Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Урок острова Пасхи

8 серпня 2009-го, 10:55 ранку. Cabañas Hinariru.

Прокинулися пізно (на Рапа Нуї це дуже швидко ввійшло у звичку), вилізли з ліжок ще пізніше. За вікном на повну потужність світило сонце, одначе настрій коливався десь поміж «мінливою хмарністю» та «похмуро», адже казка добігала кінця: до відльоту з острова Пасхи лишалося ледь менше двох годин (літак відправлявся о 12:50).

Отож, часу нам із Яном лишилося лиш на те, щоб спакувати ранці, чемненько розпрощатися з Ванею та Аною Марією і спокійнісінько дочалапати в аеропорт на реєстрацію. Втім, я просто не міг допустити, щоб ми отак тихо й мирно залишили Рапа Нуї. Несподівано я пригадав, що в Ханга Роа нас чекає одна незавершена справа.

— Ми забули про штемпелі в паспорті, — покинувши пакувати наплічник, приглушеним голосом сказав до напарника.

— От дідько! — ляснув себе по лобі Ян. — Справді забули, — а потім подивився на годинник. — Що будемо робити? Вже надто пізно.

— Краще пізно, ніж ніколи, — спокійно процідив я крізь зуби, а потім підвівся, рішуче прямуючи до дверей.

— Чувак, ми можемо не встигнути на літак, — залопотів мій товариш, втямивши, що я збираюсь робити. — Ти хоч уявляєш, що тоді нам доведеться… А-а-а, щоб тобі! Ненормальний! Почекай, я хоч шорти вдягну!

За мить, висолопивши язики немов два бігуни на довгій дистанції, ми вже мчали пліч-о-пліч у напрямку Ханга Роа. Годинник показував 11:05, лишалася година з хвостиком до завершення реєстрації на наш рейс…

Річ у тім, що напередодні Мокомае розказав про те, що у поштовому офісі в центрі Ханга Роа всім охочим ставлять у паспорт зразу чотири печатки різних рапануйських поштових служб. За словами рапануйця, на трьох з них зображені моаі в різних позах, а на одній — літачок, острів і кілька пальм. Все це коштувало якихось 500 чилійських песо ($US 1). Я відразу зметикував: побувати на острові Пасхи і не поставити цих штампів у свій закордонний паспорт, це однаково що приїхати у Венецію і не поплавати на гондолі або, завітавши у Париж, навіть не заглянути в Лувр.

Коли ми тільки чесали повз Матавері у містечко, старанний працівник аеропорту на незмінному зеленому пікапі вже розганяв собак, розчищаючи посадкову смугу перед прибуттям «Boeing’а» з Сантьяго.

— Максе… ф-фуф… ми зап… ми запізнимось на літак! — хекав мені в потилицю Ян.

Однак я лиш додав жару…

Насправді то тільки так здається, що Ханга Роа — маленьке поселення. Практично всі будиночки в ньому одноповерхові, а тому займають чималу площу. Крім того, враховуючи, що житло Ани Марії знаходиться за межами селища, наш котедж і приміщення пошти, розташоване поряд зі стадіоном, розділяли майже чотири кілометри.

Об 11:23 ми підбігли до будівлі, в якій містився поштовий офіс і острівна пожежна бригада. Я з наскоку навалився на двері і тут-таки відлетів назад, наче тенісний м’ячик. Офіс виявився зачиненим.

— А щоб вас чорти забрали! — закричав я. — Скільки можна спати, ледацюги?

Ян стояв поряд, обіпершись руками на коліна та стираючи піт з чола.

— Друже, нам пора вертатись, — мовив, глипаючи з-під лоба на мене. — Інакше ми ризикуємо залишитися в Океанії значно довше, ніж планували.

— Скільки часу добиратись від котеджу Ана Марії до терміналу Матавері? — швидко пробелькотів я.

— Ну-у не знаю… — задумався чех. — Хвилин десять, може, менше.

— Точніше?

— Сім хвилин.

— О’кей, значить, ми мусимо потрапити в Cabañas Hinariru до 12:03, аби встигнути зареєструватися на рейс…

— Хей! Хей! Чувак! — зарепетував Ян. — У нас же ще рюкзаки не зібрані!

