Подвійні міражі

12

За автобусною зупинкою справді був невеликий зруб. Група товаришів, як устиг зіронізувати Юрко, увійшла до нього вервечкою, із Ксенею на чолі, згинаючись навпіл через низькі двері, більше схожі на погрібний лаз. У кімнатчині їх зустріла жінка, висока, струнка і така дивовижна, що ошелешена Ксеня аж на місці завмерла, уже цілком байдужа до того, хто там товчеться в неї за спиною. Попри білий підрясник, що приховував усе тіло, стрункість жінки не вгадувалася, а була певністю і змусила Оксану відчути кожен свій зайвий кілограм, і почервоніти за нього, а королівська постава, білий апостольник і крейдяне обличчя незнайомки захоплювали і лякали водночас. Утім, новоприбулих Біла Пані (так відразу подумки назвала її Ксеня) розглядала приязно, і суворий абрис вуст, ніжно-ніжно-рожевих, як пелюстки шипшини, пом’якшав від посмішки і теплого вітання:

— Ласкаво прошу.

— Дякую, — чемно відгукнувся Бобир за всіх, оцінюючи поглядом найдрібніші деталі загадкової кімнати. Малувато їх, щоб робити висновки. А, якщо чесно, то їх навмисне малувато. Певна річ, що це ніяка не диспетчерська. Не кажучи вже про те, що це ніяке не село. А що? Що ж тоді? Ще один швидкий позирк по кутках… інформації нуль цілих хрін десятих. Можна хіба що здогадки висувати. А здогадуватися — придумувати — Юрко ненавидів. Він полюбляв факти.

Працюй з тим, що маєш, а не вигадуй те, що хочеш.

Так навчав його тато. Звісно, казок та віршиків для Рити це не стосувалося, та він, Юрко, уже давно не дитина, і вони не в казці. Хіба що у якійсь страшній, як ті, що він потай від батьків читав у початковій школі — де померла матір поверталася вночі, щоб погодувати груддю маля, а чорт, з’явившись опівночі під виглядом загиблого на війні татуся, умертвляв усю довірливу родину.

— Ну, навіщо ж ви так, Юрку? Ви такий похмурий…

— Я що, вголос думаю, пані…

— Прошу без імен. Для мене ви усі думаєте вголос.

— Несправедливо якось. Ви нас знаєте, а ми вас — ні.

На зауваження Юрка Біла Пані лише плечем пересмикнула.

— А життя несправедливе, чи не так? Пропоную сісти — вам усім — і передихнути. Розумію ваше нетерпіння, обіцяю пояснити все. Я також присяду, з вашого дозволу. Як тут кажуть, у ногах правди немає.

Пані ледве впхалася за мініатюрний стіл, і відразу стала виглядати, як шкільна директриса. Монументальна, переконлива, строга. Подорожні перезирнулися і розсілися по лавках — Геник, Юля та Павло ліворуч від дверей, Влада, Ксеня і Юрко — праворуч. Дочекавшись, доки всі вмостяться і вляжеться гул, з яким гості перемовлялися, чи буркотіли щось собі під носа, Біла Пані заговорила.

— Безперечно, ви вже зрозуміли, що потрапили сюди не випадково. І, гадаю те, що повернутися у великий світ можна лише за певних умов, теж не стане для вас несподіванкою. Ні, Павле Вільгельмовичу, я не шарлатанка, не гіпнотизер і не бандитка-маніячка, що мріє зґвалтувати вас заради розкішних вусів. Я, певною мірою, ваш жереб. І від вас залежить — від вас усіх — яким він буде надалі. Прошу слухати мене уважно.

Усе «прошу» та «прошу». Яка чемна Мойра…

Сама того не відаючи, Влада вгадала ім’я Білої Пані. Ця мікродумка, мов яскрава колібрі, промайнула і зникла на задвірках її підсвідомості. Те, що пролунало з вуст Білої Жінки потім, не могла осягнути жодна уява, та попри це, і Влада, і Бобир, та й геть усі, якщо чесно, відчували — це правда. Не ота «правда-кривда», про яку, сміючись, говорив білявий красень, а — істина.

Чи, точніше, реальність.

— Нещодавно ви усі зробили вибір. З кількох варіантів зупинилися на тому, що здався вам найбільш прийнятним. У кожного цей вибір був непростим, а в декого, — жінка глипнула на Павлушу, — жорстоким і безглуздим. Вибір тягне за собою відповідальність, і майже всі ви уже за нього відповіли. Минула ніч довела, що ви… як там казав Інгольв?.. міцні горішки. Я не сумнівалася, що не матиму приємності бачити Павла Вільгельмовича серед нас. Не певна була і за Ксеню — та її врятувала бабина любов. Однак усім вам випав другий шанс.

