Полювання на князя Дракулу - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Керрі Маніскалко (Начало книги) #1

УДК 821.111(73)’06-312.4

М23

Маніскалко, Керрі

М23 По сліду Джека-Різника. Книга 2: Полювання

на князя Дракулу/ Керрі Маніскалко; пер. з англ. С. Півень, А. Зотова — Київ: Видавництво Букшеф, 2025. — 496 с.

ISBN 978-617-548-ЗЗО-5

Намагаючись оговтатися після приголомшливого викриття справжньої особи Джека-Різника, Одрі Роуз Водсворт разом із зарозумілим і чарівним Томасом Кресвелом вирушає Східним експресом до темного серця Румунії. Саме там, у замку Бран, розташована престижна Академія криміналістики й криміналістичної медицини, де можна навчитися всіх тонкощів професії. Проте подорож не можна назвати легкою і приємною. Просто під дверима купе Одрі Роуз знайдено вбитим одного з пасажирів. Невдовзі дівчина дізнається і про інші загадкові вбивства: у тілі жертв немає ні краплі крові.

Трансильванією ширяться чутки, що це повстав із мертвих сам Влад Дракула, про чию жагу до крові складають легенди. Проте Одрі Роуз впевнена, що справжніми монстрами слюди, а не герої легенд, тож вона починає власне розслідування.

Hunting Prince Dracula

Літературно-художнє видання

©Півень C., Зотова А., переклад, 2024

TOB «Видавництво «Букшеф», виключна

ліцензія на видання, орнгінал-макет, 2025

Мамі й татові — за те, що показали мені,

яку безліч пригод можна знайти

на сторінках книжок.

І моїй сестрі — за те,

що мандрувала зі мною до кожного незвіданого

краю — хоч справжнього, хоч вигаданого.

О смерть пихата!

Що за бенкет торгуєш в вічній тьмі.

Що нагло так родину королівську.

Поклала трупом?

ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР. «ГАМЛЕТ», Дія 5. СЦЕНА 21

Бухарест, Румунія. Панорама, близько 1890 р.

РОЗДІЛ 1

ПРИВИДИ МИНУЛОГО

СХІДНИЙ ЕКСПРЕС

РУМУНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Наш потяг скреготів по замерзлих коліях, прямуючи до вкритих білизною ікл Карпат. З нашого боку (тобто на під’їзді до столиці Румунії, Бухареста) гірські піки барвою нагадували побляклі синці, а судячи з густого снігопаду, були вочевидь ще й холодні, немов мертва плоть. Яка чарівна думка під час ранкової хуртовини.

Об боковину різьбленої дерев’яної панелі в моєму персональному купе знову вдарилося коліно. Я заплющила очі, молячи, щоб мій супутник повернувся нарешті до сну. Якщо його довжелезні кінцівки ще раз сіпнуться, моє не надто міцне самовладання може геть розладнатися. Я притислася головою до високої плюшевої спинки сидіння, зосереджуючись на м’якому оксамиті, а не на бажанні проштрикнути злочинну ногу порушника мого спокою шпилькою для капелюшка.

Відчувши, як зростає моє роздратування, містер Томас Кресвел посунувся й заходився барабанити пальцями в рукавичках по підвіконню нашого купе. Взагалі-то, мого купе, нагадую.

У Томаса було власне, але юнак наполягав на тому, щоб проводити кожнісіньку годину, яка лишень є в добі, у моєму товаристві — на випадок, якщо у потяг сяде і влаштує різанину серійний убивця.

Принаймні таку баєчку він згодував нашій супровідниці місіс Гарві. Це була мила сива жіночка, яка гляділа Томаса, коли той жив у своїй квартирі на Пікаділлі. Наразі вона провалилася у четвертий сон за день — це було неабияким досягненням, якщо врахувати, що розвиднилося зовсім недавно.

Моєму батькові стало зле в Парижі, й він довірив берегти мою доброчесність місіс Гарві й Томасові. Це промовисто свідчило про те, як високо тато цінував мого друга, а ще про те, яким переконливо невинним і чарівним Томас міг бути, коли бував у гуморі й ловив нагоду. Мої руки в рукавичках враз стали теплими й вологими.

Нехтуючи цим відчуттям, я перенесла увагу з його темно-каштанових пасм та випрасуваної візитки2 на скинутий циліндр та румунську газету. Мову я вивчила достатньо, щоб розібрати більшість із написаного. Заголовок запитував: «НЕВЖЕ БЕЗСМЕРТНИЙ КНЯЗЬ ПОВЕРНУВСЯ?». Поблизу Брашова — села, куди ми якраз і їхали, виявили тіло, прохромлене кілком крізь серце. Знахідка спонукала забобонний люд повірити в неможливе: Влад Дракула, румунський князь, який століттями був мертвий, ожив. І вийшов на полювання.

Звісно ж, це була нісенітниця, покликана посіяти страх і збільшити продажі газет. Безсмертних істот не існує. Справжні чудовиська - не люди із плоті й крові. Зрештою, навіть Джек-Різник ''тік кров’ю як звичайна людина, хоча газети й стверджували, начебто він досі тиняється зануреними в туман вулицями Лондона. А деякі доводили, ніби він подався до Америки.

Якби ж то це було правдою.

Мені в грудях стрельнув, вибиваючи дух, аж надто знайомий біль. Так траплялося завжди, коли я думала про справу Різника та спогади, шо їх вона збурювала. Дивлячись у дзеркало, я щоразу бачила ті самісінькі зелені очі та червоні губи; індійські корені моєї матері та батьків англійський аристократизм підкреслювали мої вилиці. З вигляду я й досі залишалася сповненою життя сімнадцятирічною дівчиною. А проте я зазнала такого нищівного удару в самісіньку душу, що сама дивувалася, як це мені вдається видаватися цілою і безтурботною, коли всередині мене клекоче буря.

Дядько відчув зміну в мені, помітив недбалі помилки, яких я припустилася в його криміналістичній лабораторії за останні кілька днів. Як забула про карболову кислоту, дезінфікуючи інструменти, як не зібрала зразків, як зробила нерівний розріз у крижаній плоті, що було геть не схоже на мою звичну точність під час роботи з тілами на столі для розтинів. Дядько нічого не казав, та я знала: він розчарований. У мене мало бути серце, що кам'яніє перед лицем смерті.

Можливо, я справді не годжуся для роботи криміналіста.

Стук. Стук-стук-стук. Стук.

Я заскреготіла зубами, а Томас усе барабанив пальцями в унісон стукоту коліс потяга. Те, що місіс

Гарві вдавалося спати попри цей гамір, було на-правду дивовижно. А принаймні хлопцеві вдалося відволікти мене від глибоченного колодязя емоцій, ті відчуття-бо були занадто нерушні й похмурі, неначе смердюча стояча болотяна вода, під якою на глибині причаїлися червоноокі потвори. Доречна картина, зважаючи на місце, куди ми їхали.

Невдовзі ми всі мали зійти в Бухаресті, а відтак решту шляху до замку Бран, де розмістилася Академія криміналістики й криміналістичної медицини, або Institutului National de Criminalisticd si Medicind Legaid, як вона звалася румунською, подолати на екіпажі. Місіс Гарві збиралася перебути ніч-другу у Брашові, а тоді повернутися до Лондона. Частина мого єства прагнула повернутися разом із нею, одначе я аж ніяк не мала наміру визнавати це вголос перед Томасом.

Під стелею купе в такт рухові потяга гойдалася розкішна люстра, і кришталеві оздоби на ній, цокаючись, дзенькали, додаючи ще один шар акомпанементу до стакато Томасового вистукування пальцями. Викинувши його невгамовну мелодію з голови, я дивилася на світ за вікном, що розмивався у хмарках пари та шурхітливому вітті дерев. Безлисті гілки були вкриті іскристою білизною, і їхнє відображення заблищало у відполірованій темній лазурі нашого вишуканого потяга, коли переднім вагони вигнулися на повороті, пробираючись кріз запорошений морозом терен.

Нахилившись ближче, я збагнула, що гілки вкриті не снігом, а кригою. Вони піймали перші проміння нового дня і практично палали в яскравому червонясто-помаранчевому світанні. Навкруги стояв такий спокій, що я майже забула... вовка

Я зірвалася на ноги гак різко, аж Томас підскочив на своєму сидінні. Місіс Гарні голосно захропіла, і звук цей був схожий на гарчання. Я кліпнули, і звірі зникли: замість них залишилося пльки хитке гілля, що гойдалося, доки потяг мчав собі, пихкаючи, вперед.

Те, що я прийняла за блискучі ікла, виявилося лишень зледенілими гілками. Я видихнула. Всю ніч мені вчувалося примарне виття, а тепер речі, яких не існувало, стали маритися ще й удень.

— Я піду... розімну трохи ноги.

Томас здійняв свої темні брови, без сумніву зауваживши моє відверте нехтування пристойністю чи, що більше на нього схоже, захоплюючись ним. Та перш ніж юнак устиг запропонувати мені своє товариство чи розбудити нашу супровідницю, я поквапилася до дверей і відсунула їх.

— Мені потрібна хвилька. На самоті.

Томас витріщався на мене на мить довше, ніж потрібно, а відтак промовив:

— Спробуй не надто за мною скучити, Водсворт. — Він відхилився назад. На обличчі на мить промайнуло занепокоєння, перш ніж повернувся пустотливий вираз. Щоправда, веселість не дісталася його очей. — Хоча, можливо, це нездійсненно. Я-бо, наприклад, страшенно за собою скучаю, коли сплю.

— Що ти сказав, дорогенький? — перепитала місіс Гарві, кліпаючи очима в окулярах.

— Я сказав, що вам слід спробувати порахувати овець.

— Я знову заснула?

Скориставшись нагодою, я зачинила за собою двері — не бажала, щоб Томас прочитав вираз на моєму обличчі, який я ще не навчилася приховувати в його присутності.

Я рушила вузьким коридором до вагона-ресторану. Довго перебувати тут без супроводу мені не можна було, та я мала втекти, принаймні від власних дум і тривог. Минулого тижня я побачила, як моя кузина підіймається сходами у моєму будинку. Цілком нормальне видовище, якщо не зважати на те, що Ліза повернулася додому в провінцію кілька тижнів тому. За кілька днів сталося дещо навіть моторошніше. Мені привиділося, ніби труп у дядьковій лабораторії повернув до мене голову, і його незмигні очі з відразою дивилися на скальпель у моїй руці, доки рот випльовував личинки на оглядовий стіл. Коли ж я кліпнула, усе повернулося на свої місця.

Я прихопила з собою в подорож кілька медичних часописів, та не мала змоги дослідити свої симптоми, адже Томас, не криючись, вивчав мене. Казав, що мені треба розібратися зі своєю скорботою, однак я була не готова ятрити ту рану. Можливо, колись, із часом.

За кілька купе від мене ковзнули вбік двері, повертаючи мене до реальності. З них вийшов чоловік із акуратною доглянутою зачіскою і поквапливо пішов коридором. Цю ходу я впізнала би будь-де! На ньому був вугільного кольору костюм явно з дорогого матеріалу, судячи з того, як він облягав його широкі плечі. Коли чоловік дістав із сюртука срібний гребінець, я мало не скрикнула. Щось у мене всередині скрутилося так сильно, аж ноги підігнулися.

Не може бути. Він загинув кілька тижнів тому, коли стався жахливий нещасний випадок. Розумом я усвідомлювала, що це неможливо, попри бездоганну зачіску та одяг, проте серце слухати відмовлялося. Наука не в змозі пояснити силу любові та надії. Не існує формул чи дедуктивних висновків для розуміння, хай би що там торочив Томас на тему науки проти людяності. Я підхопила свої кремові спідниці й побігла.

Чоловік підняв капелюха над головою, вітаючись із пасажирами, які сіли пити чай. Я лиш частково усвідомлювала, що вони витріщаються на мене, пороззявлявши роти, доки мчала за ним. Чоловік підійшов до дверей у курильню, спинившись на мить, щоб відчинити зовнішні двері для переходу між вагонами. Дим витягнуло з приміщення і він змішався зі струменем морозного повітря: запах був досить міцний, щоб перевернулися мої нутрощі. Я простягнула руки до чоловіка, навіть торкнулася його, ладна обхопити в обійми й розридатися, щойно той обернеться. Події минулого місяця були тільки кошмаром. Мій...

— Domnisoara?

Від сліз запекло в очах: зачіска та одяг не належали тому, кому я гадала. Змахнула перші краплинки вологи, що скотилися по щоках, геть не переймаючись, чи не розмажеться фарба для очей, що нею я віднедавна користуюся.

Чоловік підняв з підлоги ціпок із набалдашником у формі зміїної голови й переклав собі у другу руку. Та він же навіть не гребінець тримав: я втрачаю зв'язок із реальністю! Я повільно позадкувала, завважуючи тихий гомін у вагоні позад себе. Дзенькіт чайних чашок, мішанина акцентів мандрівників з усього світу — це крещендо, що здіймалося у мене в грудях. Паніка заважала дихати гірше, ніж корсет, що стискав ребра.

Я часто задихала, намагаючись набрати в легені досить повітря, щоб заспокоїти свої розхитані нерви. Дзенькіт і сміх стали пронизливими. Частина мене бажала, щоб ця какофонія заглушила божевільний стукіт пульсу в моїй голові. Мене от-от могло знудити.

— З вами все гаразд, Domnisoara? З вигляду ви...

Я зареготала, не звертаючи уваги на те, як чоловік сахнувся від мого раптового вибуху. О, якщо існувала якась вища сила, то вона забавлялася моїм коштом. «Domnisoara» нарешті узгодилася зі словом «міс». Цей чоловік навіть не англієць. Він розмовляє румунською. І волосся в нього аж ніяк не біляве, а світло-каштанове.

— Scuze3, — мовила я, виводячи себе з істерики вбогим вибаченням і легенько схиливши голову. — Я прийняла вас за іншу людину.

І потупившись, хутко подалася до свого вагона, поки не осоромилась ще більше. Намагалася не зважати на шепотіння та смішки, проте й так розчула достатньо.

Мусила опанувати себе перед зустріччю з Томасом: я вдавала, ніби не помічаю, однак насправді бачила, як хлопцеве чоло морщиться від тривоги за мене. Що більше він дражнився чи докучав мені, то більше турбувався. Я це точно знала, коли він набридав мені. Після всього, через що пройшла моя сім’я, будь-який інший джентльмен ставився би до мене, як до порцелянової ляльки, яку легко пошкодити. Утім, Томас був не такий, як решта молодиків.

Я доволі швидко дісталася свого купе і розправила плечі. Настав час прибрати незворушного вигляду. Мої сльози висохли, а серце перетворилося в грудях на міцний кулак. Я глибоко вдихнула й видихнула. Джек-Різник не повернеться! Це цілком реальне твердження.

У цьому потягу немає серійних убивць. І це один факт.

Осінь терору скінчилась минулого місяця

І найпевніше, вовки ні на кого у Східному експресі не полюють.

Якщо не буду обачною, то гляди ще почну вірити, буцімто Дракула постав із мертвих.