— Та біс із ними, — відмахнувся я. — Ми добігли сюди за вісімнадцять хвилин. Цебто, вирушати назад треба щонайпізніше об 11:45. Отже, у нас ще двадцять хвилин. Друже, не парся, ми встигаємо! — при цих словах я всівся на ґанок пошти і став чекати.

Ян, який уже давно зрозумів, що мене легше вбити, аніж зі мною сперечатись, опустився поряд і зачав нервово жувати травинку.

В 11:31 притьопала поштарка. Я вилаяв її українською. Посміхаючись, вона чемно впустила нас усередину і швидко поштампувала печатки в паспорті. Мушу сказати, відбитки справді були того варті. На першій печатці красувалося троє моаі (двоє з пукао, один без) і підпис «Isla de Pascua», на другій була зображена голова моаі, кругом якої писалося «Correos de Chile[58] — Isla de Pascua», на третій на фоні призахідного сонця також проступала трійця моаі, над яким пробивалася поточна дата, і зрештою на останній, найбільшій, як і казав Мокомае, над островом з пальмами летів великий літак, а внизу стояв напис «Vuelos regulars Santiago — Isla de Pascua — Tahiti»[59].

Об 11:36, заховавши паспорти в кишені штанів, ми попрощалися з поштаркою і чкурнули назад.

Поштові штампи, проставлені на острові Пасхи

За п’ять хвилин до дванадцятої, менш ніж за годину до вильоту, спітнілі немов після сауни, ми увірвалися до нашого котеджу. Ана Марія спокійно чекала на нас.

— Ви вже зареєструвалися на літак? — байдуже спитала вона, певно, подумавши, що ми спочатку вирішили зареєструватися і лиш потім збирати речі.

— Ні! — хором відповіли ми з Яном.

— Що?! Як так?! — у жіночки аж очі на лоба полізли. — Та ви божевільні! Мерщій збирайтеся!

Втім, підганяти нас не було потреби. Ми почали гарячково запихати речі в наплічники, не дуже розбираючись, де чиї речі і де чий рюкзак. Ана Марія тим часом зателефонувала Вані, і та примчала до будинку на машині…

Об 12:09, все ще злизуючи солоний піт з пересохлих губ, я опускав наплічник на багажний конвеєр коло стійки реєстрації.

Прощаючись, Ана Марія подарувала мені та Янові по довжелезному намисту з маленьких білосніжних черепашок. Так на Рапа Нуї споконвіків проводжають бажаних гостей.

8 серпня 2009-го,13:10. Рейс 834. Матавері (IPC) — Сантьяго-де-Чилі (SCL), чилійських авіаліній «LAN».

Все той же товстопузий широкофюзеляжний «Boeing-767» діловито розвертався на замалому, як для такого гіганта, п’ятачку, поки зрештою зайняв крайнє положення на злітній смузі. Вітер дув з північного сходу, тому літак починав розгін від західного берега, відразу навпроти будівлі аеропорту. Турбіни протяжно заревли, корпус дрібно затремтів, реактивник покотив уперед. Спочатку повільно, а потім швидше й швидше. За хвилину тремтіння припинилось — авіалайнер, ледь задерши носа, відірвався від землі.

Втім, пілот не поспішав набирати висоту. Здійнявшись на кілька сотень метрів над океаном, він облетів широке коло над Рапа Нуї, дозволивши пасажирам востаннє поглянути на острів Пасхи: на його безлісі пагорби, вкриті густою наче шерсть травою, на розмиті дощем і вітрами конуси Рано Кау, Маунґа Тереваки та Пойке, на загадкове око кратера Рано Рараку, на крихітні будинки селища Ханга Роа і на бурхливі пінясті хвилі, котрі з дня у день уперто підточують скелястий берег, намагаючись дістатись до напівзруйнованих аху та загадкових моаі.

