Подвійні міражі

13

— Добре тобі, крихітко, правда ж? Ну, чого мовчиш, курво, — язика від кайфу звело? Кажи, чуєш, стерво, добре чи ні?

Влада мовчала, тоскно дивлячись у стелю, і водночас силувалася розтягнути гумові вуста в гумовій же посмішці, аби показати, яку неземну насолоду вона отримує прямо в цей момент. Клієнт сопів і чмихав над нею, як прадавній паротяг, довбав її, зосереджено й невтомно, наче дятел під кайфом, говорив швидко і багато, немов п’яна кума на призьбі, ще й на повному серйозі чекав від неї відповіді. Не пощастило.

Господи, милий Боже, Ти міг би явити більше фантазії, створюючи чоловіків, бо наразі вони, мов відьмині пиріжки, — різного розміру, різної форми, але наповнення в усіх однакове. Лайно.

Крихітна кутова кімната в гуртожитку, яку підприємлива комендант здавала Владі за двісті баксів на місяць, повна пилу і безнадії, стала останнім її прихистком. Скоро і його не буде, Владині потреби зростають, а прибутки — ні. Треба щонайменше п’ятсот гривень щодня, на житло і на дозу, а ще ж і їсти щось мусиш, форму підтримувати… такі гроші їй, звісно, ніхто не платив. Економія на їжі — на дозі заощадити майже неможливо, хто сидів на голці, той знає — не найкращим чином впливала на форму. Зілля також. Влада старіла катастрофічно, у свої двадцять сім виглядаючи на сорок сім. Вона зайшла у глухий кут. Далі тільки вулиця, а про це думати хотілося ще менше, ніж про кнура, що дійшов, здається, в процесі до логічного кінця, впав на Владу і зарохкав. Вищий ступінь насолоди.

Я вас усіх ненавиджу.

Під стелею блимала підсліпувата лампочка, ось-ось перегорить, треба замінити. Темні круглі плями совалися підлогою, наче зграйка тарганів, а красиві, мереживні та різнокольорові, як у тесті Роршаха, танцювали у Влади перед очима. Клієнт зліз нарешті з неї і кинувся до ванни, прикриваючи кощавий зад брудним рожевим рушником.

Застидався, мабуть.

Влада також встала, загорнулася в темно-синій махровий халат, який лишився від Антона, і підійшла до вікна. Сутеніє, але трохи часу є. Можна спробувати знайти ще одного клієнта. Навіть вести сюди його не обов’язково, якщо, звісно, пощастить. Зараз літо, дехто надає перевагу любощам на природі.

Любощі. Ха-ха-ха.

— Гей, ти, — у щілині між дверми та одвірком з’явився розчервонілий писок чолов’яги. — А де в тебе ванна? Я маю на увазі, справжня, куди воду набирають.

— У мене між ніг, бовдуре, — спокійно відказала Влада. — Ховаю там, аби не поцупили. Немає в мене ванни. Є душовий піддон, і то за щастя, що свій, а не загальний. Під душем мийся.

— А. ну добре, то нічого. Я просто поніжитися хотів, розслабитися… удома все часу немає.

— Бідолашний, — ніжно мовила Влада. — Гаруєш, мабуть, без вихідних і прохідних.

— І без перерви на обід, — серйозно кивнув клієнт. — Буду за хвилинку.

І знову зник у дверях, а за мить із ванни донеслося потужне булькання води — душ у Влади був не менш шумним, аніж цей дядько. Але байдуже. Головне, що справний.

Влада потягнулася до дядькового портмоне. Ніколи не завадить зайвий раз перевірити платоспроможність. Зазвичай твердим правилом Влади було «гроші наперед», але цьому хлопу дуже вже не терпілося, а виглядав він пристойно. Ще й була можливість поцупити із гаманця кілька дрібних купюр «на чай», сподіваючись на те, що клієнт не помітить. Дуже рідко мужики звертали увагу на гроші, номіналом вищі від двадцятки. Це баби (а раніше в неї були і клієнтки-жінки) знали вміст гаманця до білої копійки.

Із розкритого портмоне випало фото. Невелике, складене удвоє; Влада підняла його і машинально розгорнула. З кольорового знімка посміхалася до неї гарненька жінка, уже в літах, але дуже породиста. На руках вона тримала синій «конверт», перевитий блакитними стрічками, і вся аж сяяла від щастя, стоячи на порозі, з усього видно, пологового будинку, в оточенні акушерок та втішених родичів. А за плечі жінку обнімав клієнт. Той, що зліз із проститутки дві хвилини тому.

У грудях у Влади похололо, руки затремтіли. Фотографія знову полетіла на підлогу. Влада нахилилася за нею, і тут чіпкі пальці зненацька вхопили дівчину за зап’ясток. Влада скрикнула.