Я дозволила собі зробити ще один глибокий вдих, відтак потягнула вбік двері й, викинувши з голови всі думки про безсмертних князів, увійшла до купе.

РОЗДІЛ 2

БЕЗСМЕРТНА КОХАНА

СХІДНИЙ ЕКСПРЕС

РУМУНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Томас уперто не відривав уваги від вікна, а його пальці в шкіряній рукавичці й далі барабанили у тому набридливому ритмі. Стук. Стук-стук-стук. Стук.

Місіс Гарві, як не дивно, знову склепила повіки. Її тихе сопіння свідчило, що вона вкотре заснула за ті кілька хвилин, поки мене не було. Я втупилася у свого супутника, але той блаженно цього не помічав або радше вдавав, ніби не помічає, тимчасом як я вмостилася на сидінні навпроти нього. Його профіль скидався на ескіз — бездоганні лінії, ідеальні кути, усі старанно спрямовані до зимового пейзажу за вікном. Я знала, що він відчуває на собі мій погляд, адже його рот утішено вигнувся від легковажних думок.

— Ти не міг би припинити свій клятий стукіт, Томасе? — спитала я. — Він зводить мене з глузду, як тих нещасних героїв По. Та й бідолашній місіс Гарві, певно, сниться щось страшне.

Він перевів на мене увагу, і його насичено карі очі на мить стали замисленими. Цей погляд — теплий і привітний, немов сонячне проміння прохолодної осінньої днини — віщукав біду Я мало не фізично відчувала, як у хлопцевій голові проносяться зухвалі думки, поки один кутик його рота тягнувся вгору. Ця усмішка свідчила про думки, які здалися б тітці Амелії вельми непристойними. І Томасів погляд показував, що він це добре знає. От негідник!

— По? То ти виріжеш моє серце і сховаєш під своє ліжко — так, Водсворт? Маю сказати, це не ідеальний спосіб опинитися у твоїй спальні.

— Ти, схоже, страшенно впевнений, що тобі до снаги причарувати будь-кого, а не тільки змій.

— Ну ж бо, визнай. Наш останній поцілунок був вельми захопливим. — Юнак нахилився вперед, і його вродливе обличчя наблизилося мало не впритул до мого. От тобі й маєш, поїхали із супроводом. Моє серце забилося швидше, коли я помітила дрібні цяточки в його райдужках. Вони скидалися на крихітні золоті сонечка, які притягували мене своїм чарівним промінням. — Скажи, що ти не мрієш про ще один.

Мій погляд швидко ковзнув по його сповненому надій обличчю. Правду кажучи, попри всі темні події минулого місяця я й справді мріяла про ще одну романтичну зустріч із Томасом. Та це чомусь здавалося зрадою моєї жалоби.

— Перший і останній поцілунок, — нагадала йому я. — То просто був адреналін, що вирував у моїх жилах після того, як мене ледве не вбили ті двоє негідників. А не твій хист до переконання.

Кутики його вуст піднялися в лукавій усмішечці.

— То якби я знайшов дрібку небезпеки для нас, ти спокусилася б знову?

— Знаєш, мовчазний ти мені більше до вподоби.

— А, — Томас відхилився і глибоко вдихнув, — так чи так, я тобі до вподоби.

Я доклала сіх зусиль, щоб приховати усмішку. Мала здогадатися, що цей лайдак знайде спосіб перевести розмову на негожу тему. Та насправді мене здивувало, що йому знадобилося стільки часу, щоб повернутися до вульгарності. Ми приїхали з Лондона в Париж із моїм батьком, щоб він зміг провести нас у дорогу вражаючим Східним експресом. І впродовж усієї поїздки Томас поводився, як чарівний джентльмен. Я заледве його впізнавала, коли він тепло розмовляв із моїм татом за чаєм зі сконами.

Якби не капосний вигин його губ, коли мій батько відводив погляд, чи знайомі контури його впертого підборіддя, я була б певна, що переді мною самозванець. Не може бути, що оцей Томас Кресвел — той самий нестерпно розумний юнак, який так припав мені до вподоби минулої осені.

Я заправила жмут неслухняного воронячого волосся за вухо й визирнула у вікно.

— Твоє мовчання свідчить про те, що ти обмірковуєш іще один поцілунок, так?

— Чом би тобі не виснувати відповідь самостійно, Кресвеле? — Я витріщилася на нього, виклично здійнявши брову, і Томас, зрештою, стенув плечима і знову заходився барабанити по підвіконню пальцями в рукавичці.

Цей Томас також спромігся переконати мого батька, непохитного лорда Едмунда Водсворта, щоб той дозволив мені разом із ним відвідувати Академію криміналістики та криміналістичної медицини в Румунії. І я досі не змогла уповні осягнути цей факт. Це було надто фантастично, щоб бути правдою, дарма що цієї миті я перебувала в потягу, який віз мене саме туди.

Останній тиждень мого перебування в Лондоні був сповнений приміряння одягу та складання багажу. І виглядало на те, що це дало Томасові й батькові напрочуд багато часу, аби поглибити їхнє знайомство. Коли батько оголосив, що Томас супроводжуватиме мене до академії на пару з місіс Гарві, бо він сам не в змозі поїхати через хворобу, я мало не поперхнулася супом, тоді як Томас підморгнув з-над своєї тарілки.

Уночі мені заледве ставало часу на сон, не те що на роздуми про товариські взаємини між моїм нестерпним другом та зазвичай строгим батечком. Я прагнула покинути жахливо німий дім, який приваблював забагато привидів недавнього минулого. І Томас про це дуже добре знав.

— Мрієш про новий скальпель, чи хочеш просто зачарувати мене поглядом? — запитав хлопець, відволікаючи мене від похмурих думок. Його губи смикнулися, коли побачив моє насуплене обличчя, але йому стало розуму стримати усмішку. — А, емоційна дилема. Люблю таке.

Я дивилася, як він вивчає вираз обличчя, що його я так силкувалася контролювати, атласні рукавички, з якими без упину метушилася, і те, як я сиділа, застигнувши в одній позі. Це не мало жодного стосунку до корсету, що стискав мій тулуб, чи старшої жінки, яка займала значну частину мого сидіння. Томасів погляд, щирий, сповнений співчуття, зустрівся з моїм. У всіх його рисах я бачила обіцянки, бажання; його почуття були такої сили, що я затремтіла.

— Нервуєшся через навчання? Ти всіх зачаруєш, Водсворт.

Те, як він часом неправильно прочитував істинну природу моїх емоцій, приносило мені невелике полегшення. Хай вважає, що моє тремтіння викликане нервами через навчання, а не його дедалі більшою зацікавленістю в заручинах. Томас освідчився мені в коханні, але, як із багатьма речами останнім часом, я не була впевнена, чи це насправді. Можливо, він почувався зобов'язаним переді мною лишень із жалю у світлі всього, що трапилося.

Я торкнулася ґудзиків на рукавичках.

— Ні. Не надто.

Брови хлопця вигнулися від здивування, але він нічого не сказав. Я повернулася поглядом назад до вікна й суворого світу за ним. Бажала на ще якийсь час загубитися в порожнечі.

Згідно з книжками, що їх я прочитала в батьковій великій бібліотеці, наша академія містилася в замку, вельми макабричному з описів, на вершині холодного пасма Карпатських гір. І там я буду далеко від дому та цивілізації, якщо хтось із моїх нових одногрупників виявиться менш ніж привітним до мене. Однолітки-юнаки напевне вважатимуть мою стать слабкістю... і що як Томас відмовиться від нашої дружби, щойно ми приїдемо?

Можливо, він збагне, як це насправді дивно, коли юна дівчина розтинає мертвих і виколупує з них органи, так наче приміряє нові черевички. Це не мало значення, коли ми обоє навчалися під керівництвом мого дядька в його лабораторії. Але те, що про мене думатимуть студенти престижної Академії криміналістики й криміналістичної медицини, може виявитися не таким прогресивним.

Копирсання в тілах вважалося заледве пристойним заняттям навіть для чоловіка, а що вже казати

Про високородну дівчину. Якщо в академії Томас позбавить мене своєї дружби, я занурюся в таку глибченну прірву, звідки, боюся, годі буде вибратися.

Пристойно викова на дівчина в мені не бажала визнавати цього, та Томасові залицяння тримали мене на плаву в морі суперечливих почуттів Пристрасть і роздратування були полум'ям, живим полум’ям, що яскраво палало. Полум’я дихало. Скорбота ж була чаном із сипучим піском; що дужче намагаєшся з нього вибратися, то швидше він затягує. Я воліла радше палати, ніж бути похованою живцем.

Хоча самої вже думки про те, щоб опинитися разом із Томасом у компрометуючій ситуації, було досить, щоб моє обличчя залилося рум’янцем.

— Одрі Роуз, — почав Томас, заметушившись із манжетами своєї візитки, а відтак пригладивши рукою темне волосся, що було воістину нехарактерним жестом для мого зазвичай зверхнього друга. Місіс Гарві ворухнулась, але не прокинулася, і чи не вперше я забажала, щоб вона таки пробудилася.

— Так? — я виструнчилася ще більше, від чого кісточки мого корсета немовби перетворилися на броню. Томас практично ніколи не звертався до мене на ім’я, хіба що насувалося щось лихе. Під час одного розтину кілька місяців тому ми затіяли інтелектуальний двобій — тоді я вважала, що перемогла, а тепер уже не мала такої певності, — і я дозволила хлопцеві звертатися до мене на прізвище. Він дав мені той самий привілей, але часом, коли називав мене Водсворт на людях, я шкодувала про це. — Що таке?

Він кілька разів глибоко вдихнув, а мою увагу привернув його елегантно скроєний костюм. Томас вельми чепурно вбрався до нашого прибуття.

Темно-синій, мов ніч, костюм був підігнаний до ного фігури так, що неможливо було не милуватися костюмом і юнаком у ньому, забувши про все на світі. Я потяглася до своїх ґудзиків, але вчасно опанувала себе.

— Є дещо, що я збирався сказати тобі, — промовив він, завовтузившись на сидінні. — Думаю... думаю, слушно зробити це до нашого приїзду.

Його коліно знову вдарилося об дерев’яну панель, і хлопець завагався. Можливо, він уже починав усвідомлювати, що перебування в моєму товаристві створить йому клопоти в академії. Я приготувалася до цього, до розриву шнура, яким трималася за здоровий глузд. Я не проситиму його залишатися моїм другом через це. Навіть якщо це мене вб’є. Я зосередилася на власному диханні, рахуючи секунди між подихами.

Бабуся стверджувала, що на могилах усіх Водсвортів має бути напис «Знамениті впертюхи». І я не заперечувала. Підвела підборіддя. Стукіт коліс лічив тепер кожен прискорений удар мого серця, що прокачувало адреналін мені у вени. Я кілька разів зглитнула. Якщо Томас невдовзі не заговорить, то мене, боюся, знудить на нього і його чепурний костюм.

— Водсворт. Я певен, що ти... Можливо, мені слід... — він хитнув головою, відтак засміявся. — Їй-право, ти заворожила мене. Незчуюся, як уже писатиму тобі сонети й заграватиму до тебе очима. — Безтурботність зійшла з його лиця так раптово, наче спохватився за мить від падіння з кручі. Він прокашлявся, і його голос зазвучав м’якше, ніж мить тому. — А зараз не час для такого, бо моя новина вельми... словом, для тебе це може виявитися невеличким... сюрпризом.

Я звелаа брови докупи. Й гадки не мала до чого він хилить. Або Томас оголосить, що наша дружба незламна, або зречеться її раз і назавжди. Зненацька для себе я виявила, що схопилася руками за край свого сидіння, а долоні знову зволожили мої атласні рукавички.

Томас виструнчився, набравшись відваги.

— Моя мати...

Щось велике врізалося у двері нашого куле з такою силою, що удар мало не розтрощив дерево. Принаймні так здавалося, адже наші важкі двері були зачинені, щоб нам не заважав дзенькіт із ближнього вагона-ресторану. Місіс Гарні, хай береже її Господь, досі міцно спала.

Я не наважувалася дихати, тільки чекала подальших звуків. Коли вони так і не долинули, я нахилилася у бік дверей, геть забувши про Томасове невисловлене зізнання. Серце калатало удвічі швидше, ніж зазвичай. Уявляла посталі з мертвих трупи, які вибивають двері, жадаючи випити нашу кров і... Ні! Я змусила себе думати ясно. Вампіри не справжні.

Можливо, це просто був чоловік, який дозволив собі випити зайвого і наскочив на двері. А може, візок із десертами або чаєм вислизнув із рук стюарда. Я припустила також ймовірність, що це через рух потяга оступилася якась дівчина.

Я полегшено зітхнула й відхилилася на спинку сидіння. Треба припинити тривожитися через убивць, що чигають поночі, бо я вже почала зациклюватися і вбачати кровожерного демона у кожній тіні, коли не було світла. А втім, я донька свого батька.

У стіну нашого купе врізався ще якийсь предмет, далі почувся приглушений зойк, а потому тиша. На потилиці в мене настовбурчилися волоски, тікаючи від безпеки моєї шкіри. Тим часом хропіння місіс Гарві лишень посилювало зловісну атмосферу.

— Та що це в ім’я королеви коїться? — прошепотіла я, клянучи себе за те, що заховала скальпелі в дорожню скриню, до якої не можна дістатися за потреби.

Томас підніс пальця до губ і вказав на двері, застерігаючи від інших рухів. Так ми й сиділи, поки у болісній тиші спливали секунди. Кожен «цок» годинника, здавалося, тривав нестерпний місяць. Серце було ладне вистрибнути з грудей. Тиша ставала дедалі жаскішою, розтягуючись із секунд у хвилини. А ми все сиділи, зосередивши погляди на дверях і чекаючи. Я заплющила очі, молячи, щоб це не був іще один кошмар наяву.

Повітря роздер крик, що пройняв мене морозом до самих кісток.

Забувши про пристойність, Томас нахилився до мене, а місіс Гарві нарешті заворушилася. Коли юнак узяв мої руки в свої, я вже знала, що це не вибрики моєї уяви — з нами у потягу було щось дуже лихе і дуже реальне.

РОЗДІЛ 3

ЧУДОВИСЬКА Й МЕРЕЖИВО

СХІДНИЙ ЕКСПРЕС

РУМУНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Я скочила на ноги й оглянула місцевість за вікном. Томас зробив те саме. Сонце вже здійнялося над горизонтом, і його проміння забарвило бронзовий пейзаж у зловісні відтінки сірого, зеленого та чорного.

— Залишайся тут із місіс Гарві, — сказав Томас.

Я негайно перевела погляд на нього. Якщо цей хлопець вважає, що я просто собі сидітиму, тим часом як він розвідуватиме ситуацію, то він напевне втратив зв’язок із реальністю ще більше, ніж я.

— Відколи це ти вважаєш мене ні на що не здатною?

Я пройшла повз нього до дверей купе, щосили за них потягнула. Кляті двері не піддавалися. Я скинула дорожні черевички і зібралася на силі, ладна зірвати двері із завіс, якщо знадобиться. Я нізащо не залишуся в пастці цієї чарівної клітки ще на хвилю, хай там що чекає на нас по той бік.