— Шанс на що?

— Дізнатися, як усе пішло б за інших обставин, Владлено.

— Я ще точно не довідалася, як усе відбувається насправді за цих обставин.

— Хіба ні? Ви зустріли Юрка. Чи будете запевняти, що це для вас нічого не означає?

Влада густо почервоніла — порцелянова шкіра щік і чола узялася багряцем.

— Ні, чому… тобто я… ні, не буду. Але все ще не розумію, про що ви говорите? Ви стверджуєте, що вмієте змінювати минуле? Чи майбутнє? Ви хто, богиня? О ні, я не хочу таке питати! Це звучить, ніби я вам повірила.

— Байдуже, як це звучить, — довгі білі пальці барабанили по стільниці, вибиваючи якийсь войовничий ритм. Дикі горці, прослизнуло в уяві Влади. Стародавні. Шотландці в кілтах, з пледами у кольорах клану та волинками. Або…

— Ірландці. Але вас це жодним чином не обходить. Як і те, хто я така. Фея-хрещена, підійде? І з нагоди нашого знайомства я роблю вам подарунок.

Зажурена аудиторія не зустріла цю заяву бурхливими оплесками. Мойра знала, що насправді її чують лише двоє, хоча слухають усі. Хай там як, а вибору у них немає — обирати чи ні. Парадокс, трясця тому всьому. А для цих людей другий шанс — не пропозиція. Це ультиматум. Що ж, годі вже плести словеса, пора закінчувати.

— Зараз ви встанете і вийдете надвір. По черзі. Ви опинитеся в іншому вимірі. В іншому виборі, і проживете його наслідки. Потім повернетеся сюди, й оберете, що насправді вам потрібно, знаючи про наслідки — про всі наслідки. На додачу зможете вирішити, пам’ятати усе пережите чи ні. Згодьтеся, це дуже щедро. Є питання?

— Є, — Юля підвела голову. Чулася безнадійно старою і напівмертвою, не хотіла нічого і нікого, проте спитати мусила. — Чому саме ми?

— Я не знаю. Ніхто не знає, крім… замовників. Я підозрюю, що у вас є потенціал. Що комусь там, нагорі, потрібне ваше щастя — тобто щоб ви були щасливими. Так потрібно, що цей Хтось готовий змусити вас до цього. І давайте без банальностей про те, що з примусу щастя не буває. Ще й як буває. Дивлячись, який примус. Ще питання?

— Так, — Влада спантеличено насупилася. — Оті люди, у скляних вагонах… хто вони? Це ті, що зробили хибний вибір?

— Ні, — Мойра посміхнулася. Непроста дівчинка ця Влада, і як тільки дісталася такому дурню, як Антон? Завжди вхоплює саму суть і запитує про те, що дійсно важливо. — Не буває хибного вибору, у масштабі Всесвіту, звісно. Помилковим він стає для конкретної людини, та карати за це немає жодного сенсу. Хибний вибір сам по собі покарання. А люди в поїзді відзначилися тим, що за життя не зробили жодного вибору. Йдеться, певно, не про речі на кшталт «Що замовити в ресторані?» чи «Який колір помади обрати?» Усе серйозніше. Ви таких, мабуть, зустрічали. Бовтаються, як лайно в ополонці, туди дупу — сюди хвіст, і ніяк не можуть визначитися. Ні з чим. То роками живуть на дві сім’ї, то в роботі шукають себе аж до пенсії… Таких безліч. І оця ледве-теплість, байдужість є великим гріхом. Або гори, або будь холодним.

— Легше сказати, аніж зробити.

— Ми не шукаємо легких шляхів, Юрку. — Мойра, почуваючись мамою-квочкою, ще раз огляділа свій «виводок». Бобир обійняв Владу, Геник сплів свої пальці із Юліними, а Павлуша скулився на своїй лаві, немов осінній сухолист; охопив коліна руками, і припав до них, як потопаючий — до корабельної дошки. Поза ембріона. Біла Пані розуміюче кивнула. Як Штос не бадьориться, а хірургічна ніч не минула для нього безслідно. Страшно, боляче і хочеться назад до мами в пузо, несвідомо, однак сильно. Вибач, котику, пуза не буде. Буде другий шанс. Ти, мабуть, і справді лікар від Бога, зазвичай убивцям жодних шансів не дають.