— Ти що робиш?! Куди лізеш?! — голий, у цятках води клієнт аж вібрував від обурення, здавалося, ще мить — і краплі зі шкварчанням почнуть випаровуватися з розпеченої гнівом шкіри. — Не твоє — не лапай, курва така!

— Це твоя родина? — ледь ворушачи затерплим язиком, спитала Влада. Хоча навіщо? Вона й так знала відповідь. О Боже, Боже, ідіот! Вони всі ідіоти!

— Не твоє діло. Так. Це моя дружина, — швидко заговорив мужик, вхопивши фото і похапцем пхаючи його назад до портмоне. — І мій син. Пізня дитина, нам уже за сорок… нам обом. А йому три місяці. Ось твої гроші.

Він дістав із гаманця двадцять доларів і простягнув Владі. Вона не ворухнулася. Чоловіча рука із затиснутою між пальцями двадцяткою завмерла в повітрі.

— Поклади на підвіконня, — мовила дівчина після паузи. — І ще десятку не забудь.

— За що?

— За секс без презервативу, довбню. Як і домовлялися.

Чоловік гидко вишкірився.

— Так, авжеж. Але я передумав. Ти не варта тридцятки, шльондро. Ти, по честі, й двадцятки не варта.

— О, по честі, — Владу це насмішило до сліз. Збитий з пантелику клієнт стояв і витріщався на те, як вона регоче, не помітивши, що вже вкрився сиротами від холоду. — Ну, якщо ми вже про честь заговорили, і я знаю, що пошкодую про це, але… маєш жінку і дитину, то що ти тут забув, пурєдний мій?

— А тебе гребе? Знай собі підмахуй, коли скажуть! Я свою дружину поважаю! Вона груддю годує, і взагалі… як я можу зараз лізти до неї із цим?

— Та ніяк. Мушу тебе втішити за твою повагу — не лізь до жінки ще півроку. Доки результат аналізу на ВІЛ не прийде.

— ЩО? — мужик заходився було витиратися, та, почувши, що каже Влада, застиг, мов скам’янілий. — Ти про що говориш, СУКО?

— Про те, що ти дебіл. Платиш повії за трах без гандону і сподіваєшся на її порядність? Віриш в чудеса чи російську рулетку поважаєш?!

Потужний хук правицею перекинув Владу на підлогу, а потім удари посипалися один за одним — по ребрах, у груди, у живіт. Дівчина навіть не боронилася, не намагалася скрутитися калачиком, чи ще якось захиститися — лежала, розкинувши руки і ноги, як лялька-мотанка. Вона майже не відчувала болю. Боляче стане згодом.

— Курва, ну курва ж ти, — торочив клієнт, стрибаючи навколо Влади, як обпатране курча біля черв’яка, і все копав та копав її ногою під ребра. Решту слів, мабуть, розгубив від шоку. Влада плакала, не тому, що їй боліло, а від того, як нездало, ні за цапову душу занапастила усе своє життя.

— Заспокойся, — ледь вимовила вона крізь сльози. — Ти помився? То шуруй до ШВД. Скажи їм, що мав контакт із ВІЛ-інфікованою, дай хабара і тобі призначать антиретровірусну терапію. Профілактичну.

— Ах ти ж блядь! — ще удар, носаком в обличчя. Тріснув зуб, у писку з’явився мідний присмак крові. — Ти поради мені роздаєш! Попередити не могла, що заразна?! Не могла раніше попередити?!

— Я хотіла, — сльози все ще текли з очей, та від глузливої посмішки в куточках вуст виступила кров, і мужик злякано відсахнувся. — Але передумала.

Клієнт, як був голий, сів на підлогу, охопив коліна руками і також заплакав. Відчайдушно, зі схлипуваннями, сильно жаліючи себе.

— Чому, ну чому?! За що це мені? — раз у раз повторював він між схлипами. Питання було явно риторичним, то ж відповідати Влада не квапилася. За що це йому? За щасливий погляд дружини, заплямований зрадою… ні, не так, брудним дешевим перепихом, зрада припускає хоч якісь почуття. Чи за те, що вірить, ніби повага і статевий потяг є антагоністами? Чи за те, що він мудак? Хтозна…

— Я уб’ю тебе, уб’ю, — безпорадний, розтрощений, дядько підвівся і почав одягатися. З носа в нього текли соплі, рот кривився, як давньогрецької трагічної маски. В одну холошу бідолаха утрапив з третього разу, у другу — з четвертого. — Але не зараз, ні. Потім, коли вийдеш! Я спочатку тебе посаджу. За зумисне інфікування. Ні, я ж, може, ще не… за те, наразила на небезпеку! Ось! Піду до міліції! До дільничного! Господи, як я це вдома поясню?! Ти покійниця, паскудо!

