Пластик

8

Я вертався з ринку. Погода була ще не занадто спекотна, але близька до того. Дорогою я набрів на Лємкуса, який кудись неспішно чалапав, мабуть-таки, зі служби. Від нього пахло пивом.

— Молодий чоловіче, вас провести? — звернувся він до мене.

Що мені подобалося, так це те, як Лємкус зі мною розмовляв. Як із дорослим, по-справжньому, по-чоловічому, — мабуть, у нього був такий підхід до людей, особливо до таких, як я, — несміливих, малозначущих у цьому світі, більш ніж звичайних. Зрештою, такі люди — пласт, на якому виростають гриби геніальності, так би мовити, благодатний ґрунт, на якому ця геніальна пліснява може вільно паразитувати. Принаймні, мені так хочеться думати.

Лємкус завжди розмовляв зі мною, як із рівним, хоча, звичайно, не без іронії, мовляв, подивись, я з тобою, як із дорослим, тож знай! Хоча я можу помилятися: у Леопольда завжди на устах була іронічна, трохи навіть зухвала усмішка.

Ми могли бути друзями, але не були. Мабуть, це було б зайвим, ну дуже вже кінематографічним, а кіна в моєму житті вистачало…

— Добрий день, Лємкусе, — привітався я. — Якщо хочете — проведіть.

Я був ввічливим хлопчиком.

Ми жили в одному кварталі. Взагалі, їх у нас було всього два, щоправда, в цих кварталах було кілька десятків вулиць і дві-три площі, кожна з яких була центральною. Інший квартал складався переважно з гуртожитків. Улітку це було моторошне видовище, яке нагадувало Чорнобиль або Прип'ять: порожні будинки, некошена трава, залишені на бетонних панелях іграшки…

Ми просувалися вузенькою вуличкою вздовж триповерхових цегляних будинків. Де-не-де під вікнами від конденсату, що накрапав з кондиціонерів, утворювалися невеличкі калюжі, ми бережно оминали їх і про щось розмовляли. Лємкус намагався вивести мене на якусь там воду — якщо я не помиляюся, чисту. Він хотів зрозуміти, чого ж я прагну в цьому житті, - а що я міг йому сказати? Сказав, що хотів бути актором, проте стану кухарем, а якщо все буде добре, то і шеф-кухарем якогось ресторану.

— Але ж у нас немає ресторанів, — здивувався він.

- І справді, немає, - сказав я. — Тоді доведеться його відкрити.

— Да, — погодився Леопольд, — людині багато не потрібно. Не знаю, навіщо він це сказав…

— Батько каже, що людині завжди мало, вона прагне більшого, вона ненаситна.

— Хєрня, — заперечив Лємкус. — Дуже швидко настає пересит. Дуже швидко. Підростеш — зрозумієш.

— Та я і зараз розумію, — засперечався я.

— Нічого ти не розумієш. Чи багато потрібно людині, якщо вона не колекціонує витвори мистецтв або смарагди, якщо вона не намагається стати на вершину фінансової піраміди чи якщо не одержима бажанням досягти абсолютної влади? Коли ти задовольнив мінімальні потреби, впадаєш у депресію — усе, хана тобі…

— Щось ви не те говорите, Лємкусе.

— Усе те я говорю, просто ти ще не розумієш усіх життєвих штук. У тебе є гроші, робота, ти досяг невеличкого успіху, так званої цілі… погодься, у тебе ж немає цілі досягти титулу володаря всесвіту — мало в кого є така ціль. Першочергова мета — стати на ноги. Коли ти стаєш, у тебе є все: і любов, і, як я вже казав, гроші — тоді труба! Депресуха, хандра, нудьга. Ти лінуєшся що-небудь робити, і ти це робиш так, за інерцією, для проформи, щоб оточуючі не сказали, що все, ти вже опустився далі нема куди. Але життя летить, і разом із ним летиш ти. Угору чи вниз, це вже як у кого, розумієш?

— Не дуже.

— Ну, коли у тебе є мільйон, заробити сто — не проблема, але тебе це вже не тішить, тебе вже мало що тішить. Слава? Інтерес до неї згасає швидко, якщо немає підживлення, а якщо є — це вже марнославство, улюблений порок диявола, Господи прости.

Лємкус перехрестився, перехрестив мене, і я помітив, що ми зупинилися на розі двох вуличок. Тепер нам у різні боки.

