Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Рано Рараку — «la Fabrica de los Moais»[36]

Протягом першого дня, начитавшись у бібліотеці купу цікавої інформації про острів Пасхи і протинявшись цілий день містечком Ханга Роа та його околицями, я остаточно зрозумів, що на західному березі нам з напарником більше нема чого робити. Ввечері, вертаючись додому, ми звернули трохи вбік з центральної авеню і навідалися в гараж одного кудлатого рапануйця. Вивіска коло гостинно розчинених дерев’яних воріт сповіщала про те, що хазяїн надає в оренду автомобілі, квадроцикли та мопеди. Трохи поторгувавшись, ми взяли напрокат один мопед (у нас в народі такі називають «дирчиком») і вже за кілька хвилин, натягнувши на голови брудно-білі старенькі шоломи, мчали вздовж єдиної злітної смуги острова до себе додому.

Наступного ранку (цебто приблизно в половині одинадцятого, оскільки, як ви вже знаєте, поняття «ранок» на острові вельми розпливчасте) ми залишили свій котедж і вперше попрямували на схід у безлюдні прерії найзагадковішого острова світу. Я прихопив з собою невелику похідну сумку, куди склав усе необхідне для вилазки: годинник, компас, бінокль, фотоапарат, кілька бутербродів і пляшку мінеральної води.

Погода не радувала. Небо затягли громіздкі хмари, було доволі прохолодно, з довколишніх пагорбів тягнуло вогкістю. Утім, шквальний вітер, що поривами налітав з-над океану, поволі розривав товсту попелясту пелену, де-не-де оголяючи світло-сині клапті небесної твердіні.

Ми їхали неквапно, не більше 60 км/год, одначе струмені холодного вітру проймали наскрізь, наче гострі списи древніх рапануйців. Я міцніше натягнув на голову півсферичний шолом. Не стільки задля безпеки, скільки через те, що його м’яка підкладка непогано зігрівала макітру.

Асфальтована дорога пролягає вздовж нашого котеджу на схід, паралельно злітній смузі Матавері, а потім різко звертає на північ. У місці повороту поміж розпластаних кущів починається неширока ґрунтівка, яка веде далі на схід. Все ще здригаючись від холоду, я подав Янові знак. Чех кивнув, з півслова зрозумівши мене, і поїхав прямо, проминувши поворот на північ. Майже відразу ми вискочили на розм’яклу після нічного дощу ґрунтівку і продовжили рухатись на схід.

Через якусь сотню метрів дорога погіршала — серед м’якої твані траплялися гострі вулканічні камені, що могли легко розпанахати шину нашого «дирчика» або ж просто вивалити тебе із «сідла». Невисокі пагорби заступили злітну смугу; останнє нагадування про цивілізацію розсмокталося, зникло за нашими спинами, немов пустельне марево. Ландшафт здичавів і посуворішав. З наближенням до океану вітер ставав різкішим і якимось наче більш напруженим. Солоні бризки залітали на кількадесят метрів углиб суходолу, вкриваючи одяг та обличчя прозорою кольчугою крихітних краплин.

Далі неслись вздовж узбережжя, час від часу пробуксовуючи в неглибоких рівчаках, що перетинали вибоїстий шлях. Подекуди дорога звивалась практично попід чорними від вологи скелями, які щосили стримували натиск океану, але іноді відступала на добрих двісті метрів від берега.

Я старанно крутив головою навсібіч, через що кілька разів ледь не полетів сторчака з мопеда. Річ у тому, що в цих місцях повинно стояти декілька великих аху, позначених на карті як комплекс Акаханґа, однак… мій погляд, куди б я не зирнув, упирався в похмурі прибережні скелі, над якими переливалося сталевою сірістю нескінченне небо. Я не розумів, що діється. Може, ми проїхали відстань значно меншу, аніж ми думаємо, може, з мапою щось не так і ніяких моаі тут немає, а може… «Ми просто сліпі», — стрельнуло в мене в голові.

— Яне, гальмуй! — закричав я. — Ставай!

Мій товариш різко спинився, подумавши, що щось трапилося.

— Що таке?

Я не відповів. Навіть не стягнувши шолома з голови, зліз із мопеда і кинувся до берега. Розкидаючи навсібіч дрібні камінці та пісок, я завис на самісінькому краї прибережної кручі. Ліворуч та праворуч, скільки сягав погляд, вздовж берега кучугурилися страхітливі вулканічні скелі, які, наче масивний бордюр, облямовували острів. Місцями кам’яна стіна здіймалася на десять метрів над рівнем моря; лиш де-не-де видніли пологі виходи до океану, та й ті були вщерть закидані уламками скель, а з води довкола них стриміли побурілі вершечки підводних рифів.

Зі сходу на кам’яний мур один за одним котились велетенські океанські вали. Тьмаво виблискуючи наче щойно застигла сталь, розкотисті хвилі з глухим гуркотом, ревом і стогоном кидалися на кам’яний мур, здіймаючи велетенські фонтани бризок і заливаючи все навкруг сніжно-білою ковдрою піни.

