Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Те Піто о Те Хенуа: ultimate destination[9]

Фернандо Магеллан, перетинаючи Тихий океан 1551 року, примудрився пройти між Маркізькими островами та архіпелагом Туамоту, так і не побачивши жодного острова. Недосконалі навігаційні інструменти, кепські кораблі, недоліки у плануванні та підготовці експедицій не дозволяли першим відчайдухам-мореплавцям на рівних протистояти неозорим просторам Тихого океану. Як наслідок, географія найбільшого світового океану тривалий час лишалася для європейців загадкою. До XVIII століття про Полінезію знали лиш завдяки нечисленним і коротким рапортам про сутички між португальцями та аборигенами з Туамоту чи Маркізьких островів. Знадобилося цілих два століття після подорожі Магеллана, щоб серед безмежних тихоокеанських вод відшукати Те Піто о Те Хенуа (Пуп Землі) або острів Пасхи…

Втім, цілком імовірно, що історія відкриття європейцями острова Пасхи почалася дещо раніше, наприкінці 1680-х років.

У XVII столітті Іспанія була найбагатшою країною в Європі. Величезна імперія простягалася від Іспанських Нідерландів (нинішня Бельгія) до величезних територій у Північній та Південній Америці. Резиденція віце-короля, що контролював підвладні іспанській короні землі у Південній Америці, знаходилася в Лімі, Перу, звідки іспанські кораблі відправлялися додому, везучи в трюмах награбоване золото Нового Світу. Навантажені скарбами судна були бажаною здобиччю буканьєрів[10], котрі тільки й чекали, щоб напасти на неповороткі іспанські галеони.

Одним з таких буканьєрів був англієць Едвард Девіс. У 1687-му під час плавання південною частиною Тихого океану в пошуках іспанських торгових кораблів Девіс наткнувся на невідомий острів. Згодом, у 1699 році, Ліонель Вайфер, помічник капітана на «Batchelor’s Delight», судні Девіса, видав у Британії книгу, де описав мандри у складі піратської команди. Ось що він розповів про невідому землю, яку надибав англійський буканьєр:

«Завернувши на південь на широті 12°30 і на відстані 150 морських ліг від узбережжя, ми відчули підземні поштовхи. Пізніше виявилось, що то були відголоски землетрусу, який вщент зруйнував Кальяо[11]. Відійшовши трохи від переполоху, ми продовжили рухатись на південь. Тримали курс на схід-південь-схід, поки не досягли 27°20 південної широти, де за дві години до світанку почули гуркітливі звуки прибою, що свідчило про наявність невідомої землі з правого борту. Матроси, побоюючись наскочити на берег у темряві, стали вимагати в капітана спинити корабель і дочекатися світанку; капітан зрештою погодився. Тож ми дрейфували до ранку, а після сходу сонця виявили, що знаходимось навпроти невисокого піщаного острівця, незахищеного скелями. Ми гойдалися на хвилях на відстані чверті милі від острова і могли добре бачити берег — ранок був ясним і чистим. На заході, приблизно на віддалі 12 ліг виднілась суша, яка, судячи з усього, теж була островом.

Ця земля мала в ширину 14 чи 16 ліг, довкола неї здіймались неприступні скелі. Я, як і багато інших наших людей, хотів висадитися на суходіл і дослідити берег, проте капітан не дав дозволу. Відкритий нами острів знаходиться на відстані 500 ліг на схід від Копіапу та 600 ліг по прямій від Галапагоських островів».

У ті часи ніхто нічого не знав до пуття про загадкові Південні Моря, тому описаний Вайфером острів, який нарекли землею Девіса, зацікавив мореплавців. Особливий інтерес виявили директори Голландської Вест-Індської торгової компанії, які угледіли в загадковій землі можливості для розширення їхньої торгівлі. Вони помилково сприйняли острів за частину велетенського невідомого континенту, Terra Australis Incognita, який, за твердженнями тогочасних географів, мав бути противагою землям Північної півкулі.

Компанія без зволікань відрядила три маленькі кораблі під командою капітана Якоба Роггевена на пошуки невідомої землі в Тихому океані. Маючи 223 чоловіка команди та запасів провіанту на два роки плавання, 16 липня 1721 року Роггевен відплив з Голландії, прямуючи до Чилі. Звідти він узяв курс на захід, строго виконуючи вказівки, узяті з нотаток Девіса.

Триста років тому мореплавці могли вираховувати довготу (відстань від екватора на північ чи на південь) з прийнятною точністю. Проте розрахунок широти місцевості (відстані на схід чи на захід від нульового меридіана) залежав від правильності визначення місцевого часу^{1}. У XVIII столітті, на жаль, ще не існувало достатньо точних та надійних хронометрів. Роггевен проплив відстань, вказану Девісом, але не знайшов ні острова, ні очікуваного південного континенту. Припускаючи, що в розрахунках буканьєра могла бути помилка, голландець продовжив плисти на захід, однак очікуваної землі не було.

Голландські кораблі пройшли ще шість сотень миль вздовж зазначеної Девісом паралелі, перш ніж 2 квітня 1722 року їхній командир помітив у морі черепаху та плавучі тростинки. Пізніше того самого дня вахтовий офіцер відрапортував про землю на горизонті. Настрій у команди миттєво покращився. Якщо перед ними острів, на який натрапив Девіс тридцять п’ять років тому, значить, десь зовсім поряд має бути Terra Australis Incognita. Проте, наблизившись до землі, Роггевен відзначив, що берегова лінія зовсім не відповідає Девісовому опису. Земля, що простяглася перед ним, досить стрімко здіймалася ввись, звідусіль берег оточували неприступні скелі. Цей острів аж ніяк не походив на «невисокий піщаний острівець, незахищений скелями», змальований англійським буканьєром. Роггевен зробив висновок, що він відкрив нову землю і назвав її Paásch Eyland, цебто — острів Пасхи, оскільки голландці натрапили на нову землю в день святої Пасхи.

Попри віддаленість від материка та інших архіпелагів, відкритий острів населяли люди. Відразу після того як кораблі Роггевена стали на якір за дві милі від берега, голландці помітили стовпи диму, що підіймались з різних частин острова. Капітан, не гаючись, відрядив дві шлюпки дослідити острів — таким чином перші європейці ступили на таємничий острів Пасхи.

Свідчення Роггевена особливо цінні, оскільки він першим описав корінних рапануйців. Голландський капітан говорить про остров’ян як про людей пропорційно складених, з розвинутою мускулатурою та правильними рисами обличчя, а також — що найбільш дивно — зі світлою шкірою. Крім того, він згадує цікавий звичай видовжувати мочки вух, вставляючи в них кільця великого діаметру. В деяких найстаріших остров’ян мочки сягали чотирьох дюймів[12]; під час робіт у полі, аби витягнуті вуха не заважали працювати, вони зав’язували їх над головою або за потилицею.

Роггевен став першим чужинцем, хто побачив на власні очі загадкових велетнів острова Пасхи. «…Ці кам’яні фігури сповнили нас здивуванням, оскільки ми не могли зрозуміти як таке можливо, що люди, котрі не мають жодних великих дерев та вірьовок достатньої міцності, щоби сконструювати спеціальні пристрої, могли звести їх; крім того, деякі з цих статуй мали добрих тридцять футів[13] у висоту», — згадує голландець у своєму щоденнику. Втім, Роггевен обмежився лиш кількома сухими реченнями, що стосувалися моаі (сучасні дослідники вважають, що він не наближався до статуй, а лиш роздивлявся їх здалеку), які успішно загубились у його розлогому звіті про експедицію до Південних Морів.

Довгих п’ятдесят років аборигени острова Пасхи не бачили більше жодного чужинця, попри те, що дослідники все ще шастали Тихим океаном у пошуках загадкової землі Девіса. Аж поки у 1770 році іспанський віце-король Перу послав дона Феліпе Ґонзалеса Хаедо анексувати острів Пасхи, випередивши таким чином англійців, чия присутність у тихоокеанських водах дедалі більше турбувала короля Іспанії. Ґонзалес спорядив два військові кораблі і 15 листопада 1770 року вступив у володіння островом, перейменувавши його в Сан-Карлос, на честь його величності Карлоса ІІІ, короля Іспанії. Іспанці лишалися коло острова цілих шість днів. Дон Франциско Антоніо де Аґуера, старший стерновий на фрегаті «Санта Розаліа», одному з кораблів експедиції Феліпе Ґонзалеса, наводить більш ґрунтовні свідчення про кам’яні статуї, котрі одразу після опублікування зацікавили європейську спільноту. «Незабаром з’ясувалося: те, що ми здалеку сприйняли за кущі пірамідальної форми, — пише Антоніо де Аґуера, — насправді виявилося статуями ідолів, яким поклоняються аборигени, і були вони такої висоти та товщини, що нагадували великі дебелі колони. Вони складаються з монолітного тіла та корони чи шапки на голові, висічених з іншого каменю… Дуже важко зрозуміти, як [остров’яни] можуть встановлювати такі величні статуї і підтримувати їх ідеально збалансованими на сонмищі маленьких камінців, що нагромаджені в основі… і я навіть подумав, що ці кам’яні монументи не є продуктом цього острова, де невідомі залізо, пенька[14] та міцна деревина. Багато ще доведеться попрацювати над цим питанням».

У 1774 році до острова Пасхи пристали вітрильники «Adventure»[15] та «Resolution»[16] під командуванням славетного капітана Кука[17]. На борту «Resolution» був гравер, котрий зробив перші зображення острова Пасхи, його мешканців та загадкових статуй. Саме Кук першим повідомив, що неймовірними вухатими велетнями заставлено весь острів. Уславлений англієць, як і його попередники, був вражений розмірами моаі: «…її [статуї] тіні відразу після другої пополудні виявилося достатньо, щоб укрити від променів сонця всю групу, яка складалася з майже тридцяти осіб».

Такими були перші три експедиції, які побували на острові Пасхи.

Втім, невиясненим лишилося одне питання: куди поділася земля Девіса?…

1 серпня 2009-го, 13:00 (місцевий океанський час), літак «Boeing-767» чилійської авіакомпанії «LAN». Двадцять хвилин до приземлення на острів Пасхи.

Авіалайнер плавно, але впевнено йшов на зниження. Гул турбін трохи стишився, після чого в животі млосно залоскотало, а вуха заклало так, ніби хтось, мов по команді, запхав у них зсередини гумові корки.

Пакси[18] заворушилися. Вмить салон 767-го перетворився на розтривожений мурашник. У якийсь момент я став переживати, що літак перевернеться у повітрі: майже всі пасажири наперли на правий борт, намагаючись протиснутися до ілюмінаторів. Стюардеси гасали туди-сюди, марно намагаючись уговтати розбурханий народ. Утім, робили вони це якось непереконливо: певно, дівчата давно вже звикли, що пасажири цього рейсу при наближенні до пункту призначення починають дуріти і поводитись неадекватно. Отож, за кількадесят секунд половина салону, немов рибки-липучки присмокталися до правого борту літака і нетерпляче очікували появи загадкового Рапа Нуї. Нам із Яном пощастило: наші місця знаходилися якраз коло ілюмінаторів правого борту, тому нам не потрібно було лізти нікому на голову, щоб побачити острів.

Однак — горизонт пустував. Те Піто о Те Хенуа, неначе всесвітньовідомий оперний співак, навмисне затримував свій вихід на сцену, аби ще більше розігріти, розхвилювати й уразити глядачів.

