Подвійні міражі

11

Село відновилося на світанку. Мов гриби після дощу, вистромилися з-під землі господи з усіма прибудовами, повернулися на місце крамниця і сільрада, пошта і верба над копанкою, і навіть дві рябі курки — усе, що зникло поночі без сліду, наново тішило око. Ранок щиросердно обіцяв тепло — павутинням, що прошивало кришталеве повітря срібними нитками, золотавим мерехтінням мозаїки сонячних промінців на темному люстрі води і небом кольору електрик. Село, утім, залишалося безлюдним — ані худоби, ані селян видно не було, зате до маршрутки, схожої на кістяк викопного мамонта, почали сходитися подорожні. Діловито й рішуче крокував Павло Вільгельмович Штос, досі в білому халаті і шапочці, але вже без маски та хірургічного фартуха. Неквапно брела Ксеня, усміхаючись так, ніби й досі бачила свій сон. Шаркаючи ногами, мов столітній старець, йшов Геннадій, біля нього, наче утративши у зрості сантиметрів двадцять, схожа вже не на чаплю, а на обдертого пелікана, пленталася Юля. Ліду вів до автівки якийсь красень-блондин, чи, ліпше сказати, ніс, бо бідолашна жінка здавалася не більш живою, ніж кравецький манекен. Юрко і Влада йшли, тримаючись за руки, і сторожко озираючись навсібіч.

— Усі на місці! — радісно оголосив блондин і повів плечима, що зробили б честь будь-якому штангісту. — Можемо починати.

— А ти хто? — буркнув Павлуша Штос. За ніч у медичному пеклі він втратив значну частину свого гонору, проте у глибині душі лишилося ще кілька крапель. — Що за один?

Білявого красеня цей «наїзд» чомусь неабияк втішив.

— Ось! А я знав, що ви всі непрості! — весело гукнув він. — Та неважливо, хто я. Важливо те, чи вам кортить вибратися звідси і на що ви готові заради цього.

— А я що казав? — і собі зрадів Павло. — Зараз будуть грабувати. Або грошей вимагати. Добровільно-примусово. Я вгадав?

Ксеня ніби й досі спала з відкритими очима, і ніяк не відреагувала на викид Павлового щастя. Геник та Юля розглядали асфальт під ногами, пильно, як лінгвісти, що вивчають незнаний клинопис. Ліда не ворушилася, а ось Влада і Юрко не могли отямитися від подиву, позираючи на Штоса. Замість дядька із смоляно-чорною чуприною та гиденькою запопадливою посмішкою перед ними стояв незнайомець із попелясто-сірим волоссям, що стирчало в усі боки з-під медичного ковпака набакир, і позирком найманця. Його посмішка здавалася серпом, намертво вкованим у граніт лиця, й лякала, а закривавлений лікарський халат додавав до страху неприємних тваринних ноток. Так і хотілося відсахнутися від Павла та заверещати на всю пельку, щоб аж гланди провітрилися.

— Чого витріщилися? — гримнув на них Штос. Влада здригнулася і трохи відступила, натомість Бобир виступив наперед, машинально затуляючи дівчину собою — хоча не знав, від чого. Павлуша вишкірив зуби, як шакал над стервом.

— Що, засцяли? Треба було мене слухати! Бійтеся тепер! Вони на все здатні! — Штос тицьнув пальцем у блондина, помітив, що все ще має на правиці гумову рукавичку, поспіхом здер її і пожбурив під ноги Ліді. — Він не сам це утнув. Ні, не сам! Я не божевільний! Там їх цілий полк. У театрі й то менше акторів! І все йдуть, і йдуть, трясця його мамі. Спільники! Це спільники, розумієте?! А зараз він усе в нас забере! Подивіться, яка рама! Ми і всімох його не подужаємо! Усе, все відніме! І гроші, і кредитки, і пін-коди видурить!..

Велетень посмутнів від розчарування.

— Павлушо, ти мене ображаєш. Я гадав, що ти зробив вірні висновки з… — білявий красень затнувся, підшукуючи слово, — маленької нічної пригоди, але бачу, що shit remains the shit. Утім, ти ще маєш шанс виправитися. Останній шанс, Павлушо, і то лиш тому, що я нині добрий. А поки що візьми свої улюблені кредитки, і запхай їх… ну хоча б у шкіряне спіднє Інеси Борисівни Тягнидуб. Вона буде не від того. Давно про це мріє.

Штос аж задихнувся — велетню вдалося-таки збити лікаря з пантелику.

