Пластик

Епілог

Крізь гарячу югу передсоння я почув якісь звуки. Сестра та ще двоє людей наближалися до кімнати, де я лежав. Проте розібрати голосів мені не вдалося. Розплющувати очі було надзвичайно боляче. Високий тиск усе ще сповіщав мене про свою нав’язливу присутність.

Уже третій день я лежав у лікарні. Лежав чомусь не в загальній палаті, а в окремій кімнаті, чимось схожій на колишню комору, але з широким, нещодавно поставленим вікном. У мене були великі проблеми з нервами. Як сказав лікар, у мене якась там психастенія, себто нав’язливий стан. Я не знаю, можливо, він мав рацію — тоді у мене були дивні параної та страхи. І хоч я проспав півтори доби, наступні півтори я страждав безсонням.

— Я ж не псих? — все питав я у лікаря, коли той робив обхід.

— Ні, - відповідав лікар, осміхаючись, — ти не псих, просто проблеми з нервами. Воно не дивно. Наша Любов Андріївна теж на межі зриву. Спи.

«Якби ж то», — думав я, потерпаючи від головного болю.

Мене доглядала сестра Наташа. Спокійна й напрочуд маленька жіночка, чимось схожа чи то на хлопчика, чи то на дівчинку. Було їй років двадцять п’ять — тридцять. Вона весь час розповідала мені про Любов Андріївну, про те, як же ж добре їй працюється під її керівництвом, яка ж вона, ця Любов Андріївна, хороша і як їм усім шкода вишневого саду, вирубаного з примхи цього клятого мера.

Я п не слухав. Чесно кажучи, мені було не до того — мене турбували інші думки, значно глобальніші й болючіші. Принаймні для мене. Для багатьох мешканців уся ця історія стала не більше ніж темою для пліток, та й багато хто мав свій клопіт, чи не у кожній сім'ї було своє горе, своя трагедія…

І от, заплющивши очі, я відчув солодке наближення довгоочікуваного сну. Ось він, рідний, думав я. Це трапилося годині об одинадцятій. Я засмикнув штори. Крапельниця потроху годувала мене ліками та вітамінами, надворі стиха поскрипувала модрина, яку, за словами лікаря, посадив його батько на честь народження сина. І щойно я ступив на поріг найсолодшого у світі царства, до кімнати увійшли троє. Наташа, а разом із нею двоє чоловіків. У першому я впізнав професора Третього університету Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Обличчя другого здалося мені напрочуд знайомим, однак знайомість у моїй пам'яті окреслювалась лише нечітким сірим пунктиром.

— Варєнько, залиши нас, — усміхнувся Ніколаєвський Наташі.

Другий напівзнайомий чоловік здивовано глянув на Леоніда Григоровича.

— Вона для мене Варя, — пояснив професор. — Правда, Варю?

Варя густо почервоніла й з ледь помітною посмішкою вискочила з кімнати.

— Не мучте його довго, — наостанок промовила вона.

— Ми його і не збираємось мучити, — сказав другий уже невідомо кому цим надто знайомим голосом. — А? — і він підморгнув Ніколаєвському.

— Синку, — звернувся до мене Леонід Григорович.

Я зумів лише невиразно простогнати.

— Я знаю, тобі зараз не до розмов, ти стомився.

— Я хворий, — сказав я і торкнувся своєї голови. Замість густої шевелюри мої пальці ковзнули по слизькій шкірі. Мене охопила паніка.

— Що зі мною?! — закричав я. — Де моє волосся?

— Синку, — тихо промовив Ніколаєвський своїм скрипучим голосом.

— Де моє волосся!!! — кричав я, ковтаючи голосні.

— Ти хворий… — печально сказав інший чоловік, і тут я все зрозумів. Той, другий, ніхто інший, як мій батько. Тільки він мав якийсь жахливий вигляд. Посинілий і старий. Такий старий, зморшкуватий, з потрісканими губами.

— Де моє волосся? — запитав я знову. — Воно ж відросте? Правда ж, відросте?

Обидва чоловіки гнітюче промовчали.

— Відросте?

— Це твій батько, — вказав на мого старого Леонід Григорович.

Я розумів, що це мій батько, але зараз мене хвилювало зовсім інше. Мене хвилювало моє волосся. Я знову торкнувся голови, і шкіра втислася всередину. Мій мозок був обтягнутий самою лише шкірою. Ніякого черепа не було.

— Розумієш, синку, — затягнув Ніколаєвський, — ти помираєш. Тобі видалили верхню частину черепа, і тепер ти помираєш. Я хотів, щоб ти зустрівся зі своїм батьком…

— Але ж як? — перебив я його.

— Ти про що?

— Я про батька.

— Ти про що?

— Я про батька!!!

— Ти про що? Ти про що? Ти про що? Ти про що?

