Подвійні міражі

8

Завокзалля — 2 м

Напівстерті сірі літери на вицвілій блакитній блясі покажчика анічогісінько не прояснили, а навпаки, загнали Юрка з Владою у глухий кут. Напис був химерним і означав менше, аніж нуль. Так здалося Владі. Бобир же, обійшовши навколо стрілки, зупинився, потер підборіддя і присів біля одного з двох стовпчиків, що її підпирали.

— Глянь сюди, — покликав він Владу. — Бачиш? Тут земля розпушена, гадаю, що підпірки ці щойно вкопали.

— Це навряд чи. Покажчик затертий.

— Так, затертий… і свіжі сліди. Що ж він позначає?

— Ну… якщо це Завокзалля, десь має бути і вокзал.

— Де, цікаво знати? — Юрко підвівся. — Де чортам роги правлять?

— Може, десь у лісі? — припустила Влада.

— Безумовно, чом би й ні? Станція «Уріж дуба».

Дівчина фиркнула.

— Ти так і будеш стояти, критикуючи мене, чи скажеш щось конструктивне?

— Вибач, конструктив не підвезли. Постачальник підвів. Але у середній школі, доки я не вшився звідти, мене навчили, що літера «М» на покажчиках та дорожніх знаках є загальновизнаним скороченням від слова «метр».

— Та у вас там геніїв ростили!

— Істину речеш, зухвале дівчисько. А тепер кажи, куди дивиться кінчик стрілки?

— На дерева в лісі, я ж… — Влада затнулася. — Ні. Але ж ні, Юрку, ну що це таке?

— Так. Він дивиться на землю. Покажчик вигнувся, мов спина підлабузника, за якісь секунди, і тепер — тепер він тикає в землю. Як палець нечеми. Вибач. Я, коли хвилююся, вживаю забагато порівнянь.

— А мені натомість мову відбирає.

— Зараз ти говориш досить жваво, люба, — Юрко почекав, та на лагідне звертання Влада не зреагувала. — А мені на гадку спадають божевільні речі.

— Божевільніші, ніж те, що вже з нами сталося?

— Ні. Такі самі, за шкалою причинності — вісім балів з десяти.

Влада зітхнула.

— Говори. Не треба мене жаліти.

— А жаліти тебе дуже приємно, — пробурмотів Бобир і наштрикнувся на гнівний дівочий погляд. — Гаразд, Зевсе-Громівнику. Чула вислів: «Закопати на два метри під землю»?

— Так, а до чого тут. стривай. Це ж глибина могили! Тут що, цвинтар, по-твоєму?

— Ні, — пролунав за їхніми спинами напрочуд знайомий голос. — Тут і справді був вокзал. Звідсіля ходили потяги в минуле. Його можна було тоді змінити, минуле, я маю на увазі. Докорінно.

Влада та Юрко не встигли ані озирнутися, ані оком змигнути, як перед ними виник неймовірно гарний блондин під два метри зростом, із м’язами культуриста та грацією балеруна. Він сліпуче усміхнувся й продовжив тим самим знаним голосом.

— Але це було давно. І, на диво, ними мало хто користувався. Люди — це набір із комплексів і парадоксів. Майже всі шкодують за чимось у минулому, але тільки на словах.

— Це нереально, — прошепотіла Влада.

— Ще й як реально. Просто, аби змінити минуле, для початку слід змінити дещо у собі, теперішньому. А це не всім до снаги. Ну, й крім того, — велетень зітхнув, — звісно, треба знати розклад руху таких поїздів. Довідкова тут не допоможе.

— Вибачте, а у вас із головою все гаразд? — чемно поцікавилася Влада.

— Ні, не все, — охоче визнав білявий красень. — Поживіть з моє, панночко, повидайте те, що я видів — у вас теж проблеми будуть. З головою і з душею… та я зараз не про те. Власне, ті поїзди уже не ходять. Окрім одного. Раз на сто років. Midnight Special називається. Теж цікавий старигань, практично допотопний. Вам поталанило, ви його побачите. Незабаром.

У Юрка очі полізли на лоба.

— А тепер — дозвольте відкланятися, — сказав вихований блондин і зник. — Бережіть себе, — мовило відлуння його голосу і також розтануло. Влада кілька разів глибоко вдихнула густе вологе повітря й відкашлялася.

— Юрцю… — слабко мовила вона.

— Так. Я теж його бачив. І чув.

— Кого?!

