зрозуміти.

— Ох, — мені так і кортіло витягти руку й торкнутись їх без рукавичок, але я розуміла, що це вже було занадто. Я поглянула на Лорда, бажаючи розгледіти його обличчя. Його очі. Але, мабуть, це було благословенням, що я не змогла цього зробити.

— Як... як вас звати?

— Торн.

Щось дивне заворушилось і засвистіло в моїх грудях. Після всіх цих років я, нарешті, дізналася його ім’я. Я не знала, що й думати, але це видавалося, на диво, життєво важливим.

Я кашлянула.

— Я... я, мабуть, вже піду.

Лорд схилив голову.

— Мабуть.

Я підвелася, відчуваючи водночас полегшення та збудження через те, що він погодився.

— Але я почувався б покинутим, якби ти так вчинила, — додав він, і я серйозно засумнівалась у своєму рішенні. — Я маю стільки запитань.

Я завмерла.

— Про що?

Високородний піднявся так швидко, що я не помітила, як він рухався. Ще мить тому він сидів, а зараз уже стояв.

— Про тебе, звісно.

Моє серце різко здригнулося.

— Про мене не так уже й багато розповідати.

— He можу в це повірити, — він майже повністю був у тіні гліцинії, але чомусь здавалося, що ближче. — Я готовий закластися, що є що розповісти. Починаючи з того, як ми зустрілись.

Я затремтіла. Земля наче знову пішла з-під ніг.

— Як... як ми зустрілись?

— Сьогодні, — уточнив Лорд. — Ти завжди проводиш так свої вечори? Сама, переслідуючи душі, коли не рятуєш нікого з біди?

— Так, — визнала я. — Зазвичай я не гуляю цією частиною саду вночі.

— Але сьогодні пішла.

Я кивнула, знову вирішивши згрішити напівправдою.

— Я почула голоси й почала переживати, що могло статися щось погане.

— Тож ти вирішила втрутитися? Знову? — здивовано промовив він. — Без жодної зброї, і досі, вочевидь, жодного розуміння, як захистити себе?

Я стисла губи.

— Виходить, що так.

На мить запала тиша.

— І ти знову довела, наскільки хоробра.

— Я просто... я просто зробила те, що вважала правильним.

— І для цього, зазвичай, потрібно найбільше хоробрості, хіба ні?

Я кивнула та нагадала собі, що маю завершити цю розмову. На це була ціла купа причин. Вже, напевне, було пізно, але я вагалася...

Він знову всміхнувся. Лиш один погляд на легкий, пружний вигин його вуст, і в животі знову різко закрутило. Я ковтнула.

— Я припускаю, ти називаєш Арчвудський Маєток своїм домом? — запитав Лорд Торн і наблизився, хоч я цього не бачила.

Я кивнула.

— Я... я проводжу багато часу в цьому саду, — поділилась, навіть не знаючи чому. Напевно, це була моя висока тривожність, що завжди змушувала мене тараторити. — Тому Ви й відчули запах котячої м’яти.

— Я б ніколи й ноги сюди не ступив, якби не Натаніель, — сказав він і покрутив головою, роздивляючись сад. А потім поглянув на мене. — Дивно, як все склалося. З тобою.

Так, це було дивно.

— Співчуваю вашій втраті...

Друзів? Зрозуміло, що ані Мюріел, ані Натаніель не були його друзями.

— Мені шкода, що з ними таке сталося.

Він повернув до мене голову й застиг. Така ж реакція, як і минулої ночі, коли я перепрошувала за те, що з ним сталось.

Я ковтнула.

— Дещо непокоїло мене весь день, щодо Мюріела. Він підставив вас, правильно?

Лорд Торн кивнув.

— Чому Високородний причетний до чорного ринку?

Кілька митей він мовчав.

— Це хороше запитання. І я сам хотів би знати на нього відповідь, але маю для тебе ще одне.

— Яке саме?

Одна з ліан відхилилася вбік, і тепер я вже побачила, що Лорд зробив крок уперед. Він не торкнувся ліани, бо, як він і сказав, на відміну від низькородних він був частиною цього світу.

— Як так вийшло, що ти весь день розмірковувала, як Високородний міг бути причетним до чорного ринку, якщо до ночі ти не знала, що він Високородний?

Трясця.

У мене аж серце стиснулося.

— Я... я припустила, — у моїй голові заметушилися думки. — Ви сказали, що мали зустрітись із ним у Бочках-близнюках. Я здогадалася, що він Високородний.

— А, — ще одна гілка гліцинії уникла його дотику. — Це я маю перепрошувати за все, що тобі довелося побачити й пережити за дві останні ночі. Впевнений, ти не бачиш таке щодня.

— Я... я не очікувала натрапити на Високородних, коли вони ладні вбити один одного.

