Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Долина Смерті

Найсухіше місце на Земній кулі — це не пустеля Наміб, не пустеля Гобі і навіть не Сахара. На величезних просторах на півночі Чилі, від узбережжя Тихого океану аж до передгір’їв андійських хребтів, здіймається плато, де немає нічого, окрім попелястого піску, випаленої безколірної глини та блідих безкровних солончаків. За останні чотириста років тут не випало жодного дощу, не проступило жодної росинки. Вчені кажуть, що дощів тут взагалі більше не буде. Це — пустеля Атакама, найсухіша пустеля на Землі, гола, бездушна місцина, чужа й ворожа всьому живому.

В самому серці цієї пустки коло крихітного містечка Сан-Педро де Атакама є одне особливе місце: посеред ідеально пласкої рівнини зринають увись похмурі коричнево-сірі громаддя. Могутні й грізні, вони подібні на непорушні кам’яні скелі, хоча насправді складаються з вапняку, глини та осадових мінералів. Ці загадкові скульптури утворилися двадцять три мільйони років тому, коли внаслідок зсувів Земної кори Атакама опинилася над водою. Дощі, вітри та потоки води, що збігали вниз до океану, помалу вимили частину осадових порід, лишивши незайманими окремі вертикальні пласти, котрі й породили таке феноменальне плетиво кряжів та долин, яке через багато мільйонів років перетвориться на один з найнегостинніших закапелків планети.

Найбільша роздолина бере початок за два кілометри від Сан-Педро і простягається на багато миль на захід. За нею починається справжня пустеля, де царюють піски, де прилизані вітром бархани навіюють ледь вловну меланхолію, а застигле одвічне небо смалить нещадним вогнем упродовж дня та стугонить колючим холодом уночі. У цій долині нічого не росте, там не живе жодна жива істота, включаючи мікроорганізми. Там немає доріг, бензоколонок чи придорожніх кафе, немає води — ні на землі, ні під землею. Там самотньо і порожньо, немов на безлюдній планеті посеред холодного космосу. Сама назва цього засохлого й бездушного місця цілком відповідає його понурій внутрішній суті та моторошному зовнішньому вигляду. А називається воно Valle de la Muerte або Долина Смерті…

Чилійський кордон ми проминули без жодних пригод. По дорозі з Арекіпи в Такну нам пощастило здибати Лізетт — симпатичну балакучу білявку з Голландії, котра їхала до свого хлопця в Чилі. Дівчина чудово володіла іспанською, крім того, вже не вперше перетинала кордон, а тому знала, що там і як.

Вискочивши з автобуса в Такні, ми залишили брудну й ветху автостанцію і втрьох потюпали на південь вздовж однієї з нечисленних вуличок прикордонного містечка. Через п’ять хвилин Лізетт упевнено повернула ліворуч. Пройшовши ще кількасот метрів, ми опинилися на платній автомобільній стоянці. З протилежного її кінця починалася широка асфальтівка, яка вела прямо в пустелю, поволі звужуючись до крихітної цятки на межі між небом та землею. На стоянці тулилося кільканадцять легкових машин, які, судячи з написів під їхніми лобовими шибами, возили пасажирів з Такни в Аріку (найближче до кордону містечко на чилійській стороні) і назад, по двадцять разів за день через кордон. Ми облюбували лімузин «Chevrolet» білого кольору, старий мов світ, проте все ще гордовитий та величавий. Його грандіозний капот за розмірами нагадував стіл для більярду, четвірка строгих квадратних фар зарозуміло виблискувала над витонченим сріблястим бампером, а в салоні замість окремих сидінь розташовувались широкі комфортні диванчики (причому як ззаду, так і спереду, перед кермом), де могли вільно поміститися відразу три пасажири.

Перетин кордону зайняв чверть години. Цього разу все проходило поважно і за правилами. Чемні митники на пропускному пункті, розташованому просто посеред пустелі, перевірили наші документи, оглянули багаж і, шльопнувши печаткою в паспортах, відпустили з Богом. За якийсь час ми вже прощалися з голландкою, тупцяючи під дверима похмурої бетонної автостанції в Аріці.

Потому ми з Яном стали радитись, як нам далі бути. Згідно з моїм дорожнім планом, перетнувши кордон, ми мусили тримати курс на Сан-Педро, цебто сунутися в самісіньке серце Атаками, чиї неозорі океани піску підпирають Аріку з усіх боків. Втім, після трьох тижнів поневіряння у Перу я почувався втомленим. Крім того, щоб потрапити в Сан-Педро, нам доведеться зробити чималий гак на схід, а це не дуже добре, враховуючи, скільки часу лишилося до відльоту на Рапа Нуї. Одначе… не це було головним. Мене муляло якесь недобре передчуття. Мій внутрішній голос нашіптував мені, що нам не варто пертись в пустелю. Тому я запропонував Янові залишити Атакаму в спокої і поїхати вздовж узбережжя Тихого океану в Антофагасту, а звідтіля — до Сантьяго. Чех навідріз відмовився. Звинувачуючи мене в ледарстві, слинькуватості, зраді ідеалів авантюризму та інших смертельних гріхах, він силоміць потяг мене до квиткової каси.

— Скільки коштує квиток до Сан-Педро де Атакама? — спитав мій напарник.

— Десять тисяч песо, сеньйоре. Покваптеся, відправлення о 21:30.

Чех повернувся до мене.

— Чувак, усього двадцять баксів! І це прямий автобус! Та ще й нічний. Ми не марнуватимемо часу і прибудемо на місце майже на день раніше!

Вперше в житті я опинився в ситуації, коли хтось підбиває мене на авантюру, а я вагаюся. Зазвичай все відбувається з точністю до навпаки. Проте у той момент, попри всі спокуси справжньої пустелі, попри принади Сан-Педро, про які я читав ще у Стокгольмі, мені не хотілося туди їхати. Я жадав одного: чимшвидше потрапити до Сантьяго, звідки спокійно вилетіти на острів Пасхи.

— Man, come on! Don’t be a pussy![1] — не вгавав Ян. — Ти ж сам хотів туди їхати!

— Я то хотів, але… це далеко, і… хм… коли що трапиться, у нас буде лише день, щоб усе розрулити і допхатися до Сантьяго.

Працівник автобусної компанії, певно, непогано знаючись на англійській, нетерпляче глипав на мене крізь скло.

— Вирішуйте, сеньйоре, але, присягаюся, ви не пожалкуєте, — мовив він.

Я уважно подивився на нього. Великі й круглі матові очі, схожі на дві перестиглі вишні, смагляве вольове лице, прямокутне підборіддя і затягнуте у тугий хвіст чорне, наче нафта, волосся. Все це якось не дуже пасувало до ретельно випрасуваної лимонної сорочки та ядучо синьої краватки, акуратно підтягнутої під самий комір. Я витріщався на нього і думав, що не маю ані найменшого бажання їхати, але згодом таки поліз у кишеню, витяг пожмакану червонясту купюру номіналом 10000 песо і просунув її у вічко. За хвилину, загадково посміхаючись, чоловік простягнув мені квиток.

Я не пошкодував. Принаймні спочатку.

Прибувши рано-вранці до Сан-Педро, ми закинули наплічники в хостел з чудернацькою назвою «Iquisa» й подалися в селище, дізнаватися, чим можна зайнятись у найближчі два дні, що лишилися до відльоту.

Сан-Педро, з одного боку, вражало своєю простотою, а з іншого, — лякало непередаваною сумбурністю і хаотичністю. Кілька десятків перекошених одноповерхових будиночків з глиняної цегли тулилися купи посеред пустелі, утворюючи сім чи вісім коротеньких вулиць, жодна з яких не була заасфальтована чи хоча б укрита бруком. Посередині цього будівельного гармидеру розташувався гарно втоптаний майданчик, що імітував головну площу. Поряд з площею здіймалася білосніжна, наче зліплена з солі церковця. Веселі й доброзичливі городяни зовсім не створювали враження людей, котрі щодня борються за виживання, попри те, що воду їм щотижня везуть цистернами за чотириста кілометрів. Демографічну картину Сан-Педро доповнювали півсотні кудлатих дворових собак, котрі, добродушно висолопивши червоні язики, повсюди шастали за нами.

Ян без проблем розшукав невеличкий офіс, що пропонував усім тим, хто бажає зблизька познайомитися з пустелею, автомобілі напрокат. Зрозуміло, у такому дикому й відлюдному місці ціни витали понад хмарами. Переговори точилися добрих півгодини, перш ніж нам вдалося «скосити» ціну. Попри це, нам довелось лишити шістсот доларів як заставу та Янів паспорт як гарантію, а також підписати розлогий документ про те, що ми беремо джип без жодних пошкоджень і зобов’язуємося його таким же повернути.

