Пластик

10

Мера, а за сумісництвом і шерифа нашого містечка, звали дядя Льоня. Я не любив його і, думаю, правильно робив.

Дядя Льоня був досить куртуазний і невловимо одухотворений мужичок, безкомпромісної набожності людина, і всі його думки були скеровані до Бога — байдуже якого, головне щоб було таїнство обрядів, свічки там різні, піп… У цьому випадку несказанно повезло Лємкусу, адже фінансування церкви — спочатку саентологи, а потім лютеранської, - йшло прямісінько з кишені дяді Льоні. Пізніше він схибнувся, його переслідували нав'язливі ідеї щодо чистоти в душах людей, цноти і моральної подоби взагалі. Зрештою, всі досить лояльно ставились до цих дивацтв, однак інколи дядя Льоня переходив усі дозволені межі.

— Зараз я цією штукою зроблю вам, шановний, педерастичний ґешефт, — казав він і діставав телескопічну дубинку штурмгерерро.

Сенсу цієї фрази ніхто не розумів, однак був би щасливим ніколи й не чути. Одного разу дядя Льоня застрелив надто вже аморального хлопця. Його звали Антон, однак дядя Льоня принципово називав його Толя.

— Толя, — сказав шериф.

— Я не Толя… — хотів був заперечити Антон.

— Толя, — уперто, однак досить манірно, повторив дядя Льоня, — не хвилюйся, все буде ля-ля, — і вистрелив у голову.

Цей Толя, себто Антон, був сиротою, а тому ніхто за ним не плакав. Думаю, дядя Льоня не сироту не застрелив би, хоча… хтозна. Усе, як каже мій старий, дуже відносно. Часом шериф так виблискував своїми емалевими очами, що хотілося сховати не тільки погляд, а й душу, аби він, цей охоронець внутрішньої непорочності, не угледів у тобі нічого такого, за що можна було б отримати «педерастичний ґешефт» або, в гіршому випадку, кулю…

Цього кволого і скорченого подагрою чоловічка не поважали, але боялися, його не любили, але слухались, його ненавиділи, але не насмілювалися бодай якось проявити своїх справжніх почуттів. Не боявся дяді Льоні один лише Лємкус, і все через те, що мав на нього вплив, а вплив релігійних діячів, як відомо, — річ сильнодіюча, можливо, навіть, як героїн…

Мер однозначно відчував себе воєначальником, дерзновенним полководцем, координатором усіх задумів та ідеологічним рупором своєї ідеї абсолютної моральності. Він сприймав себе виключно як праведника, заступника, щонайменше Немезиди, вершителя долі плебсу, асенізатора соціальних нечистот… Бога.

Ваня, син Леоніда Григоровича, в дитинстві перехворів на дуже важку хворобу. У нього була рідкісна, навіть неможлива для чоловіків форма раку. Рак грудей. Точніше однієї груді, лівої, - там, де серце. Пухлину йому вирізали, хіміотерапія призвела до повного облисіння. Якщо батько Вані, окрім марксистсько-ленінської ідеології, іншими сторонами не вирізнявся, то Ванюша вийшов цілком симпатичним хлопчиною, і, не зважаючи на сідничноподібну голову, його великі блакитні очі вказували на щось благородне в його крові. Ваня був романтиком. Попри те що батько змушував свого п'ятнадцятилітнього сина читати класиків марксизму, сам синок був дуже і дуже романтичною особою. Він навіть писав вірші. Одного разу — не пам'ятаю, як це сталося, здається, Сардін літав зі своїм батьком до Лондона на цілий місяць — Вані було сумно, і він на цей місяць здружився зі мною. Я не заперечував, адже яке мені діло: так, походили околицями, порозкривали один одному душу. І от саме тоді, під час одного з розкриттів своєї душі, Ваня зачитав мені кілька своїх віршів. Сентиментальних, але таких щирих… Я йому читав свої… Тоді він промовчав. Можливо, зрозумів, що в цьому я переплюнув його…

— Тільки нікому не розказуй про це, — попрохав він мене в переддень прильоту Сардіна.

— Навіть якби я захотів комусь щось розповісти, — сказав я, — я б не знайшов кому.

— Ну все одно — нікому, добре?