Погода того дня видалась славною. Вітру майже не було, про що свідчила відсутність великих хвиль. З такої висоти тихоокеанська гладінь скидалася на велетенський, відполірований до блиску сталевий лист, в якому, мов у дзеркалі, розпливчасто відбивалися нечисленні розтріпані хмарки.

Знизившись до трьох тисяч футів (далекомагістральні літаки у салоні мають монітор, на якому допитливим паксам демонструють поточне положення літака, його висоту та швидкість), авіалайнер продовжував летіти прямо. Через кілька хвилин «Boeing» зробив плавний лівий поворот і пішов далі на зниження, настовбурчивши спойлери[19] на крилі.

Аж раптом хтось заверещав у салоні першого класу. Вікна «першокласників» знаходяться ближче до носової частини літака, тому їм, ясна річ, видніше, що там попереду. Потому крізь весь літак, від кабіни пілотів аж до крісел стюардес у самому хвості, пробігла хвиля бурхливого збудження, що наче віяння свіжого бризу оживило заціпенілих людей. Коли наелектризований хмільний потік докотився до мене, я відразу побачив його! Крихітний шматок сіро-зеленої безлісої землі, що сором’язливо ховався за товстим дирижаблем-хмарою далеко попереду літака.

«Боже, який він маленький!» — перше, що зринуло в голові. (Хоча насправді замість «Боже!» в моїй макітрі пронеслися зовсім інші слова, більш підходящі для чувака, який за півтора місяці натоптав шість тисяч кілометрів Південною Америкою; однак у книжках, мабуть, щоби не травмувати високоморальних та гарно вихованих читачок, у таких місцях завжди пишуть «Боже!».)

Острів таки справді видавався маленьким, немов іграшковим.

— Чорт забирай, — сказав я Янові, — я думав, він хоч трохи більший!

Чех не відповів. Він був зайнятий налаштуванням камери, готуючись знімати історичний момент посадки на рапануйську землю.

Пілот тим часом завершував останні приготування до приземлення, висунувши закрилки на повну. Літак трохи хитало: скинувши швидкість, він став більш чутливим до бокових повітряних потоків. За хвилину насичений шум під днищем сповістив про випуск шасі, і я прикипів до вікна. Острів лежав переді мною, мов на долоні. На північному сході та в центрі чітко проступали два похилих конуси — залишки давно згаслих вулканів, які три мільйони років тому підняли острів з дна океану. Ще один такий конус мав бути на півдні, але я зі свого місця не міг його бачити. Над північною частиною острова пропливали низькі, мовби розплюснуті, кучугури сіруватих хмар.

Капітан лайнера дав по радіо останнє оголошення, запрошуючи всіх зайняти свої місця; пасажири слухняно порозсідалися по кріслах.

Острів розростався на очах. Я вже розрізняв білу нитку пінистого прибою, що звивалась вздовж скелястого берега, поодинокі деревця на прибережних пагорбах, оточені ріденькими скупченнями кущів. Спливло лиш кілька секунд, і берегова лінія зникла — «Boeing» опинився над землею. Ще за мить коліщатка шасі пронизливо вискнули, торкнувшись бетону, і 767-ий, плавно покочуючись, покотився посадковою смугою. Ми пронеслись повз кілька невисоких пагорбів, густо зарослих травою, за ними вигулькнула диспетчерська вишка аеропорту — кумедна боката споруда не більша десяти метрів висотою, а потім проступили безлісі прерії центральної частини острова.

В салоні залунали оплески — пасажири дякували льотчику за м’яку та впевнену посадку — і зазвучала приємна музика. Коли літак зрештою загальмував, почавши повільно, ніби морж на лежбищі, вирулювати на стоянку, увімкнулося радіо. Стюардеса приємним голоском повідомила:

— Пані та панове, ми раді вітати вас на острові Пасхи…

Знаєте, зрідка дівчата кажуть мені компліменти, іноді окремі з них необачно зізнаються у коханні, але, присягаюся, за все своє життя я не чув кращих слів, які б злітали з дівочих уст.

Торохкаючи сходами, я скотився трапом униз. Кілька хвилин, закинувши рюкзак на плечі, наче вчаділий тинявся під крилом літака. На диво, ніхто не спиняв мене. В якомусь іншому аеропорту працівники служби безпеки вже давно наздогнали б мене і всипали добрячого прочухана. Але тільки не на острові Пасхи. Я міг спокійнісінько чеберяти туди-сюди під велетенською турбіною 767-го, мацати руками масивні стійки шасі, не привертаючи нічиєї уваги. Втім, я чомусь навіть не дивувався, розуміючи, що всі інші аеропорти, з їхніми правилами, суворими вимогами безпеки, строгими checklist’ами і боязню перед терактами, знаходяться дуже-дуже далеко від Матавері, причому більшість настільки далеко, що нині не знайдеться жодного пасажирського літака, який зміг би долетіти від них до Рапа Нуї без проміжної посадки.

Зрештою, я вибрався з-під білосніжного черева «Boeing’а», струснув з себе заціпеніння і роззирнувся. З-під хвоста реактивника далеко на схід тяглося широке полотно злітної смуги. Ліворуч від літака стриміла дерев’яна одноповерхова будівля аеропорту, більше схожа на звичайнісіньке бунгало, обсаджене клаповухими пальмами. Довжелезна сигара синьо-білого «Boeing’а» заледве не підпирала її носом. Віддалік на заході іскрились неспокійні води Тихого океану. Лиш зараз я зрозумів, що острів іще менший, чим здавалося згори. Початок посадкової смуги, де реактивний «Boeing-767» кілька хвилин тому торкнувся землі, знаходиться на східному узбережжі острова, тоді як власне аеропорт розташований практично на західному березі.

Деякі пасажири не могли стримати сліз. Спускаючись трапом, вони спинялися, шморгали носом, кумедно розкидали руки і… благоговійно мовчали. У перші хвилини після приземлення на Рапа Нуї слова просто зайві. Дехто, захоплено вирячивши очі, як і я кілька хвилин тому, безцеремонно совався під фюзеляжем літака, роздивляючись могутній хвіст та реактивні двигуни, які ще пашіли теплом.

Незабаром Ян приєднався до мене. Я схопив його за руку, довго й палко термосив її, безперестану повторюючи:

— We’ve made it, man… We’ve made it…[20] Шість тисяч кілометрів Південною Америкою і зрештою — острів Пасхи!

— I’m almost crying, man…[21] — промимрив чех, отетеріло водячи очима навсібіч.

І в цьому був резон, чорт забирай! Тільки відчайдушно випнута вперед щелепа та затиснуті до болю вилиці, не давали мені бризнути слізьми.

З першого моменту я увібрав у себе атмосферу таємничості, що, немов ядучі випари на болоті, проступала просто з рапануйської землі, сприйняв якимись ще невідомими науці рецепторами особливий присмак цієї загадкової країни, що витав усюди у повітрі, проявлявся в незрозумілих солодкавих запахах, які долітали звідкись із прерій центральної частини острова, відлунювалися в шумі вітру над найближчими пагорбами… Цей присмак вигравав у відблисках сонця на хвилях безмежного і всевладного океану…

Останнім часом завдяки бурхливому розвитку соціальних мереж в Інтернеті («Facebook», «Одноклассники», «ВКонтакті» тощо) набула популярності теорія, яка стверджує, що всі жителі планети Земля знайомі між собою через ланцюжок із щонайбільше п’яти людей. Цебто, якщо ми візьмемо двох будь-яких людисьок на планеті, обов’язково знайдеться п’ятеро (або менше) людей, через яких вони є заочно знайомими. При підготовці мандрівки на острів Пасхи я зміг на власному досвіді переконатися у правильності цієї теорії, оскільки я летів на Рапа Нуї не просто так, а… погостювати у своїх друзів, чи то пак, у подруги. Як таке можливе, спитаєте ви? Все просто. Я знаю Яна. Свого часу Ян у Стокгольмі ще під час магістратури вчився в одній групі з чилійцем Оскаром. Отож, Ян знає Оскара. Отримавши диплом магістра, Оскар повернувся в Сантьяго, де за кілька років одружився з дівчиною на ім’я Хейді. У Хейді є найкраща подруга, яку звуть Хелен. А в Хелен є двоюрідна сестра з трохи дивним, як для дівчини ім’ям, Ваня (Vanya), котра є… корінною рапануйкою і живе на острові Пасхи! Отже, у моєму випадку ланцюжок набув вигляду: я — Ян — Оскар — Хейді — Хелен — Ваня. Тому на острові Пасхи нас із Яном мали зустрічати як своїх.

Не маючи з собою ніякого іншого багажу, окрім ручної поклажі (двох наплічників), ми без затримки прослизнули крізь приміщення аеропорту і посунули до виходу. Надворі купчилось чимало розмаїтого люду, більшість темноволосі, засмаглі, з приплюснутими носами, точно як у жителів далекої Меланезії, однак траплялися й інші — з русявим волоссям, жовтуватою шкірою та світлими очима.

Посеред юрми я відразу примітив невисоку жіночку, що тримала в руках пофарбовану в біле дерев’яну дощечку з написом: «Jan Fidler (2 persons)», і потягнув за собою Яна.

— Привіт! А ось і ми! — випалив я англійською, коли ми наблизилися.

— Іа-о-рана![22] — по-рапануйськи привіталася з нами остров’янка. — Я Ана Марія, мати Вані. Ваня, на жаль, не змогла прийти.

Після привітань Ана Марія розцілувала нас, наче рідних, а потім вручила кожному по вінку, сплетеному з продовгуватих яскраво-червоних квітів, — так в Океанії з давніх-давен вітають новоприбулих. Квіти приємно пахли, наче якийсь дорогий шампунь. Я з гордістю надяг вінок на шию і не знімав його аж до вечора, поки під палючим тропічним сонцем квітки не зав’яли і почали помалу розпадатися.

Затим ми втрьох завантажилися в білий джип «Suzuki», і Ана Марія повезла нас до котеджу, який на сім днів мав стати нашою домівкою (трохи згодом я виявлю, що всі остров’яни їздять виключно на «Suzuki», в пункті прокату машин також пропонують тільки «Suzuki»; таке враження, що колись ця фірма завезла на острів Пасхи цілий пором своїх машин, а місцеві, не маючи іншого вибору, миттю їх розхапали). Їхали ми зовсім недовго, якусь хвилину-дві, оскільки Ханга Роа, єдине селище на острові, починалося відразу за аеропортом. Ана Марія висадила нас на моріжку перед невеликим гостьовим будиночком з велетенськими розсувними вікнами, що простягалися від фундаменту аж до даху.

Я заскочив всередину і роззирнувся. У доволі просторій кімнаті стояло два широких ліжка, дві тумбочки з лакованого дерева, перекошена шафа для одягу і невеликий журнальний столик. Ліворуч виднів прохід, що вів до туалету та ванної кімнати. Довкола будиночка неквапом походжало кілька квочок з курчатами.

Нашвидку прийнявши душ та переодягнувшись, ми з Яном мерщій помчали в Ханга Роа.

