Пластик

12

— Слухай, ти, виродку, думаєш ми тебе сюди так привели, в карти порізаться? У тебе, брат, неприємності. І вони почалися тоді, коли ти почав тікати. Від кого ти тікав? Від нас?

— Я не хотів, — почав виправдуватись я.

— А хто хотів? — Рубан несильно штовхнув мене в плече.

— Я просто злякався, — сказав я і зрозумів, що неприємності таки почалися, бо якщо не для забавки мене запросили до цієї вишуканої фазенди, то точно, щоб випатрати мене, набити соломою та продати до анатомічного театру…

— Я не хочу в театр! — нерви у мене здавали добряче…

— Ги-ги-ги, — заіржали всі. — Не хоче в театр!

— Який театр, придурку, що ти мелеш?

Навколо валялися потріпані матраци та порожні баняки. Чомусь пахло материнкою…

— Нам баба заплатила, щоб ми тебе зловили.

— Яка баба? — перелякався я.

Господи, якщо тут ще й баба замішана, тоді мені вже точно труба. Я неодноразово бачив у фільмах, що баби-бандитки найжорстокіші. Вони хижі, неначе пантери, та хитрі, мов змії…

— Яка баба? — знову запитав я.

— Нормальна баба. Я не знаю, якого милого ти їй здався, але башлянула вона непогано…

Час розкис і жовтою гниллю розлізся по всій так званій дачі… Я не знав, скільки пробув у підвалі: хвилини, години, тижні… Одного разу мені дали випити якогось несолоного гіркого бульйону, певно, звареного з голубів, два рази мене пригощали цигаркою, раз зводили у якусь кімнату попісяти…

Я думав про найгірше. І про те, що старий, мабуть, розшукуючи мене, поставив на ноги все місто! І губа боліла, і нестерпно захотілося какати, але я не наважувався попроситися, бо хто-зна — може, не дадуть, а тільки засміють… Через деякий час я вже звик до свого полону, тільки от думки про бабу, чавкаючи усім моїм нутром, не переставали мене гризти. Коли я вже почав думати, що ця триклятуща баба — Женя, як у чорному підвальному проході почулися голоси, серед яких лунала трохи хрипкувата жіноча лайка.

— А от і баба, — сказав Рубан.

— Я не баба, придурку, — почув я наймиліший у світі голос, і у напівмороку приміщення з'явилася вона.

— Женя! — зрадів я.

— Вони тебе били?

— Та ні… - якось невпевнено пробурчав я.

Вона уважно оглянула моє обличчя і, повернувшись до пацанів, сталевим голосом промовила:

— Я, здається, бити не просила.

— Так він тікав, і ми трошки… — почав виправдуватися Рубан.

— Ти тікав? Ой, ти мій хороший, — і Женя пригорнула мене до себе.

Пацанам, очевидячки, стало незручно, і вони відвернулися. Незручно стало і мені, але з тим — так приємно, так тепло і радісно, що я ледь не скрикнув від тих п слів, ледь не заплакав на й ніби вирослих грудях, але то було б ну вже повним провалом. Я це знав, а тому стримувався, навіть трошки відсторонив Женю від себе, мовляв, я мужик, а ти мене як синочка якогось…

— Усе, їдьмо! — узяла мене за руку Женя.

— Куди?

— Усе потім.

Ми вийшли надвір, і я побачив над головою великі мерехтливі зорі. Можливо, вони й не були мерехтливими, але так воно краще звучить. Скільки ж я там просидів, подумав я.

— Годин дванадцять, — відповіла Женя і сунула мені цигарку…

Я вмостився позаду неї.

— Обійми мене, — наказала вона, і я, трохи соромлячись, обійняв й ззаду. Руді неслухняні кіски намагалися залізти мені у вічі.

- Їхати недалеко, — сказала вона.

— Мені б додому… — несміливо промовив я.

— Не можна.

— Чому не можна?

— Бо не можна, — роздратовано крикнула Женя, заводячи двигун.

Ми їхали розбитим шляхом уздовж високого цегляного паркану, мене весь час підкидало, і я намагався міцніше триматися за й худорляве тільце, притискався до неї і, здається, видавав якісь звуки…

Біля одного з гуртожитків Женя зупинила мопед, і ми піднялися на сьомий поверх. Мопед залишився внизу біля вахтерки. Кімната, у яку мене завела Женя, була ще меншою, ніж наша з батьком кухня.

— Може ти мені поясниш хоч щось? — невдоволено сказав я.

— Поясню.

Женя зачинила двері.

— Що це за кімната?