Поки мій товариш оглядав машину і підписував папери, я зганяв у селище, де розжився на детальну карту околиць Сан-Педро. Після того ми заїхали до якогось вуйка у двір, де стояла допотопна бензоколонка, заправились, втричі переплативши за поганенький бензин, і о другій пополудні врешті-решт виїхали з Сан-Педро.

…Пустеля Атакама зовсім інша. Вона разюче відрізняється від тих олюднених і окультурених пусток, що тягнуться вздовж тихоокеанського берега Перу. В пустелях біля Наски, Ліми чи Трухільйо нам із Яном часто траплялись оази, узбіччя запилюжених доріг вкривала хай пожухла, та все ж трава, час від часу горизонт заступали невисокі зарослі миршавих деревець, що з останніх сил протистояли мертвецькому диханню пісків. У повітрі гули якісь мошки, над головою проносилися птахи, а у вишині, наче подерта тюль, неквапом пливли тонкі хмари. Нічого цього немає в Атакамі. Нічого! Навіть хмари бояться сюди поткнутися. Втім, атакамський ландшафт аж ніяк не можна назвати нудним. Повсюди з-під сірої землі, неначе печерні сталагміти, зринають чудернацькі структури, нагадуючи то таємничих монстрів, то статечних королів на фоні фантастичних замків. Холодна, немов дамаська сталь, голубінь неба підфарбовує ці неймовірні сірі громаддя та свинцевий пісок довкола них синіми та фіолетовими кольорами. Далеко-далеко на сході шкіриться піками абсолютно голий жилавий гірський хребет, над яким панує могутній конус давно згаслого вулкана. З такої відстані гори також видаються брудно-фіолетовими. Посеред цього позаземного пейзажу гладенька, мов дошка для серфінгу, асфальтована траса виглядає безглуздо.

Проте головна відмінність Атаками від інших пустель — це абсолютна, важка й всеосяжна тиша, що глухо відлунює у найменшій піщинці, переповнює кожен атом сухого астенічного повітря…

Надвечір ми в’їхали в Місячну Долину, щоби на одному з барханів зустріти захід сонця. Ця долина знаходиться за дев’ятнадцять кілометрів від Сан-Педро де Атакама і вважається одним з найбільш екстраординарних природних закапелків Південної Америки. Вся справа в тому, що її краєвиди страшенно нагадують місячний ландшафт. Жителі Сан-Педро навіть жартують, що в цих місцях американці «висаджували» Армстронга і знімали фільм про підкорення Місяця. Ще довго після того як розплавлений сонячний диск, тягнучи за собою темряву, потонув у дюнах на заході, ми з товаришем сиділи на самому гребені велетенського бархана, обхопивши руками ноги і вперши підборіддя в коліна, розмірковуючи кожен про своє.

Зрештою, настав час повертатися…

Однак на цьому наші поневіряння в Атакамі не закінчились. Після виїзду з Місячної Долини, замість того щоб повернути праворуч, куди вказувала вицвіла табличка зі стрілкою та написом «San Pedro de Atacama», спокійно доїхати до хостелу, вмитися, почистити зуби і врешті-решт забратись у ліжечко, як і всі інші недотепи-туристи, Ян крутнув кермо ліворуч, а я задоволено хмикнув, передчуваючи, що пригоди тільки починаються. Я не провидець і не знав тоді, що менш ніж за годину кусатиму лікті і радий буду віддати що завгодно, аби опинитися у постелі на північній околиці Сан-Педро…

Всі, кому я потім переказував цю історію, ставили одне й те саме запитання: якого дідька ви туди поперлись? На що я лиш знизував плечима і розводив руками. Навіть якби я дуже захотів, то не придумав би жодного поважного мотиву, що пояснив би наші дії, не вигадав би жодного аргументу, що міг би слугувати виправданням.

Хоча насправді все було дуже просто: я нагледів цікаве місце на карті і сказав Янові, що туди, либонь, варто навідатись. Мені просто сподобалася його назва. І називалось воно Valle de la Muerte — Долина Смерті…

Посутеніле небо напрочуд швидко заливало темрявою звивисте шосе. Я сидів, тримаючи в зубах ліхтарик, і уважно вивчав детальну карту околиць Сан-Педро, розкладену на колінах. Ян нахилився вперед, сильно натягнувши пас безпеки, і напружено вдивлявся в дорогу, обома руками стискаючи кермо. Глиняно-вапнякові кучугури все частіше й частіше виринали з темряви праворуч від магістралі. За кілька хвилин вони злились у суцільну стіну.

— Це має бути десь тут поряд, — тихо проказав я. — Не більше двох кілометрів.

Чех без поспіху збавив швидкість до 30 км/год і уточнив, не повертаючись у мій бік:

— Ліворуч чи праворуч?

— Праворуч, — напружено відказав я і тієї ж миті помітив нешироку вертикальну розщілину в монолітному вапняковому мурі. Вона була абсолютно вертикальною; стіни в цьому місці сягали у висоту добрих метрів десять.

— Here we go! — хрипло ревкнув я.

— Бачу, — крізь зуби процідив мій товариш.

Не змовляючись, ми одночасно затягнули тугіше паси безпеки. «Chevrolet» неохоче з’їхав з траси і дрібно затремтів по нерівній дорозі, сердито фиркаючи двигуном. Під колесами голосно рипів пісок.

— Цікаво, — розмірковував я, роздивляючись чудернацькі покручені бескиди, що наче зуби в пащі велетенського чудовиська поволі змикалися навколо нас, — чому її назвали Долиною Смерті?

— Не знаю, — сказав Ян. — Гадаю, скоро дізнаємось…

І ми таки, бляха муха, дізналися.

Пішки через пустелю

…Ян продовжував відчайдушно тиснути на педаль газу. Тонни пилу і пустельного пороху припорошували сердиті небеса. Скелі тремтіли неначе корпус стотонної турбіни, відлунюючи передсмертний рик потужного трилітрового двигуна. Та марно. «Chevrolet» остаточно і безповоротно закопався у пісок і сидів, перелякано блимаючи фарами, неначе танк у засаді. Зрештою чех капітулював, вимкнув мотор і вибрався із джипа. Спересердя копнув ногою пісок і відчайдушно закричав:

— Man, I’m stupid![2]

— WHAT THE FUCK WAS THAT?!![3] — прогарчав я, відчайдушно трясучи руками над головою.

— I thought we could have made it…[4]

— Як?! Як ти міг таке подумати, навіть не обстеживши шлях попереду?!!

— Man, I’m stupid! — мій товариш важко з’їхав на пісок, спираючись спиною на дверцята авто.

Розпачливі слова слабко відлунювали від шершавих скель, повертаючись до нас моторошним потойбічним шепотом. А потім пустелю скував важкий пласт утробної тиші. На заході за дюнами зникали останні відблиски денного світла. Зі сходу від скель повільно повзла непроглядима темрява. Неймовірно яскраві цятки зірок безгучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари. І все це в суцільній, в’язкій та непроникній безмовності. Здавалося, можна почути, як пісок осідає з повітря на дюни.

Ми безпорадно застигли, немов манекени. Молекули темряви налипали на контури наших тіл, допоки ми не злились воєдино з вапняковими велетнями на сході.

На пустелю спустилася ніч.

У ту мить я не думав про те, що ми вляпались у халепу, у справжню, чорт забирай, халепу. Я не задумувався над тим, що ми не на жарт зав’язли в пісках у Долині Смерті, без води та провіанту. Я не думав навіть про те, що коли найближчим часом ми не вигадаємо як вибратися з тенет Атаками, то в найкращому випадку наші з Яном відмінно прокопчені мумії цілком випадково викопають якісь чилійські ентузіасти-археологи років десь через триста. Якщо пощастить — через двісті п’ятдесят.

Я думав лиш про одне: післязавтра у нас літак на острів Пасхи. При цьому від Сантьяго-де-Чилі нас відділяє більше тисячі кілометрів. Якщо ми не виберемося з пісків сьогодні, то Рапа Нуї, головну мету Експедиції, можна запити холодною водою. І це хвилювало мене найбільше. Невтішна перспектива повернутися з Експедиції до острова Пасхи, так його і не відвідавши, непокоїла мене більше, аніж можливість полягти смертю хоробрих придурків у пісках Атаками.

Затим я зірвався з місця і помчав до машини, задихаючись від люті та образи. З кожним кроком усе глибше й глибше провалювався у пісок. Біг поступово стишився до звичайної ходи, а згодом — до кволого плазування. Доводилося докладати щораз більших зусиль, аби витягти ногу й ступити наступний крок. Пустеля засмоктувала сильніше за драглисте болото. Я заплющив очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, піщана пустка, напівзасипаний джип та похмурі бескиди зникнуть, і я опинюсь у нашій крихітній кімнатці в хостелі на окраїні Сан-Педро. Одначе реальність не відпускала мене. Справжня жорстока реальність, яка, як писав американський фантаст Філіп Дік, не зникає навіть тоді, коли ти перестаєш у неї вірити.