— Ми все з’ясували? — сподіваючись почути «так», Біла Пані сяйливо усміхнулася. Юрко скривився.

— Ні, на жаль. Ще одна дрібничка. Хто із нас заплатить за інший вибір? Хто, коли і як? Бо десь у вусі мухою дзижчить відчуття про високу ціну. Надвисоку.

Жінка на мить замислилася. Юнак поцілив у ціль, та вона не мала права говорити про це тепер. Потім — скільки завгодно.

— Як я, поза сумнівом, уже згадувала, — повільно, добираючи слова, мов тугі яблука на вагу, заговорила Мойра, — ця пропозиція не передбачає відмови.

— Ви про це не згадували, — різко обірвав Бобир. — А безвідмовна пропозиція, по суті, є наказом.

— Так і є.

— Ми в армії?

— Гірше, синку. Ви на початку відліку. І будете тут, аж доки все це не добіжить кінця. Тому, —

Мойра суворо підібгала губи, — рухайтеся, моя вам порада.

Павло Вільгельмович Штос зірвався на рівні ноги так рвучко, ніби сидів на пружині, і практично вперся в низьку стелю маківкою. Хірургічна шапочка скотилася з голови і красиво спланувала на земляну підлогу. На шиї від напруження, гніву та марних спроб його стримати напнулися жили.

— Я нікуди більше не піду! Ти шахрайка! Курвина донька! Годі з мене мерців! Як ви це придумали? Що ви собі дозволяєте?!

— Та вгамуйся, лікарю. Запевняю, там мерців не буде, якщо сам їх не наробиш. І повір — ви повірте, я до всіх звертаюся — ви там опинитеся, бо мусите опинитися. Я просто намагаюся прискорити процес. Але, — Мойра розвела лебединими руками, — як завгодно.

І зробила красномовну паузу, що гранітною брилою поховала під собою душі всіх присутніх.

— Я піду першою, — зважилася Влада й міцніше притулилася до Юрка. — Ти не проти?

Він був проти. Ще й як! Озброївся, щонайменше, мільйоном заперечень. Але мільйон швидко знецінився під променистим блиском смарагдових очей. Коханих очей.

Поможи мені, Боже. Я не хочу відпускати її. І — не маю права не відпустити.

— Усе одно — божевільна ця жінка, чи всі ми, чи ніхто, і вона каже правду. Ми не можемо сидіти тут вічність. Ми тікаємо від себе та ховаємося від себе, ми усі, але довго це не триватиме. Треба брати бій, Юрцю. Я готова.

— А я — ні, — ну нарешті він зважився. — Я не був готовий закохатися. І не готовий дати тобі піти. Але я буду поруч. Навіть там. Скрізь. Усюди, де б ти не була. Ще не знаю, як, та я там буду.

— Я тобі вірю. Ні, я це знаю, — Влада встала, обігнула Штоса, що стовбичив посеред кімнати, як гігантський кактус посеред мексиканської пустелі, і зникла за дверима. Бобир рвучко повернувся до Мойри.

— Має бути якийсь проміжок між нашими відбуттями?

— Ні, — спокійно відповіла жінка.

— Тоді я пішов.

— Ми за… тобою, — останнє слово Геник сказав уже легкій турбулентності, що утворилася за Юрком. Біла Пані зітхнула.

— Дозволяю вам вийти разом. Усе-таки подружжя.

— А ми потім розділимося? — уточнила Юля.

— Хтозна. Це залежить не від мене.

— Я за вами, — Ксеня теж зітхнула, безнадійно і шумно. — Я вже ніц не тямлю, що тут коїться. Усі підуть — і я.

— Усі — та не всі, — вуса Штоса гнівно стовбурчилися, виглядаючи, як йоржики, котрими щойно добряче відмили пляшки з-під молока. — Звиняйте, панночко, та ви сказилися. Усі показилися. Я один при здоровому глузді. І я лишуся при ньому. Тут! Я ще трохи пожити хочу.

Мойра клацнула пальцями, і до хати вбіг один з тих небіжчиків, що оперувалися в Павлуші. Нога, яку Штос пришивав уночі разів сто, не менше, була знову затиснута під пахвою мерця і привітно ворушила пальцями, усіма одразу.

— Вибачєйтє, пане дохтуре, — чемно сказав покійник. — У мене тут туй-во… знову бідося сталася. Допоможіть уже, ради Бога. Дуже прошу, паночку добрий!

Павло сполотнів. Крякнув, мов качур, якому прищемили хвоста, і безпомічно глянув на Мойру, потім перевів погляд на товаришів по нещастю. Геть усі витріщалися на нього, наче на прибульця.

