Пластик

15

Близько дванадцятої ранку мене розбудила спека. У кімнаті нікого не було. Я прокинувся з якимсь невимовним солодкуватим відчуттям.

Начебто виспався, однак шалена думка знову вдерлася до пенатів мого мозку. Думка про батька, якого я вже навряд чи побачу, а він не побачить мене, хоча, можливо, він сидить зараз десь під небесним склепінням, покурює козячу ніжку, цмулить сухий до оскомини рислінг, можливо, ганяє в пул, розбиваючи небесні кулі божественним києм, а я сиджу на цьому ліжку, постіль якого пахне зовсім не мною, а жінкою, яка іноді залишається тут на ніч. Стомлена, розумна й експресивна жінка! Як же мені було приємно називати її жінкою, відчувати її жіночність у кожному русі, кожному слові, яке вона вимовляла. Звичайно, Женя скоріш була схожа на хлопця, на такого дикого хлопця, який знає, чого хоче в житті…

Ці майже менторські батькові слова настільки вгризлися в мою свідомість, що не відомо, чи забуду я їх колись, чи зможу вирізати скальпелем прожитого життя з-під кірки запаленого мозку… Вона знає, чого хоче від життя. Мені тоді здавалося, що вона взагалі нічого не знає, навіть як мене звати, — зрештою, я і сам не знаю, як мене звати, і не знаю, чи існую взагалі! Я уявляв (Господи, ці болісні й отруйні думки!), як вона працює, яку має зачіску, який запах, у що вдягнена, — ну звичайно, що не в ці замаслені джинси і не в цю сіру майку, звичайно що і пахне від неї набагато солодше, набагато вульгарніше, ніж завжди, і цей запах, що межує з запахом гнилі, тваринного розкладання, немов якийсь нечистий дух, усочується в її тіло, і напевно що немає кропиви, меду і скотчу, немає цього букету з розмаїтих ароматів — взагалі нічого немає! Звідки їм узятися? Можливо, і не було їх ніколи і це лише мої оманливі уявлення, рецептори нюху, що так підступно вчинили зі мною. І справді, нічого немає! Тільки вона, тіло — і клієнт! Господи…

Я сидів на твердому, немов підлога, ліжку і силкувався згребти докупи всю цю безжалісну інформацію, розкласти по дерев'яних, застелених минулорічними газетами поличках, збагнути, врешті-решт, що робити далі…

— Вставати, чистити зуби і сідати їсти! — Женя вийшла з туалету, залишаючи по собі шепітливі звуки спущеної води…

— Женя… — зрадів я…

— Тільки не вимахуйся, — сказала Женя після сніданку.

— Шо? — не зрозумів я.

— Сиди тут і нікуди не виходь. Тобі зараз не можна нікуди виходити — тобі взагалі нічого не можна. Тебе шукають. Твого батька знайшла Любов Андріївна з третьої квартири, і її вже посадили у клітку.

— Куди?!

— У клітку.

— Що за дикість?

— У нашого дяді Льоні невеличкі проблеми з головою, розумієш?

— Розумію, — сказав я, і я таки справді розумів.

Шерифа я боявся наполовину, адже той завжди ходив пішки, причому ходив повільно, ретельно масажуючи анальними м'язами розширені кавернозні вени, тому наздогнати мене для нього було б нелегко. Хоча він мене навіть і не помічав, аж поки не трапилась прикрість із батьком. Тоді я був готовий з ким завгодно битись об заклад, що мене вже шукали, переривали підвали та чагарі, поквапно піднімали матраци та пильно вдивлялися до кожної найвужчої шпарини. Але я мав довіряти Жені. Вона щиро і переконливо запевняла мене, що ніхто і ні за яких обставин не знайде мене тут, аж поки я сам цього не забажаю. Так воно, в принципі, і було…

— Отже, не вимахуйся, — підсумувала все Женя, перевдягла майку й вибігла з кімнати.

