Подвійні міражі

17

На інших, утім, ця заява не справила великого враження. Ліда, здавалося, її зовсім не почула, все витріщалася на шофера, перебираючи в пам’яті Ігореві нотатки. Ким він там був, Королівський Вовк? Здається, берсеркером… Павло Вільгельмович почав гніватися і цікавитися, де ці остолопи (йшлося про Мойру та Інгольва) збираються шукати паливо у безлюдному селі? Павлуші і на гадку не спало, що з їхніми надприродними здібностями навряд чи треба шукати щось, настільки примітивне, як бензин. Геник і Юля щось пробурмотіли в унісон, надто зайняті мріями про майбутнє щасливе життя утрьох, Ксеня здивовано звела брови — мовляв, заспівати можу, а ось нафтове родовище точно не знайду. Влада замислилася. На чолі в неї зібралися зморшки, і Юркові захотілося торкнутися до них поцілунком. Він так би й вчинив, якби не чекав від Інгольва продовження, усвідомлюючи, що чекає не інакше, як вироку.

— Ви послухайте мене уважно, пані та панове, — прогримів Інгольв, і всі здригнулися. Отак, мабуть, його глас звучав у битві — як розкати грому. — Бо справа серйозна. Я говорю не про бензин. Йдеться про те, що дарує нам життя.

Павлуша глупо засміявся.

— Ви про душу, чи що?

— Чи що, лікарю, — одне-єдине слово прозвучало з хльостким презирством, як удар батога. — Я про кров.

— Про чию?

— А хто зголоситься, того й буде. Мені все одно.

Павло відкопилив нижню губу і став схожим на дурного бугая.

— А я що казав? Ці люди, — хірургічний перст тицьнув спочатку в Мойру, а потім у водія, — небезпечні аферисти. Розвели нас, як лохів. Змінимо ваше життя, авжеж! Так я і повірив!

— Але ж ми пережили…

— Ксеню, це гіпноз! Елементарний! — Штос нарешті дозволив собі звернутися до тупої корови на ім’я, тим паче, що вона вже не виглядала, як тупа корова. — Можна навіяти все, що завгодно, і…

— Ні. Те, що ми пережили, навіяти неможливо, — Влада постукувала кістянкою вказівного пальця по роті. Юрко пам’ятав цей жест ще звідтіля, з тієї ночі, у якій було полуничне вино, і кутовий диван в кутку, і означав він глибоку задуму. — І скільки ж крові потрібно, аби ми звідси поїхали?

— Літрів п’ять, плюс-мінус півлітра, — відповіла Мойра. Павло здійняв руки до стелі.

— Хтось причинний справді вірить, що ота іржава таратайка поїде, якщо в її бак залити крові?

— Павлечку срібний, вона поїде, і якщо ніц у неї не залити, — глумлячись, заявив Інгольв, — але тебе в ній не буде. І Різдва в горах не буде, і горнятка з вином, і жінки на сіннику… А буде суд за ненадання медичної допомоги, і твоя Інеса, вся в сльозах та шмарклях, битиме себе слонячою п’ятою в груди — я, мовляв, йому звеліла: «Оперуй!», а він відмовився, бо, до всього, ще й з похмілля був і характер має паскудний. І повірять їй, що характерно. Чуєш мене, друже? Їй, а не тобі. І дадуть тобі кілька років монотонного пейзажу, званого в народі «Небо у клітинку», а як вийдеш, то дипломом лікарським зможеш хіба підтертися, якщо картон любиш! То що, далі говоримо чи ти нас залишиш?

Якби повітряна кулька із випущеним повітрям могла обернутися на людину, то виглядала б зараз достеменно так, як Штос.

— Я залишаюся. Послухаю. Говоріть.

— Дякую за дозвіл. Отже…

— Може, нам усім скинутися? — перебила Інгольва Ліда. — Якщо справді треба лиш п’ять літрів, а нас усіх семеро, то. по сімсот мілілітрів виходить, так? Багатенько, але можна витримати.

— Думка свіжа, — оцінила Мойра, — проте…

— Виключено, — відрубав Геннадій. — Юля вагітна, тому жодних кровопускань.