— Добре, — сказав я, і Ваня розповів мені про свою любов, про яку ще ніхто тоді не знав.

- Її звати Маргарита…

— Початок мені подобається, — перебив я його.

— Не перебивай мене.

— Вибач. Я слухаю.

- Її звати Маргарита…

Мені здалося, що він довго придумував початок цієї історії. Можливо, першим слухачем мав стати не я, можливо, це все було придумано без найменшого сподівання хоч на якогось потенційного слухача, проте початок мені сподобався.

- Її звати Маргарита, — почув я втретє, - і у неї шикарне чорне волосся. Так, вона брюнетка, вона молодша за мене на два роки, і я в неї закоханий. Але доля повернулася до мене не кращим місцем. Адже я боюся зізнатися у своїх почуттях.

— Кому, — не зрозумів я, — не кращому місцю чи долі?

— Маргариті, - задумливо протягнув Ваня. — Маргарита — вона як богиня, мій янгол, моя Афродіта, ця, як й, ну блін, як її звали, ти знаєш, ця… о! Джульетта. Вона моя Джульетта, і весь світ мені стає негожим через це.

— Я й знаю? — запитав я.

- Її всі знають, — сказав Ваня, як мені здалося, не без гордості за цю дівчинку.

- І я знаю?

- І ти знаєш. Це донька нашого мера дяді Льоні.

— Ого! — присвиснув я.

— Ти не присвиснув, — сказав Ваня, — ти просто сказав «ого».

— Ну добре, я просто сказав «ого». Але ж справді ого!

— Це не найстрашніше в цій історії. Найстрашніше те, що у неї закоханий Сардін.

— Не переживай, — намагався заспокоїти я Ваню, — у Ритку закохана половина пацанів міста.

- І це — жахливо, — закінчив Ваня.

Потім прилетів Сардін. І Ваня зі мною більше ніколи не розмовляв, а так, лише зрідка і потайки від свого сатрапічного Сардіна кивав мені при зустрічі.

— Мабуть це доля, — зітхнув я.

— Доля — це безмежний світ, — занявчав один із котів, що вешталися на смітнику, рудий та мудрий напівперс, — і потонути в цьому світі — два пальці обісцяти.

Можливо, ця історія здасться по-кінематографічному надуманою і я сильно забіжу наперед, адже все це проявилося вже потім, на слідстві… І взагалі, я зараз багато чого зайвого скажу, але без цього епізоду далі не все буде зрозуміло — хоча і без того зрозуміло буде не все, проте…

Одного разу, наплювавши на всіх хлопців, закоханих у Ритку, Ваня таки зізнався їй у своїх почуттях і запросив на побачення. Маргарита, як не дивно, погодилася. На першому побаченні вони розмовляли переважно про Маргаритиного батька, дядю Льоню. Ваня відверто побоювався шерифа, а тому намагався дізнатись про нього якнайбільше: можливо, якщо він буде своїм у цій сім'ї, дядя Льоня виявиться цілком домашнім і, більше того, добродушним створінням.

На другому побаченні Ваню запросили в гості. Дяді Льоні він однозначно не сподобався. Чим мер аргументував свою антипатію, сказати важко, але вже коли Ваня збирався йти, в коридорі до нього підійшов дядя Льоня і тихенько так, на вушко промовив:

— Шановний, якщо я вас ще раз побачу з моєю донькою, ви отримаєте незрівнянну насолоду від педерастичного ґешефту, що запропонує вам моя неперевершена штурмгерерро.

Ваня важко заковтнув пелех шерсті, але любов перемогла. Дядя Льоня погрожував Леоніду Григоровичу розправою.

— Як тезці, поки що по-доброму. Угамуйте свого плішивого, або я його пристрелю. Зроблю йому подарунок до атестату зрілості, - казав він і якось по-жіночому поправляв волосся.

Леонід Григорович кричав, що в труні він бачив усі розправи, а сину казав, щоб той таки покинув зустрічатися з Маргаритою, Ваня кричав, що нізащо не покине і що йому байдуже, хто такий дядя Льоня і наскільки широка його караюча десниця. Сама Маргарита лупала дурними очима й сприймала все, як цікаву водевільну виставу. їй подобався героїзм Вані, запальність батька, ці всі монтекі-капулетті.