Лорд сухо засміявся.

— Ти здивуєшся, дізнавшись, що це не така вже й рідкість.

Я здійняла брову. Я дійсно здивувалась. Але знову ж таки, я мало що знала про Високородних Придворних.

— Ти, мабуть, тепер вважаєш мене чудовиськом?

— Ні, нічого не змінилось. Я маю на увазі, він збирався вдарити вас ножем, що видається вкрай необдуманим рішенням, з огляду на те, як усе вийшло. І, ну, Мюріел збирався мене вбити, тож до біса його, — продовжила я, зашарівшись від його тихого сміху. — Навіщо він вас підставив?

— Окрім того, що був дурнем? Страх.

— Страх чого?

— Мене.

Одна з душ наблизилася до його плеча, ледь не зачепивши мене на своєму шляху.

— Тож він вважав за краще розібратися зі мною.

Я насправді зовсім не знала Лорда Торна, але він не здався мені тим, кого можна змусити щось зробити.

— Здогадуюся, ви обидва сьогодні вдалися до більш ніж одного необдуманого вчинку.

— Правильно здогадуєшся.

Його пальці знову пропливли над іще однією гілкою гліцинії.

Однак, мені здавалося, що тут було щось більше, ніж просто страх Мюріела перед Лордом Торном. Звісно, для більшості цього було б достатньо, але, коли вони тоді говорили, то ніби натякали на щось іще — щось, що, ймовірно, було не моєю справою, але мені було цікаво.

— Що ж, я... сподіваюся, ви знайдете те, що б ви там не шукали, — сказала я Високородному, і він знову схилив голову. — Звучало так, ніби ви шукали щось, а він стверджував, що має таку інформацію.

— Так, але тепер я не певен, чи казав він правду.

Мені так і кортіло запитати, що саме могло розізлити Короля. Але я відволіклася на Лорда Торна, який торкнувся гліцинії і провів пальцями вниз по ліані, не зірвавши жодної квітки.

З’явилася ще одна душа. Вона доєдналася до інших. Вони зависли над нами, даючи достатньо світла, щоб я розгледіла обличчя Лорда Торна, коли він нарешті повернувся до мене.

Я звела погляд на золото-каштанове волосся, яке сягало його потужних плечей. У моїй шиї виникло відчуття поколювання, яке пройшлося всім тілом.

Коли я була маленькою дівчинкою, він видавався мені прекрасним і жахливим.

І це не змінилося.

Пасмо волосся впало йому на щоку, і Високородний підняв брову, що була на кілька відтінків темніша за його хвилясте волосся.

— Усе гаразд?

Я злегка здригнулася.

— Так. Я просто втомилась. Дивні дві ночі.

Якусь мить він вдивлявся в мене.

— Дійсно дивні.

Я ковтнула.

— Думаю... мені вже час повертатися до маєтку.

Лорд Торн мовчки пильно вдивлявся в мене. Зосереджено.

З серцем, що стугонить, я зробила ще один крок назад.

— Я ціную, що ви подбали, аби я... не померла там, і, ну, те, що наглянули за мною.

Він підняв голову.

— Тож ти все ж таки цінуєш допомогу, якої не просила?

— Звісно... — я замовкла, побачивши дражливий вигин його губ. — Але Ви все ще не мали цього робити.

Я розвернулася.

— На’лей?

Я озирнулася, різко вдихнувши і врізавшись у найближчу гліцинію. Лорд Торн стояв менш ніж за півметра від мене серед ліан, не потривоживши жодну квітку. Я навіть не почула, як він пересувався. Високородний, затуливши місячне сяйво, навис наді мною в темряві дерева. Я опустила руки та притислася долонями до грубої кори.

— Я маю дещо попросити, перш ніж ти підеш, — промовив він.

Маленький вдих, який мені вдалось зробити, був наповнений деревним, м’яким ароматом. Що це був за запах? Я здригнулася від несподіваного дотику до мого плеча.

— Що?

— Те, що ти тут сьогодні побачила, — він провів долонями по моїх руках, діставшись зап’ястків. Дотик, хоч і легкий, миттєво змусив моє серце пришвидшитися, — з Мюріелем і Натаніелем. Не розповідай про це.

Я здригнулася, коли він торкнувся моїх стегон. Нічна сорочка заледве створювала бар’єр теплу його долонь. Його дотик... відчувався як тавро.

— З-звісно.

— Нікому, — зауважив він, провівши від стегон до подолу мого халата.

Я п’янко вдихнула повітря, коли кісточки пальців торкнулися мого живота. Він загорнув халат, знайшов пояс і зав’язав його просто під моїми грудьми. У мене перехопило подих.

— Не розповім.

Моє серце шалено калатало. Я не могла поворухнутися. Лорд узяв мої зап’ястя і підніс до своїх вуст. Я застигла. Це не були страх чи занепокоєння, що стримували б мене, хоч так і мало бути.

