Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Кохау ронго-ронго

У грудні 1862 року до берега острова Пасхи наблизилася перуанська флотилія з семи великих кораблів. За звичкою багато остров’ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх гостинно запросили на борт. Утім, цього разу в обмін на шматки яскравої тканини, ножі, дзеркальця та інший дріб’язок перуанці не стали вимагати печених курей, картоплі чи фруктів. Натомість довірливим остров’янам пропонувалося усього лиш намалювати на папері довільні символи, на що аборигени з радістю погодилися. Таким чином, самі того не відаючи, простосерді рапануйці попідписували контракти, відповідно до яких вони мали працювати на островах неподалік Перу, збираючи гуано[53]. Коли остров’яни, набравши повні жмені жалюгідних подарунків, захотіли повернутися на берег, їм ткнули під ніс щойно підписані контракти, а тоді зв’язали й кинули до трюму. Потому вісімдесят мисливців за людьми, озброївшись до зубів, висадились на острові й розкидали на березі яскраві прикраси, одяг та різне дрібне причандалля. Спокуса була надто великою, і багато аборигенів, що зібрались на скелях довкола затоки, почали несміливо підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців хапали, в’язали і кидали у човни, а тих, хто намагався тікати, ховаючись у скелі чи стрибаючи в море, безжально розстрілювали. Коли останній човен, навантажений скрученими тілами, мав відпливати, офіцер, що очолював цей рейд, помітив двох людей, які ховалися в печері. Не змігши примусити їх вийти, він застрелив обох.

Острів Пасхи спорожнів. Ті, хто не потрапив у полон або не був застрелений чи потоплений, забилися в підземні печери, де зберігалися родові скарби, і завалили входи камінням. Те Піто о Те Хенуа поринув у мертвецьку тишу, лиш з перуанських кораблів линули спів і п’яні волання: гості не знімали якір. Вони святкували Різдво…

На цьому історія не скінчилася. Кораблі відвезли майже тисячу рабів на острови біля Перу збирати гуано, де нещасних остров’ян змусили працювати, мов каторжників. Втім, так сталося, що рабовласницький рейд набув розголосу, чутки про нього дійшли аж до єпископа Таїті. Священнослужитель виступив з протестом, згодом до нього приєднався французький уряд, в результаті чого з перуанцями були досягнуті домовленості, згідно з якими вони зобов’язалися відвезти рапануйців на рідний острів. Поки за ними прибув корабель, майже дев’ятсот чоловік загинуло від хвороб та незвичних кліматичних умов, а з тієї сотні, що залишилась, вісімдесят п’ять померло в дорозі. Тільки п’ятнадцять чоловік повернулися живими назад, на острів Пасхи. Вони принесли з собою віспу, яка вмить поширилася по всьому острову і змела майже все його населення. У 1867 році все населення острова налічувало сто одинадцять осіб дорослих і дітей.

У цієї історії є одна деталь, яка ще довгий час лишалася непоміченою. Більшість остров’ян, що підписалися під кабальними контрактами, ставили звичайний хрестик чи якісь примітивні закарлючки. Більшість, але не всі. Кільканадцять рапануйців на місці підпису вивели знаки, дуже подібні до символів ронго-ронго, рапануйського письма. Звісно, у 1862-му на це ніхто не звернув уваги, оскільки дерев’яні таблички (кохау), на яких гравірувалися ронго-ронго, будуть відкриті європейцями двома роками пізніше. Їх знайде патер Ежен Ейро (Eugène Eyraud), відряджений на острів Пасхи навертати аборигенів на запеклих адвентистів. На жаль, Ейро обмежиться лиш короткою згадкою про таблички у своєму звіті, через що відкриття пройде непоміченим. А ті остров’яни, що підписалися символами ронго-ронго під контрактом, були жерцями та родичами арікі, короля, — елітою рапануйського суспільства. Не варто, мабуть, і казати, що серед п’ятнадцяти щасливців, що повернулися живими з рабства, їх не було. Пройде багато років перш ніж стане зрозуміло, що вони були останніми, хто вмів читати ронго-ронго…

Що ж таке ронго-ронго?