Приклавши бінокль до очей, я спершу подивився на південь, туди, звідки ми приїхали. «Не може бути, — загупало у мене в голові. — Цього просто не може бути». Те, що я кілька хвилин тому сприйняв за звичайнісінькі купи каміння, які одиноко висилися на скелях біля моря, виявилося руїнами аху, коло яких — я й досі не можу забути, як почало буцкати моє серце, коли я це побачив, — валялися «мертві» моаі. Не знаю чому, але про себе я почав називати їх «мертвими».

Вітер дужчав. Море розсерджено гуділо. Аж до самого виднокраю океан устелили шипучі пінисті баранці, які оторочували вершечки хвиль. Хмаровиння зносило на північний захід, до центру острова. Сонце дедалі частіше проступало крізь хмари, наповнюючи живими барвами довколишній краєвид.

Ззаду до мене наблизився Ян. У наших дурнуватих потертих шоломах ми нагадували двох астронавтів, що роблять перші кволі кроки незнайомою планетою.

— Ти бачиш їх, чувак? — тихо спитав я.

— Кого? — перепитав мій товариш, мружачись від шквального вітру.

Я передав йому бінокль. Чех приставив скельця до очей. Кілька секунд він зосереджено мовчав, налаштовуючи чіткість, а потім…

— Holy shit! — не втримався Ян. — Моаі!

— «Мертві» моаі… — похмуро підтакнув я.

Всюди вздовж берега височіли громади аху, значно більші й величніші за Тахай чи Таутіра. Через кожних сто-двісті метрів здіймалася частково поруйнована церемоніальна платформа, викладена з гладких каменів. У бінокль було добре видно, що частина підмостків стояли порожніми, неначе чекаючи, коли на них встановлять статуї, проте біля більшості платформ лежали долічерева скинуті моаі. Більшість аху колись несли на собі лиш по одному велетню, однак поряд деяких платформ валялися чотири, п’ять і навіть більше потрощених статуй.

Затим я безцеремонно вирвав у Яна бінокль і заглянув на північ. Кругом одне й те ж: розколошкані часом аху і колосальні моаі, що лежать, понуро ввіткнувшись носами в землю. На них було боляче дивитись: у багатьох під час падіння зламалися шиї, повідлітали носи.

Я неквапом опустив бінокль, примружився і спробував вималювати в уяві, як це місце виглядало кілька століть тому… Десятки височенних незворушних велетнів здіймалися скрізь на узбережжі, склавши руки на животах і байдуже спостерігаючи за тим, як невгомонний вітер гойдає траву у преріях та пригинає дерева до землі. Тоді на острові ще були дерева. Величні моаі, неначе могутні вартові, захищали свій острів від чогось, що мало прийти з моря. Я уявив також, як сотні понурих будівників, зіщулившись під зверхніми поглядами кам’яних ідолів, щоранку вирушали на виснажливі роботи, де несамовито рубали, сікли і розмелювали вулканічну породу, створюючи нових та нових колосів. Інші — валили дерева у лісах центральної частини острова, готуючи невідомі нам механізми для перетягування кам’яних божків до океану, на яких уже чекали ретельно складені й утрамбовані аху. А з протилежного боку острова, аж від Ханга Роа, тягнулись вервечки трударів, які котили через прерії червоні пукао, аби незабаром умостити їх на голову вухатих гігантів. Що, в біса, могло статися на цьому шматку суші, щоби примусити купку людей, котрим заледве вистачало ресурсів рідної землі аби прогодуватися, взятися за грандіозне, виснажливе і воднораз абсолютно безглузде будівництво?

Вітер кипучими поривами намагався відпихнути мене від берега, заштовхати назад, углиб острова, неначе боявся, що духи давно загиблих будівничих розбовкають мені усі таємниці Рапа Нуї. Я вдихав його солоний запах, не перестаючи дивуватися й захоплюватися одержимістю древніх деміургів.

Велетів була сила-силенна, аж якось неправдоподібно багато, як для такого крихітного шматка землі. Дивно, думав я, чому про це ніде не пишуть? Чому ніхто не акцентує на цьому увагу? Прямуючи до острова Пасхи, я знав, що на ньому будуть моаі, але навіть припустити не міг, що їх буде настільки багато. Тим паче я не знав, що майже всі вони лежатимуть повержені.

Опівдні небо остаточно очистилося від хмар. Сонце почало припікати. Довелось навіть знімати кофту, а шолом, який раніше гарно зігрівав, тепер лиш неприємно муляв вуха.

Дорога й далі звивалась вздовж берега, однак відтепер ми їхали вперед значно повільніше, постійно зупиняючись, роздивляючись кожну платформу, тиняючись поміж повалених «мертвих» титанів і роблячи фото.

