Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Селище Оронґо і великий футбол

Століттями релігійні вірування «довговухих» зводилися до вшанування померлих предків. Стрижневим виявом цього культу було спорудження аху та зведення на них гігантських статуй моаі.

Водночас рапануйцям доводилося докладати чималих зусиль, аби вижити на такій нікчемній ізольованій території з низькою родючістю та обмеженими ресурсами. Жорстока дійсність постійно кидала їм виклик, примушуючи боротись за нормальне життя. На кону стояло саме існування цивілізації. Археологи відкопали на Рапа Нуї чимало свідчень відчайдушних спроб пристосуватися до неймовірно складних природних умов на острові.

Одначе будівництво моаі відбирало чимраз більше ресурсів, а населення неухильно зростало. Острів поволі виснажувався та біднів. Утім, рапануйці нічого не зробили, щоб хоч якось зарадити ситуації, продовжуючи руйнувати хистку екосистему і паралельно бурхливо розвивати древню культуру.

Наслідки не забарилися. За кілька століть до контактів із представниками західних цивілізацій насунулась криза, яка навіки змінила острів Пасхи, перетворивши його з носія однієї з найвеличніших культур світу на бездушну й мертву пустку. Непомірне й бездумне використання природних ресурсів обернулося жахливою катастрофою. Спочатку зникли ліси. Затим почалася швидка ерозія ґрунтів і як наслідок — різке зменшення врожайності. Морські птахи відцуралися острова: їм більше ніде було гніздитися. Без деревини рапануйці не могли зробити нормальних човнів, аби поплисти на рибалку в океан.

У результаті острів Пасхи більше не міг прогодувати ту кількість ротів, яка його населяла. Роботи над зведенням моаі враз припинилися. Покинуті напризволяще статуї так і лишилися в каменоломнях Рано Рараку, посеред пагорбів по дорозі до своїх аху. Потому найнижчі верстви рапануйського суспільства (кіо, маорі та воїни паоа) зчинили революцію. «Довговухі» були винищені, а острів поділено між окремими кланами.

Революція проте аж ніяк не вирішила насущних проблем. Багато природних процесів набули незворотного характеру. Ресурсів ставало менше. Почастішали сутички між окремими кланами, які мусили постійно захищати власну територію від зазіхань сусідів. Моаі, котрі символізували силу мана, яка, згідно з повір’ями, захищала певну сім’ю, стали об’єктом систематичних атак. Одного за одним велетнів скидали з аху, аби підірвати моральний дух супротивника та зменшити мана ворожого клану.

Звісно, як і після кожної добропристойної революції, в країні (цебто на острові) почалась вакханалія. Рапа Нуї захлинувся в міжусобних війнах між окремими кланами. Ресурси остаточно вичерпувалися, аборигени жерли один одного, з істеричним завзяттям руйнували аху. Віра в старих богів похитнулася. Моаі падали один за одним, однак жоден з духів їхніх предків не повстав на захист, небеса не розверзлися і не почали поливати все навкруг вогнем праведного гніву, щоби помститися за таку зневагу до традицій прародителів. У суспільстві, яке вже нависало над прірвою анархії, виникла гостра потреба у свіжій ідеології, абсолютно новій релігії, котра прийшла б на зміну старим звичаям та такому ж безглуздому, як і загадковому, культу моаі.

Відтак приблизно у 1680 році матато’а, воїни острова Пасхи, вигадали новий культ бога Маке-маке, який створив людину. Замість важкого й виснажливого спорудження моаі, кебетливі воєначальники придумали тангата-ману (tangata manu) або культ людиноптахів.

Головною формою цього культу стало особливе щорічне змагання, учасники якого повинні були доплисти до острівка Моту Нуї, що неподалік вулкана Рано Кау, і розшукати першими яйце темного крячка (рап. manutara, лат. Sterna fuscata). Спеціально для цього на схилі вулкана збудували церемоніальне селище, яке назвали Оронґо.

Оронґо складається з п’ятдесяти чотирьох будинків, зроблених у формі човнів і складених з плоских каменів. Зазвичай у будинках ніхто не жив. Їх використовували протягом кількох тижнів у році для поклоніння богові Маке-маке та підготовки до тангата-ману. Однією з особливостей Оронґо є численні петрогліфи[44] із зображеннями страхітливого Маке-маке та людиноптахів.