Ронго-ронго — це символьне (ієрогліфічне) письмо, що невідомо коли і як зародилося на острові Пасхи. Воно є системою знаків — стилізованих зображень людей, тварин, рослин та різних геометричних фігур, які, найбільш імовірно, використовували для ведення календаря, реєстрації найважливіших подій в історії острова, запису легенд та увіковічення генеалогії рапануйських правителів. Щоправда, через те що останні рапануйці, які могли читати ронго-ронго, підступно сконали у перуанському рабстві, все вищенаведене є лишень припущеннями.

Унікальність ронго-ронго в тому, що воно є однією з п’яти писемностей, які сформувалися абсолютно незалежно одна від одної у процесі еволюції людства (інші чотири включають клинопис шумерів, єгипетську писемність, китайські ієрогліфи та письмо народів Мезоамерики). Це при тому, що всі народи як в Океанії, так і в Південній Америці (включно зі славетними Інками), були вельми далекими від ідеї якимось чином увіковічнити свої вірування, легенди чи історію. Крім того, цивілізації, що розвинули власне письмо у Шумері, древньому Єгипті, Китаї чи Мезоамериці, були в сотні і навіть у тисячі разів чисельніші за рапануйців.

Символи ронго-ронго вишкрябували гострими уламками обсидіану або акулячими зубами на дерев’яних табличках, які називаються кохау. Написання знаків відбувалося способом, що відомий як зворотній бустрофедон, зліва направо і знизу вверх. Цебто, читач починав читати символи з нижнього лівого кутка кохау зліва направо, після чого перевертав табличку на 180° і читав зліва направо другий рядок, затим кохау знову перевертали, і т. д. Іншими словами, кожен рядок є перевернутим стосовно іншого.

Ежен Ейро писав, що тримав у руках і бачив на власні очі щонайменше дві сотні кохау. Коли наприкінці XIX століття дослідники врешті-решт спохопилися і почали вишукувати залишки ронго-ронго, їм пощастило роздобути лише два десятки табличок, які зараз зберігаються в різних музеях світу.

Загадкове ронго-ронго є третьою великою таємницею острова Пасхи нарівні з походженням древніх рапануйців та їхніми феноменальними статуями. Звідки на такому ізольованому клапті неродючої землі могло взятись письмо? Ким був той геній, який, живучи серед общини, що налічувала щонайбільше кілька тисяч чоловік, вперше вимудрував у своїй довбешці ідею писемності?

Якщо вірити рапануйським легендам, то ронго-ронго не було продуктом острова Пасхи. За переказами, його привезли на Рапа Нуї перші поселенці, які припливли з королем Хоту Мату’а.

Я вже розказував, що якогось дня під час перебування на острові зустрічався з однією дуже старою остров’янкою, яка оповідала мені цікаві історії з життя острова. Так ось, ніби між іншим вона розповіла мені оповідку про «Кохау-о-те-ранга». «Кохау-о-те-ранга» була, певно, однією з найцікавіших табличок з ронго-ронго, оскільки, згідно з легендою, мала феноменальну властивість завжди приносити перемогу тому, хто нею володів. Її бережно передавали з покоління в покоління, нерідко за цей шматок дерева билися найкращі рапануйські воїни. Стара остров’янка наголошувала, що «Кохау-о-те-ранга» — це єдина табличка, яка лишилася з шістдесяти семи кохау, котрі привіз із собою Хоту Мату’а зі своєї далекої батьківщини.

Однак древній король аж ніяк не міг завезти з собою «Кохау-о-те-ранга», позаяк ніде по всій Океанії — від Папуа Нової Гвінеї до Нової Зеландії, від Австралії до Полінезії — не було навіть натяку на письмо, нічого, окрім примітивних наскельних рисунків. Батьківщина ронго-ронго — це острів Пасхи.