Потягнула ще раз, та двері не бажали відчинятися. Як у житті: що більше з чимось борешся, то важче це дається. Повітря зненацька стало заважким, щоб дихати. Я потягнула дужче, та мої занадто гладенькі пальці ковзали по ще гладкішій позолоченій ручці.

Дихання застрягло мені в грудях, затиснути негнучкими кісточками корсета.

У думках майнуло шалене бажання зірвати з себе все спіднє — і до дідька наслідки для добропорядності. Мені треба було вибратися. Негайно. За мить біля мене опинився Томас.

— Я не... вважаю... тебе... нездатною, — промовив він, щосили намагаючись відчинити двері разом зі мною; його шкіряні рукавички давали йому більше контролю над гладенькою ручкою. — Я хочу бодай раз побути героєм. Чи принаймні вдати героя. Ти... завжди... рятуєш... мене. Гаразд, потягли ще раз на рахунок три. Раз, два, три.

Нарешті нам обом вдалося-таки відтягти двері, і я проштовхнулася в коридор, не бентежачись своїм виглядом, коли на мене витріщилася юрба пасажирів, а тоді поволі позадкувала від мене. Певне, я мала гірший вигляд, ніж собі уявляла, але не на часі було про це хвилюватися. Дихати — ось що важливо. Хоча я досі покладала надії, що в цьому вагоні не їде ніхто із лондонського порядного суспільства, хто впізнав би мене. Я нахилилася, втягуючи повітря, бо мені було важко дихати, і картаючи себе, що не обрала сукню без корсета.

Тут до мене дійшло перешіптування румунською:

— Teapa⁴.

— Tepes⁵.

Я ще раз швидко вдихнула й випросталася, миттю відсахнувшись, коли помітила те, що так приголомшило пасажирів, які стояли з пополотнілими обличчями.

У вузькому коридорі під нашими дверима лежало скоцюрблене тіло. Я прийняла б того чоловіка за п’яного, якби не кров, що текла із чималої рани в грудях, псуючи перський килим.

Кілок, що стирчав із серця, промовисто вказував на вбивство.

— Господи Всевишній, — промовив хтось, відвертаючись. — Це Наштрикувач. Усе правда!

— Воєвода Валахії.

— Князь темряви.

Навколо мого серця стиснувся кулак. Воєвода Валахії... Князь, господар Валахії. Титул крутився в моїй голові, аж доки не приземлився посеред уроків історії і закріпився в місці, де жив жах. Влад Цепеш. Влад Наштрикувач.

Дехто називав його Дракулою. Сином Дракона.

Стільки імен для середньовічного князя, що вбив більше чоловіків, жінок і дітей, ніж я наважувалася помислити. Саме способу вбивств він і завдячує своїм прізвищем. Цепеш — Наштрикувач.

За межами Румунського королівства подейкували, нібито члени його родини були диявольськими створіннями, безсмертними й спраглими крові. Але з тої дещиці, що вдалося дізнатися мені, випливало інше. Народ Румунії сприймав усе інакше. Влад був народним героєм, який воював за своїх людей і використовував усі необхідні засоби, щоб здолати ворогів. Це те саме, що чинили інші країни і їхні шановані королі й королеви. І кого вважати чудовиськом, залежало лишень від точки зору. Однак нікому не хотілося дізнатися, що їхній герой — насправді істинний лиходій.

— Це Безсмертний князь!

— Влад Цепеш живий.

«НЕВЖЕ БЕЗСМЕРТНИЙ КНЯЗЬ ПОВЕРНУВСЯ?» — згадався газетний заголовок. Ні, це не може відбуватися знову. Я не була готова стояти над тілом іще однієї жертви вбивства так скоро після справи Різника. Оглядати труп у лабораторії — це одне. Там стерильно і не так емоційно. І зовсім інше — бачити всі наслідки там, де злочин відбувся. Це надто все олюднювало, робило надто реальним. Колись я прагнула цього, тепер же бажала забути.

— Це кошмар. Кресвеле, скажи мені, що це страшний сон.

Якусь мить здавалося, що Томас прагнув обійняти мене і втихомирити всі мої тривоги. Та потім юнака охопила ота його холодна рішучість — наче завірюха запанувала в горах.

— Ти вже зазирала у бридке обличчя жаху і змусила його тремтіти. Ти подужаєш це, Водсворт. Ми подужаємо. Цей факт реальніший за будь-який сон чи кошмар. Я обіцяв ніколи тобі не брехати. І маю намір дотримати слова.

Я була не в змозі відірвати очей від плями крові, яка дедалі збільшувалася.

— Який жахливий цей світ.

Не бентежачись пильними поглядами пасажирів навколо, Томас змахнув пасмо волосся з мого лиця і позирнув на мене задумливо.

— Цей світ ані добрий, ані жорстокий. Він просто існує, а ми маємо змогу сприймати його таким, яким забажаємо.

— Чи є в потягу лікар? — вигукнула румунською темноволоса дівчина приблизно мого віку. Цього було достатньо, щоб вирвати мене з розпачу. — Цьому чоловікові потрібна допомога! Хто-небудь покличте на допомогу!

Мені було несила сказати їй, що цьому чоловікові вже нічим не зарадиш.

Тим часом чоловік зі скуйовдженим волоссям, схопившись за голову, хитав нею, так наче міг позбутися тіла самою лишень силою заперечення.

— Це... це... мусить бути трюк ілюзіоніста.

Місіс Гарві просунула голову в коридор, її очі в окулярах розширилися.

— Ох! — зойкнула вона, і Томас поквапився провести її на лаву нашого купе, водночас нашіптуючи заспокійливі слова.

Якби я не була така приголомшена, теж могла б закричати. На жаль, це не вперше я натрапила на чоловіка, якого вбили лічені хвилини тому. Я спробувала не думати про труп, який ми знайшли в лондонському провулку, і палюче відчуття провини, що й досі гризло мене. Той чоловік помер через мою проклятущу цікавість. Я була жахливим чудовиськом, убраним у вишукане мереживо.

А втім... я не могла притлумити збудження, яке відчувала шкірою, дивлячись на це тіло і грубий кілок. Наука давала мені мету. Краще поринути в неї, ніж загубитися у своїх шалених думках.

Я кілька разів вдихнула, зосереджуючись на жахітті перед собою. Тепер не час дозволити емоціям затуманювати розум. Хоча якась часточка мого єства бажала оплакати загиблого і тих, хто сьогодні за ним сумуватиме. Цікаво, з ким він подорожував... чи до кого їхав?

На цьому я спинила потік думок. «Зосередься», — звеліла собі. Я знала, що це не має нічого спільного з діянням надприродної істоти. Влад Дракула помер кількасот років тому.

Бурмочучи щось про машинний відсік, пасажир зі скуйовдженим волоссям побіг у тому напрямку, певно, попросити машиніста зупинити потяг. Я подивилася, як він петляє крізь скупчення людей, більшість із яких заніміли від жаху.

— Місіс Гарві зомліла, — повідомив Томас, виходячи з купе. Тоді підбадьорливо усміхнувся. — У мене є нюхальна сіль, але гадаю, варто лишити її так, поки тут...

Я побачила, як смикнулося його горло від емоцій, які він придушував, і наважилася на непристойність — розсудивши, що увага юрби прикута до трупа, а не до мого браку розважливості, — і на якусь мить хутко схопила його за руку в рукавичці. Слова були зайвими. Байдуже, скільки разів хтось стикався зі смертю та згубою, це завжди непросто. Спочатку. Але Томас мав рацію: ми це подужаємо. Адже зуміли вже кілька разів.

Ігноруючи хаос довкола себе, я зібралася на силі перед огидним видовищем і відокремила себе від емоцій.

Уроки, як поводитися на місці злочину, що їх у мене вклав дядько, я не просто засвоїла, а на практиці довела до автоматизму: мені не треба було думати, тільки діяти. Переді мною був людський зразок, який потрібно дослідити, от і все. Думки про кров, понівечене тіло і втрату життя вмить замкнулися за дверима моєї свідомості. Увесь світ, мої страхи і відчуття провини відійшли в небуття.

Наука — це вівтар, перед яким я вже схилялася, і він благословив мене розрадою.

— Пам’ятай, — Томас роззирнувся коридором, намагаючись прикрити собою тіло від очей пасажирів. — Це лишень рівняння, яке потрібно розв’язати, Водсворт. І все.

Я кивнула, тоді обережно зняла капелюха й зібрала довгі кремові спідниці назад себе, згортаючи

разом із м’якою тканиною й рештки емоцій. Мої чорні із золотом мереживні манжети торкнулися сюртука загиблого. Його елегантний одяг різко контрастував із грубим кілком, що стирчав із грудей Я силкувалася не звертати увагу на бризки крові на накрохмаленому комірці. Перевіряючи пульс чоловіка, хоч і знала, що не знайду, я кинула погляд из Томаса й помітила, що його зазвичай повні вуста стислися в тоненьку лінію.

— Що таке?

Юнак розтулив було рота, але знову стулив, коли із сусіднього купе визирнула жінка, зверхньо задерши підборіддя.

— Я вимагаю, щоб мені сказали, що тут... О-ох. Ой леле.

Вона витріщилася на чоловіка, скоцюрблеяого на підлозі, хапнула ротом повітря, так наче її ліф зненацька перекрив його потік до легень. Джентльмен із купе поряд підхопив жінку, перш ніж вона повалилася додолу.

— Ви в порядку, мем? — запитав він з американським акцентом, легенько плескаючи ЇЇ по щоці. — Мем?

Засичала розлючена хмара пари, і потяг зі скреготом зупинився. Чимала тягова сила зникла, і моє тіло хитнуло в один бік, тоді в другий. Над головою люто дзеленчала коридорна люстра. Від цього звуку мій пульс прискорився попри те, що все навколо зненацька спинилося.

Томас опустився на коліна поряд зі мною, зосереджено дивлячись на загиблого і водночас підгримуючи мене рукою в рукавичці, а відтак прошепотів:

— Будь пильна, Водсворт. Той, хто це скоїв, напевно, зараз із нами в цьому коридорі й стежить за кожним нашим рухом.

Змій, крилатий змій та дракон, близько 1600 р.

РОЗДІЛ 4

ЗЛОВІСНА ЗНАХІДКА

СХІДНИЙ ЕКСПРЕС

РУМУНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Я теж про це подумала. Ми їдемо у потягу. Якщо лишень хтось не вистрибнув із вагона на ходу й не кинувся тікати в ліс, то він і досі перебуває серед нас. Вичікує. Насолоджується видовищем.

Я підвелась і роззирнулася навсебіч, зауважуючи кожне обличчя і зберігаючи в пам’яті на майбутнє. Тут були молоді й старі, вдягнені по-простому і пишно. Чоловіки й жінки. Мою увагу привернув юнак — приблизно наш однолітка, із чорним, як у мене, волоссям. Він явно не знав, де себе подіти, смикав за комірець візитки, а його очі металися між трупом та людьми, що його оточили.

Здавалося, юнак от-от зомліє. Його знервованість могла бути наслідком відчуття провини або страху. На якусь мить він перестав метушитися й зустрівся зі мною поглядом, його вологі очі свердлили мої. Було в цьому юнакові щось тривожне, від чого мій пульс знову прискорився. Можливо, він був знайомий із жертвою біля моїх ніг.

Моє серце врізалося у грудину тієї ж миті, коли провідник подав пронизливий гудок — сигнал усім повернутися до своїх купе. За ті кілька секунд, що

знадобилися мені на те, щоб заплющити очі й опанувати себе, знервований юнак зник. Я витріщилася на місце, де він стояв, перш ніж піти. Томас звівся на ноги, і його рука легенько торкнулась моєї.

Ми стояли над тілом мовчки, кожен занурений у власні неспокійні думки, вбираючи картину перед нами. Я зиркнула на жертву, і в животі в мене все перевернулося.

— Він помер іще до того, як ми відчинили двері, — мовив Томас. — Хоч скільки зашивай, та його серце не стане від цього цілим.

Я знала, що Томасові слова були правдою, проте могла заприсягтися, що очі жертви тріпотіли. Я глибоко вдихнула, щоб прочистити розум. Ізнову пригадала газетну статтю.

— Убивство у Брашові скоєне в той самий спосіб, — сказала я. — Дуже сумніваюся, що це два окремі злочини. Можливо, Брашовський убивця їхав до іншого міста, але йому трапилася надто дражлива нагода, щоб її проігнорувати.

Але навіщо вбивати цього чоловіка? Чи він був ціллю ще до посадки в потяг?

Томас не зводив із присутніх оцінювального рішучого погляду.

Тепер, коли коридор поступово порожнів, я мала змогу оглянути загиблого у пошуках доказів. Благала себе розгледіти правду перед нами і не піддатися черговій фантазії про труп, що повертається до життя. Судячи зі зовнішнього вигляду, жертві не могло бути більш як двадцять років. Яка безглузда втрата. Загиблий був гарно вбраний: черевики начищені, костюм акуратно випрасуваний. Його світло-русяве волосся охайно зачесане на один бік і стильно, бездоганно укладене із застосуванням помади.

Неподалік лежав ціпок, набалдашник якого у формі зміїної голови, прикрашений коштовним камінням, невидющими очима дивився на пасажирів, які ще залишалися й витріщалися на колишнього власника ціпка. А ціпок був дивовижний І знайомий. Моє серце загупало, коли я перевела погляд на обличчя мертвого. Я впала на стіну, глибоко дихаючи. У початковому хаосі не звернула уваги, але це був той самий чоловік, щодо якого я помилилася напередодні. Це було не більш як десять-двадцять хвилин тому.

Було незбагненно, як він із живої людини, що йшла до курильні в іншому вагоні, перетворився на мерця під моїм купе. Особливо зважаючи на те, як він схожий на...

Я заплющила очі, але з пам’яті одразу виринули ще гірші образи, тож я поглянула на вхідну рану й зосередилася на крові, що остигала й запікалася.

— Водсворт? Що сталося?

Я приклала долоню до живота, зволікаючи.

— Смерть — це завжди непросто, але є щось... несказанно гірше, коли вона забирає молодих.

— Боятися слід не тільки смерті. Вбивство ще гірше. — Томас придивився до мого лиця, тоді поглянув на жертву, і його обличчя злагідніло. — Одрі Роуз...

Я хутко відвернулася, перш ніж він устиг дібрати слова.

— Поглянь, що зумієш тут виснувати, Кресвеле. А мені потрібна хвилька.

Томас вагався — так довго, що я збагнула: добирає подальші слова з надзвичайною обережністю. Я спробувала не напружитися.

— Ти в порядку?

Ми обоє знали, що Томас питає про мій стан, спричинений не так появою цього мерця, як недавніми подіями у моїй сім’ї. Будь-якої миті мене могло жбурнути в бездонну пітьму емоцій. Треба контролювати образи, що переслідували мене і вдень, і вночі. Я обернулася до нього, пильнуючи, щоб голос і вираз обличчя нічого не видали.

— Звісно. Просто збираюся з думками.

— Одрі Роуз, — тихо промовив хлопець, — тобі не конче...

— Я в порядку, Томасе, — відказала. — Мені лишень потрібно побути трохи в тиші.