Таким є острів Пасхи. Він не схожий на жоден інший глевкий та розніжений острів Тихого океану з шовковим піском на пляжах, стрункими пальмами вздовж узбережжя та чарівливою тропічною рослинністю вглибині. Радше навпаки: його блідо-коричнева поверхня, вкрита вицвілою травою, більше нагадує один з холодних та безлісих островів Канадського Арктичного архіпелагу. Цей суворий край не вирізняється красою, його не можна назвати вражаючим, а втім… він має власний неповторний характер, яким не може похвалитись жодна інша місцина. Та найголовніше в тому, що історія цієї грандіозної, але водночас такої безплідної й убогої землі, намагається донести нам застереження, яке ми поки що вперто не хочемо помічати.

Історія острова Пасхи — це не тільки повість про одну з найвеличніших та найзагадковіших цивілізацій світу, це також пересторога, попередження, промовистий урок для наступних поколінь…

Ми не можемо сказати нічого конкретного про походження раси будівників моаі, нічого про власне моаі чи про те, як вони будувалися. Ми не знаємо, про що говорять символи ронго-ронго. А тому нам лишається лиш вигадувати суб’єктивні теорії, насилу сплітаючи докупи об’єктивні, але суперечливі факти, з безліччю ефемерних таємниць. Одне ми знаємо точно. Голландець Роггевен говорить про острів Пасхи як про добре оброблену родючу землю, де аборигени поклоняються велетенським загадковим статуям. Іспанські моряки під проводом Ґонзалеса, які висадились на острів п’ятдесятьма роками пізніше, були неприємно вражені спустошеністю та виснаженням острова. Джеймс Кук описує моаі як «things of the past», і знаходить на острові чимало повалених статуй. Чого англієць точно не знаходить, то це дерев. Єдине на цілий острів деревце, яке змогли відшукати англійські матроси, росло на крихітному виступі прямовисного схилу вулкана Рано Кау і збереглося там лиш тому, що остров’яни не могли до нього дістатися.

Історикам не вартувало особливих зусиль відтворити події, що втиснулися у цих п’ятдесят років. Виснажливе будівництво моаі набирало обертів. Статуї ставали щораз більшими, аху росли як у ширину, так і у висоту. Зведення постійно зростаючої кількості кам’яних гігантів вимагало щорік більших затрат, поволі висмоктуючи живильні соки з острова. З метою транспортування велетнів до церемоніальних платформ нещадно вирубувалися ліси. Якогось дня на острові Пасхи долі полетіло останнє дерево… Після цього рапануйців уже ніщо не могло врятувати. Швидка ерозія ґрунтів підірвала сільське господарство. Зменшення врожаїв, скорочення кількості птахів, що гніздилися на острові, відсутність човнів для риболовлі призвело до голоднечі, яка з кожним роком посилювалася. Рапануйці стали людожерами, адже… їм просто не було чого їсти.

Повернувшись в Україну, я довго мізкував над тим, що стало поштовхом до загибелі могутньої цивілізації на острові Пасхи. Унікальний народ, який спромігся на абсолютно ізольованому шматку землі площею 163 квадратних кілометри створити виняткову культуру, рівної якій не знайти не лише в Океанії, а й в усьому стародавньому світі, раптом занепав, залишивши по собі кілька сотень напівдиких голодранців і цілий острів, заставлений колосальними ідолами… Невже така цивілізація не звернула увагу на те, як було вирубане останнє дерево?!

Я ніколи не повірю, що серед людей, котрі, маючи мізерний запас знарядь та інструментів, котрі придумали, як переміщати на кільканадцять кілометрів багатотонні статуї, не знайшлося нікого, хто не розумів небезпеки, що крилася в неконтрольованій вирубці лісів. До того, я не маю жодного сумніву, що таких свідомих рапануйців було декілька, можливо, кілька десятків чи навіть сотень, — ціла група, котра аргументовано доводила необхідність лімітувати споживання ресурсів, аби врятувати націю. Але… їх ніхто не послухав. Древня еліта вважала статуї важливішими. Рапануйці думали, що не проживуть без моаі, тому продовжували бездумно зводити кам’яних ідолів, нещадно вирубуючи ліси.