Чоловік вискочив з її кімнати, немов наскіпидарений. Влада не піднімалася, не було сил. Вечір звівся нанівець. Про роботу годі й думати, доки синці не поблякнуть, а часу обмаль. Треба до завтра десь знайти бабки на дозу, плюс ще борг баризі висить, тут мінєтом не розплатишся, не цього разу. Чорт.

Ну хто її смикав за язика? Яке її діло до чужих дружин, їхніх дітей і до напівдурників, що грають проституток без гумки? Ще, не приведи Боже, розголос піде по гуртязі, якщо цей фраєр справді до ментів попхається, і тоді все. Пиши пропало. ВІЛ-позитивна для повії — це кінець. І хоч насправді трохи більше, аніж половина шльондр має ВІЛ за замовчанням, клієнтам подобається думати, що це не так. Що всі дівки бережуться самі, і партнерів бережуть, і до венерологів ходять регулярно, на обстеження, а, якщо заразяться, зразу ж перестають цим займатися, лікуються регулярно і безкоштовно, а у фіналі біжать до хоспісу помирати, високо піднімаючи коліна. Що тут скажеш? Срані фантасти.

У двері постукали, і Влада, забувши, що побита, усміхнулася, поморщилася від болю, але усміх із вуст не зник. Це Юрко, тільки він стукає до неї, мабуть, ще й дзвонив попередньо, та вона мобілку вимкнула, щоб під час роботи не відволікатися.

— Заходьте, — гукнула вона і помацала сумнівний зуб язиком. Ні, наче не зламаний, трохи хитається, та не випадає. — Відкрито!

Юрко був у формі, з букетом квітів. Побачив, що вона лежить на запльованій підлозі, тяжко зітхнув, відклав квіти на пошарпаний журнальний столик, і нахилився, щоби допомогти їй звестися на ноги.

— Поклади свій віник прямо на мене, — пласко пожартувала Влада, піднімаючись. — І чорну лєнту припасуй. Із написом «Вічна пам’ять».

— Ні хєра не смішно, — відповів Юрко, для друзів — Бобир, із властивою ментам прямотою. — Хто цього разу?

— А я знаю? Візитівки він не лишив.

— Це не той кекс, який щойно вилетів звідси, як скоба з рогатки? У малинових штиблетах?

— Той.

— Він теж чимось закинувся, що такий активний?

— Ні, — обпершись на Юрка, Влада дошкандибала до ложа розпусти, як частенько називала свою роздовбану канапу, і сіла, крекчучи, мов стара баба. — Я сказала йому про статус.

Юрко присвиснув.

— І якого ляда ти таке вчудила?

— Юрцю, термін «ляд» не комільфо. Я дала йому без гандону.

— І?..

— А цього не досить?

— Сонечко, послухай, — Бобир присів біля неї, — якщо він мудила, це його проблеми. І, якщо це буде комільфо, то чи можу я спитати, на хріна ти робиш їх своїми?

— У нього з портмоне фотка випала. А на ній — дружина з немовлям. Три місяці малому. Він — клієнт, тобто — щось гундів про те, як жінку поважає, і тому її не грає, вибач за дурнуватий каламбур, але я таких знаю. Сьогодні — ні, а завтра виграє так, що аж дим коромислом стане. Не хочу.

Влада фразу не закінчила. Закінчення звучало так: «Щоби це було на моїй совісті». Утім, Юрко знав, що вона мала на увазі. Як завжди. Зняв кашкета, з-під якого ураз висипалося волосся незвичайного кольору, що так вразило Владу при першій зустрічі, — темно-сіре, з білими кінчиками, як їжакові голки, запустив у нього пальці, потім примостив кашкет на законне місце і спокійно поцікавився:

— А що сказав клієнт на твою відвертість?

— Уб’ю, посаджу, до ментури піду. Повний полярний песець тобі, курво, настане. Ну, все, як завжди. Класика.

— Угу, — Бобир дістав з кишені кітеля мобільний, натиснув кілька кнопок. — Сьогодні Валька чергує. Я попрошу, щоби маякнув, в разі чого.

Закінчивши розмову, Юрко і собі сів біля Влади.

— Я чого зайшов, мала. Новину приніс, із букетом разом. Узяли Антона твого. Доказова база — залізо. Надовго тепер запакують.

Серце тьохнуло, зайшлося від несамовитого болю. Дострибався-таки, конику.

— Він не мій, Юрцю. І за що взяли?

— Стаття 115, частина 2, пункт 1.

— Зумисне вбивство?! А…

— Двох і більше осіб. Одного з наших поклав. Може, ще й пункт 8 додадуть — убивство при виконанні службового обов’язку. І випадкового свідка кокнув. Жінку, до речі. Пенсіонерку. Розперезався він. Шкода, смертну кару відмінили, але є й інші методи.

