Полювання на князя Дракулу

Нахилилася ближче, намагаючись знайти бодай якийсь слід синюшно-сірого скупчення крові, яке б мало бути наявне. Коли людина помирає, її кров забарвлює найнижчу ділянку тіла, на якій воно лежить. Якщо людина помирає, лежачи на животі, а тоді її перевертають на спину, забарвлення все одно зміниться на животі. Я оглянула тіло Вільгельма з боків і низ кінцівок: трупних плям не було. Його блідість була дивною, навіть для трупа.

Із цим тілом явно було щось не так.

— Усе гаразд, — сказав Персі, взявши більший шприц. — Часом буває складно набрати зразок у померлого. Немає через що перейматися. Якщо дозволите.

— Либонь, це через ЇЇ слабку конституцію, — пробурмотів хтось досить голосно, щоб я почула і вдала, що ні.

Я відійшла вбік, звільняючи простір, щоб Персі набрав власний зразок, та ігноруючи хихотіння одногрупників. Зиркнула на свій шприц збоку, міркуючи, з якого це дива в нього не потрапила навіть краплиночка Вільгельмової крові. Розмір голки значення не мав. Мені захотілося кинути погляд на Томаса, але я стрималася від цієї спокуси.

— Цікаво.

Персі підняв ліву руку і поволі ввів голку в тонку шкіру на його лікті Потягнув на себе поршень: кров не з'явилася. Професор звів брови разом і спробував інше місце. І знову шприц виявився порожнім. Як не дивно, з його невдачі набрати кров ніхто не глузував.

— Гм.

Персі бурмотів собі під носа, намагаючись набрати кров із кожної кінцівки. Щоразу йому не вдавалося. Він відступив, тримаючи руки в боки, і похитав головою. Кілька кучерів рудого, мов ластовиння волосся впало на його чоло.

— Таємниця цієї смерті інтригує, товариство. Скидається на те, що в тілі відсутня кров.

Я вишпетила себе, та не втрималася й цього разу пошукала Томасової реакції в юрбі. Я переводила погляд від одного приголомшеного обличчя до іншого, тим часом як мої одногрупники перемовлялися стривоженими голосами. Андрей показав на труп свого померлого друга, і кожен його рух пронизував жах. Мені хотілося сказати йому, що страх затуманить його розум, що він лишень ускладнить і затримає наші пошуки істини. Утім, не сказала нічого.

Це була моторошне відкриття.

Я поволі оберталася по колу, озираючи лабораторію у вежі, проте Томас уже пішов. Усередині мене спалахнув вогник суму, та я миттєво загасила його. Так буде ліпше. Мені потрібно навчитися зрештою припинити шукати в нього підтримки, яку він так і не зміг мені забезпечити.

Принц нахилився через перегородку, суглоби його пальців були білими, наче кістки.

— На його шиї є сліди стригоя?

— Перепрошую? — перепитала я, чуючи та не розуміючи такого абсурдного запитання. Нагнулася й повернула Вільгельмову голову набік. Дві маленькі дірочки оточувала кірка засохлої крові.

Я провела долонею по своїх косах, геть не думаючи про грудну клітку, яку щойно нею проламала. Мало бути інше пояснення, що не вказувало б на напад вампіра. Стригої та пріколічі — це просто байки, нічого спільного з науковими фактами, хай би скільки місцевого фольклору професор Раду нам згодовував.

Я розім’яла плечі, дозволивши собі замкнути емоції. Настав час застосувати Томасів дедуктивний метод. Якщо Вільгельма вкусив не вовкулака і не вампір, то що тоді це зробило? Я прогортала низку сценаріїв у голові — мало ж бути логічне пояснення двом цяткам на шиї.

Молоді хлопці не падають замертво і не втрачають усю кров просто з природних причин, і я не знала жодної живої істоти, що могла б залишити ті... сліди укусів. Я хитнула головою. Сліди укусів, аякже. Це вже в мій розум намагалася продертись істерія. Жодна тварина не була здатна лишити таку рану: надто акуратну, надто чисту. Сліди зубів, які проникають у шкіру, не були б такими чітко окресленими.

Напади звірів жорстокі, після них на трупі залишається безліч ознак: роздерта шкіра, зламані нігті, подряпини. На руках будуть рани від захисту, що, як наголошував мій дядько, завжди з’являються під час бійок. Будуть синці.

А вампіри не більш реальні, ніж кошмари, І тут мене осяяло.

Сліди міг залишити трупарський апарат. Утім, я не була певна, яким способом трунарі видобували кров.

— На його шиї є сліди сгригоя? — повторив їв питання Ніколай з вимогою в голосі. Я вже геть про нього забула, У його голосі чулося щось Іще. Щось із ноткою страху. А можливо, й жаху. Я замислилася, що було йому відомо про чутки, які обговорювали селяни. Що його предок-вампір повстав із могили і знемагав від спраги.

У моїх думках знову зринув газетний заголовок, «НЕВЖЕ БЕЗСМЕРТНИЙ КНЯЗЬ ПОВЕРНУВСЯ?» Невже селяни таємно прагнули появи свого безсмертного князя? Невже хтось із них не зупинився ні перед чим, щоб зробити з Вільгельмової смерті виставу, викачати з тіла всю кров і залишити його на загальний огляд? Цієї миті я зовсім не заздрила Ніколаю. Хтось хотів, щоб люди повірили, наче Вільгельма вбив вампір. І неабиякий вампір, а ймовірно, найкровожерливіший в історії.

Не підводячи погляду, я кивнула у відповідь на принцове запитання. Це був ледь помітний жест, проте його було досить. Я не мала анінайменшого уявлення, як розв’язати цю загадку. Як із тіла викачали всю кров так, що ніхто й не помітив?

Ми пробули в селі хіба десь із годину. Цього часу заледве стало б, щоб виконати таку процедуру. А втім, чи було це під силу умільцеві? Насправді я не знала, скільки часу займає викачування крові з тіла.

Операційною розляглося шепотіння, і дещо з того досягло й моїх вух у центрі кімнати. І доки я виструнчувалася, по спині пробігло кілька мурашок.

Скидалося на те, що не тільки селяни вірили у забобони. Деякі з моїх одногрупників теж були переконані, що Влад Дракула таки живий.

Люба моя Ліза!

Як ти зауважувала - вже не раз, хоч я не те щоб рахувала, - твоя ерудиція у справах... найделікатнішого характеру значно ліпша за мою. Особливо в тих випадках, коли йдеться про менш прекрасну стать. (Звісно, я жартую!)

А, говорячи прямо, я боюся, що скривдила містера Кресвела аж так, що його гонор не зуміє від цього оговтатися. Просто... він доводить мене до справжнісінького божевілля! Він поводиться як ідеальний джентльмен, і це водночас інтригує і страшенно бісить. У деякі дні буваю впевнена, що ми жили б душа в душу, як королева зі своїм коханим принцом. Альбертом. А в інші миті, коли він наполягає на моєму захисті, я відчуваю, як моя автономія, їй-право, вислизає мені з рук.

А втім, повернуся до суті: я надзвичайно сильно вишпетила містера Кресвела. Він повідомив одного з наших професорів, що моя конституція не надто міцна. Це не звучить вельми обурливо, от тільки це вже вдруге він зазіхнув на мою незалежність. Яке нечуване нахабство! Наших одногрупників це розважало, але не мене. Моя гнівна відповідь могла відштовхнути почуття містера Кресвела. А перш ніж ти зажадаєш сенсаційних подробиць я - доволі різка - роз'яснила йому, що радше помру самотньою, ніж прийму його руку. Якщо він її, ясна річ, запропонує.

Будь ласка, допоможи мені будь-якою порадою, якою зможеш поділитися. Вочевидь я здатна відштовхувати серця, а не приваблювати їх.

Твоя любима кузина

Одрі Роуз.

P. S. Як тобі живеться в провінції? Чи скоро навідаєшся до міста?

РОЗДІЛ 17

СНІГОВА ВІГІЛІЯ

ГАЛЯВИНА ПЕРЕД ЗАМКОМ

PELUZA DIN FAȚĂ

ЗАМОК БРАН

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Молдавану стояв у центрі нашого невеличкого гурту й читав молитву румунською. Різкий вітер, що дув у горах, розвівав його чорний плащ та сріблясте волосся.

Сніг і крижаний дощ падали без упину, але ніхто не смів нарікати. Просто перед тим, як Молдавану розпочав вігілію, Раду прошепотів, що коли під час похорону падає дощ, то це знак того, що небіжчик сумує. Я була вдячна, що це не поховальна служба, однак не знала, що й думати про погоду й те, як вона відображала посмертні Вільгельмові емоції.

Ректор продовжував свою промову, а тим часом мої думки — і очі — помандрували деінде. Нашим новим одногрупником — замість Вільгельма — був містер Ерік Петров, юнак, який прибув із однієї з країн Східної Європи . Здавалося, наче він створений із криги. Ігнорував мокрий сніг, що вкривав його чоло, поки ми стояли колом на галявині перед замком зі свічками, що миготіли у наших складених долонях. Окрім викладачів, зібралося восьмеро студентів оцінювального курсу, а також Анастасія Томас не завдав собі клопоту прийти.

Правду кажучи, я не бачила його, відколи чи покинув заняття Персі. Через погіршення погоди Молдавану відклав лекцію і анатоми до завершення вігілії, і я замислилася, чи надумає Томас відвідати її. Прогнавши юнака зі своїх думок, щільніше загорнулася у свій пильовик, та сніг усе одно знаходив як потрапити мені під комір. Я кліпнула, змахуючи сніжинки з вій, і щосили намагалася не цокотіти зубами. Не вірю в привидів, але подумалося, шо буде розважливо не дратувати Вільгельма, якщо він справді спостерігав за нами із засвітів.

Анастасія підсунулася ближче, її червонющий ніс аж блищав.

— Погода groaznică.

Я кивнула. Погода й справді була жахливою, проте таким же був і той брутальний спосіб, у який Вільгельм пішов з життя. Трохи сніжинок і крижинок — це ніщо порівняно з безмежним холодом, в якому віднині перебувало його тіло. Ніколай витріщався на ліс осклянілими від непролитих сліз очима. З нескінченного потоку замкових пліток, які переповіла мені Анастасія, я дізналася, що принц ні з ким не розмовляв, відколи довідався, що Вільгельма позбавили крові, однак Андрей не полишав спроб привернути його увагу, не бажаючи, щоб його друг страждав на самоті.

Дивовижно, яким чуйним міг бути Андрей, водночас будучи таким нечемним до Раду. А втім, мені було відомо, що в людині можна виявити не одну сторону, якщо добряче пошукати. Ніхто не є цілковито добрим чи лихим — цей факт я засвоїла під час справи Різника.

Мою увагу привернув рух на краю лісу. Це був лише крихітний порух, так наче щось схотілося серед тіней. В уяві промайнули обрали яскраво-золотистих очей і чорних ясен. Я вишпетила себе. Вовкулаки не оточували наш жалобний гурт, готуючись до зумисного нападу. Так само як не були реальними й вампіри.

На мене зиркнула Анастасія. Її очі округлилися: вона теж це побачила.

— Мабуть, Раду мав рацію. Либонь, у лісі таки водяться пріколічі. Щось спостерігає за нами. Відчуваєш?

Волосся в мене на загривку стало дибки. Дивно, що вона теж подумала про вовків.

— Радше хтось.

— Страшно навіть подумати, — Анастасія так сильно затремтіла на цих словах, аж у неї згасла свічка.

— У світлі нової інформації про смерть Вільгельма, — промовив з акцентом ректор англійською, стрімко перейшовши від поминання до повсякденних справ, — нікому не дозволено покидати територію замку. Принаймні доти, доки не буде встановлено справжню причину смерті. Також задля вашої безпеки запроваджується відбій на ніч.

Андрей несподівано перезирнувся з Анастасією.

— Академія опинилася під загрозою? — в Андрея був виразний акцент, що чудово йому пасував.

Ректор зустрівся з нами поглядом; цього разу на його обличчі не було зневаги. І якщо Молдавану став доброзичливим, то на нас насувалося щось значно жахливіше.

— Ми вдаємося до запобіжних заходів. Жодної загрози немає. Прямої.

Молдавану подав нам сигнал вертатися до замку Джованні та Вінченцо першими збігли по кам'яних сходах і зникли всередині, бажаючи зайняти найкращі місця на лекції з анатомії, Я знала, що теж мала б почуватися збуджено чи кернуватися через заняття. Ті два постійні місця в академії маячили перед нами, неначе кістки, що їх обіцяли голодним дворовим псам.

