Пластик

7

Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.

Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.

Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.

Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів — ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого громадянина Латвії. Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка — він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».

У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, — до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів. Довелося кинути палити. Це його засмутило, і півтори сотні адвентистів було розпущено, натомість він організував церкву баптистів і перехрестив половину населення містечка, а коли і це йому набридло, звузив свій світогляд до вчень Рона Хаббарда. На цю вудочку купилися всі віруючі: і баптисти, і протестанти разом з адвентистами та кальвіністами. Саєнтологія набрала таких обертів, що наше містечко стало Меккою для всіх тих, хто належав до цієї секти, а число віруючих саєнтологів на один квадратний метр стало найбільшим у Східній Європі. У кінці дев'яностих, після катастрофічного провалу фільму «Поле битви — Земля», сценаристом якого був Ісус Христос церкви саєнтології Рон Хаббард, Лємкус відрікся від цього вчення і запив. Два роки у місті не було Бога. Люди приходили до Лємкуса, що спав на вівтарі, і благали його відновити богослужіння, причому служити їм було байдуже кому.

— Та хоч самому нечистому. Задихнемося ж без віри, Господи Ісусє.

Тоді Леопольд відкрив одне око, подивився на зачумлених без віри громадян, закурив і гучно, на всю церкву, промовив: — Да?

— Да, панотче, да! Без віри, Господи Ісусє, хоч самому нечистому, Господи Ісусє.

— Так нечистому чи Господу Ісусє?

Люди стривожено мовчали.

— Добре, щось придумаю, — важко зітхнув Лємкус.

«Хоч самому нечистому, — думав Леопольд, — а-а, ти диви, суча кров! нє-є, таких, мать їх, треба наставлять… до Бога, до Бога! З руками і ногами! Кров'ю і потом! Наставлять!»

І Лємкус наставляв. Хто сам приходив, а кого і по хребту бив. Часом, навіть ногами. Батько казав, що це він з похмелюги, Леопольд наш.

Потім дух горілчаний з тіла його вивітрився, і з того часу в нашому місті сповідували таку протестантську течію, як лютеранство. Лємкусу подобалася така релігія. Передусім, йому подобалася назва. Не знати для чого, але у його так званій келії, себто почивальні, над ліжком висіла фотографія Мартіна Лютера Кінга, якого, вважав Леопольд, уже давно треба зачислити до святих. Меланхтона та безпосередньо Мартіна Лютера, засновників лютеранства, він не визнавав. У церкві співали госпел, водили хороводи навколо багать, поклонялися язичницьким ідолам, приносили в жертву щурів, відзначали суботу, дотримувалися постів, носили довгі бороди та крислаті капелюхи, отримували гуманітарку з Фінляндії, читали Біблію справа наліво, при цьому нічого не розуміючи, пекли паски, не дотримувалися тайни сповіді, хрестилися лівою рукою і все це називали «лютеранством».

При всьому цьому сам Леопольд Лємкус читав учення святих, визнавав єдність Господа, дотримувався деяких православних обрядів, яких його навчив київський піп, і безперестанку палив, немов герої фільмів Джармуша. Іноді Лємкуса розбивав параліч. Це траплялося з ним через якусь недосліджену хворобу. У нього віднімався язик, сліпнули очі, глухли вуха. На ці довгі години атрофувалися всі його рецептори та нервові клітини. Лємкус умирав, але свідомість його працювала більш ніж блискуче. У ці моменти він вирішував складні рівняння, розгадував метафізичні проблеми буття, подумки писав фантастичні поеми. Годин через двадцять його відпускало, він геть-чисто забував свої розумові досягнення і брався за роботу. Церква приносила досить багато грошей, однак Лємкус їх майже не витрачав. Він їх збирав у чимале дерев'яне цебро, що було за іконостасом. Усі знали, що там гроші, але ніхто не наважувався навіть подумати про те, щоб привласнити їх. Навіщо Лємкус їх збирає — це була одна з найбільших загадок нашого міста…

До церкви ходили переважно люди малограмотні й грішні. Професура дотримувалася більш матеріальних форм спокутування своїх гріхів та отримання блаженства. Вона, тобто професура, пила. У принципі, як і все місто.

Пили тут навіть діти. Починаючи з п'яти років. Щоправда, переважно пиво. У десять — біле, червоне вино. У п'ятнадцять, крім горілки, одеколон та самогон. У сорок вони помирали. Це я, звичайно, перебільшую. Насправді, пили, але не до білих чортиків, а так, аби життя не здавалося таким паскудним. Чи навпаки…

У ту неділю, як і завжди, йшла служба. Лємкус весь час викрикував незрозумілі слова, які перетворювались у незрозумілі фрази. Усе це складало недосяжний для звичайного міщанського розуму монолог. Леопольд умовно виокремлював абзаци, закінчуючи кожний викриками «Алілуя» та «Ін гад ві траст».

Лємкус передрікав. Він передрікав, майстерно вказуючи на подорожчання товарів широкого вжитку, деякі продукти харчування та пришестя диких левів, себто семи янголів з сімома сурмами, які затрублять в одній тональності, і на місто впаде кара.

— Упаде кара Господня! — кричав Лємкус. — Переважна більшість і не помітить цього, але хтось таки перетвориться на соляний стовп і ми побачимо хто, ми дізнаємося, хто віддавався нечистому. Амінь! Йому не буде прощення! Прощення буде тим, хто заспіває зі мною молитву і віддасть десятину своїх заробітків на потреби церкви. Отже, пісня! Слова — Салмана Рушді, музика — Леопольда Лємкуса.