— Ви теж його бачите? — запитав Штос. — Мужика з ногою під рукою? Он де він, на порозі стоїть…

— Тут нікого, крім нас, немає, — відповів за усіх Геник і виразно закотив очі.

— Усе ясно, — підсумував Павло. — Натяк зрозуміло, пані. Я йду останнім, за Ксенею.

Тисячу років тому я був берсерком, шаленим, як лють, і нездоланним, як смерть. І, як смерть, невблаганним. Я служив у комітаті одного з київських князів, за відвагою не мав рівних у битві і не знав поразки чи ран. Я носив вовчі шкіри й до бою йшов першим, гризучи край щита і здираючи лати з несамовитим виттям. Мій шал зупиняв ворожі загони, моя міць вкривала поле бою загиблими швидше, ніж серп женця підтинає жмут трав. Люди казали, що я перевертень. Вони помилялися, але не дуже.

Мене звали Інгольв. Королівський вовк.

Я не мав ані родини, ані дружини. Моєю матір’ю була війна, а коханкою — січа. Якщо я мав потребу в жінці, я брав жінку. Якщо хотів їсти — брав їжу. Я жив просто і вважав, що живу справедливо.

Я сіяв смерть і пожав безчестя. Я прожив довго, повернувся на рідну землю і застав ті часи, коли нас оголосили поза законом. Ті, кого ми захищали, відвернулися від нас. Ті, за кого ми вбивали голими руками, охрестили нас ізгоями й прокляли.

Я помер не як воїн. Мене згубили вигнання, ганьба і чорна зрада. Кілок у серце, доки я спав. Я не загинув на полі бою та не дочекався поховального вогнища. Мою долю було визначено. Я став драургом.

Я отримав нелюдську силу. Міг передбачати майбутнє і обертатися на будь-якого звіра. Однак я прагнув свободи. Я ненавидів скарби могильних курганів, котрі мав охороняти, й щоночі безголовою тінню тинявся серед живих, наводячи жах, куди більший, ніж коли був берсерком. Я хотів, щоби мене звільнили і шукав відчайдуха з тисовою гілкою у візерунку рун. Когось, здатного на пожертву заради спокою моєї душі.

Урешті-решт такий знайшовся. Останній з мого роду, правнук, Кюн. Але спокою я не отримав. Бо із гробниці загримів прямісінько до пекла.

Там було страшно й зле. Я гадав, що бачив усі жахіття світу, що не здатен боятися. Та я мало що знав про той, інший світ. Про червонолицих демонів та їхні тортури. Про потвор, які п’ють твою кров без упину і рвуть тіло іржавими гаками. Про гарячі сірчані ріки й крижані озера безнадії. І про те, що в пеклі час зникає, як такий. Там немає часу.

Найстрашніше в пеклі — вічність.

Я не знаю, скільки років минуло на землі, і чи це взагалі важливо. Сто років, двісті? Та якось до нас спустився з раю світлий янгол. Він шукав підручних. Помічників. Завдання було найпростіше — час від часу давати звичайним людям другий шанс. Не усім, а лише тим, на кого він вкаже. Але перед тим їх слід було помучити. За вже скоєні гріхи.

Янгол потребував двох — ніжну жінку і сильного чоловіка. Він побачив мене, пошматованого, закривавленого, на колінах — і сказав: «Один вже є. Підеш зі мною?»

Я погодився. Відразу, не роздумуючи. Після сотень років у пеклі я був більш ніж готовий мучити кого завгодно і як завгодно. Мені надали надприродні вміння — порівняно з ними невразливість берсерка та магія драурга виглядали дитячою забавкою. Я міг насилати будь-які видива, створювати реальність, на власний розсуд перетинати світи, оживляти мертвих. Я знав усе про кожного зі своїх підопічних, і про тих, кого вони тримали в думках. Це припало мені до смаку. Я тішився владою, як немовля — цицею. Владою, ілюзорною, але такою подібною до реальної…

Трохи згодом янгол привів до мене Мойру. Вона ірландка, і це її справжнє ім’я. Я не знаю гаразд, у чому її гріх, але із натяків, якими вона обмінювалася з янголом, зрозумів, що там замішані блуд, чаклунство і ворожіння. І ще самогубство.

Дивлячись на неї, я б ніколи цього не подумав.

Ми обрали собі шати — саме так назвав їх янгол, урочисто і пишно. Шати. Мо навмисне вибрала рясу й апостольник. Заявила, що сита шатами по горло. Цікаво, про що це вона? І чому саме православний убір? Я не знаю. Сам я зупинився на простому одязі часів свого київського служіння. І ми почали.

