Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Анакена

Вітер стугонів, надимав кофту і роздратовано шматував шорти. Мружачись від солоних бризок, що наче піщинки в пустелі заліплювали лице, я переминався з ноги на ногу на слизькому камінні, нависаючи над самісінькою прірвою. Ян сидів навпочіпки, ледве втиснувшись у безпечну розщелину між скелями на березі, метрів сім від мене, тримав у руках мій бінокль та похідну сумку.

— Чувак, у тебе точно не всі клепки в голові, — промовив мій товариш.

Лівою рукою я тримався за скелину, на око оцінюючи відстань до наступного виступу. Далеко піді мною, то опускаючись, то підіймаючись, бурувала вода. Через величезну кількість підводних каменів вона пінилась, бурчала і булькала, неначе киплячий бульйон у каструлі. Трохи нижче і праворуч зяяла пащека велетенського гроту. Я знав цей грот, бо читав про нього у книзі Тура Хейєрдала. То була одна з печер, куди якоїсь ночі норвежця привели остров’яни, щоби показати свої родові камені. Звісно, артефактів у підземеллі вже давно нема, втім, мене легше було пристрелити, чим відмовити від спуску в грот, попри те, що вхід до нього знаходився на стрімкій кручі, що нависала над океаном. Туди ж лазив сам Тур Хейєрдал!

До печери лишалося зовсім небагато: перестрибнути через двометрову розщелину, вчепитися в скелю на протилежному боці, після чого спуститися трохи вниз. Двометровий просвіток, на дні якого яворилась вода, — не така вже й складна перешкода, якщо… є від чого відштовхнутися. Одначе я був у кросівках, через що погано відчував ступнями опору і раз за разом сковзав на скелі. Щоправда, на каменях довкола острова Пасхи інакше не можна. Або ти взутий і ризикуєш щомиті послизнутися й шубовснути у воду (це в кращому випадку, в гіршому — гримнутися довбешкою об камінь, в результаті чого вона, найбільш імовірно, трісне наче перестиглий кавун), або ж ти босий, але стоїш немов на голках, розігрітих до тисячі градусів. Мене, чесно кажучи, дуже дивував той факт, що Тур Хейєрдал забирався у цю печеру вночі…

— Мен, ти хоч розумієш, що коли хряснешся вниз, то доведеться викликати бригаду скелелазів із Сантьяго, аби те, що від тебе лишиться, звідти витягли, — пробував напоумити мене Ян. — Лізь назад і поїхали в Анакену!

— Тур Хейєрдал сюди лазив, значить, і я полізу! — розумним тоном прорік я, намацуючи ступнями надійнішу підпору.

— Те, що Хейєрдал не звернув тут собі карк, ще не значить, що не звернеш його ти!

Взагалі-то ми вже мали б валятися на м’якенькому піску посеред пляжу Анакенської бухти, але півгодини тому завернули трохи не туди.

То все я винен: щось намудрував з картою, через що Ян занадто рано повернув праворуч, не доїхавши якихось п’ять сотень метрів до повороту на Анакену. В результаті ми все ж спустилися до води, однак потрапили на інший, страшенно вузький і оточений грізними темно-багряними скелями пляж під назвою Овахе.

— Якщо я… е-е-е… не тойво, — сказав я, зазираючи в провалля. — Забереш собі мою колекцію дисків «Iron Maiden».

Чех лиш роздосадувано хитав головою. Я тим часом набрав у груди повітря і скоромовкою пролепетав:

— Раз на тиждень стирай з них пилю-у-у…

Затим переніс усю вагу на праву ногу, блискавично відштовхнувся нею від скелі і всім тілом рвонув через урвище.

— …ку! Уф!

Все. В дуже незручній позі (хоча, яка, в біса, різниця, у якій позі, головне, що дострибнув) я приклеївся до протилежної стіни. Гострі виступи муляли ребра, з подряпин на колінах та долонях сочилася кров, але я намертво закріпився на майже прямовисній кручі. Вхід у грот знаходився акурат під карнизом, на якому я стояв.