Доки мої одногрупники підіймалися сходами, я обернулася й поглянула на тіні, що рухалися попід деревами. Мені було цікаво, хто то був, хто стежив за нашим невеличким гуртом, можливо, полюючи на нас, як на здобич. Щось зловісне трапилося з Вільгельмом.Та моя уява, хоч яка гіперактивна останнім часом, не малювала вампіра, який випив його кров до краплі.

З ним це зробило якесь живе чудовисько. І я мала намір дізнатися, яке. І навіщо.

— Коли я викличу вас на ім’я, прошу назвати кістки, на які я вказуватиму. — Молдавану ходив перед першим рядом парт в аудиторії, тримаючи руки за спиною, наче військовий. — Я хочу оцінити ваші навички на базовому матеріалі, перш ніж переходити до складніших тем. Усе зрозуміло?

— Так, ректоре, — відповіли ми хором.

Я зауважила, що на цьому занятті ніхто не сутулився і не дрімав. Усі сиділи, уважні, наготувавши пера, з яких уже скрапувало чорнило, щоб писати на порожніх сторінках. Ну, тобто всі, крім Томаса. Він і сяк, і так витягував шию, стараючись привернути мою увагу. Та я, міцно стуливши губи, ігнорувала його. Він наробив уже вдосталь шкоди під час заняття з фольклору; і я не бажала, щоб та сама ситуація повторилася ще й на цій лекції. Молдаван у і близько не був таким поблажливим та розсіяним, як Раду.

— Одрі Роуз, — шепнув Томас, коли ректор ненадовго увійшов до комірчини з інвентарем. — Будь ласка, дозволь мені пояснити,

Я кинула на юнака свій найбільш застережний погляд, яким завдячувала тітці Амелії. Якщо він зруйнує мої перспективи на вступ до академії, я його вб’ю. Томас відхилився на спинку, однак погляду від мене не відвів. Я далі сиділа зі стуленим ротом, побоюючись, що виплесну на нього літанію прокльонів. Дивилася прямо перед собою, ігноруючи його.

Стіну позаду столу Молдавану займала величезна дошка, її темна поверхня була геть чиста, без жодної позначки. Ректор викотив із комірчини скелет і поставив його біля себе. Узяв указку і почав вказувати на кістки, назви яких хотів від пас почути. Я засовалася на сидінні, сподіваючись, що не проґавлю нічого простого. Томас вертівся, його увага пропалювала діру в моїй концентрації. Я стиснула перо, аж побіліли пальці.

— Містере Фаррел, будь ласка, назвіть мені цю сукупність кісток.

Я силкувалася побороти бажання закотити очі наяву.

— Це краніум, сер. — Ірландський хлопчина розправив плечі й заусміхався, так наче знайшов ліки від якоїсь рідкісної хвороби, а не правильно ідентифікував череп.

— Містере Гейл? Прошу назвіть наступну кістку. — Ключиця, сер.

Заняття тривало здебільшого у тому ж дусі. Кожному студентові пропонувалося щось сміховинне в своїй простоті, і я замислилася, чи не помилилася З оцінкою складності курсу анатомії. А тоді Молдавану зненацька кинув указку і пішов назад у комірчину, Повернувся з тацею чогось, що скидалося на курячі кістки в баночках із прозорою рідиною Я понюхала повітря: не пахло ні карболовою кислотою, ні формаліном.

— Міс Водсворт, вийдіть до дошки, будь ласка.

Я глибоко вдихнула, підвелася і змусила себе рухатися. Зупинилася біля ректора, зосередивши погляд на баночках у нього в руках. Він подав мені одну з них.

— Погляньте і опишіть свої спостереження.

Я підняла баночку до носа і вдихнула.

— Здається, це куряча кістка в оцті, сер.

Молдавану коротко кивнув.

— І як ця субстанція впливає на кістку?

Я переборола бажання прикусити нижню губу. В аудиторії раптом стало так тихо, що в мене задзвеніло у вухах. Усі погляди втупилися в мене, аналізуючи кожну мою паузу і кожен рух. Я обмірковувала значущість оцту, однак моя увага була розділена навпіл.

Андрей пирхнув.

— Схоже, їй зле, сер. Як гадаєте, у неї ушкоджена конституція?

Моє лице запалало, а студенти зареготали від цього кпину. Ректор навіть не зиркнув у їхній бік і, звісно ж, не підтримав мене. Розлютившись, я вже готова була почати огризатися, та мене перервав Томас, який підвівся так стрімко, що аж перекинув свого стільця.

— Годі! — мовив він голосом холодняшим, ніж завірюха надворі. — Міс Водсворт більш ніж здібна. Не смійте глузувати.

Раніше я була осоромлена, однак це не можна було навіть порівняти з тим абсолютним приниженням, у якому я потопала тепер. Молдавану відступив, витріщившись на Томаса, так наче ящірка раптово набула здібності розмовляти.

— Досить, містере Кресвел. — Він показав на перекинутій стілець. — Якщо не можете сидіти тихо, я попрошу вас покинуті аудиторію. А ще мені вривається терпець, міс Водсворт. Що може статися з кісткою в оцті?

Моя голова досі була налита кров’ю, але я була надто розгнівана, щоб на це зважати. Мої думки несподівано проясніли. Кислота. Оцет — це кислота.

— Вона втратить щільність. Відомо, що кислота роз’їдає фосфат кальцію, через що кістка стає гнучкішою.

Губи Молдавану мало не сіпнулися в усмішці.

— Принце Ніколай, назвіть суглоби, які співвідносяться з рухами — і якими саме — в наших тілах.

Я видихнула і повернулася на своє місце, сердячись, що Томас знову зробив із мене посміховисько перед нашими одногрупниками. Зумисне чи ні, та він успішно шкодив нашим шансам в оцінювальному курсі. Решту заняття я просиділа, зосередившись на своїх записах і тривожачись, яку дурню Томас може утнути наступного разу.

— Мій брат благав мене поговорити з тобою від його імені.

Дасіана перетягнула і моєї спальні кутове крісло й поставила його перед канапою. Анастасія мала приєднатися до нас десь за голину, але наразі нас було троє: Іліана, Дасіааа і я.

Перед нами стояла неторкана таця їжею. У мене геть пропав апетит. Я запросила їх сісти на канапу, а сама плюхнулася на крісло навпроти. Я не бажала говорити про своє роздратовання Томасом, однак Дасіана не збиралася вдовольнитись моїм мовчанням.

— Він почувається кепсько. Правду кажучи, я не думаю, що він узагалі замислювався, як буде сприйнято його дії. Томас бачить світ як рівняння. Будь-яка проблема має вирішення. Він не враховує емоцій, проте він старається. І готовий учитися.

Я не стала звертати її увагу на те, що якби він був так зацікавлений учитися, то слухав би уважно ще під час першої нашої розмови щодо його втручання і вказівок, що я маю робити. А відтак він точно не влаштував би сцену на занятті з анатомії. Тож. замість виразити роздратування, я просто сказала:

— Мені потрібен час.

— Розумію. Але я ще ніколи не бачила його таким... розбурханим. Він тільки й робить, що намотує кола у своїх покоях. Хочеш передати йому якесь повідомлення, перш ніж я піду?

Я хитнула головою. Я справді цінувала намагання Дасіани врятувати нашу дружбу, та наразі це було не на часі. Я не збиралася дозволяти стороннім проблемам вплинути на те, заради чого я сюди прибула, — розвинути свої криміналістичні навички

і отримати місце в академії. З особистими суперечками можна було розібратися, вже забезпечивши своє майбутнє завдяки одному з місць. Я не мала наміру жертвувати собою чи власними цілями. Навіть заради Томаса. І я вважала, що так має чинити кожен — особливо жінка. Відданий партнер підтримав би і зрозумів би це рішення, навіть якщо прагнув усе виправити.

Конкретно зараз мені треба було зрозуміти, як наш одногрупник утратив усю кров до останньої краплинки. Як це трапилося у межах години, І яким чином його труп опинився посеред села без жодних зачіпок чи свідків. Хоча я припускала, що ректор, імовірно, вивідав це, доки досліджував місце події.

Мене бісило, що дядько не брав участі у цій справі. Я була б поруч, коли він опитував слідчих, а не вирушила під примусом назад до академії. Навіть детективний інспектор Вільям Блекберн — із його безліччю секретів — і той залучав мене до розслідування убивств Різника.

Іліана лежала, влаштувавшись у Дасіани на колінах і трохи опустивши повіки, а Дасіана гладила її волосся. Дівчата розмовляли про те, куди Дасіана вирушить далі, кого з родичів відвідає. Спілкувалися ніжно, любовно, хіба що з ноткою смутку через перспективу тривалої розлуки.

їхнє відволікання на самих себе дозволило моїм думкам помандрувати до власних спостережень у селі. Як покинули Вільгельма. Незайманість снігу навколо його тіла. Немовби його викинули з вікна поблизу...

Я скочила з крісла і закрокувала туди-сюди перед каміном, тимчасом як у голові щось розпадалося на

частинки і знову з'єднувалося, але я не зовсім могла дібрати в тому сенсу.

— Усе гаразд? — запитала Дісіaна.

— Даруй, — від нон їла я. Я просто думаю

Дівчина усміхнулась і повернулася до тихої розмови з Іліаною. Я пригадала постать, яку, як мені здавалося, помітила у вікні над місцем злочину. Згадала віконницю, що врізалась у стіну, привертаючи мою увагу. Дивно, що віконниці лишили відчиненими в бурю. Але не так дивно, якщо насправді тіло викинули згори.

У двері постукали, і це сполошило кожну з нас. Іліана з Дасіаною відсунулися одна від одної. У вітальню впевнено пройшла Анастасія: помахала Іліані, широко усміхнулась мені, а відтак прискіпливо оглянула Дасіану. Я не чекала її ще якийсь час, хоча вже починала розуміти, що Анастасія живе у власному ритмі.

— То ти в нас сестра красунчика?

Дасіана примружилася.

— Якщо ти маєш на увазі Томаса, то так. А ти хто?

— Я дівчина, яка прагне здобути його для себе. — Анастасія закинула голову й засміялася. — Я дражнюся! У тебе був просто дивовижний вираз обличчя. — Махнула мені. — Без образ, Одрі Роуз.

Дасіана стиснула губи. Я могла лишень уявити, що вона бажала сказати. Я пам’ятала, як мене саму вперше вразила прямота Анастасії. Вона знала, чого хоче, І не соромилася це озвучувати. Варта захоплення риса у дівчини, яку виховав строгий ректор.

— Гадаю, я знаю, де вбили Вільгельма, — сказала я, надіючись зняти напругу.

Швидко оповіла всім про віконницю, відчинене вікно, затінену постать. Не випустила жодної подробиці про стан тіла чи одинокі сліди, що вели в прилеглий провулок. Немовби той, хто викинув Вільгельма з будинку, оглянув його, перш ніж накивати п'ятами.

Анастасія цілковито застигла. Іліана торкнулася хрестика, якого дістала з-під вишиванки, а Дасіана підвелась І налила собі келишок вина із карафи, яку принесла з собою.

Коли я завершила свою розповідь, Дасіана відклала свій келих; на її чолі була викарбувана стурбованість.

— Якщо його викинули з вікна, то чи не були б якісь із кісток поламані?

Я стенула плечима.

— Можливо. Це треба дослідити детальніше, а втім, я не бачила жодних ознак переломів чи синців, Падіння відбулося з незначної висоти, а якщо Вільгельм був уже мертвий...

Я не закінчила речення. Здавалося, що Іліані стане зле.

— Що ж, гадаю, потрібно якось довідатися, кому належить той будинок, — мовила Дасіана. — Бо це в будь-якому разі дуже цікава зачіпка. Варто розповісти ректорові.

Анастасія пирхнула.

— Їй не слід нічого такого робити. Треба довідатися про все самотужки. Якщо розповісти про все моєму дядечкові, він розкриє таємницю, а інформацією не поділиться. — Вона зімкнула мої долоні в своїх. — Це може бути твоєю єдиною можливістю показати йому, наскільки ти цінна. Те rog. Будь ласка, не розказуй йому цю теорію. Дозволь мені допомогти. Тоді він побачить, що молоді дівчата здатні на такі речі. Прошу тебе.

Я проковтнула свою першу відповідь. Вона цілком могла мати рацію, Я кіно розказати про це Молдова ну, він змусить нас не втручатися і розслідуватиме сам. А далі що? Не поділиться з нами й крихтою інформації. Не визнає навіть нашого сприяння у справі. А ще ж було питання заборони покидати територію академії; він напевне скористається нею як приводом лишити нас під замком.