Я пишу ці слова і розглядаю на глобусі, який стоїть переді мною на столі, південну частину Тихого океану, напрочуд ясно уявляючи криваві події, що супроводжували занепад цивілізації на острові Пасхи. Знищення останнього дерева, розвал сільського господарства, голод, марні намагання продовжити роботу над ідолами… Затим повстання «коротковухих», практично повне винищення білої раси будівників, міжусобиці, знову голод, а далі — канібалізм і поступове повалення статуй.

Роздивляючись Рапа Нуї посеред безмежного океану, що займає заледве не півпланети, я несподівано усвідомив, що головна проблема острова Пасхи зовсім не в тому, що древні рапануйці не до кінця розуміли загрозу, яку несе в собі вирубка лісів. Корінь усіх їхніх нещасть таївся не в обмежених ресурсах острова і навіть не в одержимості будівництвом моаі. Головна проблема рапануйців крилася в іншому: їм просто не було куди плисти…

Хтось може спитати: ну й що з того? Яке нам діло до давно минулих справ? Набудували рапануйці своїх титанів, вирубали ліс, деградували, були винищені дикунами-полінезійцями — самі винні. Але не поспішайте з висновками. Проблема острова Пасхи є значно актуальнішою, аніж видається на перший погляд, і набагато ближчою до сьогодення, ніж нам того хотілося б…

Сонце зігріває Землю.

Атмосфера регулює температуру на поверхні Землі.

Сонячне тепло передається переважно через високочастотний діапазон видимого випромінювання. Це випромінювання проходить крізь атмосферу, практично не нагріваючи її, після чого досягає поверхні планети. Розігріта Сонцем земна поверхня тут-таки віддає назад частку отриманої енергії у вигляді низькочастотних інфрачервоних хвиль. Інфрачервоні промені можуть легко протинати атмосферу і повертатися назад у космос, одначе такі гази як СО₂, водяна пара та метан поглинають низькочастотне випромінювання, вертаючи назад відбите від поверхні тепло. Таким чином перераховані гази діють наче ковдра, що захищає Землю від переохолодження.

Поглинання інфрачервоного випромінювання певними газами, що знаходяться в атмосфері, називається парниковим ефектом. Даний ефект є надзвичайно важливим для всього живого на Землі. Без парникових газів денна температура біля поверхні нашої планети сягала б +82 °C (частка інфрачервоного світла, що йде від Сонця, також діставалася б поверхні). Вночі температура опускалася б до -140 °C. Середня температура Землі дорівнювала б -17 °C замість нинішніх +15 °C. Маса льоду та снігу безперервно зростала б, відбиваючи щораз більше теплових променів назад у космос, ще більше понижуючи температуру поверхні, роблячи планету абсолютно непридатною для життя. Без парникового ефекту людської цивілізації просто не існувало б.

А проте парниковий ефект — це також і проблема. Постійне нарощення промислових потужностей, бездумне господарювання та використання викопних горючих палив підвищують концентрацію в повітрі вуглекислого газу та метану (який є супутнім продуктом сільського господарства: рис, худоба, вівці), таким чином посилюючи цей ефект. У результаті температура нижніх шарів атмосфери зростає непропорційно сонячній енергії, що дістається до Землі від Сонця. Вперше на це звернули увагу після публікації Е. Фрііс-Крістенсена та К. Лассена, двох данських учених, в журналі «Science» 1991-го року. У статті обґрунтовується твердження, що між середньорічною температурою поверхні землі та сонячною активністю існує чітка закономірність. Дві криві, що зображають коливання температури Землі за багато-багато років та сонячної радіації, практично накладалися одна на одну. Втім, на графіку в «Science» обидві криві обриваються на 1970-му році, оскільки… далі лінії розбігаються — крива, що відповідає температурі Землі, плавно, але неухильно тягнеться вгору. Серед науковців миттєво здійнялося чимало суперечок стосовно того, чим зумовлене таке неочікуване зростання температури: якимись природними процесами чи виключно діяльністю людини. Дискусії тривають і досі, але загальний висновок такий: за останні п’ятдесят-сто років щось змінилося на Землі, через що температура її поверхні самовільно зростає, і можна з великою певністю стверджувати, що всі сучасні та майбутні зміни клімату будуть викликані не тільки сонячною активністю.