Влада заплющила очі. Намагалася усвідомити, що відчуває, впорядкувати свої відчуття. Полегшення? Ні. Втіху? Зовсім трохи. Що ж тоді? Спокій? Так, напевне, спокій.

— Що ж… це добра новина.

— Тоді давай, погоджуйся.

— На що? — очі Влада не відкривала. Не було потреби. Усі вирази на лиці Юрка при цій розмові вона знала краще, ніж власне виснажене обличчя. Наша пісня гарна, нова…

— На лікування. Від наркоманії і від ВІЛу.

— А що, від цього вже лікують?

— Владо, припини. Ти знаєш, про що я. Усю терапію ти дістанеш безкоштовно, я це гарантую. Сам цим займуся, особисто. Десять, двадцять років життя — то, по-твоєму, ніц не варте? Дідько, та я сам не знаю, чи буду завтра живим, а ти нехтуєш…

— Такою можливістю, — закінчила Влада.

— Ні. Мною.

— Ні, — очі Влади, чисті, гарнющі, чи не єдине, що не зазнало в ній тяжких змін, широко розчахнулися. — Не кажи так, любий. Я кохаю тебе, ти ж знаєш!

— Я не знаю, — Юрко встав, поправив комірець — як робив щоразу, нервуючись. — Ти увесь час говориш мені про це, і нічого не робиш. Я інакше кохання уявляв.

— Я заразна!!! — закричала Влада щосили, аж у легенях щось кольнуло від напруження. — Я — ВІЛ-інфікована!!!

— Ну і що?! — загорлав Юрко своєю чергою. — Сотні, тисячі таких живуть, лікуються і народжують здорових дітей!

— Я — повія і наркоманка! Про яких здорових дітей йдеться?!

Карк Юрка почервонів від тамованого гніву.

— Ти — це ти, а не те, чим тебе зробив твій довбаний сутенер! Глянь на себе! Ти просто танеш, як срана Снігуронька! Худа, як мотузка, авжеж, закинулася, і на хєра їсти? Я готовий ризикнути! Готовий був, щойно тебе побачив! А ти не хочеш ризикувати — чим? Чим ти так дорожиш — розкумаром? Трахом за бабки? Чим?!

Юрко розвернувся і тріснув кулаком у стіну. Шмат штукатурки покірно впав Владі на голову.

— Мушу йти, — сказав Бобир уже спокійніше. — Пробач, що накричав. Ти мене бісиш.

— Я це вмію.

— Петрович зазирне, гляне на тебе.

Петрович був фельдшером при РВВС, звісно, неофіційним, зате куди більш кебетним, аніж дев’яносто відсотків дипломованих лікарів, і частенько оглядав Владу після «теплих» зустрічей із колишнім чоловіком чи з надто темпераментними клієнтами.

— Та не треба, — Влада знала, що це марно, однак спробувала заперечити. — Усе гаразд. Трохи відлежуся, і все минеться.

— Та не будеш ти лежати. Ти за дозою побіжиш, чи я тебе не знаю? Але Петровича дочекайся, бо як ні, то я повернуся. Слухай, — уже у дверях Юрко озирнувся, — ну чому б мені силоміць тебе на лікування не здати?

— А й справді, чому б?

— Я над цим поміркую. За квіти не переймайся, їхні стебла вставили у маленькі пляшечки із якимось розчином, і вони тепер довго не зав’януть. Уявляєш?

— Збоченці.

Двері за Юрком зачинилися.

А чи немає такого розчину для внутрішнього вживання?

Із Владою Бобир познайомився на «суботнику», і, якщо хтось не в курсі, там він аж ніяк не колоди тягав. «Суботник», на честь його першої робочої суботи в якості оперуповноваженого карного розшуку влаштували старші колеги — зібрали усіх повій, які мали нещастя в той час опинитися на вулиці, утрамбували в «бобік» і привезли до РВВС, де їх і розібрали стражі правопорядку, хто — «колгоспом», а хто — соло. Не від зайвої сором’язливості, звісно, просто були отакі індивідуалісти. А ще дехто, як подейкували самі проститутки, не надто бажав провітрювати свій хрін публічно, через його буцімто маленькі розміри.

Суто по-людськи, цілком зрозуміле небажання.

Бобир теж не вельми захопився можливістю перепихнутися «на дурняк», тим більше, що у свої двадцять два був незайманим (зізнаватися в цьому не квапився, специфіка його роботи, і, як наслідок, контингент у колективі були такими, що чоловіча цнота вважалася хіба на два пункти кращою від гомосексуалізму) — проте й відмовитися не міг. Тобто, міг, звичайно, якщо хотів наступні кілька років щодня вислуховувати жарти на свою адресу, настільки ж тупі, як і масні, й вилучати презервативи з найрізноманітніших місць, як-от: гаманець, пачка цигарок, усі шухляди робочого столу, сейф для табельної зброї чи тека з документами, які несеш на підпис начальству. Одним словом, приїхали. Вибору не було.