Я залишився один. Сидячи біля вікна й зшкрябуючи стару світло-блакитну фарбу з рам, я багато про що думав. Насамперед про самотність. Мабуть, її потрібно сприймати не як трагедію, а як паузу. Можливо, паузу між стихіями, що народжуються всередині тебе самого, адже якби не самотність, навряд чи можливо було б перетерпіти це життя без тяжких наслідків шизофренії. Самотність, думав я тоді, - це звичайний стан людини, який вона настроює на власний лад, це щось типу тональності, у якій звучить музика твого життя…

Мене тягнуло на вулицю. Мені було конче необхідно з кимсь поділитися горем, з людиною, яка могла бодай якось утішити, підказати шлях на гору, шлях із бездонного й задушливого льоху — туди, де квітнуть персики й розгулюють оголені жіночки, туди, де пухнасті ховрашки лащаться до тебе, немов одомашнені сивим, тупим, але добрим дєдіком. Мені був потрібен хтось розумніший за мене, у кого непогане почуття гумору, хто майже не має статі, однак має згубні звички, хто є святим і грішним. Таким для мене був Лємкус.

— Лємкусе-е! — кричав би я йому, розриваючи голосові зв'язки, і біг, падаючи та збиваючи свої колінця. — Лємкус-с-с! — сичав би я на нього і загортався б у його смердюче, просякнуте алкоголем та цигарковим димом лютеранське одіння.

Час сієсти закінчувався, а тому якомога хутчіше я намагався дістатися церкви. Пробирався я крізь міський сад. Ховався за скульптурами олімпійців, приміряючи на себе їхні обриси, залягав серед бур'янів, гіпнотизував повітря, тим самим змушуючи його повірити у мою невидимість, усіма силами намагався бути непоміченим, — і у мене, здається, це вийшло бездоганно. Щоправда, біля церкви, старої семикутної будівлі, яка колись була лазаретом, стояв чийсь велосипед. Мене це дещо занепокоїло, бо ж я так хотів виплакатися своєму Лємкусу, вірному другу й товаришу, власному сповідальнику, цьому п'яному латвійському збоченцю, цьому клятому релігійному діячеві, віровідступнику та гріховідпуснику…

Моє занепокоєння швидко минуло, а саме тоді, коли з церкви вийшла стара грузинка Нателла — вона завжди приходила до Лємкуса, щоб принести йому свіжого молочка та по-материнськи пожурити його за хибний шлях, яким його понесло неладне життя.

— Е-е, чама, — казала Нателла, розпушуючи свої чорні, майже чеченські вуса, — какой ти дурак, да! Кто так служит! Паді к Артуру, ах мой старий Артур, — зітхала вона, — он тебе даст науку, да!

У церкві було тихо й прохолодно. Десь у її затемненій, заволоченій кадильним димом глибочині стояв Лємкус і пританцьовував.

— Ей! — крикнув я. — Лємкус-с-с!

Він обернувся й розтягнувся в усмішці.

— Ти?! — крикнув мені Леопольд.

— Я!

— Підходь…

— А Льоні поблизу ніде нема?

— Спить твій Льоня. Десь у відділку, аспид, цноту свою стереже…

Я підійшов до Леопольда і обійняв його худе, майже ефірне тіло.

— Я вас так люблю, Лємкусе.

Той осміхнувся, потріпав мене по голові, глянув уважно прямісінько в очі й запитав:

— Розради шукаєш? Знаю, знаю… Мої співчуття, синку. Був тут сьогодні Льоня: про тебе питав, взагалі, багато про що випитував. Не бійся, я тебе не видам. Якщо хочеш, можеш залишатися тут: я тобі постелю, кашка-малашка, пивце…

— Дякую, мені є де жити. Ви ж не думаєте, що це я вбив свого батька. І Валєру? — так, між іншим запитав я.

Ну звичайно, він не думає.

— Думаю, — спокійно сказав Лємкус, обережно лаштуючись на пластиковий ящик з-під мінеральної води. — А то чого б ти ховався? Я не знаю усіх причин, тільки здається мені, що вони були не досить вагомі…

У мене по спині пройшла лава криги…

— Як… як ви можете думати, що це я. Та я ж… та ну вас у баню, якого лєшого? Чо б це мені…

— Хіба не ти?