Серед науковців, щоправда, існує група скептиків, які стверджують, що ронго-ронго не є повноцінним письмом, рішуче заперечуючи саму можливість зародження писемності в такій нечисленній і абсолютно відрізаній від решти світу цивілізації. Як основний аргумент, вони наводять візит на острів Пасхи іспанця Феліпе Ґонзалеса у 1770-му. Під час урочистої церемонії, на якій острів проголосили іспанськими володіннями, рапануйці вперше побачили письмо на документах, які притягли з собою люди Ґонзалеса. Певна річ, стверджують ці скептики, ронго-ронго не є копією латинського алфавіту, як і будь-якого іншого письма, одначе іспанці завезли на острів концепт писемності, що спонукало рапануйців розвинути власну систему ідеографічних символів. Утім, якщо припустити, що така гіпотеза є правильною, то виходить, що писемність ронго-ронго зародилася, розвинулась і зникла на проміжку часу, меншому за століття. Окрім цього, є ще багато інших побічних фактів, які вказують на те, що писемність на острові Пасхи виникла незалежно від зовнішніх впливів, задовго до прибуття перших європейців.

Попри численні спроби, ронго-ронго до сьогодні не розшифроване, і я маю великі сумніви стосовно того, що хтось колись його розкодує. Головна причина в тому, що ронго-ронго є ідеографічним письмом. Особливість такого письма: відповідність кожного символу певному предмету, дії чи явищу, — на відміну від фонетичного письма, де графічні символи відповідають конкретним звукам людської мови, а потім з них (цих символів) складають слова. Цебто, в ідеографічному письмі кожен знак відповідає окремому слову, а у фонетичному — букві.

Маючи перед собою невідомий текст немалого об’єму, неважко визначити, написаний він ідеографічним чи фонетичним письмом. Достатньо всього лиш порахувати кількість оригінальних знаків (тобто, тих символів, які не повторюються). Якщо кількість таких унікальних символів більша 40–50, значить, письмо ідеографічне. В іншому випадку писемність, найбільш імовірно, є фонетичною, а підрахований набір символів складає її алфавіт (чи його частину). Кількість оригінальних знаків у ронго-ронго значно більша п’ятдесяти, цебто, ронго-ронго — письмо ідеографічне.

Будь-яка фонетична писемність може бути розшифрована. Іншими словами, якщо мова, якою зроблений невідомий напис, жива, або принаймні є спеціалісти, які нею володіють, раніше чи пізніше віднайдуть правильну відповідність між символами алфавіту та звуками мови, таким чином отримавши ключ, який дозволить у майбутньому читати тексти будь-якої складності. Яскравим прикладом є розшифрування єгипетських письмен.

Значно важче доведеться тому, хто візьметься за дешифровку ідеографічного письма. Нерідко протягом зародження писемності ідеографічні символи еволюціонують, через що кривулька, яка позначає, скажімо, людину, видозмінюється настільки, що стає зовсім не схожою на чоловічка. Абсолютно незрозумілими можуть бути знаки, які відповідають абстрактним поняттям, таким як «смерть», «любов», «щастя», «свобода». Через це, навіть у тому випадку, коли сама мова жива (а рапануйська говірка вікує й понині), але серед її носіїв немає жодного, хто знав би, який конкретний смисл закладено в кожній кривульці ідеографічного письма, розшифрувати таку писемність неможливо.

Пригадую, як через кілька тижнів після повернення з острова Пасхи мене запросили на прямий ефір Національного радіо — розказати трохи про подорож та про острів Пасхи. Я говорив про все: сучасне рапануйське життя, моє враження від острова, про таємничі моаі і, звісно, про ронго-ронго. Наприкінці передачі ведуча відвела трохи часу на дзвінки слухачів. Так ось, одна зі слухачок подзвонила і обурливо сварилася, звинувачуючи мене у невігластві і стверджуючи, що скрипт ронго-ронго вже давно розшифровано. Взагалі, після моєї заяви на радіо про неможливість розшифрування рапануйського письма, мене буквально завалили посиланнями на статті старанних лінгвістів, котрі в один голос твердили, що саме вони відшукали ключ до розгадки ронго-ронго. Всі публікації виявилися поганенькими й крикливими статейками, написаними свавільно й недбало, без конкретних фактів, без зазначення та пояснення методології, з одними лиш висновками і прикладами перекладених кохау. Вони не дотягували до рівня наукових статей. Крім того, сидячи у Швеції, я мав необмежений доступ до будь-яких чисел найавторитетніших наукових журналів, в тому числі «Nature» та «Science», одначе не пригадую, щоб натрапляв колись на статтю, де б ішлося про успішне дешифрування писемності з острова Пасхи. Якби факт справжнього дешифрування справді існував, про це миттю розтрубили б на увесь світ.