Вам поки що, мабуть, невтямки, до чого тут історія про Сонце, Землю і парникові гази. Для того, щоб усе пояснити, я розкажу вам три історії, які зовсім не стосуються острова Пасхи, а тому, на перший погляд, нібито випадають із загальної оповіді.

Перша історія — про полярних ведмедів.

2003 року в пресі проскочила інформація про неприємну знахідку: група відомих екологів у Північному Льодовитому океані натрапила на мертву тушу білого ведмедя, який загинув через те, що не зміг доплисти до суші. Традиційно полярні ведмеді полюють на тюленів із плавучих крижин, забираючись досить далеко від берега. Через швидке танення льодів, яке, як стверджують науковці, спричинене глобальним потеплінням, арктичні велетні часто опиняються відрізаними від материка величезними ополонками. Вони у відчаї блукають кригою, поки під ними не зникне остання крижина, після чого нещасні тварини змушені гребти навмання до повного виснаження. За словами екологів це був перший, але, вочевидь, далеко не останній такий випадок за всю історію досліджень арктичної фауни.

Знаєте, я дуже скептично ставлюся до лементливих статей, які закликають кидати всі справи і мерщій рятувати світ, тому, почувши про загибель білого ведмедя, спочатку лиш усміхнувся. Погодьтесь, сам факт знахідки мертвого ведмедя посеред Льодовитого океану нічого ще не доводить. Цілком можливо, що клишоногий помер власною смертю або через будь-яку іншу причину, а екологи лиш спекулюють даним фактом, аби привернути до себе увагу і отримати нові гранти на дослідження.

Окремі розділи цієї книги дописувалися на острові Санта-Катаріна на південному сході Бразилії, у містечку з чудернацькою грецькою назвою Флоріануполіс. Океанський клімат давався взнаки: незважаючи на розпал літа, іноді небо над островом затягували кошлаті хмари, і цілий день періщив холодний дощ. Доводилося безвилазно сидіти у хостелі. Аби хоч якось розважитись, я переглядав телевізор, аж раптом випадково натрапив на канал «National Geographic», по якому показували… білого ведмедя, що відчайдушно борсається у водах безмежного океану за сотні миль від суші! Я слідкував за бідолашною твариною, затамувавши подих. Знімальна група не втручалася в ситуацію, лишаючись безмовним спостерігачем, тож розв’язка не забарилася: грізний хижак, що колись наводив жах на все живе на льодяних торосах, безславно втонув.

Передача продовжувалася… На екрані з’явився інший полярний ведмідь, цього разу на суходолі. Через відсутність криги він більше не міг забиратися далеко в море і полювати на тюленів, свій основний харч. На заміну гола тундра не могла запропонувати нічого. Вкрай виснажений від голоду, доведений до відчаю ведмідь відважився на небувалий крок: напасти на тварину, до якої за нормальних умов ведмеді воліють не наближатись, — морського моржа. Втім, ведмежі кігті виявилися безсилими перед товстою шкурою ластоногого. Крім того, моржі, згуртувавшись, змогли дати ведмедю бій і навіть поранити його своїми масивними іклами. Охлялий і принижений хижак з останніх сил відповз до найближчих скель зализувати рани. Незабаром він помре. Втім, помре не від ран, а від голоду…[60]

А тепер облиште Арктику і перенесіться думками в тепліші місця, наприклад, до Маямі на березі Атлантичного океану чи в Новий Орлеан, що омивається молочно-теплими водами Мексиканської затоки. Послухайте другу історію про… урагани.