Ми постояли з хвилину, помовчали. До нас підбіг невеликий кудлатий собака, усипаний реп'яхами та рожевими лишаями. Він почав жадібно лизати Лємкусу пальці ніг, які стирчали з коричневих сандалів.

— А йому більше нічого й не треба, — похитав головою Леопольд.

— Дивні ви, — пробубнів я.

— Я? — відволікся від якихось своїх думок Лємкус.

— Ну а хто ж, — і я неприродно засміявся.

— Ти теж дивний…

— Ну, все — піду віднесу продукти. Батько сьогодні вдома, випросив у Попова позачерговий санітарний день. Стомився…

— Ну давай, щасти тобі, малий. Батькові привіт, скажи, хай слідкує за здоров'ям…

— Ага, передам, тільки навряд чи він зрадіє — привіту вашому…

— Знаю, знаю, він же мене не любить, точніше, боїться, — осміхнувся Лємкус. — На те воля Бога нашого.

— Амінь, — сказали ми в унісон, після чого Лємкус підстрибнув на одній нозі, зробив у повітрі пірует і розчинився за рогом…

У парадному я зустрів Женю. Вона кудись поспішала, але я все-таки зупинив й.

— Привіт, — сказав я, — як справи?

— Тебе це гребе? — відповіла вона…

— Я так спитав, просто…

Дивно, я думав, що ми з нею вже в добрих відносинах: усе ж таки пригощала вона мене своїм лакістрайком, а це, як не крути, вияв доброзичливості… Дивно…

Удома мене зустрів батько. Весь скуйовджений якийсь, метушливий…

— Збирайся! — сказав він.

— Куди ще?

Батько вирвав у мене кульок із продуктами і запхнув абияк у холодильник.

— На ділянку поїдемо. Давай-давай-давай! — підганяв мене старий.

— Куди?

— На ділянку! Якраз смородина достигла. Не бійся, увечері повернемось… Знаєш, я і сам не люблю там ночувати. Тієї середи був: так сам себе накрутив, ледь не посивів.

— Боягуз, — зрадів я, що чимось можу підколоти старого.

— Мовчи! Сам, мабуть би, і в штани наклав.

«Може і наклав би, — подумав я. — Що я, не людина?»

Нехай, думаю, поїдемо. Звичайно, я міг би і до рівчака сходити, поспостерігати за дівчатами, грудастими купальницями, — отримати, так би мовити, естетичну насолоду, та й сам би скупався, а з іншого боку, потім усе одно вдома півдня сидіти. Спека. Задуха.