Головна вуличка селища — авеню Атаму Текена. Вона відразу припала мені до душі. Два ряди чепурних одноповерхових будівель, переважно ресторанчиків та магазинів з сувенірами, розділяла вкрита фігурною плиткою дорога. Стіни всіх без винятку будинків вкривали графіті. Поміж дахами стирчали крислаті шапки пальм, а з-під фундаментів вигулькувало гігантське листя невідомих тропічних рослин, схоже на велетенські зелені дошки для серфінгу, ввіткнуті в землю.

Центральної площі в Ханга Роа не виявилося, замість неї було, якщо можна так сказати, центральне перехрестя. З півдня в перехрестя впиралася Атаму Текена, поворот направо вів до якоїсь аж надто стилізованої і модернової церковці, ліворуч розташувалися приміщення пошти, пожежна станція, відділення поліції і — в самому кінці, аж на березі океану — доволі пристойний футбольний майданчик з високими лавами для глядачів. Дорога, що тяглася на північ, через п’ять сотень метрів упиралася в музей патера Себастьяна Енглерта[23].

Житлові будинки рапануйців тулилися вздовж відгалужень головного авеню, що наче щупальці просовувались на схід у глибину острова.

На перехресті я повернув ліворуч, підкоряючись неясному бажанню добутися в першу чергу до океану. Проминувши футбольне поле, я вийшов до затоки Ханга Роа-о-Таі, де зіткнувся віч-на-віч з першим моаі у своєму житті. Тихий океан миттю відійшов на другий план, неначе випарувався. То був невеликий, подзьобаний часом моаі на аху Таутіра. Він самотньо височів над аху, невисокою платформою, складеною з ретельно припасованих один до одного гладких каменів, та дивився понад наші голови на селище. Проте цей майданчик був не дуже великим, якийсь десяток метрів у довжину, не більше, а тому не справляв належного враження. Щоправда, вивчивши карту, я вже знав, що на півночі за селищем знаходиться аху Ваі Урі або, як його частіше називають, аху Тахай, справжній церемоніальний комплекс з кількома здоровенними статуями.

Втім, я не квапився до аху Тахай. Натомість забрався на одну з чорних, наче обгорілих під час пожежі скель, що нависала над затокою, всівся поміж каменів, склавши ноги лотосом, і спрямував погляд у розпливчасту даль, де сталево-синя гладінь океану підрізала небо. Тисячі кілометрів відділяли мене від найближчої землі на заході — острова Піткерн, — землі ще більш убогої й малої, ніж Рапа Нуї. Цей далекий шматок землі не має навіть двох миль у ширину, а його населення не перевищує кількох сотень людей. Утім, як і будь-який уламок суші в Океанії, де щонайменший кораловий атол чи найдрібніша вулканічна скеля можуть повідати чимало цікавого, острів Піткерн ховає у своїх надрах багато історій, які хмелять мозок, наелектризовують нерви та розжарюють шалену кров усім непосидющим душам, історій настільки цікавих та неймовірних, що іноді вони більше скидаються на сюжет класичного пригодницького роману.

…З-за спини донісся хрускіт гальки: на дорозі, неподалік за нашими спинами зупинилася машина. Моя голова мимоволі крутнулася вбік, краєм ока я побачив два джипи, обв’язані різноколірними стрічками, всипані квітами та надувними кульками. Автомобілі припаркувалися поряд з маленьким рестораном, який, спираючись на дерев’яні колоди-опори, наполовину нависав над водою. З першого авто, тримаючись за руки, вийшли хлопець з дівчиною, обоє в легких білих одежинах, з ніг до голови закутані в квіти. При вході їх уже зустрічав священик у чорній сутані і з білим комірцем навколо шиї — якась чилійська парочка влаштувала весілля на острові Пасхи.

Хлопець з дівчиною обережно, наче ступаючи по мінному полі, зайшли до будинку. Ми з Яном, два переконаних парубка, трималися на безпечній віддалі, затесавшись серед прибережних скель, і спостерігали за страхітним ритуалом, через який кожному чоловікові раніше чи пізніше доведеться пройти.

Зненацька Ян повернувся до мене і спробував зазирнути прямісінько в очі. Я відвів погляд. А потім чех виказав думку, яка останні кілька секунд настирливо лізла мені в довбешку і яку я вперто не хотів туди пускати.

— Ти бачив?

— Не бачив, — відрубав я, навмисно дивлячись в інший бік.

— Блін, це, мабуть, так круто, — замріяно продовжував мій товариш, пропустивши мої слова повз вуха, — одружитися на острові Пасхи…

Я замотав туди-сюди головою і сердито форкнув:

— Тільки не треба тут слюні розпускати. Ти сюди не для того приїхав.

Тієї ночі, а то була моя перша ніч на краю світу посеред безмежної Океанії, я заснув пізно. Довго лежав на ліжку, розглядаючи набухлий місяць крізь широке вікно, що займало весь простір від підлоги до стелі в нашому котеджі. Час від часу сіруватий землистий диск облягали подерті напівпрозорі хмари. Вони домішували в місячне сяйво тонкий молочний туман, який розпливчастими смугами вплітався у темряву за склом. Десь далеко-далеко ледь чутно шуміли води Тихого океану… І так було віками. Те саме місячне сяйво, те саме приглушене рокотання хвиль наповнювало ніч за століття до мене.

Про що вони тоді думали?

Що відчували ті загадкові люди, вдивляючись у далекий горизонт, вслухаючись у невгамовний шум океанських хвиль? Самотність? Приреченість? Нестримне бажання поринути за виднокрай? Чи, може, байдужість?

Хоча байдужість — ні. Що завгодно, тільки не байдужість. Народ, який спромігся видовбати примітивними кам’яними сокирками майже дев’ять сотень гігантських колосів, розтягнути їх по всьому острову і повмощувати на ретельно викладених помостах, може бути яким завгодно, але не байдужим…

Скільки не старався, я не міг уявити, як це — рік за роком, наче у в’язниці, сидіти на крихітному шматку землі, оточеному тисячами миль бурхливого безлюдного океану, навіть не підозрюючи про існування інших островів, не кажучи вже про великий суходіл. Хіба можна жити повноцінним життям, творити й розвиватися, вважаючи, що кусень скелястої землі довжиною в сімнадцять кілометрів, — це і є увесь всесвіт? Виявляється, можна…

Може, вони чекали на когось? Чогось боялися?

З-перед очей не зникала вечірня картина: затока Ханга Кіо’е, овальний розрив у хмарах на заході, витягнуті сонячні промені просотуються крізь пошматоване хмаровиння і, ковзаючи над водою, наче стріли влітають на острів. Там, де іскристі стріли вперше торкаються суші, підсвічуючи золотом невисоку траву, оживляючи бездушні сірі камені, височіють п’ять гордих велетнів. Найменший — сім метрів висотою. Незворушні погляди порожніх очей, трохи випнуті вперед щелепи, міцно стулені губи і акуратно складені руки внизу живота — п’ятеро мовчазних титанів стоять у ряд, поруч один із одним, на ідеально рівній широкій платформі, складеній з невеликих круглих камінців. Аху Тахай — перший великий аху, побачений мною на острові. І взагалі — перший справжній аху в моєму житті.

Я повернувся на інший бік, аби не бачити місяця. Мене дратувало власне безсилля. Про що він тоді думав? Той геніальний інженер, жрець чи правитель. Той, хто силою власної волі щоранку зганяв сотні людей до кратера Рано Рараку, примушував заточувати убогі сокирки, до отупіння довбти неподатливу скелю, переносити (саме переносити, а не тягти!) абсолютно непошкодженими багатотонні статуї через пагорби і долини, а потім встановлювати їх вертикально на узбережжі. Для чого були ті велети? Не може бути, щоб таких титанів будували просто так!

«Мабуть, їм таки було самотньо, дуже самотньо на цьому нікчемному шматку суші», — подумав я і провалився, наче в колодязь, у глибокий сон.

Сучасне життя на острові Пасхи

Наступного ранку я прокинувся аж о десятій. Враховуючи різницю часу між Сантьяго та островом Пасхи (мінус дві години), я хропів без передиху повних чотирнадцять годин. Дивно, бо напередодні я спав нормально і не перевтомлювався. Очевидно, причиною став отой невідомий седативний запашок, який увесь вчорашній день витав над островом. Чи надходив той запах від квітів невідомих рослин, чи від дерев, чи мав якесь інше походження, я так і не довідався.

Після повернення до України мене закидуватимуть питаннями про те, як живуть сучасні рапануйці, чим вони харчуються, де беруть воду, як виробляють електроенергію, перебуваючи так далеко від цивілізованої землі тощо. Тому перед тим, як перейти до власне пригод на острові Пасхи, в цьому розділі я наведу кілька замальовок, що описують різні сфери сучасного життя на Рапа Нуї.

Люди

Вчені стверджують, що в часи розквіту цивілізації, коли острів ще був щільно вкритий непрохідними хащами, а нероз’їдена ерозією земля давала щедрі врожаї, на Рапа Нуї проживало від п’яти до десяти тисяч людей. Особисто я схиляюся до цифри у п’ять тисяч, оскільки на більшу кількість народу на острові просто не вистачить води.

Під час прибуття перших мореплавців, візити котрих, цілком імовірно, збіглися в часі з екологічною катастрофою, спричиненою людським фактором, населення скоротилося до однієї-двох тисяч. Згодом, у результаті зіткнень між кланами, вивезення місцевих жителів на роботи в Перу та завезених європейцями «цивілізованих» хвороб, кількість корінного населення продовжувала неухильно зменшуватись. Сотню років тому вся людність острова Пасхи налічувала не більше трьохста аборигенів.

Приріст населення на Рапа Нуї почався з другої половини XX століття за рахунок переселення на острів материкових чилійців. Нині на острові на постійній основі проживають 3700 осіб.

До 11:00 всі рапануйці сплять. Коли ви виберетесь у Ханга Роа раніше десятої ранку, то застанете лиш порожні вулиці, де гулятиме вітер. Всі ресторани, кафе, магазини, пункти прокату автомобілів стоять закриті аж до обіднього ланчу.

Поспіх та гарячковість вважаються на Рапа Нуї ознакою поганого тону. Острів знаходиться настільки далеко від цивілізованого світу, що всі ті вигадані невідомо ким і для чого правила, тупуваті розпорядки дня та уїдливі формальності, які правлять нудотним світом білих комірців, на ньому не діють. Тут царюють спокій і затишок. Тут ніхто нікуди не квапиться, всі заглиблені у споглядання красот навколишнього світу та самих себе. Тому вам не лишається нічого іншого, як прийняти цю ангельську атмосферу, повністю розслабившись, занурившись у тягучу й солодку, мов мед, флегму, або… забиратися геть із острова.

Нині більшість рапануйців живуть з того, що обслуговують туристів. Крім того, на острові є бригада лікарів, дві дюжини поліцейських, що слідкують за порядком в аеропорті, та паркові рейнджери, що охороняють моаі.

Втім, у давнину рапануйці були далеко не такими сумирними. Остров’яни славилися нечуваною, а іноді просто хамською злодійкуватістю. Перші дослідники острова Пасхи (Роггевен, Ґонзалес та Кук) в один голос бідкаються, що в аборигенів відсутнє почуття власності, а точніше, що вони плюють на нього і гребуть усе, що бачать і до чого можуть дотягнутися. Під час першої вилазки вглиб острова з людьми Роггевена стався неприємний інцидент: один з аборигенів підскочив до лави голландців і нахабно зірвав шапку з голови якогось солдата. Діло завершилося сутичкою, в якій загинуло кілька остров’ян, однак згодом мир було відновлено.