— Наразі притримаємо цю інформацію при собі, — сказала я. — Проте порозвідувати в селі необхідно найближчим часом.

Дасіана й Іліана стривожено перезирнулися, та я вдала, що не помітила. Ми з Анастасією потребували цього.

Анастасія поцілувала мене в щоки, тріумфально всміхаючись Дасіані,

— Ти не пошкодуєш про це!

Проте прощаючись із подругами й бажаючи Дасіані всього найкращого під час наступної зупинки гранд-туру, я не могла позбутися думки, що Анастасія страшенно помиляється.

Канюля та зонди

РОЗДІЛ 18

НАЙКРАЩИЙ МЕТОД ВИЛУЧИТИ КРОВ

ПОКОЇ У ВЕЖІ

CAMERE DIN TURN

ЗАМОК БРАН

4 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

За решіткою каміна в невеличкій вітальні мого студентського помешкання ревіло полум’я — таке, наче його вивергав дракон.

Я дивилася на нього завороженим поглядом, тимчасом як медичний фоліант упинався в мої ноги, аж їх заледве не почало поколювати від заніміння. У цій частині Румунії, хоч куди глянь, повсюди були дракони — бра по всьому замку, гобелени в коридорах, скульптури в селі та емблеми на екіпажах. Мені було відомо, що Drakul перекладається як дракон, тож припускала, що зображення — це просто данина поваги двом грізним правителям, Владові II та Владові III.

Водночас я зробила зарубку в голові: поцікавитися в професора Раду, чи існував тут також зв'язок із таємничим Орденом Дракона. Можливо, в драконах крилися підказки. Не була певна, на що ті підказки могли вказувати, проте це видавалося доброю зачіпкою, яку варто розслідувати. Можливо, це Орден стояв за Вільгельмовою смертю. Можливо, він полював на представників знаті чи родини, які більше не дотримувалися християнських цінностей.

Я зітхнула: це було чималою натяжкою, та îi чи існує досі цей Орден? Може, це лише плітки і небилиці, що їх повторюють селяни, щоб підтримувати пристойну поведінку серед людей через багато часу по тому, як їхньому улюбленому, хоч і брутальному князеві відтяли голову турки.

Поворушила ногами, сподіваючись повернути бодай якісь відчуття у свої пальці. Мою книжку про поховальні практики за розміром і вагою можна порівняти з вгодованим домашнім котом, проте її товариство було геть не таке приємне. Вона не мурчала і не давала зверхньої згоди на те, щоб почухати її за вушками. Натомість у ній містилися інформація та ілюстрації, які мене бентежили.

Чорно-білі діаграми показували, як саме потрібно знекровлювати тіло, а також зашивати рот — за допомогою лігатури від підборіддя крізь ясна і носову перегородку — для поховальних потреб. Іще одна схема радила застосовувати вазелін, щоб не розплющувалися повіки.

Рідні в жалобі вочевидь усі знепритомніли б, побачивши, як розплющуються очі і розтуляється рот близької людини, доки священник визволяв її від смерті і возносив на небеса. Мені й самій не надто хотілося б бачити таке видовище. Висхлий язик має вельми неприємний вигляд: темний слимак, якого зоставили під пустельним сонцем на декілька годин. Такі штуки краще залишати на волю уяви.

Я бачила вдосталь трупів у дядьковій лабораторії, щоб добре засвоїти: більшість людей воліють уникнути такої картини, особливо коли це стосується їхніх близьких, Я припинила відволікатися на думки про тих, кого втратила, і перегорнула сторінки до наступною розділу. Папір був цупкий і шорсткий по краях. Це був гарний фоліант попри його тему

Раптом я уявила, що поряд зі мною сидить Томас, ми разом вивчаємо ці томи, і він звертає увагу на деталі, яких більшість не помічає. Сьогодні я дозволила собі крадькома зиркнути на нього кілька разів, а все ж уникала його і під час лекції з фольклору в Раду, і під час практикуму з анатомії в Молдова ну. На обох заняттях юнак мав недобрий вигляд. Відкинувши цей хід думок, я ще раз зосередилася на книжці. На трупарській практиці я зналася не так добре, як на розтинах, тож позичила цей фоліант в одній із бібліотек, коли верталася до покоїв після занять.

Як стверджували трупарі, введення довгої трубки — канюлі — в сонну артерію з подальшим виведенням рідин під дією гравітації, — найкращий спосіб вилучити кров та інші рідини з тіла.

Тож вони переміщали рідини, масажуючи мерців від стоп до їхніх застиглих сердець. Це скидалося на здоровенний шмат роботи, тож важко уявити, що це робилося поки навкруги по залюднених вулицях Братова снували перехожі. І я могла закластися, що навколо Вільгельмового тіла було б чимало слідів на снігу, а також бризки крові чи якихось рідин. Отже, його тіло мусили перемістити туди вже після знекровлення. Не існувало жодної можливості зробити все це там, де його виявили. Я досі була цілковито впевнена у тому, що підказки могли критися в будинку з незачиненою віконницею.

І що далі, то більше стверджувалася на думці, що для викачування крові скористалися трупарським апаратом. Утім, це не давало відповіді на запитання, яким чином помер Вільгельм. Якби його вбили, він мав би якусь зовнішню рану. Задушення мало б явні ознаки: петехіальні крововиливи па очних білках, зміну забарвлення шкіри на шиї. На тілі Вільгельма нічого такого не було. Якщо не брати до уваги слідів буцімто укусу, я не пригадувала жодних очевидних доказів його вбивства.

Сумніваюся, що хлопець спокійно стояв би і без усякого спротиву давав би себе знекровити, тож «сліди укусу» навряд чи були причиною його смерті. Та, либонь, не варто було виключати, що йому могли підсипати опіати. Можливо, саме такий токсин викликав у Вільгельма висипання.

Поки мій розум повернувся до роздумів про дивність знекровленого тіла мого одногрупника, серце вимагало, щоб прийшов Томас і негайно обговорив зі мною ці речі. Проте я миттю наказала йому забути моє прохання. Розплутаю цю таємницю самотужки. Та хоча я й знала, що здатна впоратись із завданням, усе ж не могла заперечувати порожнечі, що утворилася в просторі навколо мене. Дасіана вже подорожувала континентом далі, а Анастасія не могла прийти до моїх покоїв через книжку, яку вивчала. Запевняла, що та може стати в пригоді у справі Вільгельма. Іліана була зайнята своїми обов’язками, а я не бажала піддавати її ризику лишень тому, що мені самотньо.

Де ж ти, коли так мені потрібна, кузино?

Я досі чекала на відповідь від Лізи, сподіваючись, що вона зможе дати якусь украй необхідну пораду щодо нас із Томасом. Романтика для неї — те саме, що для мене криміналістика, і я була б рада, якби кузина опинилася зараз тут і допомагала мені подолати цю бурю емоцій.

Зневажала себе за те, що не могла зосередитися в такий вирішальний час. Хоч скільки наказувала своєму мозку формулювати наукові теорії, він уперто повертався до Томаса і моїх переживань Мені треба було врегулювати цю ситуацію хоч би для того, щоб мати змогу сконцентруватися. Та це була не вся правда, чому мала з цим розібратися: я сумувала за Томасом. Навіть тоді, коли прагнула задушити його Мені геть не хотілося цього,та це було значно краще за інші нав’язливі думки, що докучали мені.

І тут на мене нахлинули спогади, ніби тільки й чекали, коли їх покличуть. Спогади про най-мерзенніше убивство, скоєне Різником, і розтерзане тіло міс Мері Джеми Келль.. На цьому я себе зупинила.

Згорнула книгу й пішла до ліжка. Завтра я встану і почну все з чистого аркуша. Завтра розберуся з наслідками нашої сварки. А поки що мушу подбати про власні рани. Томас таки мав рацію щодо одної речі: мені потрібно зцілитися, перш ніж розбиратися з будь-чим чи будь-ким.

Я відгорнула ковдри, готуючись пірнути у їхнє тепло, аж тут хтось постукав у мої двері. Мені забило дух. Якщо містер Томас Нахаба Кресвел припхався о такій непристойній годині, особливо після свого ганебного поводження...

Зі зрадливим тріпотінням у серці я розчахнула двері, та мої докори застигли на вустах.

— О! Я не думала, що це будеш ти.

Анастасія була вбрана в усе чорне, а на губах вигравав капосний усміх.

— І кого ж це ти, скажи-но, очікувала зустріти о цій порі? — Вона схопила мене за руки і закружляла зі мною в незграбному вальсі. — Не хвацького ж містера Кресвела... гм-м? Інтрига! Скандал! Маю визнати: я заздрю твоєму таємному житло.

— Анастасіс, поводься серйозніше! Вже майже десята! — Проте моя власна усмішка не грала мені на руку. — 3 якого це дива ти не в ліжку? — Я ще раз оглянула її ансамбль, згадавши часи, коли й сама одягала жалобну сукню. — А втім, здається, натомість варто запитати, куди це ти зібралася о цій порі?

— Ми маємо оглянути місце Вільгельмової смерті. — Вона прошмигнула у мою спальню і витягнула кілька темних речей зі скрині. — Поквапся. Зараз повня, і небо практично чисте. Нам треба потрапити у Бра шов сьогодні вночі. Дядечко сказав мені, що викликав королівських гвардійців. Вони прибудуть завтра, і блукати стане складно. — Дівчина позирнула на мене через плече. — Ти ж досі бажаєш обшукати той будинок, чи не так?

— Звісно, — кивнула я, намагаючись не думати про створінь у лісі. Чудовиська реальні лише настільки, наскільки живою є наша уява. А моя була ладна населити світ надприродним. — Та, може, ліпше дочекатися дня? Зараз можуть полювати вовки.

Анастасія пирхнула.

— Професор Раду просто забив тобі голову тривогами. Утім, якщо ти дуже боїшся... — Вона дозволила шпильці й виклику повиснути між нами. Я захитала головою, і очі Анастасії засяяли від гордості. — Extraordinar! —Вона кинула мені темний одяг. — Якщо пощастить, можливо, ми навіть зустрінемо безсмертного князя. Нічна прогулянка з чарівним Дракулою звучить напрочуд...

— Напрочуд жаско, ти хотіла сказати.

Я хутко перевдяглася у чорну сукню й застебнула на плечах оздоблену хутром накидку, що пасувала до неї. Та перш ніж піти, схопила і туалетного столика капелюшну шпильку і встромила собі у волог ся. Трохи спантеличена Анастасія усміхнулася на це, але не спитала нічого. На щастя. Я не бажала казати такого вголос, проте неабияк сподівалася, що ми не зустрінемо нікого, хто жадатиме нашої крою

Правду кажучи, волію не бачити князя Дракулу ніколи в житті.

Анастасія мала рацію. Нарешті небо було вільним від хмар і снігу, а місяць світив так яскраво, що нам не знадобилася лампа чи ліхтар. Місячне світло виблискувало на сніговій ковдрі, подекуди мерехтячи та сяючи.

А ось температура натомість була навіть холоднішою, ніж у підвальній лабораторії мого дядька, де ми досліджували трупи. Ми з Анастасією квапилися вперед по добряче утоптаній стежці, яка з’єднувала академію з селом у долині. Ішли майже в суцільній тиші, якщо не зважати на періодичні звуки природи, шелестіння наших спідниць по залежаному снігові й нашого ж пихтіння. Ми рухалися доволі швидко, сподіваючись віддалитися від замку якомога скоріше.

Над головами в нас миготіли тіні, що їх відкидало рипуче і скрипуче гілля дерев. Я намагалася не зважати, що в мене на загривку ставало дибки волосся, а також силкувалась ігнорувати відчуття, наче за мною пильно стежать. Навкруги не було жодних вовків. Жодних безсмертних і скажених хижаків, які мчали за нами по п’ятах. Жодної істоти, яка насолоджувалася б, терзаючи нашу плоть і роздираючи вас на невпізнанне шмаття. У голові загула кров.

Уже вдруге за вечір у моїх думках промайнув відразливий образ трупа міс Мері Джейн Келлі, як це завжди траплялося, коли я уявляла щось воістину жорстоке. Джек-Різник так сплюндрував її тіло, що воно заледве нагадувало людську істоту.

Я заплющила на мить очі, наказуючи собі залишатися спокійною і зібраною, однак відчуття, що за мною стежать, нікуди не зникло. Удень ліс видавався чарівним, та вночі був загрозливим і зрадливим. Я поклялася собі більше ніколи не покидати своїх покоїв затемна.