Отож, кожної весни на Моту Нуї прилітали зграї крячків і починали вити гнізда. Приблизно в цей час в Оронґо скликалися загальні збори, де лідери кланів показували своїх хопу (представників). Після того вибрані учасники тангата-ману спускалися вниз до води по крутій скелі, вплав добиралися до Моту Нуї, де чекали на приліт перших крячків. Іноді чекати доводилося тижнями. Той, хто схопив перше знесене яйце, мусив плисти назад і дертися на кручу, тримаючи його в руці. Якщо яйце розбивалося, остров’янин вибував зі змагання. Воїн, котрий першим зміг розшукати яйце і, уникнувши акул, які кишіли в океані, доправив його до Оронґо, оголошувався «людиноптахом року». Його наголо стригли і відводили в спеціальний будиночок, де він мусив жити на самоті протягом року. Від цього моменту персона переможця оголошувалася священною — табу, а сам він діставав особливі повноваження.

Ми з Яном залишили мопед на невеликому рівному майданчику без каміння та чагарів на самісінькій вершині з північно-західного боку вулкана Рано Кау. Перед моїми очима, наче на долоні, розкинувся велетенський кратер, більший ніж кілометр у діаметрі. Відразу коло наших ніг починалася майже прямовисна прірва, яка тягнулась аж до сріблястого озера на дні згаслого вулкана. Ліворуч, залиті яскравим сонцем здіймалися пагорби, над якими царював могутній конус Маунга Тереваки. На заході та півдні непорушно застигла шорстка і блискуча гладінь Тихого океану.

Від того місця, де ми стояли, до Оронґо вела ледь помітна стежка, що звилася на самісінькому краєчку кратера.

Селище Оронґо охороняється. Надто вже часто сюди навідуються йолопи, яким так і сверблять руки прикрасити петрогліфи з рапануйським зображенням бога Маке-маке власними закарлючками або ж залізти в один з церемоніальних будиночків. Перед входом у поселення на вершині жерла Рано Кау стоїть невелика хижа, де постійно чергує парковий рейнджер, високий літній чилієць з вольовим підборіддям та добрими карими очима.

Коли ми з Яном видряпалися на останній кряж, він саме куняв на плетеному кріслі, вигріваючись на сонечку під стіною своєї халабуди. Помітивши нас, рейнджер підвівся і привітно замахав рукою. Ми замахали у відповідь, продовжуючи вишкрябуватись до входу в Оронґо.

Звали чилійця Карлос Салінас, про що сповіщав вицвілий на сонці бейдж, приколотий до строгої безрукавки кольору хакі.

Ми привіталися, Карлос запросив нас до свого вутлого будиночка. Всередині стояв зачовганий стіл, два стільці, кілька архаїчних шафок і телефонний апарат. Перший телефонний апарат, який я побачив на острові.

— Така у нас процедура, — розтлумачив парковий рейнджер. — Кожен, хто вступає в Оронґо, мусить розписатися в журналі.

Він відчинив одну з шаф і витяг звідти товстенний зошит у твердій палітурці, що правив за реєстраційний журнал. У ньому містилася коротка інформація про всіх, хто відвідував Оронґо (іншими словами, про всіх, хто відвідав острів Пасхи). У верхній частині зошита була акуратна розкреслена шапка таблиці, позначаючи, що саме слід писати в журналі: «Full name», «Place of residence», «Nationality», «Occupation», «Age», «Place of stay on Rapa Nui»[45]. Ян першим взяв ручку і акуратно вписав у кожну колонку: «Jan Fidler, Stockholm (Sweden), Swede, lecturer, 43 years old[46], Cabañas Hinariru[47]». Я тупцяв за його спиною, однією ногою стоячи на вулиці, — так мало місця було у тій рейнджерській халабуді.