— Ти… звідки знаєш нас… мене?.. Її? І моє ім’я?

— Така робота, — сказав блондин.

— Та хто ж ти, в біса, такий?

— Це наш водій, — вирвалося у Влади. Павло Вільгельмович аж зашипів, як розпечене каміння, на яке в лазні хлюпнули ківш крижаної води.

— Що ти мелеш, дурна корово? Ти себе чуєш?

Юрко не втримався. Байдуже, яке чудесне перетворення сталося зі Штосом зовні. Байдуже, яке в нього зараз лице — нутро не змінилося. Бобир устиг подумати про це коротко, доки стискував пальці в кулак, а потім уже ні про що не думав, просто врізав щосили Штосу в пузо, як робив у дитинстві, б’ючись зі шкільними хуліганами за образу Рити. Удар допомагав тоді, спрацював і нині. Павло хрюкнув та зігнувся навпіл.

— Довбаний сцикун, — прохрипів крізь зуби. — Я уб’ю тебе.

— На операційному столі? Ти це, певно, вмієш, — Юрко сплюнув, витер руку об Штосові штани. — Замастився тільки.

— Маю пропозицію, — з ентузіазмом оголосив блондин, мов би нічого й не сталося, ухопив Штоса за комірець, вирівняв бідаку і потріпав по голові, як безпритульного пса. — Вам цікаво, що тут коїться, чи не так? Ну ж бо, визнавайте, не соромтеся. Я це знаю. Я знаю про вас усе — про кожного з вас. А ваші думки для мене узагалі велике електронне табло із червоними цифрами. Отже, нам потрібно відпочити і поговорити. Не бажаєте піти зі мною? Отам, за зупинкою, є диспетчерська.

— Ні, немає, — від болю Штос усе ще говорив глухо.

— Як нема, Павлушо? Запевняю тебе, є. Який ти, сонечко, неуважний… Я сам її побудував. Не скажу, що це шедевр архітектури, але дах і чотири стіни — що ще треба? І…

— Ми нікуди не підемо, доки не почуємо, хто ви такий. Насправді.

Промовивши це, Влада озирнулася за колективною підтримкою та дістала її лише від Юрка. Хлопець узяв Владу за руку, злегка стиснув і підбадьорливо усміхнувся. А більше ніхто й не ворухнувся. Крім білявого велетня. Той зробив крок до дівчини і теж посміхнувся, та підтримки в тому усміху не було. Навпаки, Владі здалося, що її штовхнули прямо в груди і вона летить у прірву без страховки, а радіє цьому так, ніби має крила. Посмішка у велетня була чуттєвою, невідпорною і палкою, а голос, коли він заговорив, шурхотів та стелився шовком, і був таким, як у коханця, що вперше веде до ліжка найжаданішу свою жінку.

— Я обожнюю, коли чарівна пані висуває мені умови — байдуже, які. Я тоді на все готовий, ну буквально на все. А тим більше, на таку дрібничку, як правда. Її значення однак переоцінюють. Правда, кривда… дві сторони медалі, хіба ні? Вибачте, я щось захопився. Ваша врода мене бентежить, Владо, — красень глянув на Ліду, і його крижані очі потеплішали. — Та, на жаль, я завжди обираю не тих жінок. Це моє прокляття. І благословення. І… про що це ми?.. О, так! Про те, хто я такий. Я можу розповісти прямо зараз, але це довга історія. Довга пісня, як кажуть тут, у вас. А ви всі втомилися, чи не так? Я волів би оповідати, сидячи. Чи не піти б нам усім, куди я запрошував?

Попри муркітливі обертони у сріблясто-шовковому голосі блондина та інтонаційний знак питання на кінці речення, це був наказ. І Владі дуже кортіло підкоритися, та тут втрутився Геник. Він стрепенувся і посунув уперед з відчайдушною рішучістю камікадзе.

— Я. Піду. Звідси. Негайно, — карбуючи кожне слово, заявив Геннадій. — І ти мене не зупиниш! Паскудо! Це ж твоя робота, так? Наші видива?..

— Ваші видива — то ваше життя, мої любі. Але, як хочете, — велетень відсторонився, даючи Генику дорогу. — Йдіть собі, куди бажаєте. Хоч гуртом, хоч поодинці. Мені байдуже. Я лише Ліду заберу до себе, вона ж вам не потрібна все одно, чи не так? Ось Павлуша стоїть і гучно думає: «Та бери цю лису квочку, я тобі ще й приплачу!» Дякую за щедрість, обійдуся. Я кредитки не приймаю. In God we trust, but prefer cash, правильно, лікарю? Добре вам, немає за що перейматися… і за кого. А я за Ліду переймаюся, бо їй недобре, на крок від смерті вона. А ви йдіть, чого поставали? У мене часу скільки хочеш, це ви свій марнуєте. Утім, це улюблене заняття людей — марнувати час, убивати час… Коли набридне лазити по горах, ви знаєте, де мене знайти.