Усе ж таки я не пожалкував, що ми приїхали на ділянку. Знаходилась вона за три кілометри від міста. І хоч там не було якихось елементарних умов для елементарної зручності, проте у мене щоразу, як ми приїздили туди, випливало чимало спогадів із дитинства. Це ж старий мене саме тут у колодязі виловив. Там взагалі смішна історія була. Просто все почалося з того, що мій батько збирався одружитися з однією місцевою красунею. Чесно кажучи, я навіть і не знаю, чи були в неї ще якісь особливості окрім того, що була вона вродлива до чортиків, але це й не важливо. У принципі, вона могла стати моєю мамою, якби на той час я вже не народився. А я таки народився, причому за п'ять днів до дня весілля. Тільки його не було, того весілля. І правильно — принаймні мені зараз так здається, що правильно, бо у тої вродливої мадам справді не було жодних інших особливостей. Та річ не в цьому, точніше, і в цьому теж, але не тільки в цьому. Річ іще в тому, що за день до вінчання мій старий пішов набрати води до ось цього колодязя. Шкода, що його зараз можу побачити лише я, тому що тільки в мене він так чітко закарбувався у пам'яті й тепер я його так добре бачу, ну, як живий, чесне слово, як живий бачу я цей колодязь — наче мене тільки-но витягай з нього і я, ще мокрий і нещасний, з температурою у 41 градус за Цельсієм, проклинаю його, цей колодязь, проклинаю його, кажу йому, скотина, ненавиджу тебе, колодязь, я ненавиджу, бо пролежав у тобі близько доби! Ви взагалі уявляєте собі, як п'ятиденна дитина пролежала в колодязі добу, як її хлипке й бліде тільце омивається холодною джерельною водою! Це все, взагалі можна уявити і поспівчувати, але не відчути, а я відчував, щоправда, погано пам'ятаю все це, а якщо бути відвертим до кінця, то взагалі не пам'ятаю. Але мене знову понесло геть від основної теми моєї оповісті, тому я розповідатиму далі. Так от. Піднімає мій старий відро, витягує його, а у відрі — я. От клянусь, просто не знаю, як це трапилося. Ну не знаю, наче сам Бог мене туди закинув, у те відро, — не знаю. Виловив мене старий, звичайно, налякався, хоч він тоді вже був дорослим чоловіком — скільки там йому було? Тридцять? Ну так, десь стільки. Але все одно злякався. Приніс він мене спочатку додому, почав горілкою розтирати, але зрозумів, що таким чином він з легкістю здере з мене тонку плівочку моєї немовлячої шкіри. Батько мій дурень, але не настільки, щоб не зрозуміти, що в мене температура і що мене треба до лікаря. Ну, до лікаря він мене звичайно відніс, лікар там щось почаклував наді мною, чимось обмотав, там у мене ще пуповина загнила, він й обробив, під скляний ковпак запхнув, а батькові й каже, що я слабенький, і що треба в міліцію. Не треба в міліцію, — каже мій старий. Як же ж не треба, коли він покидьок, а всіх покидьків треба в міліцію, щоб злидні не плодилися. А я його до себе заберу, — каже старий. — Виходжу його. Вигодую, вивчу, і буде в мене синок. Ну, — знизив плечима лікар, — як знаєш, Полюцію. Полюцій, себто батько мій, так і знав. А нареченій своїй так і сказав. Ти, наречена моя, як знаєш, але буде у нас синок. Уявляєш як чудово, а? Чудово? — перепитала наречена. Ну звичайно! Тепер у нас буде синок, і тобі не треба його виношувати — токсикози, перейми, всі ці брудні справи. Нам ось Боженька готового приніс. Ні, - пропищала вродлива (я так і уявляю, як вона пищить), — я взагалі не хочу дітей, та й тебе не хочу, бо в тебе ім'я дурне, що це таке — Полюцій? А? Ну скажи, що це за ім'я таке? Це античне ім'я, — образився мій старий, але та й чути не хотіла. Викинь, каже, дитину в колодязь, або здай и у міліцію, зміни ім'я, ось тоді я за тебе піду. Так весілля ж завтра, — намагався щось сказати старий. Мене це не гребе, — відповіла ота красуня, і прирекла себе на гірку долю, бо за два роки у неї влучила блискавка і й якось перекособочило, якось так скривило негарно-негарно, що всі її прозвали Крива, але не в цьому суть, а в тому, що тепер я живий завдяки моему милосердному й дещо тюленькуватому (принаймні це слово мені придумалося) старому, який не проміняв мене на якусь лахудру… І ось тут стоїть цей колодязь, куди мене скинули п'ятнадцять років тому. Хотів би я побачить ті руки, що кидали мене у чорну прірву безповоротної смерті, загнилими! Або відірваними. Взагалі, якщо чесно, я дуже хотів би побачити свою маму. Дуже-дуже. З якими завгодно руками…

Ми приїхали на ділянку, і я щонайперше пішов і напився з цього колодязя води. Я пив, пив, пив, пив. Холодну й прозору воду. Мені здавалося, що ця вода — це невід'ємне продовження мене, тобто це і є я, такий самий, такий прозорий і холодний, — щоправда тоді, з цим незворотнім статевим дозріванням я здавався собі напрочуд брудним, але це лише я так собі здавався: ці випадкові волосинки на обличчі, вугрі, всякі мутації й таке інше, а вода — вона постійна, вона константа, чи як там це називається, і от коли я дозрію, — думав я, — коли мене все це перестане накривати, я обов'язково буду таким, як ця вода. Зрештою, я і тоді був таким: спокійним, прозорим і холодним, але щось-таки заважало мені стати по-справжньому водяним. Можливо те, що я, кінець кінцем, був людиною?

Я не знаю, навіщо розповідаю про те, як ми їздили з батьком на ділянку, можливо, щоб якось обережненько підвести все це до теми колодязя, до води (вода — це зміни) і всього того, що вплинуло на всю мою подальшу долю? Не знаю… З іншого боку, коли ми повернулися, вдома нас чекав неприємний сюрприз. Двері до квартири були відчинені, у коридорі було натоптано, хтось тут палив. Одежа була розкидана, постіль на ліжку зім'ята, наче хтось безсоромно вовтузився на ній, а посеред великої кімнати валялася… свиняча голова, на лобі якої чорним маркером було виведено: «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД».

— Хто це зробив? — запитав я старого.