І все ж, я його не боялася.

Це... це було почуття, яке я не могла назвати чи описати, коли він розвернув мою руку й притиснув вуста до долоні. Так само, як він робив це вчора. Відчуття його губ на моїй шкірі викликало вир почуттів. М’які та ніжні, і водночас тверді та непохитні. Він опустив мою руку, і я відчула, як його дихання рухалося вигином моєї щоки. Тепер наші вуста майже торкалися.

Високородний збирався мене поцілувати?

На одну хаотичну мить мене охопила низка відчуттів: невіра й бажання, паніка й туга. Моє серце спантеличено застукотіло. Я не хотіла, щоб мене цілував Високородний лорд, особливо той, що зараз викликав певне відчуття загрози.

Але я не відвернулася, коли його подих затанцював на моїх губах. І тоді я зрозуміла те, що виявляла вже кілька разів продовж свого життя: зі мною точно щось не так. Я заплющила очі...

Холодний вітер поцілував мою потилицю.

Лорд Торн завмер.

Я відчула прохолоду у своєму тілі й розплющила очі. Нічні птахи припинили співати. У всьому саду панувала моторошна тиша. Я роззирнулася навкруги та побачила, що навіть душі ніби покинули це місце. Повернулося попереднє відчуття — прохолодне повітря загустіло.

— Повертайся додому, — голос Лорда Торна став холоднішим і жорсткішим, впавши на мою шкіру крижаним дощем. — Швидко, на’лей. Садом пересуваються створіння, яким твоя плоть видаватиметься настільки ж смачною, як мені милою.

Мені скрутило живіт.

— З вами все буде добре?

Лорд Торн завмер, і я припустила, що моє запитання відібрало в нього мову. Воно шокувало й мене. Чому б мені переживати, коли я бачила, як він спалив іншого Високородного? Чи чому мене взагалі хвилювало, що з ним станеться? Тому, що він колись допоміг Грейді й мені? Здавалося, ніби причина була в іншому.

— Звісно, — пообіцяв він. — Тобі треба поспішати.

Лорд міцно обхопив рукою мою шию й відпустив.

Я відступила та розтулила рота...

— Іди, на’лей.

Тремтячи, я покрокувала назад, а потім розвернулась... розвернулась і побігла, непевна того, що лякало мене більше: звук важких крил у нічному небі, чи незрозуміле відчуття, що я не мала бігти.

Що я мала б бути поруч із ним і зустріти те, що наближалося.

Розділ 11

— Скільки? — запитав Барон, крокуючи вздовж однієї з численних приймальних кімнат поблизу Великої Палати. Він заправив лиш один кінець своєї накрохмаленої білої сорочки в темно-коричневі бриджі. Темне волосся селестіала мало такий вигляд, ніби він зранку лише кілька разів провів по ньому рукою, залишивши окремі пасма стирчати врізнобіч. — Скільки вчора було вбито моїх людей?

— Підтверджено троє загиблих, — відповів Магістрат Кідер і так сильно стиснув руками коліна, що кісточки його пальців побіліли. — Але знайдено також... рештки за стіною маєтку, тому ми підозрюємо, що жертв має бути більше.

Хаймел насупився за сивочолим Магістратом.

— Рештки? — Клод повернувся до Магістрата. Я поглянула на двері, на мить зустрівшись очима з Грейді. — Що ви маєте на увазі під, рештками?

— Ну, висловлюючись точніше, знайдено додаткові кінцівки, кількість яких перебільшує передбачувану для підтверджених постраждалих, —

Магістрат зблід, як білосніжна сорочка Барона. — Одна нога та ще дві руки.

— Трясця, — пробурмотів Хаймел і скривився.

Шматок холодної м’ясної канапки, який я проковтнула кілька хвилин тому, відразу попрямував угору. Я повільно поклала ніж і виделку на стіл, безміру шкодуючи, що не обідала у своїй кімнаті. Але ж я точно не була готова до того, що Клод із Магістратом позаду увірветься до кімнати. Як і не була готова почути, що було вбито трьох охоронців Барона. Або чотирьох. Або п’ятьох.

Клод схопив із буфета графин і випив його вміст прямо з горла.

— Скільки часу знадобиться вашим людям, щоб розшукати та зібрати всі рештки, які належали тим додатковим рукам і ногам? — запитав він і поставив графин. — Уже прибувають гості на вечірні розваги. Останнє, що мені потрібно, це щоб хтось із них випадково натрапив серед троянд на чиюсь голову чи торс.

Я швидко заплющила очі, відчуваючи більшу огиду через дещо дивакувату, цілковиту байдужість Барона до тих, кому належали ті рештки, ніж до самої гротескної теми цієї розмови.