Потому мій товариш вручив ручку мені. Я схилився над столом і почав черкати: «Maksym Kidruk, Kyiv (Ukraine), Ukrainian…». Дійшовши до колонки «Occupation», зам’явся. Що б його написати? Розгублено глипнув на Карлоса, покусуючи кінчик кулькової ручки. Чилієць лишався нарочито байдужим, певно, зміркувавши, що перед ним синок грошовитих батьків, який не знає як відрекомендуватись. А я таки справді не знав… Чорт забирай, хто я такий насправді? Ким я є в цьому житті?… Може, нашкрябати «PhD-student»[48]? Але мене замалим не вивертало при одній згадці про аспірантуру і ледве не кидало в корчі, коли я пробував уявити себе за викладацькою кафедрою. Підписатись як «writer»[49]? Не хочу. З мене такий письменник, як із Торквемади нянька.

Карлос терпляче ждав, проте Ян не стримався і буркнув:

— Чого завис? Пиши «космонавт» або «спеціаліст із підводного скелелазіння»… ну або хоча б «розкрадач перуанських гробниць».

Я відмахнувся від нього, а тоді нашвидкуруч дописав: «…wayfarer[50], 25 years old, Cabañas Hinariru».

Чилієць прийняв зошит з моїх рук і пробіг очима записи. Було помітно, що його погляд спинився на моїх каракулях. Затим Карлос ледь помітно всміхнувся, в його карих очах зблиснуло зацікавлення. Він неквапом проговорив:

— Знаєш, ти перший українець, якого я зустрів на острові. А я працюю охоронцем парку уже безмаль тридцять років.

Я лиш мотнув головою, не знаючи що відповісти. Однак небавом у моїй голові зародилася цікава думка.

— А у вас є реєстраційні журнали за минулі роки? — поцікавився я у чилійця.

Карлос крутнувся на стільці і вдруге розчахнув шафку.

— Ось тут усі, — мовив він. — За останні років десять-п’ятнадцять.

— Не могли б ви… — почав я. — Ну, чи не міг би я продивитися хоча б кілька таких зошитів? Звісно, якщо це не суперечить правилам.

Карлос зрозумів мене і, лукаво підморгнувши, виклав переді мною з десяток потертих папок:

— Бери дивись. У них нема нічого секретного.

Я згріб журнали зі стола і поклав собі на коліна. Ян узяв кілька зошитів собі.

— Шукай будь-кого з підписом «Ukrainian» у графі «Nationality», — дав чітку установку товаришеві.

Затративши хвилин двадцять, ми пробігли майже всі записи. Я знаходив підписи французів, чилійців, американців, німців, голландців, британців, канадців, навіть кілька осіб з Росії, одначе на слід українця так і не натрапив. Щоправда, я міг ненароком проґавити якогось співвітчизника, адже для того, щоб продивитися всі журнали ретельніше, знадобилося б значно більше часу. Втім, Карлос лишався категоричним: за його словами, я був першим українцем, який на його пам’яті піднявся до Оронґо. Зрозуміло, я миттю напнув груди колесом, уявляючи, що став першим представником України, якого занесло в такий глухий і важкодоступний куточок планети. На жаль, гордість переповняла мене не так уже й довго, оскільки через кілька тижнів після повернення в Україну я знайшов інформацію про те, що принаймні один українець відвідував Рапа Нуї аж у далекому 1804 році.

Зрештою, розпрощавшись із рейнджером, ми залишили сторожову халабуду Карлоса і піднялися в Оронґо.

Рано Кау є однією з найвищих точок на острові, здіймаючись майже на чотириста метрів над рівнем моря. Через це, щойно ми вступили в церемоніальне селище, нелюдський вітер напустився на нас, наче скажений сторожовий пес. Він шматував наш одяг, куйовдив волосся, забивав подих, напаковуючи солоними бризками рот і ніздрі.

За нашими спинами зяяла страхітлива кілометрова вирва вулкана. На її дні виблискувало в променях сонця затягнуте латками очерету неглибоке озеро. За кілька метрів попереду починалася круча, що прямовисно тягнулась аж до води. На неширокій смужці рівної землі затиснутій поміж двома прірвами, тулилося два ряди присадкуватих будиночків, складених з пласких каменів. Неподалік від острова з води стриміли Моту Іті та Моту Нуї, більше схожі на обліплені мушлями й водоростями крихітні поплавки, ніж на острови.

На протилежному кінці селища ми знайшли кілька велетенських каменів, вкритих різними петрогліфами. Серед малюнків переважали зображення людиноптахів: дивних істот з тулубом людини та головою птаха. Деякі з людиноптахів тримають в руках яйце.