Колись давно, у ті часи, коли я ще займався програмуванням та 3D-моделюванням, мені довелося писати програму, яка за певними вихідними даними моделює повітряні потоки у циклоні. Наукове вивчення ураганів бере свій початок у 70-х роках XX століття. Займатися руйнівними циклонами почали в Японії та США, де ці природні явища трапляються найчастіше, нерідко залишаючи по собі жахливі спустошення. Зусилля дослідників були спрямовані головним чином на пошук відповіді на це питання: чи можливо вплинути на ураган, змінити його силу або напрямок руху, чи можливо взагалі знищити руйнівний буревій? У результаті було експериментально доведено, що подіяти на повністю сформований ураган — затія абсолютно марна й нездійсненна, не існує жодної можливості погасити таку колосальну енергію. З іншого боку, вчені помітили, що тільки 10 % новоутворених циклонів досягають стадії зрілих ураганів. Це означає, що в природі існує цілий ряд чинників, які не дають ураганам сповна розвинутися. В Інституті передових ідей NASA почалися розробки комп’ютерних програм для обробки зібраних даних та моделювання поведінки ураганів з метою оцінки факторів, які впливають на їх зародження та розвиток. Як виявилось, основною живильною силою циклонів є енергія, що виділяється при конденсації водяної пари у висхідних потоках повітря, а для виникнення повносилого урагану необхідне здійснення декількох умов, основною з яких є потрапляння новонародженого циклону в зону з теплою водою. Коли температура повітря над поверхнею води менша за 27 °C, ураган ніколи не набере сили. Моделювання також показало: якщо охолодити океанську воду під епіцентром урагану хоча б на 2 °C, буревій затихне сам по собі, не маючи під собою теплої води. А проте… останніми роками температура південних морів неухильно зростає. Як наслідок, маємо різке збільшення кількості ураганів, котрі щороку накочуються на узбережжя США та Японії (згадайте хоча б Флойд, який у 1990-му зібрав численні жертви з узбережжя Флориди, та сумнозвісну Катрину, котра рознесла на друзки Новий Орлеан).

За всю історію метеорологічних спостережень у південній Атлантиці не було зафіксовано жодного урагану (у даному регіоні циклони формуються виключно у Північній півкулі). Так було до 2004 року. 28 березня 2004 року перший атлантичний циклон, який сформувався на південь від екватора, вдарив по узбережжю Бразилії. Сила вітру досягала 40 м/с (144 км/год.). На сьогодні між ученими ще точаться суперечки, чи був пов’язаний цей ураган з глобальним потеплінням і кліматичними змінами, щоправда, окремі науковці задовго до 2004 перестерігали про можливе поширення ураганів на Південну Атлантику.

Третя і остання історія буде зовсім короткою і повідає вам про лісові пожежі.

У грудні 2009-го я подорожував Бразилією. На півночі національного парку Чапада дос Гуймараньєс (Chapada dos Guimarães) натрапив на страхітливе згарище, що лишилося від пожежі, яка прокотилася тут десять років тому, у 1998-му. Місцеві жителі розказували, що за рік до того, у 1997-му, подібна засуха спричинила спустошливі пожежі в Індонезії. Що ж такого незвичного в цих лісових полум’ях, спитаєте ви? Фактично, нічого, за винятком одного нюансу: і в Індонезії, і у Бразилії горіли тропічні ліси, причому горіли, певно, вперше, за всю історію планети, оскільки зазвичай тропічні хащі є надто вологими для того, аби зайнятися…

Вам не здається, що щось не те з цією планетою?

У грудні 2009 року в Копенгагені відбулася кліматична конференція ООН. На порядку денному стояло питання про глобальне потепління, а також пошук шляхів як з ним боротися. На кліматичний саміт покладали чимало надій, через те що у 2012-му закінчується дія Кіотського протоколу, який до цього часу регулював промислові викиди найбільш розвинутих країн. Однак учасники збіговиська так і не знайшли спільної мови, в результаті конференція стала для всіх тотальним розчаруванням. Представники країн, що розвиваються, рішуче виступили проти запропонованого проекту угоди, що мала прийти на зміну Кіотському протоколу.

Не знаю, що ви там собі думаєте, але на ділі в Копенгагені обговорювалося що завгодно, але тільки не проблеми клімату. Насправді йшлося лиш про переділ природних багатств між багатими та бідними країнами. Річ у тому, що на даний момент найбагатші 20 % людської цивілізації споживають приблизно 80 % природних ресурсів. Іншим 80 % населення планети доводиться задовільнятися рештою 20 % натуральних багатств. Цебто, багаті люди в США, Канаді, Австралії, Євросоюзі споживають приблизно в 16 разів більше ресурсів, аніж бідняки Індії, Китаю та Африки. Втім, останнім часом ситуація почала мінятися. Ще півстоліття тому для середньостатистичного китайця нечуваним багатством вважався новий велосипед. Десять років тому всі китайці пересіли на мопеди. За останні кілька років більшість китайських менеджерів середньої ланки розжилися на власне авто. Те саме можна сказати про Індію та деякі африканські країни.