Причина такої кількості зухвалих тверджень про розгадку древніх символів ронго-ронго криється у згаданих особливостях рапануйського письма. Ідеографічна писемність не залишає шансів для розгадки значення всіх символів, оскільки в такому письмі просто не існує «ключа», яким є алфавіт в письмі фонетичному, а недосяжність і неприступність розгадки не дає можливості аргументовано довести хибність «фальшивих» теорій, позаяк під кілька сотень різноманітних символів, зібраних на двадцяти вцілілих табличках кохау, можна підігнати будь-який текст, від церковних хоралів до лірики Мерліна Менсона.

Не маю жодного сумніву стосовно того, що запеклі мовознавці, які стверджуватимуть, що саме їм належить слава головного і найпершого дешифрувальника кохау ронго-ронго, й надалі з’являтимуться в мас-медіа, навіюючи довірливим читачам ілюзію розкриття однієї з трьох таємниць острова Пасхи. Однак я певен, вони так само швидко зникатимуть, можливо, так і не усвідомивши головного: у 1867-му, коли серед п’ятнадцяти остров’ян, що повернулися з перуанського рабства, не виявилося жодного, хто міг читати древні символи, ронго-ронго було навіки втрачено для людства…

7 серпня 2009-го, 19:30, селище Ханга Роа. Останній вечір на острові Пасхи.

Мокомае під’їхав до будиночка на своєму куцому «дирчику».

— О, мен, ти все ще мене чекаєш! — загукав він, побачивши мене у півтемряві. — Чудово! Просто чудово!

Я повільно підвівся, зробив кілька непевних кроків уперед. Ноги не слухались мене. Я й далі не був упевнений, чи справді хочу зробити те, що збираюсь зробити. Ян стояв трохи поодаль і єхидно посміхався, готовий побитися об заклад, що я не наважусь вчинити задумане.

Остров’янин неспішно підкотив мопед до рогу своєї студії, і так і покинув його, недбало сперши свій транспортний засіб об дерев’яну стіну й залишивши ключ у запаленні. Затим він відчинив вкриті чудернацьким різьбленням дерев’яні двері і впустив мене всередину. Я обережно ступив у залу, намагаючись хоч щось роздивитись у темряві. Вікно затуляло цупке покривало, тому, як я не напружувався, не міг нічого розгледіти. Втім, нестача зорових образів з лишком компенсувалася запахами, котрі м’якими хвилями накочувались на мене з усіх сторін. Пахло сухою смолянистою деревиною, густим чорнилом для кулькових ручок, медичним спиртом, зітлілими ароматичними китайськими паличками і ще чимось зовсім мені незнайомим, хоча дуже приємним.

— Зараз я ввімкну світло, — мовив Мокомае, ввійшовши до салону слідом за мною. За ним протиснувся Ян, який весь цей час роздивлявся різьблення на дверях салону.

— Де ти був? — спитав я, щоб якось підтримати розмову. — Ти танцював?

Над головою спалахнула товста лампочка, заллявши веселим жовтим світлом салон татуажу.

— Так. У нас сьогодні була репетиція, — рапануєць широко всміхнувся. — Ти готовий?

— Завжди готовий, — машинально відповів я, по-піонерському задерши над головою зігнуту в лікті праву руку. Але зразу ж схаменувся, зрозумівши, що остров’янин навряд чи знає щось про Радянський Союз і не оцінить мого жарту.

Салон складався з двох кімнат. Перша була абсолютно порожньою, лиш біля однієї зі стін лежав невеликий килимок. На стінах з фанери висіли грубі океанійські списи, дерев’яні бойові палиці, ножі, поміж якими проступали фотографії чарівливих жінок з татуюваннями на різних частинах тіла. Обернувшись, я побачив, що передню стіну вкривають зображення якихось демонів з хитромудрими татуюваннями на обличчях.

— Я зараз готую книгу про жіночі тату, — сказав Мокомае, помітивши, що я роздивляюся його фотографії з жінками.

Друга кімната була майже втричі меншою. Напроти входу висіло велетенське дзеркало, яке займало майже всю стіну, під ним стояв неширокий столик, заставлений різноманітними баночками, склянками, пластиковими боксами з інструментами та фарбами, а коло столу здіймалося велетенське шкіряне крісло, чимось схоже на сидіння в салонах бізнес-класу. Кімната нагадувала стоматологічний кабінет чи невелику перукарню.