У своїй книзі «Подорож до Південного полюса та навколо світу» Кук також згадує цю малоприємну остров’янську рису: «Ми щойно відкрили, що вони [аборигени] є професійними злодюжками, а ще вони хитрують під час обміну, як жодні інші тубільці, з якими мені довелося зустрічатися. Неймовірним зусиллям ми ще могли втримати капелюхи на наших головах, однак було практично неможливо вберегти хоч що-небудь у наших кишенях, навіть те, що вони самі ж нам продавали. Остров’яни хапалися за першу ліпшу можливість поцупити що-небудь. Через це іноді виходило так, що ми купляли одну й ту саму річ два чи три рази поспіль, і врешті-решт так її й не отримували».

Найцікавіше, що рапануйці обкрадали не тільки європейців, а й самих себе. Джеймс Кук описує цікавий трапунок, коли під час однієї з висадок між англійцями, чиї запаси на кораблях уже вичерпувалися, та остров’янами зав’язалася жвава бартерна торгівля. Європейці пропонували яскраві тканини та різний мотлох в обмін на солодку картоплю, яку, як підмітили моряки, аборигени викопували в полі неподалік від їхнього місця висадки і одразу ж тягли на обмін. Торгівля проходила хутко й злагоджено, пише Кук, поки не прийшов якийсь остров’янин (як згодом виявилось — хазяїн поля) і не розігнав усіх до бісової матері, забравши картоплю назад у англійців.

Вулкани

Рапа Нуї є островом вулканічного походження. Він має форму неправильного трикутника зі сторонами 16, 18 та 24 кілометри, на вершинах якого здіймаються згаслі вулкани. Першим майже три мільйони років тому «вистрілив» Маунґа Пуакатікі (Maunga Puakatiki) або Пойке (Poike), піднявши острів на три тисячі метрів над рівнем океанського дна. Через півмільйона років відбулися виверження двох інших вулканів: Маунґа Тереваки (Maunga Terevaka) на захід від Пойке та Рано Кау (Rano Kau) на південному заході, які надали острову Пасхи сучасного вигляду. Кратери цих вулканів (Теревака і Пойке мають їх по декілька) існують і нині.

Годинники

Жоден годинник на острові Пасхи не працює. Я помітив це відразу на виїзді з аеропорту. Пізніше під час прогулянок у Ханга Роа, я натикався на інші годинники, стрілки яких також лишалися нерухомими. Я не знаю, чи це пов’язано з якоюсь аномалією, чи часомірами на вулицях ніхто не опікується. Втім, такий стан справ повністю відповідає загальному настрою острова. На Те Піто о Те Хенуа час просто відсутній…

Електрогенератори

До появи перших туристів більшість населення Рапа Нуї не знали, що таке електроенергія. Кілька генераторів невеликої потужності були завезені на острів в середині XX століття, користувалися ними переважно представники чилійської влади. Сьогодні на острові організовано звичне для розніжених гостей із материка централізоване електропостачання. Весь Ханга Роа обплетений, наче чорною павутиною, лініями електропередач.

Для забезпечення остров’ян електричною енергією працює потужна дизельна електростанція. Щоправда, мені так і не вдалося її розшукати… На всі мої розпитування рапануйці або ж розводили руками, або казали, що вона (електростанція цебто) десь є, але де, вони не знають. Все, що мені вдалося вивідати, це те, що станція складається з двох дизель-генераторів, один з яких є основним, інший — резервним. Усміхаючись, остров’яни розказували, як рік чи два тому основний «дизель» вийшов з ладу. Себто, під час мого перебування на острові працював запасний генератор. На моє питання, коли відремонтують зламаний агрегат, вони ще ширше всміхалися і з радісно заявляли: «Відремонтують». Коли ж я продовжував допитуватись, що буде, коли раптом і другий генератор поламається, рапануйці знову розводили руками, мовляв, якось воно буде, століттями жили без електрики — і ніхто не скаржився. А поки друга динамо-машина крутиться, то нема чого дурницями голову заморочувати.

Аеропорт

Аеропорт острова Пасхи називається Матавері. Ця назва походить від імені невеликого поселення, розташованого на південь від Ханга Роа, в якому колись жили представники клану Хаумоана.

Матавері є найбільш віддаленим аеропортом світу. Його злітна смуга сягає в довжину 3318 метрів і є третьою по величині серед аеропортів республіки Чилі. Її збудували у 1966-му американці. Зрозуміло, американці ніколи нічого просто так не роблять, тому посадкова смуга проектувалася з таким розрахунком, щоби у випадку екстреної ситуації на ній зміг приземлитися космічний човник «Space Shuttle». Матавері — єдиний аеропорт, здатний прийняти «шатл» у випадку аварійної посадки в цій частині світу.

Аеропорт має два власні генератори (як і в Ханга Роа — один запасний та один робочий), які не зв’язані з електричною мережею міста. Ці генератори постійно підтримуються у робочому стані. Проте Ана Марія якогось вечора повідала мені вельми цікаву й незвичайну історію про те, як років з п’ять тому перед самим приземленням літака з Чилі обидва аеропортові генератори одночасно вийшли з ладу, залишивши летовище та вишку диспетчера без світла. Диспетчерська вежа тоді працювала в буквальному сенсі на батарейках: життєво важливі прилади, необхідні для того, щоб літак міг «бачити» та «чути» аеропорт, підключили до переносних елементів живлення. Значно гіршими були справи з посадковою смугою, адже заводити на посадку у повній темряві трьохсоттонний «Boeing-767» було б повним безумством. Утім, рапануйці не розгубилися. Зібрали машини з усього острова, вишикували їх у два ряди вздовж злітної смуги, після чого ввімкнули світло фар та освітлення у кабінах…

Велетень-літак успішно приземлився, і схоже, то було найбільш екстравагантне приземлення за всю історію авіації.

Особливості перельоту на острів Пасхи

Першим рейсовим літаком на маршруті «Сантьяго-де-Чилі — острів Пасхи» став чотиримоторний турбогвинтовий «McDonnell Douglas DC-6» американського виробництва. Весь переліт тривав тоді вісім-дев’ять годин. Згодом «ДіСі шостий» замінили на реактивний «Boeing-707», який з середини 90-х років минулого століття поступився місцем більш досконалому та високотехнологічному «Boeing-767». (Усі авіаперевезення здійснювалися і здійснюються під кольорами чилійської «LAN Airlines».)

McDonnell Douglas DC-6 — літаки цього типу першими почали регулярно літати на острів Пасхи

«ДіСі шостий» та «Boeing-707» мають по чотири двигуни (перший — турбогвинтові, другий — турбореактивні). Наявність чотирьох моторів тривалий час була обов’язковою для далекомагістральних літаків, оскільки при раптовій поломці одного з двигунів лайнер може продовжувати політ в нормальному режимі на трьох інших. Зі зростанням потужності та надійності авіаційних двигунів, від такої компоновочної схеми відмовились, і сучасний «Boeing-767» має лише два двигуни.

Однак, виникає логічне питання: що робити, коли під час польоту над океаном відмовить один з двигунів 767-го? Можна поставити це питання керівникам, менеджерам по зв’язках з громадськістю чи інженерам корпорації «Boeing». Будьте певні, вони тоді в один голос загорлають про те, що їхні літаки є надзвичайно надійними машинами, вихід з ладу одного з двигунів практично неможливий, перед вами махатимуть папірцями, де буде статистично доведено, що коефіцієнт аварійності авіалайнерів корпорації становить один інцидент на два мільйони вильотів, і т. д. і т. п. Та все ж, що робити, коли отой один із двох мільйонів випадків припав саме на політ до острова Пасхи?… Сумніваюсь, що «боїнгівські» специ промурмочуть щось путнє у відповідь на таке каверзне питання.

Особисто я в такій ситуації пораджу молитися. Щиро, палко і га́ряче. Авіаційні фахівці можуть запропонувати тугіше затягти паси на надувному жилеті, підготуватися до аварійної посадки на воду і… молитися. Щиро, палко і гаряче. Якщо вам пощастить і літак не рознесе на друзки під час ковзання по поверхні води (насправді сучасні реактивні лайнери не проектуються для посадки на воду, окремі успішні приводнення пасажирських літаків є рідкісними винятками, що трапляються лише завдяки щасливому збігові обставин, феноменальній майстерності та сталевій витримці пілота), то тоді хутенько надувайте жилет, лізьте на гумовий човен-трап і гребіть на веслах до острова Пасхи чи до чилійського берега — куди там буде ближче.

Певна річ, я дещо перебільшую небезпеку, позаяк 767-ий навіть на одному двигуні має всі шанси дотягти до аеропорту. А проте під час перельоту на острів Пасхи спливає ще один нюанс, значно серйозніший та дійсно небезпечний. Пов’язаний він із відсутністю запасного аеропорту. Уявіть собі ситуацію: скажімо, якогось дня ви вилітаєте у своїх справах з Києва до Франкфурта. При підльоті до аеропорту призначення погода різко псується, літак трясе, наче в пропасниці. Сила вітру перевищує допустиму льотними правилами, і про успішне приземлення не може бути мови. Втім, хвилюватися нема чого: диспетчерська служба у Франкфурті розвертає авіалайнер і спрямовує його до Кельна. Або до Штутгарта, Лейпціга, Нюрнберга чи Бремена, словом, до найближчого аеропорту, який зможе без зволікань прийняти літак. Реактивник завжди несе з собою достатньо палива, аби дотягти до такого ось backup-аеропорту. Тож літак робить невеличкий гак і, минаючи непогоду, сідає в іншому місті. Нині скрізь, куди не поткнись, є аеропорти-сусіди, де можна пошукати кращих погодних умов і благополучно приземлитись.

А тепер уявімо подібну ситуацію для рейсу «Сантьяго — острів Пасхи». Найближчим запасним аеропортом під час такого перельоту є… аеропорт Сантьяго. На такий славний «гак» палива в літаку нізащо не вистачить. Це означає одне: авіалайнер мусить приземлятися на острові. Гроза, буревій, шторм чи тропічний ураган — ніщо не має значення. Бодай і Рано Кау, давно згаслий вулкан у південній частині острова, здумає знов скропити околиці лавою, літак однаково повинен сідати в Матавері. Без варіантів.

Радіо, телебачення та Інтернет

Власного телебачення острів Пасхи не має. За весь час візиту я так і не побачив жодного телевізора.

Інтернет на острові присутній. Десь на центральній вуличці Ханга Роа я, пригадую, примітив кафе з двома рядами столів, заставлених старенькими комп’ютерами з допотопними ламповими моніторами. Вивіска над входом закликала відвідувачів, пропонуючи безкоштовний доступ до світової мережі. Втім, я не знаю жодного остров’янина чи туриста, який під час перебування на Рапа Нуї користувався б Інтернетом. Причина — в непередаваній флегматичній атмосфері острова. Вже через кілька днів з моєї голови вивітрилися всі думки про справи та проблеми, які ненастанно чекали на материку. Все, що стосувалося роботи, почало здаватися дріб’язковим, тупим до неможливого, дратівливо безглуздим і вкрай непотрібним. На четвертий чи п’ятий день я зловив себе на думці, що мене більше не цікавить, чи існує ще той далекий світ, з якого я прилетів. Іноді мені здавалося, що той світ справді перестав існувати. А хіба потрібно зв’язуватися з тим, чого не існує?…

Зате на острові Пасхи є аж дві власні радіостанції. Одна з них пропонує слухачам стандартний набір інформаційних та розважальних програм, інша — безперервно транслює… пташиний спів.