«Вовкулаки й вампіри не реальні. На тебе ніхто не полює... Влад Дракула мертвий. Джек-Різник теж помер. На тебе ні...»

Десь неподалік тріснула і упала гілка, глухо гупнувши об землю. Усе моє тіло враз заціпеніло- Ми з Анастасією підскочили, тримаючись одна за одну так, наче нас збиралася розділити якась лиха сила. Ми кілька секунд прислухалися в цілковитій тиші, силкуючись розчути якісь інші звуки. Та все було спокійно. Крім мого серця. Воно неслося у грудях учвал, неначе за ним гналися надприродні створіння.

— Цей ліс небезпечний, як і сам Дракула, — прошепотіла Анастасія. — І, присягаюся, в ньому щось є. Відчуваєш?

Слава Богу, не тільки мій розум породжував голодних чудовиськ, що вистежували нас до села. У мене на потилиці закололо шкіру, а навколо здійнявся вітер.

— Я читала розвідки, у яких стверджується, що людські Інстинкти посилюються під тиском, — мовила я. — Ми підлаштовуємося до світу природи, що вижити. Зараз ми, певно, поводимося нерозсудливо, а проте історію Раду видаються значно правдоподібнішими під покровом темряви

Я зауважила, що моя подруга нічого на це не сказала, однак не відпускала мене, доки ми безпечно не дісталися Братова. Як я й очікувала, у селі було тихо: усі жителі міцно спали по своїх домівках, розфарбованих у пастельні барви. Вдалині рознеслося луною самотнє виття, а відтак його скорботну ноту підхопив іще далі інший співак. Невдовзі тишу ночі порушив хор вовків.

Я натягнула на голову каптур накидки й позирнула на замок, який стояв над нами на варті, темний і грізний у срібному світлі місяця. У глушині лісу справді щось зачаїлося, вичікувало. Я відчувала його присутність. Але що саме на нас полювало? Людина чи звір? Та перш ніж я встигла загубитися у тривогах, я провела Анастасію на місце, де було знайдено Вільгельмове тіло.

— Ось, — показала я на будинок, що межував із місцем убивства, і те саме вікно. Зараз його віконниця була надійно замкнена. — Присягаюся, минулого разу віконниця була незакріплена.

Анастасія стиснула губи І пильно подивилася на темний будинок. Я ж почулася безглуздо, стоячи там серед ночі, тимчасом як на мене впала сувора реальність. Не могла бути впевнена, що віконниця насправді була відчинена, чи що я взагалі бачила постать, яка оглядала юрбу з вікна. З тим самим успіхом це могла бути ще одна примара, породжена моєю уявою. Скидалося на те, що кожен з подібних епізодів спричиняла істерія.

— Вибач, — мовила я. вказуючи на геть непоказний будинок. — Здається, я таки помилилася. Ми даремно здолали увесь цей шлях.

— У такому разі можемо переконатися, що тут і справді нічого нема, - сказала Анастасія, тягнучи мене до вхідних дверей. — Ще раз опиши, що тоді сталося. Можливо, є щось, із чого можна почати тут. Поки я уважно розглядала двері, схиливши голову набік, у мене поволі сформувалась ідея. Я дістала шпильку з волосся, усвідомлюючи, що зараз перетну моральну межу, яку досі ніколи й не думала перетинати. Однак Анастасія мала рацію: ми здолали весь цей шлях, наражаючись на лють Молдавану, потенційно поставили під загрозу моє майбутнє навчання в академії і мали повернутися до власних кімнат у замку, уникаючи зубастих вовків і ректорів.

Будь що буде, а я не могла повернутися до академії, нічого не розвідавши. Моє серце калатало, проте вже не від страху, а від збудження. А це й справді вельми тривожно.

Я підступила до дверей, обхопила рукою клямку, устромила шпильку в замок й заходилася провертати механізм, доки не почула, як він чарівно клацає.

— Одрі Роуз! Що ти робиш?! — озвалася Анастасія обуреним голосом, швидко роззираючись довкола. — Усередині, либонь, сплять люди.

— Твоя правда. Або ж виявиться, що будинок порожній.

Я мовчки подякувала батькові. Коли він торік був під впливом лаудануму, то часто губив ключі, спонукаючи мене навчитися мистецтва злому замків. І до цієї ночі я вже давненько не думала про використання своєї капелюшної шпильки з такою метою. Я заховала шпильку назад у волосся й завмерла в очікуванні, що мене зараз упіймають. У моїх венах стугонів пульс.

Так чи так, сьогодні буде розгадано принаймні одну таємницю. Я або бачила, як хтось визирає з вікна, або не бачила. Це означало, що зачіпки або знайдуться, або їх не буде.

Хай там як, а я не могла й далі тікати від тіней Я глибоко вдихнула, звеліла тілу розслабитися Настав час прийняти темряву і стати страшнішою за всякого князя-вампіра, який полює вночі Навіть якщо доведеться пожертвувати частиною своєї душі та моралі, щоб досягти нього,

— Існує лише один спосіб дізнатися напевне, прошепотіла я, переступаючи поріг, і зникла у темряві.

РОЗДІЛ 19

ВЕЛЬМИ НЕЗВИЧНЕ ВІДКРИТТЯ

НЕВІДОМЕ ПОМЕШКАННЯ

LOCUINTА NECUNOSCUTA

БРАШОВ

4 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Усередині крихітного будинку не горів жоден камін, а повітря було майже таке саме холодне, як і надворі. Мороз повз по шибках і моїй спині, поки я пробиралася до єдиного стовпа місячного світла, що проникав усередину. Навіть у цій мало не суцільній пітьмі я могла розгледіти, що кімнату перевернуто догори дриґом. Стілець перекинутий, папери розкидані, шухляди витягнуті. Було враження, що якась людина або кілька людей уже тут усе обнишпорили.

Позаду мене різко вдихнула Анастасія.

— Поглянь! Це що... sânge?

Я крутнулась і вп’ялася поглядом у велику пляму кольору іржі на килимі. Мене почало повільно обсипати морозом. Було неприємне передчуття, що стоїмо на тому самому місці, де з Вільгельма силоміць викачали кров. Серце забилося удвічі швидше, та я змусила себе оглянути простір перед собою, так наче була Томасом Кресвелом: холодним, відстороненим і здатним прочитати клаптики інформації, які вціліли.

— То це вона? — знову запитала Анастасія. — Мені може стати зле, якщо це кров.

Перш ніж я встигла відповісти, мій погляд упав на розбитий графин. Обережно підняла уламок скла, тицьнула пальцем у темно-червону плямку на ньому. Потерла палець об палець: виявилися липкими. Хоча по всьому тілі стугонів пульс, я спробувала засохлу рідину на смак. Була майже впевнена в тому, що виявлю. Анастасія скривилася, але я їй всміхнулася на весь рот.

— Це схоже на якийсь сік, — я витерла пальці об перед накидки, — це не кров.

Моя подруга досі витріщалася на мене так, ніби я переступила якусь межу, надто непристойну, щоб навіть висловлюватися з цього приводу'. Я зазирнула вглиб себе і виявила, що мене досі проймало трепетне збудження — потік електричного струму, завдяки якому я почувалася такою живою, якою не була вже досить довго.

— Що, на твою думку, тут сталося?

Я ще раз роззирнулася довкола.

— Складно сказати напевне, доки не знайдемо лампу.

Я відсмикнула штори на вікні, щоб усередину пролилося більше місячного світла. Анастасія хутко перетнула кімнату і схопила гасову лампу, яка вціліла у цьому хаосі. Жваво засичавши, вона залила навколишній простір жовтим світлом, і перед нами розгорнулася трагічна історія.

На підлозі крихітної кухоньки поряд із вітальнею було повно пляшок від алкоголю. Деякі були розбиті, але всі порожні. Судячи з відсутності запаху в повітрі, алкоголь не розливали, з чого я виснувала, що хтось сильно пиячив.

Після повторного огляду кімнати, яку, як мені здавалось, обшукували, я дійшла висновку, що її вочевидь перевернув той, хто прикладався до всього того алкоголю. Можливо, ця людина шукала повну пляшку, а зрозумівши, що в домі порожньо, розлютилася. Анастасія знайшла ще одну лампу, а тоді подалася досліджувати інші кімнати.

Я взяла в руки фотографію, дивуючись самому факту наявності світлини в такому домі, й охнула. На фото була та сама зникла дівчина з рисунка в крамниці одягу. Усміхалася немовляті. Позаду них гордо стояв її чоловік. Невже це вона пила весь той алкоголь? І якщо вона п’яною пішла наодинці в ліс...

Повернулась Анастасія, тримаючи напоказ книжку. Хрест на палітурці вказував на те, що це був релігійний твір.

— У спальні нікого, але ось це заінтригувало.

— Ти ж її не забереш, правда? — Я дивилася на книжку, тим часом як Анастасія гортала сторінки; це вочевидь був якийсь священний текст. Округливши очі, дівчина похитала головою. Я поставила світлину на місце і показала на двері.

— Треба йти, — сказала я. — Було помилкою вдиратися сюди... Не думаю, що це місце якось пов'язане зі смертю Вільгельма.

— А може, й пов’язане. — Анастасія ще раз підняла книжку. — Я щойно згадала, де бачила цей символ раніше.

— Певно, важке чтиво на ніч. — Іліана поставила на столик накриту тацю і примостилася на краєчку канапи.

Я відірвалася від книжки з анатомії, в яку ледве не зарилася носом, і соромливо усміхнулася

Від моєї пригоди з Анастасісю минув цілий день, упродовж якого не відбулося нічого особливого ми зТомасом досі не розмовляли, Раду був, як завжди, занурений у фольклор про вампірів, а Моддавану мав намір зробити моє перебування в замку якомога нестерпнішим.

Хай що лежало на таці під кришкою, пахло воно абсолютно божественно. Мій живіт забурчав на знак згоди, і я поклала книжку на столик.

— Я попросила кухарку приготувати щось особливе. Це зветься plăcintă cu cămeși ciuperci, пиріг із м’ясом та грибами.

Вона зняла срібну кришку і розмашистим жестом вказала на гірку пирогів розміром Із долоню. їх було півдюжини — більш ніж удосталь для нас обох Я пошукала очима виделку й ножа, але побачила тільки серветки і блюдця, Я потяглася до одного пирога, а тоді завагалася, і моя рука застигла прямо над ним.

— Ну ж бо. — Іліана вдала, ніби взяла пиріг і надкусила. — Бери, їж. Хіба що це надто невиховано для тебе. їсти руками, мабуть, видається якось по-простому. Я не подумала. Мені не важко забрати це на кухню, якщо ти бажаєш чогось іншого.

Я розсміялася.

— Та ні, аж ніяк. Коли я підростала, ми зазвичай їли коржики з раїтою¹⁷ руками.

Я відкусила шматочок пирога, захоплюючись солоними нотками ідеально приправленого м’яса і нарізаних кубиками грибів, тимчасом як вони танули у мене в роті, немов масло. Скоринку вкривали підсмажені «пухирці» з присмаком деревного диму. Мені довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб не закотити очі чи застогнати від істинної насолоди.

— Яка смакота!

— Я знала, що тобі сподобається. Беру з собою повний кошик пирогів, коли навідуюся до Дасіани. Апетит у неї не гірший, ніж у її брата. — Іліанина усмішка трохи зів’яла, стала насупленішою. Я готова закластися, що дівчина сумує за Дасіаною. — Хай її витончені манери не вводять тебе в оману. Вона зроблена зі сталі. Якось я бачила, як вона спустошила цілісінький кошик на очах цілої купи знаті. Усі були обурені, а вона й бровою не повела.

Легка насупленість зникла і на її місці з’явився вираз величезної гордості. Я теж не стримувала усмішки. Подумала, чи не зустрілися вони з Дасіаною в домі якогось аристократа, де працювала Іліа-на, та не схотіла лізти із запитаннями. Це була їхня історія, і дівчата розкажуть її, коли схочуть і якщо схочуть.

— Я, либонь, теж змогла б вилизати цілісіньку тацю до блиску перед самою королевою, не шкодуючи про жоден смачнющий шматок.

Ми їли у дружній тиші, і я попивала чай, що ного [ліана теж принесла. Вона пояснила, що румуні! не часто його п’ють, але прагнула прислужитися моїй англійській любові до цього папою. Я була вдячна дівчині за товариство.