— Як весело! — кричала вона і не розуміла, що троє чоловіків не можуть спокійно спати через весь цей балаган.

Особливо важко давався сон дяді Льоні, якого точила ненависть до всього лисого й живого, в даному випадку до Вані.

— Яблуко від яблуньки… — зітхав мер і наказував вирубати яблуневий сад, що розташовувався за Третім університетом…

Або:

— Вишенька від вишеньки… — і наказував вирубати вишневий сад, що знаходився на території лікарні, директрисою якого була моя сусідка, зріла й розумна мадам Любов Андріївна…

Мер ходив кімнатою, манірно випинаючи носочки, час від часу прикладав мізинця до кутика губ, поправляв зачіску й змахував ниточки та смітинки з мереживних манжетів своєї сорочки. «Я всемогутній», — думав він. Потім діставав із полички томик Вересаева і починав читати вголос. Йому це набридало швидко, тому він просто починав рвати на собі волосся. Ненависть роз'їдала його, немов кислота роз'їдає ніжне тіло немовляти. Коли з навчання прийшла донька, дядя Льоня намагався делікатно поговорити з нею, втовкмачити, що життя набагато глибше і небезпечніше, ніж часто собі уявляють чотирнадцятирічні дівчата. Але у відповідь мер чув лише пискляве необґрунтоване «хі-хі».

— Це лисе чудовисько не для тебе! — згодом кричав дядя Льоня на свою доньку.

— Хі-хі, - відповідала вона.

- Ідіотка! Навколо тебе крутилися найкращі хлопці міста! Чому ти вибрала саме його?

— Не я його вибрала, а він мене.

— Що? — не зрозумів батько.

— Крутилися кращі, а підійшов тільки він. Інші тебе бояться. Хі-хі.

— Мене? — здивувався батько і глянув у дзеркало, що стояло біля допотопного серванта.

— Да-а, — солодко протягнув дядя Льоня. — Я — такий. Але це не має значення!

— Хі-хі, - почув на це дядя Льоня, скривився й мимохіть сів на підлогу.

Валя Патлань була дивною і непередбачуваною жінкою.

Її непередбачуваність мала багато проявів. Ось, наприклад, одного разу цієї зими вона захворіла і не прийшла на роботу. Культурний разом з Ніколаєвським занепокоїлись. За всі три роки, скільки Валя працює методистом кафедри, вона жодного разу не хворіла, у неї ніколи нічого не боліло, навіть коли весь університет звалився з копит через якийсь невідомий південноамериканський грип, Валя сиділа на кафедрі й старанно сортувала курсові. І от сталося.

— Валюшо, — гомонів у слухавку Ніколаєвський, — ви ж наша зірочка, ви ж наша ясочка, як ви там, нічого катастрофічного?

— Температура невеличка, нежить, — відповіла Валя.

— Янголятко наше, сонечко наше промінчасте, я знаю один рецепт…

— Дякую, не треба, — перебила Леоніда Григоровича Валя, — я так, фервексом…

— Ніяких фервексів, пухнастику ви наш! — благально защебетав Ніколаєвський.

— Усе правильно! — підтакував Культурний Ніколаєвському.

— Тільки натуральне! Я знаю рецепт, це ще мій дід за царя, будь он нєладен, практикував. Я знайду гінця, і він привезе тобі все необхідне для… Не хворійте. Тримайтесь.

На роль гінця Ніколаєвський обрав свого сина Ваню.

— Віднесеш Валентині Гафтівні ці трави і ці корінці, щоб була наша Валюша здорова і щаслива. Давай, біжи гонець! Стривай. Ось, ще меду візьми. Мої найщиріші. З богом!

За двадцять хвилин Ваня стояв на порозі Валиної квартири.

— Добрий день, — привітався він. — Батько ось передав, — простягнув він целофанову торбинку.

— Як люб'язно.

— Да, — зашарівся Ваня і став схожим на помідор.

У цей день Валя здавалась напрочуд стрункою, блідість обличчя додавала їй якогось невловимого шарму, вирлоокість кудись зникла, освітлення розставило тіньові акценти так, що Валя здавалась справжньою красунею. А груди…

«А груди…» — подумав Ваня.