— І як я неодмінно встигла б сказати, якби мене не перебили, — мовила Біла Пані з притиском і спопелила Геника поглядом, — не годиться. Є умова, і вона не обговорюється. Одна кров. Одна офіра. Один доброволець. Крапка.

— Але нащо? — спитала Ксеня. — Навіщо ви це з нами робите? Як тут можна обирати?

— Ксеню, дівчинко моя багатодітна, — зітхнув Інгольв, — ти ніколи не чула, що за все в житті доводиться платити? Чула, певно що, я й сумніву не маю. Так ось це — вона. Плата за зміни. Знаєш, де буває безкоштовний сир?

— Тобто вибір роблять усі, а помирає хтось один? — не вгавала Ксеня. Її щоки палали, куточок рота смикався, під лівим оком несамовито пульсувала тонка блакитна жилка. Ліда, почувши її мову, здригнулася.

— Чому помирає?

— Та тому, тетерю, жи п’ять літрів — це вся твоя кров! Чи моя! Чи будь-кого з тут присутніх, хіба за цих, — Ксеня кивнула на Мойру та водія, — я того не певна! Це що ж виходить, усі поїдуть, а хтось лишиться тут назавжди?!

— Саме так і виходить. І тільки так, — підтвердив Інгольв. Запанувала тиша. На хвилину її порушив Юрко.

— Я не розумію… це що, невдалий закос під жертву Христа?

Мойра ледь помітно усміхнулася.

— О, який ти грамотний, синку. Поспішаю тебе заспокоїти — жоден смертний не може зрівнятися з Богом, але завжди має часточку Бога в собі. І коли ми жертвуємо собою заради інших, то стаємо співпричетні, так, до Хресної Жертви Спасителя. Утім, кому я це пояснюю? Ти ж християнин, малий. Сам це мусиш знати.

Юрко опустив очі, замовк. Звідкілясь — чи не з недільних божих служб дитинства, які він тоді ще не вмів пропускати? — зринули слова, що завжди перевертали йому душу.

Немає більше тієї любові, як хтось покладе душу свою за друзів своїх.

Але ж то за друзів, украдливо пробурмотів гиденький внутрішній голос. А вони тобі хто, попутники? Хто такий тобі Павло? А чи Ксеня? Чи хай і Геннадій?

Серед них є та, що дорожча мені за життя.

— Ви що, Смерть?

— Аж ніяк. Я — Незворотність, Владо. Незворотність Долі. І деколи я просто мушу давати таким, як ви, право вибору.

— Яким «таким»?

— Визначеним.

— То чому саме ми?

— Бо, якщо ви зробите вірний вибір, то принесете у світ набагато більше добра, аніж вже накоїли шкоди.

— А ми який зробили?

— Для себе, зараз і тут — вірний. Що буде далі, покаже час.

Влада і собі примовкла, замислилася. Кожен із них тієї миті думав про щось своє і щосили намагався не думати про останній вибір.

— Ви виходьте з того, — весело встряв шофер, — що усі ми помремо, рано чи пізно.

— Чим пізніше, тим краще, — огризнувся Штос. Інгольв ураз зробився серйозним.

— Повір мені, Павле, далеко не завжди.

— А, крім того, вас це точно не стосується. Ви ж не помрете.

— Сподіваюся, що помру, — відказав Інгольв і глянув на Ліду. І вона побачила те, про що він говорив у іншому вимірі. Міст до раю з молитов, і квіти цикорію, і дітей, які тримають їх з Ігорем за руки.

І вже не мало значення, як він виглядає. Вона знала його справжнім. Таким, як він є.

— Може, жереб кинемо? — тим часом запропонував Штос. Водій зажурився на виду, подивився на Павлушу з докором.

— Жереб, так. Авжеж. Хто б сумнівався, що саме ти про це згадаєш! Вибачай, соколику, жереб не пройде. Жертва має бути добровільною й усвідомленою. А не сірники поламані з пальців виймати…

І не встигло ще відлуння його слів розчинитися в повітрі, як Влада і Юрко, не змовляючись, навіть не дивлячись одне на одного, в унісон сказали: «Я».