Він стиснув губи, але прийняв моє небажання обговорювати тему далі. Я знову нахилилася оглянути рану, ігноруючи моторошну схожість загиблого з моїм братом. Треба віднайти свій баланс. Відшукати двері, що вели до моїх емоцій, і замкнути наглухо до кінця огляду. А тоді можна буде зачинитися в себе й наплакатися.

Коли я трохи розстібнула сорочку жертви, щоб ретельніше оглянути кілок, хтось із присутніх хапнув ротом повітря. Пошана до мертвого вочевидь була важливішою за пошук доказів, але мене це геть не обходило. Цей юнак заслуговував на ліпше. Я не зважала на людей, які ще лишалися в коридорі, й уявила, наче я зараз сама у дядьковій лабораторії, оточена банками, заповненими зразками тканин, від яких розходиться запах формальдегіду. Навіть у моїй уяві зразки тварин позирали на мене своїми молочними мертвими очима, засуджуючи кожен мій рух.

Я зігнула й розігнула пальці. «Зосередься».

Зблизька рана на грудях жертви мала ще жахливіший вигляд. Фрагменти дерева відкололися, створюючи враження куща ожини з його колючим стовбуром. Крон навколо кілка спеклася й була майже нормою. Також я зауважила дві темно багряні цівки, що витекли з рота. Воно й не дивно: така рана напевно спричинила значну внутрішню кровотечу

Якби серце юнака не проштрикнули, він би вочевидь захлинувся власною рідиною життя Це особливо мерзенна смерть.

Від тіла здіймався гострий аромат, який не мав нічого спільного з металевим запахом крові. Я схилилася над тілом, намагаючись знайти джерело штину, а Томас тим часом оглядав пасажирів, які ще не розійшлися й оточували нас. Знання, що хлопець може зібрати зачіпки з живих, як я здобувала інформацію від мертвих, заспокоювало мене.

З-поміж кутиків рота загиблого щось випиналося, і це привернуло мою увагу. Заради Англії, я сподівалася, що мій розум цього не вигадав. І мало не впала на тіло, схиляючись дедалі нижче, щоб роздивитися. У рот майже напевно було засунуто щось об’ємне й білясте. На вигляд воно було органічного походження, можливо, якийсь корінь. Якщо мені лишень вдасться залізти всередину...

— Леді й джентльмени! — провідник склав руки рупором навколо рота, бо гукав із дальнього кінця коридору. Акцент вказував на те, що він француз. І не дивно, адже виїхали ми з Парижа. — Прошу повернутися до своїх купе. Членам королівської гвардії необхідно звільнити простір від... джерела забруднення.

Він нервово зиркнув на чоловіка в однострої поруч із собою, який дивився на юрбу, доки вона не розійшлася по своїх купе, розчинилася, наче тіні у пітьмі.

З вигляду гвардійцеві було років із двадцять п’ять. Його прилизане волосся було чорніше за беззоряну ніч. Лице худе, гостре, з вираженими рисами. Хоча молодик залишався незворушним, у ньому нуртувала напруга; він був як натягнутий лук, готовий вистрелити й убити. Я помітила тверді м’язи в нього під одягом та мозолі на руках, не прикритих рукавичками, коли він підняв їх і жестом показав, щоб ми пішли. Він був зброєю, вигостреною Румунським королівством, готовою оголитися проти будь-якого гаданого ворога.

Томас нахилився так близько, що його дихання залоскотало шкіру в мене на шиї.

— А він, бачу, небагатослівний. Либонь, усіх лякає довжина його... клинка.

— Томасе! — прошипіла я, обурена хлопцевою непристойністю.

Він указав пальцем на завеликий меч, що висів при стегні молодика, — його лице виражало веселість. Он воно що. Я зашарілася, а Томас заклацав язиком.

— І ти ще кажеш, що це в мене брудні думки! Який шкандаль, Водсворт. Про що ти подумала?

Гвардієць суворо поглянув на Томаса, його очі на мить розширилися, а тоді обличчя знову стало незворушним.

Я переводила погляд з одного на другого, поки вони оцінювали одне одного — двоє вовків-альфа-самців, що кружляють і кусають одне одного, змагаючись за домінування над новою зграєю. Зрештою гвардієць легенько схилив голову. Його голос був глибокий і гуркотів неначе паровий двигун.

— Прошу повернутися до купе, Attend.

Томас застиг. Цього слова я ще не знала, адже лишень нещодавно почала вивчати румунську, тож не мала уявлення, як саме до нього звернувся гвардієць. Може, це щось просте на кшталт «сер» чи «пихатий бовдур».

Хай там як його обізвали, мій друг ненадовго закляк від здивування. Схрестив руки на грудях, коли гвардієць ступив уперед.

— Гадаю, ми залишимось і обстежимо тіло. Ми вельми вправно добуваємо секрети з мерців. Бажаєте переконатися?

Гвардієць ліниво ковзнув поглядом по мені, без сумніву, думаючи, що юна дівчина в гарній сукні — це повна протилежність корисності. Принаймні коли йшлося про науку чи діяльність детектива-аматора.

— У цьому немає потреби. Можете йти.

Томас випростався на весь свій приголомшливий зріст і поглянув на молодика зверху, не оминувши увагою намір гвардійця, з яким той оглядав мене. Коли він ставав у цю позу, з його вуст ніколи не злітало нічого доброго. Я зважилася на непристойність і взяла Томаса за руку. Гвардієць скривився, та мені насправді було байдуже. Ми вже не в Лондоні й не оточені людьми, здатними посприяти і витягти нас із біди, якщо Томас роздратує не ту людину своїм звичним шармом. А загриміти до якогось затхлого румунського підземелля ніяк не входило до найбажаніших планів у моєму житті. Я бачила гнітючі нутрощі «Бедлама» — жахливої божевільні в Лондоні, ім’я якої стало синонімом хаосу, — і дуже добре могла уявити, що можна уздріти тут. Я прагнула досліджувати трупи, а не різні види щурів у якійсь забутій підземній клітці. Чи павуків. Від самої думки про це мороз пробіг поза спиною. Краще вже зустрітися з жахіттями, що мене переслідують, ніж опинитися у пастці з павуками в якомусь малому темному приміщенні.

— Ходімо, Кресвеле.

Юнаки повитріщалися один на одного ще мить, їхні непохитні пози вказували на мовчазне протистояння. Від вигляду цієї комедії хотілося пустити очі під лоба. Я ніколи не розуміла потреби чоловіків у тому, щоб змагатися за дрібні клаптики землі, зводити там замок і володарювати в ньому. Усе це величання через кожен дюйм простору, певно, страшенно виснажує.

Зрештою, Томас заспокоївся.

— Гаразд. — Тоді примружився до гвардійця. — Як тебе звати?

Той вишкірився лихою посмішкою.

— Данешті.

— А, Данешті. Це все пояснює, хіба ні?

Томас розвернувся на підборах і зник усередині власного купе, залишаючи мене наодинці з думками не тільки про тіло під дверима мого купе, а й про чудернацьку ауру, що оповила нас, відколи ми опинилися в Румунії. Ким був той грізний молодий гвардієць і чому його ім’я так роздратувало Томаса? Ще двоє королівських гвардійців стали обабіч Данешті, який вочевидь був головним і тепер вигукував накази румунською, точними рухами вказуючи на тіло.

Я сприйняла це за сигнал до відходу. Зачинивши за собою двері купе, завмерла на місці. Місіс Гарві лежала, а її груди здіймалися і опускалися в сталому ритмі, що вказувало на глибокий сон. Та налякало мене аж ніяк не її положення — на моєму сидінні лежав зім’ятий аркуш пергаменту. Може, мені час від часу і ввижаються химери, проте я була певна: перш

ніж ми виявили тіло ззовні, жодного пергаменту не було.

Мороз пробіг мені поза шкірою Я роззирнулася по купе, але тут не було нікого, крім моєї супутниці, яка зараз спала. Не даючи страху оволодіти мною, я підійшла до папірця Й розправила його На ньому було зображення дракона, що обвивав хвостом власну товсту шию. Вигин його спини утворював хрест. Мені навіть луска привиділась.

Можливо, дракона намалював Томас, але я помітила б це, чи не так?

Упавши на сидіння, я ламала над цим усім голову, бажаючи повернутися в часі до моменту, коли переймалася лишень через Томасове невпинне постукування пальцями. Схоже, я ні в чому не могла бути впевнена. Почула, як у коридорі волочать тіло. Намагалася не думати, що гвардійці знищують можливі докази, тимчасом як шурхіт туфель убитого по килиму стихав удалині й зрештою зник. Залишалася ще одна таємниця: якщо не Томас намалював дракона, то як той, хто це зробив, проник до мого купе і зник, що ми з Томасом і не помітили?

Від цього мороз пробрав мене до кісток.

Замок Бран, Трансильванія, Румунія.

РОЗДІЛ 5

УРОКИ ПРО СТРИГОЇВ

ОКОЛИЦІ БРАШОВА

ТРАНСИЛЬВАНІЯ, РУМУНІЯ

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Кларенс, який ще часто називають гуркотуном через шум, що його він спричиняє своїм рухом, був зручним, як усякий екіпаж, що годинами трясеться й смикається на нерівній місцевості, підіймаючись на круті гори й пагорби дорогою Із Бухареста.

Зі страшенної нудьги я спостерігала за погойдуванням золотих китиць на тасьмі, якою було підв’язано темно-багряні занавіски. На тканині були вишиті золотисті дракони з елегантними змієподібними тілами. Місіс Гарві, яка упродовж приблизно останніх пів години була, на диво, при тямі, крекнула, коли ми підскочили, переїжджаючи особливо велике заглиблення в дорозі, й підтягла свою ковдру вище.

Мої брови здійнялися мало не до волосяної лінії, коли вона дістала фляжку з оздобленої хутром накидки і зробила глибокий ковток. Прозора рідина виплеснулась на неї, заповнивши крихітний простір гострим ароматом того, що могло бути лишень міцним алкоголем. Щоки місіс Гарві яскраво почервоніли, коли вона торкнулася пролитої рідини, а відтак простягнула гравіровану фляжку мені. Я хитнула головою, не в змозі спіймати усмішки - кутики губ самі собою сіпнулися догори. Мені ця жінка вельми подобалася.

— Це дорожній тонік. Від хитавиці, — пояснила вона. — Дуже помічний, коли маєш слабке здоров'я. І коли погода препогана.

Томас пирхнув, але я звернула увагу, як він перевірив грілку для ніг, яку місіс Гарві нещодавно змінила, щоб упевнитися, що грілка досі виділяє тепло: що вище ми піднімалися в гори, то рясніше сніжило, і наш екіпаж був дуже холодний.

— Місіс Гарві також уживає свій дорожній тонік, перш ніж іти спати. Іноді, коли я повертаюся ввечері з лабораторії доктора Водсворта, у передпокої чекає таця зі свіжим печивом, — сказав хлопець. — А вона не пригадує, звідки воно береться.

— Ой, цить, — лагідно промовила місіс Гарві. — Цей тонік мені прописали для мандрівки. Не розповідай напівправди, це негоже. Я завжди пам’ятаю, як готую печиво, і випиваю ковточок лише після цього. І я роблю печиво, бо дехто — неймовірний ласунчик. І хай він не намагається переконати вас у протилежному, міс Водсворт.

Я пирснула сміхом, а тим часом люб’язна старенька випила ще ковток «дорожнього тоніка» і зручніше вмостилася під щільними вовняними ковдрами, бо її повіки вже опускалися. Це пояснювало її вражаючу здатність проспати майже всю подорож. Місіс Гарві прекрасно поладнала б із моєю тіткою Амелією. Та теж полюбляла хильнути спиртного перед сном.

Томас простяг ноги через прохід, насуваючись на моє сидіння, та цього разу він, схоже, не усвідомлював свого переступу. Був незвично тихим упродовж майже всієї поїздки Подорожі ніколи не давалися йому легко, а ця частина мандрівки було особливо немилосердною. Можливо слід і йому тихцем дати тоніка місіс Гарні. Це подарувало б трохи спокою нам обом до прибуття в академію.

Я розглядала Томаса, поки він зосередився на чомусь іншому. Його погляд був відсторонений юнак сидів поряд зі мною, та думки його витали деінде Мені й самій було доволі тяжко не думати про жертву з потяга. Чи чудернацький малюнок дракона. Я хотіла поговорити про це з Томасом, але не бажала робити цього в присутності нашої супровідниці. Останнє, що потрібно сердешній місіс Гарві, — це ще одне джерело переляку. Коли згодом екіпаж зупинився, щоб коні перепочили, а ми нашвидкуруч пообідали, вона заледве щось з’їла й сахалася кожнісінького звуку з кухні заїзду, де кипіла робота.

Томас витріщався на ліс і сніг, що падав за вікном. Мені теж хотілося визирнути у вікно, подивитися на велетенські дерева, однак я боялася образів, що їх міг породити мій стривожений розум. Звірів, що стрибають у підліску, відсічених голів, наштрикнутих на палі. Чи інших страхітливих мар та ілюзій.

— Тобі зле?

Хлопець перевів увагу на мене.

— Це так ти намагаєшся сказати, що я не виглядаю як сама досконалість? — Я мимоволі опустила погляд на його візитку. Темно-синя як ніч барва візитки та жилета, що був їй до пари, чудово врівноважувала темні риси обличчя, хоча я підозрювала, що Томас і сам це добре знав. І те, як його власні очі затрималися на моїх устах, підтверджувало думку.

— Ти просто якийсь не такий, от і все.

Я не стала звертати його увагу на те, що в нашому винайнятому «гуркотуні» мороз, і що йому, якщо він не зненамагає від гарячки, варто було б одягти пальто замість укриватися ним. Відмахнувшись від цього спостереження, я стенула плечима й заходилася далі ігнорувати Томаса. Він посунувся вперед, відвівши погляд від місіс Гарві.

— А ти не помітила? — Він барабанив пальцями по стегну. Я могла заприсягтися, що він вистукує якусь епічну сагу азбукою Морзе, але не переривала його. — Я вже кілька днів не курив. І надлишок нервової енергії мені... докучає.

— Чом би тоді не спробувати поспати?

— Мені на думку спадає кілька цікавіших речей, якими ми могли б зайнятися замість сну, Водсворт. До Брашова ще довгенько їхати.

Я тяжко зітхнула.

— Їй-право, якби ти вигадав щось нове, замість повторюватися, то я поцілувала б тебе просто за стимуляцію розуму.

— Я мав на думці дещо геть інше. Дещо з міфів, легенд та інших важливих тем, що допоможе тобі дізнатися більше про Румунію. Це ти вирішила, що я казав про поцілунки. — Задоволено усміхаючись на весь рот, Томас відхилився на спинку свого сидіння і продовжив розглядати ліс, доки ми повільно котилися повз. — І це змушує замислитися, як часто ти сама про це думаєш.

— Ти розкрив мій секрет. Я постійно про це думаю. — Без найменшої тіні усмішки я насолоджувалася спантеличеним виразом, що грав на хлопцевому обличчі, поки він мовчки ламав голову над моєю щирістю. — Ти наче збирався сказати щось важливе. — Він кліпнув очима, наче я розмовляла незрозумілою мовою. —У це важко повірити, знаю.