Спочатку мені це подобалося. Ще б пак, я був деміургом. Нехай і звітувався вищим силам, але сам також багато чого міг. А ті люди, яких я збирав докупи — їх завжди було семеро, — мали стільки гріхів! Я карав за них суворо, та старався тиснути не до кінця. Якщо за справу бралася Мойра, і був наказ пережити ніч, до ранку дотягували не всі.

Жінки вкрай жорстокі створіння.

Нам із Мойрою повернули душі, і тіла, і дали часу, скільки завгодно. Коли вам так кажуть — скільки завгодно — знайте, це пастка. Це красиві слова, та й усе. Направду час — це змія, що з’їдає себе за хвоста. Усе рухається по колу. Усе й усі.

І ми з Мойрою — теж. Різні люди, різні долі та обличчя, чоловіки та жінки, юні та старі… десь посередині цієї коловерті я загубив себе. Дивне відчуття, як для демона-початківця. Ще дивніше, як для берсерка.

Я став ловити себе на тому, що співчуваю декому зі своїх «кролів» — так називає Мойра наших підопічних. Не усім, і не беззастережно, але… коли я вперше відчув співчуття — можна так сказати? — то розгубився. Не відразу зрозумів, що саме я відчуваю. Я знав голод, холод, біль. Знав спрагу і хіть. Але ніколи нікого не жалів.

До тієї дівчинки з двома русявими кісками, тоненькими, як житні колоски. Вона вбила вітчима, котрий зґвалтував і задушив її шестирічну сестру.

Вона і досі стоїть у мене перед очима. Галя, Галинка — так її звали.

Їй було дванадцять. І до ранку вона не дожила. Серце зупинилося.

Тоді я вперше порушив правило янгола. Єдине ЗБ-правило — залізобетонне. Яке говорить «Третього шансу не буває».

Дурниці. Буває і третій, і четвертий, і сто сорок сьомий. Усе залежить від обставин.

Я дав Галинці третій шанс. Вона ним скористалася. І, як не дивно, це майже зійшло мені з рук. Мене навіть похвалили — за ініціативу. А потім відразу покарали — за ініціативу. Щоби іншим не кортіло її проявляти, разом із співчуттям. Але байдуже. Нині Галі добряче за шістдесят, і вона шанована усіма вчителька, Галина Василівна. Своє минуле вона не пам’ятає, так побажала сама. А в мене тепер чекає на долю її онука. Ксеня.

Я став модерним — далі нікуди. Йшов у ногу з часом, що би це не означало, мислив сучасними категоріями, працював, як проклятий (а я і є проклятий), щосили, проте безуспішно душив у собі співчуття, і, зрештою, перегорів. Так це називається в янголів. На початку, ще коли нас із Мойрою посвячували в деміурги, янгол попередив, що це можливо. І додав, що ми також маємо другий шанс. Можемо скористатися ним і піти, так би мовити, у відставку. Знову стати людьми, прожити життя, як завгодно, зістаритися, померти і потрапити на небеса. Туди, де у райських садах мешкають щасливі душі. І не має значення, коли ти попросиш про звільнення — через рік роботи чи через п’ятсот. До уваги береться тільки те, чи зробив ти це вчасно. Якщо справді пора, ти — щасливчик. Якщо ні — ти помреш і твоя напарниця теж. І ті люди, яких ти вів останніми, — також. І ніяких небес для всіх вас.

Правила гри. Ну, ви розумієте…

Я відчув, що пора, коли вперше зустрів її. Прекрасну жінку, з очима, голубими, як квіти цикорію обабіч шляху, що приведе мене до раю. І нехай усі інші, дивлячись на неї, бачили стару спрацьовану тітку, замотану в кілька шарів ганчір’я, змучену і лису після хіміотерапії, — я знав її, справжню.

Я її покохав. З першого погляду і до останнього подиху.

Мойра довго сміялася, коли дізналася про це. Кепкувала з мене. В ірландців завжди було своєрідне почуття гумору.

Що ж, нехай. Зате я більше не берсерк, не драург і не демон.

Я — закоханий чоловік. Смертний. Земний.

Неймовірно, правда ж?