Собаки острова Пасхи

Усі рапануйські собаки навдивовижу привітні та компанійські. Їхня доброзичливість проявляється найрізноманітнішими способами. Варто вам присісти перепочити на якесь поліно при дорозі, аж вас тут-таки оточить ціла зграя патлатих собацюр, які почнуть тицькати вологими носами у долоню, вимагаючи, щоб їх негайно погладили.

Жоден пес з острова Пасхи не має хазяїна, собаки належать одразу всім, відразу цілому острову. Причому, судячи зі ставлення рапануйців до своїх улюбленців, мине ще кілька років і кудлатим дозволять брати участь у виборах мера Ханга Роа.

Проте, існує одна ситуація в повсякденному житті острова, коли рапануйці змушені утискувати права своїх улюбленців.

Котедж, де ми з Яном спинилися, знаходився за межами Ханга Роа. Щоранку, щоби дістатися до селища, нам доводилося тюпати хвилин десять по дорозі, що пролягає вздовж злітної смуги аеропорту. Тож прогулюючись якогось дня в напрямку Ханга Роа, я був здивований, почувши постріли над летовищем. Миттю втягнувши шию в плечі, я вскочив у найближчі кущі, а потім обережно підкрався до дротяної загорожі аеропорту. Переді мною постала дивна картина: гарний зелений джип з яскравими червоними блималками носився туди-сюди навколо злітної смуги. В кабіні сидів чоловічок у сірій уніформі та кепці, який однією рукою стискав кермо, а в іншій тримав крупнокаліберний чорний дробовик, час від часу гахкаючи ним у повітря. Після кожного пострілу з кущів, що тягнуться обабіч бетонної смуги, вискакували собачки всіх мастей та розмірів, сердито дзявкали на джип і, вряди-годи обурливо підвиваючи, драпали до виходу з Матавері. Таким чином перед приземленням кожного літака спеціальна служба розганяла собак зі злітної смуги аеропорту, аби якусь шавку, котра здуру надумає покусати літак за шасі, ненароком не засмоктало в турбіну.

Потому насуплені барбоси, сумовито опустивши хвости, безперестану скаржачись один одному на свою лиху долю, збиралися гуртом на узбіччі дороги на Ханга Роа і з непередаваним сумом на витягнутих мордяках спостерігали з-за дротяної огорожі посадку білосніжного красеня «Boeing’а».

Інші тварини та птахи

Острів Пасхи ніколи не був раєм для диких тварин. Останні дослідження виявили: фауна острова ще бідніша за флору, постраждалу внаслідок екологічної катастрофи, що стала закономірним результатом бездумного використання природних ресурсів ізольованої екосистеми. Тому нині тварин на Рапа Нуї практично не лишилося. Зрідка посеред прибережних скель можна надибати самотнього краба чи морську черепаху.

Колись на невеликих острівцях, Моту Іті та Моту Нуї, що лежать за кілометр на південь від острова, відразу за кратером Рано Кау, гніздилися 25–30 видів морських птахів. На сьогоднішній день лишилося тільки п’ять з них, серед яких найчастіше можна зустріти фрегатів (Fregata minor), олуш (Sula dactylatra) і таваке або червонохвостих тропічних пташок (Phaeton rubricauda).

У давнину рапануйці розводили курей і… щурів. Щоправда, після появи європейців, місцеві щури були повністю винищені завезеними корабельними пацюками.

У другій половині XIX століття чилійці завезли на острів овець, проте на сьогоднішній день у домашньому господарстві перевагу надають коровам. Крім того, Рапа Нуї буквально запруджений дикими кіньми — здичавілими нащадками кількох перших шкапин, завезених сюди європейцями, які прекрасно прижилися в рапануйських преріях. Я на власні очі переконався, що на сході та на півночі острова блукають цілі табуни диких коняк, лякаючи самотніх туристів.

Рослинність

«The country appeared barren and without wood»[25], — писав про острів Пасхи Джеймс Кук. Флора острова дійсно дуже бідна: спеціалісти нараховують не більше тридцяти видів рослин, переважна частина яких потрапила сюди з Океанії, Америки та Європи. Щоправда, розкопки показали, що тисячу років тому на Рапа Нуї буяли розкішні тропічні ліси, як і на більшості островів Океанії. Втім, між IX та XVII століттями відбувалась активна вирубка дерев, що спричинило зникнення лісів на острові. На сьогоднішній день більша частина Те Піто о Те Хенуа — це горбисті прерії, зарослі невисокою, але густою травою, лиш у центральній частині острова проростає невеликий лісовий масив, який був посаджений на початку XX століття, а коло пляжу Анакена простягається шикарний пальмовий гай.

Печери

Завдяки вулканічному походженню острів Пасхи буквально нашпигований печерами різноманітних форм та розмірів. У давнину після кожного виверження вулканічна магма, стікаючи схилами вулкана, перемішувалась з наносними породами та вулканічним пилом від попередніх вивержень і дуже швидко застигала, перетворюючись на камінь. З часом м’які породи та спресований пил вимивалися під дією морських хвиль (в прибережних районах) чи дощової води (ближче до центру острова), залишаючи по собі нічим не заповнені скелясті порожнини.

В центральній частині острова Тур Хейєрдал знайшов кілька печер практично ідеальної сферичної форми з неймовірно гладкими, наче відполірованими стінами. Такі гроти утворювались і внаслідок вулканічних вивержень — завдяки скупченню газів, що не встигали вийти на поверхню крізь розплавлену магму. Через це острів Пасхи сильно нагадує шматок голландського сиру.

Печер насправді дуже багато. Ми з Яном навіть і не думали навмисне шукати й спускатися в гроти, одначе на південній та східній сторонах острова Пасхи вони трапляються чи не на кожному кроці. Більшість з них не більша за звичайну кімнату, деякі заледве вміщають одну людину, проте окремі печери є просто велетенськими і простягаються під землею на сотні метрів. Нині перед найбільш віддаленими й заплутаними катакомбами встановлено спеціальні знаки, що попереджають про небезпеку самовільного спуску. Сучасні остров’яни можуть пригадати не один випадок, коли котрийсь із туристів вирушав на прогулянку в печери (причому, постійно чомусь говорять про японських туристів) і більше його ніхто не бачив.

Древні рапануйці використовували печери для зберігання родових каменів та усіляких інших цінностей. Ще й досі більшість підземних сховків мають назви, що відповідають імені роду чи сімейства, якому вони належали. Місце розташування таких родових склепів було великою таємницею і передавалося у спадок лише членам сімейства. Приводити чужинця в родову печеру забороняли суворим табу. Навіть у часи відвідин Тура Хейєрдала аборигени ще вірили, що чужинця, який ризикнув порушити табу, а також того, хто виказав розташування своєї печери, чекає миттєва смерть. Пізніше, коли будівників моаі винищили і на Рапа Нуї почалася ера міжусобних воєн, занепаду та канібалізму, печери використовували як сховища від ворога.

Питна вода

Через невеликі розміри острова морська вода просочується вглиб суходолу, змішуючись з підземними водами, внаслідок чого прісноводних криниць на острові нема. Єдиним джерелом прісної води на Рапа Нуї є озера дощової води у вулканічних кратерах Теревак (Рано Рараку та Рано Ароі) та у кратері Рано Кау. Після початку туристичної ери на острові збудували очисну станцію і проклали водопровід, однак водопостачання і далі залежить від кількості опадів.

У XVIII–XIX століттях існувало кілька прісноводних джерел, що протікали не через поверхні острова, а під водою неподалік прибережних скель. Місцеві мешканці знали про ці джерела і нерідко пірнали з глеками в океан, аби набрати прісної води. Через що складалося враження, ніби вони п’ють солону морську воду.

Їжа

Нині на острові можна дістати будь-який харч, аби тільки грошей вистачило, оскільки продукти, які не вирощуються безпосередньо на острові Пасхи, коштують дуже дорого. Втім, якщо ви не гурман, раціону, запропонованого самим Рапа Нуї, повинно бути цілком достатньо: курячі яйця, куряче м’ясо, солодка картопля, хліб, коров’яче молоко, сир, дині, кавуни, авокадо і, звісно, риба. Фактично, риба — то єдиний харч, який рапануйці готові віддати майже задарма. За сім днів на острові Пасхи я ум’яв стільки тунця, скільки, певно, не спожив за все своє життя. Я їв тунця смаженого й вареного, їв котлети з тунця, суші з тунцем, навіть сандвічі на сніданок можна було замовити з тунцем.

Мова

На острові користуються двома мовами: іспанською (яка є офіційною) та рапануйською, що майже не змінилася з часів прибуття перших європейців.

Короткий словник мови рапануї

Аху — платформа, складена з каменів, олтар, на якому встановлювали моаі.

Моаі — висічені з каменю грандіозні статуї з довгими вухами та складеними на животі руками.

Пукао — «шапка» або «корона» моаі, видовбана з червоного вулканічного каменю.

Піпі Хореко — кам’яні карби (знаки), що позначали межі земляних наділів.

Тахета — кам’яна чаша для води.

Аку-аку — привид, дух.

Харе — будинок, житло.

Ана — печера.

Аванґа — кладовище.

Уму — домашнє вогнище.

Манавай — загорожа.

Тýпа — вишка для спостережень.

Рано — озеро у кратері вулкана, рідше — кратер.

Вака — каное.

Вака ваеро — королівське каное.

Іка — риба.

Хеке — восьминіг.

Мангай — риболовний гачок.

Пікеа — краб.

Кахі — тунець.

Мангó — акула.

Моаі

Моаі — неймовірні кам’яні велетні — найбільша загадка острова Пасхи. Загальна кількість моаі на острові — 887 штук. Щоправда, тільки 288 з них повністю завершені, доставлені до аху та встановлені на платформи. 397 статуй лишилося в «майстерні» Рано Рараку. Ще 97 моаі лежать повалені по дорозі до своїх аху. Решта сильно зруйновані та розкидані на узбережжі.

Моаі різняться за величиною. Загалом вага однієї статуї не перевищує двадцяти тонн, а висота в середньому сягає шести-восьми метрів. Проте є набагато більші екземпляри. Наприклад, у каменоломні Рано Рараку знаходиться незавершена скульптура висотою 20 метрів і вагою 170 тонн.

Всі моаі, котрі були підняті на аху (за винятком тих, що стоять на аху Аківі в центрі острова), повернуті спинами до моря. Щоправда, тут слід зробити уточнення: їхнє положення точно встановити неможливо, оскільки внаслідок війни між кланами у XIX столітті всі статуї були повалені. Приблизно півсотні з них на сьогоднішній день реконструйовані на аху в різних частинах острова. Двічі проїхавшись вздовж південного та східного берега, я ретельно відзначав імовірне положення моаі на аху. В результаті я відшукав дві (можливо, три) статуї, які у вертикальному положенні розміщалися боком, а не спиною до моря. При цьому я зауважив іншу цікаву закономірність: всі статуї були не просто розташовані спинами до моря, вони стояли обличчями до кратера Рано Рараку, з якого їх було вирубано. Така гіпотеза пояснює той факт, чому кілька статуй на узбережжі були повернуті боком до моря. Триста років назад кам’яні велетні в усіх частинах острова дивилися прямісінько на кратер, немов чогось очікуючи…

Чим же були моаі? Для чого вони призначалися?