— Ну, вибирай! — промовив колоритний рапануєць, підсунувши мені кілька пухких журналів з фотографіями різноманітних чоловічих тату на всіх можливих частинах тіла. Він робив усе якось невимушено й зграбно, із незгасною посмішкою на тонких губах. Можливо, це через заняття танцями, подумав я, а можливо, через вроджену харизму.

Я ліниво гортав журнали, майже не вдивляючись у фотографії. Одна за одною переді мною мигтіли витіюваті татуювання на литках, плечах, передпліччях, спині та шиї. Часом гарні, часом не дуже. Словом, звичайні тату.

— Це все — не вартий уваги дріб’язок, — зненацька випалив я і різко, певно, аж надто різко, відсунув журнали від себе.

— Тобто? — Мокомае здивовано вигнув угору праву брову.

— Я маю на увазі, що це все — зовсім не те, чого я хочу.

— А чого ти хочеш?

Я набрав повітря в легені і швидко-швидко пролепетав, немовби лякаючись власних слів:

— Ронго-ронго… Ось тут, — і провів пальцем по внутрішній частині передпліччя від кисті до ліктя.

Очі Мокомае лукаво зблиснули.

— Це… це справді незвично, — сказав він. — У мене ще ніхто не просив зробити ронго-ронго.

Відтак він сховав журнали з фотографіями, натомість видобувши з однієї з шухляд невелику потерту книжечку з чорно-білими знімками всіх тих кохау, які вціліли до наших днів. Рапануєць мовчки поклав буклет переді мною. Я розкрив його й почав видивлятися загадкові символи на почорнілих від часу шматках дерева. Зрештою, я спинився на одній з табличок.

— Ось ці два, — я обвів вказівним пальцем два верхніх рядки, спостерігаючи за реакцією остров’янина.

— О’кей, — кивнув головою Мокомае, майже не дивлячись на фото. — Сідай і давай сюди свою руку.

Я вмостився на табуретку, закачав рукав кофти і поклав правицю на прохолодну шкіру крісла, внутрішньою частиною передпліччя догори. Я все ще не був упевнений у тому, що я роблю. Я, чорт забирай, не був упевнений, чи я хочу це робити.

Рапануєць сів на табуретку з іншого боку шкіряного крісла, підтягнув до себе мою руку, намастив її якоюсь безбарвною рідиною і, взявши до рук фломастери, почав накидати майбутнє тату. Спочатку червоним маркером він розкреслив на передпліччі три паралельні лінії, після чого синім фломастером почав вимальовувати поміж них загадкові знаки.

— Хей! Хей! — загукав я. — Ти ж навіть не глянув на них!

Остров’янин завмер і повільно, неначе анаконда, спокійна й упевнена у своїх силах, звів на мене пильний погляд. Він міг би здаватися розсердженим, якби не його хронічна усмішка.

— Я знаю їх напам’ять… — тихо проказав абориген.

— Хм… Справді? — здивувався я. — Ти певен, що це саме ті, які я вибрав?

— Ти мені не віриш?

— Та вірю, вірю! Але… як ти можеш знати?

— Я — рапануєць, — гордо відповів Мокомае. — Досить базікати! Вмощуйся зручніше і не смикайся.

— Ти знаєш, що вони означають? — спитав я, слідкуючи за тим, як остров’янин виписує таємничі символи на моїй руці.

— Ніхто не знає, — скупо відрубав Мокомае.

Менш ніж за п’ять хвилин малюнок було завершено. Вирячивши очі, я витріщався на правицю, розуміючи, що варто мені лиш кивнути головою, і за кільканадцять хвилин намальовані фломастером карлючки залишаться навіки на моїй руці.

— Вирішуй, — весело промовив чорноокий абориген, лукаво підморгнувши. — Now or never![54] Але будь обережний, друже: перше татуювання — це немов перший сексуальний досвід. Якщо тобі сподобається, то відразу захочеться ще, ще і ще.