Анастасія ж бо надіслала повідомлення, що залишиться у своїх кімнатах па весь вечір, читатиме таємничу релігійну книгу. Вона вважала, що символ на обкладинці був одним зі знаків Ордену, а ось я скептично ставилася до думки, що зникла дівчина із села належала до древнього лицарського у групування.

Я розірвала на шматочки свій третій пиріг із начинкою, думаючи про те, що Ніколай робив те саме пару днів тому Чи він узагалі їв, чи й далі живився власного скорботою? Щоб позбутися цих думок, я доволі раптово вирішила спитати в Іліани поради.

— Я, не певна, чи можу розглядати спільне майбутнє з Томасом, зважаючи на наші недавні суперечності, — повільно промовила я. — А тебе не хвилює... знання, що ваше з Дасіаною майбутнє може виявитися неможливим?

— Я не в змозі передбачити, що принесе майбутнє, коли навіть завтра може не настати. Може трапитися що завгодно. Господь може вирішити, що ми йому набридли, і зітре нас, щоб почати з чистого аркуша. — Іліана змахнула з таці серветки й дивилась, як вони безцеремонно впали на підлогу. — Так?

Я сьорбнула чаю, обмірковуючи, що вона сказала, тимчасом як виразний трав’яний смак розтікався по моєму горлу.

— Але ж, напевно, буде розсудливим готуватися до різних можливостей у майбутньому. Хіба ж не потрібно мати певну мету, заради якої слід трудитися, навіть якщо шлях до неї невідомий?

— Треба слідувати за своїм серцем. Про все інше забудь. — Іліана підвелася і зібрала використані тарілки й серветки. — Томас людина, тож припускатиметься помилок. Та доки він вибачатиметься за них, і ти зможеш із цим жити? Варто кохати його тепер. І пробачити його теж варто. Ніколи не знаєш, коли його можуть у тебе відібрати.

Від страху в мене пробігли мурашки по сіпші. Я не хотіла замислюватися про такі речі. Ми з Томасом мали лишень тимчасову незгоду, і ми доживемо до моменту, коли владнаємо свої розбіжності.

— А ми з тобою доволі серйозна парочка цієї бурхливої ночі, Іліано. І враховуючи мою книжку з трупарства і нашу розмову, тепер я чекаю не дочекаюся, що ж іще підготував для мене цей вечір.

З обличчя Іліани щезла усмішка, вираз став більш серйозним.

— Зранку прибуває Вільгельмова родина. Заберуть сина додому, щоб поховати. Вони вельми розлючені через те, що його тіло... осквернили.

— Звідки тобі це відомо?

— Слугам наказано дбати про замок та його мешканців нечутно і непомітно. Але це не означає, що ми нічого не помічаємо і не чуємо. Чи не пліткуємо. У залі для слуг завжди гудуть про якийсь черговий скандал. Ходи-но за мною. Я покажу тобі кілька таємних переходів. Можеш понипати порожніми коридорами, якщо хочеш. Для мене це найкраща частина цієї роботи.

Я рушила за Іліаною до ванної кімнати. Вона вийняла із фартуха ключ, а відтак штовхнула дверцята високої шафи в кутку, на яку я раніше заледве звертала увагу. Всередині були двері, що відчинилися у крихітний прохід із гвинтовими сходами наприкінці. Таємні проходи захоплювали мене. У стінах нашого родинного заміського маєтку — Терника — схоже, вміщався цілий лабіринт. Якщо замок Брав приховував у собі бодай дещицю того таємного простору, то я буду в захваті. Було щось чарівне в тому, щоб ходити там, куди більшість ніколи не потрапить і не поймає когось там шукати.

Замкнувши двері зсередини секретного кори дору, Іліана пропливла сходами вниз так само легко, як привид плине крізь етер, Я ж, ідучій за нею, мусила докласти зусиль, щоб не гупати, наче слон що мчить крізь підлісок. Я ніколи не вважала себе надто шумною, однак Іліанина незвично тиха хода присоромила мене. Ми спускалися, все кружляючи і кружляючи, так довго, що в мене запалали стегна. Коли ж дісталися першого поверху, Іліана рішуче покрокувала прямісінько до широкої колони.

Я похитала головою: проходила тут уже кілька разів, проте ніколи не помічала, що стовпи, які, як я вважала, лишень указували студентам шлях до головної зали, насправді вели до вузького проходу по інший бік. Не збавляючи свого впевненого темпу, Іліана зникла в темному коридорі.

У мене з’явилося моторошне відчуття. Скрадаючись коридорами тієї ночі, коли залишила кімнати Анастасії і зрештою навідала Томаса, я могла заприсягти ся, що за мною спостерігали. Цілком можливо, так і було. Від самої думки про це мене пройняв дрож.

— Намагайся зберігати тишу. Нам не дозволяється розмовляти чи шуміти в цих переходах. Молдавану невблаганний, коли правила замку порушують.

Я мовчки вбирала в себе кожнісіньку тутешню деталь. По цей бік таємного коридору також висіли гобелени, які вочевидь зберігалися тут па випадок, що вони знадобляться.

Ми рухалися так жваво, що мені довелося підняти спідниці, аби не зашпортатися в них, коли обмотувалися довкола ніг, проте не аж так швидко, щоб не звертати увагу на сцени, зображені на гобеленах. На одному з них люди кричали від болю і жаху, поки їх наштрикували на коли. На Іншому гобелені був зображений ліс мерців, і кров екранувала з проштрикнутих ротів жертв. На одному з гобеленів було зображено чоловіка: він бенкетував за столом, на якому було пролите вино або кров — сказати напевне було важко. Це мені нагадало, як Раду розповідав, що Влад Дракула вмочав хліб у кров своїх ворогів.

Мороз сипнув мені поза шкіру. Ледве освітленні! вузький коридор і тутешні витвори мистецтва недодавали настрою. Я відчувала важкість у грудях, і вона тиснула на мене. Було враження, що цей зловісний замок вдихав мін страх із насолодою. Мій пульс пришвидшився.

Раптом Іліана зупинилась. Якби я не змушувала себе дивитися вперед, то так ми удвох І розтягнулися б на підлозі.

З її лиця зникли всі барви, і я звела брови разом. Оскільки в руках дівчина тримала порожню тацю, то просто смикнула підборіддям.

— Молдавану.

— Що... де?

— Тс-с. Отам. — Іліана вказала на ділянку гобелена, де було акуратно вирізано клаптик тканини. Я ніколи б цього не помітила, якби не знала, куди дивитися. Припустила, що слуги користувалися такими отворами, щоб перевіряти загальні коридори, перш ніж входити до них. Спиною мені поповзло неприємне відчуття: дуже вже не до вподоби була думка про стіни, які мають очі. — Зазирни в отвір.

Я підступила до гобелена ближче, обережно, щоб не потривожити важку тканину, що робила нас невидимками для Молдавану. Молилася, щоб не рипнули мостини, видаючи наше місце перебування. І щоб він не почув громовий стукіт мого серця.

Ректор вів із кимось вельми емоційну розмову, хоча здебільшого, схоже, говорив саме він. І говорив румунською так швидко, що мені було важко його зрозуміти.

У дальньому кінці загального коридору висіло тьмяне дзеркало, яке давало змогу підгледіти його вираз обличчя. Довге сріблясте волосся метнулося в сторони, наче гостре лезо гільйотини, коли Молдавану рвучко захитав головою. Я ще ніколи не зустрічала такої різкої людини у кожному значенні цього слова.

Іліана пошепки перекладала для мене.

— У мене своя робота, у вас своя. Не перетинайте межу.

Я силкувалася зазирнути за Молдова ну, але він у своїй довжелезній чорній мантії впер кулаки в боки і цілковито заступив другого чоловіка.

— У нас є підстави вважати, що це станеться знову. Тут. — Шорсткий чоловічій голос ректорового співрозмовника заскочив мене зненацька. Була в ньому якась знайома нотка. — Члени королівської сім'ї отримали... повідомлення. Погрози.

— Які?

— Малюнки. Смерть. Стригої.

Молдавану сказав щось, чого не розчули ні Іліана, ні я.

— Селяни знервовані. — Знову той глибокий чоловічий голос. — Вони знають, що тіло було знекровлене. Думають, що замок і ліс прокляті. Тіло з потяга теж викликає... тривогу.

Я затулила рота долонею, глушачи здивований вигук, що рвався на волю: я вже знала, хто співрозмовник Молдаванну, впізнала тон голос, хоча раніше чула його лишень раз, як і ті гострі очі, здатні розітнути людину навпіл.

Данешті, королівський гвардієць із потяга, виступив із-за ректора, поправляючи перед однострою з емблемами свого статусу. Його погляд застиг на місці, де ховалися ми, і мій пульс сповільнився до равличого темпу, А Іліана не сміла й дихнути, поки гвардієць знову не зосередився на ректорові. Тримався гордо, уп’явшись у старшого чоловіка з усією своєю різкістю та загрозливістю.

— Не розчаруйте нас, ректоре. Нам потрібна та книга. Якщо ті приміщення не буде убезпечено, королівська сім’я закриє академію.

— Як я уже повідомив Його Величності, — прогарчав Молдавану, — книгу викрадено. Раду має лишень кілька сторінок у своїй колекції, і цього недостатньо. Якщо бажаєте перевернути замок догори дриґом, прошу. Я гарантую, що ви не знайдете того, чого тут більше немає.

— Тоді нехай над вашими студентами змилостивиться Бог.

РОЗДІЛ 20

ПОГАНЕ РІШЕННЯ

КОРИДОР ДЛЯ СЛУГ

CORIDORUL SERVITORILOR

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Данешті крутнувся на підборах і я теж зрушила з місця, однак Іліана заступила мені шлях до втечі, тимчасом як ректор і собі попрямував коридором — тінь, що слідує за молодим гвардійцем по п'ятах.

— Ні, — прошепотіла вона, виставивши вперед руку. — Моддавану не повинен довідатися, що ми його підслухали.

— А як можна вдавати протилежне? Вони говорили про Вільгельма Алдіа. Навіщо ще королівському гвардійцеві тут бути? — Мій мозок гарячково працював, обробляючи уривки інформації, які я почула. Якщо члени королівської сім’ї отримували погрози, це могло пояснити жах, який демонстрував Ніколай, виявивши, що з його кузена викачали кров. Можливо, інші представники знаті також отримували такі погрози. Це спонукало мене замислитися, що ще міг знати чи підозрювати принц. — Якщо Вільгельма хтось убив, принц Ніколай може бути наступним.

— Ти цього не знаєш. Може, він казав про когось іншого. — Іліана стиснула губи, так наче хотіла зупинити себе, щоб не бовкнути зайвого. — Гвардієць

може бути тут просто тому, що Молдавану офційний королівський коронер.

— Справді? Як він тоді водночас є ректором і праним: на королівську сім'ю?

Іліана знизала плечима.

— Усе, що я знаю, — якщо Молдавану довідається, що ми за ним шпигували, це дуже погано скінчиться. Для нас обох, або тільки для мене. Л я не можу дозволити собі втратити цю роботу. Я маю дбати про родину. Брати потребують мене.

Якщо існувала реальна загроза для академії чи студентів, ректор не мав права приховувати цю інформацію. Було б правильно закинути йому це, от тільки... Мій погляд вихопив благальний вираз на обличчі Іліани: тривога так і вкарбувалась у її скам’яніле лице.

Я зітхнула.

— Гаразд. Я нікому не розповім про те, що ми почули. — Іліана стиснула мого долоню один раз і пішла секретним коридором. Я зачекала мить, перш ніж рушити услід за нею. — Та це не означає, що я не намагатимусь дізнатися, чому Данешті прибув сюди. І на яку книгу він натякав. Ти чула щось про ті небезпечні приміщення, які він згадував? Чи про будь-яке приміщення, яке необхідно убезпечити?

Дівчина різко крутнула головою навкруги.

— Ти впізнала гвардійця?

— Ми з Том асом мали приємність зустрітися з ним у потягу. — Я замовкла, щоб визирнути крізь отвір у гобелені й перевірити, чи обоє чоловіків уже зникли із загального коридору. — Він забрав тіло чоловіка, якого там убили. Ми запропонували допомогти, однак він був незацікавлений у наших виняткових послугах. Точніше це Томас запропонував допомогу. Але гвардійця це, схоже, вельми роздратувало,

Якусь мить Іліана вражено витріщалася на мене

— На мене чекають на долішньому поверсі. Головний морг теж там — Її бив озноб. — Я спробую завітати до твоїх покоїв на сніданок.