Нарешті я дістався до джипа. Раз за разом ми з чехом опускались навколішки обабіч бортів і відкопували задні колеса. Затим Ян всідався за кермо і заводив двигун. Я ставав попереду машини і налягав грудьми на капот, кивком голови показував, що готовий. І чех починав газувати. Зариваючись по коліна в пісок, до болю напружуючи всі м’язи, я силкувався пропхнути авто хоч трохи назад. Іноді я думав про те, що зараз, певно, схожий на жука-скарабея, який щосили котить пустелею величезну кульку слонячого лайна.

Інколи нам вдавалося проштовхати «Chevrolet» відразу на півметра назад. Іншим разом джип не зсувався ні на сантиметр і тільки глибше поринав у м’яке лоно дюн.

Десь після десятої невдалої спроби мені сильно закортіло дізнатися домашню адресу того інженера, який проектував наш «Chevrolet». Щоби потім (звісно, якщо нам пощастить видертися живими з цього піщаного пекла) відшукати його і по-дорослому відколошматити. Ну що за довбень, питається, міг додуматися в практично досконалому позашляховику з потужним двигуном та високою посадкою втулити запасне колесо під кузовом, відразу за задньою віссю?! (Чесно кажучи, я не певен, що відсутність «запаски» під днищем урятувала б нас. Проте, саме таке її розміщення похоронило джип у пустелі.) Річ у тому, що після кожного відкопування задніх коліс «запаска», як правило, лишалася в піску, найбільше заважаючи просуванню назад. Нерідко запасне колесо налітало на бугор чи пригірок, через що колеса джипа взагалі не діставали до твердої землі, скільки б ми з Яном не копали. Я пробував відгортати пісок від «запаски», підкопуватись під неї, проте не ризикував залазити далеко під днище — боявся, що багатотонний позашляховик зсунеться і розчавить мене, мов комашку. Те кляте колесо постійно першим «сідало» на пісок. І відкрутити чи зняти його не було ні найменшої можливості.

Приблизно після двадцятого повтору вищеописаного ритуалу я знеможено звалився просто на пісок і попросив Яна почекати. Мої легені аж рипіли, битком набиті огидним теплим піском.

— Що з тобою? — спитав чех.

— Не можу дихати. Ти ж майже постійно сидиш у машині, а я щоразу, коли ти газуєш, опиняюся в самому серці мініатюрної піщаної бурі.

Мій товариш всівся поряд мене і обхопив коліна руками.

— Пробач мені, чувак. Я не знав, що так усе обернеться, — прошепотів він після хвилинної мовчанки.

— Не переймайся, — я вже остаточно заспокоївся і взяв себе в руки. — Нам уже нічого не змінити, лишається одне — вибиратись.

— Гадаєш, ми зможемо витягти джип?

Я зітхнув і прискіпливо озирнув пікап. Двигун працював вхолосту, у світлі фар з-під коліс тяглися дві паралельні трапецієвидні канави, вздовж кожної з них через півметра-метр траплялися конічні заглибини — місця, де ми розкопували колеса. Я подумки прикинув пройдену відстань. За останню годину ми просунулися метрів на десять, може, дванадцять. До краю сипучих пісків лишалося ще метрів тридцять.

— Ніч довга, — стримано відказав я. — Вирвемося.

— А якщо ні? — запитав мій товариш. — Що тоді? Ночуватимемо в машині?

«Що тоді? — подумки перепитав я. — Нічого хорошого, Яне. Води у нас лишилося півпляшки…».

— Не знаю, — відказав уголос. — Там побачимо. А поки давай до роботи.

Ми піднялися, і все почалося спочатку. Відкопуємо колеса, Ян заскакує в машину, я впираюсь долонями в розігрітий капот. Чех газує — я штовхаю, газує — штовхаю, газує — штовхаю… Машина гарчить, розхитується, метеляє колесами, розбризкуючи навсібіч пісок, і поволі сунеться назад. А потім глохне двигун або «запаска» впирається в чергову кучугуру піску, або я безсило падаю під бампер, захлинаючись кашлем. Ян виходить з машини і оглядає колеса: наступні півметра відвойовано у пустелі, але задня вісь знову в піску…

Спливло півтори години. Ми зуміли пропхати пікап ще на десять метрів у напрямку рятівного проходу між скелями. Я вкінець знесилився і щораз довше лежав на спині під переднім бампером, неначе скарабей метеляючи лапками, не маючи снаги перевернутися й підвестись, однак ще не переставав вірити, що нам таки вдасться вирватись із смертельного полону.

Перепочивши кілька хвилин, ми розпочали черговий дубль змагання з Атакамою. Цього разу машина спочатку подалась на диво легко, проїхала майже два метри, зате потім вгрузла так глибоко, наче їй попідкошувало колеса. Я відразу зрозумів: це кінець. Не тільки «запаска», задні колеса та вісь, але й кузов опинився у піску. Якось напівсвідомо, більше за інерцією, ми взялися вигрібати пісок з-під днища. Поволі вкопувалися в пустелю, неначе кроти, але твердого ґрунту все не було та не було. Ось ми вже майже лежимо під колесами, а під нами той самий м’який і теплий пісок. «Chevrolet» розпластався немов на перині.

— I think, this is it…[5] — процідив Ян.

— Ага, приїхали… — прохрипів я, всівшись на м’яку купу піску біля колеса.

— І який у нас план? — Ян з надією глипнув на мене. — Чувак, у нас взагалі є план?

Я мовчав і важко дихав. Засохле атрофоване повітря розкраювало зашкарублу глотку на болючі шматки. Потім поліз у салон, звідки витягнув пластикову пляшку із залишками теплої мінералки та карту Атаками. Ян мовчки спостерігав, як я розкладаю запилюжену мапу на гарячому капоті. Зі складок між сторінками сипався дрібний пісок.

Мені відразу стало ясно, що шансів потрапити до людних місць в найближчі кілька місяців у нас небагато. Лишатися ночувати у машині було б цілковитим безглуздям, адже на світанні ситуація ніскільки не зміниться. В найближчі кілька днів нас точно ніхто не шукатиме. Навіть якщо у Сан-Педро спохопляться і з гарячки надумають почати розшуки (що, чесно кажучи, малоймовірно), то не знатимуть де: ми нікому не казали куди їдемо. Марно також сподіватися на те, що хто-небудь ні сіло ні впало посунеться в Долину Смерті на прогулянку і випадково надибає наш джип. Іншими словами, очікувати, що зараз з-поза пагорба вигулькне якась допитлива чилійська морда й спитає «О, чуваки, а що ви тут робите?», не доводилося.

Єдиним населеним пунктом, відзначеним на карті у радіусі ста кілометрів, було наше «рідне» село — Сан-Педро де Атакама. Здавалося б, усе просто — кидаємо авто і тюпаємо по допомогу в Сан-Педро. Проте ситуація виявилась набагато складнішою, оскільки я знав, де знаходиться Сан-Педро, зате не знав, де знаходимося ми. На картах пустель не позначають доріг, яких у пустелі в принципі не існує. В пустелях взагалі нічого не позначають…

За моїми розрахунками, ми засіли в пісках на відстані дванадцять-чотирнадцять кілометрів від Сан-Педро в напрямку захід-південь-захід. Отож, розсудив я, спочатку нам доведеться трюхикати покрученою тісниною Долини Смерті, аж поки русло не обірветься. А далі — шурувати навпростець пустелею, тримаючи курс схід-північ-схід або, по-моряцькому, ост-норд-ост. Якщо через п’ятнадцять кілометрів (тобто орієнтовно через три години) ми не розгледимо Сан-Педро, значить… Хоча про це якось не хотілося думати.

Я поділився своїм планом з напарником. Ян занепокоєно почухав потилицю:

— Слухай, чувак, а якщо ми схибимо? Ну, з отим твоїм «ост-норд-ост»? Раптом уночі ми промахнемося, пройдемо повз Сан-Педро, так і не помітивши його?

— Значить, днів десь через два побачимо Болівію, — спокійно відреагував я. — Прикольно: побуваємо в четвертій країні за подорож… — потім зиркнув спідлоба на товариша і бовкнув: — У тебе часом немає Біблії?

— Нема, — пробурмотів Ян і скривився, показуючи мені, що це невдалий момент для жартів.

— Жаль, бо тоді вона нам дуже знадобилася б…

Відтак я згорнув карту і сховав її в кишеню. Потому задер писок у небо і зорієнтувався по зорях, де північ, а де південь (це зовсім не важко, знаючи розташування Південного Хреста).

— Ось там схід, — я випростав убік праву руку, потім пересунув її ліворуч на один румб і доказав: — А нам туди: схід-північ-схід.

Ян зачинив джип, запхав за пояс пляшку, перешнурував кросівки і випростався поряд зі мною.

— Ну пішли, — не то спитав, не то скомандував чех.