Чіпляючись пальцями за камені, я зігнувся навпіл, поволі нахиливши корпус. Потому, вивільнивши ноги, опустив їх донизу і повис на витягнутих руках навпроти продовгуватого лазу в підземелля. Ноги не діставали до твердої землі, одначе вона мала бути десь зовсім поряд. Розхитавшись, наче на гойдалці, розтиснув пальці і… за мить опинився всередині родової рапануйської печери, унікального місця, яке віками лишалося табу.

Звідкись згори долинув приглушений голос мого товариша:

— Ти як там? Голова ще на місці?

— Сорок секунд, політ нормальний, — жартома відрапортував я.

Склеп виявився не дуже глибоким. Він мав майже правильну півсферичну форму з радіусом три — чотири метри в основі, і був достатньо просторим, оскільки я міг стояти в центрі на повен зріст, майже не згинаючись. Усередині було пусто, якщо не зважати на нагромадження великих каменів коло протилежної стіни. Як вони потрапили у склеп, невідомо. Можливо, лежали тут від того часу, коли сформувався грот. Печера мала ще один вихід, який, проте, був настільки загромаджений нерівними прибережними скелями, що ззовні лишався практично невидимим. Я підійшов до другого отвору і визирнув назовні. Перед очима проступив брудний півмісяць пляжу Овахе, на який одна за одною накочувались хвилі… Саме в цьому місці майже сотню років тому висадився після корабельної аварії капітан Бенсон та члени його команди.

Після полудня ми залишили Овахе і, обігнувши велетенський прибережний пагорб, зрештою перебралися до Анакени.

При в’їзді в бухту розкинувся розкішний пальмовий гай. Анакена — мабуть, єдине місце на всьому острові, схоже на нормальний острів Океанії, а не на безлюдну здичавілу пустку. Відразу за переліском здіймалося аху Нау Нау. З невідомих причин моаі на цьому аху збереглися значно краще за будь-які інші статуї на острові. Носи та губи титанів настільки чітко проступали на обличчях, що здавалося, були витесані тільки вчора. Можливо, королівське табу досить довго захищало це місце навіть після того, як будівники кам’яних велетнів були винищені, а острів захлинувся в міжусобицях. Крім того, у чотирьох моаі з платформи Нау Нау на головах красувалися червоні пукао, теж у бездоганному стані.

Після аху починався неширокий пляж, вкритий білим кораловим піском. З боків бухти здіймалися скелясті пагорби, захищаючи Анакену від вітрів із заходу та сходу. Завдяки їм висвітлене піском блакитне плесо затоки постійно лишалося нерухомим, наче скло.

Саме тут я, пригадую, познайомився з Мокомае, остров’янином, який уже зовсім скоро відіграє в моєму житті немалу роль.

Я валявся горілиць на піску і, розкинувши руки, дивився в безхмарне небо. Обсихав після купання. Ян, підійшовши до самого краю води, роздивлявся у бінокль горизонт. Окрім нас на пляжі нікого не було.

Зненацька до мене долинули ледь чутні звуки кроків по піску. Вивернувши голову, я зазирнув углиб пляжу і побачив, що до нас наближається високий кремезний рапануєць з довгим волоссям, зав’язаним у ґульку на тім’ячку, тримаючи в руках довгий ніж, схожий на мачете. З гульки стирчало кілька м’яких, вузьких і довгих пір’їн. Його передпліччя, шию, литки на ногах рясно вкривали татуювання, вздовж зовнішньої сторони на кожній нозі були витатуювані рядки з символами ронго-ронго. Очі закривали темні окуляри.

Помітивши, що я витріщаюсь на нього, абориген посміхнувся і мовчки кивнув мені. Я сів на піску, повернувся до нього і кивнув у відповідь.

— Іа-о-рана! — привітався він, наблизившись.

— Іа-о-рана! — відказав я.

Неподалік росла висока кокосова пальма, ледь нахилена в бік океану.

— Кокосів хочеш? — знічев’я спитав остров’янин англійською.

Я поглянув на пальму, не дуже розуміючи, до чого він хилить. Пучок твердих зелено-сірих плодів відділяло від землі добрих вісім метрів. Утім, я ствердно кивнув.