Служниця кивнула підборіддям у бік головної зали, таця в її руках торохтіла.

— Переконайся, що в головній залі нікого, перш ніж виходити. О... — Іліана на мить завагалася, — якщо вирішиш відвідати морг, то о цій годині, либонь, будеш там сама: після настання темряви туди ніхто не ходить, А ти, можливо, знайдеш там деякі відповіді.

Перш ніж я встигла промовити бодай слово, Іліана поквапилася від мене таємним коридором, завернула за ріг і зникла з очей. Останні кілька днів були найчуднішими в моєму житті. Два напрочуд різні убивства (і в перспективі можливі ще), а також усі ці замкові інтриги. Я щиро сподівалася, що наступні кілька тижнів минуть спокійніше, хоча й сумнівалася в цьому, позаяк територією замку, либонь, і досі блукав убивця.

Утім, я дорікнула сама собі: конкретно такого Данешті не сказав.

Я ще раз визирнула крізь отвір у гобелені, а відтак шмигнула в головну залу. У голові аж роїлося від нової інформації та запитань. У чому полягала справжня причина розмови Моддавану й Данешті? Коли мій перший сплеск адреналіну вгамувався, я збагнула, що лишень припустила, наче вони розмовляли про Вільгельма. Вони ж бо жодного разу не назвали жертву вбивства на ім’я. А втім, я не могла уявити, що селян турбує якесь інше безкровне тіло. A щe ж було те дивно вбивство в потягу, що па надувало вбивство у селі...

Раптом я спинилася: зі складок мого мозку зринула і набула форми ідея. А може, Данешті привіз сюди для дослідження жертву з потяга? У цьому був сенс: куди б іще королівський гвардієць доставив труп для криміналістичного аналізу? Напевне до однієї з най престижніших академій у всій Європі. До якої було лишень пів дня подорожі екіпажем від місця злочину. ї де працював офіційний королівський коронер.

Якщо у цій справі був задіяний гвардієць, існувала ймовірність, що та жертва теж була якось пов’язана із короною. Можливо, тому тіло й забрали з місця злочину-. Досі я не почула жодної плітки про вбивство у потяту, і це навело мене на думку, що королівська сім’я приховує від громадськості особу вбитого.

Газети розтрубили б цю інформацію зі своїх поплямованих чорнилом сурм. Чи означало це, що Вільгельм і перша жертва подорожували разом? Я припускала, що попри вельми відмінні методи вбивства між обома молодиками справді міг існувати якийсь зв’язок.

Моє серце шалено калатало у своїй кістяній клітці. Я не була певна, як усе пов’язано, але на клітинному рівні відчувала це. Певним чином. Три вбивства. Два недов'язані методи. Чи, може, метод було вдосконалено після тренування на першій жертві, яка потрапила в заголовки газет?

Мій дядько мав незвичайну здібність проникати у розум убивці, і я спробувала відтворити його методологію. З однією жертвою покінчили так, наче вона була вампіром, а з другою так, наче її вбив вампір. Чому?

Якби лишень у мене була змога дослідити тіло з потяга, можливо, я б дізналася більше. Чи не тому Іліана сказала мені, де морг? Вона знала таємниці, що їх приховував замок, — завдяки пліткам; наприклад, кого хотіли розітнути й оглянути заради зачіпок і доказів.

Іліана запевняла, що в морзі буде порожньо, та якщо мене спіймає ректор чи Данешті, мої перспективи пройти оцінювальний курс до кінця буде зруйновано. Треба було вертатися прямісінько до своїх покоїв і готуватися до занять наступного дня.

Непевність гралася з моїми емоціями, спокушаючи і підбурюючи мене обрати інший шлях. Я пригадала свою нещодавню розмову з [ліаною про те, що наші завтра ніколи не гарантовані. Ми справді не відали, який жереб може випасти нам щомиті. Які можливості перед нами відкривалися. Я виявила, що впевнено йду в інший бік від своїх кімнат.

Наскільки мені було відомо, трупи в замку тримали у двох місцях: у морзі на долішньому поверсі, про що сказала Іліана, а також у вежі по сусідству з моїми покоями. Я хутко зазирну у кожну комірку в морзі, щоб переконатися, чи мала я рацію, що жертва з потяга там. Відтак вирішу, що робитиму.

Ішла швидким кроком, задерши підборіддя, сподівалася, що справляю враження, ніби йду у справі, яку схвалило керівництво: якби я з вигляду була такою ж винною, якою почувалася, то моя зухвала пригода закінчилася б, не розпочавшись.

Та не могла ж я просто так сидіти і з чистою совістю пасти задніх у власному житті. Якщо цієї хвилини коридорами Академії криміналістики і криміналістичної медицини блукав убивця, я не збиралася чекати, поки з’явиться нове холодне тіло для дослідження. І якщо вбивця полював на представників роду Наштрикувана, принц Ніколай міг бути наступним;

Я вклякла на місці, хапнула ротом повітря. Ось воно. Те, що хтось полював на кров чоловіка, який, за чутками, пив її, — у цьому була приголомшлива іронія. Але це мало сенс. Рушила далі коридором, тимчасом як у голові шалено роїлося від сили-силенної думок, що їх неможливо було втримати. Яка все-таки халепа, що Томас підважив нашу дружбу, адже мені так кортіло поділитися з ним своїми новими версіями, обговорити їх.

Я знову зупинилася, обмірковуючи варіанти дій. Можливо, варто порозмовляти з Томасом зараз, вибачитися за свою нестриманість. Тоді ми могли б прокрастися до моргу разом і... я схопилася за спідниці й попрямувала далі. Треба піти до моргу самій і поділитися знахідками з Томасом уже опісля: я мала знати, що можу витримати товариство мертвих наодинці.

Очі вловили якийсь рух, і я крутнулася, водночас вигадуючи виправдання, та коридор переді мною був порожній, усе було на своїх місцях. Я зачекала мить, затамувавши подих, певна: якщо хтось заховався в ніші, то напевне видасть себе якимсь звуком. Але нічого не почула.

Глибокий вдих і видих не сповільнили мого шаленого пульсу. Я знову бачила речі, яких не існувало. Вкотре прокляла привидів свого минулого, зневажаючи себе через те, що була не в змозі відрізнити фантазії від реальності. Ніхто мене не переслідує. Ніхто не проводить наукових експериментів на вбитих жінках. І це не похмурий провулок у Вайтчепелі, залитий какофонією звуків

Із ближніх пабів. Немає прихованої постаті, що крадеться крізь ніч

Якщо й далі повторювати не наче мантри вони зрештою мають стати частиною моєї руховий пам'яті. Я глибоко зітхнула; минуло лише кілька тижнів, відколи мій світ розлетівся на друзки, я ще не зцілилась. Неодмінно це здолаю, просто потрібен час.

Я обернулася, будучи майже готовою опинитися лицем до лиця з будь-чим, що, як мені здавалось, я бачила; а втім, у білому коридорі далі панувала мертва тиша, якщо не брати до уваги звуку моїх власних кроків, які тепер квапилися вперед по дерев’яних мостинах. Я рухалася так швидко, як тільки сміла, а мене підганяли свічки в канделябрах; вони вказували на мене пальцями зі світла, неначе звинувачуючи в переступі.

Діставшись кінця наступного коридору, я зупинилася перед товстими дубовими дверима з табличкою «MORGĂ». Тут не було віконця чи іншого способу зазирнути всередину, щоб побачити, чи в морзі хтось є. Доведеться ризикнути. Дихання прискорилося, коли я потягнулася до клямки, а тоді різко відсмикнула пальці, так наче мене вжалило. Виринуле з пам’яті шипіння парових машин дражнило мене, але за дверима нічого не крутилося й не вертілося. Все ж я прислухалася ще раз. Мусила бути певною.

Тиша стояла задушлива; не чути ані звуку. Я вдихнула через ніс, видихнула через рот, даючи грудям здійматися й опускатися у рівному ритмі. Я тутешня студентка, і якщо виявиться, що у морзі є ще хтось, то я, безумовно, зможу вигадати аргументовану причину для свого приходу. Нам же ніхто не казав, що ми можемо заходити туди тільки вдень і в супроводі професора.

Отак міркуючи, я виструнчилася. Це був не дім мого батька, де навколо заборонених кімнат я мала ходити навшпиньки. Та й я не те щоб збиралася проводити автопсію просто зараз.

Я обхопила дверну клямку рукою й відчула, як мене ущипнуло холодне залізо, проникнувши крізь захист тонких рукавичок. Нагадала собі; що швидше з цим розберуся, то швидше зможу розшукати Томаса. З цією думкою повернула клямку і заточилася вперед, бо двері різко сіпнули, відчиняючи зсередини. Моє серце заледве не зупинилося. Я втупилася у підлоту, забувши приховати свій винуватий вираз, і приготувалася відчути па собі лють ректора Молдовану.

— Я збиралася каталогізувати... — почала було я, а відтак підвела погляд і побачила перед собою І ліану з витріщеними очима. Ректора, на щастя, поблизу ніде не було. Брехня миттю випарувалася з мого язика. — Що... я думала, ти пішла на кухню?

— М... мені треба йти. Поговоримо згодом?

Не промовивши більше ні слова, вона помчала коридором геть, навіть не озираючись. А я так і стояла, з долонею на грудях, намагаючись опанувати себе. Ненавиділа Молдавану за те, що змусив Іліану прибирати повне трупів приміщення, коли їй від цього було явно незатишно. Іліана виросла в селі й вочевидь поділяла тамтешні забобони щодо мертвих.

Відкинувши свій гнів на ректора, я ще раз ухопилася за клямку. Відмовляючись здаватися, коли вже здолала такий шлях, я ввійшла всередину.

Лікарня Роял-Фрі Лондон: інтер'єр кімнати для розтинів у паталогоанатомічному відділені. Фотовідбиток, 1913 р.

РОЗДІЛ 21

ВІДКРИТА РАНА

МОРГ

MORGĂ

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Я уважно роззирнулася навкруги. Мене привітали стіна з металевих комірок для зберігання тіл і три довгі столи. Газові бра тихо засичали через вторгнення, хоча одне було незапалене. На оглядовому столі лежало тіло, з голови до п'ят накрите полотняним покривалом. Я проігнорувала укол страху за спиною — не могла допустити, щоб моїй місії перешкодив іще один напад тривожності — й видихнула з полегшенням: у кімнаті не було живих, і в морозному повітрі заклубочилися хмарки мого дихання. Я рушила до трупа так швидко, як дозволяли мої спідниці. Сподівалася, що це жертва з потяга. Якби мені вдалося знайти його так скоро, це усе надзвичайно спростило б.

Стоячи біля столу з накривкою, зненацька відчула небажання дізнаватися, хто під нею лежить. На мої думки та руки тягарем лягло знайоме відчуття жаху. Могла заприсягтися, що покров ворухнувся. Лиш раз. Ледве вловимо, а все ж це був рух. Крізь бар’єр, що я звела навколо нього, почав пробиватися спогад, та я відкинула його. Не тут Не тоді, коли час грає проти мене.

Лабораторію Джека-Різника зруйновано Трупи не можуть повернутися до життя. Одного дня мій клятий розум осягне цей факт.

Не гаючи більше пі секунди па нісенітниці, я відсмикнула накидку, і світ тріснув у мене під ногами, Коліна підігнулися, а тим часом я розглядала умиротворені риси обличчя. Довгі вії тягнулися до виразних вилиць. Повні губи були ледь розтулені, на них не грала звична само вдоволена посмішка.

Томас лежав нерухомо, наче статуя.

— Це нереально.

Я міцно заплющила очі. Це було нереально. Я не певна, що це таке: можливо, марення, спричинене тяжкою істерією, — але це не може бути правдою. Я полічу до п’яти, цей труп зникне, а натомість з явиться тіло якогось іншого юнака, який утратив життя занадто рано.

Це ілюзія. Мабуть, я насправді, ніби котрийсь із бідолашних героїв По, доведена до божевілля місяцями втрат і переживань. Це тіло лишень скидалося на Томасове. Коли я розплющу очі, то побачу, хто переді мною насправді. А тоді помчу до його покоїв, щоб побитися зі своїм найкращим другом. Схоплю його за лацкани І притиснуся устами до його вуст, геть не переймаючись пристойністю. Знов і знов повторюватиму, як його обожнюю, водночас прагнучи задушити його.

Доки я рахувала, нові картини розчепірилися в моїй голові.