— Як шляхетна особа, я збирався розповісти тобі про стригоїв. Та мені значно більше до вподоби розкривати твої таємниці. Ну ж бо, погляньмо, що в тебе на думці.

Томас дозволив собі оглянути мене з голови до п’ят, і, здавалося, зібрав тисячу подробиць. Його губи поволі вигнулися в усмішці.

— Судячи з того, як ти виструнчилася і злегка вдихнула, гадаю, що в цю мить ти щонайменше розмірковуєш про те, щоб поцілувати мене. Яка ж ти безсоромна, Водсворт. Що про це сказала б твоя побожна тітонька?

Я зосередила погляд на його обличчі, долаючи бажання зиркнути на його повні вуста.

— Розкажи мені про стри...гаїв. Що воно таке?

— Strigoi, — промовив Томас із бездоганним румунським акцентом, — або ж стригої — це живі мерці, що приймають подобу людей, яким ти довіряєш. Людей, яких радо запросиш у свій дім. Отоді вони й нападають. Зазвичай ідеться про родичів, які нещодавно відійшли. Нам складно відвернутися від тих, кого любимо, — стиха додав він, неначе знав, як глибоко можуть ранити ці слова.

Я спробувала, та не змогла не згадати, як засмикалися кінцівки моєї матері, коли крізь її тіло зазміївся електричний струм. Чи прийняла б я її після повернення з царства смерті, хоч як я боялася? Відповідь бентежила мене. Я не вірила, ніби існує межа, яку не переступиш, коли йдеться про тих, кого любиш. Норми моралі руйнуються, коли стикаються з душевним болем. Деякі тріщини всередині нас ніколи не вдасться полагодити.

— Має бути якесь пояснення, — сказала я. — Дуже сумніваюся, що Влад Дракула постав із могили. Живі мерці — це лишень готичні оповідки, які розказують, щоб налякати і розважити.

Томас зустрівся зі мною поглядом і не відводив його. Нам обом було відомо, що часом оповіді й реальність зіштовхувались— із руйнівними наслідками.

— Погоджуюся. А от деякі селяни, на жаль, ні. Коли помічають стригоя, уся сім’я — чи ті, хто зазнав від нього шкоди, — іде на могилу шкідливця, викопує його, вириває з нього зогниле серце і спалює тіло. О, — додав юнак, нахиляючись уперед. — Ледь не забув. Після того як такого «живого» мерця спалюють, його попіл випивають. Це єдиний спосіб упевнитися, що стригой не повернеться й не заволодіє іншим тілом.

— Це якось... занадто, — мовила я, скрививши носа.

Обличчям Томаса поволі розпливлася усмішка.

— Румуни не звикли до півмір, Водсворт. Хоч у війні, хоч у коханні.

Я аж кліпнула, зачувши щирість у його голосі. Та перш ніж устигла відповісти, візник свиснув коням і натягнув віжки, спиняючи екіпаж. Я випрямилася, а моє серце закалатало від думок про бродячі банди злодіїв та вбивць, що проносилися в голові.

— Що сталося? Чому ми зупинилися?

— Вочевидь я забув сказати, — Томас замовк і спокійно одягнув пальто, яке служило йому за додаткову ковдру, а тоді поправив мою грілку, — що ми пересідаємо у більш підхожий екіпаж.

— Що ти...

Іржання коней і дзеленчання дзвіночків перебило моє запитання. Томас визирнув у вікно разом зі мною; від наших подихів воно затуманилося. Юнак протер його рукавом пальта і спостерігав за моєю реакцією з легкою усмішкою на обличчі.

— Сюрприз, Одрі Роуз. Сподіваюся, приємний Я не був певен...

Обіч нас зупинилися розкішні сани на кінній тязі, забарвлені у кольори румунських писанок – блідо-червоний, вохряний і блакитний. Двійка великих білосніжних коней топталася на снігу; вони нюшили повітря, вдихаючи, а їхні видихи клубочилися маленькими хмарками перед ними. На головах коней були вінці з плюмажами із білого страусового пір'я, лишень трохи пониклими від негоди.

— Ти... ти це організував?

Томас перевів погляд із мене на сани, закусивши губу.

— Я сподівався, що тобі сподобається.

Я здійняла брову. Сподобається? Та це була сцена прямісінько з казки. Я була цілковито зачарована.

— Я в захваті.

Без зайвих роздумів я відчинила дверцята і взялася за простягнуту руку візника. На ковзкій металевій приступці послизнулася, але рівновагу таки втримала. Вітер дув лютий, та я заледве на це зважала. Візник розвернувся до екіпажа, а я, міцно притримуючи капелюха, захоплено дивилася на дивовижні сани перед собою. І коли вийшла з-під захисту «гуркотуна» в заметіль, візник на санях усміхнувся до мене.

Принаймні так мені здалося. Не було змоги сказати напевне, адже чоловік був закутаний аж по саме рум’яне лице, щоб вберегтися від суворої погоди. Він помахав Томасові, коли той підійшов до мене і у своїй оцінювальній манері стан розглядати і сани, й візника.

— Цей вид транспорту видасться мені не гіршим за інші. Особливо зважаючи на те, що завірюха, схоже, припиниться ще нескоро. Ми чудово проведемо час. Ну і вираз твого обличчя того вартував. — Я обернулася до нього зі сльозами вдячності на очах і побачила як юнака охопила паніка, коли я радісно, не соромлячись усміхнулася йому. Він просунув голову в екіпаж і плеснув у долоні. — Місіс Гарві. Прокидайтеся. Дозвольте допоможу вам спуститися.

Холодний вітер обрав саме цю мить, щоб пронизати собі шлях крізь ліс, засвистівши у гіллі дерев. Я сховала обличчя в хутряну підкладку зимової накидки. Ми були в самій гущавині лісу між двох ворожих гірських піків. І хоча сонце мало світити ще кілька годин, темрява вже стелилася довкола нас. Ця висота була така ж темпераментна, як і мій друг.

Допомагаючи нашій супровідниці зійти з екіпажа, Томас показав їй на наші грілки. Місіс Гарві скривилася від снігу і випила ще трохи тоніку.

Томас простежив за моїм поглядом, що пересувався від одного скрипучого дерева до іншого. Було дещо дивне в цьому лісі. Здавалося, наче він був живий, наче тут мешкав дух — ані добрий, ані лихий. Була тут стародавня аура, що шепотіла про війни й кровопролиття.

Ми перебували глибоко в серці володінь Влада Наштрикувана, і скидалося на те, що земля хотіла нас попередити: поважайте ці терени або пожніть наслідки.

Це, певно, була лишень гра світла, проте кілька листочків, що ще збереглися, мали барву засохлої крові. Я замислилася, чи тутешнє листя призвичаїлося до смаку крові, після того, як тут було погублено десятки тисяч життів. Над нами зловісно пугикнув птах, і я хапнула ротом холодного повітря

— Заспокойся, Водснорг. У лісу немає ікл

— Дякую, що нагадав, Кресвелс, — солодко проказала я. — І що б я без тебе робила.

Хлопець повернувся до мене з таким серйозним виглядом, якого я ще ніколи не бачила.

— Та жахливо за мною сумувала б, і сама це знаєш. Як і я сумував би за тобою, якби ми розлучилися — так сильно, що й уявити не здатен.

Візник жестом попросив нас сідати, і Томас повів місіс Гарві, узявши її під руку. Я ж на мить загаялася, відчуваючи, як стугонить серце. Томас висловлював свої зізнання так прямолінійно, що це мене щоразу приголомшувало.

Даючи собі хвилю, щоб серце вгамувалося, я погладила м’яку немов оксамит морду ближнього коня, перш ніж залазити у сани. Вони не мали даху, як екіпаж, але в цьому малому просторі виявилося більше хутряних покривал, ніж я будь-коли бачила. Може, в нас і не було покриву над головою, але ми навряд чи замерзли б, маючи стільки шкур, щоб у них загорнутися. Місіс Гарві непевно сіла у сани і присунулася до однієї з боковий, лишаючи решту сидіння для нас із Томасом, і заходилася розкладати наші грілки для ніг.

Моє тіло напружилося, коли я усвідомила, як близько ми з ним сидітимемо. Я сподівалася, що ректор академії не вийде нас зустрічати; якщо побачать, як я тулюся до Томаса, то це матиме непристойний вигляд, навіть із супровідницею під боком. А тоді, наче та сама думка промайнула в його зіпсутій голові, юнак лукаво мені всміхнувся і піднявши край великої оздобленої хутром ковдри, поплескав по сидінню поряд із собою. Я зціпила зуби.

— Що? — спитав він, вдаючи невинність, коли я заходилася розкладати хутра навколо себе й демонстративно заповнила простір між нами додатковим шаром ковдр, наче зводила пухнастий мур. Місіс Гарві тим часом очікувано закуняла. Я замислилася, чи Томас, бува, не уклав із нею якоїсь угоди, щоб вона була присутня просто для годиться. — Я лишень поводжуся, як належить джентльмену, Водсворт. Нема потреби спопеляти мене поглядом.

— А я гадала, ти хочеш поводитися гоже заради мого батька.

Хлопець поклав руку на серце.

— Ти мене раниш. Хіба твій батько не розізлиться, якщо я дам тобі замерзнути? Науково доведено, що тілесне тепло — найкращий спосіб лишатися зігрітими. Є навіть дослідження, які стверджують, що найкращий спосіб уникнути гіпотермії — це повністю роздягнутися й притулитися одне до одного голою шкірою. Якщо ти зазнаєш переохолодження, я вдамся до кожного засобу в своєму арсеналі, щоб урятувати тебе. Це зробив би всякий порядний юний джентльмен. Як на мене, це страх як хоробро.

Мої зрадливі думки полинули до образу Томаса без одягу і викликали широку усмішку на його лиці, так наче юнакові були відомі мої скандальні думи.

— Можливо, мені варто написати татові й поцікавитися, що він думає про цю теорію.

Томас набурмосився й накинув ковдру на плечі: тепер він скидався на дикого царя звірів із якогось гомеричного епосу. Я зручно вмостилася на завеликому хутрі й вдихнула запах дубленої шкури, силкуючись не виблювали. На нас чекала не найпахучіша мандрівка, але принаймні ми прибудемо я академію ще до півночі. Я витримували й гірші аромати. коли досліджувала зогнилі тіла в дядька Навряд чи було важко витерпіти кілька грубих шкур протягом іще двох-трьох годин.

Дивно було про таке думати, та я чи не кожного ранку сумувала за легким запахом розкладання, змішаним із формаліном. Тож не могла дочекатися, коли прибуду на навчання і мене знову оточать наукові дослідження. Нове середовище могло зцілити мене від недуги, від якої знемагала. Принаймні я на це сподівалася. Не змогла б займатися криміналістикою, якби й далі боялася воскреслих трупів.

Я кинула погляд на всі сіруваті шкури і від раптового осяяння насупилася.

— Хіба не дивно мати стільки вовчих шкур?

Томас стенув плечима.

— Румуни не в захваті від великих вовків.

Перш ніж я встигла попросити його про пояснення, візник завантажив останні скрині на сани і сів на передку. Швидко проказав щось румунською, і Томас йому відповів. Тоді юнак знову відхилився до мене, і від його подиху в мене на шкірі виступили сироти. Від раптового збудження я затремтіла.

— Наступна зупинка — замок Бран. З усіма прекрасними негідниками, що там навчаються.

— Ми там невдовзі навчатимемося, — нагадала я.

Томас занурився у свою ковдру, погано приховуючи усмішку.

— Я знаю.

— Звідки ти так добре знаєш румунську? — поцікавилась я. — Не знала, що ти опанував іще щось, окрім сарказму.

— Моя мати була румункою, — пояснив хлопець. — І вона розповідала нам різні казки. Мову ми вивчили від народження.

Я насупилася.

— А чому ти не розповідав цього раніше?

— Я сповнений сюрпризів, Водсворт. — Томас витягнув ковдру через голову. — Тож у тебе попереду довгі роки розгадування цих утішних загадок. Коли є таємниця, то й іскра не гасне.

Ляснули віжки, і ми рушили в дорогу, ковзаючи по снігу, тимчасом як повз нас проносилися нові сніжинки. Морозний вітер кусав мені щоки, блискучими струмочками з очей текли сльози, а проте я не могла відвести погляду примружених очей від лісу, що прошмигав повз. Я могла заприсягтися, що час від часу щось невідступно бігло за нами краєм лісу, але ставало занадто темно, щоб стверджувати напевне.

Коли до мене долинуло низьке виття, то було складно визначити, вітер це чи зграя вовків, що переслідує свою наступну жертву. Можливо, убивця із плоті та крові й духи жертв Дракули — не єдині жахіття, яких варто остерігатися у цій країні.

Тим часом спливали морозні хвилини, темнішало небо. Ми підіймалися на круті схили гір і опускалися в менші долини. Зробили зупинку у Брашові, де — після запеклих дебатів щодо сумнівної доцільності прибуття в академію без супроводу — Томас допоміг місіс Гарві винайняти кімнату в таверні, й ми попрощалися з нею. Покинувши село, ми рушили до вершини найвищої гори, яку я будь-коли бачила. І коли за якийсь час ми її досягли, місяць уже остаточно зійшов. У його сяйві мені вдалося розгледіти бліді мури замку з вежами, що колись слугував домом Владу Цепешу. Чорний, як смола, ліс оточував його: природна твердиня навкруг гардині, зведеної людськими руками. Я замислилися, чи не в цьому лісі Влад добував деревину для кілкій, на які наштрикував своїх жертв.

Не переймаючись пристойністю, я прихилилася до Томаса, бо потребувала його тепла з кількох причин. Я над цим іще не задумувалась, але Брашов був розташований зовсім поруч із нашою академією. Хай хто вбив першу жертву, він обрав місце неподалік замка Дракули.

Я сподівалася, що це не стане місцем нових убивств.

— Схоже, хтось залишив нам світло, — Томас кивнув на два сяючі ліхтарі, які могли сповіщати, що цілком можливо перед нами брама до лігва Сатани.

— З вигляду... затишно.

Пропетлявши вузенькою стежкою, що вела від лісу через невеличку галявину, ми, дякувати небесам, нарешті зупинилися перед замком. Пальці місячного сяйва торкалися шпилів, зісковзували дахами й відкидали від саней із кіньми тіні моторошних форм. Цей замок був химерний, а я ж іще не встигла навіть увійти всередину.

Якусь коротку мить я прагнула сховатися під шкурами й повернутися до гарно захищеного й різнобарвного містечка, вогні якого мерехтіли, немов світлячки, в долині ген унизу.

Можливо, зворотна подорож до Англії з місіс Гарві — не така вже й кепська ідея. Я могла б поїхати в гості до кузини в провінцію. Проводити час за розмовами й вишиванням речей для наших весільних скринь — звучить не так і жахливо. До того ж Ліза вміла перетворити найрутиннішу роботу на грандіозну романтичну пригоду, і я так за нею сумувала. Туга за домом ударила мене прямісінько в живіт, і я заледве втрималася, щоб не зігнутися під болю. Це помилка. Я була не готова опинитися в цій академії, створеній для юнаків. Тіла на столах, операційні. Усе це — нагадування про справу, якої я не могла забути. Про справу, яка розбила моє серце на друзки.