— Моя друга хата, — сказала Женя, і я, чесно кажучи, був згодний більше нічого не випитувати, заткнутися й робити все, що побажає моя біла господиня, однак моя господиня наказала мені сидіти мовчки, поки вона не повернеться. Я скористався п відсутністю і покакав, боячись, що вона прийде до того, як я впораюсь, однак упоравшись, я ще близько години провів у важкому очікуванні. На столику, окрім цигарок, я знайшов ще й якісь журнали, однак не те щоб читати, а й навіть роздивлятися картинки у мене не було бажання. Хоча один таки зацікавив мене. Такий тематичний журнал, про яхти і Європу. У цьому журналі було багато фотографій пристаней Копенгагена та Стокгольма, якісь суто по-європейськи невродливі жінки і червонощокі мужики у білих кашкетах вудили рибу, всміхалися і закликали мене до красивого життя. Я намагався віджартуватися, мовляв, вибачте, я ще тут побуду, ага, у цьому гуртожитку, ви ж не проти, ні, я посиджу тут, тим паче, какати я більше не хочу, а ви ловіть свою рибку, форель там усяку, окунів, а я так, добре? Я бачу, що ваше життя насичене різними приємностями: усякі фрукти, соки, морепродукти, я розумію, а я тут, бачте, в центрі вашої Європи сиджу, голодний і втомлений, у мене болить губа і кінчаються цигарки, бо ж я палю безперестану, і дивився у вікно: десь там, за пустирем і озером, за парком і двома-трьома будівлями, знаходиться будинок, де сидить мій старий і нервується через мою відсутність, нервується і витворяє якісь нові фокуси: малює чорним фломастером хрестики на плафонах люстри або жонглює сірниковими коробками — розумієте, ви, красені європростору, в мене старий схиблений на жонглюванні, власне, як і я, і всі в цьому місті, так, не дивуйтесь, ви, ослотяни та ослотянки, чи як правильно — ослята? ви, стокгольмяри та стокгольмярки, ви, парадоксів друзі, білі светрики, рожеві щічки, все добре, не хвилюйтесь за мене, і за яхти свої не хвилюйтесь, і не бійтесь Росії, вона не нападатиме на вас найближчі кілька років, і не плутайте мою крашу з Росією, яка не нападатиме, бо моя країна може таки напасти на вас, розірвати ваш скандинавський півострів добробуту навпіл, забрати ваші яхти, светрики ваші пустити на ганчірки, озера ваші залляти нафтою, а поля — засипати аміачною селітрою, і, якщо ви так дивитиметесь на мене з цього журналу, повірте, станеться біда і ми з батьком приїдемо до вас і жонглюватимемо сірниковими коробками…

— Нічим ви вже не жонглюватимете, — почув я голос, і в кімнату зайшла Женя, тримаючи в руках пакета. Звідти виглядав неперевершений цурпалок краківської ковбаси.

— Голодний? — запитала вона (не ковбаса, звичайно).

Хоча тоді мені могло здатися все що завгодно.

— Ага, — сказав я, звертаючись скоріш не до Жені, а до ковбаси. — А що ти там про жонглювання казала?

— Сідай і слухай, — сказала вона. — Слухай і тримайся.

— Так тримати, — не знаю чого, однак пожартував я і вмостився зручніше.

— Зараз буде не так смішно, — погрозливо промовила Женя. — Твій батько помер сьогодні вранці.

Я знав, що такими речами не жартують, тому одразу повірив і мені нестерпно захотілося втратити свідомість — я повалився на ліжко і заплющив очі, але свідомості так і не втратив.

— На, випий.

Женя простягнула мені кварту з коньяком.

Я заперечно похитав головою.

— Води?

— Да, — ледь чутно вимовив я.

Мене потягнуло блювати, і я, заплітаючись ногами в килимках, побіг до туалету, але в останню мить, коли зрозумів, що блювати особливо нема чим, хіба що нікотином, усе відступило, і я, плюнувши в унітаз, повернувся до кімнати.

— Але як? — запитав я.

— Повісився.

— Повісився?

— Ні, не повісився. Повісили.

— Коли?

— Уранці, хвилин через десять, як ти пішов гуляти.

— Але кому треба вішати мого старого? О господи! — закричав я, уявивши, як у нашій квартирі, можливо, не найзатишнішій у світі, але нашій, рідній квартирі висить мій старий.

— Тримайся, малий, — почув я від неї.

— Тримаюсь.

Я намагався видавити з себе усмішку, перетворити все на жарт, урешті, погодитися, що — круто ти мене розіграла! У принципі, я ж й і не знаю майже: можливо, у неї такі жарти, можливо, вона вся така…

— Що кажуть слідчі? Дядя Льоня? — Коли я раптом згадав про владу, мені стало трохи легше, однак чому легше — невже ці кляті щури в уніформі зможуть повернути мені старого, мого дивакуватого батька, продавця квитків у кінотеатрі «Мир»?!

— Слідчі нічого не кажуть. Навряд чи вони знають… А от про Валєру Маркова — знають.

— А з ним що? Це він зробив?

— Ні, - осміхнулася Женя. — Він теж висить, точніше висів, тому я і припустила, що твого старого вбили… Знаєш, тут криється якась загадка. За одну добу вішаються дві людини, два євреї, - це не може бути випадковістю.

— Але ж мій старий не єврей…

— А хто ж? Він єврей. По матері. Хоча мало хто про це знає…

- І я тоді? Я теж єврей?

— Ти — не. Ти взагалі бозна-хто…

— Нічого не розумію.

— Тебе де батько знайшов?

— Точно. Я й не подумав.

— Ну от, ти ж йому не рідний, у тебе навіть імені немає…

— Немає, - погодився я, — але я часто забуваю, що він мені не рідний. — І тут я не витримав і таки заплакав. Було так боляче, це страшне відчуття безповоротності так глибоко врізалося в душу, і навіть той смачнючий бутерброд, який Женя почала запихати в мене, ніяк не хотів лізти, хоча я все одно його з'їв, бо помер мій старий чи ні — бутерброд виявився справді смачним і не з'їсти його було щонайменше смертним гріхом…

І я ще багато про що допитувався, і багато чого дізнався, і навіть такого, чого не варто було знати, і моє життя перетворилося на попіл, а хазяйновитий господар розкидав той попіл лопатою на городі…

І тоді я згадав про голову…