Я бачила, як Томас усміхається мені сотнею різних усмішок. Кожна з них була даром особисто для мене. Бачила усі наші суперечки. Усі залицяння, що приховували почуття, зазирнути яким в очі не був уповні готовий жоден з нас. У мене по щоці збігла сльоза, та я її не чіпала. Моє єство випромінювало порожнечу, яка ставала чимраз ненаситнішою з кожним подихом, що потрапляв у її безодню.

— Благаю. — Я повалилася на То масові груди, так наче мої сльози були в змозі перелити мою життєву силу в нього. — Благаю, не забирай у мене і його теж. Поверни його! Я ладна зробити що завгодно...

Абсолютно що завгодно — етичне чи ні — щоб битися з ним знову.

— Що завгодно?

У мене впало серце. Я відхилилася від тіла, готова накинутися на непроханого гостя, аж тут навколо мене, як широкі крила, обвилися руки. Я хапнула ротом повітря І сіпнулася назад, тимчасом як до горла підступала жовч. Цього не могло бути. Мертві не повертаються до...

Томас скривив рота у свій клятий усміх, і всередині мене все заніміло. Здавалося, ніби температура впала ще на декілька градусів. Я щільно стулила рота, щоб не цокотіти зубами, однак моє тіло била пропасниця.

— Якби ж я знав, що шлях до твого серця лежить через смерть, то зробив би це вже давним-давно, Водсворт.

Я почала обмацувати комір, намагаючись відтягти його від шиї, та пальці незграбно бігали по тканині. Якби ж то я тільки могла вдихнути глибше...

— Ти... ти не...

Я відступила вбік, хитаючись та вчепившись руками за тулуб. Навколо мене нестерпно кружляла кімната. Міцно заплющила очі на якусь мить, але так виявилось іще гірше: я далі бачила образи, від яких було не втекти. Томас миттю сів прямо і скинув накривку зі свого цілком неушкодженого тіла, на його чолі виступила стурбована риска. Я спостерігала, як хлопець пересунув ноги поперек оглядового столу, звісив їх, а тоді нарешті став на ноги.

З ним усе гаразд. Він не мертвий. Ніколи не був. І зненацька приміщення стало спекотним. На мене опускалася стеля, стіни заганяли мене в куток, де я напевне й задихнуся у цій проклятущій гробниці. Я хапала ротом повітря, та його було недостатній Подумала про всі ті тіла, що лежали у замкнених комірках. Усі вони чекали, коли я до них приєднаюся.

Мої груди здіймалися. Томас не мертвий. На відміну від моїх матері та брата. Він не повстав із мертвих як чудовисько. Не був стригоєм. Я зігнулася, схиливши голову між колін і проклинаючи надто сперте повітря, яким було несила дихати, тимчасом як усередині стугоніла кров. Я не розплющувала очей, і жахіття тривали далі проти моєї волі. Мій розум намагався вбити мене. Вампіри і безсмертні створіння — міф, а не реальність. Ніхто не може перетнути поріг смерті й повернутися. Навіть містер Томас Кресвел.

— Вибач, Одрі Роуз. — Томас простягнув до мене руки, лагідно, заспокійливо. — Це все була підступна хитрість, щоб ти прийшла, і ми поговорили. Не більше. Паскудний із мене друг. Я не хотів, щоб... Тобі потрібне повітря. Вийдімо звідси. Будь ласка. Це... Я благав Іліану, щоб вона якось привела тебе сюди, і ми змогли порозмовляти. Наодинці. А тоді я побачив стіл і подумав... Прошу, дозволь мені вивести тебе на повітря. Вибач. Я не думав...

— Ах ти... Ах ти ж мерзотнику!

Я наштовхнулася на кут кімнати; обличчя палало, сльози текли із заплющені їх очей. Порожнеча в центрі мого єства наповнювалась емоціями, надто несамовитими îi палкими, щоб їх притлумити. Томас був там того вечора, бачив усе на власні очі. І те, що він щойно лежав, удаючи мертвого... Та одна лише думка про тс, що він перетнув поріг смерті, могла підштовхнути мене до остаточного краху. Я стиснула кулаки. Усвідомила, що цілком імовірно існує сотня тисяч речей, через які я могла здійняти крик. Одначе потребувала відповіді лишень на одну,

— Як ти міг лежати на тому столі, вдаючи мертвого? — зажадала я. — Ти знаєш. Ти знаєш, що відбулося в тій лабораторії. Я не можу...

Так я і стояла, руки тремтіли, а дихання було достатньо гучним, щоб його можна було почути. Томас заховав голову в долоні й не зронив ані слова. Заледве рухався. Минуло чимало секунд, щоб мій гнів почав заново закипати, шукаючи, на що б виплеснутись.

— Говори зараз, Кресвеле, або більше ніколи мене не шукай. Як ти міг так учинити? Знаючи, що це переслідує мене днями її ночами. Моя мати на тому столі. Електричний струм.

Відтак я заридала дужче, і сльози текли по моєму обличчю, поки я переживала жахіття того вечора. Ось цей спогад, саме його мені було несила приборкати. Його я без упину бачила щоразу, коли стояла над кожним тілом. Моя колись вродлива і цілковито скалічена мати. Спотворена смертю. Трубки, встромлені у її напіврозкладене тіло. Сіпання пальців на тих самих руках, що колись гримали мене, а тепер були зогнилими і частково кістяними. Жмутки довгого волосся барви воронячого крила, розкидані на підлозі.

Моїм тілом прокотилася нова хвиля нудоти Це тс, чого я ніколи не забуду, не зумію забути І тепер я мала додати до цього ще й образ Томаса, який лежить па оглядовому столі? Я видихнула, здригаючись. І зрештою змусила себе підвести погляд і поглянути на юнака, який запросто міг дедуктивно виснувати неможливе, але водночас проґавити просте й очевидне прямісінько перед носом.

— Я відчуваю, що от-от зламаюся, Томасе, — сказала я, тремтячи всім тілом. — От-от втрачу себе. І навіть не відаю, чи в змозі продовжити вивчати криміналістичну медицину далі.

Томас кліпнув, неначе я скоромовкою лихословила на ного адресу, і його мозок не вповні сприймав мої слова. Він розтулив рота, тоді стулив, хитаючи головою. Його погляд був лагідний, як і голос, коли хлопець урешті відшукав правильні слова.

— Ти у скорботі, Одрі Роуз. А скорбота не тотожна зламові. Ти відновлюєшся після чогось... руйнівного. Ти вийдеш із цього сильнішою. — Він тяжко з глитнув. — То он у що ти віриш? Що тебе не полагодити?

Я витерла обличчя манжетом сукні.

— То чому ти лежав на тому столі? Кажи правду.

— Я... я думав... — Томас при кути в губу. — Я думав, що зустрітися зі своїм страхом може бути корисно. Що це може... посприяти тобі, щоб ти була... на піку своїх можливостей. Залишилося лише кілька тижнів. Конкуренція стане запеклою. Я думав, ти оціниш мої старання.

— Це найдурніша річ, яка коли-небудь вилітала з твого рота. Невже ти не подумав, як це може на мене вплинути?

— Я подумав, що ти будеш трішечки... роздратована, але здебільшого втішена. І взагалі, я уявляв, що ти... сміятимешся, — мовив він. — А втім, вочевидь не продумав цього до кінця. Тепер бачу, де міг посприяти тобі у... продуктивніший спосіб. Либонь, це був час для емоційної підтримки.

— Он як? То ти лишень тепер висновуєш, що це був час для емоційної підтримки? 1 як ти міг подумати, що я з такого сміятимуся? Втратити тебе — це найменш утішна річ, яку я можу уявити.

У Томасових очах дуже невчасно заблищали пустотливі вогники.

— То ти нарешті визнаєш, що я незамінний у твоєму серці? Запізно, маю сказати.

— Перепрошую?

Я стояла, практично роззявивши від здивування рота, і кліпала очима. Він не сприймав цього всерйоз. І за це я збиралася вбити його. Роздерти на тисячу шматочків і згодувати велетенським вовкам, що водилися в лісі. Я підвела обличчя; могла заприсягтися, що з мого горла вирвалося гарчання. Та навіть якщо я не видала цього звуку, вираз у мене на лиці мусив бути кровожерливий.

— Це був жарт! Але, бачу, ще не час для веселощів. — Том ас незграбно позадкував, хитаючи головою. — Ти пережила неабиякий шок... з моєї вини, так. Але...

Я підійшла прямісінько до нього і, примруживши очі, наблизила свого рота упритул до його. Геть забувши про етикет, пристойність і всі ті кляті нісенітниці порядного суспільства, яких я мала б дотримуватися. Поклала руки прямо на Томасові груди і штовхнула його до стіни, притискаючи А втім, у мене особливо й не було потреби торкати ся його, щоб утримувати на місці: Томас здавайся цілком задоволеним нашим поточним розташуванням.

— Благаю тебе, Одрі Роуз. Я безнадійний, навіть не уявляю як вимолити твоє прощення.

На цих словах хлопець потягнувся до мого обличчя, витягуючи руки, доки вони мало не торкнулися моєї шкіри. Зупинився, тільки зауваживши погляд, яким я пронизала його.

— Не стався до мене так, ніби ти знаєш, що для мене найкраще. — Я замовкла, силкуючись розплутати власні почуття і встановити, чому я так гостро зреагувала. — Мій батько намагався тримати мене в клітці, захищаючи від зовнішнього світу, і зараз я вперше маю волю насправді, Томасе. Я нарешті можу вирішувати сама за себе. Це страшно й захопливо водночас, але я повинна знати, що в деяких випадках здатна вести бій самотужки. Якщо хочеш допомогти, то просто підтримуй мене. Це все, що мені потрібно. Годі експериментів, щоб допомогти мені впоратися з моєю травмою. І жодних розмов із професорами про мій емоційний стан чи мою конституцію. Роблячи це, ти шкодиш мені. Я такте дій не терпітиму.

— За це теж вибач, Водсворт. — Глибокий жаль у його погляді свідчив, що юнак щирий у своєму розкаянні. — Ти завжди була і залишаєшся мені рівнею. І мені страшенно соромно, що своїми вчинками змусив тебе почуватися інакше. — Він глибоко вдихнув. — Ти не... можна я поясню?

— То це ще не кінець твоїм дурницям?

Я незмигно вп’ялася в нього очима. Том ас і раніше робив чимало безглуздих штук, проте ця наразі була найгіршою. Він мусив знати, що не просто відкриє свіжу рану, а й миттю розірве її та мою душу на клапті. Я дозволила кризі огорнути все моє єство.

Томас, здригнувшись, видихнув, неначе міг відчути холод, який струменів із мене.

— Коли я у себе в голові уявляв, що ти відчуватимеш, заставши мене в такому вигляді, то гадав, що ти... сміятимешся. Відчуєш полегшення, що твої найсильніші страхи виявилися хибними. Що єдине, чого тобі довелося боятися, — це мої жахливі спроби допомогти тобі. — Томасова рука піднялася до його чола. — Я втрачаю здатність висновувати очевидне. Тепер це видається тим, чим є насправді — найгіршою Ідеєю, яку тільки знало людство. Я казав тобі, що не вивів формули для тебе. І схоже, геть не розумію жіночої статі. Чи, можливо, людей взагалі. І бачу, як мій гумор може дивувати людей.

М'язам моїх щік хотілося смикнутись від такого явного применшення, однак у мене не залишилось енергії для усмішки.

— Просто... іноді, коли мені страшно чи я розгублююсь, я намагаюся знайти гумор у ситуації. Зняти напруженість. Мені завжди допомагає сміх, і я сподівався, що він міг би допомогти й тобі. Мені страшенно прикро, Одрі Роуз. Я припустився грубої помилки, обговорюючи твій емоційний стан із Раду.

— Так, припустився.

Томас кивнув. На мить здалося, що він зламається і впаде на коліна, але він через силу тримався і провадив далі:

— Моя помилка не мала нічого спільного з невірою в тебе. Я просто не вірив, що Раду не почне безперестанку вивідувати про Джека-Різника. Усе уявляв, як він ненароком кривдить тебе, і знав, що захочу вбити його. Я знаю, що захист тобі не потрібен, однак мені важко втриматися від бажання зробити тебе щасливою.

Він глибоко вдихнув — вочевидь це був іще не кінець.

— На тому занятті Раду... опісля в мене перед очима стояло твоє обличчя. З нього зникає ясність і раптом з’являється та спустошлива порожнеча. Було враження, неначе ми знов опинилися в лабораторії у той вечір, коли він загинув. І що найгірше? Я знав, що міг цьому запобігти, якби доклав більше зусиль. Якби так не боявся втратити тебе.