Зрозуміло, ніхто не має права забороняти бідним країнам розвиватися, ніхто не може позбавити їх прагнення жити комфортно й заможно, от тільки… тут виникає одна проблема. Вона полягає в тому, що в той же час ніхто й ніколи не зможе примусити американців, канадців, німців чи, скажімо, британців відмовитися від розкоші. Уявіть, що буде, коли Китай, Індія, африканські країни почнуть споживати стільки ж ресурсів, скільки нині споживає західний світ… Нам потрібно буде ще чотири — п’ять планет Земля тільки для того, щоби прогодуватися…

Розв’язати цю дилему дуже важко. Китай та Індія, інші азіатські та африканські країни, що розвиваються, не припинять свого поступу, адже їхнє населення, як і всі інші люди на Землі, заслуговує на нормальне життя. Водночас не варто сподіватись на те, що США чи Євросоюз погодяться на зменшення об’ємів індустріального виробництва для того, аби втримувати промислові викиди на прийнятному рівні. Через це в першу чергу страждатиме планета, а отже, і ми, люди, які є невід’ємною частиною екосистеми.

Тож кліматичний саміт ООН не впорався зі своїм основним завданням. Після 2012-го кожна країна може розвертати власну промисловість як їй заманеться, вивергаючи в атмосферу стільки СО₂ та метану, скільки потягне її економіка. Певно, єдина делегація, представники якої дійсно переймалися екологічною ситуацією під час кліматичної конференції, — це посланці острівної країни Тувалу, яка першою щезне з лиця землі (чи то пак, океану), варто лиш рівню води піднятися на півметра.

Ви ще не бачите ніяких аналогій?…

Звісно, я розумію, наскільки безглуздими та далекими можуть видаватися вам такі проблеми. Певна річ, дуже важко, сидячи в зручному кріслі де-небудь в Україні чи будь-якій іншій європейській країні, коли за вікном приязно сяє сонечко і лагідний вітерець колише верхівки дерев, перейматися тим, що десь в Арктиці та Антарктиці тануть льодовики. Що з того, скажете ви, що цього року Антарктида «схудла» на кілька сотень тонн прісного льоду? Яке нам діло до кількох нещасних ведмедів, що не змогли догребти до берега?

Планета Земля — дуже складна система, і ми ще й досі не до кінця знаємо закони, за якими вона функціонує. Ми можемо лиш здогадуватись і висувати теорії про ті чи інші взаємозв’язки між природними явищами на основі статистичних даних. Утім, уже зараз не можна не помітити разючих і не завжди позитивних змін того середовища, у якому живемо. При цьому ніхто не поручиться, абсолютно ніхто не дасть гарантії, що одного дня ці зміни не стануть критичними, набувши незворотного характеру. Згадайте хоча б острів Пасхи. Останнє дерево впало (не зрубати його — означало залишити таке багатство ворожому кланові), після чого на Рапа Нуї настав колапс. Усього за кілька років повносила розвинута цивілізація перетворилася на зграйку дикунів, які гризуться між собою за останні шматки їжі.

Що ж трапиться, коли впаде наше «останнє дерево»?

На превеликий жаль, більшість людей пов’язують із глобальним потеплінням лише зростання рівня світового океану. Насправді ж для багатьох регіонів наслідки будуть катастрофічні.

За останнє століття за різними оцінками середня температура світового океану підвищилася на 0,2…0,6 °C і продовжує зростати експоненціально. Якщо вона підніметься ще хоча б на 1…1,5 °C, то всі прибережні міста на південному березі США, на східному узбережжі Японії, в Індонезії, на Філіппінах в буквальному розумінні порве на шматки ураганами ще задовго до того, як вони будуть затоплені внаслідок підвищення рівня океану, спричиненого таненням льодяних торосів у Антарктиді.