Одна з гіпотез стверджує, що монументи символізують померлих предків, переважно царів, а розмір статуї та її пукао залежать від досягнень померлих вельмож. Згідно з іншою теорією, кам’яні велетні могли бути символами могутності окремих кланів або ж просто будувалися на честь їхніх правителів. Припущень та здогадок дуже багато, однак жодна з них не дає точного уявлення про призначення моаі, оскільки ті остров’яни, яких застали на острові Пасхи Роггевен, Ґонзалес та Кук, самі не знали, для чого служать монолітні титани на узбережжі. Вони не поклонялися кам’яним ідолам. Для них моаі просто були. Іншими словами, рапануйці не надавали їм значення.

На початку XX століття, будучи вельми здивованим підвищеною цікавістю британців до кам’яних гігантів, хтось із місцевих підійшов до Кетрін Рутледж під час того, як вона обміряла один із загадкових монументів, і здивовано запитав:

— А у вас у Лондоні хіба немає моаі?…

Найбільш знамениті моаі

Найбільший моаі розташований в каменоломні Рано Рараку. Його називають Гігантом (El Gigante). Він має висоту 21,6 метрів і важить 160–180 тонн. Робота над ним так і не була завершена.

Найвищий моаі, що коли-небудь був піднятий на аху, знаходиться на аху Те Піто Кура і зветься Паро. Його висота становить 9,98 метрів, а вага — 74 тонни. В даний момент велетень лежить повалений.

Найменший моаі розташований на схилі вулкану Пойке. Його висота усього 1,13 метри.

Статуї з різних аху острова Пасхи

І ще раз люди…

На сьогодні від злодійкуватості, описаної Роггевеном та Куком, не лишилося й сліду. Я з певністю заявляю, що рапануйці — найбільш приязний та доброзичливий народ на планеті. Кожен остров’янин щоразу тепло вітався зі мною, де б ми не здибалися — в полі, біля аху, на пляжі чи в супермаркеті, — наче я його найближчий родич.

Хто вони і звідки?

Спітнілий і захеканий я підійшов до дверей. Антропологічний музей імені патера Себастьяна Енглерта розташувався доволі далеко на півночі, за межами Ханга Роа, навіть далі, ніж аху Тахай. Увесь шлях ми з Яном чимчикували пішки, попри те, що два чи три рази запопадливі остров’яни, що сунули на своїх трафаретних джипах «Suzuki» в одному з нами напрямку, хотіли нас підкинути.

Отже, я рішуче вступив у приміщення і обдивився навкруги. Музей складався лише з двох кімнат, сполучених просторим коридором з широкими вікнами. Ліворуч від входу тулилася невелика будка, в якій молода чилійка продавала квитки, трохи далі за нею починалось приміщення, де розташовувався власне музей. Кімната праворуч була заставлена стелажами з книгами і правила одночасно за бібліотеку та книжковий магазин, де всі книги були виключно про острів Пасхи.

Ми з Яном думали провести у музеї лиш кілька хвилин, а потім рухатись далі на північ вздовж західного узбережжя острова, досліджуючи аху та шукаючи родові печери, одначе так склалося, що ми застрягли в музеї на довгих три години.

Це був найкращий музей з усіх бачених мною. В отій одній єдиній кімнатці, яка заледве сягала 10×10 метрів у поперечнику, я провів більше часу, аніж у всіх інших музеях Південної Америки вкупі. На дюжині блискучих стендів, поміж якими тулилися засклені бокси з гачками, ножами, кам’яними сокирками та дерев’яними статуетками древніх рапануйців, лаконічно і послідовно розповідалося про історію острова, звичаї аборигенів, описувалися цікаві факти та знахідки.

Проте найбільше мене вразила бібліотека — скопище найбільш раритетних книг, що стосуються Рапа Нуї. На початку 2000-х якомусь рапануйцю стрельнула в голову цікава ідея: відсканувати найпопулярніші томи, видрукувати їх, а тоді продавати окремими книгами. Таким чином нині відвідувачі мають змогу придбати копії надзвичайно рідкісних книг, яких на сьогоднішній день не можна дістати більше ніде на планеті. Саме тут, у бібліотеці, я залишив усі свої заощадження, що призначалися для закупівлі сувенірів острова Пасхи. Натомість розжився на такий скарб, як копія оригіналу суднового журналу Якоба Роггевена, записки Антоніо де Аґуера та Хуана Хервé з експедиції Феліпе Ґонзалеса, копію оригінального видання «Подорожі до Південного полюса та навколо світу» Джеймса Кука, товстенну книгу Кетрін Рутледж з безліччю фотографій, карт та схем, а також збірник легенд «Легенди острова Пасхи», записаних протягом сорока років проживання на острові патером Себастьяном Енглертом. Крім того, там були рідкісні видання книг Тура Хейєрдала, звіти Вільяма Маллоя та багато всього іншого, чого я, на жаль, не купив, розуміючи, що ще одна книжка — і додому доведеться добиратися вплав.

Насправді мене значно більше цікавило не теперішнє населення острова і навіть не ті аборигени, яких застали Кук та Роггевен, а їхні далекі предки, винятковий народ, що невідомо для чого висікав зі скель і встановлював на березі таємничі статуї. Хто вони? Звідки і коли вони прийшли на острів Пасхи? Чи були вони полінезійцями, котрі на вутлих човнах відважилися плисти наперекір зустрічному вітру з найбільш віддалених островів Океанії? А може, вони — нащадки великих Інків, і припливли зі сходу від берегів Південної Америки, долаючи дві тисячі миль відкритого океану? Чи може, острів Пасхи — це все, що лишилося від колись затонулого континенту?…

Походження будівників моаі ще й до сьогодні викликає палкі суперечки серед науковців світу. Після десятків років скрупульозних досліджень історія Рапа Нуї залишається суперечливою у багатьох моментах.

З першою теорією заселення острова я познайомився задовго до візиту на Те Піто о Те Хенуа, читаючи «Аку-Аку» та «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Навіжений норвежець, для якого не існувало авторитетів у науці, котрий не боявся кидати виклик загальноприйнятим догмам, а потім ні секунди не вагався і навіть ризикував життям, аби довести свою правоту, Хейєрдал стверджував, що будівники моаі припливли зі сходу, від узбережжя Перу. Сміливі мореплавці, що рвонули навздогін за сонцем через Тихий океан, зовсім не обов’язково були Інками, то міг бути який-небудь інший народець, однак, припускав Тур Хейєрдал, вони пливли на таких самих суднах, якими потім користувалися Інки: бальсових[29] плотах. Норвежець був шибайголовою, яких ще слід пошукати. Для того, аби обґрунтувати свою гіпотезу, він зв’язує докупи кілька поліняк, будуючи точну копію інкського бальсового плота, навантажує їх тільки натуральними продуктами і вирушає на захід в океан. Через кілька місяців Хейєрдал успішно пристане до одного з островів Полінезії, пропливши відстань удвічі більшу за ту, що відділяє острів Пасхи від Американського континенту. Таким чином норвежець навів неспростовні докази, що Інки, Аймару, Чіму чи навіть представники цивілізації Наска могли доплисти до острова Пасхи.

Могли, але чи пливли насправді?

Про зв’язок острова Пасхи з Південною Америкою свідчать чимало інших доказів. Наприклад, на південному сході острова, де нині починається злітно-посадкова смуга аеропорту і ховаються велетенські цистерни з авіаційним пальним, є особливе аху, що називається Вінапу. Дана церемоніальна платформа відрізняється від усіх інших аху на острові, оскільки збудована в класичному стилі полігональної архітектури Інків з ретельно підігнаних один до одного кам’яних блоків неправильної форми. Я двічі відвідував Вінапу і можу підтвердити, що стіна цього аху є точною копією стін Саксайуамана, щоправда, дещо поступаючись їм висотою. Що це: випадковий збіг чи свідчення про спорідненість будівничих моаі та древніх Інків?

Існує й інший і, як на мене, більш вагомий доказ. Перше, що кинулось мені в очі, коли я спускався у кратери Рано Рараку та Рано Кау, — це озерця прісної води, рясно зарослі очеретом, з якого аборигени колись будували собі халупи. У таке, мабуть, важко повірити, але вчені безапеляційно заявляють, що це той самий очерет тотора, який росте на озері Тітікака, прабатьківщині Інків. Крім того, ви не знайдете тотори більше ніде у світі, крім Тітікаки та острова Пасхи! Ще один збіг? Сумніваюся. Оскільки насіння очерету саме по собі не літає і навряд чи могло бути занесене в кратери вітром з материка, значить, його туди завезли.

У 1956-му Тур Хейєрдал знаходить у одній з родових печер уламки глиняного глека. Усе б нічого, але аборигени острова Пасхи не знали гончарства і не вміли робити нічого з глини з тієї простої причини, що глини на острові вулканічного походження немає, не було і ніколи не буде. Поза всяким сумнівом, глиняні черепки були колись завезені на Рапа Нуї. Єдина цивілізація в радіусі чотирьох тисяч кілометрів навколо острова Пасхи, де на той час процвітала гончарська справа, — це Імперія Інків.

Отож, здавалося б, усе просто. Острів Пасхи в давнину заселили Інки, які припливли до нього на бальсових плотах, привезли з собою насіння сільськогосподарських рослин, в тому числі тотору, і давай собі жити-хазяйнувати. Це, щоправда, не пояснює, з якого дива Інки почали будувати моаі, а також звідки взялося ронго-ронго, рапануйське письмо, позаяк до появи іспанців про такий винахід людства як писемність у Південній Америці навіть не чули.

Офіційна наука визнає, що Інки, безсумнівно, відвідували острів Пасхи, що це вони звели аху Вінапу і завезли на Рапа Нуї тотору та глиняний посуд, от тільки, стверджують історики, стався цей візит у 80-х роках XV століття, коли більшість моаі вже стояли на аху… Аби остаточно розставити всі крапки над «і», якісь французики провели порівняльний генетичний аналіз залишків древніх остров’ян з генами сучасних перуанців та полінезійців. Їхній висновок був чітким і беззаперечним: не викликає жодного сумніву існування культурного зв’язку між островом Пасхи та Інкської Імперією або іншими цивілізаціями Південної Америки, але… генетичними предками сучасних рапануйців є полінезійці.

Виходить, що таємничі будівники все ж прийшли із Заходу?…

Власне, про те, що їхні предки приперлися з Полінезії, розказують самі остров’яни. Численні легенди повістують, як багато років тому з одного з островів далекої Полінезії на двох великих каное приплив король Хоту Мату’а з почтом. Остров’яни вірять, що саме він є пращуром усіх рапануйців.

Такими, за версією самих рапануйців, були перші поселенці на острові Пасхи.