Я ствердно кивнув, і ми рушили.

А тепер, шановні, вмикаємо на повну свою уяву, образне мислення, словом, що там у кого вмикається, і малюємо в голові картинку.

Ніч. Брудна, драглиста, дика ніч. Первісна темрява наповнює кожен атом навколишнього простору, розчиняючи все у собі. Ніде не видно жодного відблиску, хай навіть найвіддаленішого, ліхтарів, фар чи вікон. Жодного штучного світла. Ніч над Долиною Смерті лишалася незмінною протягом сотень, тисяч, можливо, навіть мільйонів років.

Над головою — соковиті зорі. Ті самі зорі, котрі жевріли тут ще задовго до того, як пустеля почала називатися Атакамою, — міріади смарагдових піщинок, розсипаних на темно-синьому оксамиті неба. Поміж них виразно й живо проступає довгаста пляма Чумацького шляху. Я ще ніде й ніколи не бачив стільки зір одразу.

З боків наступають грізні й похмурі бескиди Долини Смерті, напівзасипані гладкими валами-барханами. Кожен шерех, крок чи необережне слово відбивається від вапнякових стін і пливе крізь пітьму назад до вух, термосить напружений мозок, грає на нервах.

Холодно…

І от посеред усієї цієї грізної і мертвої краси двоє дурнів, сердито сопучи, шурують навпростець пустелею. Без води. Без їжі. І майже без надії.

Минуло більше двох годин, перш ніж я помітив першу яскраву цятку на горизонті, жирну й розпливчасту, яка відразу приглушила саркастичне сяйво холодних зір. За нею з’явилося ще декілька — я з невимовною радістю розпізнав поодинокі ліхтарі Сан-Педро. Лишалося пройти кілька кілометрів. Ми пришвидшили крок, адже вже мали перед очима орієнтир і не ризикували заблукати.

Через тридцять хвилин проминули розхитаний дерев’яний місток, перекинутий через давно пересохлий рівчак, що звивається повз селище, і вступили в Сан-Педро. Містечко спало. Жодне вікно не світилося, лиш де-не-де вздовж вулиць боязко блимали тьмаві вуличні світильники. Зірки, що видавалися загадковими й особливими над незайманою пустелею, раптом змарніли й поблякли, стали звичайними зорями. Молочний Шлях ображено розсмоктався у пітьмі.

Останні дві години ніхто з нас не мав навіть краплі рідини у роті. Попри холод страшенно хотілося пити, ноги судомило від довгої ходи, а втім я не міг стримати радощів. Ми з напарником спинилися просто посеред вулиці. На радощах кортіло обійматися.

— Давай п’ять! — крикнув я охриплим голосом і усміхнувся. Вперше за останні п’ять годин.

Ян ляснув правицею в наставлену мною руку.

— Чувак, я просто не можу повірити, що нам це вдалося! — пролопотів чех. — Я до останнього не вірив, що ти зможеш розшукати цю Богом забуту діру посеред пустелі.

Насправді радіти було рано, позаяк наші пригоди тільки починалися. Те, що ми примудрилися добратися до Сан-Педро де Атакама цілими й неушкодженими ще нічого не означало, оскільки в пустелі лишився наш джип. А джип той, треба сказати, не простий, а, хай йому грець, орендований. За нього у заставі лежало шістсот американських баксів — вся готівка, яку ми мали на той час, і на додачу — Янів паспорт.

Якийсь час я вагався, не знаючи, як нам далі бути. Згодом, набравшись сміливості, підійшов до першого ліпшого будинку і розмашисто постукав у двері. Стрілки годинника показували за десять північ…

Мені довелося тричі повторити стукання, перш ніж з хатинки долинуло сонне шкряботіння. За мить двері розчахнулися і перед нами постав сонний та дуже волохатий неандерталець в самих трусах і гумових шльопанцях.

— Вам, блін, чого? — спитав він і тут-таки затнувся. Перед ним, похитуючись від знесилення, стриміли два білявих волоцюги з червоними від утоми очима, неначе мумії з ніг до голови викачані у піску.

— Ви хто?! — гикнув чилієць, відступивши назад і наполовину зачинивши двері.

— Сеньйоре, спокійно! Без паніки, сеньйоре, — залопотів я. — Ми мандрівники. Я з України, а оце Ян, він зі Швеції. Нам потрібна допомога.

— Ви що… ви сюди… пішки… з України?

— Та ні ж бо! — заперечив я, а тоді сяк-так пояснив, де наша машина і як так сталося, що вона там опинилася.

Абориген уважно вислухав мене, після чого сказав, що у нього немає ні джипа, ні бажання, щоби пертися з нами в Долину Смерті посеред глупої ночі. Наостанок він додав, що ми обоє слабі на голову, і послав нас у дупу.

Ми без вагань залишили гостинне подвір’я і поплентались далі, готові спробувати щастя деінде. Аж раптом я помітив, що у бордовому пікапі на центральній площі Сан-Педро, повз який ми з Яном чалапали, куняє якийсь чоловік. Я не знаю, що він робив посеред ночі у машині на Плаза де Армас. Може, хлопця дружина з дому погнала, може, трудяга просто собі хильнув зайвого, а потому закуняв після важкого робочого дня. Хоча насправді мені було байдуже, я миттю підскочив до авто і торохнув кулаком у вікно. Годинник щойно відстукав четверть на першу…

Чоловічок прочунявся, підвів голову, а потім, узрівши мої вирячені очі і білу від піску мордяку, не на жарт перелякався, заверещав і поліз під кермо. Я прокричав українською: «Вилазь, барбосе!» — і наполегливо постукав удруге. Тоді чилієць видерся з-під керма і, не перестаючи істерично горлати, спробував вискочити через ліві дверцята. Втім, там його вже підстерігав Ян. П’ять хвилин чех міцно тримав чоловічка, поки я переконував бідолаху в тому, що не збираюся його бити, але оскільки я не знав, як буде іспанською «бити», то все вийшло зовсім навпаки: чоловічок, певно, подумав, що протягом цих п’яти хвилин йому показували, як його нещасного зараз будуть колошматити зліва, справа, знизу і по нирках. Зрештою, чилієць таки заспокоївся, второпавши, що йому нічого не загрожує і що нам насправді потрібна допомога. На жаль, він лиш розвів руками, пояснивши, що його джип не повнопривідний, мовляв, якщо сунутися на такій машині в Долину Смерті, то після того нам гуртом доведеться шукати когось ще, хто згодиться витягувати з пустелі зразу два позашляховики.

Чесно кажучи, після цього випадку я втратив надію знайти допомогу раніше світанку. Спробуйте уявити себе на місці чилійців, коли до вас посеред ночі починають ломитися двоє замурзаних бородатих чортяк, по вуха викачаних в піску, котрі на питання, що їм треба, починають мукати чортзна-що і тягнути вас у пустелю. Втім, як то кажуть, світ не без добрих людей. Задля годиться я вирішив востаннє постукати в одну із хатин Сан-Педро. На диво, двері майже відразу відчинилися. Перед нами зринув молодий, низенький і чорний, мов вуглинка, чилієць. Його погляд був твердим, суворим і зосередженим, немов у товариша Брежнєва перед виступом на пленумі ЦК КПРС.

— Чого треба? — сухо спитав він.

— Я — Макс, а це — мій товариш Ян. Ми… е-е-е… нам потрібно… ну, наша машина… — почав я ламаною іспанською.

— Я — Джиммі, — чилієць несподівано заговорив доброю англійською, а потім звернувся до мене: — Не мучся, поясни англійською.

Я зітхнув з полегшенням. Джиммі говорив коротко, виважено й упевнено, і попри невисокий зріст, справляв враження людини, котра знає, що каже.

— Слухай, чувак, нашу тачку засмоктало в пісках і ми шукаємо когось, хто зможе допомогти нам її витягти.

— Де засмоктало? — лаконічно уточнив чорнявий чилієць.

Я набрав повітря у груди і одним махом видихнув:

— У Долині Смерті…

Підсвідомо я очікував, що хлопець зараз почне нарікати і лаятися, мовляв, якого дідька вас, чортів, туди понесло. Втім, Джиммі відказав усе тим самим твердим та врівноваженим тоном:

— Я можу допомогти. Он моя машина, — хлопець кивнув на білий добротний «Nissan 4×4», справжній пустельний позашляховик, що проступав невиразною громадою у темряві подвір’я. — Але я не маю з собою ні тросів, ні лопат, ні дошок. Усе спорядження у мене дома.

— А ти хіба не… — почав був я.

— Ні. Я не вдома, — незворушно обірвав мене Джиммі. — Я у своєї дівчини.

«Фак», — подумав я.