— Де моє волосся?

— Ти про що?

Розплющивши очі, я відчув, як разом із головним болем мене схопило відчуття панічного страху. Я хапливо помацав голову і, переконавшись, що ні череп, ні волосся нікуди не зникло, глянув убік, де до цього часу маячив чийсь силует, змушуючи мене периферійним зором відчувати чиюсь присутність. На стільці край ліжка сидів професор Третього університету Леонід Григорович Ніколаєвський.

— Синку, — звернувся він.

Мені вистачило сил хіба невиразно простогнати. Взагалі, цього цілком вистачило, щоб дати зрозуміти, що я живий і готовий слухати.

— Ти живий, — усміхнувся він.

Я ствердно захитав головою.

- І готовий слухати?

— Чесно кажучи, — вихрипів я, — мені набридло слухати. Я вас знаю. Ви з університету.

— Так. У сусідній кімнаті лежить мій син, Ваня. Я чув, ви з ним дружили.

— Да, — збрехав я.

— Я знаю, що сталося, — він поклав свою руку мені на чоло. — Ти сильний хлопець.

— Дякую, — намагався всміхнутися я.

— Варя казала, тебе ніхто не відвідував…

Страшенний тиск вдавлював мене у ліжко, проте я таки спромігся трохи підвестися й підняти подушку.

— Хто така Варя? — здивувався я.

— Це я так твою Наташу називаю.

Я промовчав.

— Я тут тобі соку приніс.

Він, очевидно, не знав, про що зі мною говорити.

— Дякую.

— Знаєш, коли одужаєш, обов'язково приходь до нас у гості. Ми з малим парубкуємо…

— Дякую.

Не знаючи, куди діти свої очі, я роздивлявся візерунки на шпалерах. Маленькі цяточки блакитних квітів. Майже як удома.

— Ну, я піду.

Леонід Григорович підвівся. Кумедно зашаркав ногами й подався до виходу.

— Чув, що дядя Льоня з собою зробив?

— Ага, — знову збрехав я. Доля мера мене цікавила найменше.

— Це все-таки важкий період, — констатував Ніколаєвський і вийшов з кімнати.

А я залишився лежати. На тумбочці стояла упаковка соку і три ромашки, що їх Наташа зірвала спеціально для мене. Візерунки розпливлися. Я зосередився на латунних набалдашниках, які начебто прикрашали ліжко, проте і вони розпливлися. Я заплющив очі і, боячись заснути й знову не побачити сон, таки пірнув. У сон. Я проспав ще добу, і, наскільки пам'ятаю, снилася мені вдягнена у комбінацію щука, яка тримала в кожному плавці по взуттєвій щітці.

У лікарні я провалявся два тижні. Два довгі і важкі тижні. Ніколаєвський ще кілька разів навідував мене, щось бубонів, розпитував, дивився своїми невеличкими жаб'ячими очима, співчував, за щось просив пробачення, приносив сік та цигарки. З ним я говорив неохоче — мені було не до нього, адже голова моя була забита геть іншим, адже приходили слідчі з області — щось випитували, записували, знімали відбитки пальців, напевно ж, щось хімічили у себе там: дактилоскопія, сліди на лінолеумі — ну, це те, що мені розповідав їхній головний. Також приходив Валєра Попов, директор кінотеатру, приніс телевізор, проте антену так і не вдалося під’єднати, що мене анітрішки не засмутило. Зроду телевізора не дивився. Ще Попов розповів, що в моїй квартирі весь час хтось щось мудрує. Спочатку її опечатали, потім знов приходили — шуміли, накурили. Запропонував зробити мені ремонт. Наостанок засміявся, надів окуляри й сказав, що Гауді не любив людей, які носять окуляри. Два рази забігала Любов Андріївна. У неї відпустка, але слідчі просять її не виїздити з міста, адже її показання можуть знадобитися в будь-яку мить.

Про Женю ніхто не обмовився й словом.

А щодо мене, то далі лікарняного подвір’я я не виходив. Тричі навідував Ваню, який ще не говорив, проте поводив себе більш-менш адекватно: він безперестанку малював солдатів майбутнього — особливо реалістично у нього виходили бластери — і посміхався. Моїми візитами він особливо не тішився — навпаки, якось згасав і насуплювався, тому я намагався якомога швидше втекти від нього, тим більше мені самому особливої радості все це не приносило — відвідував Ваню я на прохання його батька.

Виписавшись, першу ніч я переночував у Леоніда Григоровича. Він наполягав, але я спочатку відмовлявся, посилаючись на купу невідомих мені самому причин.

— Атавістична дикість! Ясочко! Дикість! — кричав він, і я таки погодився.

Напевно, я вчинив правильно.

Перше, що я зробив після сніданку на затишній кухні Ніколаєвських, — забрав із бурси документи.