А потім з «бобика» вийшла Вона. Точніше, її виштовхали утришия, Валька, здається, але це вже не мало значення, бо Юрко побачив її і пропав. Повільно, наче під гіпнозом, рушив до неї, на ходу відзначаючи (звичка опера, що поробиш) і свавільне темно-руде волосся, цілу гриву, і зелені, з поволокою, очі, і звабливу, плавну ходу… Він простягнув до неї руку, щоб торкнутися й переконатися — ця дівчина не сон, та натомість зіштовхнувся з Валентином. Той також ішов до Влади, для Юрка тоді ще безіменної красуні, пускаючи слину, як бордоський дог.

— Ти куди загрібайла тягнеш, салага?! Вона моя! Я перший!

— Та у чергу стань, хлопче! — дружньо порадив хтось із колег. — Почекаєш трохи, і своє дістанеш. Наша Влада дівка добра, безвідмовна. Правда ж, лялечко?!

— Вам відмовиш, суки лягаві, — мовила Влада тихо, та Бобир все одно почув, і пішла, погойдуючи стегнами, до відділку — видно, що не вперше. Чуючись так, ніби отруївся чадним газом, юнак рушив за нею.

— Глянь, яка фігурка, га? — не вгавав Валентин, ще й підштовхував Юрка в бік, ніби той потребував додаткової стимуляції, щоб звернути на це увагу. — Як грецька амфора!

— У жони твоєї стан, як амфора, — засміявся Прокіп Якович, сам собі великий начальник, і їхнього відділку — голова. — А у Владки як гітара! Ну, орли, розбилися на «перший-другий» і до сексу кроком руш!

«Свого» Юрко тоді так і не дістав. Він стояв у коридорі, й один за одним гасив недопалки в жерстяній бляшанці, що правила за попільничку. Недопалків назбиралася ціла купа. Бобир чекав, але не сексу, не своєї черги, чи ще чогось, такого ж безглуздого. Звісно, він хотів її. Марно заперечувати. Та й ким треба бути, аби такої, як Влада, не кортіло? Або геєм, або небіжчиком. Але він хотів її не тут. І не так. Він вважав себе свинею, та вже ж не настільки.

— О, ще ти! — Влада вийшла, похитуючись, на тонких, як голки, підборах, проте загалом виглядала нормально. Губи підмальовані, сукня не зім’ята і волосся скуйовджене не більше, ніж зазвичай. Юрко лише на мить уявив собі, що із нею чинила ватага п’яних і несамовито збуджених колег, і на чолі виступив липкий піт, а шлунок скрутився морським вузлом від нападу нудоти. Усі викурені цигарки концентровано виплеснули в кров нікотин, а слина набула тютюнового смаку. — От лайно! Я й забула зовсім. Що тобі зробити?

— Кави.

— Прошу?

— Умієш каву варити? Пішли до мене!

— Слухай, я не маю часу на ті походеньки. Мені ще працювати треба.

— Я тобі заплачу.

— За «суботник»? — очі Влади округлилися, як у зляканого кота. — Ти новенький, так? Раніше я тебе не бачила.

— Я новенький, так. То ти каву приготуєш?

— Якщо маєш віскі та збиті вершки, — нафарбовані вуста змовницьки усміхнулися, — можемо зробити каву по-ірландськи.

— А якщо маю самогон та скислу сметану, вийде кава по-рагульськи?

Влада дивилася на нього довго, так довго, що він помітив золотаві бісики у вирі її русалкових очей.

— Спробуємо, гаразд, — зрештою мовила вона, немов сама до себе. — Чом би й ні?

У кімнаті Бобиря — зняти цілу квартиру було не з його калиткою — вони засиділися до світання. Влада доволі агресивно реагувала на розпитування Юрка про себе, але охоче слухала. А він говорив довго, згадував своє минуле, Риту, а Владу так і не чіпав. Зате прикладався до горілки, уперто намагаючись сп’яніти. Спочатку не виходило, а потім накрило. Для Влади він купив трохи домашнього полуничного вина.

— Отже, Рита… це твоя дружина? Ні, стривай, для шлюбу ти замолодий. Дівчина? Подруга дитинства?

— Сестра. Моя молодша сестра.

— Справді? Класно! У мене теж сестра є. Близнючка. Нам імення дід обирав. Мене назвав Владлена. На честь Володимира Ілліча Леніна. Що поробиш, у нього комунізм у анамнезі. І у світлому майбутньому теж. Зважаючи на те, що бабуся — ортодоксальна християнка, у них дуже й дуже цікава сім’я.