Білявий красень нахилився до Ліди, ніжно охопив її обличчя долонями, як дорогоцінний потир, і поцілував у занімілі губи. На тому місці, де вони стояли, закрутилася курява. Їхні силуети у щільній пиловій завісі почали втрачати форму, мерехтіти золотими вогниками і повільно танути в повітрі. Це було чарівно. А коли курява вляглася, ні блондина, ні Ліди біля маршрутки уже не було.

— Дешевий штукар! — сплюнув Геник.

— Фігляр якийсь! — відповів йому Штос.

Влада промовчала. Повагалася трохи, запитально глянула на Юрка, той кивнув, і посміхнувся. Без ентузіазму.

— Доведеться йти.

— Доведеться, — підтримав Геннадій. — Можемо лишити жіноцтво тут, і самі пошукати дорогу, а коли знайдемо…

— Ти ще не втямив, друже? — Бобир був саме співчуття. — Тут немає жодної дороги, ну, окрім хіба що до пекла. Ми в пастці. У клітці. Я не знаю, чому, і не знаю, навіщо, але це факт. Отже, вибратися звідси вийде лишень тоді, коли мисливець відкриє двері клітки. Такі правила гри.

— Ти зібрався до нього, — резюмував Геник.

— Я не хочу цього, повір. Але вибору немає.

— Вибір завжди є, — озвалася раптом Юля. — І тому ми тут. Він казав мені про це.

— Хто казав? — стрепенувся Геннадій.

— Це..й. Інвольг? Інгольв. Так його звуть.

— Де?! Коли?!

— Цієї ночі, чоловіче. На цвинтарі.

— Юлю, тебе там не було!

— Ні, була. Просто ти мене не бачив. Я піду з вами, — адресуючись уже до Влади та Юрка, мовила вона. — Хочу, щоб все закінчилося. Якнайшвидше.

— Юльцю, я тебе не пущу. Я тобі забороняю!

Жінка засміялася, посвітлішала на виду, ставши майже гарненькою. На щоках заграли ямочки.

— Генику. ти такий наївний. Я б хотіла, аби ти міг заборонити мені це. Якби ж ти тільки міг! Мені шкода. Справді шкода, любий. Це все через мене, — ямочки пропали, усміхнений рот змінився на рівну скорботну лінію. — Та тепер уже нічого не вдієш. Мусимо пройти все до кінця.

— Ксеню, а ви як вважаєте? Ксеню! — Юрко шарпнув жінку за рукав. Та здригнулася, часто-часто заморгала, як сова, котру знагла витягнули на денне світло.

— Що? Про що? — Ксеня зніяковіла. — Вибачте, замислилась. Я туди, куди і Влада. І гадаю, слід бути там, де треба. Якнайскорше. Мене діти ждуть…

— Ще одна скажена, — буркнув Штос. — Та вони плодяться!

Ксеня не зреагувала на образу. Розщепнула верхній ґудзик на пальті, зачепила пальцями ланцюжок на шиї під светром і піднесла до вуст натільний хрестик. Поцілувала його, щось прошепотіла, вочевидь, коротеньку молитву, і, вже ні на кого не зважаючи, рушила до автобусної зупинки.

— Пропоную взяти це як приклад до наслідування, — після паузи сказав Бобир. — Помоліться, хто в Бога вірує, і йдемо.

Ліда сиділа на лаві у крихітній кімнатці, схожій на каптьорку татового столярного цеху, геть не тямлячи, де вона і з ким. Біля неї примостився якийсь чоловік, велетенський, але не страшний; він гладив її по плечу й зітхав саме тоді, коли їй ставало особливо гірко. Під манюнім, як поштова марка, вікном, за крихітним та шикарним дерев’яним столом (дуб морений, не кіт начхав, донька столяра-мебляра в цьому тямить) усілася чудна жінка, уся біла, наче вилита з молока. Біла жінка прискіпливо вивчала Ліду, як комашку під склом, неприємну дрібну комашку — помилитися у значенні цього погляду було неможливо. Та вже мало її цікавили і незнайомці біля неї, і чужа кімната, і біль — усе змішалося: і свідомість, і спогади, і минуле, і нинішнє, й стало кружляти перед очима, наче візерунок у калейдоскопі. Знову заболіла голова; дзвони в ній принишкли, дякувати Небу, але Орчик ніяк не вгавав. Накопичив стільки образ, що на сто життів би стало, і все говорив, і говорив, рахував їх безкінечно. Вони вп’ялися в її душу сотнями зміїних зубів і випускали отруту, і кров згорталася в жилах.