Якби ви спитали мене, як я ставлюсь до Оронґо, петрогліфів та людиноптахів, я не зміг би дати однозначної відповіді. Звісно, це все доволі цікаво, але… якось кисло й примітивно. У порівнянні з десятиметровими статуями, розкиданими по всьому острові, кам’яні будиночки Оронґо та нехитрі зображення, надряпані на скелях, видавалися мені якимось недолугим жартом, історичним непорозумінням.

На відміну від мене, Ян дуже швидко, ще до того як ми вступили в Оронґо, сформував свою думку про культ тангата-ману. Він його просто ненавидів.

На початку книги я згадував про те, що мій товариш колись жив у Росії, завдяки чому він трохи знається на російській історії і може непогано лопотіти російською. Щобільше: коли його щось дуже розізлить, Ян завше переходить на російську, справедливо вважаючи, що ні чеська, ні шведська, ні навіть англійська не можуть вповні передати імпульсивного й справедливого обурення. Так ось, начитавшись у бібліотеці всіляких статей про історію Рапа Нуї, чех, хильнувши якогось вечора забагато пива, провів у голові аналогію між боротьбою «довговухих» з «коротковухими» та Жовтневою революцією в Радянському Союзі. Порівняння було, зрозуміло, не на користь острова Пасхи.

— Чьортава птіца-пралєтарій! — голосно лаявся мій товариш, вештаючись мов приблуда посеред Оронґо, з непередаваними зневагою та презирством зазираючи у невисокі входи будиночків. — Гнусниє бунтавщікі, унічтожа́ть такую цивілізацию! Тут еті, как іх? Пєрєд німі билі еті… длінно… длінно…

— Длинноухие, — підказую я.

— Да-да, імєнно! Длінноухіє! — продовжує Ян. — Оні строіть моаі, многа работать, трудіцца, дєлать большой-большой культура! Ставіть такіє вєлічя… е-е-е… вєлічя…

— Величественные?

— Да-да, вєлічяствєнниє статуі! А потом прішлі еті грязниє рабочіє і началі всьо ломать, началі всьо рушить! А потом прідумалі сєбє какую-то глупую птіцу, чтоби моліцца. Ти мнє скажи, кому нужни еті пєтрогліфи? — бідкався мій товариш, обурливо тицяючи пальцем на зображення людиноптаха на камені. — Ето же совсєм нєінтєрєсно! Пригать со скали і пливут за яйцом! А? Дуракі! Лучше би взялі і попробовалі моаі построіть!

Я тихенько підсміювався, тиняючись слідом за товаришем. Щоправда, Яна на довго не вистачило.

— Всьо, я ухожу, — заявив він, — мнє здесь больше нєітєрєсно!

В принципі, я теж не мав великого бажання лишатися на вершині вулкана, де від сильного вітру вже починали сльозитися очі. Зробивши наостанок кілька знімків, ми почали сходити вниз.

Спускаючись, Ян напоровся на якусь брилу, сховану під густим трав’яним килимом. Розгорнувши траву, чех узрів широкий плоский камінь, на якому красувався… ще один петрогліф із зображенням людиноптаха.

— Тьфу! Опять птіца-рабочій! — закричав мій напарник. — Нінавіжу!

А тоді широкими кроками, майже не дивлячись під ноги, ризикуючи шугонути долі та зломити собі карк, закрокував до того місця, де ми залишили «дирчик».

Мені завжди щастило на цікаві (а головне — незаплановані) зустрічі та події у подорожах. Минулого року під час мандрівки до Мексики я здибався спочатку з музикантами «In Flames», моєї улюбленої death-metal групи, які летіли з Мілана в Париж у рамках промо-туру чергового студійного альбому, а потім уже в Парижі натрапив на Емануеля Стюарта, колишнього тренера чемпіона з боксу у надважкій вазі Леннокса Льюїса і нинішнього тренера Володимира Кличка.