Майже в унісон.

Влада сказала: «Я готова», а Юрко: «Я готовий».

Влада випередила Юрка десь на чверть секунди.

Мойра та Інгольв перезирнулися. Видно було, що вони збентежені, але водночас задоволені. Якби їх хтось спитав, вони могли б розповісти і про довгі торги одне з одним інших подорожніх, і про їхні сльози, і про сварки та бійки. Могли б повідати про те, як обрані тижнями сиділи в цій тісній кімнатці, не бажаючи розлучатися з життям, хай би їхній вибір і там, і тут, у реальності, був однаково жахливим. Проте їх ніхто ні про що не питав, а самі вони промовчали. Інгольв підійшов і без зайвих слів узяв Владу за руку.

— Зачекайте, що це значить? — загорлав Юрко. Мойра підвелася, обігнула стіл і стала на середину кімнати, поміж двох лавиць.

— Я гадала, ти зрозумів. Першість належить Владі.

— А це довбана стометрівка, чи що?

— Це життя, як воно є. У всій його трагічній красі, Юрку, — співчутливо сказав Інгольв. — Вона озвалася раніше від тебе. Пробач. Її вибір. Її жертва.

— Я їй не дозволю. Ні. Ні за що. Я піду замість неї. Зрештою, я — чоловік.

— А це ролі не грає, Юрко. Чоловік чи жінка, а чи хоч дитина — все одно. Важить те, хто зголосився першим.

— Владо, — у розпачі Бобир повернувся до коханої, — прошу, зупинися. Чому саме ти?

— А хто, любий? — Влада говорила тихо і усміхалася, як сонечко. — Може, мати трьох дітей? Чи вагітна жінка? А чи ми вагітну удовою зробимо?

— Ну, не кажучи вже про мене, як хоч що до лікаря? Чи він теж вагітний?

— Юрчику, ти ж чув. Усе має бути із власної волі. Ти ж не думаєш, що Павло сам на це погодиться?

— Швидше пекло змерзне, — по щоках юнака текли сльози, та він їх не помічав. — Це безглуздя, Владо. Я хотів… я хочу дати кров. Я стояв над твоїм тілом там. Мене викликали на місце злочину. І я бачив, як ти відійшла. Так і не отямилася. Не сказала мені: «Прощай!» Двоє наших ледь відірвали мене від тебе… від твого тіла. Я не хочу, не можу втратити тебе знову! Нащо мені жити без тебе? І як мені жити? Цей світ без тебе — чорна діра. Сон у глевкому сні, кохана. Міраж у міражі.

Усі пригнічено мовчали. Соромливо відводили очі. Ні, вони не варті цього, з люттю подумав Бобир. І краплини крові її не варті. Хай хоч стріснуть, а хоч у землю тут вростуть! То їхня гризота! Чому юна, вродлива дівчина має життям накласти, аби їм добре велося?! Де таке написано?!

— Юрцю, в тебе лице, як екран, а по ньому літери біжать, — Влада засміялася. — Я вродлива? Може й так, не знаю. Але що я маю за душею у свої двадцять п’ять? Танці навколо жердини? Бакси за підв’язкою? Цицьки із блискучими зірками? Штос, яким би він не був, а людей лікує. Ксеня діток має і співати вміє. Юля стане мамою. Геник, Ліда, ти… всі ви важливі. Я одна — порожнє місце. Пустоцвіт. Я не кокетую, милий, так воно і є. Відцвіту, і сліду по мені не лишиться. Якби ми не зустрілися, я б так і згинула ніким. А помру твоєю.

Юрко плакав, стискаючи пальці в кулаки, готовий до бою, та не бачив ворога. Мойра наблизилася і поклала білу руку йому на плече.

— Так не мало статися. Ти не мусив бути тут, але — опинився. Щось зв’язало вас із Владою, щось, сильніше за смерть. І це не дурні втішання, хлопче. Вона піде, а ти будеш пам’ятати все. Усе, що з нею пережив. Попрощайся з Владою. Скажи їй: «До побачення».