— А ти його не впізнала? Нашого шофера. Він змінився трохи, визнаю. Гірський клімат пішов йому на користь.

— Що ти кажеш? Це не він!

— Гаразд, гаразд, — Юрко звів долоні над головою, наче здаючись у полон. — То він проковтнув водія, і той, бідолаха, говорить з його шлунку, як Йона з черева китового. У мене абсолютна пам’ять на голоси. Я розумію не більше за тебе, кицю, але факт лишається фактом — це він.

— Не називай мене кицею, — мляво попросила Влада.

— Добре, корівко.

— Називай, як хочеш. Ти тямиш, що він тут молов?

— Так, мем. Частково. Midnight Special — Опівнічний Експрес. Американська народна пісня, розкішний кантрі-блюз, не співав його тільки лінивий, а серед працьовитих — АВВА, старі добрі Кріденс, і не менш старий та не менш добрий, не побоюся цього слова, сер Пол Маккартні.

— І про що в ній йдеться?

— Про те, що той із арештантів в’язниці міста Шугар Ленд, штат Техас, хто першим побачить вогні Опівнічного Експресу, дуже скоро відкинеться. Себто вийде на волю.

— Це прекрасно.

— Я теж так думаю.

— Ти добре знаєш історію рок-н-ролу?

— Тільки в тій її частині, що мене цікавить.

— Зрозуміло. Та до чого тут…

Закінчити фразу Владі завадив дивний гул. Під нею та Юрком земля завібрувала, наче хтось на глибині довбав породу гігантським відбійним молотком, потім, за кілька кроків від них, здибилася, утворивши горб, звідкіля зі свистом та шипінням, на шаленій швидкості вилетів стародавній паротяг. З-під гігантських коліс, щільно огорнутих білою парою, виривалися жовтогарячі смуги і рівно лягали на підмерзлу траву. Враження було, ніби паротяг сам собі прокладає вогняні рейки. Із товстезної труби валив густий чорний дим. За паровозом загуркотіли вагони — абсолютно прозорі, схожі на гігантські акваріуми; їх було шість чи сім, і в кожному за склом металися оголені люди. Багато оголених людей. Владі здалося, що в декого з них не було навіть шкіри, та чи так воно напевне, дівчина зрозуміти просто не встигла. У голові замлоїлося, очі закотилися і Влада повалилася під дороговказ, як лантух з половою. Оскільки красиво підхоплювати зомлілих дівчат зазвичай виходить лише у фільмах, Бобир не встиг і поворухнутися. Він стояв, мов скам’янілий, і з роззявленим ротом спостерігав за диво-поїздом. Ось, підстрибуючи та дзенькаючи, промчав повз юнака останній вагон, ось розтанули посеред ночі і біла пара, і чорний дим, пагорб захлопнув свою пащу, і здиблений ґрунт ліг на місце, немов гірка борошна, розрівняна рукою пекаря. Юрко кинувся до Влади, підняв її голову, поклав собі на коліна, і обережно відвівши волосся з блідих холодних щік, кілька разів провів по ним долонями. Цього вистачило, аби Влада завовтузилася.

— Я…

— Мовчи. Просто мовчи, і все. Нічого не кажи, гаразд?

— Гаразд. Юрцю, я…

— Ага. І я. Злякався до всира… до кольок у шлунку. Якщо це був Опівнічний Експрес, то нам давно пора відкинутися. Я згоден опинитися бодай і в Шугар Ленді.

— Точно, — Влада сіла, повела плечима — болять. — Не кидай мене саму.

Юрко завмер, на мить опустив очі, а коли знову звів їх на дівчину, вони сяяли яскравіше від сонця. Жодні сутінки не змогли б цього приховати.

— Не покину.

— Пообіцяй.

Влада сама не знала, що її за язика смикає. Пірсінгований, розмальований, злий, колючий, як правдивий йорж, і так само кощавий, а ще дуже молодий — цей Юрко зовсім не її тип. Він нічий тип, якщо вже щиро. Він…

Той, хто не зрадить тебе за жодних умов…

— Обіцяю, руда. Я ніколи тебе не покину.