Кам’яних велетів щомить ставало більше й більше. Тепер вони траплялися не тільки біля берега, але й ліворуч від дороги, всередині острова. Такі моаі самотньо лежали у преріях, головою до води, майже не маючи на собі пошкоджень чи слідів від ударів. Їхні голови все ще були міцно з’єднані з тулубами, а носи та губи лишалися практично цілими, лиш трохи викришившись від вітру та дощу. Річ у тім, що ці моаі ніколи не падали, їх не скидали з аху. Колись давно їх раптово покинули на півдорозі, так і не дотягнувши до узбережжя. Поряд з ними я не знайшов жодної пукао, цебто «корони» з червоного каменю.

Проте найбільше мене вразив той факт, що кам’яні фігури, які начебто від утоми прилягли відпочити в траві посеред приземкуватих пагорбів, не мали… очей. Це пояснюється тим, що вирубування на обличчі статуї заглибин, куди вставляли коралові зіниці, було кульмінаційним моментом будівництва, чимось на зразок «здачі моаі в експлуатацію», і відбувалося вже після встановлення моаі на аху.

Через те, що розкидані посеред поля непошкоджені скульптури не мали очей і ніколи не здіймались над аху, я охрестив їх «ненародженими».

Чесно кажучи, мене гнітив східний берег. «Мертві» й «ненароджені» свідчили не стільки про надвисокий рівень розвитку та колишню могутність рапануйської цивілізації, скільки про раптовий, стрімкий та невідворотний її занепад. Увесь берег скидався на поле бою, закидане тілами повержених воїнів, загиблих у безглуздій війні проти безжального й невідомого ворога.

Приблизно за три кілометри на схід від Акаханґи Ян надибав цікаву місцину. На одному з берегових виступів нагромадження скель утворило практично рівну, подібну до велетенського подіуму площадку, всередині якої виблискувало на сонці крихітне озерце з кришталево чистою солоною водою. Захищена набучавілими виступами скель дзеркальна гладінь лишалася цілком нерухомою, заспокійливо блискаючи на сонці. Озеро сформувалося завдяки винятково великим хвилям, котрі, прориваючись через захисні редути прибережних рифів та скель, змогли врешті-решт наповнити водою невелику улоговину поміж скель.

Попри навіжений вітрюган, сонце вже встигло прогріти пористий, почорнілий від води та часу вулканічний туф. Кортіло скупатись. Я бачив довкола себе тонни води, одначе розумів, що спуск до океану, де бурували клекітливі хвилі, був все одно, що самогубство. Попри все своє навіженство, я не відважився лізти до води. Навіть коли б мені вдалося спуститись, не звихнувши собі шию і не переламавши ніг, перша-ліпша добропристойна хвилька перетворила б мене на відбивну, розплющивши об скелі. Тому, помітивши мініатюрну лагуну на скелястому виступі, ми з Яном без вагань вирішили дістатися туди і скупатися в ній. Я роздягся догола, Ян лишився в шортах (купальних плавок ніхто з нас не здогадався взяти), а потому, волаючи якісь дурниці й сміючись, ми полізли штурмувати бескиди.

Проблеми почалися відразу. По-перше, прибережні скелі виявилися настільки гострими, що на них просто не можна було встояти. Минуло щонайменше п’ять хвилин, перш ніж ми дісталися до затону, пороздиравши при цьому ступні до крові. По-друге, глибина озера в найглибшому місці сягала… двадцяти сантиметрів. Цього було достатньо лиш для того, щоб намочити ноги і ще одне місце. Не більше. По-третє, оскільки підводна частина скель була такою ж гострою, як і надводна, нам постійно доводилося триматися за щось долонями, хоч якусь частину ваги переносячи на руки. Кожен крок супроводжувався пекельними муками, наче ми ходили по битому склі.

Втім, мушу визнати, сама по собі місцина захоплювала дух. Звідусіль на нас наступали закручені щупальця бескидів. За п’ять метрів попереду зяяла прірва, на дні якої шаленів і біснувався океан. Сила хвиль була грандіозною. Щоразу, коли черговий океанський вал накочувався на берег, я відчував, як піді мною двиготять скелі.

Зненацька праворуч від себе я виявив підозрілу дірочку сантиметрів десять у діаметрі. Зсередини долинав тихий, але розмірений шум: ших-ших… ш-ш-ш… буль… буль-буль… А потім знову: ш-ш-ших… ш-ш-ш… Так, наче під землею схлипувало і зітхало якесь доісторичне чудовисько.

— Чуєш? — спитав я товариша.

— Що? — Ян завбачливо тримався від дірочки подалі.

— Тут булькає…

Чех наставив вуха і прислухався. Ш-ш-ших… ш-ш-ш… буль-буль…

— Ти диви… Точно булькає…

Відсвічуючи голим задом, спираючись мов мавпа на всі чотири кінцівки, я підкрався впритул і зазирнув у чорноту дірочки, звідки долинали незрозумілі звуки.

— Нічого не видно, — доповів напарнику. — Але булькає.

Потому я обережно спробував засунути всередину руку. Спочатку по лікоть, потім ще глибше, аж поки не вперся плечем у каміння. Проте я намацав лиш порожнечу, втямивши, що з глибиною отвір різко розширюється.