— Ні, не я.

— Ох, пиздиш, братику! — У голосі Лємкуса явно відчувались нотки іронії та якоїсь небаченої до цього неповаги до мене.

— А ось і не пиздю! — ледь не плакав я, знімаючи жовті парафінові напливи з латунного свічника.

А може «пизжу»? Чи все-таки «пиздю»?

І він, бризкаючи на мене слиною, демонічно розреготався.

— Я піду… мабуть, — з гіркотою сказав я і зібрався вже йти, коли Лємкус міцно схопив мене за плечі й почав щодуху трясти!

— Качєлі! Качєлі! І не все ведь погарєлі! — кричав він.

— Та пустіть! — рознервувався я.

— Усе, усе, усе. — Він відпустив мене, показуючи руки, мовляв, не бійся, шутю я так. — Це я шутю так, — сказав нарешті Лємкус. — Хотів подивитися, чи стане тобі нервів?

- І шо? Стало? — безслізно схлипував я.

— Та де там тобі! Я все розумію, хлопчику мій, такий важкий для тебе час. Знаєш, я теж колись переживав смерть близької мені людини…

— Потім розповісте. Мені й без вашої близької людини хріново. Ви краще скажіть, чи не здається вам усе це підозрілим, ну, те, що вбили двох євреїв…

— Більше, ніж підозріло! — крикнув він. — Тут замішано багато чого. Позакидали до кліток усіх, хто міг бути причетним або, що не виключено, є причетним. І тебе хочуть кинути! Ага, замкнути, да-да, Льоня аж піною сходить, так хоче закрити! Аби не псували «обліко морале»! — і він підморгнув мені, наче у змові.

— Ми з тобою будемо, молодий чоловіче, у комплоті!

— В чому? — не зрозумів я. — В компоті?

— В комплоті, у змові себто. Ти і я! Ну, якщо ти десь маєш дах над головою, то нехай і він чи вона, чи хто там, у дідька, тебе прихистив, теж буде у змові разом із нами… Таємниця трьох невідомих…

— Мені не смішно, — сказав я і сів на лаву. Такого я ще не переживав. — Такого я ще не переживав. Я ж до вас прийшов за розрадою, а тепер ось — маю: ви смієтеся з мене, глузуєте, а це що — справедливо, чи я схожий на П'єро, якому можна виписувати потиличники?!

— На кого ти схожий, так це на маленького зацькованого хлопчика, якому, ніде правди діти, потрібна сильна чоловіча рука, — і він знову мені підморгнув, — ходім у келію, мальчік мой, канфетку дам тобі я…

— Та ви що, знущаєтесь?! — закричав я.

— Тс-с-с-с, нас почують. Стіни також мають вуха…

— Які вуха, які стіни, отче, я ж до вас за розрадою, я ж до вас, як до рідного батька, я ж виплакатися хотів, пораду почути, а ви…

— А я, — перебив мене Лємкус, — козел! Знаю, знаю, он тільки що Нателла приходила, казала, що я як той горний казьол, да! а я глянув на неї, перехрестив і відпустив з миром. Сама каза горная. Давай, — інтонація Лємкуса миттєво змінилася на лагіднішу, якщо не пестливішу, — я тобі чаю заварю, а? Бідолашний мій, давай, ходімо…

— Ну да, — погодився я, важко зітхнув, і ми пішли до його келії пити суничний чай.

Лємкус довго розповідав мені про всякі релігійні штуки, конфесійні забобони, Божі заповіді, казав, що якщо його розіб'є параліч, то нікому буде читати проповіді, а завтра намічається хода нечистих, яке організував Третій університет, і що йому треба бути там, і хоч від людей він починає страждати на маніакальний стан, тим не менше, завтра такий день, що має статися багато гріхів і йому доведеться бігати, неначе юродивому по сорок другій вулиці в Нью-Йорку, з великим обрядовим срібним хрестом і кричати, що диявол точить вас зсередини — зупиніться! Або взагалі так: диявол ховається в сирі! Не їжте сиру!