— Ти всіх засліпиш, Водсворт. — Перш ніж відпустити мене, Томас ніжно стиснув мою руку. — Не можу дочекатися, щоб побачити, як ти всіх затьмариш. Навіть мене. Але будь лагідною зі мною. Вдавай, наче я чудовий.

Я притлумила нерви й усміхнулася.

— Монументальне завдання, та я спробую бути з тобою делікатною, Кресвеле.

Я з відновленою силою зійшла з саней і піднялася широкими кам’яними сходами, тимчасом як Томас заплатив візникові й жестом звелів подбати про наш багаж. Тримаючи спідниці над снігом, що ставав дедалі глибшим, я зачекала, коли до мене приєднається друг: не бажала переступати той похмурий поріг сама. Ми нарешті тут. Зіткнемося з моїми демонами разом.

По обидва боки масивних дубових дверей світили два ліхтарі, а на самих дверях був прикріплений велетенський дверний молоток. Складалося враження, ніби два зміїних тіла сплелися воєдино, утворивши літеру «С» і нагадуючи формою якесь грізне лице.

Томас незворушно всміхнувся, позираючи на молоток.

— Як привітно, чи не так?

— Це одна з найстрашніших речей, що їх я будь-коли бачила.

Коли я лишень підняла цю жахливу штукенцію двері зі стогоном відчинилися і перед нами постав довготелесий чоловік зі сріблястим волоссям, яке полотном спадало йому до комірця, та неприємною гримасою на обличчі. Позад нього палахкотів вогонь, що золотив краї його вузького лиця. На темній шкірі виблискував тоненький шар поту, проте чоловік не завдав собі клопоту змахнути його.

Я навіть не наважувалася уявити, що він робив перед цим.

— Двері замикаються за дві хвилини, — оголосив він із сильним румунським акцентом. Його верхня губа вигнулася, так наче він знав, що я боролася з настійним бажанням позадкувати. Я могла заприсягтися, що різці у чоловіка досить гострі, щоб прокусити плоть. — Раджу вам поквапитися всередину і стулити рота, перш ніж у нього залетить щось неприємне. У нас невеличка проблемка з кажанами.

РОЗДІЛ 6

ПРИЄМНИЙ, МОВ ЗОГНИЛИЙ ТРУП

АКАДЕМІЯ КРИМІНАЛІСТИКИ

ТА КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ

INSTITUTULUI NATIONAL DE CKIMINALISTICA

SI MEDICINA LEGALA

ЗАМОК БРАН

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Я стулила рот — радше через шок від такого грубого прийому, а не зі слухняності.

Який жахливо невихований чоловік! Він оглянув Томаса з тією самою зверхньою посмішкою, ніби приклеєною до лиця. Я відірвала від нього погляд, злякавшись, що закам’янію, якщо витріщатимуся надто довго. Він запросто міг бути нащадком міфічних Горгон, бо був чарівний точно, як Медуза. Тут я збагнула, що саме її мені й нагадував дверний молоток.

Увійшовши, ми мовчки чекали, поки чоловік підійшов до служниці й заходився давати їй якісь вказівки румунською. Мій друг переступав з ноги на ногу, але мовчав. Це було водночас і маленьке диво, і благословення.

Я роззирнулася навкруги. Ми стояли в напівкруглому вестибюлі, від якого ліворуч та праворуч відходило кілька темних коридорів. А просто попереду були невигадливі сходи: вони розділялися надвоє і вели на горішні та долішні поверхи. У велетенському каміні потріскували дрова, але навіть це не могло зупинити появи сирот на шкірі. Замок ніби зледенів у нашій присутності. Мені здалося, що я відчула подув арктичного повітря від кроков. За ділянки, яких не сягало світло від палахкотіння дров у каміні, чіплялася пітьма, важка та густа, неначе кошмар, від якого несила прокинутись.

Цікаво, а де вони тримали тіла, що їх ми мали досліджувати?

Чоловік підвів голову й зустрівся зі мною поглядом, так наче знову почув мої думки і хотів із мене покепкувати. Сподіваюся, крізь тріщини мого потьмянілого обладунку не було видно тривоги. Я тяжко зглитнула, а коли чоловік відвернувся, видихнула.

— Він викликає у мене вельми чудернацьке відчуття, — прошепотіла я.

Томас дозволив своїй увазі помандрувати до чоловіка і служниці, яка кивала в такт тому, що він казав.

— І ця зала не менш чарівна. Усі свічники у вигляді драконів. Поглянь, як із-поміж їхніх зубів виринає полум’я. Закладаюся, Влад сам їх замовив.

Запалені смолоскипи висіли по всьому вестибюлю на однаковій відстані один від одного. Темні дерев’яні балки на стелі нагадували мені почорнілі ясна. Я не могла позбутися відчуття, що цей замок любив поглинати свіжу кров не менш, ніж її колишній власник — проливати її. Це було жахливе місце для навчального закладу, а тим паче такого, де працювали з трупами. Крізь аромати вогкого каменю та парафіну пробилися запахи лимона й антисептика. Очисні матеріали для двох абсолютно різних цілей. Я зауважила, що підлога у вестибюлі мокра, мабуть, припустила я, через прибуття інших студентів у негоду.

Мою увагу привернув звук, що долинув від порожнистої стелі. Звук нагадував помах крил. У стіні мало не під самою стелею містилося аркове вікно, і павутиння на ньому було видно знизу. Кажанів я не бачила, однак уявила червоні очиці, що витріщалися на мене. Сподіваюся, мені вдасться уникнути цих істот, поки перебуватиму тут: я завжди боялася їхніх шкіряних крил та гострих зубів.

Служниця зробила реверанс і квапливо пішла крайнім коридором ліворуч.

— Ми не чекали на дружину. Можете зайняти кімнати на два поверхи вище ліворуч.

І чоловік махнув рукою, даючи зрозуміти, що зі мною закінчив. Через колір його волосся я спершу вважала, що він старий. Але тепер чітко бачила: його обличчя майже без зморщок і доволі молоде. Вочевидь йому не більше сорока років — одноліток мого батька.

— Студенти-криміналісти проживають у східному крилі. Інакше кажучи, студенти, які претендують на місце у нашій програмі з криміналістики, живуть по цей бік. Ходімо, — він махнув Томасові, — я сам туди йду. Проведу вас до покоїв. Свою жінку можете відвідувати тільки після закінчення занять.

У Томаса з’явився знайомий зневажливий блиск в очах, але це був не його бій. Я ступила невеликий крок уперед, щоб стати перед ним, і прочистила горло.

— Взагалі-то, ми обоє в програмі з криміналістики. І я не його дружина. Сер.

Неприємний чоловік ураз застиг, повільно крутнувся на підборах, підошви його взуття пронизливо зарипіли. Він примружив очі, так наче не вірив, що правильно мене розчув.

— Прошу?

— Мене звуть Одрі Роуз Водсворт. Як мені відомо, в академію надійшов рекомендаційний лист від мого дядька, доктора Джонатана Водсворта з Лондона. Я тривалий час навчалася під його керівництвом. Ми з містером Кресвелом обоє там були, коли Різник коїв свої вбивства, і сприяли моєму дядькові та Скотленд-Ярду з криміналістичною експертизою. Я певна, що ректор отримав листа, адже нам надійшла його відповідь.

— Он як.

Сказано це було таким тоном, що прозвучало не як запитання. Я вдала, що не помітила цього.

— Саме так.

На моїх очах байдужість витекла з його лиця, а на шиї запульсувала жилка. Хоча заняття жінок медициною та криміналістикою не було чимось не-чуваним, цей чоловік, певно, не був прогресивною людиною, і йому не подобалося, коли в цей хлопчачий клуб пробиралися вбрані у мереживо дівчата. Дівчата, які вочевидь не знали, що їхнє справжнє місце вдома, а не в медичній лабораторії. Яке зухвальство — припустити, що я тут лишень тому, що Томас мене привіз. Я сподівалася, що це не викладач. Навчатися у нього — це своєрідний різновид збочених тортур, яких я воліла б уникнути.

Я задерла підборіддя, не маючи наміру відводити погляд від чоловіка. Йому не залякати мене. Не після всього, що я пережила минулої осені з Джеком-Різником. Чоловік схвально підняв брову.

У мене склалося враження, що мало хто — хоч із чоловіків, хоч із жінок — бодай колись давав йому відсіч.

— Що ж, гаразд. Не думав, що ви справді приїдете. Вітаю вас у академії, міс Водсворт.

Він спробував усміхнутися, але це мало такий вигляд, ніби він проковтнув кажана.

— Ви говорили про претендування на місце в програмі? — мовила я, не переймаючись його кислою гримасою. — Нам видавалося, що нас уже прийняли.

— Так. Так. Який жаль для вас! Тут прагнуть навчатися сотні охочих, — чоловік і собі пихато задер підборіддя. — Але вступити вдається не всім. Щосезону ми організовуємо оцінювальний курс, щоб визначити, хто справді стане нашим студентом.

Томас аж позадкував.

— Наші місця не гарантовано?

— Аж ніяк, — усміхнувся на всі зуби чоловік. Воістину моторошне видовище. — Маєте чотири тижні, щоб показати себе. Наприкінці пробного періоду ми вирішимо, хто остаточно навчатиметься.

Мій шлунок стиснуло.

— А якщо всі студенти успішно пройдуть оцінювання, вони всі вступлять?

— Зараз ми маємо дев’ятьох претендентів. Пройдуть тільки двоє. Гаразд, тепер прошу за мною, міс Водсворт. Ваші покої на третьому поверсі вежі у східному крилі. Ви будете там сама. Хоча не зовсім. На тому поверсі ми тримаємо зайві трупи. Але вони не повинні вам дошкуляти... занадто.

Попри нові обставини, в яких ми з Томасом опинилися, я спромоглася видобути легеньку усмішку. Мерці — це книжки, що їх ми з дядьком любили читати. Я не боялася проводити там наодинці і групами, штудіюючи їх на предмет доказів чи зачіпок Себто... так було донедавна. Моя усмішка зів'яла, ти я не дала собі здригнутися. Я була налаштована контролювати емоції, а перебування поруч із трупами могло цілком мене зцілити.

— Вони будуть приємніші за декого.

На цих словах Томас показав непристойний жест за спиною чоловіка, і я ледве не вдавилася від раптового сміху. Чоловік миттю обернувся й витріщився на мого друга.

— Що ви сказали, містере Кресвел?

— Якщо ви прагнете знати, я сказав, що ви...

Я легенько хитнула головою, сподіваючись, що дала Томасові зрозуміти, чому йому треба стулити пельку. Останнє, що нам було потрібно, — це ще більше налаштувати цього чоловіка проти себе.

— Перепрошую, сер. Я запитав...

— Звертайтеся до мене «ректоре Молдавану» або вас відішлють назад до високородної вигрібної ями, з якої ви обоє вилізли. Сумніваюся, що бодай хтось із вас успішно пройде цей курс. У нас є претенденти, які навчаються місяцями, проте їх однаково не приймають. Скажіть мені... якщо ви такі вправні в тому, що робите, то де Джек-Різник, гм? Чому ви не в Лондоні і не полюєте на нього? А може, ви його злякалися, чи втекли, коли стало надто складно?

Ректор зачекав одну мить, та я сумнівалася, що він справді чекає на відповідь від когось із нас. Він похитав головою, і його обличчя здалося ще більш худим і змарнілим, ніж досі.

— Ваш дядько — мудрий чоловік. І мені здається підозрілим, що він не розкрив тих злочинів. Невже доктор Джонатан Водсворт здався?

Мої нутрощі пронизала скалка паніки, проштрикнула кожен орган, намагаючись утекти, коли я зустрілася з Томасовим переляканим поглядом. Ми так і не розкрили моєму дядькові справжню особу Різника, однак я знала, що він підозрював, хто то був.

Томас стиснув руки, які тримав по швах, у кулаки, але свій проблемний рот тримав на замку. Він усвідомив, що за непослух — хоч мій власний, хоч його — покарають мене. За інших умов я, можливо, і вразилася б: це вперше на моїй пам’яті юнак стримував себе.

— Я був певен, що ви не матимете відповіді. А тепер — за мною. Ваш багаж чекає у ваших покоях. Вечеря вже скінчилася. На сніданок ви прийдете вчасно, точно зі сходом сонця, інакше й без нього залишитесь. — І ректор Молдавану попрямував до широкого коридору у східному крилі, а тоді раптом зупинився. Не озираючись, сказав: — Вітаю в Institutului National de Criminalistica si Medicina Legala. Наразі.

На кілька секунд я заклякла на місці, серце шалено калатало. Нечувано, що цей огидний чоловік — наш ректор. Його кроки відлунювали в порожній кімнаті — дзвони Судного дня сповіщали, що час жаху настав. Глибоко вдихнувши, Томас зустрівся зі мною поглядом. Це будуть дуже довгі та нестерпні чотири тижні.

Покинувши Томаса на його поверсі, я рушила вгору сходами, розташованими в кінці довгого і широкого коридору, на який указав ректор. Сходинки були з темного дерева, а стіни — понуро білі, без багряних гобеленів, що їх ми проминали у долішніх коридорах. Тіні неоковирно розтягувалися у світлі нерівно мірно розміщених бра і пульсували з кожним моїм рухом. Це нагадувало мені блукання безлюдними коридорами «Бедламу».

Я проігнорувала страх, що здійнявся в грудях при згадуванні в’язнів тієї божевільні та підступ носи, з якою вони витріщалися з-за іржавих ґрат. Цей замок, як і той заклад, нагадував мені живий організм — зі свідомістю, проте без чуття добра і зла. Може, мені просто бракує теплої ванни і здорового нічного сну?

Камінь і дерево не тотожні плоті й кісткам.

Молдавану сказав, що мої покої — за першими дверима праворуч, а тоді подався Бог його зна куди. Можливо, спати догори ногами серед кроков із рештою свого роду. Либонь, я це пробурмотіла, бо ректор крутнувся на підборах і витріщився на мене. Вражаючий початок.

Я опинилася на маленькому майданчику, на який виходили мої покої та ще одні двері за кілька метрів попереду, а далі знову сходи нагору. У тому кінці коридору не горів жоден смолоскип, і пітьма була гнітючою. Я стояла, завмерши на місці, переконана, що тіні дивилися на мене так само пильно, як я дивилася на них.

Повітря, яке я видихала, з’являлося швидкими білими хмарками. Я припустила, що тутешній холод почасти зумовлений тим, що замок стоїть високо в горах, а почасти тим, що тут зберігали тіла.

Можливо, саме це й вабило мене у темряві. На мить я заплющила очі, й мене оточили образи мерців, напіврозкладених тіл, що підводилися зі столів для розтинів. Незалежно від моєї статі, якщо хтось із одногрупників запідозрить, що я боюся трупів, то стану посміховиськом в академії.