— Здається, я зрозумів, що воно таке, — вголос роздумував я. — Під нами є порожнина у вулканічній породі. Щось на кшталт печери. За століття морський прибій продовбав до неї прохід у кільці прибережних скель, і тепер там хлюпає морська вода! Дивовижа, еге? — я глипнув на Яна.

Мій напарник увесь час дивився кудись убік і видався мені чимось вельми стурбованим. Хоча, якщо розібратись, то це я мав тоді бентежитися. Це ж я, а не Ян, є фаховим інженером, і саме я мусив би першим зметикувати про те, що може трапитися, коли в замкнуту порожнину, звідки є лиш один вузький вихід назовні, під великим тиском потрапляє рідина. (Точніше, що може трапитися з тим, чия дурнувата макітра цей вихід навмисно чи мимоволі затуляє.) Але я тоді, певно, стояв у дуже незручній позі, котра не сприяла належному кровообігу в корі головного мозку, а тому був вельми далеким від думок на гідравлічну тематику.

— Максе, а ти не думаєш, що… ну, коли хвиля… вона ж може… — промимрив чех.

Буль… буль-буль… буль-буль-буль! Плюскіт на денці підземної печери потроху наростав.

— Максе…

— Це просто супер! Клас! — не переставав я захоплюватися, нахилившись головою вперед і намагаючись хоч що-небудь розгледіти у чорноті порожнини. — Там цілий грот з підводними ходами! Уявляєш, чувак?

Але Ян у цей час уявляв дещо інше.

Крізь рваний отвір з тихим сичанням випорскувало застояне підземне повітря, наповнене морськими бризками. Печера дихала. Солоні краплинки вологи осідали на волоссі та щоках, наче світанкова роса на траві.

— Максе, хвиля! Максе!!! — зненацька загорлав мій товариш.

А тепер, любі читачі, малюємо собі в голові картинку. Я стою рачки, нахилений і повернутий одним місцем до океану. Спираюсь на витягнуті руки. Стою голяка, наче щойно народжене немовля. Затим, не змінюючи пози, повільно опускаю голову (мені було легше опустити її, аніж задирати і викручувати назад) і дивлюся собі між ноги у бік моря. Намалювали? А тепер уявіть, що я там побачив… Ні, ні, ви не про те подумали! Насправді я узрів, як зі сходу, вилискуючи на сонці немов сталева стіна, до берега нісся чотириметровий водяний вал. Раптом я пригадав, що Тур Хейєрдал у своїй книзі «Аку-Аку» писав про такі вали, які виринають ураз і нізвідки. Одна з таких підступних гігантських хвиль навіть перевернула човен, що перевозив експедиційне спорядження з норвезького корабля до табору на острові. А далі… Кріпіться, мої любі читачі.

— Що таке? — незворушним голосом спитав я у Яна.

Попри те, що я так своєчасно пригадав опис каверзних океанських валів, наведений у Хейєрдаловій книзі, до мене все ще не доходило, що зараз буде. Навіть коли, ще раз нахиливши довбешку, випадково помітив іще одну, зовсім не маленьку «дірочку» акурат у себе під попою, я не усвідомив небезпеки, що стрімко насувалася на головного члена першої української Експедиції на острів Пасхи.

Тим часом гуркіт у підземному склепі прямо в мене під ногами наростав. Потоки повітря, що виривались крізь отвори, міцнішали.

— Тут зараз, мабуть, буде прикольний фонтанчик, — легковажно бовкнув я.

Янові заклинило щелепу. Чех закляк з отетерілим виразом на обличчі, не знаючи, чи йому сміятись чи плакати. Я чомусь подумав, що він не зрозумів мене, і бадьоро повторив:

— Кажу, тут має бути… — хвиля чкурнула під скелю; за якусь мілісекунду плюскотіння та булькання переросло у рев тисячі слонів, — має бути… фонта-а-а-а-а!.. А-а-а!.. А-а-а!..

З отворів між скелями з шаленим гуркотом вистрелили потужні струмені морської води. Могутня цівка періщила прямісінько мені в писок наче з пожежного брандспойта. (Підозрюю, що у вас, шановні читачі, зі словом «струмінь води» зв’язані не зовсім правильні асоціації. Ви, мабуть, зараз уявляєте собі щось на зразок тоненької цівки, що дзюрчить з водопровідного крана. Але я мушу наголосити, що в моєму випадку то був струмінь трохи іншого ґатунку, після якого я почувався так, наче мені на голову звалився церковний дзвін.) Скажу прямо: той факт, що мені не відкололо голови, є просто випадковим збігом обставин.

Вода тим часом прибувала і струмина посилювалася. В результаті мене відірвало від скель. Я закричав (не пам’ятаю точно, що саме, але певен, що нічого хорошого) і злетів у повітря, наче Вінні-Пух на повітряних кульках. На кілька секунд водяний стовп став твердим мов сталь. Я думав: ще мить — і вода або поллється через вуха, або мені просто рознесе довбешку.