Старий, здавалося, був не на жарт розгублений. Він якось дурнувато посміхався кривою посмішкою, щось шепотів, потім знов посміхався, на чолі його зблискували й моментально випаровувалися краплі поту — так розжарилося його тіло.

— Ну? І хто це? — запитав я ще раз.

— Козли якісь. Мавпи… — відповів він, багряніючи.

— Хто?

— Мавпи! Козли…

— Так козли чи мавпи? — не розумів я.

— Ага, — відповів батько, — козли, сука, мавпи…

Слово «мавпи» він проказав з якимось західноамериканським прононсом — що у нього вийшло: «маупи»…

— Але ж ти не жид, — питально прищурився я.

— Я? — розлютився батько.

— Ну да, це ж друзі твої євреї…

— Що ти маєш проти моїх друзів?

— Та нічого, просто кажу, що вони євреї…

— Вони нормальні люди! — почав кричати старий.

— Господи, я ж і кажу, що вони нормальні люди, тільки євреї, а ти тут до чого? Чому тобі підкинули цю срань?

— Мені?

— Не, чорту лисому! — занервував я.

— Не знаю, синку. Кому тепер що доведеш…

Діставши з комори солярки, старий облив знайдену голову, кинув й до унітазу і підпалив. Ну і смерділо ж — Господи, такого нудотного смороду я в житті не відчував! Потім батько налив з алюмінієвої фляги зубровки. Собі й мені. Випив, вилаявся. І я випив. Від цього стало легше, але я моментально сп'янів, а тому вирішив вийти на вулицю провітрити нутрощі, та й, заразом, і голову.

— Ти куди? — перелякано запитав старий.

— На вулицю. Повітрям подихаю. Ще й ти тут розбздівся головами своїми.

— Мовчи! — закричав старий.

— Чого ж «мовчи»? Пішов би до шерифа, усе б йому розповів, а то й чужі сліди позамітав, і голову спалив…

— Не твоє діло. Не думаю, що з шерифом буде краще.

— Як знаєш. Я скоро повернуся, — сказав я наостанок і вибігав із квартири.

Це ж треба таке, розхвилювався тоді я. Якщо до квартири може зайти будь-хто, просто якимось незрозумілим механізмом відчинивши двері, то про які захищеність і спокій можна взагалі говорити? Щось мене це дуже неприємно хвилювало, я спускався до заднього двору, гриз кислюче яблуко і думав про цигарки. Це ж треба…

На задньому дворі я побачив Женю…

— Привіт, — сказав я. Треба ж було щось запитати, тим більше мені було страшенно скучно, а все тіло — не знаю як пояснити, — було сповите якимсь хвилюванням. Ще ця зубровка батькова не туди пішла.

— Ти, — індиферентно констатувала Женя мою появу.

— Ага, я.

«Якась вона знервована», — подумав я.

— Слухай, чого ти така знервована?

— Яка тобі різниця?

— А все ж таки? — приколупався я.

— Чого ти приколупався, а?

— Та я ж тільки так…

— Так… хуяк! Бабки, малий. Розумієш, світом правлять бабки…

- І шо?

— Так от їх мені не віддали.

— На роботі?

— Щось типу того.

— Ти десь працюєш?

— Та ніде я не працюю. Слухай! Відчепись, ага? І без тебе хєрово!

Вона відвернулася, і я — не знаю, щось мені в голову вдарило — підійшов і обійняв й. Якщо чесно, хотів просто розвернутися й зникнути з поля й зору, а все ж таки взяв підійшов і обійняв. Але якось неоковирно, якось по-дитячому, зовсім не так, як хотів, а хотів, як друг. Обійняти, і щоб у неї все минулося, всі й негаразди, якщо у неї не все гаразд, болі, якщо у неї справді щось болить, тривоги, ну, якщо п щось тривожить, звичайно, і взагалі, нехай усміхається — радіє життю, вона ж молода, здорова, симпатична, якщо я нічого не плутаю…

Але Женя розплакалася, чого я, в принципі, не очікував… Я взагалі нічого не очікував. Що я тоді міг очікувати? Ну що взагалі пацан у чотирнадцять років може очікувати? Сімейного щастя? Якихось надзвичайних багатств? Та нічого я не міг очікувати — що вже казати про те, що людина, яка чітко знає, чого хоче від життя починає плакати. Цього я і уявити собі не міг — навіть у безкінечно маревному сні. Хоча яка різниця, що я міг і на що сподівався, чим підтверджувалися мої очікування і що зупиняло мене за крок від здійснення мрій, а головне — навіщо! Ці всі роздуми зараз здаються мені трохи дивними, а тоді, щоб усе це подумати, зрозуміти й розкласти по поличках мені знадобилося трохи менше сотої секунди. Я особливо не заморочувався, а просто сидів тоді, обіймав й, а вона плакала, плакала, роз'їдаючи мої ноги своїми гіркими сльозами аж до кісток.