Його долоня була теплою. І слова — також. І долоні, і словам так хотілося вірити… Тож вона повірила. Раз у житті, ні, вже удруге, якщо бути точною, дозволила собі таку слабкість. Перша спроба зазнала фіаско, але, зрештою, чом би й ні? Чому б не спробувати вдруге? А, крім того, це провина Антона, що вона тут. Вона цього не хотіла. Не шукала пригод. І, вже, звісно, жодним чином не бажала бачити ані пекельних поїздів, ані водіїв-перевертнів. Цей худий, саркастичний хлопець, у чиїх зіницях мудрості та гіркоти вистачить на кілька сторіч, зараз — єдиний її якір. Зникне він — і її віднесе у відкрите море безумства та марення, де немає порятунку від видінь безжальної пам’яті, бо вони є коловорот, без початку та кінця. Владі й без того увесь час здавалося, що вона бачить сон уві сні, якийсь божевільний подвійний міраж, і ще добре, якщо тільки подвійний, якщо міражі ці не ховаються один в одному, мов яскраві, розмальовані мотрійки. Поки що вона дісталася хіба до третьої ляльки; чим буде остання, нероз’ємна, знає тільки Бог.

Хмарне небо розкололося навпіл, по тріщинах жовтою лавою розтеклася блискавка. Ударив грім. Влада зіщулилася, очікуючи холодних, хльостких, як батоги, крапель останнього осіннього дощу, але їх не було. Шурхотіло листя на деревах, вкрадливо наспівуючи пісню згаслої пристрасті, темний масив лісу плазуном розпластався на гірських схилах, і щось брунатне, тривожне розливалося в повітрі терпким густим бальзамом. Влада не знала, що це, однак крихітні терміти болю вже точили її душу.

Щось насувається. Гроза?.. Ні. Щось піде на гірше.

— Люба, я не те, щоби хотів тебе турбувати, але ти раптом не в курсі, де усі?

Сполохана Влада глянула в той бік, звідки вони з Юрком прийшли і де їх мали чекати ще п’ятеро подорожніх.

Місяць уповні, хоч і плавав між кошлатих хмар, та усе ж таки давав досить світла, аби побачити, що все зникло.

Вулиця. Село. Стежина.

Геник, Юля і Павло. І Ліда та Ксеня.

Усе як пощезло. Усе й усі.

Там, де були будинки, нині лежав пустир. Клапоть випаленої землі поміж гір-ординців.

Владі не хотілося плакати, але вона відчула, що плаче. Крізь напівстерті вже клоунські рум’яна проступили сірі пелюстки болю. Юрко це зауважив і міцніше стиснув дівочі пальці.

— То нічого, пусте. Усе буде добре.

Влада знову дуже хотіла повірити йому. Дуже. Та цього разу — не вийшло.

Павло Вільгельмович Штос ніколи не оперував так багато, як нині. Працював, як-то мовиться, в поті чола. Він стояв біля операційного столу в закривавленому фартусі хірурга, в медичній масці та шапочці, в гумових рукавичках, а до нього все йшли і йшли пацієнти. Він не розглядав їх — часу бракувало. Лише робив свою справу. Пришивав відірвані руки та ноги, а також пальці та язики. Укладав у порожні очниці вийняті очі. Повертав на місце видалені органи — нирки, печінки, легені та серця.

Час спливав, а хворих не меншало. Вони йшли рядком, один за одним, не мішалися докупи, не намагалися пролізти без черги, аби «щось спитати», а чи «просто взяти довідку». Ідеальні пацієнти.

І так, ще одна цікава деталь — усі вони були небіжчиками. Жертвами лікарських помилок, злочинної недбалості медиків, постраждалими від «а мені за це не платять, щоб я біля вас сиділа», медсестер. Їх було багато. Так багато, що він утратив їм лік. Виправляв аберації своїх колег і, закінчивши, чув незмінне «Дякую, лікарю».

Штос уже дістав більше подяк, аніж за все своє життя.

Від подяк його вже нудило.

З-під медичної шапочки вибивалося срібне волосся. Хвацькі чорні вуса під маскою також посивіли. Під очима з’явилися коричневі кола.

У повітрі витав різкий сморід формаліну і тлінної плоті. У Штоса йшла обертом голова. Він загубив відчуття часу. Він існував поза часом, тому що в жодній реальності — ані у звичайній, де Павлові незле велося дотепер, ані в паралельній — такого бути просто не могло.

Мертві оживають лише в дешевих голлівудських жахалках. Або в дорогих.

Зомбі не буває.

Раю не існує, і пекла також. Хоча щодо останнього він уже не був певен. Важко не повірити в пекло, знаходячись у центрі його сьомого кола.