- І твої болі, синку, — додав він, — лише твої болі, адже не зрозуміти ситому голодного, і хоч я намагаюся тобі співчувати й тебе розуміти, однак буду відвертим, що це мені важкувато вдається: у мене гарний настрій, мені несказанно фартить, і я, можливо, проведу ще кілька потрібних обрядів, і звалю звідси куди подалі, може, до Риги повернуся. Вони, я чув, увійшли до цього, як його, Євросоюзу, ну, ти розумієш про шо я тут…

— Розумію, — уже крізь сон сказав я й позіхнув.

— Можеш поспати, як хочеш. Не бійся, сюди ніхто просто так не зайде…

— Дякую, — сказав я і заснув.

Уже крізь сон я відчув, як Лємкус накрив мене вовняною колючою ковдрою…

І снилося мені… Знаючи, що більшість людей терпіти не може, коли розповідають чужі сни, особливо якщо вони не мають нічого спільного з реальністю і не мають наслідків у подальшій історії, одразу хочу застерегти цих людей: усе, що виділено далі курсивом, — зміст мого сну, тому можете сміливо не читати цей уривок, а починати зі слів «А потім я почув жіночій голос…»

І снилося мені, наче біжу я вздовж вагончиків та вольєрів у напрямку великого брезентового шатра, і це, я розумію, цирк. Я перечіпаюсь через жебраків, що сидять біля входу, а вони, жебраки, дико гигочуть і розвалюються на члени. Окремо руки, ноги, голова…Діставшись цирку, я скидаю з себе мирське вбрання й одягаюсь у трико пурпурного кольору та циліндр заввишки 75 сантиметрів.І от я бігаю по колу, долаючи повний цикл окружності, себто 44 ярди (якщо враховувати те, що діаметр кола — 13 метрів, що є, власне, 14,22 ярдів), за дві секунди, що є швидше за біг коня (враховуючи окружність і довжину дистанції, тим самим зменшуючи наш уявний градус повороту відносно розміру коня) утричі. Ці нехитрі розрахунки я роблю прямісінько уві сні. Роблю розрахунки, скачу по колу і кричу, немов справжній кінь (хоча, як я вже казав, я швидше за нього): — Іго-го! Мене нахльостують батогами, однак це навіть якось підбурює. Я бігаю, а люди на трибунах аплодують і сміються. Але тут на арену випускають абсолютно голу дівчинку з червоним волоссям, заплетеним у дві невеличкі кіски. На дівчинці написано «Любов». Дівчинка кричить: — Хочеш, я навчу тебе жити? Це стане тобі в пригоді при виборі професії.Я заперечно хитаю головою. Вона продовжує:- Давай навчу! Давай! Вона сміється і кашляє. Її обличчя знівечене великим ротом, з якого виглядає величезний волоський горіх. Мені нічого не залишається, як просто тікати від неї. Адже я її боюся. Так, я розумію, що поки в її роті великий горіх, вона не зможе мене вкусити, але страх, маючи великі (думаю, більші, ніж горіх) очі, змушує піддатися не логіці, а інстинкту самозбереження. І, як на зло, ноги мої стають ватними, а рухи повільними. Я не хочу дивитись назад, проте озираюсь і бачу, як дівчинка женеться за мною, а на її дитячому тілі починає виростати волосся. Лише б устигнути, лише б сховатися! Куди? Ми бігаємо по колу, і навіть директор цирку, сивий і сонний дідусь мене не врятує — мене це бентежить, адже ця дівчинка з написом «Любов» нікому не підвладна. А люди з ненавистю сміються і кричать. — А-а-а-а!!! — кричать вони. У голові моїй шумить, я падаю на підлогу, всипану деревною стружкою і залиту котячою сечею. Дихати важко. І от люди зникають, дівчинка відлітає і лише один прожектор залишається моїм нав'язливим співрозмовником. Він світить білим яскравим світлом просто мені в очі, якими я тільки й бачу це світло. Тепер прожектор світить уже на якогось чоловіка, який гордовито й неквапливо виходить із-за ширми. — Браво! — говорить він. — Бравісимо, — і плескає в долоні, - так ти і є той самий?…Який, до біса, той самий, — думаю я і намагаюсь підвестися. У мене це благополучно виходить. — Мене називають Луанда, — каже Луанда. Він підходить до мене, кладе руку на плече й другою рукою встромлює спицю. Прямісінько в чакру. Насправді, десь у живіт, але у сні я розумію це як чакру. І от він починає співати:

У самовара я і тьотя Катя!