— Чого ти… — прошепотів я.

— Дякую, — сказала вона.

Нічого, подумав я, все добре, все набагато краще, ніж нам усім здається.

Женя пригостила мене лакістрайком, ми закурили, про щось заговорили. Про життя, здається, чи як?

— Ходімо, може, прогуляємось? — запитала вона.

От чесно! Ну, чесне слово, ноги мої налилися свинцем, тілом пробігли дрижаки, і я не на жарт розгубився. Господи, подумав я тоді, куди ж із нею йти, і все так загуділо в мені, все якось одразу прояснилося, і я зрозумів, що так, звичайно, треба йти — подалі з цього клятого двору, від цих вікон, від допитливих очей сусідів, що заховалися за вікна, проте ці сусіди не врахували того, що вікна зазвичай зі скла, а скло прозоре, тож я з легкістю розгледів ті очі, ті допитливі очі, і сказав собі: подалі звідси і від цих допитливих очей, що все життя проводять у моментах очікування мого падіння, щоб висміяти, познущатися, щоб побачити, як я курю або цілуюся і щоб піти й розповісти все це моєму старому.

— Давай, — сказав я. — Ходімо… Прогуляємося. Тільки куди?

— А просто… — сказала Женя, і здалося, що вона хвилину тому наче й не плакала зовсім.

— Як тебе хоч звати? — запитала вона.

— Ніяк, — відповів я, ніяковіючи.

— Чесно, скажи, як?

Що я міг їй сказати. Що взагалі людина, яка не знає, чого їй очікувати може сказати людині, яка напевне знає, чого хоче від життя? У принципі, багато чого. Багато чого я і сказав. Пізніше. А на це питання я просто не міг відповісти. Ніяк.

— Так і звати. Ніяк не звати.

— Ну добре, а в школі? Ну в школі, ти як записаний у журнал?

— Так і записаний. Просто. Ніяк не записаний. Це важко пояснити.

— Хм… — знизила вона плечима.

Ми йшли й розмовляли, точніше, я розмовляв. Я говорив і говорив, безперестанку щось розповідав, роздуваючи щоки і хмурячи брови: я розповідав про своє життя, про батька, про свої страхи. Яким же дивним я тоді здавався. З мене пер мій кончений настрій, мій інфантилізм, мої дитячі комплекси, але мені було приємно, що я ще такий недорослий, я розумів, що мені ще багато чого дозволено, і бачив, що Жені це теж подобається, в смислі моя дитячість. Здається, стільки слів за один раз я не говорив ніколи. Коли ж з мене поперли мої сексуальні фантазії, Женя зупинила мене і сказала, що цим я маю займатися вдома, а не розповідати їй, і що так можна відлякати людину. Я знітився, мені стало соромно. Десь хвилину я мовчав, але потім мене знову невтримно понесло і я не боявся наговорити зайвого, навпаки, хотів, щоб вона побачила мене всього як на долоні, щоб зробила власні висновки, зрозуміла, який я є насправді і що такого можна любити. Як друга, звичайно.

Вона мені подобалась? Певно, що… Але я намагався стримати свої емоції і єдине, чого я не бажав виказувати, так це своєї симпатії. Женя відрізнялася від інших дорослих жінок, з якими мені доводилося тісно спілкуватися. Ну з ким я міг тісно спілкуватися? А? Ну, з Цецилією Ісаівною, матір'ю батькового знайомого Уфлянда, але вона годилася мені у бабусі. З ким ще? З учительками в школі. Ну да, подобалась мені одна, Світлана Іванівна, викладач української мови та літератури, ну, нормальна така. Я навіть почав до неї залицятися, не дуже агресивно, звичайно, а так, щоб вона мене помітила. їй було років двадцять п'ять. Вона була середнього зросту, мала стильну коротку зачіску, носила не менш стильні, ніж зачіска, прямокутні окуляри, — ну, дуже мені подобалася… Я не знав, як й охарактеризувати, щоб звучно було, щоб все одразу було зрозуміло, аж поки мій старий на батьківських зборах не побачив й, а ввечері, струшуючи крихти хліба на підлогу, не сказав:

— Ця ваша Івана Світланівна — несамовита жіночка.