Не переймаючись тим дужче, я штовхнула двері до своїх покоїв і окинула поглядом простір всередині. На перший погляд здалося, що кімната слугує як вітальня чи салон. Як і в інших частинах замку, стіни були білі, облямовані брунатно-чорним деревом. Я була вражена, наскільки темним усе видавалося попри бліді стіни й вогонь, що палахкотів у каміні.

Книжкові шафи стояли під найменшою стіною, а ліворуч був вхід, либонь, до спальні. Я хутко перетнула вітальню з парчевою канапою, і оглянула другу кімнату, яка й справді виявилася спальнею — затишною і вмебльованою для потреб старанної науковицІ. Тут були невеличкий секретер і стілець, який до нього пасував, мініатюрний гардероб, ліжко, тумбочка та скриня — усе виготовлене з темного дуба, мабуть, із навколишнього лісу.

У моїх думках промайнув образ тіл, проштрикнутих чорними кілками, перш ніж я встигла відігнати його. Сподіваюся, жоден із тих шматків дерева не використали в замку повторно. Подумалося, чи не взяв той, хто наштрикнув чоловіка в містечку, кілок звідси.

Від роздумів про жертву в потягу відмахнулася: нічим зарадити не могла, хоч би як сильно цього прагнула. Побіжно зиркнувши на другі двері — без сумніву, то була вбиральня, що, за словами ректора Молдавану, також входила до складу моїх покоїв, — я перевела увагу назад на вітальню. Помітила маленьке віконце, розташоване попід відкритими балками. Кортіло дістатися вікна й позирнути на зимовий світ, що лежав по той бік і не знав про мою скруту.

Не могла дочекатися, щоб нарешті позлити по теплу воду для купелі, аби вмитися після довгої дороги, та спершу належало знайти спосіб поспілкуватися з Томасом. Мені досі не трапилася нагода показати йому малюнок дракона, який я знайшла; і якщо я не обговорю цього з ним, то скоро здурію До того ж мене неабияк цікавила Томасова дивна реакція на ім’я Данешті, тож хотіла розпитати його про це.

Я торкнулася пергаменту у власній в кишені, переконуючись, що він дійсно існує, що це не плід моєї уяви. Мене лякало, що він може бути пов’язаний з убивством у потягу, тому намагалася не думати, що приховує той факт, що пергамент залишили в моєму купе. Хтось заходив до нього без мого відома.

Я стала перед каміном, дозволяючи його теплу огорнути мої кістки, поки обмірковувала план. Коли ми прибули до замку, Молдавану нічого не згадував про відбій на ніч. Чи що мені не дозволено блукати коридорами. Буде ще той скандал, якщо мене викриють, але я могла прокрастися до покоїв Томаса...

Десь у покоях рипнули мостини, і моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Уява малювала образи убивць, що скрадалися вагонами потяга й лишали загадкові повідомлення з малюнками драконів. Він тут. Він вистежив нас до замку і тепер проштрикне кілком мене. Яка ж я дурепа, що не розповіла Томасові все, поки місіс Гарві спала. «Дихай», — звеліла я собі. Мені була потрібна зброя. По той бік кімнати стояв канделябр, але він був надто далеко, щоб до нього дістатися, не потрапивши на очі тому, хто міг чигати на мене у спальні чи у вбиральні.

Не бажаючи наближатися до них без зброї, я схопила з полиці здоровезну книжку, готова огріти нею невідомого по голові. Все, що могла, — це вибити з нього всю тяму чи оглушити. Обвела поглядом вітальню. Порожньо. Цілком і повністю чисто, жодної живої душі, у чому я вже переконалася. Квапливий огляд спальні дав такий самий результат. Вбиральню, вочевидь замалу, щоб у ній могла причаїтися якась реальна загроза, перевіряти не стала. Я зітхнула й поставила книгу назад на полицю. Їй-право, зима буде жахливою.

А от за камін, який трохи послаблював мої натягнуті, мов струни, нерви, була щиро вдячна. Навіть у такому тісному просторі тепло дарувало відчуття, наче перебуваю на тропічному острові, а не опинилася самотня в цій вежі холодного замку, де вчуваються речі, не такі вже й страшні, якщо порівняти з моєю власною уявою.

Я розтерла по колу ділянку посередині між надбрівними дугами. Спогади про останні миті життя Джека-Різника в тій Богом забутій лабораторії, коли він увімкнув рубильник... Тут я себе спинила. Скорбота мала випустити мене зі своїх упертих обіймів. Не годилося робити з собою таке ніч за ніччю. Джек-Різник ніколи не повернеться. Його експериментам кінець. І йому кінець.

Те саме стосується і цього замку. Дракула сьогодні не живе.

— Як усе важко, трясця, — лайнулась я, гепаючись на канапу. Була певна, що я тут сама, та раптом почула, як хтось за зачиненими дверима намагається придушити сміх. Із розпашілими умить щоками я схопила великий канделябр і поспішила до ледь освітленої вбиральні. — Агов? Хто тут? Вимагаю: негайно покажіться.

— Imi pare rau, domnișoară⁶. — Молода служниця, вибачаючись, рвучко випросталася поряд із ванною, а її ганчірка шубовснула у відро. На мене дивилася пара сірих очей. Дівчина була вбрана у білясту селянську сорочку, заправлену в клаптикову спідницю з вишитим фартухом. — Я не мала наміру підслуховувати. Мене звати Іліана.

У неї був м’який привабливий акцент — легкий відтінок літа, що шепотів у безпросвітній зимовій пітьмі. Чорне волосся заплетене і скручене кільцем під її чепцем служниці, а фартух вимазаний сажею, либонь, від каміна, який вона розтоплювала до мого прибуття. Я полегшено видихнула.

— Прошу, не треба називати мене «міс». Одрі Роуз чи просто Одрі цілком достатньо. — Я роззирнулася щойно прибраною вбиральнею. Язики полум’я відбивалися на кожній темній поверхні й нагадували мені пролиту кров, осяяну місяцем. Як-от біологічні рідини, що текли з жертв подвійного вбивства Джека-Різника. Я зглитнула, відганяючи цей образ. Замок розбурхував і без того жахливий спогад. — Тобі доручили працювати в цій вежі?

Шкіра Іліани заграла барвою, коли вона кивнула: це було помітно навіть під шарами сажі та бруду.

— Так, domnișoară.... Одрі Роуз.

— У тебе чудова англійська, — я була щиро вражена. — А я сподіваюся підтягнути румунську, доки я тут. Де ти вивчила мову?

Я стулила рота, щойно про це запитала: творити про таке було страшенною грубістю. Іліана ж просто всміхнулася.

— Сім’я моєї матері передала її всім своїм дітям.

Це було дивно для бідної сім’ї із Брашова, але я не стала на цьому зупинятися. Не хотілося вкотре ображати нового потенційного друга. Піймала себе на тому, що торсаю ґудзики на своїх рукавичках, і припинила. Іліана підняла відро до свого широкого стегна і кивнула на двері.

— Якщо я не розпалю вогонь у кімнатах хлопців, мені буде непереливки, dom... Одрі Роуз.

— Авжеж, — мовила я, заламуючи руки. Я й не уявляла, як мені самотньо без Лізи та як сильно я потребувала дівочого товариства. — Дякую за прибирання. Якщо залишиш якісь засоби для миття, я можу допомогти.

— О, ні. Ректор Молдавану цього не схвалить. Я маю прибирати в кімнатах, коли вони порожні. Я не чекала на твій прихід іще кілька хвилин. — На моєму лиці, певно, відбилося розчарування. Вираз обличчя Іліани пом’якшав. — Якщо бажаєш, я можу приносити сніданок до твоїх покоїв. Я це роблю для іншої дівчини тут.

— Зараз тут зимує ще одна дівчина?

Іліана повільно кивнула, і її усмішка стала такою ж широкою, як моя.

— Da, domnișoară⁷. Вона вихованка ректора. Хочеш із нею зустрітися?

— Було б чудово, — відповіла я. — Я буду дуже рада.

— Тобі допомогти перевдягнутися до сну?

Я кивнула, й Іліана заходилася розв'язувати мій корсет. Залишившись у спідній сорочці , я подякувала.

— Далі я вже сама.

Іліана штовхнула двері стегном і побажала добраніч румунською:

— Noapte buna.

Я знову поглянула на вбиральню й усвідомила що Іліана наповнила ванну гарячою водою. Пара лозою вилася догори, манячи мене. Я закусила губу, замислившись про теплу купіль. Припустила, що вдиратися у Томасові покої о такій пізній порі непристойно, і не хотіла зруйнувати власну публічну репутацію через нетерплячку. Та й малюнок дракона нікуди не подінеться до ранку...

Я скинула спіднє й відчула як тепло води та дружби проникає до моїх втомлених кісток.

Можливо, наступні кілька тижнів не будуть такими жахливими, як я гадала.

РОЗДІЛ 7

КАЗКИ

ПОКОЇ У ВЕЖІ

САМЕRЕ DIN TURN

ЗАМОК БРАН

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Імла здійнялася з дерев навколо замку й опустилася на гори, як туман на лондонські провулки, а тим часом я сиділа на канапі й силкувалась не вовтузитися.

Іліана казала, що повернеться на сніданок, але сонце майже зійшло, а її й досі не було. Хтозна, може, її затримали в іншій частині замку. Я тупнула ногою. Ректор Молдавану не пустить мене до їдальні, якщо спізнюся. Висловлюючи незгоду з моїм чеканням, забурчав живіт. Гаразд, дам Іліані ще дві хвилини, а тоді вже спущуся до їдальні. їсти мені потрібно, бо як інакше витримати наступні кілька тижнів і не відбитися глузду?

Я перейшла у спальню і зайнялася особистими речами, що їх привезла із собою, — зокрема, світлиною батька й матері, зробленою дуже давно. Я поставила світлину на тумбочку й почулася не такою самотньою в цьому дивному місці.

Щойно сонце позолотило гори за вікном моїх покоїв у вежі, у двері жваво постукали. Хвала небесам. Я хутко повернулася в сусідню кімнату й розгладила блідо-зелені спідниці. Приглушені голоси стихли, тільки-но я відчинила двері.

Іліана, тримаючи в руках накриту тацю, усміхнулася дівчині поряд із собою.

— Це міс Анастасія. Вона...

— Вихованка ректора Молдавану, або, як я полюбляю називати його, найнеприємнішої особи в історії Румунії. — Вона змахнула рукою і ввійшла до покоїв. Її акцент злегка відрізнявся від Іліаниного, але його сутність була такою ж. — Щиро кажучи, не такий він уже й поганий. Він просто... як це сказати...

— З химерами? — підказала я. Анастасія засміялася, але нічого не сказала.

Іліана усміхнулася.

— Поставлю це тут, — промовила вона.

Я пройшла за нею до малої канапи і столика, тимчасом як Анастасія роздивлялася книжкові полиці. Вона мала просте, але гарненьке личко, волосся кольору пшениці та ясні блакитні очі. Вона точно знала, як користуватися своїми перевагами собі на користь, особливо коли демонструвала заразливу усмішку.

— Ти шукаєш щось конкретне? — запитала я, помітивши, як методично вона оглядає корінці.

— Я така рада, що ти тут. У хлопців... Fără maniere⁸. — Вона знизала плечима, зауваживши збентеження, яке вочевидь проступило в мене на обличчі. — Більшість із них не надто приємні чи ввічливі. Можливо, це від нестачі кисню. Чи жінок. Найбільше розчаровують брати-італійці. Весь час зариті носами у свої книжки. І навіть не глянуть у мій бік! Навіть коли я виставляю напоказ свої найцінніші принади.

Анастасія схопила з полиці книжку, притисла її, розгорнуту, до обличчя й почала хихочучи походжати кімнатою, ніби демонструє принади, тільки перебільшено. Іліана відвела погляд, широко усміхаючись.

— Я сподівалася убити час за готичним романом, доки ти на заняттях, — мовила Анастасія, відкидаючи книжку. — Але дядечко Молдавану, звісно ж, не тримає тут таких фривольних речей. А ти часом не привезла з собою якихось готичних романів?

Я похитала головою, а тоді запитала:

— Ти також відвідуватимеш заняття?

— Звісно, ні. Дядечко вважає, що це не гоже для дівчини мого становища. — Анастасія закотила очі й, надувшись, плюхнулася на канапу. — Але мені байдуже. На деякі заняття я приходитиму, лишень щоб подратувати його. Він не може перебувати в кількох місцях одночасно.

— Уже всі приїхали?

— Усі, хто походить із важливих родин, гадаю. Цього разу зібралася невелика група. Кажуть, дядечко ... жадає sange,

— А чому всі думають, що він жадає крові? — спитала я.

Тут Іліана зняла кришку з таці й прикипіла поглядом до пирогів із м’ясом. Я чемно відкусила солоний, наповнений м’ясом шматочок пирога, а тоді ледве стрималася, щоб не проковтнути його цілком. Хай із чого зроблені, пироги були смачні.

— Такі чутки я чула в замку, нудьгуючи до пів-смерті, — пояснила Анастасія. — Наразі всі у цьому

навчальному курсі або зі знаті, або селяни з імовірними зв’язками зі знаттю. Бастарди. Ніхто не знає, з якої причини тут усі ці аристократи, якщо взагалі є причина. Про братів-італійців не питай. Вони ні з ким не спілкуються, крім один одного. Не маю уявлення, що в них за історія.

Анастасія закинула шматочок пирога до рота і задоволено застогнала.

— Дехто гадає, що це частина вашого іспиту, — вела вона далі. — Дядечко полюбляє ігри та інтригу. Він вважає, що знаходження спільних ознак, які можуть стати в пригоді під час вистежування убивць, — це навичка, якою має володіти кожен студент-криміналіст. — Анастасія кинула на мене оцінювальний погляд. — Ти, безперечно, високородна. Яке твоє родинне ім’я?

— Водсворт. Мій батько...

— Не має жодного стосунку до Румунії?

Я кліпнула.

— Мені про це не відомо. Моя мати частково мала індійське походження, а батько англієць.

— Цікаво. Либонь, не всі походять із цих країв.

Анастасія відкусила ще шматок пирога.

— Чула, ти прибула опівночі з юнаком. Ви заручені?

Я ледь не вдавилася наступним шматком.

— Ми... друзі. І партнери в роботі.

Анастасія широко всміхнулася.

— Чула, він іще той красень. Можливо, я вийду за нього заміж, якщо ви лишень у роботі партнери. — Не знаю, що вона угледіла на моєму обличчі, бо квапливо додала: — Я дражнюся. Моє серце належить іншому, хоча він і вдає, ніби мене не існує. Як минула твоя подорож?

Перед очима постала картина проштрикнутого кілком тіла. Я відклала м’ясний пиріг, раптом утративши апетит.

— Узагалі-то, жахливо. — Я переповіла дівчатам свій клінічний висновок про чоловіка в потягу і травми, яких він зазнав. Бронзове лице Іліани пополотніло і стало наче у привида. — У мене не було нагоди роздивитися, що саме запхали йому до рота. Але воно мало органічне походження й було білясте. Запах мало гострий... а проте знайомий.

— Usturoi, — прошепотіла Анастасія, вирячивши очі.

— Що це?

— Часник. Я читала, що його кладуть до рота тим, кого вважають... англійці називають їх вампірами.