— Вибач, чувак, ми не хотіли… — почав я бубніти, але зразу й затнувся. По-моєму, дурнуваті вибачення до одного місця, коли ми вже й так витягли людину посеред ночі з тепленького ліжка коханої. За мить, набравшись духу, я нахабно продовжив: — Значить, поїхали до тебе додому, чувак. Ми готові заплатити за все. Просто нам конче треба притягти той чортовий джип до завтрашнього ранку в Сан-Педро.

Джиммі спокійно кивнув:

— Мій будинок кілометрів за двадцять звідси. В протилежному від Долини напрямку.

Я наморщив лоба, згадуючи, що ніби не бачив на карті жодного іншого поселення в околицях Сан-Педро. Молодий чилієць неначе прочитав мої думки.

— Там усього кілька глинобитних хатин, — сказав він. — Їх немає на карті.

— Все о’кей. У нас в принципі немає вибору. Треба їхати зараз, — нетерпляче сказав я і запитально глипнув на Яна.

— Ми покриємо всі витрати, — підтвердив чех. — Тільки витягніть нам машину.

Джиммі більше нічого не сказав і зник у темряві хатинки. За мить хлопець вигулькнув з дверей, натягаючи на себе спортивну кофту. Ось тут, пригадую, мене трохи попустило і я відчув, що голодний, наче африканський бегемот під час засухи. Шлунок ображено сопів і булькотів, вимагаючи їжі. Я спідлоба зиркнув на індіанця, постарався відігнати думку про те, що моєму нахабству просто не має меж, а тоді, висолопивши язика, зухвало проказав:

— Слухай, Джиммі, мені… кгм… треба заправитися. Якщо тобі не важко, будь ласка, принеси щось поїсти, га. Бо я, коли голодний, стаю сильно злим. Можу навіть на людей кидатися. А нам же ще до ранку джип відкопувати…

Чилієць окинув мене непроникним поглядом і знову пірнув у будинок. Повернувшись, він всунув мені та Янові однакові за розміром пакунки, замотані обгортковим коричневим папером, та пляшку мінералки. В пакунках лежало по два бутерброди з сиром, перекладені товстенними шматками м’яса. «Можна жити!» — подумав я, облизуючись.

Їхали мовчки, якщо не брати до уваги нашого з Яном дружного плямкання. Хвилин через двадцять світло фар вихопило з темряви групу присадкуватих сірих хатинок, складених з простої невипаленої цегли. Джиммі різко пригальмував, затим мовчки вискочив з машини, мовчки зайшов до себе на подвір’я, мовчки зібрав усе необхідне (дві лопати, дві широких дошки, моток сталевого тросу, карабіни) і поскидав усе в кузов пікапа.

— Серйозний чувак, — з повагою прошепотів Ян, дожовуючи бутерброд. Це попри те, що цей «серйозний чувак» був удвічі меншим від Яна, а на фоні свого гігантського пікапа скидався на крихітного мураху.

— Ага, — буркнув я.

Врешті-решт Джиммі забрався у джип, і ми, здіймаючи хмари куряви, помчали крізь темряву назад, спочатку в Сан-Педро, а звідти далі на захід — у Долину Смерті…

— Не поспішай, — попрохав я. — По-моєму, це десь тут.

Джиммі відразу скинув швидкість. Я щосили напружував зір, видивляючись з’їзд у Долину Смерті. Нарешті у тремтячому світлі фар я впізнав прямовисну розщелину у вапнякових горах праворуч від траси. Ян неспокійно йорзав на сидінні.

— Це тут, — прохрипів я, простягнувши руку вперед.

Джиммі мовчки кивнув і крутнув кермо праворуч. З боків напрочуд чітко проступили покремсані розколинами й тріщинами стіни. Ми сунули немов у тунелі космічного корабля прибульців, який колись давно потрапив у аварію над пустелею. Якийсь час попереду, там, де кінчалися конуси світла від фар, чорніла похмура порожнеча, мов чорна діра притягуючи погляди. Затим русло поволі вигнулося ліворуч і порожнеча відступила: звідусіль зловісно щирилися вапнякові бескиди.

У салоні панувала напружена мовчанка. Час від часу я тицяв пальцем у ту чи іншу сторону, показуючи чилійцю, куди треба їхати. Було моторошно й лячно. Водночас Долина Смерті манила, оплутувала незрозумілими чарами, притягувала наче магніт, наче безодня, в яку хочеться зазирнути, а потім… потім стрибнути.

Пам’ятаю, як шалено затокотіло серце в грудях, коли я побачив мляве виблискування світловідбивачів на задньому бампері нашого «Chevrolet». Я рвучко звів руку вгору, наказуючи чилійцю спинитись. Джиммі загальмував біля самісінького краю сипучих пісків, але двигуна не вимикав. Затим він вибрався назовні і пошурував навпростець, місцями провалюючись заледве не по коліна. Кілька разів хлопець перетнув відстань від свого «Nissan’у» до нашого «Chevrolet», уважно досліджуючи кожен метр шляху. Потім він повернувся в кабіну і вигнав нас з машини. Ми слухняно вийшли, вмостилися трохи поодаль на піску і стали спостерігати.

Маленький чилієць легенько тиснув на газ, обережно просуваючись вперед на півтора-два метри. Затим він різко здавав назад, розкатуючи та втрамбовуючи канави, якими збирався витягати наш джип. Такими короткими ривками велетенський «Nissan» подолав усю відстань, зрештою, спинившись за метр від заднього бампера нашого «Chevrolet». Потому Джиммі витяг з кузова лопати, дві кинув нам, останню взяв собі, і ми всі разом взялися відкопувати джип з піщаного полону…

З якоюсь екзальтованою гордістю я спостерігав за тим, як Джиммі, маленький чилієць Джиммі на своєму великому авто, витягує наш джип із пісків. Кілька разів машини спинялися — пустеля не хотіла без боротьби розлучатися зі своєю законною здобиччю. Тоді Джиммі легенько піддавав газу, сталевий трос натягувався, аж гудів, і позашляховики поволі зсувалися з місця.

За кілька хвилин усе було скінчено: багатостраждальний «Chevrolet» опинився на твердій землі.

— Ура… — ледь чутно прохрипів Ян і помахав мені з машини.

— Ура… — немічно відповів я, лише зараз відчувши наскільки виснажився за останні кілька годин.

Затим я підскочив до Джиммі, почав термосити його руку й розказувати про те, що я письменник з України, що писатиму книгу про цю подорож, і що він обов’язково стане в мене головним героєм, такий маленький чилійський «крутий чувак». Але Джиммі, по-моєму, було по цимбалах. Він ніяково відвертався, безперестану повторюючи, що дякувати нема за що.

— Скільки з нас? — зрештою спитав Ян, перейшовши до більш практичної сторони справи.

— Та скільки дасте, — скромно відказав хлопець.

— Ні, чувак, так не годиться, — заперечив я, — ми змарнували твій сон, певно, дуже розлютили твою дівчину, «стоптали» твої бутерброди, користувалися твоє машиною та інструментами! Називай свою ціну — це буде по-чесному.

— Ну… давайте тисяч п’ятнадцять[6], — пробубнів Джиммі.

Ми з чехом отетеріло перезирнулися. Особисто я готовий був віддати хлопцеві баксів сто, не менше. Чесно кажучи, я навіть не здивувався б, якби він запросив усі двісті (цебто, сто тисяч песо).

— Це… це за все? Чи за кожен пункт, що я назвав, окремо? — уточнив я.

— За все.

Ми дали хлопцеві двадцять тисяч песо. Більше він просто відмовлявся брати. Наостанок ми по черзі сфотографувалися з нашим рятівником на тлі врятованої машини й посунули назад, у Сан-Педро.

…О другій ночі, підігнавши джип під двері «Iquis’и», ледве тримаючись на ногах, ми з чехом ввалилися у хостел.

У кросівках під ступнями лежав сантиметровий шар спресованого піску. Кофта від піску та поту задубіла на камінь, здавалося, її можна було взяти і зламати навпіл, наче шматок підгнилої фанери. Пісок сипався з волосся та вух, набився під нігті, налипнув на повіки, неприємно скреготів на зубах. Ще три дні після нашої пригоди в Долині Смерті я відхаркуватиму той чортів пісок з легенів.

Гейзери Ель Татіо і повернення в Долину Смерті

Переступивши поріг нашого хостелу в Сан-Педро, ми навіть не полізли в душ. Сил вистачило лиш на те, щоб дочвалати до ліжка, стягнути з себе просякнутий потом та піском одяг, недбало поскидати його біля лежаків, завалитися на подушку і натягнути ковдру до вух. Я вже засинав, коли Ян щось почав бубніти з-під ковдри.

— Пробач мені ще раз, чувак… — тихенько пробуркотів чех.

— Ти про що? — сонно перепитав я.