Ми ніч проведемо удвох!

Лярошфуко!

Лайно!

Все з букви «ля».

Кіпі-кіпі, моя любов.

Камон бейбі!

Заварка-заварочка!

У мене мутніє в очах і чешеться в голові. Ноги помітно слабшають. Він каже: — Хочеш бути таким красивим, як я? Можу відкрити секрет, тільки гроші плати. Дай мені мільйон. А я йому з видихом: — Не хочу, ти не красивий. — Зась! — пошепки промовляє він. — Франц… — Кафка, — чомусь кажу я. — А Себастьян хто? — Бах, — кажу. — Ні, - посміхається він, — Ричард. Не знаєш, так і не кричи. Я падаю. Спиця так само стирчить у моїй утомленій чакрі. Вона пропалила всього мене, а згодом бридкою змією виповзла назовні. — Тулуза, — каже мені Луанда, ніби це має в будь-якому випадку мене розсмішити. — Це не смішно. — Кому як, милий мій, кому як…І він, відпльовуючись, тягнеться до телефонного апарата, що невідомо звідки взявся. Піднявши трубку, він тихенько промовляє: — Ну-с.І за мить приходять два біляві шведи-красені у білих фраках. Вони несуть мене… — Куди? — насилу запитую я. Вони не відповідають. Мене приносять у приміщення, що віддалено нагадує склад для непродовольчих товарів, хоча, виявляється, це всього лише підземна стоянка для автомобілів. — Навіщо? — запитую я. Красені йдуть. Я залишаюся сам. Лежу на вологій бетонній підлозі.Удалині відкривається сіра металева брама. Заходять троє. У контровому світлі я не можу розгледіти їхніх облич. Підходять. Стають біля мене й говорять. Що? — Не заважайте мені! — кричу я. — Валіть звідси! Я вас так люблю!.. Так люблю, що аж боляче…

А потім я почув жіночий голос, який мене і пробудив. Цією жінкою виявилась Женя. Лємкус клявся, що нікого у нього немає, однак я зрозумів, що Женя шукає саме мене, підвівся з ліжка і вибіг до зали. Зустрівши мене, Женя несильно дала мені під дих і сказала, що я мудак.

— Ну ти й мудак, — сухим, майже могильним голосом сказала вона, і мені стало боляче. Не від удару, звичайно, а від того, що це сказала саме вона. — Я тебе вже п'ять годин шукаю!

— Вибач…

— Вибач, — злісно передражнила мене Женя, — збирайся давай.

Подякувавши релігійному діячеві Лємкусу, вона посадила мене на мопед і повезла назад, до гуртожитку. І я відчув себе скурвленим синочком, якого стомлена і посивіла мати забрала з відділку…

Удома я намагався поцілувати Женю, однак вона якось надміру брутально вилаялась, відштовхнула мене, а згодом перевдяглась і подалась кудись туди, куди мені не можна дивитися навіть подумки.

— Шлюха! — кричав я у маренні вже глибокої ночі. — Шлюха!

— Ч-ш-ш-ш, — почув я поряд з собою голос. — Ну, ну, заспокойся, хороший мій.

І я зрозумів, що це Женя. Вона цілувала мене в обличчя і намагалася своїми цілунками зупинити мою гарячку. Натомість мене ще більше розвезло, однак кричати я припинив…

— Женю, — тихо схлипував я. — Пробач, Женю, чуєш, пробач мені!

— Нічого, все добре…

— Ні, чого! Усе дуже і дуже чого! Я не зможу без тебе…

І я справді не зміг би…