— Це явно з готичного роману, — пирхнула Іліана. — Стригоїв тут позбуваються інакше.

Я повернулася думками до органічного тіла. Воно справді відповідало опису часнику, і це пояснювало запах.

— Мій друг казав, що стригоїв спалюють, — обережно промовила я. — А ті, кому він завдав шкоди, випивають попіл.

— Як огидно. — Анастасія сіла прямо, жадаючи інших подробиць. Вона мені нагадувала мою кузину Лізу, хіба що Ліза захоплювалася небезпекою з домішкою романтики, а Анастасію, схоже, приваблювала сама небезпека. — Тутешні селяни досі так роблять? Деякі селяни в Угорщині застрягли у давніх звичаях. Дуже забобонні люди.

— Ти мадярка? — запитала я. Дівчина кивнула. — Але також розмовляєш румунською?

— Звісно. Ми її вивчали разом із рідною мовою. Також я незле говорю італійською. Не те щоб могла поспілкуватися нею з твоїми одногрупниками. — Вона перевела увагу на Іліану. Я зауважила, як служниця стискає серветку, що лежали в неї на колінах, стараючись уникнути наполегливого погляду Анастасії. — Як селяни виявляють стригоїв? Чи це наче секретне товариство? На кшталт драконістів?

Уся моя увага знов зосередилась на Анастасії. Я могла заприсягтися, що малюнок пропалював дірку в кишені моєї спідниці. Якусь мить мені здавалося, ніби я маю захищати його, тримати в таємниці від усіх, поки не розгадаю його походження. Це було безглуздя. Я дістала пергамент і поклала на столі.

— Хтось залишив це в моєму купе після вбивства. Ти знаєш, що це може означати?

Анастасія поглянула на малюнок. Мені було складно прочитати вираз, який вона приховувала. Спливла хвилина.

— Ти коли-небудь чула про Орден Дракона? — запитала вона. Я хитнула головою. — Ну, вони...

— Уже пізно. — Іліана скочила на ноги й показала на годинник на камінній полиці. — Молдавану звільнить мене, якщо я не повернуся до роботи. — Вона квапливо зібрала наші серветки і з таким дзвоном накрила тацю кришкою, що я аж зубами скреготнула. — А вам обом потрібно йти до said, de mese. Молдавану пильнуватиме.

— Тобто ректор не зачиняє їдальню після певного часу?

Іліана співчутливо подивилася на мене.

— Він погрожує, але погроз не виконує.

І не промовивши більше ні слова, служниця вискочила з кімнати.

Анастасія похитала головою й підвелася.

— Селяни такі забобонні. Нервуються від самої лише згадки про щось надприродне. Ходімо, — вона взяла мене під руку, — відрекомендуємо тебе твоїм шановним одногрупникам.

— Звучить так, наче їдальнею бігає табунець слонів, — сказала я Анастасії, коли ми затрималися перед дверима. По той бік чулося тупотіння ніг, дзенькіт кришок, а поверх цього шуму — гудіння безтурботних розмов.

— Ну, вони точно поводяться як тварини.

Тривога петляла коридорами моїх нутрощів. Я зазирнула всередину крізь великі дубові двері. Кілька юнаків сиділи за столами, а решта стояли в черзі за тацями зі сніданком уздовж широкої задньої стіни, однак Томаса серед них не було. Я не могла збагнути, як така незначна кількість хлопців могла зчинити стільки гамору у такому великому приміщенні. А їдальня таки була чималою — з білісінькими соборними стелями та стінами, оздобленими темним деревом, що ним оздоблено і решту замкового інтер’єру.

Мої думки полинули до казок і фольклору. Я могла уявити, як замок на кшталт оцього надихає письменників штибу братів Грімм. Він точно був досить темним, щоб створити макабричну атмосферу. Силкувалася не думати про батька й матір, як вони перед сном читали ті казки мені й Натаніелю. Потрібно невдовзі написати татові; я сподівалася, що йому покращало. Він поволі одужував.

Зненацька мене штовхнуло на стіну. Я не тільки стрепенулася від мрій, а й була шокована тим, що хтось не просто врізався у мене, а й захихотів, так наче це не було образою юній дівчині.

Анастасія зітхнула й промовила:

— Міс Водсворт, дозвольте відрекомендувати вас професорові Раду. Під час оцінювального курсу він викладатиме вам місцевий folclor.

— Ой лишенько. Я вас не помітив. — Професор Раду копошився із серветкою і ненароком впустив із таці шматок коржика. Я нахилилася, щоб підняти його, одночасно з ним, і ми вдарилися лобами. Професор і оком не повів. Певно, у нього був гранітний череп. Я ж заходилася масажувати гулю, що вже почала утворюватися, здригаючись від пульсації.

— Imi pare rau. Я дуже перепрошую, міс Водсворт. Сподіваюся, я не розлив кашу на вашу чудову сукню.

Я оглянула себе і з неабияким полегшенням виявила відсутність каші-порушниці на своїх спідницях. Відтак однією рукою простягнула впале печиво, а другою знову обережно торкнулася забитого місця під волоссям. Хочу вірити, що цей удар убив у мене більше глузду, аніж вибив. Зрештою, боліло так, що варто було дізнатися напевне.

— Прошу вас, не тривожтеся, професоре, — сказала я. — Боюся, постраждало лише ваше печиво. І можливо, ваша голова — від моєї.

— Не певна, що вона від початку була в нормі, — прошепотіла Анастасія.

— Е... даруйте? — перепитав Раду, переводячи увагу з печива на неї.

— Кажу, що певна: воно досі смачне, — збрехала Анастасія.

Висмикнувши виваляне на підлозі печиво з моїх пальців, так наче зривав гроно винограду' з лози.

Раду відкусив від нього шматочок. Маю надію, що моя губа не кривиться так, як в Анастасії — не хотілося демонструвати огиду, що крутилася у мене в шлунку.

— Langos cu brânză⁹, — промовив він, жуючи та схвально здійнявши брови. — Смажений коржик із сиром. Ви маєте скуштувати, ось.

Перш ніж я встигла ввічливо відмовитися, він вклав шматочок коржика мені в руки і роздавив його, коли захоплено стискав мої пальці. Я щосили намагалася усміхатися, хоча трохи жиру просочилося мені крізь рукавички.

— Дякую, професоре. З вашого дозволу, ми підемо знайомитися з іншими студентами.

Професор Раду насунув окуляри на очі, залишивши туманну жирову пляму на одній із лінз.

— Хіба ректор вам не сказав? — Він уважно придивився до нас, а тоді клацнув язиком. — Зараз усі розходяться. Дехто піде до Брашова, якщо волієте, можете до них приєднатися. Ви ж не хочете спускатися з гори самотою, чи не так? Ліс аж кишить створіннями, які крадуть дітей зі стежки та об’їдають плоть на їхніх кістках. — Раду злизав жир на пальцях, демонструючи середньовічні манери. — Здебільшого вовками. Але не тільки.

— Вовки поїдають студентів? — запитала Анастасія тоном, який вказував: вона ні на мить у це не повірила. — Подумати лишень! А дядечко мене не попередив!

— О! Рrісоlсі! Це перший міф, який ми розглянемо під час навчання, — сказав він. — Стільки славних фольклорних переказів і переказів і легенд спростуємо й обговоримо.

Згадка про вовків-дітокрадій охолодим мою кров на кілька градусів. Можливо, я бачила сліди їхньої присутності, доки їхала потягом, а потім знову в лісі неподалік.

— Що таке ргісо...

— Рrісоlсі або пріколіч, — це духи вбивць, що повернулися в подобі велетенських повсталих із мертвих вовків. А втім, дехто вважає, що це справжні вовки, які стали стригоями, коли їх убили. Сподіваюся, урок вам сподобався. А тепер запам’ятайте: тримайтеся стежки і не заходьте в ліс, хай що там побачите. Там пребагато розкішних небезпек!

Відтак, мугикаючи під носа бадьору мелодійку. Раду пошкандибав геть. На одну коротку' мить я замислилась, як то воно — настільки загубитися у власних химерах і вигадках. А тоді згадала фантастичні картини, що їх за останні два тижні малював мій розум, і дорікнула собі.

— Навіщо нам викладатимуть фольклор і міфологію, якщо курс триває лишень чотири тижні?

— Либонь, це частина загадки, яку тобі треба розплутати. — Анастасія знизала плечима. — Хоча дядечко вірить, що наука здатна пояснити більшість легенд.

Не маючи жодних заперечень проти цього твердження, я гребувала погоджуватися бодай із чимось, що казав Молдавану. Тим часом професор Раду в мене на очах знову впустив свій сніданок.

— Не можу повірити, що він з’їв той шматок коржика, — мовила я. — Упевнена, до нього прилипла дохла комаха.

— Здається, він був не проти, — відказала Aнастасія. — Може, йому до вподоби дещиця додаткового білка.

Я поморщилася, бо професор саме врізався в іншого студента, дебелого темно-русявого юнака із занадто квадратним підборіддям, щоб його можна було вважати вродливим.

— Ai grijă, bătrâne¹⁰, — просичав здоровило до Раду і став проштовхуватися до їдальні, відпихнувши з дороги меншого студента й не вибачившись. Грубіян неотесаний. Моєї румунської було достатньо, щоб зрозуміти: він сказав старому дивитися під ноги.

— Це чарівний екземпляр румунської знаті, — сказала Анастасія, коли русявий хлопець зник у їдальні. — Його товариші трішечки кращі.

— Не можу дочекатися на зустріч із ними, — сухо промовила я. Викинула у сміттєвий кошик просяклий олією шматок лангоша і промокнула пляму на рукавичках. Треба взяти нові, перш ніж кудись вирушати. — Як гадаєш, чому студенти йдуть у село?

— Не знаю, і мені байдуже, — підкреслено манірно задерла носик Анастасія. — Мене в такий холод надвір не виженеш. Сумніваюся, що й інші поткнуться кудись далеко від власних кімнат. Ой! Я ж збиралася запитати Раду, чи дозволить він мені відвідувати його заняття. — Вона закусила губу. — Ти не проти, якщо я приєднаюся до тебе трохи згодом? Ти лишишся в замку?

— Якщо йти кудись необов’язково, то не бачу сенсу це робити. Ліпше дослідити замок. Я бачила таксидермічну кімнату, яку хотіла б роздивитися.

— Extraordinar!¹¹ — вигукнула Лнасгасїя, цілуючи мене в щоки. — Толі до зустрічі!

Поки я дивилася услід Анастасії, яка поспішила за нашим професором, їдальнею розійшовся пронизливий сміх. Хоч як я воліла не робити цього наодинці, настав час поглянути своїм страхам у лице й відрекомендуватися одногрупникам. Поступово. Для початку я просто їм покажуся, а відтак поволі рухатимуся далі. До того ж не те щоб я нікого не знала. Томас, напевне, невдовзі з’явиться.

Я увійшла до їдальні з високо піднятою головою. За п’ятьма довгими столами, що стояли в ряд, сиділи цікаві студенти, які затихли, тимчасом як я прямувала на протилежний кінець зали. За одним зі столів сиділа трійця юнаків, серед яких був і дебелий грубіян з коридору.

За іншим столом було двоє хлопців із каштановим волоссям, які не завдали собі клопоту підвести очі від книжок, — либонь, італійці. їхня шкіра була прекрасної бронзової барви, так наче обидва походили з місцини поблизу океану. Один із них —той самий студент, у якого врізався й не вибачився здоровило.

Жилавий юнак із жовтаво-брунатною шкірою сидів навпроти хлопця в окулярах із густими рудими кучерями. Вони жадібно їли, але підвели очі й витріщилися на мене, коли я увійшла. Мої щоки зарум’янилися під шелестіння спідниць, яке приглушило розсіяний шепіт. Принаймні у мене є Томас. І якщо доведеться змагатися за місця в академії, ми робитимемо це разом. А ще можна сподіватися на прихильність Анастасії.

Один із хлопців за столом дебелого голосно пирхнув, а тоді свиснув, немов я просто собака, яку кличуть до ноги. Якого... Я зупинилася і пронизала його суворим поглядом, що з хірургічною точністю відтяв його самовдоволену посмішку.

— Побачив щось смішне? — запитала я, зауваживши, що присутні стихли, так наче були солдатами, яких щойно призвали на фронт. Коли хлопець не відповів, я повторила запитання румунською, так добре, як лишень могла, і мій голос дзвенів у раптовій тиші.

Поки я розглядала юнака, його губи сіпнулися — ледь-ледь. Волосся він мав трохи темніше за Томасове, а очі були насиченішої барви — темно-карі. Його шкіра густого оливкового кольору була привабливою, як у темного героя, проте риси жорсткі. Утім, зважаючи на те, що казала Анастасія, я припускала, що становище в нього високе.

Поряд із темноволосим хлопцем пирхнув дебелий, його верхня губа вигнулася. У мене склалося враження, що це був його звичайний вираз, зумовлений генетикою, і ображатися на таке не слід. Яке нещастя для батьків.

Я чекала, коли темноволосий відірве від мене погляд, та він уперто не відводив очей від моїх. Мені було байдуже, чи це випробування, щоб визначити, як швидко я зламаюся, чи своєрідний флірт. Я не збиралася терпіти, щоб до мене чіплялися через мою стать.

Ми всі приїхали сюди на навчання. І це в хлопця була проблема, не в мене. Можливо, настав час батькам навчати синів, як належить поводитися з дівчатами. Вони не народилися кращими, хоч суспільство і вбивало їм це в голови. Тут ми всі рівні.

— Ну?

— Я вирішую, domnisoara.

Темноволосий ліниво обвів поглядом кожнісінький дюйм мого тіла, роздивляючись мене зблизька, відтак кашлянув у долоню, напевне шепочучій щось непристойне, бо дебелий вибухнув сміхом.

По інший бік від нього сидів дещо блідіший тонкий юнак. Він перевів погляд із темноволосого хлопця на мене, тоді на власні руки, і надув губи. Щось у статурі підказало мені, що вони родичі. Проте виглядав він геть інакше. Його увага перестрибувала з одного на інше, наче муха, що перелітала з місця на місце, щоб її не піймали. Він здався таким знайомим...

Раптово впізнавши його, я охнула.

— Ти. Я тебе знаю.

Він їхав зі мною і Томасом у потягу, поза всякими сумнівами. Це ж і є той нервовий пасажир, якого мені хотілося опитати. Він засовався на стільці, втупившись у точку на дерев’яному столі та цілковито ігноруючи мене. Його шкіра ніби потемніла просто в мене на очах.

Неприємний темноволосий хлопець практично вилетів мені із голови, і я майже не зауважила вогонь у його очах, коли зібрала спідниці й подалася до власного столу.

РОЗДІЛ 8

ЛИХОДІЙ ІЗ ЛИЦЕМ ГЕРОЯ

ЇДАЛЬНЯ

SALA DE MESE

ЗАМОК БРАН

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— У тебе справжній хист до ефектних появ, Водсворт. Половина юнаків за тим столом уже бажають одружитися з тобою. Доведеться мені вдвічі завзятіше займатися фехтуванням, щоб захистити твою честь.