Зміна кліматичних зон завдасть чималої шкоди сільському господарству. В помірних регіонах почастішають засухи, в тропічних лісах спочатку зросте кількість опадів, що призведе до вимивання ґрунтів, врешті-решт перетворивши джунглі на пустелю.

Низькі температури вдержують певні мікроорганізми та різних шкідливих комах від проникнення у високі широти. Поширення цих мікроорганізмів, викликане глобальним потеплінням, призведе до розповсюдження не властивих для даних регіонів хвороб (наприклад, малярії).

Збільшення кількості опадів підвищить ризик повеней.

Екстремальні погодні умови наберуть загрозливого характеру.

В горах зникнуть зони вічних снігів, що порушить систематичність зрошення низинних територій, а це призведе до руйнування цілих екосистем, і т. д. і т. п.

Насамкінець я хочу розповісти ще одну історію, яка, гадаю, зведе докупи всі інші.

Якось я натрапив в Інтернеті на цікаву статтю, де йшлося про найбільш віддалені фотознімки нашої рідної планети. Фотографії були зроблені з апарата «Voyager 1», 722-кілограмового автоматичного зонда, який було запущено в космос американцями у вересні 1977 року. Початковою задачею «Вояжера» було вивчення Юпітера та Сатурна, втім, на сьогоднішній день апарат все ще функціонує, продовжуючи досліджувати Сонячну систему. Станом на 21 грудня 2009-го «Вояжер 1» знаходився на відстані 112,06 астрономічних одиниць (16,49 мільярдів кілометрів) від Сонця, вийшовши за межі ударної хвилі[61]. На цій відстані даний зонд є найбільш віддаленим об’єктом у космосі, що будь-коли був створений людиною. Трохи раніше, у 1990-му, коли «Вояжер 1» щойно досягнув рубежів Сонячної системи, астроном Карл Саган запропонував керівництву NASA, щоб у цей момент супутник повернувся і «кинув останній погляд» на планету з відстані майже сім мільярдів кілометрів. Головне управління американської аерокосмічної агенції дало згоду, після чого апаратові послали команду розвернутись і зробити кілька знімків тієї частини зоряного неба, де знаходилася Земля.

Пізніше Саган написав книгу «Блідо-блакитна точка». Назву навіяв знімок з «Voyager 1». «Подивіться на цю точку. Це тут. Це — дім. Це — ми. На ній усі, кого ви любите, всі, кого ви знаєте, всі, про кого ви коли-небудь чули, будь-яке людське створіння, якому довелося прожити життя», — пише Саган.

Побачивши фотографію, яка додавалась до статті, я вкотре подумав про урок острова Пасхи. Я пригадав ось ту маленьку чорну пляму, яка позначає його на карті безмежного Тихого океану. Адже насправді проблема не в тому, що серед нас, землян, немає людей, котрі не розуміють небезпеку легковажного використання природних ресурсів. Проблема не в тому, що, не усвідомлюючи вразливості нашого світу, ми не можемо відмовитися від своїх «ідолів»: дорогих машин, що жеруть більше 15 літрів пального на сотню кілометрів, шикарних будинків, які споживають стільки енергії, скільки ще століття тому вистачило б на ціле місто, персональних літаків, люксових яхт, телевізорів, комп’ютерів, зайвого одягу, шкіряних крісел, необ’ємних холодильників, скрипучих принтерів, парфумів, заморських фруктів, мобільних телефонів з пакетом абсолютно непотрібних функцій і ще багатьох речей, без яких оті найзаможніші 20 % людей не можуть уявити свого життя… Проблема навіть не в тому, що природні ресурси є дійсно обмеженими, і раніше чи пізніше ми вичерпаємо їх до дна.

Я дивився на фотографію зоряного неба, де непомітна цятка нашої планети була обведена червоним маркером — виділена серед мільйонів інших цяточок: пустих, бездушних, ворожих нам планет, від яких її відділяє сотні мільярдів кілометрів. І тоді я збагнув, що головна проблема насправді в іншому: нам просто нема куди летіти…