Потім струмина пом’якшала, мене пожбурило на скелі. Я метелявся туди-сюди, обдираючи шкіру то на колінах, то на ліктях, то на спині. Відчуття були такі, наче мене хвицають копитами дикі мустанги. Я затуляв руками живота і те, що нижче, бо якби споров собі черево (чи, не приведи Господи, оте, що нижче), це було б уже зовсім не смішно.

Я не встиг перевести подих, коли налетів другий вал. Настільки високий, що п’ятиметровий скелястий кліф не зміг його спинити. Цього разу хвиля не пірнула під скелю. Натомість з глухим «гу-гух!» знялася ледь не до небес, а потім, розпавшись на сотні пінястих язичків, понеслась напролом по камінню…

Другий бурун наскочив так швидко, що Ян навіть не встиг перестати сміятися. Рокітливий потік заткнув йому пащеку, звалив з ніг і потягнув разом зі мною по скелях. Зі штанів мого доблесного товариша за якусь мить зробилися модні шорти від «Armani» — всі в стильних дірках і обшарпані по краях.

Більше, як ви розумієте, ніхто не сміявся. Скориставшись тимчасовим затишшям, ми з напарником метельнули геть зі скель. Бігли, висолопивши язики, немов олімпійські спринтери по розпечених жаринках. Не оглядалися, аж поки не дістались до сухого місця, де безсило попадали поміж каміння. За спинами, наче намагаючись нас наздогнати, здіймався третій вал…

Мої ступні кривавили, ребра гули, наче труби в органа. Ще я не чув на праве вухо, а знизу, на лівій півкулі п’ятої точки, розпливався величезний бузковий синець. Ян спереду зберіг доволі пристойний вигляд, зате якщо подивитися на нього ззаду, можна було подумати, що чех ненароком заснув на пузі в буряках, а потім по ньому проїхались бурякозбиральні комбайни.

— Ми могли… ке-кхе… тьфу… Ми могли там здохнути, — прохрипів мій напарник, відпльовуючись.

Я лежав і дивився в небо. Час від часу термосив вухо, але його, схоже, заклало надовго. Великі хвилі вляглись, і внизу під скелями знов урівноважено рокотав звичний прибій.

— Я думав, та хвиля… то така собі задрипана хвилька… Думав, воно буде пф-ф-ф, — я зобразив руками невеликий фонтанчик. — А воно як лупоне!

— Я теж так думав, навіть сміявся, поки ти не почав літати, немов якийсь клоун у шоу Девіда Коперфільда, — відказав Ян.

Ми відлежувались і обсихали ще хвилин із двадцять. Затим неохоче підвелися, обтрусилися і неквапом поїхали вздовж берега, шукаючи поворот на Рано Рараку.

Під кінець я розсміявся:

— Ну нормально так покупалися!

Ян відповів стриманою усмішкою, потираючи синці.

Більше до води на східному березі ми не підходили.

Навпроти затоки Ханга Маіхіку ґрунтівка забирала вліво, витягуючись у бік невисокого пагорба Маунга Тоатоа, минаючи завали з велетенських каменів, що заповзали далеко від берега. Коли дорога знову завернула до моря, я помітив удалині гору чудернацької форми, котра різко виділялась серед довколишніх низьких і похилих горбів. Здалеку вона нагадувала трохи приплюснуту згори літеру «М». Я відразу здогадався, що це одне з жерл великих вулканів, які колись у давнину дали життя острову Пасхи. Роздивляючись кратер у бінокль, я зауважив, що його центральна частина обвалилася й просіла під натиском дощів і вітру.

Давно згаслий кратер справляв приголомшливе, хоч і дещо гнітюче враження. Котроїсь миті мені навіть здалося — ще більш гнітюче, аніж повалені велетні вздовж узбережжя. Якимось незрозумілим чином від гори тягло запустінням, спустошенням, холодним смутком. Вулкан неначе виливав на мене віковічну образу через те, що древні будівники не докінчили своєї справи. Я відчував це напрочуд ясно, незважаючи на те, що від кратера нас відділяло кілька кілометрів.

Я попрохав Яна спинитися, стягнув шолом і розгорнув на колінах карту. Знайшов потрібне місце і прочитав два, тоді ще геть незрозумілих мені слова: Рано Рараку.

— Що там пишуть? — спитав мене чех.

Я зазирнув у легенду карти і прочитав уголос:

— La fabrica de los moais… Звідси моаі виходили у світ, чувак.

Незабаром шлях розділився надвоє. Одна з гілок вела на північний схід до аху Тонгарікі, а інша — просто на захід до Рано Рараку.

— Аху почекає, — не роздумуючи сказав я, і ми завернули до кратера.

Ми помаленьку наближались. Сонце нещадно поливало спину жаром. Мотоциклетний шолом тепер тільки заважав — тиснув на вуха і постійно з’їжджав на лоб.

На віддалі кількох сотень метрів від підніжжя я розрізнив кільканадцять моаі різної величини, вкопаних у землю довкола кратера. За їхніми спинами здіймалася майже вертикальна стіна, рясно всипана глибокими нішами, звідки вирубували статуї.