— Та я про нашу сьогоднішню «шоу-програму» в пустелі. То я винен…

Я щось прошамкав у відповідь. По-моєму, щось підбадьорливо-заспокійливе. Мовляв, не парся, чувак, головне, що ми вибрались живими й не надто пом’ятими. Проте достеменно своїх слів я не запам’ятав: повіки злиплись, свідомість розчинилася десь високо-високо в темряві посеред атакамських зір, і за хвилину я заснув непробудним сном.

Щоправда, відсипатися довелось недовго. Рівно о четвертій мій мобільний увімкнувся й нахабно запищав десь під вухом. З великою неохотою я продер очі і намацав телефон під подушкою. Довго кліпав на яскравий цифровий екран, мудруючи, якого дідька виставив будильник на четверту ранку, поки врешті не згадав про гейзери. От дідько, пронеслося в голові, таки доведеться вставати.

Руки в ліктях не розгиналися, м’язи передпліч набухли і аж гуділи від перевтоми. Я обережно вистромив ніс з-під ковдри. Навколо панували непроглядна темінь й мертвецька тиша. Такої застиглої й непроникної тиші не було навіть у Насці. Не піднімаючись з койки, я спробував вдихнути на повні груди, але тіло тут-таки струсонув напад задушливого кашлю. З горла полетіли шматки брунастої слини, а на зубах неприємно захрумтіли тверді піщинки. «Клята пустеля», — подумки вилаявся я. За минулу ніч у моїх легенях осіла, певно, добра половина атакамського піску.

Врешті-решт, скинувши ковдру, я ривком скочив на ноги.

— Чувак, вставай! — крикнув Янові.

В темряві у протилежному кутку кімнати щось заворушилося і засопіло:

— У-у-у…

Я розсудив, що це, певно, має означати рішучу відмову, тому загорлав гучніше:

— Підйо-о-ом! Я вмикаю світло! — затим гахнув по вимикачі.

Кімнату залляло яскраве світло неприкритої торшером лампочки. Чех замружився і, немов кріт, поліз під ковдру:

— У-у-у… Ти, блін, невгомонний гоблін! — долинуло з-під подушки. — Чого тобі?

— Ти забув? Ми їдемо до гейзерів! — відказав я. — Гейзери Ель Татіо! Пустеля чекає! Я поки в душ, а ти вставай і прогрівай машину.

Душ у Сан-Педро — то взагалі окрема історія. В одному із закутків патіо стоїть звичайнісінький ящик з погано обструганих дощок, подібний на труну, встановлену вертикально. Над «труною» — чорна бочка з водою, яка невідомо завдяки яким фізичним законам тримається на ящику, а в бочці — невеликий краник у нижній частині. Все. Вода за день нагрівається так, що лишається теплою протягом ночі, однак неприємно тхне прілою гумою. Запах нагадує сморід гумової підошви китайських капців, що їх колись продавали в Україні. Втім, як то кажуть, картопля з маслом у сім з половиною разів ситніша, аніж нічого, тому, не дуже нарікаючи, я забрався в душову «труну» і почав митися.

Минуло хвилин п’ять, я вже майже закінчив розтирати пилюку по тілу, коли почув, як Ян відчайдушно заволав знадвору:

— Ма-а-аксе!

Мій товариш репетував так голосно і розпачливо, що я почув його навіть крізь стінки душової кабінки. Відразу стало ясно: трапилося щось серйозне. Нашвидкуруч сполоснувши голову та витершись задубілим на пустельному сонці рушником, я вискочив на вулицю.

— Що таке, чувак? Ти де? — гукнув у морок.

— Ма-а-аксе! — прокричав у відповідь мій напарник.

Я втямив, що крики доносяться знадвору, звідтіля, де ми вчора залишили машину. Мене обдало шпарким морозом, ще більш хльостким й ущипливим, аніж нічний холод над пустелею. О боги, у нас вночі поцупили машину!!! Від страхітливої думки, що вогненною кулею пропалила мозок, на руках та спині виступили пухирці. Потім серце загупало з подвійною силою, і мене кинуло в жар. Я вже не помічав, що стою в одному рушнику під відкритим небом. Навіть не взуваючись, на кожному кроці спотикаючись об різний непотріб, я вихором промчав відкриту ділянку патіо, проминув передпокій і, захеканий, вибіг на дорогу.

— Man, this is just total crap…[7] — пробурмотів Ян, побачивши мене.

На хвильку мене засліпило яскраве світло лампи, що висіла над вхідними дверима. Чех увімкнув її, коли виходив надвір, збираючись прогріти авто. Та ось гупання в скронях стишилось, а млосне передчуття непоправного змінилося приємною розслабленістю, яка прокотилась усім тілом з голови до ніг: машина стояла на місці.

— Глянь на тачку, — Ян обернувся до мене і тицьнув пальцем на «Chevrolet».

Насправді я ледь не очманів від радощів, усвідомивши, що нашу тачку ніхто не крав, а тому спочатку не розкумекав, що має на увазі мій товариш.

— Я думав, у нас машину поцупили, — захекано пролепетав я. — Ти так кричав…

— Та ти подивись на неї! Краще б її вкрали, чувак!

Зненацька я зметикнув, що це вперше за весь час після вчорашньої пригоди я бачу джип при нормальному освітленні. В Долині смерті було надто темно, а після повернення в Сан-Педро ми з Яном виявилися надто втомленими, аби оглядати «Chervolet». Несміливо вступивши у латку світла від лампи, я підсунувся впритул до позашляховика і наступної миті зрозумів усе. «Ян, трясця твоїй матері, таки твоя правда, — скрушно подумав я. — Це просто повне лайно». Машина скидалася на піщаний бархан. Так, наче ми щойно, бляха муха, протаранили наскрізь одну з єгипетських пірамід. Спресований пісок вкривав її цілком і повністю: товстим шаром лежав у кузові, облипав кишку капота, дах, бокові крила, бампери, набився у колісні диски, сипався крізь решітку радіатора. Але найгірше — піском був повністю забитий салон. На одних сидіннях зібралося, мабуть, по кілограму пустельної порохняви. Лише спереду на капоті, акурат над решіткою радіатора, видніли дві плями, чисті від піску, — відбитки моїх рук у тих місцях, куди я впирався, виштовхуючи машину з піщаного полону.

Та це ще не все. Більш детальний огляд виявив кілька серйозніших проблем: окрім напакувати джип піском, наче якусь бетономішалку, під час рятувальної операції в Долині Смерті ми примудрилися вибити одну із задніх фар (наразі вона кумедно теліпалася на дротах під заднім бампером) та проставити кілька широченних подряпин на правому крилі.

А сьогодні ввечері нам треба здавати машину. Ян поліз у салон і теж почав лаятися, причому лаявся то чеською, то російською. Схоже, у неслов’янській говірці флегматичних шведів належних слів для опису ситуації, що склалася, просто не існувало. Затим чех почав вигортати з сидінь повнісінькі жмені піску.

— У нас тепер не машина, а дитяча пісочниця! Чого ти не сказав, щоб я закривав вікна, коли газував назад у Долині Смерті? — сердито спитав чех, визирнувши у вікно.

— А де ти тоді був, розумнику? Це ж ти сидів у кабіні! — огризнувся я і схилився над заднім бампером, однією рукою притримуючи рушник, а іншою стискаючи вибиту фару. — Ти бачив фару?

— Ага, — пробурчав чех з салону, — по-моєму, це Джиммі. Йому не було кудою пропхнути трос, коли чіпляв його нам під бампер, от він і виколупав її.

— А ти волів би за краще лишатися в пустелі?

Я ретельно обстежив місце пошкодження. На щастя, сама фара лишилася цілою, просто вивалилася зі свого гнізда і теліпалась на двох тоненьких дротах. Точніше, на дротах теліпалася лампочка, а вже на лампочці, як кажуть — на шмарклях, висіла вибита фара.

— Нічого страшного, — зрештою підсумував я, заспокоюючи сам себе. — Фара не розчавлена, можна сяк-так втулити назад. А пісок… Коли повернемось із гейзерів, доведеться все помити.

— А що робити з подряпинами? — поцікавився чех.

Я стенув плечима.

— Будемо сподіватися, що їх не помітять…

Гейзери Ель Татіо — цікавий природний феномен в межах однойменного геотермального басейну на північному сході пустелі Атакама. Басейн розташовується на відстані 129 кілометрів на схід від Калами та на 90 кілометрів на північ від містечка Сан-Педро де Атакама на висоті 4320 метрів. Ель Татіо — це плескувате, неначе котками розрівняне плато, зі сходу та півночі оточене щільним кільцем гір. Скрізь на плато, на площі у кілька квадратних кілометрів, розжарені фонтани вириваються крізь тріщини у гірській породі. Гейзери утворюються в результаті контакту замерзлих підземних струмків з розпеченими скелями. Окремі струмені мають температуру 85 °C та досягають висоти 10 метрів.