— Боюся навіть думати, як звуть твою сестру.

— Надійка. На честь товариша Крупської.

— І ви дуже схожі?

— Дуже, Юрцю, — полуничне вино значно краще від косметики фарбувало і вуста, і щоки. — Як дві краплі води. Коли я… стала тим, чим стала, ваші огирі з ментури після першого «суботника» зі мною якось довідалися, що в мене є така сестричка. І вирішили промацати, а чи не можна й Надю долучити до роботи. Зголодніли хлопи, сандвіча забажалося. Ну, фантазія бурхлива, тестостерон б’є за край і мозки заміняє. Та не пощастило їм. Надійка хоч і проста вчителька, та свекор у неї — Бабій.

— Кепсько, а при чім тут… Сам Дід Бабій?

— Власною персоною. Начальник обласного УВС, ліпший друг губернатора, і так далі, й тому подібне, — Влада відставила келих з вином, обперлася підборіддям на сплетені «в замок» пальці. — Бачив би ти їхні писки! Як у шкодливих щенят, натиканих носом у власне лайно! Хоч мала, та втіха!

— Стривай, я не розумію. А чому сестрів свекор і тебе не захистив?

— Зізнаватися прилюдно в тому, що сестра невістки — шльондра і пижик? Ай-яй-яй! — Влада погрозила Юрку пальчиком. — Що скаже світова спільнота? Що подумає наш гопник-президент? А, крім того, мій віднедавна колишній муж кріпко зв’язаний із нашою ментурою, він їм бабло, вони собі шори на очі. Рука руку миє, знаєш. То що із Ритою?

— Вона померла, коли їй було п’ять. А мені вісім.

— Співчуваю.

Це прозвучало так просто і з такою непідробною щирістю, що на очах у Юрка закипіли сльози.

— Дякую, — він таки взяв Владу за руку, і це було єдине, що він дозволив собі тієї ночі. — Рита мала синдром Дауна. Сонячні діти — так їх називають. І такою вона й була. Сонячною, доброю… я ніколи більше, ані до неї, ані після неї, не бачив у людях стільки доброти! Хтось скаже: це тому, що вона дурна! А я скажу…

— Йдіть у дупу. Якщо доброту вважати дурістю, а жорстокість — розумом, то постає питання, хто насправді дауни — ми чи вони?

— Точно, — Бобир кивнув. — У яблучко. Рита зовні майже нічим не відрізнялася від інших дітей. Але моя мати…

— Дай вгадаю — все одно її ненавиділа.

— Не вгадала. Дуже сильно любила. І тато теж любив. А я… я просто обожнював сестру. Від неї йшло світло, присягаюся, я його бачив, на власні очі, так, як нині бачу тебе. Ритою сестру назвали на честь баби Малґожати. Не найкраща ідея, бо наша баба, мамина мати, таку честь не оцінила, і якраз вона терпіти не могла Риту. Ну, а як же, шляхтянка, графиня, чи ким там у біса вона себе уявила, а тут — онука-даун. Облом.

— Не те слово.

— Та проблема полягала в тому, що моя мама не хотіла визнавати Ритину хворобу і ставилася до сестри, як до звичайної дівчинки.

— А це проблема?

— Так. Де моя горілка? — Юрко, не відриваючи погляд від Влади, намацав пляшку і хлюпнув собі ще. — Синдром Дауна — це не просто якісь відхилення в розумових здібностях. Це фізичні вади. Мені зараз усе про це відомо, Владлено.

— Кажи мені «Влада».

— А мені так більше подобається. Красиво звучить — Владлена. Дід іще живий?

— Живіший від живих, куди там Іллічу.

— Привіт йому переказуй.

— Вибачай, не зможу, я для нього не існую, та за намір дякую.

— У Рити був порок серця. Наша медицина… вона, як наша міліція… робить вигляд, і більше не вміє робити ні хріна.

— Самокритично.

— Ага. Отже, після того як мати не схотіла відмовлятися від дитини в пологовому, лікарі знехтували моєю сестрою так, як уміють лише вони. Ніхто й не думав пояснювати матері про особливості догляду за такими малятами, про різні небезпеки зі здоров’ям, про спеціальне виховання… Та, заради справедливості, мушу визнати — навіть якби матері щодня лекції читали на цю тему, це нічого б не змінило. «Моя доня нормальна, і край. Їй не потрібен масаж. До біса кардіолога! І дефектолога! І всіх до біса!» Кінець цитати. Тато, щоправда, старався, як міг. Переконував маму, та де! Легше переконати Папу Римського перейти в іслам. Хвороба повільно вбивала Ритусю, а мама благоденствувала. Тішилася тим, що зовні донька майже нормальна. Зовні — ключове слово. А я… Я тягав Риту за собою, відколи вона навчилася ходити. Я розповідав їй про літери і кольори. Я заплітав їй коси, і захищав від дворових хуліганів, які дражнили її… ну, не суть. Якщо до кімнати одночасно заходили мама і я, Рита йшла до мене. Мати навіть ревнувала. Я бачу її й досі, Владлено. Наяву та уві сні… Рита біжить до мене, розкинувши рученята, щоби обійняти, і шепеляво кричить: «Юля!». Юра тобто, ну, ти зрозуміла… А я кидаюся до неї, і прокидаюся. І шкодую, що прокинувся.