Ну й фантазія в Ігоря, хмикнула Ліда, повертаючи нотатник на законне місце — до шухляди робочого столу. Берсерки, драурги, деміурги, ірландські дівиці у вбранні православних чорниць. Накрутив, як циган сонцем, але цікаво. Треба порадити, щоби розвинув ту частину, де про берсеркера, щоби детальніше розповів. Люди-звірі, непереможні в бою. Інгольв — королівський вовк. Красиво. І про драурга теж варто більше подробиць дати. Безголова тінь, що охороняє скарби небіжчиків — чим не сюжет для містичної повісті? Тут Ліда згадала про Галинку і враз похмурніла. А ось це не треба розвивати. Це не містика, і не вигадка. Таке буває.

Власне, у житті ще й не таке буває. На жаль. Кому й знати, як не їй.

З Ігорем Ліда познайомилася на сьомий день народження Ореста, в лікарні. Нейрохірург, якого спеціально викликали, аби перевірити стан дитини, увірвався до прийомного покою, як вихор, прибіг, як пошепки сказала медсестра, прямо з операційної, і Ліда пригадувала, як здивувалася йому: білявий красень, справжній велетень, плечі такі, що халат йому, не інакше, як з корабельного вітрила шили, над медичною маскою сяяли очі, розумні, холодні і сині, як води північного моря. Він оглядав Орчика довго і ретельно, мацав лоба й потилицю, світив у вічі крихітним ліхтариком, змушував піднімати-опускати руки, стискати-розтискати пальці, питав, чи не нудить хлопця, і, зрештою, відправив його на енцефалограму, а потім, розглядаючи результати, похмуро сказав:

— Струс мозку, середній ступінь важкості. Що, як на мене, диво. Усе могло бути значно гірше. Він тебе головою об стіну бив?

Ліда охнула, бо не бачила, що там сталося, а, прибігши з магазину, знайшла уже побитого сина, і відразу ж викликала «швидку». Орест вперто повторював, що сам упав. Повторив це й зараз.

— Ага, упав, і гайда валятися, — саркастично мовив лікар. — Не мороч мені те, чого немає у твоєї мами, тобто вуса.

— Я сам упав. Зі сходів.

Лікар зняв маску і скупо усміхнувся.

— Я не знав, що у «хрущівці» із двома кімнатами «трамвайчиком» почали робити гвинтові сходи на небо. Припини тягати дамські романи з маминої сумки, різного роду падіння вже не актуальні. Хтось узяв тебе за шию, ось так — лікар продемонстрував як, розчепіривши пальці на манер крабової клешні й охопивши ними худенький карк Орчика. Хлопець зіщулився і завмер. — І щосили ударив головою об стіну, як мінімум, тричі. І цей хтось був твоїм батьком. Я вгадав?

— Угадали. Він і зараз ним є.

В очах у Ореста стояли сльози. Лідине серце обливалося кров’ю. Вона готова була вбити Степана.

— Ми про це поговоримо. А тепер іди, я лишаю тебе в лікарні, під наглядом, на три доби. Йди, медсестра тебе проведе, і я ще зазирну до тебе згодом. А зараз хочу поговорити із твоєю мамою.

Ліда кинулася до сина, щоби поцілувати, але той, в’юнкий, мов ящірка, майстерно ухилився, хлюпнув носом, прошепотів: «Годі, ма, я вже дорослий», і слухняним слоненятком із художньо заштопаним наплічником на спині потупцяв за пампушкою-медсестричкою. А Ліда зіщулилася, як щойно Орест, в очікуванні прочухана. Справедливого прочухана.

— Ви могли би переїхати до мене, пані Лідо, — буденно, немов на каву, припросив лікар. Жінку так вразило шляхетне «пані», що до неї не відразу дійшов зміст запрошення. А коли дійшов, то обурилася Ліда тому, що так треба, а не зі щирого бажання.

— Ви надто багато на себе берете!

— Хтось та має взяти на себе забагато, доки ваш син іще живий, — спокійнісінько заперечив лікар. — Ви мені даруйте, та той ваш так званий муж — звичайнісіньке сміття.

— А чого це він сміття? — обурилася Ліда, розуміючи, як фальшиво звучить і її обурення, і дурне питання. Лікар знизав плечима.

— А як ще назвати двоноге створіння, котре б’є дружину і дитину? Виродок?..

— Він не б’є мене…

— Як Сидорову козу. Пані Лідо, так чи інакше, але Орест додому не повернеться. Запевняю вас, я маю можливості завадити цьому і скористаюся ними. У вашій квартирі зависокі сходи, як для семирічного. Розумію, що моє запрошення звучить двозначно, і не буду заперечувати, мовляв, не мав на увазі нічого такого. Ще й як мав. Але усе залежить від вас. Затямте це, добре? Усе залежить тільки від вас.