Вічність — це лише повторення минулого. Знову, знову й знову. Це дежавю без кінця-краю. Це вервечка мертвяків, залитий кров’ю стіл в операційній, стародавні хірургічні інструменти — а ти чомусь достеменно знаєш призначення кожного з них, і умієш ними користуватися, і — відчуття, що ти помер.

І жаль за тим, що не помер насправді.

Ксеню вже нічого не дивувало. Зникнення Штоса вона сприйняла не те, щоби спокійно, але по-філософськи. Зникнення рудої та Бобиря зачепило її більше, але не досить для того, аби за ними побиватися. Щось промчало повз молодят з першою космічною швидкістю, і це «щось», напевне, забрало їх із собою. Ксеня не могла нічого з цим удіяти, то ж каратися сенсу не бачила.

Щиросердно кажучи, вона майже нічого не чула нині. Сама собі нагадувала одну велику затерплу литку. Тобто тіло її боліло. Ступні пекли вогнем, стерті до крові від затісних черевиків пальці не згиналися, і вона шкандибала, як чапля. Від холодного повітря почало саднити горло, а від тонкої одежини та нічного холоду прихопило поперек. Усе це Оксана відчувала, безумовно.

А ось серце заніміло, та й край.

Вона брела, похитуючись, за Юлею та Геником, і не збиралася питати, куди йдуть вони. Власне, що змінило б це питання? Пара просто йшла, аби не стояти, йшла, щоби зігрітися, йшла, бо за їхніми спинами клацав карбачем липкий, огидний страх. Вони не озиралися, а Ксеня їх не гукала. Зрештою, вони не мусять з нею панькатися. І з Лідою також… де вона, до речі?

Ксеня озирнулася. Ліда йшла до лісу.

— Гей, чекайте! Та чекайте ж, пані! — проклинаючи саму себе за те, що їй іще не байдуже, припадаючи на ліву ногу, Оксана побігла — пошкандибала за причинною. Оця точно пропаде, якщо з очей зникне, от біда, та й годі!

— Пані Лідо, заждіть! — надривалася Ксеня, гублячи на ходу слизькі й розбухлі від дощу черевики. — Будьте зі мною, так безпечніше! Та зупиніться ж, трясця тому всьому!

Ліда підкорилася, завмерла — на мить, якої вистачило, щоб Ксеня наблизилася до неї упритул — усміхнулась винувато і знову побігла. Та де, накивала п’ятами так хутко, що в Ксені аж віддих перехопило. Ні, на цих ходулях гнатися за Лідою марно. Курям на сміх. Що ж… можливо, десь серед гілля, та ненормальна знайде своє щастя.

Або свою смерть.

Ксені більше не хотілося йти — ані за кимсь, ані взагалі. Вона важко опустилася на укриту вузлуватою пожовклою травою землю, притулилася спиною до якогось дерева, нібито платана, і раптом смачно позіхнула. Ніч густішала, вступаючи у свої права, якщо місяць ще й за хмари зайде, стане темно, хоч око вийми.

Треба поспати, набратися сил. Прямо тут, чом би й ні? Вона горянка, чи хто?

Ідіотка. Ти — ідіотка. Підіймайся негайно, заклякнути хочеш на смерть?!

Ксеня радісно посміхнулася. Баба Галя до неї говорить! Треба щось відповісти, а слова не йдуть. Жінка кволо підняла руку і помахала бабі. Ось так. Тепер можна спати.

Баба Галя була їй не рідною. Вона — друга дружина діда, овдовілого батькового неня. Та, не маючи власних дітей, вона з усім палом нерозтраченого материнського почуття прийняла і полюбила Ксеню. І вона єдина стала дибки, дізнавшись, що кохана онука зібралася заміж у сімнадцять років.

— А чому так пізно? — саркастично спитала вона, коли Ксеня зателефонувала їй, аби порадувати. Задум не вдався, баба Галя не зраділа. — Треба було у тринадцять, нє? Щоби в сорок уже померти із чистою совістю.

— Я люблю Василька! — закомизилася Ксеня. — І він мене теж!

— Те, що ви любите робити, до кохання стосунку не має. Ви обоє дітваки малі. Тобі ще ляльками бавитися, а не дітей няньчити. Я проти.

Звісно, бабу Галю ніхто не послухав.

Утім, у селі на Січеславщині, куди після другого шлюбу переїхав дідо Михась, вона була ніяка не баба, а Галина Василівна. Учителька, викладачка української мови та літератури, для селян авторитет другий після попа, а як піп нездалий, то і перший. Баба Галя цим авторитетом користувалася управно, як-от швачка голкою, та похитнути переконання пасинка, невістки та онуки, що «вже пора», їй так і не вдалося.