Влада знову взяла келих з вином, проте пити не стала. Туди просто капали сльози, одна за одною, кришталь до кришталю.

— У тебе є її фото?

— Є, одне. Осьо, — Бобир провів рукою по стільниці, шукаючи портмоне, і перекинув пляшку із горілкою. Кімнатою рознісся характерний спиртовий дух, та ні дівчина, ані Юрко на це зважали. Хлопець знайшов-таки світлину і продемонстрував Владі.

— Ось, — повторив він. — Ну, хіба не красуня?

— Так, — погодилася Влада цілком щиро. — Маленька золотокоса принцеса.

— Я пам’ятаю той день, коли Рити не стало. Я йшов додому зі школи і радів. Усьому підряд. Теплому жовтневому дню, лимонному тістечку в пузі та завданню з природознавства у щоденнику. Нам задали зібрати гербарій із осіннього листя. Зайвий привід вибратися з Ритою до парку, думав я. За п’ять кварталів від нашого дому був такий, величезний, і не скажеш, що в місті, прямо, як ліс. Змішаний, та переважно там були листяні породи… вибач. Тобі це, мабуть, не цікаво.

— Цікавіше, аніж те, що я робила б зараз, якби не ти. Говори. Тобі потрібна сповідь.

— Ще й як. Та я перестав ходити до церкви, коли наш священик сказав, що смерть для Рити — це на краще.

— Він мусив сказати, що вона любить тебе й там, бо так воно і є. Юрцю. нічого, що я так тебе називатиму? То що було далі?

— Я уявляв, як ми підемо до парку, пішки, тримаючись за руки, як я розповім сестрі, де клен, а де каштан, і чим листя берези відрізняється від тополиного чи липового. Я забіг до кімнати, звично вигукуючи її ім’я, і дивуючись, чому не чую у відповідь її дзвінкого голосочку. Я знав, що вона вже мала бути вдома, мати того дня пішла зранку на роботу, вона працювала на півставки, у дві зміни, і тоді мала вранішню, а з Ритою мусив бути тато. Він прийшов із ночі й заснув, а Рита… вона теж заснула. Назавжди.

Юрко підняв перекинуту пляшку, дуже уважно подивився у вузьке горлечко, і Влада здригнулася. Вихопила в нього бутельку й кинула на підлогу.

— Облиш це. Маєш такий вигляд, наче дивишся в дуло пістоля.

— І знову в яблучко, прекрасна Владлено! Я про це думав, неодноразово. Мужності не вистачило.

— Вистачило розуму не зробити цього. Твою маму це вбило б.

— Моя мама… ну, це своєрідна жінка. Її з танку упритул не розстріляти. Потім поясню. Отже, я побачив Риту, вона лежала на рожевому диванчику, ніби задрімала, і я пішов термосити соню. Я довго її термосив, хвилин десять, не менше, доки до мене не дійшло. І ще хвилин п’ять по тому, як дійшло. І лишень тоді, коли вона впала з дивану від моїх шарпань, я закричав, так страшно, що розбудив батька в сусідній кімнаті, і кинувся робити Риті штучне дихання.

— Бідне моє сонечко…

— Я нічого не розумів. Геть не тямив, що Рита вже холодна і почала заклякати, не усвідомлював, що це означає. Я намагався оживити її так, як бачив у якомусь серіалі. Здається, в «Рятувальниках Малібу». Там, де Памела Андерсон у червоному бікіні.

— Мені більше подобався Девід Хассельхофф у червоних трусах. Просто мрія діда-комунара. Шкода, що твоя горілка закінчилася, а жарти вже не працюють, хай і такі дурні. Хочеш допити моє вино?

— Хочу і доп’ю. Дякую. На мій крик до кімнати увірвалися батьки — мама тим часом повернулася з роботи. Вони, на відміну від мене, зрозуміли усе й відразу. І перше, що зробила рідна ненька — вдарила мене по голові. Чимось важким, що тримала в руках. Не пригадую, що це було.

— У неї був шок…

— Спочатку я теж так думав. Батько підняв Риту і виніс її з кімнати, а мама верещала, погрожувала, вимагала.