Зазвучав клавесин. Парафіяни — хто навколішках, а хто майже лежачи — загорланили дивну пісню на незнайомій мові.

Мій старий Лємкуса терпіти не міг — казав, що той нечесно гроші заробляє, що дурить народ.

— Падла, — додавав батько.

Жодних сумнівів, що так він казав під впливом своїх друзів, заздрісних євреїв.

У мене Лємкус викликав пієтет. У нашому місті він був саме тим юродивим, якого потребує будь-яка міщанська спільнота. Лємкус не належав до таких, що вештаються на кладовищах та базарних площах і просять копієчку, він був тим блазнем, який каже правду, який кричить наперекір існуючим системам, і він створив власну систему, корпорацію безумства та вічного свята, де ідіоти підкоряються іншим ідіотам, де душевний спокій та рівновага досягається комплексом божевільних своєю сутністю ритуалів.

Лємкус не обманював. Він блазнював, відкрито дурив і пояснював, що це — природа речей, що саме в цьому лежить духовне заспокоєння, що невродливі жінки — це маскарад, буфонада, лицедійство, що невродливих жінок можна прирівняти до церкви. У цьому і є суть речей, і я сам собі вірю, тож повірте і ви мені!

— Амінь, — закінчував він.

Після так званого богослужіння, коли всі проскурки були з'їдені, а гроші надійно сховані, до Леопольда Лємкуса підійшла Валя. Необхідно додати, що нещасна Валя Патлань вважала себе страшенно непристойною і гріховною дамою. її молодість, як їй здавалося, було прожита у гріхах та у злочинному ігноруванні Бога. Тому тепер вона просто не могла не відвідувати церкву. Іноді вона радилася з Лємкусом. Він їй подобався. Як чоловік. Але вона себе стримувала і намагалася відокремити Лємкуса від решти чоловіцтва. Мужчина в рясі — не мужчина. Але, як на зло, Леопольд, зі своєю балтійською зовнішністю та, на диво, романським запальним характером змушував Валю забувати про все.

— Преподобний Лємкусе, можна я вам скажу декілька слів…

— Кажіть, — пробубнів Леопольд. Його хитало. Портвейн розтікався по жилах.

— Я не знаю, можливо ці слова для вас стануть одкровенням, але мені здається, все, що відбувається у моєму житті, - неправильно. Я гріховна.

— Так моліться, дитино. Благайте Господа про милість його. Він чуйний, допоможе.

— Знаєте, я вас люблю.

— Я теж тебе люблю, дитино.

— Скажіть, преподобний, карнавал — це добро чи зло?

— Яка ти примітивна, дитино. Карнавал — це карнавал.

— А якщо там будуть гомосексуалісти?

— Вони теж люди.

Лємкус подивився у вікно. Пролітали чорні, як смола, граки. Це нагадало Лємкусу про диявола, і він сів на лаву біля ікони Миколи Чудотворця.

— А карлики?

— Хто?

— Ну, карлики, ліліпути, — пояснила вона.

- І вони люди. Маленькі, але люди. Усі ми люди. Тільки диявол не люди.

Лємкуса замутило.

— Пива хочеш? — раптом запитав він Валю.

— Хочу, — зраділа та. — Може, горілки?

— Не йди у блуд, маленька. Будемо пити пиво.

Розігнавши по домівках кутаних у шерсть бабів, що торгували свічками, Лємкус зачинив церкву, а з-під скриньки для пожертв (до речі, їх було більше, ніж ікон) дістав три пляшки пива.

— Вибач, уже не таке холодне.

Валя всміхнулась. Себе вона почувала ніяково.

— А якщо я вам віддамся, я очищусь? — запитала Валя після третьої пляшки пива.

Лємкус не пив.

Валя розстібала блузку.

— Очистишся.

— А як скоро?

— Як тільки, так і одразу.

Щось защемило у серці, якийсь важкий і цупкий міхарь душу окутав, якісь цербери загризли… Усе помутніло, закружлялося в голові в Лємкуса. Він важко зітхнув, почесав випнуті, подібні зовні на клавіші ребра й заплакав:

— Та ти і так чиста, дитино. Лютеранство перше виступило проти індульгенцій.

— Тоді я вам просто так віддамся.

Леопольд заплющив очі: «ізидє, ізидє…»

- Ізидє, ізидє, - повторював він уже вголос…

Валя засоромилась.

— Лємкусе, — раптом промовила вона якимсь не своїм, надто зрілим голосом, — а доросла жінка може любити маленького хлопчика? Підлітка.

— Що за ідіотське питання? Звичайно.

— А плотською любов'ю?

— Ти любиш якогось підлітка?

— Я стидаюсь, але люблю.

— А він тебе?

— Не думаю. Мабуть, усе ж таки ні.

— Тобі боляче від того?

— Мені в паху муляє. Я ненаситна. Я тигриця… Господи, що я мелю… що я мелю… мені так соромно, так соромно. Я піду. Ага, я піду… мені соромно. Навіщо я про це почала?…

— Це нормально — розмовляти про такі речі. Тим більше зі мною… Говори.

— Ні, я піду… — сховала голову в плечі Валя. З її вирлооких очей посипалися сльози.

- Іди. Ні. Стій.

Валя зупинилася. Лємкус обвів й пишноти чоловічим оком, ще раз важко зітхнув і наказав:

— А тепер іди.

Хоч уявляти що буде, подумав Леопольд і заснув.

І хоча Лємкус уже неодноразово займався цим у церкві, він усе ж таки не зміг торкнутися телес Валиних. Може, нечистий, а може, навпаки, Найчистіший у душу пробрався?

Загадковий він був, релігійний діяч Леопольд Лємкус…