— Е-е-е… може, чаю? — запитала Валя, не знаючи як поводити себе в такій ситуації.

— Ага, — миттєво погодився Ваня.

— Ну, проходь на кухню.

Про що розмовляти з Валею, Ваня не знав. Вона була як мінімум удвічі старшою за нього. А ще у неї тіло. М'яке і соковите, від якого Вані голову зривало з петель.

— Чого дивишся? — запитала Валя.

— Так. — Гормони робили свою роботу.

— Як там твої справи з Маргаритою? Чи це не моє діло?

— Та чого? Нормально справи.

— Скільки ви вже?

— Півтора року. Тримаємося, — і він якось дурнувато всміхнувся.

— Хочеш мене поцілувати?

Ваня мовчав.

— Як хочеш, — з іронічною усмішкою сказала Валя.

Розмова не клеїлася. Щось обох сковувало, щось їх тримало. Ваня хотів піти, але не хотів. Валя хотіла, щоб Ваня пішов, але також цього не хотіла.

— Я піду, — сказав Ваня.

- Іди.

— Ні, я ще чаю, — зашарівся він.

— Добре, — індиферентно промовила Валя, але внутрішньо зраділа.

— А я ж удвічі старша за тебе. Ти ще хлопчик? — вона вже давно не боялася розмовляти на такі теми.

— Можна, я не відповім?

— Хлопчик, — констатувала Валя.

— Хочу! — раптом зойкнув Ваня.

— Що хочеш?

— Поцілувати.

— Ну поцілуй, — усміхнулася Валя й жадібно зиркнула на Ваню.

Ваня, намагаючись контролювати свої рухи, аби вони здавалися природнішими, наблизився до Валі і, ненароком перекинувши чашку й наробивши жахливого какофонічного грюкоту, поцілував й, але, злякавшись, влучив кудись не туди — кудись між носом та губами.

Валя розсміялася. Міцно обгорнула Ваню і, не вагаючись ні секунди, засмоктала у себе пів його обличчя. Бідолашному хлопчику на мить здалося, що у Валі з рота неприємно пахне, але здалося лише на мить, і він повністю віддався безвідповідальній і некерованій жінці…

Так сталося, що їхні відносини зайшли трохи далі, ніж планувала собі Валя. Ваня ж нічого не планував, а тому сама нагода зустрічатися з дорослою жінкою двічі на тиждень заради плотських утіх викликала у нього захоплення й заздрість до самого себе.

«У такі юні роки, — розмірковував Ваня, — з жінкою. З такою жінкою».

А от Маргарита була неготова до дорослого життя і врешті сама сказала, що невідомо скільки буде неготова. А Ваня був готовий. Більше того, він весь час думав про це, його тонкі душевні настрої принаджували до плотської любові, до пристрасті — до чого ще можна принаджувати? До космічних польотів — у сні та наяву. Усе в ньому стрімко дорослішало, хлопчик набував досвіду, жінка вгамовувала свою спрагу, життя тягнулося довго, немов карамель. Ваня відчував себе щасливим.

Іноді доводилось шукати конспіративні локації для їхніх зустрічей. Адже Валя мешкала з матір'ю, хворою сварливою сучкою, і зустрічатися у неї на квартирі було не завжди зручно. Отож, переговоривши зі своїм колишнім коханцем алкоголіком Валерою Марковим, Валя почала приходити з Ванею до магазину, де в підсобці стояло зручне ліжко, був душ, якесь тепло і клопи не так сильно докучали.

Валєра все це сприймав з розумінням.

— Я не проти, — казав він. — Я поважаю Валю, і Ваня хороший хлопчина, у них любов, ну… можливо не любов, але якщо двом людям добре разом, то яка, в дідька, різниця.

«І справді, - думав Ваня, — яка різниця. Нам добре, нам дуже добре. А любов… и я залишу для Маргарити. Головне все тримати за зачиненими дверима. Щоб не знала Рита, не знав дядя Льоня, щоб ніхто не знав, правда, Валюша?»

— Да, — відповідала Валюша і розповзалася.

«І все-таки у неї з рота чимось пахне», — неодноразово ловив себе на думці Ваня.

Так і було.