— Лікарю, як вас звуть?

— Ігор.

— А по-батькові?

Ігор глянув на Ліду і посміхнувся так, що її жаром обсипало з маківки до п’ят, і вона забула, про що питала.

А увечері, коли вчергове ні за що, ні про що скуштувала Степанового кулака, ухвалила рішення. Час рятувати дитину і рятуватися самій.

Перший час, доки вони жили з Ігорем — у Ігоря, нічого такого він собі не дозволяв. Поводився, як справжній джентльмен, чи, принаймні, так, як Ліда уявляла собі справжніх джентльменів, і був дуже чемним. Проте фліртував із нею — помилитися було неможливо. Без упину сипав компліментами, квітчастими, як циганська спідниця, підморгував, і за найменшої нагоди намагався торкнутися Ліди — чи підводячи її до стільця, чи подаючи пальто, а одного разу навіть змахнув сльозинку з її щоки. Вийшов дуже чуттєвий дотик. Уся ця увага, незвична, але приємна, геть збила жінку з пантелику.

До таких дотиків вона не звикла.

І розтанула, як забуте на вікні вершкове масло. За три місяці співмешкання. І того дня, коли вона вирішила сказати Ігорю «так» щодо ліжка, він сказав їй: «Я кохаю тебе». І зовсім не для того, аби в це ліжко затягнути. Він освідчився їй просто так.

— А за що ти мене покохав? — недовірливо спитала Ліда.

— Якби люди знали відповідь на це питання, люба, то кохання не мало би жодного сенсу. Я тебе покохав, бо ти — прекрасна. І любитиму, бо ти — моя.

Якщо й існувала жінка, здатна встояти перед такими словами, то Ліда і знати не хотіла, що це за дурепа.

Розлучення зі Степаном відбулося за спрощеною процедурою — завдяки Ігорю. Він чи оперував когось із суддів райсуду, куди Ліда понесла позовну заяву про «не зійшлися характерами», а чи мав оперувати — та все закрутилося дуже швидко. Заяву переписали прямо в канцелярії, зазначили в ній «систематичні побиття позивачки і її сина, алкогольну залежність та антисоціальну поведінку чоловіка». На засідання Степана тричі викликали повістками, яких він у горілчаному тумані просто не помітив, а вчетверте розглянули справу по суті без відповідача, та присудили Ліді дві третини її квартири й аліменти на Ореста.

Від аліментів Ліда хотіла відмовитися — Ігор, що був тоді поруч (завжди був поруч), не дозволив.

— Справа принципу, люба, — пояснив він. — Ясно, що від нього ти багато не дістанеш. Але хай побігає трохи від судових виконавців, йому це лише на користь.

За три місяці Ліда розміняла квартиру на двокімнатну і кімнату в комуналці, дуже вигідно, з мікроскопічною доплатою (вона підозрювала, що й тут без Ігоря не обійшлося, він відбивався: «А доведи!»), і Степан, з гуркотом доправлений до згуртованої спільноти таких самих алкашів, як і сам, отримав неперевершену можливість пити, скільки влізе, без того, аби хтось докорами виїдав йому печінку. За два роки печінку мовчки виїв алкоголь, і Степан помер від цирозу. Ліда його поховала. Власним коштом. Скромно.

На той час вона була вже п’ятсот днів, як заміжня за Ігорем.

…Відірвавшись від спогадів, Ліда глянула на годинника. Ну нічого собі, за десять восьма! Як летить час! Щось її хлопці загуляли, уже дві години, як мали би бути вдома. Поїхали на риболовлю на старенькій іномарці, щойно придбали, Ігор тішився, як мале дитя. Захопились, видно, зарибалилися… Ліда встала з-за столу, потерла поперек, торкнулася живота — донька бушувала, як ніколи. Вони, власне, не знали, хто там, але Орчик був певен — сестричка, уже й імення підібрав. Софійка. Ліді подобалося, Ігорю — теж.

У двері подзвонили. Ліда зі сміхом — вони ще й ключі забули, риболови-мисливці — відчинила і завмерла. На порозі стояли двоє дядьків — один у міліцейській формі, незнайомий, а другий у штатському. Другого вона знала. Ігорів колега з лікарні. Хірург. Артем, здається. Чи Арсен…

— Лідо, — Артем-Арсен закашлявся, і кашляв довго, а жінка все дивилася на нього зі щасливою усмішкою, що примерзла до вуст. — Можна нам увійти? Є розмова. нам треба.

— Ну заходьте, — кивнула вона. — Вам Ігор потрібен? Щось трапилося? Він ось-ось буде. Хочете зачекати?