— Чого саме?!

— Щоб я зізнався у вбивстві. Що це я задушив Ритусю, бо мати бачила на власні очі, як я затискав сестрі рота. А я кивав. Мати била мене — я кивав. Звинувачувала — також кивав. Як китайський бовванчик, без упину. Та коли мама звеліла мені сказати це вголос, я не зміг. І нарешті зомлів. Дяка Богу. Провалявся без тями три дні. Якась напівлетаргія, напівкома, я не знаю, як то назвати. Риту поховали без мене. Та ніхто не зумів переконати маму, що її доньку вбив не я. А пробували всі. Тато. Лікарі. Патологоанатом, що ледь не під носа тицяв їй результати розтину із висновком «гостра серцева недостатність», і, як міг, доводив, що і температура тіла, і трупне задубіння недвозначно вказують — коли я знайшов Риту, вона була мертва, щонайменше, три години.

— І мати?..

— Запідозрила всесвітню змову. Тато зацікавлений, бо я його любимчик, лікарі — бо хочуть зберегти родину, ніби їм, тим лікарям, насправді не начхати на всі родини світу, а патологоанатом… та що він тямить узагалі, якщо живих хворих ніколи не бачив?.. Я втомився, прекрасна Владлено. Може, давай ляжемо? У хорошому сенсі цього слова.

— Давай, — охоче відгукнулася Влада. — Давненько я не лежала в хорошому сенсі. Що у тебе є?

— Кутовий диван, — повідомив Юрко і спробував устати. І ще раз, і ще… четверта спроба виявилася вдалою. — Шкіряний, порепаний, розкладається, одна штука. Оно він, там, у кутку, бачиш?

— Звісно. Гарне місце для кутового дивана. Підходяще.

— А я не бачу… Тобто так… у тумані. Це я нализався.

— Добре, що попередив, бо я могла б і «швидку» викликати. Лягай, Юрцю, я побуду з тобою. Ось так, — Юрко ще й донині пам’ятав, як хвилюючий, ніжний аромат нарцисів огорнув його, накрив з головою, коли Влада нахилилася, вкладаючи його на канапу. — Я тут, з краєчку присяду… може, ти поспав би?

— І посплю, — з п’яною рішучістю згодився Бобир. — Тільки розповім до кінця, небагато лишилося. Не втомилася ще, горе моє слухати?

— Ні.

— Дівчина стримана, небалакуча, руда. Одна штука. Класно.

— Ти забув додати «розкладається».

— Я ніколи нічого не забуваю. У мене та… як її. забув… О, так! Абсолютна пам’ять. Отже, доки тато був живий, маман карали мене тим, що ігнорували. Він умовляв, пояснював, погрожував розлученням — усе марно. А як може ігнорувати жінка — то треба повість писати. Кров’ю. Потім батько помер, — Юрко вже не раз ловив себе на тому, що, сп’янівши, ставав багатослівним і пишномовним. — І для меммі настали жнива.

— Ким був твій тато?

— Пожежником. Загинув під час гасіння пожежі. Виніс двох дітей з вогню, а третього не встиг. На них балка впала, перекриття, і він хлопчика закрив своїм тілом. Хлопчик вижив, батько — ні. Наступного дня хтось у газеті написав: «Згорів на роботі». Дуже смішно, правда?

— Можна луснути зо сміху.

— От і я кажу. Мати почала мене бити. Спочатку — з приводу. Приводів знаходилось багато. Ці діти… треба їх лупити як Сидорову козу. Що і втілювалося в життя з рішучістю Мао Цзедуна. Потім рідна ненька втомилася придурюватися, ніби привід має значення, і взагалі нащось потрібен, і стала гамселити мене просто так. Це тривало три роки, з дванадцяти до п’ятнадцяти. Підлітковий рай. А коли я втомився вправляти вивихнуті зуби, то накивав п’ятами.

— Куди?!

— В нікуди.

— І ти казав їй, що не винен?

— Сто разів на день. Сорок тисяч разів на рік. Та хто мене слухав? Мама знають, що я винен. Мама краще знають. Рита і тато — єдині, хто любив мене. І кого я любив.

— Тепер вже не єдині. Спи, а я тобі щось розповім.

— О! Я весь одне велике вухо!

— Знаєш що? Ти дуже симпатичний.

— Так, продовжуй, я казки люблю.

— І розумний.

— Це уже фантастика.

— І порядний…

— Містика. Я тебе кохаю.

Влада засміялася.

— То хто з нас казкар? Нагадати, хто я така? Я повія і наркоманка. Я…

— Владлено, помовч. Кохання не питає.

Він не почув, як Влада пішла. На ранок про її присутність нагадував лише келих із рештками полуничного вина і легкий запах нарцисів. І гострий біль у серці.