— Мамо, ти стояла і дивилася, як він бив мене. На мій день народження! Ногами! І безліч днів потім — ти все це бачила і не втручалася!

— Він ніколи не бив тебе ногами! — огризнулася Ліда, і почула невеселу посмішку у наступних словах Ореста.

— На відміну від тебе, так? Бо тебе він бив. Постійно. І ногами, й кулаками… Що ж, у тебе надзвичайно еластична пам’ять, мамо. Завжди приймає форму, що потрібна цьому виродку. Боже правий, навіть тепер!

— Не смій його так називати! — а у горлі щось кипить і булькає. Пекельне вариво з образ та роками тамованих ридань. — Він — твій батько! Хай там як!

— Добре, що у тваринництві ніхто не називає бугая-запліднювача татусем-героєм. Але, мамо… він не винуватий. Який сенс ображатися на дуб за те, що він дерев’яний? Винна ти, і тільки ти одна. Ти зробила з мене виродка!

— Я?! — чи можливо задихнутися болем і одним коротким словом?

— Ти, матусю, ти… я великий і давно дорослий дядько. Маю жінку, дітей, справжню родину. Мої діти мене не бояться. Я ніколи не бив їх, але… перший час, одружившись, я постійно хотів це зробити. За найменшу дурницю або просто так… Щоби вилити гнів, ну ти знаєш, як це буває. Зірвати зло на найближчих, на рідних — так легко і приємно. Та й то правда, не йти ж на вулицю, зачіпати чужих, там і писок можуть натовкти, інша справа вдома… Ось дружина, курва така, запізнилася з обідом, ось тримісячний син репетує, давай йому цицю, а тато заснути не можуть; ось у хаті не прибрано, пива немає в холодильнику… так багато поважних причин! Одного разу, коли малий захворів, і не давав закрапати носа, я зі злості ухопив його за горло, щоби не крутився, та так міцно, що ледве не вдушив. І ти знаєш, що зробила моя Валя?

Ліда хлюпнула носом, але змовчала. Утім, Орест на відповідь і не розраховував.

— Одягнула дитину, зібрала валізу і поїхала на таксі до своїх батьків. Ось що таке справжня матір! Я півроку до неї ходив, щоб простила. До неї і до лікаря. До психотерапевта. Мені легше зараз. Я завжди стримуюся. Завжди. Майже не дратуюся, але… ти обернула мене на інваліда. На емоційного каліку. Підсвідомо я вважав, що це нормально — бити жінку, адже мама терпить, значить, так і мусить бути. Як простити тобі це? Я не можу. Я старався, правда, дуже старався. Але не виходить. Чуєш, я не здатен на прощення! Ти вбила мене. Двічі. Ти вбила мою сестру.

Правда розпеченим залізом таврує тебе назавжди, і байдуже, що ти відчуваєш. Твій син каже правду, і його голос у твоєму мозку звучить, як заїжджена платівка.

Ліда плакала, звиваючись усім тілом, як в’юн на пательні, і вже нічого не заперечувала. Очі Інгольва також волого виблискували. Мойра залишалася холодною.

— Сльози — найбезглуздіша вигадка Бога, ось що я тобі скажу. Вони нуля варті й ані грама не важать. Легко плакати і нічого не робити. Щось змінити — ось де труд.

— Преподобна Мойро, ти, як завжди, світоч істини, — прогримів роздратований блондин. — І, доки ти не осліпла від власного сяйва, давай відправимо Ліду першою. Не чекаючи інших. Так чи інакше, доведеться це зробити.

Мойра потерла зап’ясток, як робила завжди, зважуючи усі «за» і «проти».

— Що ж, розумно… проведеш її?

— Авжеж, — велетень підвівся. — А ти впораєшся з рештою? Бо вони вже йдуть. Ти, пригадую, казала, що сама не зможеш…

— То я так, для красного слівця. Бач, тутешні чоловіки в жінках цінують слабкість — щось таке тобі відомо?

— Ні, — Інгольв ухопив Ліду в оберемок і ступив до дверей. — Я ж нетутешній, Мо.