Найкраще спостерігати за гейзерами взимку між шостою та сьомою ранку. Саме в цей час виникає оптимальний перепад температур над поверхнею, що спричиняє майже безперервні ефектні виверження. Величезні стовпи пари раз за разом вистрілюють у небо; кипляча вода по неглибоких жолобах розтікається по плато, холоне, і за лічені хвилини перетворюється на лід. Перші сонячні промені, що випорскують із щілин між горами, надають картині холодно-сюрреалістичного відтінку. Краєвид вражає небувалою гамою кольорів та запаморочливою нереальністю. На плато Ель Татіо можна спокійно знімати фантастичний фільм про пригоди на іншій планеті, не застосовуючи при цьому ніяких декорацій.

Проте фільмів серед гейзерів ніколи не знімали й не зніматимуть, оскільки Ель Татіо є доволі небезпечним місцем. У першу чергу, через свою висоту. Дуже мало людей, не пройшовши акліматизації, почуватимуться нормально, перетнувши межу в чотири тисячі метрів. Щоправда, підіймаючись до гейзерів, ні я, ні Ян особливого дискомфорту не відчували. Після довготривалих мандрів у горах довкола Куско ми повністю адаптувалися і без жодних хворобливих проявів переносили гірську хворобу. Я настільки звикся з висотою, що довго ще не міг повірити, що гейзери Ель Татіо знаходяться аж так високо.

Другою значною небезпекою є шпарувата гірська порода, що вкриває геотермальний басейн. Вона є пористою, наче сир, а через те дуже крихкою. Зійшовши вбік із протоптаної стежини, ви ризикуєте з головою провалитися в киплячий струмок і зваритися живим. Тому серед гейзерів заборонено бігати і не рекомендується відходити від розмічених стежок та оглядових ділянок.

Проте найбільшою мірою на плато Ель Татіо дошкуляє холод (певно, ще більший ніж у Пуно в Перу). У той час, коли в Сан-Педро навіть у самісінький розпал зими температура рідко опускається нижче +5 °C, на плато Ель Татіо зранку рідко буває тепліше за -15 °C. Хтось з місцевих перестерігав нас напередодні про люті морози на плато і наполегливо радив брати з собою тепліші речі. Звісно, за доброю слов’янською традицією ми з Яном цю пораду проігнорували.

Наше прибуття на Ель Татіо вийшло напрочуд яскравим і колоритним. Щойно ми в’їхали на плато, всі інші відвідувачі на кілька хвилин забули про гейзери і витріщалися тільки на нас. Уявіть собі, люди стоять у зимових пуховиках, закутані до самих вух шарфами, в хутряних шапках, в’язаних рукавицях, і маленькими ковтками сьорбають пекельно гарячий чай із термосів. Аж тут на стоянку вирулює наш джип, більше схожий на пересувний піщаний пагорб, з якого стирчать лиш двірники і решітка радіатора, а звідти вилітаю я в самих шортах і сорочці із закоченими рукавами. Люди витріщаються, перелякано порозкривавши роти, тицяють на мене пальцями, дехто крутить ними коло скронь, хтось регоче і горлає «звідки ти?», я швидко-швидко метеляю руками, наче на ранковій зарядці, і волаю «з України!», всі думають, що Україна — це десь поряд із Землею Франца-Йосифа[8], співчутливо прицмокують язиками і скрушно хитають головами. Я спересердя махаю на них рукою, затим, плюнувши на всі правила безпеки, мов очманілий починаю гасати по плато, аби зігрітися, час від часу відігріваючи долоні прямо над котловинами з паруючою стоградусною грязюкою. Через кожні п’ять хвилин ми з Яном мчимо наввипередки назад до машини, щоби погрітися.

Я ще ні разу не бачив, аби кипляча вода та лід співіснували в дикій природі. А ще я подумав, що, мабуть, саме таким є пекло: повсюди паруючі гейзери з киплячою водою, ями з гарячою гряззю, яка скипає, шумить і голосно булькає, а водночас над усім цим царством вогню панує дикий холод, що вгризається в тіло, наливає сталлю м’язи і проймає голками до самісіньких кісток.

Гейзери Ель Татіо, без сумніву, цікава й незвичайна місцина, проте ми там довго не затримувались і вже пів на одинадцяту повернулися у Сан-Педро.

Всі м’язи страшенно ниділи, страшенно хотілося спати, але день тільки-но починався, а в пустелі лишалося ще багато цікавого. Втім, перед тим як рушати далі, на пошук нових пригод, нам слід було владнати одну дріб’язкову справу, а саме — помити машину.

На поваленій колоді при в’їзді у селище сиділо двоє жителів Сан-Педро. Один жував оцей їхній зелений південноамериканський кабачок (авокадо, чи як він там називається…) з величезною кісточкою всередині, інший длубався у носі, роздивляючись наш джип. Я попросив Яна пригальмувати і вискочив з авто.

— Buenos tardes, amigos! — весело привітався я. — Як справи, хлопці?

— Справи добре, сеньйоре! Дякуємо. А як вам наша пустеля?

— О, пустеля дійсно нівроку! Іншої такої не знайдеш, — я підморгнув чилійцям, вони у відповідь з розумінням закивали головами. — Але у мене, хлопці, є до вас одне питання.

— Питайте, сеньйоре, ми з радістю вам допоможемо.

Я примружився. Спека. Сонце нещадно пряжить над головою. То там, то сям безгучний суховій здіймає химерні хмарки пилу, звиваючи з нього чудернацьких напівпрозорих примар. Земля швидко нагрівалася, горизонт розтікався і тремтів.

Тож я примружився і запитав:

— А де тут у вас, хлопці, мийка для машин?

На кілька секунд запала мовчанка, немов на похороні. Затим один з чилійців астматично вдихнув повітря і ледь не вдавився своїм «кабачком». Інший почухав потилицю, окинув мене підозрілим поглядом, а потім звів очі до небес, напевне, роздумуючи, звідки ми могли прилетіти. Зрештою, той, хто хвилину тому жував підозрілий овоч, оговтався і вичавив з себе:

— Слухайте, біломордики, а то нічого, що ви посеред пустелі?…

— Я… е-е-е… ну, я думав, може… — спробував я виправдовуватися.

— Ми самі миємося раз на тиждень у ночвах, — продовжував чилієць, — після чого у тій же воді перемо свої речі, а потім за ночви з водою б’ються всі собаки Сан-Педро. Причому, вони її п’ють! А ви… ви хочете помити автомобіль???

Ян тихенько підсміювався у мене за спиною.

— Але, хлопці, мені з напарником будь що треба помити машину, — я розпачливо розвів руками. — Ми взяли її в оренду, а в такому стані джип нізащо не приймуть назад.

Чилійці перезирнулися. Потому один з них дістав з-під лави порожню 1,5-літрову пластикову пляшку і урочисто вручив мені.

— Тримай, синку. Біля отого будинку в кінці вулиці є невелика колонка водогону. Вода ледь дзюрить, але може трохи щось собі начавите. Принаймні нічого кращого не знайдете на двісті кілометрів навкруг. Гадаю, хвилин за п’ять півтора літри накапає.

Я подивився на пляшку у своїх руках, потім перевів погляд на чилійця.

— Е-е-е… — почав я, але чоловік махнув рукою, показуючи, що розмову закінчено, і під кінець серйозно проказав:

— Удачі вам, хлопці…

Я, мабуть, втримаюсь від детальної розповіді про те, що було далі, оскільки просто не можу спокійно згадувати наступні півтори години мого життя. Єдине, що можу сказати: після того, що було, ми з Яном без особливих проблем зможемо написати і захистити дисертаційну роботу на тему «Миття «Chevrolet DMAX 3.0» в екстремальних умовах чилійської пустелі».

Втім, на цьому героїчна епопея з мийкою машин не завершилася…

Нас, неначе злодіїв, котрим завше кортить повернутися на місце скоєного злочину, тягнуло назад у Долину Смерті. Мене страшенно поривало побачити при денному світлі ті страхітливі вапнякові бескиди, поміж яких минулої ночі ми чеберяли до селища, тому замість того, щоб як усі нормальні туристи поїхати і скупатися в одній із солоних лагун на півдні від Сан-Педро, ми з напарником знову рвонули на захід і, затамувавши подих, почали видивлятися вхід у долину.

Сонце стояло високо. Повітря швидко прогрівалось і легенький вітерець більше не приносив прохолоди.

— Жарко, — проскрипів я.

— Ага, — кивнув Ян. — Зараз увімкну кондиціонер.

Мій товариш виставив регулятор кондиціонера на найнижчий рівень, після чого, замріяно дивлячись кудись на дорогу, ввімкнув вентилятор. Я примружився, очікуючи, що на мене зараз дунуть потоки приємного холодного повітря. Всередині авто щось загуло, заскрипіло, а потім… замість свіжого повітря з усіх чотирьох вентиляційних решіток, неначе з жерл піскострумних апаратів, вистрілили чотири щедротні цівки піску.