Абориген діловито запхав ніж за пояс і підійшов до товстенного стовбура. Затим вперся в нього обома руками, обхопив його ногами і легко й зграбно, немов мавпа, поліз до вершечка пальми. Від здивування я аж рота роззявив. Усього за кілька секунд остров’янин опинився на самісінькому вершечку дерева, сховавши голову між пальмовим листям.

Ян у цей час забрів аж на протилежний бік затоки. Він одразу запримітив, що коло пальми діється щось незвичайне, спинився і наставив на дерево бінокль.

— Ти на хріна його туди загнав? — загорлав чех, узрівши, як рапануєць вихором злетів по стовбуру і заховався серед щільного пучка довгастих темно-зелених листків. — Залиш у спокої нещасного аборигена!

— Це не я! — кричу йому у відповідь. — Я нічого йому не робив. Він туди сам поліз!

— З якого дива?

— За кокосами!

Мій товариш повісив бінокль на шию і пошурував до мене вздовж берега. Коли він наблизився, остров’янин якраз почав скидати згори перші плоди. Жовтуваті кокосові горіхи розсікали повітря наче авіаційні бомби і глухо врізалися в пісок. Затамувавши подих, ми з Яном спостерігали, як абориген, спритно обвившись ногами круг стовбура й утримуючи себе лиш однією рукою, іншою вправно відсікав плоди. Широкий довгий ніж тільки й мигтів у повітрі.

Зрештою, назбивавши цілу дюжину кокосів, абориген почав спускатися. Спочатку він скинув на землю ножа, потому, обхопивши стовбур обома руками, поволі з’їжджав униз, поперемінно опускаючи то руки, то ноги, напружуючись і вигинаючись при цьому, наче гусениця.

Ми допомогли рапануйцю зібрати розкидані плоди, після чого розсілися колом на піску. Остров’янин поклав перед собою невеликий плоский камінь, який хтось завбачливо приховав за стовбуром пальми, потім умостив на нього кокос і з розмаху рубанув плід своїм гострим мачете. Горіх хруснув, і на жовто-зеленій товстій шкаралупі розійшлася тріщина, звідки одразу почала сочитись прозора рідина.

— Нате, пригощайтесь, — по-товариськи мовив хлопець.

Попервах я дещо загаявся, через що зміг проковтнути лиш кілька останніх краплин, що скапували через шпарку, і зовсім нічого не відчув: усе молочко витекло на пісок. Але, наступного разу я вже тримався напоготові, вихопивши кокос з-під рук аборигена, щойно на плоді з’явилася тріщина від удару ножем. Незважаючи на спеку, молочко було прохолодним і дуже солодким на смак. Наступний розщеплений кокос потрапив до Янових рук, і лиш тоді остров’янин розколов плід для себе.

— Як тебе звати? — спитав я, облизуючись.

— Мокомае. А тебе?

— Я — Макс, а оце мій товариш, Ян.

— Звідки ви?

— Я з України, Ян зі Швеції.

— Круто… А я тут живу, — сьорбаючи кокосове молоко, проказав Мокомае. — На Рапа Нуї.

— Це теж круто, — замріяно прогугносив я. — Чим ти займаєшся?

— Танцюю полінезійські танці. Власне, я сам — хореограф, але заодно ще й виступаю. Разом з дівчатами. Це круто. Сьогодні ввечері у мене концерт у барі на авеню Текена. Приходьте, я проведу вас без квитків. Буде багато хорошого пійла і неслухняних дівчисьок…

— Ми прийдемо, — запевнив його я. — Ми обов’язково до тебе навідаємось.

— А ще у мене є тату-салон… — ніби між іншим доказав остров’янин.

Розправившись з кокосами, Мокомае спитав, чи ми, бува, не хочемо ще. І я, і Ян заперечно замахали головами. Не знаю як чех, але я відчував, що з мене досить, позаяк всередині все аж злипалося від солодкого мов мед кокосового соку. Після того наш новий знайомий скупався в затоці і налаштувався повертатися назад у Ханга Роа.