Я мав можливість познайомитися з цією історією з трьох різних джерел: книги «Таємниця острова Пасхи» Кетрін Рутледж, збірника рапануйських легенд Себастьяна Енглерта та від однієї старої остров’янки, яка переказала легенду мені особисто. Сюжети, занотовані англійкою Рутледж, найдавніші, зате версія патера Енглерта є найбільш повною, займаючи майже двадцять сторінок тексту. Про можливість почути легенди острова Пасхи, так би мовити, з перших уст, я дізнався випадково, коли, прогулюючись центральною вуличкою Ханга Роа, примітив, що одне з туристичних агентств водночас із дайвінгом, лазінням по скелях та пішим походом у Оронґо пропонує послухати «local’s stories»[31]. В цілому, всі три версії повністю збігаються, відрізняючись між собою лиш деталями.

Ян доволі прохолодно сприйняв мою ідею послухати «local’s stories» острова Пасхи, зрештою, я махнув на нього рукою, вирішив не шкодувати грошей і поїхати туди самому.

Півгодини я чекав на перекладача, після чого мене відвезли до самотньої хатинки в облізлому переліску на центральному узвишші острова, де жила старезна беззуба остров’янка з ледь видовженими мочками вух. Спочатку обстановка мені геть не сподобалася. Я навіть подумав, що Ян був правим: не варто було сюди пертись. У дерев’яній халупі було холодно і вогко, наче в рибацькій халабуді в затоці коло Ханга Роа, попри те, що житло старої знаходилось далеко від моря, маленькі вікна майже не пропускали світла, а на стінах то там то сям звисали ажурні павучі тенета. Сама остров’янка створювала враження втомленої і байдужої жіночки, яку, як і перекладача, викликали в цю напіврозвалену хижу за півгодини до моєї появи. Навіть витягнуті мочки її вух здавалися несправжніми чи, радше, недоречними, так наче їх почали розтягувати зовсім недавно, лиш для того щоб задовольнити забаганки заморських туристів. А проте за кілька хвилин я кардинально змінив свою думку. Тихо й без поспіху остров’янка почала переповідати давно забуті історії острова Пасхи. Говорила вона рапануйською; чоловік, що привіз мене, сидів поруч, шанобливо схиливши голову, і перекладав. Він не перебивав, постійно чекаючи, коли жінка закінчить епізод, і лиш тоді починав говорити. Незабаром невимовна повага до оповідачки, що проявлялася в кожному русі перекладача, передалася мені. Щоправда, стара так ні разу і не зиркнула на мене, спрямувавши погляд мутних очей кудись убік. Через якийсь час у мене склалося таке враження, ніби рапануйка бачить ті події, про які розповідає.

Оповідаючи історію про переселення короля, стара багато уваги приділяла кораблям Хоту Мату’а. За її словами, кожен корабель мав сто метрів у довжину, вміщав тисячу людей, свійських тварин, та безліч вантажу, який Хоту Мату’а захопив з собою, аби швидше освоїтися на новому місці.

— Я не вірю тобі, — не втримався я. — У них не могло бути таких кораблів. На той час (адже переселення відбувалося ще задовго до Колумба) таких кораблів не було навіть у іспанців!

Жінка замовкла і вперше за весь час оповіді повернула зморшкувате обличчя до мене. Вона не видавалася ні розлюченою, ні навіть сконфуженою моїм запитанням. Кілька секунд рапануйка уважно вивчала мою засмаглу фізіономію, підсліпувато кліпаючи пожухлими очима, а тоді проказала хрипким голосом, неначе звертаючись до когось іншого, а не до мене:

— А хіба ти повірив би, що нікчемний народ на крихітному острові в океані будував статуї розміром з чотириповерховий будинок, якби ці велетні не були зроблені з каменя і не збереглися до наших днів?

Її слова просотувались крізь мене, спрямовані кудись у порожнечу за моєю спиною. Я відразу стулив губи, не маючи аргументів для заперечення. Жінка, чорт забирай, мала слушність. Згодом вона продовжила:

— Пошукай у печерах під Рано Кау. Там є зображення цих кораблів…

Численні дослідження підтверджують правдивість переказів про Хоту Мату’а. Тривалий час ця теорія походження рапануйської цивілізації була основною. Нікого чомусь не бентежив той факт, що люди, котрі пам’ятали й переказували легенди про прибуття Хоту Мату’а, приписуючи йому та його нащадкам будівництво кам’яних велетнів, нічого — абсолютно нічого — не могли сказати про те, як саме створювались моаі.

Все, що ми можемо сказати напевно, то це те, що частина остров’ян, яких застали перші європейці, дійсно переселилась з Полінезії. Цілком імовірно, що їхнього короля звали Хоту Мату’а. Втім, лишається без відповіді те саме каверзне питання: чи вони будували моаі?…

«It is obvious that we are dealing with a mixed race»[32], — писала у 1919-му про остров’ян з Рапа Нуї англійка Кетрін Рутледж.

Утім, першим, хто звернув увагу на расову різноманітність острова, був Якоб Роггевен. У своєму звіті голландець згадував, що серед аборигенів трапляються люди всіх кольорів та відтінків: є жовті, мов індіанці Перу, є темно-коричневі, схожі на меланезійців, але є абсолютно білі, що кольором шкіри та волосся скидаються на європейців. Останні мали видовжені мочки вух і, безперечно, займали панівне становище на острові.

Ана Марія та її дочка Ваня, які так гостинно прийняли нас із Яном на острові і які вважаються корінними рапануйками (хай навіть з чималою домішкою чилійської крові), зовсім не схожі на чорнявих та пишногрудих полінезійок. Вони худі, високі, з широкими вилицями, крім того, мають світлу шкіру і русяве волосся. Тож навіть через триста років після відкриття європейцями острова Пасхи, серед місцевого населення ще помітні сліди асиміляції двох рас.

Однак цей факт сам по собі ще нічого не доводить, адже полінезійці могли змішатися з тою невідомою расою ще до переселення на Рапа Нуї. Тому перше питання, що нас зараз цікавить: чи були люди на острові Пасхи в той час, коли на нього ступив Хоту Мату’а?

Почнемо з того, що повернемося до легенди про Хоту Мату’а. Зверніть увагу на один цікавий момент. Хаумака мав сон, під час якого його душа літала до далекої невідомої землі, після якого він покликав Іру, Рапаренгу та їхніх товаришів і наказав їм плисти й шукати землю. Хаумака дуже чітко описав невідомий край: «Шукайте землю з трьома маленькими островами, великою дірою та довгою гарною дорогою». Три маленькі острови — це, безперечно, Моту Іті, Моту Нуї та Моту Кау Кау (див. карту). Велика діра — це кратер Рано Кау, що знаходиться якраз навпроти згаданих острівців. А от що таке «довга гарна дорога»?…

Ще один цікавий епізод занотував Себастьян Енглерт зі слів остров’янина Матео Верівері у вигляді коротенького запису в збірці легенд патера. Запис йшов під заголовком «Нгатаваке».

Сумнівно, що Нгатаваке, якщо він, звісно, існував, жив на острові наодинці, мов Робінзон Крузо…

Певна річ, ви можете заперечити, що легенди й перекази не можуть слугувати достовірним історичним матеріалом. Я чудово це розумів, тому продовжив «копати» далі, і ось, що знайшов.

Адмірал Т. де Лапелін у книзі «Revue Maritime el Coloniale» (1872) наводить легенду, почуту й записану ним на острові Мангарева (Гамб’єрів архіпелаг), що розташований на тисячу сто миль західніше від острова Пасхи. У переказі йдеться про поваленого короля, що покинув Мангареву і відплив на схід у двох каное, захопивши з собою жінок, дітей та велику кількість провізії. Ватагу на каное більше ніхто не бачив, поки якогось дня на Мангареву не повернувся один з вигнанців і розповів про долю втікачів. За його словами, після багатьох днів поневіряння королівське каное натрапило на острів посеред океану. Вони висадилися в затишній затоці, оточеній високими скелями. Наступного ранку один з новоприбулих натрапив на сліди корінних жителів острова, після чого король наказав будувати захисні укріплення на одній з вершин коло бухти. Через кілька днів переселенців дійсно атакувало корінне населення острова, проте напад було відбито. У затяжній війні між прибульцями та місцевими аборигенами врешті-решт здобули перемогу втікачі з острова Мангарева.

Погодьтеся, наведена легенда дуже подібна до рапануйського міфу про Хоту Мату’а. Більшість науковців сприймають її як іще один доказ того, що предки сучасних жителів острова Пасхи припливли з островів Полінезії. Я, проте, вбачаю у ній дещо більше. Адже цей переказ підтверджує гіпотезу, що до прибуття полінезійців на острові жили люди, котрі могли бути будівниками моаі.

Власне, остров’яни ніколи не заперечували існування іншої раси. Вони розповідають, що колись давно, ще до прибуття європейців, на острові жили два різних народи: ханау еепе або «довговухі» та ханау момоко або «коротковухі». Рапануйці стверджують, що Хоту Мату’а, а також усі, хто приплив з ним у човнах, були ханау момоко, тобто «коротковухими». На противагу їм ханау еепе або «довговухі» мали білу шкіру та світле волосся, а також навмисне видовжували мочки вух, через що й дістали свою назву. Ці люди були дуже енергійними, постійно працювали не покладаючи рук, вміли читати ронго-ронго і примушували коротковухих розпинатися на спорудженні аху та статуй. Вони, на відміну від «коротковухих» знали, як зводити моаі.

Легенда каже, що одного дня «довговухі» задумали очистити острів від каміння, щоб їм легше було обробляти землю та тягати моаі. Роботу почали на схилах вулкана Пойке у східній частині острова. «Коротковухим» довелося тягати каміння до кручі і скидати його в море. Сьогодні на зарослих травою схилах кратера ви не знайдете жодного каменя, хоч решта острова усіяна валунами різних розмірів та уламками лави.

Але досить скоро «коротковухим» урвався терпець…

Від себе додам, що залишки цього рову і досі існують, тягнучись паралельно до дороги, що сполучає аху Тонгарікі та пляж Анакену…

Гадаю, висновок напрошується сам собою: до приходу Хоту Мату’а Рапа Нуї населяв інший, більш розвинутий народ, який мав дивну звичку видовжувати собі вуха і який був майже повністю винищений полінезійськими переселенцями. Цілком імовірно, що нищення «довговухих» збіглось у часі з екологічною катастрофою на острові. Хтозна, можливо, ця катастрофа стала основною причиною повстання «коротковухих». Але про це ми поговоримо пізніше…

Прийшовши до такого висновку, я раптом усвідомив, що знову опинився у глухому куті, адже тепер доведеться розгадувати новий виток таємниці: ким були «довговухі» і звідки цей білошкірий народ з’явився в Океанії? Можливо, ханау еепе — це ті ж самі полінезійці, скажімо, якесь особливе плем’я з дещо світлішою шкірою, котрі прийшли на острів Пасхи набагато раніше за Хоту Мату’а? Якщо вірити результатам порівняльного аналізу ДНК, то так воно і було. Одначе не все тут так просто…

Я багато міркував про зіставлення генів, проведене французькими вченими. Як не крути, а нехтувати результатами таких ґрунтовних досліджень як аналіз ДНК не можна. Разом з тим мені не давала спокою одна підступна думка, що наче хробак безугавно точила мозок: чиї ДНК брали для порівняння французи? Чи були залишки, що використовувалися для аналізу, прахом саме древніх будівників? Справа в тому, що древні рапануйці ніколи не ховали мертвих у землю. Небіжчика після смерті загортали в та́пу, тканину рослинного походження, і вкладали на дерев’яний настил, який потім перетягували до аху і закріпляли над землею на чотирьох Y-подібних палицях. На два чи три роки на цю чудернацьку конструкцію накладалося суворе табу: до неї не можна було наближатись нікому, крім родичів померлого, поряд заборонялося ловити рибу, готувати їжу тощо. Зрозуміло, що після трьох років під відкритим небом кістки просто розносились за вітром. Якщо на острові і залишалися якісь рештки справжніх будівників, то останні, без сумніву, були вивезені експедицією Кетрін Рутледж у 1916-му році. За словами англійки, їй вдалося розшукати й дослідити на острові трохи менше п’ятиста скелетів (що, враховуючи ймовірну чисельність цивілізації будівників моаі в епоху найбільшого розквіту, є зовсім незначною кількістю). Жодного скелета більше.