На весілля вона прибула в останню мить, уже ніхто і не ждав, убрана, як до школи: темно-сірий костюм-двійка, біла блуза з рюшами, строгі чорні черевички-човники, перлові сережки, низка перлів на шиї й акуратний вузол важкого волосся на потилиці, закріплений черепаховим гребінцем. Хусток баба Галя не визнавала, і ніколи їх не носила.

Вона дуже полюбляла капелюшки, дорогі парфуми і хороші книги. І діда Михайла.

І її, Ксеню, теж. Дуже.

Під час вінчання, коли піп розпочав чин заручення, баба Галя заплакала, на святкування не лишилася, повернувшись, як сама сказала, «на хазяйство». Дідо Михась зостався, але після трьох чарок відвів сина вбік і шпетив, ніби найостаннішого лайдака.

У питанні раннього шлюбу дід, сам оженений у двадцять років волею батьків, став на бік своєї Галі. Утім, звісно, це вже нічого не могло змінити.

Повіки злипалися. Ксеня спробувала розтулити їх, більше для чистої совісті, аніж від кортіння. Тут, під деревом, було так затишно… і вітер наче вщух. Треба боротися?.. Ні. Ніхто за нею не заплаче. Син? Навіть не втямить, що мами вже нема. Пошукає трохи циці і стане їсти, що дають. Доньки? Так, хіба найстарша, їй майже чотири. Але час лікує, особливо дрібноту. Скажуть, мама пішла на небо, до янголів, вона трохи поплаче, та й усе. Василь? У церкві свічку поставить, що отримав волю. Неньо, мама? Тих є кому догледіти на старості, хоча побиватимуться, звісно, не без того, проте… не була вона ніколи любимою донькою. І уже не буде. Що ж… на все воля Божа.

Ксеня згорнулася клубочком, підтягнула під себе ноги і перестала опиратися сну. І уже не бачила, як у двох кроках від неї саме по собі спалахнуло величезне багаття, як воно горіло — без хмизу та дров, як його життєдайне тепло огорнуло її, наче коцом, захищаючи від холоду і небуття. Ксеня спала, як колись у дитинстві, безтурботно і міцно.

І втішено посміхалася уві сні.

Ксені снилося, що вона приїхала до баби Галі в гості. Струнка, юна і невіддана. Що сиділа за столом, заставленим смаколиками ледве не густіше, аніж на другий день Різдва. Що вминала за обидві щоки смажену картоплю, нітрохи не чуючи себе винною. І що баба, підперши підборіддя натрудженою долонею, пильно за нею спостерігала.

— Що? — спитала Ксеня, взявшись за печеню з білими грибами.

— Трудно тобі буде, — напророчила бабуся. — Ти така довірлива. Хто що скаже, а ти вже й віриш. Дозволяєш іншим лізти туди, де хід закритий.

— Це ви про що? — уже доросла Ксеня, яка опинилася за столом на місці своєї юної іпостасі, відклала ложку. — Про Бога, так?

— Ні. Богу, вибач, нема діла до твого ліжка, аби воно подружнім було. А попам — є діло. Вони все регламентують. Як, коли, скільки разів… А ти, дурна, слухаєш. Нема того, щоб сказати «Агов, шановні, то не ваше діло! Лиш моє та мужа!»

— У нас із Василем, — уперто мовила Оксана, — усе гаразд.

— Якщо це так, то де він зараз? Чому ти тут сама?

Ксеня промовчала. Апетит пропав, але з чемності, і ще тому, що жування позбавляє від необхідності говорити, вона доїла помідор і пряжену яєчню.

— Приглядай, онуко, за тією рудою, — наказала бабця без жодного зв’язку із попередньою темою розмови. — Вона тобі ще стане в пригоді. Добра дівка, хоча й зле чинить.

— Вона просто танцівниця, — заступилася Ксеня за Владлену і відчула задоволення від власної шляхетності. Баба Галя хмикнула.

— Вона танцює голяка. Хіть розпалює в тих, хто й так від неї палає. Може, це не надто зле, але й не корисне. Менше з тим, приглядай за нею.

— Вона вже має няньку, — буркнула Ксеня. Баба Галя кивнула.

— Знаю, — і повторила, як у себе на уроці для кращого засвоєння, — важко тобі буде.