— Приїжджайте сьогодні ввечері на хулу[52], — нагадав наостанок абориген.

Я ще раз запевнив його, що ми обов’язково прийдемо.

Втім, на превеликий жаль, нам не вдалося скористатися запрошенням Мокомае. Того вечора по дорозі назад до Ханга Роа нас підстерігала чергова дорожня пригода…

В одній зі своїх книг Любко Дереш написав, що не любить творів, де є посилання на відомі анекдоти. Не любить тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються загадкою, а відтак втрачається їхній перчений контекст. Тому, перш ніж посилатися на якусь хохму, краще завжди розповідати її повністю. Так ось, слухайте:

«Чоловік зібрався на рибалку. Прийшов він, значить, до річки і вмостився на своєму улюбленому місці, на березі лиману, закритого з усіх боків стіною очерету. Щойно він закинув вудилище, як десь здалеку з-за комишів донеслося істеричне: «Та пішли ви всі в дупу!». Рибалка прислухався, але нічого більше не почув. Відтак він заспокоївся, втупившись у нерухомий поплавок.

Зненацька над водою розбірливо пролунало вдруге:

— Та пішли ви всі в дупу!!

Цього разу репетували вже ближче, голос видавався вкрай розпачливим. Рибалка переполошився, зміркувавши, що там, либонь, недобре щось коїться. Видно, лупцюють там когось. По-дорослому.

За хвилину чи дві вигук повторився:

— Та пішли ви всі в дупу!!!

На цей раз горлали зовсім поряд, через що рибалка страшенно перелякався і, покинувши вудилище, зірвався на рівні ноги. Він уже готувався ушиватись геть, коли це раптом помітив самотнього дідуся, котрий неспішно випливав із-за очерету у маленькому човні, незграбно махаючи короткими веслами.

— Слухайте, діду, а чого ви на веслах гребете? У вас же мотор є.

— А-а-а! Пішли ви всі в ду-у-у-пу!!!».

…Ми з чехом засиділися в Анакенській бухті допізна.

Сонце давно закотилося за скелі, що обступають Анакену із заходу. На чистому безхмарному небі повільно загусала темрява, вичавлюючи з себе перші цятки безпристрасних зір. Я сидів на ще теплому піску і розмірковував про те, що, мабуть, недарма тут колись селилися королі. Анакена виявилась справжнім райським куточком — нерухоме плесо океану, безлюдний піщаний пляж, пальми, зорі… Мені страшенно не хотілося їхати назад до Cabañas Hinariru. Втім, накупавшись, ми з Яном відчули страшенний голод, а тому за годину після заходу сонця вирішили повертатися.

Поки обтиралися рушниками, переодягалися і збирали речі, надворі повністю стемніло. Через кілька хвилин, пробравшись у повній темряві через пальмовий гай, ми зрештою підійшли до мопеда, неспішно надягли на голови шоломи, затим Ян завів двигун і…

— Слухай, чувак, — розгублено промимрив чех, — а у нас не працює фара…

— Яка? — спитав я, так наче у мопеда було дві чи більше фар.

— Ота, що має, бляха, світити нам на дорогу.

— А-а… І чому вона не працює?

— Звідки я знаю, чому? — мій товариш смикав туди-сюди вимикач, але світло так і не з’являлося.

На цілому мопеді з усіх освітлювальних приладів працювали тільки бокові жовтенькі лампочки, що позначали повороти.

Від Анакени до Ханга Роа пролягає практично пряма дорога довжиною кілометрів дванадцять–тринадцять. Треба сказати, доволі непогана дорога. Звісно, якщо їхати по ній зі справними фарами.

Ми з чехом довго радилися й сперечалися, вирішуючи, як нам далі бути, в результаті чого прийняли рішення теліжитися до селища без світла. По-перше, очі вже трохи призвичаїлися до темряви, а по-друге, у нас просто не було іншого виходу.

Нас урятувало те, що ніч видалася ясною. В легкому місячному світлі дорога дійсно непогано проглядалась. Від’їхавши на кількасот метрів від Анакени, Ян обернувся до мене і гукнув:

— Усе буде пучком, чувак! Шлях прекрасно видно. За півгодини будемо вдома.