Я вагався. Чомусь пригадав, як усе починалося. Я був чемним хлопчиком, ніколи не бився у дитсадку, слухав виховательок, читав багато книжок, вчився на відмінно в школі, закінчив університет з червоним дипломом, якийсь час навіть ходив на роботу, ретельно виконував усі завдання, затим поїхав на навчання в Європу. Робота набридла мені дуже швидко, аспірантура приїлася на рік пізніше, і одної миті я раптом зрозумів, що паровозик мого життя з брязкотнею і скреготом злетів з наїжджених колій і нісся тепер… Та хтозна, куди він нісся. Життя почало нагадувати калейдоскоп, в якому веселкові картинки змінюють одна одну з такою швидкістю, що навіть не залишають часу, щоб над ними задумуватись. Але понад усе мене дивувало те, що мені це все страшенно подобалося.

— О’кей, — прошепотів я, глипаючи точно в очі рапануйцю. — Do it[55]…

— О’кей, чувак, — засміявся Мокомае. — Буде трохи боляче.

Затим він взяв до рук якийсь апарат, дуже схожий на бормашину, заправив його чорнилом і… взявся спритно обводити вималювані символи на руці. Машинка гула в його руках; я мружився, відчуваючи, як голка врізається в шкіру. Чорнило миттю потрапляло в кров, через що мене трохи нудило.

За двадцять хвилин процедура завершилась. Мокомае стер ватяним тампоном залишки крові з передпліччя.

— От і все, — прошепотів він.

Рука пекла. Останні кілька хвилин я майже не позирав на передпліччя, побоюючись, що тату може мені не сподобатися. Що тоді робити? Адже це на все життя. Після того як Мокомае закінчив роботу, я кинув перший несміливий погляд на правицю.

— Уф-ф! — видихнув я. — I like it… Damned, I like it, man![56]

Обличчя Мокомае засяяло і він проговорив, поплескавши мене по плечі:

— Welcome to the club, man![57]

Наостанок остров’янин продезінфікував руку, намазав місце татуювання кремом і замотав його шматком тонкого целофану, сказавши, що я зможу зняти його через годину. Я дурнувато посміхався, глипаючи то на Яна, то на Мокомае. «От дідько! — безперестану повторював я про себе. — Я зробив собі тату! Я просто не можу в це повірити!»

— Ти схожий на «довговухого», — зненацька звернувся до мене рапануєць.

— Що?! — вирячився я.

— Довговухі були такі ж як і ти, з твоїм волоссям, твоїми очима, — спокійно проказав остров’янин. — Я рапануєць, але в моїх жилах надто багато полінезійської крові.

І Мокомае замовк, залишивши мене роздумувати стосовно того, до чого він це проказав.

— Тур Хейєрдал теж був «довговухим», — через хвилину продовжив рапануєць. — Ваша кров чиста… чиста і дурна… Тому вас і тягне сюди, за тридев’ять земель, хоч ви й самі не тямите чому.

— Нас?… — перепитав я.

— Так, «довговухих».

— То я, виходить, «довговухий»?

Рапануєць кивнув.

— Безперечно. Жоден інший білий не просив мене витатуювати йому ронго-ронго. Ти ж знаєш, що це все не просто так, — остров’янин торкнувся пальцем мого замотаного в целофан передпліччя.

Я стояв, мовчки роздивляючись дуже серйозне обличчя Мокомае. А він, виявляється, зовсім не простий, той рапануєць… Ян схвильовано сопів за моєю спиною.

— Ти знайшов відповідь на своє запитання? — ніби ненароком поцікавився він. Втім, його агатово-чорні, всепоглинаючі очі промовисто свідчили про те, що він знає, про що говорить.

Я спершу трохи повагався і невиразно промурмотав:

— Так… — а потім уже значно впевненіше повторив: — Так. Але завтра я відлітаю додому.

— В Україну?

— Ага. У далекий світ, якому, знаєш, наплювати на цю відповідь. У того світу свої правила і, певно, свої плани на мене.

Мокомае захитав головою з боку в бік і розтягнув губи у ледь помітній посмішці, неначе вчитель перед учнем, який ще не засвоїв урок, але який обов’язково його подужає. Раніше чи пізніше. Заглядаючи точно мені у вічі, він чітко проказав:

— Значить, ти ще сюди повернешся…