Між тим дорога вужчала, присуваючись до Рано Рараку із заходу. Я бачив усе більше та більше моаі. Десятки постатей стриміли прямо, часом засипані землею аж по шию, інші стояли, нахилені під різними кутами, деякі лежали догоричерева, закутані травою та польовими квітами, встромивши довгі носи та гострі підборіддя прямісінько в небо. В одному місці під вулканом було зібрано статуй більше, аніж на всьому узбережжі від аху Вінапу до Акаханґи.

Незабаром шлях обірвався, впершись у просторе бунгало, де ховалися скромний базар з рапануйськими сувенірами та контрольна-пропускна будка, в якій постійно чатував парковий рейнджер. Від пропускного пункту до вулкана тяглася ледь помітна у траві стежина.

Незчисленна кількість «сліпих» скульптур стояли вкопані коло підніжжя гори, готові рушити до своїх аху. Кілька титанів не дібралися навіть до підніжжя вулкана, розпластавшись навзнак у каменоломнях, все ще прикуті до скелі масивним кам’яним кілем. Деякі взагалі тільки «вилазили» зі скель: з кар’єрів у схилі кратера стирчали тільки їхні носи, губи та підборіддя. В ті часи, коли на Рапа Нуї трудилася експедиція Тура Хейєрдала, в каменоломнях усюди валялись покинуті кам’яні сокири. Очевидно, трапилося щось справді страшне й непоправне, що примусило древніх творців так раптово облишити свою роботу.

Кратер Рано Рараку має незвичайну форму. Південна частина вулкана (що завдяки провалу посередині нагадує розплюснуту «М») практично прямовисно здіймається в небо. Через це вона неприступна, наче лінія Маннергейма. Безліч заглибин, що залишились після висікання моаі, посилюють крутовину схилу, надійно ховаючи серцевину кратера. Зрозуміло, я не міг це лишити просто так, адже знав, що всередині жерла має бути прісноводне озеро і… словом, хтозна, що там ще може бути. Крім того, я ще ніколи не лазив у вулканічне жерло, хай навіть згасле, а тому вирішив будь що пробратися всередину кам’яної цитаделі.

Дослідивши кожен сантиметр південного та південно-західного канта Рано Рараку, я переконався, що з цього боку потрапити всередину кратера без альпіністського спорядження абсолютно неможливо. Між нішами не було жодного придатного лазу чи розщелини, по якій я міг би вишкрябатися нагору. Я залазив максимум на двадцять метрів, після чого впирався носом у прямовисну скелю і мусив відступати. Кілька кілограмів тротилу, безперечно, могли б зарадити ситуації, однак, по-перше, у мене не було з собою тротилу, а по-друге, навряд чи чилійський уряд належно оцінив би моє хвацьке бажання проробити у стіні Рано Рараку зручний вхід для туристів.

Відтак, потягнувши за собою Яна, я рушив на північ. Стежка небавом загубилася, затушована густою травою, останній велетень зник за вигином кремезного кратера. Зразу за вулканом простягалися широченні безлісі прерії, плавно здіймаючись до центру острова. З кожним кроком трава густішала, тоненькими щупальцями обволікаючи ноги; під самою кручею здійнявся цупкий колючий чагарник.

Височенна стіна Рано Рараку помалу нижчала, зливаючись із прерією, та попри все це лишаючись такою ж неприступною. Я вже збирався повертати назад, коли зненацька налапав поглядом неширокий проміжок у стіні, обліплений рудою глиною. Його можна було помітити, лише опинившись навпроти. Я чомусь відразу про себе відзначив, що прохід має достатню ширину, аби протягти крізь нього статую середньої величини.

Ми з товаришем спинилися, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Річ у тім, що перед лазом усередину жерла стирчала металева табличка, де повідомлялося, що входити до кратера без супроводу паркового рейнджера суворо заборонено. Якби цього застереження не було, я ще, може, туди й не поліз би, а так…

Внизу таблички тулився ще один напис іспанською, виконаний трохи меншим шрифтом: «Незаконне проникання на територію національного парку та пошкодження статуй карається відповідно до чилійських законів, включно із багаторічним ув’язненням».

— Ну… — неквапом почав Ян, дивлячись кудись набік.

— Що «ну»? — перепитав я, теж поглипуючи вбік. В інший бік.

— Ліземо?…

Мружачись, я озирнув околиці: видивлявся паркових рейнджерів. Нікого навкруги. Ми стояли перед входом самі.

— Ліземо, звісно. Є інші варіанти? — спокійно промовляю і без вагань деруся вгору затертою стежкою, встеленої шаром іржавої глини.

— А якщо хтось помітить? — бурчав за спиною Ян, не відстаючи від мене.

— Скажемо, що ми американці, — відрубав я, — і не тямимо ні слова іспанською.

— А якщо не повірять? Або їм просто буде по-барабану?