Наступні два дні я збирав речі. На кухню, де повісили батька, так і не заходив. Боявся.

А за кілька днів подався до Дніпропетровська, де з успіхом вступив до театрального училища. Я знав, що це не кращий заклад, але мені обіцяли гуртожиток, невелику стипендію, можливість працювати. Я більше не цікавився долею міста, я не цікавився долею мешканців і тепер не знаю, хто мер і які порядки.

Коли я згадував про Женю, про друга, якого любив, тисячі комах у моїй голові своїм вереском зводили мене з розуму. І дуже рідко вдавалося їх зупинити. Вони припиняли свій вереск лише тоді, коли я непритомнів або хтось уколював мені заспокійливе.

Два роки я намагався забути про неї, але нічого не виходило. Нічого не виходило у мене і з дівчатами, друзів я також не знайшов, хіба одного флейтиста, який щоп'ятниці грав зі своїм колективом джаз в одному барі. З ним я ніколи не спілкувався, але мені здавалося, що він розуміє мене як ніхто…

На третьому курсі мене з тріском вигнали з училища, і я поїхав до Великого міста. Мешкав у сестри одного знайомого, перебуваючи в перманентному стані пошуку роботи. Як не дивно, флейтист також перебрався до Великого міста. Зустрівши мене, він справді зрадів, ми розговорилися, і я став жити з ним в одній квартирі. Він збирав новий колектив, щоб грати в одному відомому кафе, і я попросився до нього. Він навчив мене грати на флейті, але мені не вистачало практики, тому я грав у переході. У принципі, цим і заробляв. Я знаю, що все це здається надто по-кінематографічному, але так і було… За рік ми грали у тому кафе, до нас підходили люди — хвалили, потискали руки. Але всі вони, як не крути, були захоплені нашим вокалістом. Потім, звичайно, він пішов від нас до одного дуже відомого колективу, а ми залишилися в тому самому кафе, грали щоп'ятниці той самий джаз, пили коньяк і сварилися з адміністратором через гроші.

Про Женю я забув.

Лише одного разу, коли наш концерт дійшов свого апогею, у кафе з'явилася дівчина, дуже схожа на Женю. З нею був якийсь респектабельний тип — він бридливо оглянув інтер'єр, поглянув на нас, музикантів, одягнених у кошлаті светрики, скривився, взяв під руку дівчину й вийшов. Так, це була Женя, але ніякого бажання наздоганяти її, щось їй казати у мене не було. Тоді я зустрічався з однією некрасивою, але розумною дівчиною. Нам було добре, і я не хотів нічого псувати…

Я звик жити тихо.

У той вечір, коли ми з Флейтистом виходили з кафе, стомлені й заправлені коньяком, біля входу, під ліхтарним стовпом, зсутулившись, стояв цей респектабельний тип. Він почував себе явно незручно, але, побачивши мене, якось навіть посвітлішав. Підійшовши до мене, він мовчки простягнув конверт і поспіхом попрямував до не менш респектабельного автомобіля, припаркованого метрів за п'ять.

— Що це? — не без цікавості запитав Флейтист.

— Не знаю, — сказав я, і ми рушили в бік нашого району.

Так і не розкривши конверт, я викинув його у найближчий смітник.

Можливо, там був лист, адресований мені, можливо — гроші, візитка, квитки у театр, спори сибірки, лотерейний білет, можливо — конверт був порожнім. Байдуже. Мене це мало хвилювало. І цей тип — він міг бути ким завгодно: коханцем, чоловіком, сутенером, названим братом, сусідом, водієм, Господом Богом. Байдуже.

І я був певен на мільйони відсотків, хоч і вистачило б ста, що все зроблено правильно! Я викинув конверт.

І я не повинен був відстоювати свої права на любов. У мене їх не було. Ані прав, ані любові. Я вірив не собі, а тому, що хотів би побачити у просторі свого відчуття, якщо у нього взагалі може бути якийсь простір. У цей вечір — уперше за чотири роки — я відпускав п. Легко й бездумно. Тоді мені було занадто мало років, щоб відчувати надзвичайно сильний біль, а тому сонце, дерева, квіти, вітер і навіть люди збуджували у мене незмірну радість і якесь приємне хвилювання біля пупка. Тоді я ще не замислювався над тим, що мені вже стільки років і що з кожним днем я втрачаю все більше і більше можливостей. Я взагалі не думав про вік. Попереду мене чекав безмежний світ, в якому для моєї скромної персони було відведено не останнє місце. Попри все я вірив у людей. Я не вірив тільки їй. Я відпустив й. І я був певен, що все зробив правильно. На мільйон відсотків. Хоч і вистачило б ста.

Червень 2007, січень — лютий 2008,

Київ — Черкаси