А потім впевнено піддав газу. Я хотів сказати у відповідь щось підбадьорливе, коли раптово відзначив, що… дорога зненацька обірвалася. Ну, цебто, вона не обірвалася, а просто завернула праворуч, а от ми продовжили нестися прямо. «Дирчик» почало трясти й колошматити, мов у гарячці, під колесо потрапив великий камінь, вибивши кермо з Янових рук, і ми, неначе двоє плавців на змаганні з синхронного плавання, одночасно задерши ходулі до неба, шугонули кудись у прерії. Мопед, прокотившись боком по траві, скоро заглох.

— Чувак, ти живий? — гукаю у темряву.

— Живий… живий… — бурчить щось у кущах по сусідству.

— Це добре, я теж живий. У тебе там усе нормально?

— Ні. По-моєму, я лежу на купі конячого лайна…

— Переживеш, — гигикнув я.

Обтрушуючись, ми повільно піднялися з трави. Побачивши один одного, голосно розреготалися. Затим я всівся назад у траву і стягнув з голови шолом. У вухах дзвеніло.

— Яне, подивись, — зненацька промовив я.

— Що там? — чех задер угору голову.

— Твої зорі… — пояснив я. — Зорі над островом Пасхи…

Якийсь час Ян стояв нерухомо, встромивши ніс у небо. Я розумів, що момент, можливо, не зовсім відповідний, проте… Ми ж заради цього сюди їхали…

Потому мій товариш голосно зітхнув і пішов шукати «дирчика» в траві.

На щастя, наш транспортний засіб зовсім не постраждав, вже за кілька хвилин ми повернулися на дорогу, тримаючи курс на Ханга Роа. Відтепер мопед повз уперед, наче п’яна черепаха. Розігнатися до 10 км/год вважалося просто космічною швидкістю.

Приблизно через годину якась машина нагнала нас ззаду. Ян мусив спинитися і ввімкнути сигнал повороту, аби хоч якось позначити нашу присутність на дорозі, інакше потужний позашляховик остров’ян міг спокійнісінько закатати нас у асфальт, не помітивши «дирчика» в повній темряві.

Совісний водій спинився коло нас і, зрозумівши, що не все гаразд у данському королівстві, співчутливо запитав:

— Хлопці, у вас усе гаразд?

— Все нормально, — відказав мій напарник. — Просто фара чомусь не працює, то ми й волочимося в темряві аж від Анакени.

— Зрозуміло. Я можу чимось допомогти?

— На жаль, ні. Дякуємо. Ви собі їдьте, ми вже якось дошкутильгаємо до Ханга Роа.

— О’кей, тоді бувайте!

Після того як ми проїхали центральну частину острова, машин, що їхали з нами в одному напрямку, побільшало — багато рапануйців поверталося зі своїх ферм додому.

Через п’ять хвилин поряд з нами загальмував ще один пікап. З кабіни висунулася допитлива рапануйська мордочка:

— Чуваки, у вас щось сталося? Допомога потрібна?

— Ні, дякуємо! — хором відповідали ми з Яном.

— А чого ви без світла їздите?

— Та оце, бачте, фара зламалася, доводиться їхати в темряві. Але ви не переживайте, ми самі впораємося.

Третій доброзичливець не забарився…

— Хлопці, привіт! Я ото їду, дивлюся, що то попереду за машинерія така в темряві ледве ворушиться. Ви чого це світло не вмикаєте, га?

— Та так, просто…

— Тю, не може бути! Якось це все дуже підозріло… У вас, мабуть, щось скоїлось. Давайте, я вам допоможу.

— Відчепіться!

— Що?

— Не треба нам допомагати! Дайте, блін, нормально доїхати до Ханга Роа!

Біля повороту на Маунґа Тангатоа нас настиг черговий «рятівник» — кучерява голова, меланезійський ніс-картоплина, засмаглі ручища. І те ж саме тупе запитання:

— А що це ви тут…

— А-а-а!!! Пішли всі в дупу!!!