— Значить, будемо тікати…

Протюпавши якихось двадцять метрів, ми опинилися всередині кратера Рано Рараку. Жерло за розмірами та геометрією напрочуд сильно нагадало мені римський Колізей.

Перед нашими носами розкинулося чистеньке й тихе озеро, правий берег якого густо заріс очеретом (тою самою тоторою, яку ми бачили на Тітікаці). За зеленими очеретяними хащами полого здіймався увись вкритий невисокою травою південний край кратера. Де-не-де клубочились кущі. Через різну висоту стін та крутизну урвищ, зсередини сімсотметрове жерло Рано Рараку скидалося на покладену боком кавову чашку.

Щойно я вступив до цього природного амфітеатру, мені в око впали дві речі. Перше — це пожовтілий від часу кінський череп, що лежав на високому камені точно посередині між виходом з розщелини в стіні вулкана та берегом озера, і друге — незліченна армія моаі, вкопаних у землю на південному схилі кратера. Тут були статуї всіх форм та розмірів, а також на будь-яких стадіях створення: від невиразних облич, що наче примари з фільму жахів лиш проступають між скелями, до цілком завершених (якщо не зважати на відсутність очей) скульптур.

Затим ми обійшли озеро справа і ледве видряпалися на найвищу точку кратера. Перед нами, наче в гнізді з трави і каменів, лежала дюжина незавершених статуй. На півдні зяяла прямовисна стометрова прірва, а далеко внизу біля моря видніла вервечка вухатих велетнів на аху Тонгарікі.

Я стояв на самісінькій вершині Рано Рараку, підставивши обличчя й груди невгамовному Борею. Зненацька Ян, який у цей час длубався трохи нижче від мене, нашіптуючи на вуха статуям свої найзаповітніші бажання, подав мені рукою знак. Попервах я нічого не второпав, а тому, набравши повітря в легені, щосили гукнув:

— Що таке, друже? Я тебе не розумію!

— Гля… нокль… на о… ро… — кричав мій напарник, однак вітер підхоплював його слова і відносив їх до центру кратера.

— Що?! Не чую!

— Глянь у… нокль! Там хто… є! На озе… і! — щосили горлав Ян.

Я приклав бінокль до очей і похолов. Напроти входу в кратер стояв чоловік в уніформі кольору хакі, який… глядів у бінокль на мене.

— Рейнджер!!! — зарепетував я, після чого ми з чехом, неначе скошені кулями, попадали в траву.

Я ховався за черевом одного лежачого моаі і спостерігав за діями паркового охоронця, замаскувавши бінокль за підборіддям кам’яного гіганта.

На щастя, ми помітили рейнджера раніше, ніж він нас. Протягом кількох хвилин чоловік уважно обдивлявся по периметру жерло, після чого, задоволений, потюпав геть…

Решту дня ми провели коло аху Тонгарікі. Майже три години, склавши ноги лотосом, я сидів біля підніжжя велетенської платформи, яка плавно підіймалась у бік моря. Мовчки дивився на статуї. Кам’яні велетні так само мовчки глипали на мене.

Невтомний Ян тинявся околицями, то визбируючи якісь камінці для своєї колекції камінців з усього світу, то намагаючись ще раз залізти у море й скупатися (безуспішно).

За весь цей час в околицях аху не з’явилося жодної людини: мандрівника чи корінного остров’янина. Ми були самі, лиш вітер свистів у проймах між п’ятнадцятьма високими ідолами, заповнюючи долину віковічними океанськими голосами.

Зрештою Янові набридло намотувати круги навколо кам’яних гігантів. Він причвалав до мене, всівся поряд і, немов похваляючись, розклав у ряд назбирані камінці.

— Гарні, чи не так? — спитав мій товариш. — Ось цей і оцей я заберу з собою у Швецію.

Я з розумінням кивнув. Як на мене, то збирати камінці на острові Пасхи таки краще, чим протирати штани, з дня у день горблячись за комп’ютером чи збовтувати повітря язиком, стоячи за кафедрою в університеті… Хіба ні?

— Візьми ще оцього, — я тицьнув пальцем у темно-сірий загострений шматок вулканічної магми з іскристими вкрапленнями кварцу. — Якщо його намочити, він гарно вилискуватиме. Можна поставити у склянку з водою. Ну… і хай стоїть… просто стоїть…

Чех взяв мінерал до рук і уважно приглядівся до нього. Кристали кварцу стріляли різноколірними іскрами на сонці.

— Добре, візьму ще й цього, — пробубнів мій напарник і сховав камінець до кишені.