Крім того, подумайте й скажіть: чи багато ДНК сучасного американця скаже про корінних жителів Північної Америки? А з часів колонізації континенту англійцями, іспанцями та французами пройшло навіть менше часу, ніж після поразки «довговухих».

Власне, я підводжу вас до висновку, що порівняльний аналіз ДНК підтверджує лиш легенду про Хоту Мату’а, але аж ніяк не проливає світло на таємницю походження людей, які зводили кам’яних гігантів острова Пасхи…

Ви вже, мабуть, заплуталися в навалі суперечливих фактів, легенд та переказів. Тому зараз, гадаю, час підбити підсумки. Отож, приблизно у VIII–IX столітті на Рапа Нуї припливли полінезійці, вони змішались з місцевим населенням, а згодом повстали і повністю винищили його. У XV столітті острів відвідував флот Інків. Проте, ні Інки, ані ті, хто прийшов на острів із заходу під проводом Хоту Мату’а і чия кров домінує в жилах сучасних рапануйців, не мають нічого спільного з тими, хто будував моаі… До них тут була інша, могутніша й величніша раса, представники якої мали переважно білу шкіру, світле волосся і штучно видовжені мочки вух.

Звідки, коли і як вони потрапили на острів, нам, вочевидь, уже ніколи не вдасться дізнатись…

Є ще одна версія походження цивілізації на Рапа Нуї, котру я не маю права оминути своєю увагою. Ця теорія може одним махом розрубати всі суперечливі вузли в історії Рапа Нуї, якщо припустити, що… в південній частині Тихого океану колись існував континент, який одного дня через якийсь страхітливий катаклізм занурився під воду. Чи був такий материк насправді? Якщо він існував, то як давно? Чи могли бути рапануйці і їхні загадкові статуї залишками набагато древнішої і більшої цивілізації, що населяла той затонулий континент?

Признаюсь, я вельми здивувався, коли в книзі Енглерта «Легенди острова Пасхи» натрапив на давній рапануйський переказ про… затонулий континент.

Цей коротенький епізод ніяк не вписується в струнку послідовність легенд острова Пасхи, а втім, він присутній у книзі патера Енглерта.

Тут можна згадати історію про невловимий острів Девіса. Мореплавці всього світу намагалися відшукати його протягом століть, врешті-решт облишивши цю марну ідею. Тоді землю Девіса ототожнили з Рапа Нуї, оскільки острів Пасхи є єдиною сушею в цьому регіоні, яку англійський пірат міг бачити під час митарств на «Batchelor’s Delight». Втім, я можу заприсягтися, що Рапа Нуї схожий на що завгодно, але тільки не на «невисокий піщаний острівець, незахищений скелями».

Одначе все це не більше, ніж туманні припущення…

У XX столітті теософи[35] активно розкручували гіпотезу про те, що острів Пасхи є залишком континенту під назвою Лемурія, який три мільйони років тому займав Тихий та частину Індійського океану, і котрий врешті-решт затонув, як і сумнозвісна Атлантида. Ці веселі хлопці, очолювані такою собі мадам Блаватською, йдуть далі і, ні разу не побачивши на власні очі острова Пасхи, радо сповіщають нам, що у створенні кам’яних гігантів на Рапа Нуї насправді немає ніякої таємниці, оскільки світ у цей час населяли десятиметрові гіганти, які будували статуї приблизно власного зросту.

Згадка про Лемурію трапляється у багатьох книгах про острів Пасхи, позаяк усі його дослідники перебували під чарами ексцентричної теорії про затонулий континент, однак згодом розчаровувалися, так і не знайшовши жодних доказів цієї фантастичної гіпотези. Не став винятком і Тур Хейєрдал. Невідомо звідки до нього дійшли чутки про те, що на острові Пасхи нібито існують древні бруковані дороги, котрі ведуть до води, а тоді несподівано зникають. Древні дороги на острові він справді знайшов, однак лише кілька з них вели до узбережжя і жодна не «пірнала» під воду. В експедиції норвежця був водолаз, якого кілька разів опускали під воду дослідити дно в місці імовірного продовження доріг. Підводні пошуки нічого не дали: водолаз натикався лиш на риб, замшілі камені, глибокі тріщини та коралові скелі, що обривалися в синю глибінь. Інші експедиції також нишпорили океаном у пошуках Лемурії, пірнаючи під воду в районі підводного хребта Сала і Ґомес, на хребті Наска коло узбережжя Перу, поміж Галапагоських островів, але так само не знаходили жодного сліду древніх цивілізацій.

Нехай мені пробачать теософи, але я, людина XXI століття, навчена скептично ставитись до будь-якої підозрілої й непевної інформації і, так би мовити, перевіряти її на зуб, відмовляюсь без серйозних доказів приймати на віру байки про надрозвинуту цивілізацію на велетенському континенті, жодного сліду якого досьогодні чомусь не можуть знайти. Можливо, Лемурія справді існувала, можливо, навіть займала чималу частину океану, а потім по-тихому пішла на дно. Проте геологи категорично стверджують, що епоха активних геологічних трансформацій в Тихому океані минула три мільйони роки тому, і в ті часи, коли земля ще могла підійматися та опускатися, людей в Океанії не було.

Три мільйони роки тому їх не було ніде на планеті.

Відповідаючи на запитання на презентаціях під час поїздок Україною, мене нерідко втягували у дискусії з приводу походження рапануйської цивілізації. Подеколи моїх співрозмовців відверто дратувала висловлювана мною скептичність стосовно можливості точного визначення генези будівників моаі. Я, проте, твердо притримуюсь своєї позиції: можливо, одна з вищезазначених концепцій про походження остров’ян є правильною, можливо також, що аніяка з них не наближається до істини. Ми можемо сперечатися, дискутувати, але ми ніколи не дізнаємося, як воно було насправді.

З цього приводу хочу переказати байку про одного німецького археолога, котрий на схилі літ доволі скептично відгукувався про можливості археології — науки, котрій присвятив усе своє життя. По-перше, стверджував він, розрізнені археологічні знахідки, що збереглися до наших днів, ніколи не дадуть загальну й вичерпну картину древнього світу. По-друге, призначення багатьох знайдених речей, написів, документів чи пам’ятників нерідко трактується кожним ученим по-своєму. Старий археолог любив жартувати з цього приводу: «Існує теорія, — казав він, — що всі динозаври були насправді абсолютно однаковими. Просто різні палеонтологи збирають їх по-різному».

Багато хто після мого повернення з подорожі допитувався, чи займалися остров’яни з Рапа Нуї людожерством і чи це, бува, не вони з’їли капітана Кука. Без сумніву, питання цікаве й актуальне, а тому заслуговує на більш детальний розгляд.

Отож, по-перше, славетного Джеймса Кука ніхто не їв. Кука просто зварили. Але їсти — ніхто не їв, це як двічі два — чотири. Може, хіба трохи понадкушували. По-друге, незважаючи на те, що Кук свого часу відвідував Рапа Нуї, вбили його не рапануйці і, відповідно, острів Пасхи тут ні до чого.

Насправді загинув славетний англійський капітан на Гавайських островах, куди його «Резолюшн» змушений був причалити для ремонту такелажу. Після серії нахабних крадіжок різних інструментів із судна Кук вирішив узяти в заручники одного з гавайських вождів. 14 лютого він висадився на берег і запросив царька приплисти з візитом на судно, проте в останній момент дружина відговорила гавайця сідати в англійський човен. При цьому на березі зібралося кілька тисяч гавайців, котрі відтіснили англійців до самої води. Несподівано один з матросів не втримався і вистрілив з мушкета, убивши одного з вождів. Це викликало миттєвий шквал обурення, гавайці кинулися в атаку. Кук з матросами стрибнули у воду, намагаючись уплав дістатися до човнів… Перший спис влучив капітанові в потилицю. Поранений, він намагався покликати на допомогу, але другий спис простромив його наскрізь.

Капітан Клерке, наступник Джеймса Кука, став вимагати, щоб аборигени повернули тіло. Не добившись нічого, він організував каральну операцію, в результаті якої було спалене селище гавайців. Після цього вожді з різних частин острова зразу передумали і принесли кошики з рештками тіла англійського командора на кораблі британців (після сутички аборигени розірвали тіло Кука на шматки, що були поділені між окремими царьками). 22 лютого 1779 року рештки капітана Кука поховали в морі.

Колись я обов’язково з’їжджу у ті місця, де аборигени майже з’їли Джеймса Кука, і розкажу вам, що там і як.

Утім, слід визнати, що предки сучасних рапануйців коли-не-коли таки пожовували людятину. І хоча остров’яни в один голос заперечують факт канібалізму на острові, вони водночас чомусь переказують легенди про те, як представник одного клану поснідав представником іншого.

Найбільше згадок про випадки канібалізму трапляється серед легенд про міжусобиці на острові. Одна з них розповідає про нехорошого чоловіка на ймення Орої, який був злісним ворогом Хоту Мату’а. Орої сховався на човні короля, коли той плив до острова Пасхи. Якийсь час Орої переховувався в найглибших печерах, поки йому це не набридло і він захотів убити Хоту Мату’а й самому стати вождем. Одного дня, дочекавшись, коли Хоту пішов на іншу частину острова провідати свою дочку, Орої влаштував пастку на дорозі, а сам сховався у найближчих кущах і став чекати. Одначе Хоту Мату’а вчасно помітив засідку, підкрався до ворога, кинувся на нього і вбив. Задоволений король повернувся в Анакену, де вкинув зловмисника у великий казан — варитися. Проте Орої, як каже легенда, був дуже поганою людиною, оскільки замість того, щоб нормально варитися, він ожив і вискочив з баняка. Довелося його знову ловити. Хлопця піймали аж на іншому кінці острова і знову кинули в казан. Цього разу він зварився по-людськи, і його із задоволенням ум’яли.

Ще одна цікава легенда розповідає про стару жінку з клану Міру, котру люди з ворожого клану Уреохої вбили в центральній частині острова і з’їли. Один із синів цієї жінки на ім’я Хоту розізлився, і за одну ніч, згідно з легендою, вбив шістдесят чоловік Уреохої. Інший її син, який, поза всяким сумнівом, був пацифістом, убив лише тридцять, після чого сказав братові, що кровопролиття треба припиняти. Хоту не погодився, в результаті чого між двома братами відбулась кривава сутичка, під час якої пацифіст отримав каменем по голові і сконав. Наприкінці легенди Хоту проголошує довгу промову про те, що коли б Уреохої заковтнули їхнього батька, це ще можна було б стерпіти, але їсти їхню маму було вкрай нерозумно і необачно.