Цьогорічна Експедиція також не стала винятком. Насамперед нам з Яном пощастило потрапити у кипучий коловорот подій, пов’язаних з антипрезидентськими заворушеннями в Куско. Хтось, звісно, може сказати, що така халепа — вельми сумнівне «щастя», та все ж мені було втішно відчути себе частинкою історичних подій, навіть якщо ці події могли закінчитись для Експедиції сумно. А ось тепер на острові Пасхи ми з напарником мали приємність побачити на власні очі історичний матч між футбольним клубом «Коло-коло» та місцевою командою «Рапа Нуї».

Попервах я не надав жодного значення майбутньому поєдинку. Чесно кажучи, я футбол взагалі не люблю. Двадцять два лобуряки гасають полем і копають шкіряний м’ячик… Поясніть мені, що тут цікавого? Більше полюбляю бокс, де важить індивідуальна майстерність і характер кожного з бійців. Колись, щоправда, я любив футбол, можна навіть сказати обожнював. Але пристрасть минула після домашньої гри київського «Динамо» з мюнхенською «Баварією» у півфіналі Ліги Чемпіонів, під час якої динамівці вигравали 3:1 і під час матчу рвали німців на шматки, але в результаті примудрилися звести матч до нічиєї 3:3. Тоді я трохи розстроївся, викинув з дев’ятого поверху клавіатуру від свого комп’ютера і замалим не відірвав кілька секцій від радіатора у своїй кімнаті. Після того не дивився футбол років п’ять.

Через це, залишаючи Оронґо, я нічого особливого від футбольного вечора не очікував. «Подумаєш, пересічний товариський матч між двома пересічними чилійськими командами», — міркував собі. Одначе я дуже сильно помилявся. По-перше, та гра не була звичайним поєдинком, оскільки офіційний футбольний матч, який відбувається на острові Пасхи, вже сам собою не може бути пересічним. По-друге, у ньому брали участь зовсім не дворові команди. Одна з них — столичний гранд, найвідоміший і найбільш титулований клуб Чилі, інша — любительська збірна найвіддаленішого острова світу, сформована з одинадцяти кремезних, волохатих остров’ян, від голови до п’ят вкритих пірсингом й татуюваннями.

Матч почався о четвертій пополудні.

Поки ми спускалися з Оронґо в Ханга Роа (Ян усю дорогу не припиняв запекло чортихатися і тицяти дулі в бік Рано Кау), погода різко зіпсувалася. Для зими в Океанії це цілком звично. Від центру острова тісною отарою валили низькі набучавілі хмари, подекуди скропляючи землю ріденькою мжичкою.

Коло стадіону зібралося все населення острова Пасхи, від найменших рапануйчиків до статечних дідусів та бабусь. Місць для всіх, хто бажав подивитися матч, зрозуміло, не вистачило. Втім, кмітливі остров’яни понаставляли на дорозі, що втиснулась поміж футбольним полем та океаном, вантажівок і пікапів, дозволивши усім охочим залізти на дахи та кузови.

Навпроти центрального кола зібралась чимала група підтримки місцевої команди. Вони притягли з собою рапануйські прапори, барабани та купу напівголих засмаглих дівчат. З протилежного боку стадіону, оточені полісменами, розташувалися «ультрас» відомого столичного клубу. Їх було значно менше, аніж прихильників ФК «Рапа Нуї», одначе вони здіймали гамір на кілька сотень децибел вищий. Зразу видно — професіонали.

Тож навколо майданчика зібралися абсолютно всі, хто в той час знаходився на острові: як аборигени, так і заїжджі мандрівники. В цей час можна було йти і безсоромно розграбовувати будинки рапануйців, перекидати моаі, підривати динамітом аху, бомбувати графіті на каменях Оронґо, словом, бешкетувати як кому заманеться. Ніхто навіть вухом не повів би — всі пошурували на футбол!

Ми з Яном прослизнули між поліцейськими редутами на поле, вмостившись акурат за воротами, і приготувалися спостерігати за перипетіями на полі. Поряд з нами просто на вогкій від мряки траві розкинулося півтора десятки остров’ян та кілька кудлатих собак.