За якусь мить кабіна вщерть наповнилася піском і порохнявою, що накопичилися в надрах пікапа протягом вчорашньої ночі. Ні я, ні мій товариш нічого не бачили. З боку це, мабуть, виглядало так, ніби в машині хтось підірвав димову гранату.

— Гальмуй! Кхе… кхе… — кричав я. — Бісова машина! Вирулюй на узбіччя!

— Я не бачу… не бачу… кахи-кахи… де те узбіччя! — горлав у відповідь чех. — Бісова пустеля!

— Тоді просто гальмуй, а то ми… а-а-а… ух… кхе-хе… зараз кудись припечатаємося!

— Чортовий пісок! Нічого не бачу!

— Щоб я здох, ми ж її щойно помили!!!

Зрештою, Ян загальмував, і ми, плюючись, кашляючи та лаючись, вискочили на дорогу. Вентилятор не припиняв крутитися, циркаючи в салон нові кучугури пустельного пороху. Через відкриті двері машини вилітали густі клуби пилюки, через що здавалося, наче машину охопило полум’я.

Спливло, певно, хвилин десять, перш ніж джип «прокашлявся» і звільнився від залишку пилюки. Ми з Яном сиділи на схилі коло дороги, понуро обхопивши руками коліна та з сумом глипаючи на багатостраждальний «Chevrolet». Ян похнюплено мовчав, я все ще лаявся. За інерцією. Салон тепер виглядав ще гірше, ніж до прибирання. Нам довелось повертатися назад у Сан-Педро і починати вимивати його знову…

Лиш через дві години нам вдалося потрапити до з’їзду в Долину Смерті.

Ми обережно просувалися вперед, поки не досягнули того місця, звідки починалися піски. Залишивши машину, далі йшли пішки. Поволі мене огортало те саме дивне почуття, що й у пустелі Наска, посеред розритих могил кладовища Чаучійя. Гаряче повітря сповивало мене, сонячні промені протинали наскрізь, випалюючи все зайве, брудне, дріб’язкове, залишаючи справді важливе…

Є дуже багато речей, які нам подобаються. Нам подобається дивитися футбол з друзями тихого суботнього вечора, попиваючи холодне пиво, смажити шашлики на природі, поливаючи їх добротним червоним вином, спати до десятої ранку у вихідні, слухати гарну музику, читати книжки. Та насправді в нашому житті не так уже й багато того, що ми по-справжньому любимо. Рідна матір чи батько, кохана дівчина чи коханий чоловік, заради яких готові на все, кровний брат чи сестра, найкращий друг чи подруга, іноді, можливо, відданий пес. Хтось може додати: робота, яка приносить справжнє задоволення, чи, скажімо, Батьківщина. Словом, у кожного свій перелік.

Я видерся на один з барханів-велетнів, який здіймався праворуч від основного русла Долини Смерті, всівся на самісінькій вершині, роззувся і витрусив пісок із кросівок. Від підніжжя до мене тягнулась вервечка власних слідів, що рельєфним шрамом розтинала бархан навпіл. Підіймаючись, я часто провалювався в тепле місиво піску і мусив допомагати собі руками. Через те відбитки моїх ніг розпливлись, розмазались. Здавалося, наче пустелею проповз величезний варан чи якась інша гігантська ящірка.

Внизу, затиснутий у розщілині поміж крихких скель, ледь помітною цяткою червонів «Chevrolet». Над барханами, здіймаючи у повітря прозору плівку піску, перекочувався вітер. Де-не-де він з ображеним свистом провалювався у западини між піщаними пагорбами і затихав, захлинаючись мініатюрними вихорами. Попереду й позаду, ліворуч та праворуч, скрізь, куди не глянь, простяглися безмежні простори незайманих дюн. Вони лякали. Вони дихали мені в обличчя гарячою смертю. Вони заворожували.

І тоді я зрозумів, що до мого переліку додалась одна важлива річ. Я люблю пустелю.

Хотілось би закінчити цей розділ на цій мажорній ноті, але, на жаль, не можу. Нам з вами, шановні читачі, доведеться облишити філософські роздуми й повернутися до рутинних справ земних, ще раз (цього разу востаннє — я обіцяю) перенестися в Сан-Педро, крихітне містечко посеред безмежних пісків пустелі Атакама.

Ви, певно, пам’ятаєте, а тим, хто забув, я нагадую: перед тим як відправитися в Сантьяго, нам слід було повернути взяту в оренду машину. Враховуючи той стан, у якому ми витягли джип з Долини Смерті, процес повернення мав бути дуже смішним і веселим. Аж до кольок у животі.

Поки ми їхали з Долини Смерті до Сан-Педро, я не припиняв прокручувати в голові ймовірні варіанти розвитку подій, вигадуючи, як нам краще відбрехатися.

— Головне — це забрати твій паспорт, — торочив я напарнику. — Гадаю, гроші нам не настільки важливі, до острова Пасхи вистачить, а там якось переб’ємося… Можемо купити дешеві спальники і ночувати просто в полі чи десь у траві коло злітної смуги.

Ян насупився і мовчав.

— Може, зчинити диверсію? — роздумував я. — Підпалити їхній офіс… Дідька лисого вони його погасять у пустелі! А потім, скориставшись панікою і розгардіяшем, поцупити твої документи, га?

Мій товариш сердито мотав головою.

— Чи краще сказати, що ми потрапили в піщану бурю? Ну, списати все на форс-мажорні метеорологічні обставини…

Зрештою, я знайшов, як мені здавалося, найбільш оптимальний план дій.

— Я придумав! — зраділо повідомив Янові, коли ми в’їжджали у село. — Роби все так, як я казатиму. І посміхайся.

Тож для початку різними глухими закутками ми проїхали в самісінький кінець вулиці, де знаходилась халабуда, в якій ми домовлялись за машину. Після того я попрохав Яна припаркуватися акурат біля ліхтарного стовпа, причому так, щоби стовп опинився якраз навпроти того місця, де ми подряпали крило. Чех зрозумів мене правильно й вирулив так, що між бортом машини та бетонним стовпом не лишилося місця навіть для того, щоби пальця пропхати. Не відігнавши джип, побачити подряпини було неможливо. Потому Ян став поряд з багажником, нібито щось уважно роздивляючись на дорозі, а насправді прикриваючи мене від непроханих поглядів. Я тим часом опустився навколішки, просунувся під бампер і, приладнавши вибиту фару на місце, зав’язав тугим вузлом (з бантиком) дроти підключення. Таким чином фара утримувалася в «робочому» стані. Якщо не рушати машину з місця і якщо найближчим часом не зніметься сильний вітер, якийсь час фара могла протриматися в гнізді. Наостанок ми ще раз позмітали залишки піску з сидінь та передньої панелі «Chevrolet» і, стиснувши кулаки на удачу, потюпали здавати джип.

…Худющий клерк за засмальцьованим столом незворушно привітався з нами.

— Як машина? — спитав він, вдивляючись у наші обличчя.

— Все в порядку, — стараючись виглядати природно й невимушено, бовкнув я. — Можете приймати вашого червонобокого красеня.

Чилієць вручив мені листок А4 з довгим переліком можливих пошкоджень, після чого зателефонував комусь. За хвилину в офіс примчав кудлатий хлоп, певно, власник пікапа.

— Дієго обстежить машину, — холодно буркнув клерк. — Якщо все нормально, він підпише чек-ліст, ви занесете листок мені і заберете заставу.

В горлі у мене пересохло, тому я лиш кивнув, розсудивши, що краще не відповідати, аби тремтіння голосових зв’язок не видало мого хвилювання. Потому ми вивалилися з офісу і повели Дієго до джипа. Діставшись до авто, хлопець спочатку перевірив наявність «запаски», домкрата та інших інструментів, затим оглянув борти й «морду» пікапа, шукаючи подряпини. Я чув, як кров стугонить і булькає у серці, коли він обходив ліхтарний стовп, що притискався до правого крила. Втім, він так нічого й не помітив.

Зрештою, Дієго заскочив у кабіну і завів двигун.

— Так… — бурмотів він. — Бак повний, двірнички працюють, фари світять, повороти… — хлопець визирнув з машини; я весь похолов, закотивши очі до неба. — …блимають. Все чудово, хлопці! Давайте сюди чек-ліст!

«Він навіть не глянув на задні фари! — у такт з ударами серця гупало у мене в голові. — Він навіть не подивився на ті чортові задні фари!». Боги пустелі того вечора були на нашому боці!

Тремтячим руками я простягнув йому листок на підпис…

Ми з Яном чесали до офісу, наче за нами гналися всі привиди Долини Смерті. Затим, похапливо забравши паспорт та гроші, закинули наплічники на спину і прожогом дременули на автостанцію, не прощаючись, не оглядаючись і задираючи ноги ледь не до вух.

На станції нас чекав нічний автобус до Сантьяго-де-Чилі.