Мойра розвела руками, і всі вони зникли. Лишилися Юрко і Влада десь у сірій безвісті, без меж і без часу, де зливався шепіт у милозвучні ріки, де стелилися рудим шовком по плечах коси, що пахнуть нарцисами, і дівочі вуста, солодкі, як цукор, п’янкі, як вино, знімали із сумних очей хлопця сльози поцілунками. Молодята були там, де шлюбна ніч рахувалася хвилинами, а біле тіло, гнучке, як лоза, обпліталося навколо іншого пожадливого тіла, де пристрасні стогони гірчили розлукою, як полин-травою…

— Попрощайся зі мною, Юрку…

— Як?!

— Проникливо! Розчинися в мені!

— Уже.

Чорний вихор закружляв навколо Влади, підхопив її, і зник. Спустошений, розчавлений утратою, Бобир впав на коліна і закричав.

Йому відповіло лише відлуння.

— Тут нікого немає, Інгольве!

— Нікого, прекрасна Владлено. А ти хочеш глядачів?

— Хочу тільки спокою. Мушу зробити це сама?

— Я зроблю це, дівчино. Якщо ти не проти…

— У подобі водія?

— Ні, у подобі вікінга. Простягни мені правицю і дивись на мене.

Очі. Холодні, як зимове море, і мінливі, як небо на світанку. Чорна чаша для крові, а над нею — її рука. І відчуття, що ти щось забула.

— Мені буде боляче?

— Ні, красуне. Тобі буде холодно. Просто піде сніг.

— А Надійка! — згадалося. — Я хотіла лишити їй листа.

— А ти просто подумай про все те, що маєш їй сказати. Це і вийде лист. Я віддам його Юркові, а він передасть.

Влада кивнула і подумала. Коротко і швидко. Щоб не розгубити рішучості.

Гострим скальпелем — Ліда б його впізнала — він зробив перший надріз. Влада заплющила очі, та все одно побачила сніг. Як і було обіцяно. Крихітні сніжинки. По зап’ястку потекло щось гаряче. Кров. Скоро все закінчиться, подумала вона, і наважилася розтулити повіки.

Сніг все падав і падав. Білі мухи ставали дедалі більшими, кошлатішими, збивалися докупи, обертаючись на цілі сніжні жмути, і… чорніли, заступаючи собою яскраве світло гірського дня, і ці іконописні очі… не очі Інгольва… де вона їх бачила? О, так! Лице тутешнього вчителя, що так і не назвав їй свого імені.

Він не Дзвінка. Та, певно, й не Довбуш. Як же його звуть?

Владі знову стало холодно — ще холодніше, ніж було до того, як… до чого? Що з нею сталося, чому вона так відчайдушно мерзне?.. Влада силилася згадати це, і не могла. Вона напружилася — їй здалося чомусь, що це дуже важливо — і від напруження пекельно заболіла голова. Подих завмирав.

Мабуть, це вже немає значення, втомлено подумала Влада, і біль трохи відступив. А ось холод — ні. Холод пробирав до кісток, перетворюючи їх на ламкий кришталь, і вона відчувала, що летить… летить кудись чи падає? Це також байдуже.

Хтось кличе її.

Приходь до мене. Коли завгодно. Завжди. Повертайся.

Вуста заніміли, але дівчині усе ж вдалося наостанок розсунути їх у посмішці і хрипко, на одному, останньому видиху прошепотіти:

— Нарешті я повернулася. Господи, я вдома.

— Що тепер робитимеш, Мо?

— Кумедно, що ти спитав, Інгольве.

— Що в цьому смішного?

— Та нічого, але… янгол теж цікавився.

— Наш янгол? Коли?

— Доки я чекала на вас. Він приходив.

— І?

— Я теж закінчила… із усім оцим. Годі з мене крові. Годі з мене таких, як Владлена. Чуюся вбивцею немовлят. Я і янголу сказала, що з мене досить.

— А він?

— Відповів, що я вільна. Що я можу йти, як і ти.

— Також хочеш прожити людське життя?