На початку команди грали на рівних. На двадцятій хвилині рапануйська збірна навіть примудрилася першою закотити м’яч у ворота суперника, одначе гол не зарахували через, як на мене, дуже спірний офсайд. Скидалося на те, що славнозвісні чилійці недооцінили суперника: високі й витривалі аборигени доволі непогано справлялися з професійними форвардами і хавбеками «Коло-коло». Втім, незабаром майстерність все ж далася взнаки. Наприкінці першого тайму гості затовкли перший м’яч у ворота місцевої команди. У другому таймі, певно, отримавши чималого прочухана від тренера, «колокольці» схаменулися, забігали мов очманілі і почали грати на повну. Атака йшла за атакою і зрештою рапануйці посипались. За десять хвилин у середині тайму вони пропустили ще три голи (один з пенальті). Матч так і завершився з рахунком 0:4 на користь «Коло-коло».

Незважаючи на програш рідної команди, остров’яни весь вечір святкували, напивалися до поросячого вереску і танцювали пристрасні полінезійські танці.

Попри численну ораву журналістів та дикий ажіотаж серед місцевого населення, матч видався мені чимось прозаїчним. Вперше я задумався про те, що нам з Яном довелося споглядати щось справді виняткове, так би мовити, подію вселенського масштабу, аж після повернення до Сантьяго.

Ми зупинилися на квартирі у Оскара та Хейді (тих самих, через яких нам вдалося зв’язатися з Ванею та Аною Марією), де мали провести чотири дні перед вильотом до Мадрида. Тож тільки-но ми зайшли у квартиру, Оскар та Рейді налетіли на нас і закидали запитанням:

— Як там «Коло-коло»?!! Ви їх бачили?!! Вам сподобався матч?

— Ну так… Щось трохи бачили… — в’яло відповідали ми з Яном.

— О, Боже, ви були так близько біля «Коло-коло»! — наших чилійських друзів аж трусило від захвату. — Ми просто не можемо повірити, що вам пощастило бути на такому матчі!

Попри таке без перебільшення істеричне піднесення, яке накрило наших друзів, я все ще не хотів вірити в унікальність побаченого матчу.

Вдруге в мою голову закрались підозри про те, що гра між «Коло-коло» та «Рапа Нуї» все ж була не зовсім простим матчем, під час вечері в одному з барів у центрі Сантьяго. У дві руки наминаючи картоплю фрі, я краєм ока глипав на телевізор, підвішений в одному з кутів зали. Після рекламного блоку на екрані з’явилася симпатична дівчина і почала щось розказувати. Побачивши її, я ледь не вдавився.

— Слухай, я десь її бачив, — звернувся я до Яна. — Це якась чортівня! Звідки я можу знати дівулю з чилійського телебачення?

Ян звів очі на телевізор і прижмурився. За хвилину він впізнав ведучу.

— Вона була на острові Пасхи. Робила репортаж про матч.

І тоді я миттю все пригадав…

Наступного дня Оскар приніс мені газету, в якій була надрукована величезна стаття з фотографіями, повністю присвячена історичному матчу. Я й досі її зберігаю, наче воєнний трофей.

А проте по-справжньому осягнути винятковість товариського поєдинку я зміг лиш після повернення додому. Один мій товариш, зустрівши мене відразу після прильоту, замість того, щоб поцікавитися, як я доїхав, чи, скажімо, як провів час на острові Пасхи, схвильовано запитав:

— Чувак, ти бачив футбол?!!

Спочатку я не врубався, до чого він хилить.

— Який футбол? — перепитую.

— Матч століття на острові Пасхи! Там до них приїжджала головна чилійська команда… На кшталт нашого «Динамо» (Київ)… Блін, не пригадую її назви!

— Може, «Коло-коло», — здивовано бурмочу.

— О! Точно! «Коло-коло»! Назва така кумедна, наче «Кока-Кола».

Відтак я поплескав друзяку по плечі й пихато прогугонів:

— Чувак, я весь матч просидів за самісінькими воротами і бачив усі голи.

— Та-а-ак! Це мега круто!..

— Слухай, а звідки ти дізнався про гру? — через якийсь час спитав я.

— По «1+1» про неї розказували. По-моєму, про матч розтрубили на весь світ: це ж уперше з часів зародження футболу володар Кубка Лібертадорес приїжджав на товариський матч на острів Пасхи!

От тоді я нарешті розторопав, що цілком випадково став свідком одного з найбільш знакових футбольних поєдинків за всю історію Південної Америки.