І вже потім я так її і називав. Несамовита. Несамовита жіночка. Жіночка, жіночка. Несамоночка!

Я завжди намагався вловити її аромат, але він вислизав кудись, танув у жовтих плінтусах та блакитних віконних рамах. Я вдивлявся у силуети вчителів, намагаючись віднайти стрункість та прозорість Світлани Іванівни, ходив за нею, майже стежив. У їдальні, в учительській. Навіть якось провів її — допоміг донести до й будинку напаковану зошитами зовсім не вчительську сумку. Один раз, на вихідні, простояв півночі під її вікнами. Така вона була вся неземна, ну геть відрізнялася від усіх мешканок міста, та і не місцева вона була, а з обласного — так там багато таких… Ех, я і ночей не спав, і голодом себе морив, і навіть вірші писав любовні… Уже точно не пам'ятаю, але якось я вмудрився зримувати «троянди — гланди». Коротше, було все, неначе у рожевому сні. Якщо чесно, то я навіть плекав якусь надію, та що там плекав — я точно знав, що ще трішки, і все — вона моя! Так я пробігав за нею десь місяць… І одного дня, здається в середу, я прийшов до школи один із перших, і в темному сонному вестибюлі стояла вона, Несамовита Світлана Іванівна… Серце зайойкало, душа — в п'яти. Усе, думаю, настав мій зоряний час. Підхожу і… розумію, що з нею щось не те, що від неї якось дивно пахне. Ніколи не міг вловити п аромату і тут на тобі — ловлю! Але… від неї тхнуло сечею.

Потім я не раз помічав, що від неї несамовито, просто тобі бомбово тхне сечею. І як я раніше цього не відчував? Аж дивно… А Женя не така, від неї пахне… я навіть не знаю чим. У принципі, якщо добре принюхатися, то щось таке долинало до мене, щось мої ніздрі вловлювали… Бензин, якісь парфуми, навіть, здається, чоловічі, щось із травою пов'язано, з кропивою, медом і скотчем. От не знаю: у цього скотча є притаманний лише йому запах, такий клейкий, проте ледь відчутний… А ще твердістю, можливо життям… Від неї пахло усім цим одразу, але дуже ніжно, майже невловимо, як невловимий запах горобця, що пролітає над головою… Щось таке в ній було.

Ми гуляли. Женя переважно мовчала. Її руді кіски весь час хльостали мене по щоках, і це було надзвичайно приємно й у ті моменти я аж захлинався від якогось внутрішнього збудження, майже позбавленого звірячої сексуальності. Майже…

Ми пройшли кілька вулиць, потім повернули на пощу, і я дивився на своє місто по-новому: легко, невимушено, із захватом. І на ці іржаві лелекоподібні фонтани, що не працювали вже кілька років, і на висотки гуртожитків з іншого району, що чорними силуетами виростали на призахіднім сонці, і на міську ратушу, яка постійно виринала над квітучими липами, — і все це в мені пробуджувало якусь гармонію, яку ніколи не відчував, радість за своє місто, за себе, за нас із Женею: мене пригорнула до себе Феліца, і я відчув тепло її тіла, і те безкінечне щастя, яким вона мене опромінювала… ну так, це ж бо щастя — так ходити вечірнім містом і нічого не боятися: ні бомбардувань, ні терористів, ні дощу з жаб та п'явок. Взагалі нічого!

Я багато палив, і Женя зробила мені зауваження, але мені так цього хотілося, адже я і без того плив, наче в тумані, наче мішком пришиблений, а цигарка якось розставляла все по своїх місцях, наводила на певний шлях, — від цього навіть думки якось жвавіше виповзали назовні…

Додому ми прийшли затемна. Ми зупинилися біля її дверей.

— Дякую, маленький, — сказала вона. — Мені якраз цього і бракувало.

— Чого? — не зрозумів я, точніше, зрозумів, але хотів пересвідчитись, чи все правильно.

— Ну, якогось такого дитячого свята, ну, такого, ти зрозумів.

Я промовчав.

— Давай, — сказала вона і зникла у своїй квартирі.

Добре, що ми не поцілувалися, а то це було б украй по-кінематографічному, а кіна, як я вже казав, у моєму житті більш ніж вистачало.

Удома я побачив ридаючого батька. Йому, мабуть, було нестерпно важко, щось його гнітило. Він лизав підлогу…

Годині десь об одинадцятій Женя завела двигун на своєму роздовбаї і кудись рушила. Куди?