— Ні, Інгольве. Я вже не людина. Янгол обіцяв мені міст до раю.

— Із молитов?

— Із веселки. Вісім спектрів, поміж звичних — темно-сірий. Як побачиш таку, знай — то моя дорога в небеса.

— Буду знати, Мойро.

— І дарунок мені.

— Міст?

— Так.

— Від янгола? Від Бога?

— Від одного ченця. Я була в пеклі, а він іще жив. Він побачив мене уві сні і просив за мене.

— І по вірі його дано йому. А по твоїй — тобі.

— Так. Він казав, Бог є любов. Чув щось про таке?

— Так, чутки доходили.

— Я також молилася.

— Демон, який молиться?

— Я не демон більше, Інгольве. Я лише душа. Утрачена, віднайдена душа.

Роздовбаний, білий з іржею мікроавтобус торохтів гірською дорогою, як відро із гайками. Шестеро пасажирів їхали до Зоряного. За кермом сидів білявий широкоплечий велетень, дивно вбраний і дивовижно вродливий. Поруч із ним — жінка, молода, із сяючим темно-каштановим волоссям та ніжно-голубими очима. Жінка мріяла про те, як обійме свого семирічного синочка Орчика, і ніколи більше, ні за що у світі і нікому не дозволить образити його.

Подружжя куняло на задньому сидінні. Точніше, спала дружина, висока, цибата, худа молодичка, схиливши голову на плече мужа. А чоловік гладив її попелясті коси і думав, як йому пощастило. Може, його Юльця й не красуня, та що важить врода? Перейде з літами, у всіх перейде. Зате Юля любить його, а він — її. Дуже. І в них скоро буде маля.

Старший дядько зі срібно-чорною чуприною і такими ж вусами повнився надіями. Рахував подумки дні до Різдва святого й міркував, що б таке подарувати Квітці та Єленці. У вікно, замість пилу та клаптів осіннього смутку вітер доносив йому пахощі пряного червоного вина із духмяним гірським різнотрав’ям.

Молода жінка теж мізкувала, та не над дарунками. Підбирала слова для мужа. Як сказати, жи любит його і досі? Що завжди любитиме? І що ліпше оніміти, аніж його втратити? Що вона без Василя? І що вона без пісні?

Пісня то моя душа, а ти моє серце. Забери бодай одне, і мене немає. Будь зі мною і пізнаєш спів, що належить лише тобі.

Ось що вона скаже. І він почує її. Цього разу напевне.

Юнак із дивною зачіскою, весь у срібних кульчиках та металевих ланцюжках плакав, стискаючи в руках невеликий папірець. Її лист. Її останні слова рідним. Не йому. Йому вона так нічого й не сказала на прощання.

Я помру твоєю.

Я також хотів померти. Але житиму — твоїм.

Хлопець притиснув до вуст її листа і поцілував. Знайомий аромат білих нарцисів огорнув його. Звідкілясь він знав, що все зміниться тепер. Не через пережите. Не тому, що вдалося зробити інший вибір. І не тому, що обиратиме в майбутньому, щогодини, щодня. Але він відчував — усе буде інакше. Він прийде до матері і востаннє скаже: «Мамо, я не робив цього. Я любив Риту і хотів її врятувати».

Востаннє — бо цього разу мати йому повірить.

Маршрутка в’їхала в Зоряне саме тієї миті, коли над горами спалахнула веселка. Що за диво, адже дощу не було, зчудувалися всі, поглядаючи на небо. Та й веселка була не абищо, мала вісім спектрів, поміж зеленим і голубим чітко виднівся темно-сірий колір. Він спалахував золотими іскорками, і всі — і пасажири, і перехожі — не могли відвести очей від правдиво райської дуги. Один її край губився десь за обрієм, між лісами та бескидами, а другий, прямий, як місток, пірнав у небесах.

Красень-блондин за кермом звів очі на небокрай і з посмішкою помахав рукою. Лише він бачив крихітну й тендітну жіночу фігурку, що йшла веселкою до раю. Бачив навіть, як тріпотів на вітру білий апостольник Мойри.