— Лідо, — Арсен — таки точно, Арсен — ступив до передпокою і взяв жінку за руку. — Будь мужня, сонечко. Ігор і Орест… вони загинули.

Це Ліда ще почула. А потім оглухла. Жаль, що не цілком, і до неї, як крізь повсть, долітали окремі слова. «Автокатастрофа… пожежа… жодних шансів… прийми співчуття». Ліда плакала, беззвучно, без сліз, округляючи рота, як рибина, котрій з піднебіння виривають гачок, попередньо вхопивши за зябра, і чіплялася за Арсена, термосила його за куртку, заглядала у вічі, немов сподівалася побачити там смішинки, зрозуміти, що це дурний жарт, але ж надто дурний… і не буде ніхто отак шуткувати із вагітною… а потім осіла на підлогу, повільно і гарно, як в кіно, ось тільки гострий біль, що прошив їй живіт, не був гарним. По ногах потекло щось гаряче — кров чи води, вона боялася глянути. Тільки й встигла подумати: «Дуже рано, донечко!», і…

…прокинулася від гуркоту в передпокої. Простоволоса, на ходу защіпаючи халат, кинулася на звук і побачила мужа й сина, забрьоханих, щасливих та рум’яних від свіжого повітря. Гуркіт, що її розбудив, йшов від велетенської рибини — та, замотана в пакет, стрибала і гатила хвостом по підлозі, а хлопці сміялися. Утім, коли Ігор побачив дружину, його сміх увірвався, а на лиці відбилося щире каяття. Орест теж намагався стриматися, проте, зиркнувши на рибу, не зміг і захіхікав.

— Я вас повбиваю, — знесилено сказала Ліда, і притулилася до стіни, бо ноги затремтіли. — Вас обох, вашою ж рибиною. Де ви лазили? Я тут п’ятий кут шукаю!

— Але мамо, це ж короп! Його тато впіймав!

— Короп, Боже мій! Ну, це звісно, усе міняє! Чи… стривай, мені почулося, ніби ти сказав «золота рибка»?

— Давай вмиватися і вечеряти, сину, — звичним жестом Ігор скуйовдив волосся малого, темно-каштанове, шовковисте і густе, як дорогоцінне соболине хутро. Точно таке, як у мами. — Або можеш залізти під душ.

— Під душ краще, — винесла вирок Ліда. — Тому що хтось нині лишиться без вечері.

— Ну мамо, ну вечірній же кльов, — заканючив Орест. — Мам, я голодний!

— Тоді підсмаж свій улов. Свій, а не батьків.

— Я двох пічкурів упіймав. Як мій мізинець. Ми їх відпустили. Мамо!

— Йди до ванни, — наказав Ігор хлопцю і, щойно той виконав наказ, підійшов до Ліди упритул. — Що таке, кохана? Ну, затрималися трохи, велике діло літаки! Та й не вперше нам… ти не захворіла? Щось із дитиною?

— Ні, — вона взяла долоню мужа і притулила до своєї щоки. Тепла долоня. Жива. І пальці, що обводять по контуру її вуста, теж живі і теплі. — Хіба я ждала б тут, якби це з дитиною. Пробач. Я задрімала і бачила сон. Поганий. Що ви… що ти і Орчик… ні. Не хочу про це говорити.

— Тобі наснилося, що ми загинули? Ти тому така злякана?

— Так, я… а як ти довідався?

— Здогадався. Що ж іще могло так тебе налякати? Та не бійся. Обіцяю, такого з нами ніколи не станеться.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу і знаю. Я вмію передбачати майбутнє…

— Як той… драург?

— О, хтось наводив лад у моєму кабінеті?

— А це заборонено кодексом законів про сім’ю? Так, я читала твої записи. Чудові. То ти — як він?

— Я значно кращий. І зроблю пророцтво негайно. За два місяці у нас народиться донька. Софійка.

— О, ти просто оракул, та й годі, — Ліда примружилася. — Дай-но я й собі спробую… У неї будуть золоті коси. Як у тата.

— І мамині очі, голубі, як квіти цикорію. Ми з тобою будемо жити щасливо і помремо в один день. І коли прийде наш час, остання мить, якої не уникнути і не оминути, за руки нас триматимуть діти. Наші діти — Орчик і Софійка, а, можливо, ще хтось, поки що безіменний, але так само — наш. І перехід у вічність буде легким. Ми підемо по мосту з молитов, що вознесли за нас найрідніші люди. Це і є справжнє щастя. Це — рай.* * *