Вітер заштовхав хмари за горизонт. Високо-високо над головами титанів проступило бліде кружальце місяця. Ми ще довго отак сиділи і замислено вирячувалися вдаль, заворожені величчю грандіозного аху, насолоджуючись кожною секундою, що пролітала повз нас у вічність. «Життя — чудова штука», — зненацька подумав я, після чого прийняв остаточне й безповоротне рішення. Я сповна усвідомив, що не хочу, не буду і не збираюсь повертатись до глевкої рутини і буденного життя, в якому мені часто-густо доводилося робити те, чого я зовсім не хотів робити, в якому я нерідко покірно схиляв голову, мовчки сприймаючи глум та зневагу людей, від яких залежало моє «прекрасне» майбутнє, в якому я щодня зав’язував класичний віндзор[39] з таким виглядом, ніби затягую довкола шиї самозатяжний зашморг під шибеницею, словом, робив багато чого не тому, що хотів це робити, а тому, що мене до цього примушували. Те, що ти досягаєш значних успіхів у якійсь справі, зовсім не означає, що це справа твого життя… Я не міг зазирнути у майбутнє й дізнатися, що мене чекає попереду, проте мене це більше не лякало. Я розумів, що стою на початку довгого шляху, не маючи навіть розмитого уявлення, куди він мене приведе вкінці. Втім, я був готовий пройти той шлях до кінця, чого б воно не вартувало. А ще я достеменно знав, я відчував, що це єдиний правильний шлях. І мені абсолютно байдуже, навіть якщо всі шість мільярдів населення землі зі мною не погоджуватимуться.

В авіації є таке поняття як «точка неповернення». У певний момент під час розгону літак досягає точки на злітній смузі, після якої (навіть у випадку аварійної ситуації) він уже не встигне загальмувати до кінця посадкового полотна. Це означає одне: пройшовши точку неповернення, авіалайнер повинен злітати і набирати висоту, незважаючи ні на що. Навіть якщо відмовлять обидва двигуни, літак мусить спочатку здійнятись у повітря і лиш потім, планеруючи, намагатися зайти на посадку.

Оті кілька годин наодинці зі статуями на аху Тонгарікі стали для мене визначальними. То була моя точка неповернення. Особливий момент, коли розумієш: щоб не трапилося, назад вороття немає. Це наче маленька смерть, після якої особливо гостро відчуваєш смак життя.

За нашими спинами неквапом опускалося сонце. Воно пірнало точнісінько у кратер Рано Рараку, кидаючи на аху Тонгарікі останні навскісні промені. Я навмисне затягував час, не маючи ні найменшого бажання залазити на «дирчик» і рушати до Ханга Роа.

Я не хотів повертати назад. Я взагалі нічого не хотів.

Я перебував на вістрі життя…

О пів на сьому вечора втомлені, але задоволені ми повернулися в Ханга Роа. Погода стояла чудова. Останні хмари розсмокталися, повністю оголивши небо, таке ж безмежне, як і океан. Згори дружньо блимали плямки перших зір. Свіжий бриз посвистував у прибережних хвилях, акомпануючи гуркотняві прибою, приносячи з-над океану солоні бризки.

Я страшенно зголоднів, тому запропонував Янові піти й повечеряти. За хвилину ми вмостилися на веранді відкритого кафе, просто на березі затоки. Відразу напроти нас простягалося футбольне поле. Неподалік височів самотній моаі на аху Таутіра. З іншого боку футбольного майданчика тулилося кілька дерев’яних хатинок: пошта, магазин сувенірів, дайвінг-центр.

Через кілька хвилин огрядна жіночка визирнула крізь вікно вагончика і гукнула, що наші сандвічі з тунцем та картопля готові. Я взяв з собою ще банку «Кока-Коли» і з задоволенням всівся трапезувати. Зненацька я звернув увагу на чималий натовп, що купчився коло стадіону. Коїлося щось дійсно незвичайне, оскільки через кілька хвилин на трибунах з’явилися камери, оператори, журналісти і телеведучі.

Роззирнувшись, я примітив за сусіднім столиком рапануйця, котрий, як і я, наминав риб’ячий сандвіч. Я поцікавився, чи розуміє він англійську, а затим, отримавши ствердну відповідь, спитав:

— Ви часом не знаєте, що тут зараз відбуватиметься?

— Футбол, — поважно протягнув абориген, — великий футбол…

— Якісь місцеві команди? — уточнюю.

При цих словах остров’янин перестав жувати і подивився на мене, мов на ідіота.

— «Коло-коло», — проказав він.

— Що? — зіщурився я.

— «Коло-коло» приїхало.

— Що приїхало?

— Ви не знаєте, що таке «Коло-коло»[40]? — в його голосі не лишилося й тіні поваги до нас.

— Е-е-е… На жаль, ні, сеньйоре, — промимрив я.

Рапануєць презирливо скривився, а потім поблажливо розтовкмачив:

— Це як «Мілан»… — він на хвильку задумався. — Ні. Це як мадридський «Реал», тільки в два рази краще.

Я з розумінням кивнув.

— Вперше за всю історію клуб такого рангу навідався на острів Пасхи, — урочисто продовжив остров’янин. — Сьогодні у них тренування, а завтра відбудеться дружній матч з нашою місцевою командою. Не пропустіть!

Над футбольним майданчиком спалахнули лампи, і на поле вибігло кільканадцять футболістів у білих футболках з рекламою пива «Cristal» на грудях та темно-синіх трусах, готових почати відкрите тренування.