Томас затулив лице. Його дихання було нерівним, а сльози скрапували аж із підборіддя.

— Я не знаю, як це виправити. Але обіцяю: старатимуся краще. Я...

— Ти нічого не міг удіяти того вечора, — лагідно сказала я.

Я знала це вже якийсь час, однак знання не заважало моєму розуму повертатися до тої сцени і програвати її знов і знов, шукаючи іншого фіналу тієї історії. Я простягнула руку і взяла Томасову долоню у свою. Мене досі засмучувала його поведінка, та мій гнів угамувався завдяки перспективі. Томас живий. Ми могли лишити це позаду і вирости. Ані час, ані смерть іще не спинили нас.

Хлопець тяжко зглитнув, аж горло смикнулося, позираючи па наші з’єднані руки.

— Будь ласка, пробач мені.

— Я...

Під нами рипнула мостина, Я відштовхнулася від Томаса, випробовуючи долівку своєю вагою. Звучало так, ніби там були завіси, які потребували добрячого змащування, Я була досить упевнена, що бачила обрис дверцят. Молилася, щоб це не було черговою ілюзією. Томас, схоже, їх не помітив; його увага була зосереджена цілком на мені, вираз на його обличчі стриманий, але обнадіяний. Я збагнула, що він очікує відповіді на своє вибачення.

— Якщо клянешся ніколи не говорити за мене без мого дозволу, тоді я тебе прощаю, — мовила я, чудово знаючи, що пробачила б його у будь-якому разі. Юнак просіяв, і мені довелося докласти всіх зусиль, щоб його не обійняти. Я прочистила горло і вказала на підлогу. — У мене є версія, яку я намагаюся довести. І гадаю, що ляда, на якій ми стоїмо, — наша перша зачіпка.

Томас дивився на мене ще якусь секунду, а відтак перевів погляд на підлогу. Відступивши на кілька футів, було легше розгледіти знахідку: у морзі практично напевне були приховані двері.

— Я підслухала, як Молдавану з Данешті говорили про «убезпечення приміщень», хоча не зовсім певна, що вони мали па увазі. Казали, що їм потрібна якась книга, щоб їх розшукати, — промовила я. Тоді зиркнула на ляду, й мої попередні темні думки змінилися збудженням. — Гадаю, ми їх випередили.

— Цілком можливо. — Томас розправив плечі. — Може бути, що це старий тунель, який веде до лісу. Влад користувався цим замком як фортецею. Певен, існувало безліч шляхів, якими він міг у разі потреби швидко відступити. А зараз, либонь, це павучий палац. І я волів би не бруднити цей костюм.

Я перебільшено картинно понюхала носом.

— Пахне підмазками, Кресвеле. Ти що, павуків боїшся?

Він задумливо постукав пальцями по передпліччях.

— Моя гідність не постраждає від того, що я визнаю, що гидую ними.

Я усміхнулася. Отже, непереливки буде нам обом. Я сподівалася, ми не застанемо жодних восьминогих істот. Магнітне тяжіння цікавості було надто потужним, щоб я могла йому опиратися. Я заходилася обмацувати дерев’яні дошки, шукаючи спусковий механізм. Простір під нами був або старим і вкритим павутинням, або про нього регулярно дбали, що вказувало б на те, що комусь було про нього відомо.

І якщо комусь було про нього відомо, можливо, там було чимало зачіпок і доказів. Якщо Данешті шукав таємні приміщення, я бажала знати навіщо. Я підвела погляд на Том аса.

— А ти не збираєшся допомогти? — Він пожував губу, і я майже знову розгледіла червінь. — Серйозно? Хіба це гірша ідея за ту, коли ти вдавав мертвого і налякав мене до півсмерті?

— Натяк зрозумів. — Томас побарабанив пальцями по губах, міркуючи. — Якщо мене зжеруть голоднющі павуки, принаймні мене пам'ятатимуть не тільки за мою вроду.

Хлопець усміхнувся на весь рот, а я закотила очі. Відтак він пройшов до незапаленого бра; я дивилась, як Томас недовго вивчав його, а потім повернув убік. Дивовижно, але ляда відчинилась усередину, являючи нам сирі затхлі сходи. Я недовірливо підвела очі, а Томас сяяв.

Ну звісно. Тепер поламане бра було напрочуд очевидним.

— Хочеш, щоб я вразив тебе силою своєї дедукції? Це було єдине незапалене бра в цій кімнаті, й це спонукало замислитися: якщо справді існує таєм...

— Не зараз, Кресвеле. Допоможи-но мені. Я хочу побачити, що Влад Дракула ховав там унизу. І що шукає Данешті.

РОЗДІЛ 22

ТІ БЕЗПЕРІ КРИЛА

СЕКРЕТНИЙ ПРОХІД

PASAI SECRET

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1838 РОКУ

Якщо майже повної темряви було замало, щоб ми повернули назад, то нудотно-солодкий сморід розкладання, що наздогнав нас, мав би вже і застерегти.

— Чудово, — зморщив носа Томас. — Ніщо так не налаштовує на пригоди, як аромат роздутого трупа.

Ми стояли на порозі потайного ходу, вдивляючись у безумовно зловісну обстановку. Сірі камені, облямовані павутиною і ще невідомо чим, роззявлялися перед нами, широко показуючи свої щербаті зуби й відкриваючи вхід у нутрощі замку. Я щосили намагалася дихати через рот.

— Уяви, що це просто спілий фрукт, що от-от лусне.

Погляд Томаса пробіг по мені, брови оцінювально піднялися.

— Ти нестерпно чарівна.

— Треба поквапитися. Я не хочу затримуватися, — я кивнула на люк. — Нам його закрити?

Томас зміряв поглядом секретний прохід, потім головні двері, й на його обличчі завмерла приреченість. Він зітхнув.

— У мене відчуття, що ми пошкодуємо про це, але так. Спустися ще на кілька сходинок, і я зачиню нас із труті ом та павуками. У темряві.

Я зібрала спідниці, тішачись, що вони не такі громіздкі, як завше, і почала спускатися крок за кроком, зіщулюючись від того, що могло застрягнути у мене в подолі. Була нажахана причиною смороду і сподівалася, що це всього лише туша тварини, що пробралася в замок. Виявити людські останки мені геть не хотілося.

За мною хрипів Том ас, його черевики знаходили всі можливі способи шкребти камінь, поки він шукав правильне положення, щоб люк став на своє місце. З попереднього досвіду я знала, що він більш ніж здатний пересуватися вночі з надзвичайно непомітно. Я зціпила зуби, не звертаючи уваги на звук його кроків, поки він тупотів сходами слідом за мною. Можливо, він досі не оговтався від своєї ідіотської витівки з прикиданням мертвим.

Камінець відскочив від сходинок, сповістивши про наше прибуття весь світ. Я перестала рухатися, пульс ревучою хвилею бився у венах. Певності в тому, що ми тут самі, у нас не було, а я не хотіла, щоб нас так швидко вигнали. Особливо, коли було так багато запитань без відповідей про те, що ж саме відбувається в цій академії.

То мас пробурмотів щось так тихо, що я не змогла розібрати.

— Тихше там.

Я кинула погляд через плече, хоча було надто темно, щоб чітко його побачити. Його силует був позолочений газовим світлом, що цідилося крізь щілину в люку. Я боролася з позивом затремтіти. У ньому завжди було щось таке, що викликало тривогу, інтригувало Особливо, коли ми сховані в темряві.

— Не дочекаюся побачити, що ж воно таке, що так смердить.

— Серйозно? Невже неможливо замовкнути?

Єдиною його відповіддю був чирк сірника і наступне шипіння. Томас усміхнувся свічці, яку розпалював і світло якої ледь тріпотіло в гнітючій темряві. Я не клопоталася спитати, де він знайшов недопалок воску. Мабуть, ще раніше сховав його у ранковому пальті.

Він нахилився і говорив так тихо, що я майже не чула його слів. Однак він не пропустив затримку в моєму диханні, коли його губи злегка торкнулися моєї шиї, змусивши шкіру заколоти від дотику'. Я відчула, як він усміхнувся мені у волосся.

— Ти найкрасивіший юнак, якого я коли-небудь знала, — сказав він.

Я примружилася, намагаючись розгледіти на ньому які-небудь синці чи інші ушкодження. Не було нічого незвичайного, що я могла б побачити. Лише два золотисто-карих ока, які весело дивилися на мене.

— Ти вдарився головою, чи не так? Або хтось підсунув тобі дивний тонік?

— Ти хочеш, щоб я мовчав, — вишкірився Томас, а потім, зістрибнувши зі сходів, обійшов мене. Бадьорий стрибок у русі. — Фраза, яку я щойно вимовив, — це код щоб, коли ти захочеш, я заговорив знову. Обіцяю, що не вимовлю жодного складу, поки ти не відімкнеш ці губи згаданими словами.

— Якби ж то мені так пощастило.

Дотримуючись своєї обіцянки, він поповз униз рештою сходів, навіть не дихаючи надто голосно.

Якби я не знала, що Томас був там зі мною, і не бачила слабкого мерехтіння світла у його руках, я б і не здогадалася, що він іде за кілька кроків попереду. Він, безумовно, рухався, як привид, коли хотів.

Його силует розчинився в тінях навколо нас. Намагаючись бути такою ж обачною, я спускалася з чіткою зосередженістю, бо останнє, що мені потрібно, — це зламати кінцівку тут, унизу.

Вдалині заляскали крила, звук був схожий на удари взуттєвої шкіри по шкірі в шаленому темпі. Я пропустила повз вуха, як моє серце прагнуло втекти і помчати назад нагору сходами. Я уявила, що це були кажани, про яких згадував ректор тієї ночі, коли ми приїхали.

Смердючі трупи — це одне, але кажани... Мої кістки пронизало тремтіння. Кажани з їхніми мордами гризунів і перетинчастими крилами змушували мої нерви бриніти. Це було абсолютно ірраціонально. Я досить добре переносила щурів. І птахів непогано. Але ті безпері крила і вени, що простягалися вздовж них, як гілки на дереві життя, — без них би я радо обійшлася.

Коли ми досягли низу сходів і увійшли в коридор, який, здавалося, був витесаний із грубого каменю самої гори, я засумнівалася, чи так уже мені потрібно відкривати таємниці, що містяться під моргом у замку з таким грізним минулим.

Із каменю капав конденсат, і тут не було нікого, хто міг би стерти сум цього гідного жалю місця. Принаймні нікого, кого би ми — беззбройні — хотіли зустріти. Вітер завивав у проході, піднімаючи сироти на моїх руках.

Я вилаялась, забувши про необхідність зберігати тишу. Томас обернувся спантеличений, але

Я махнула йому рукою продовжувати йти. Треба буде подумати про виготовлення якогось пояса для скальпеля. Тоді можна було б прив'язати його до тіла і за потреби орудувати ним, як небезпечним лезом. Цікаво, чи зможе кравець у місті виготовити такий аксесуар.

Якщо хтось придумав пояс, то, звісно, і це можна було би зробити. Я знову тягнула час, і усвідомлювала це. Щиро сподівалася, що на нас не нападуть кажани. Змогла б витримати багато чого... але як уявлю, що їхні кігті застрягають у моїх кучерях, як вони верещать і виривають пасма волосся...

Я витерла руки об перед спідниць, шкодуючи, що не додумалася взяти плащ. Хоча, звісно, я не планувала виходити нікуди, окрім коридорів для слуг. Тут, далеко від численних камінів замку було набагато холодніше. Немов почувши мої думки, Томас різко повернувся до мене, простягаючи своє пальто

— Дякую. Але поки що залиш його собі, — воно таке довге, що я б за нього перечіпалася.

Він кивнув і пішов далі. Я поспішила за ним, намагаючись не звертати уваги на пурхання крил і його відлуння у сирому проході попереду.

Раптом у кінці довжелезного тунелю я зауважила ледь помітне мерехтіння світла і смикнула Томаса, щоб він зупинився. Світло нагадувало сонце, що тонуло за небокраєм, і в його мізерних відблисках не було абсолютно ніякого тепла. Якщо смолоскип запалили, то хтось або перебуває тут просто зараз, або був зовсім недавно.

Моє дихання затуманилося переді мною, наче духи застереження. Томас подав мені знак, щоб я йшла попереду. Стіни, здавалося, тепер наближалися, гора тиснула на нас з обох боків. Ми пройшли повз кілька дверей: виготовлені з темного дуба або пофарбовані в чорне, вони були майже не помітні па тлі стін тунелю, поки на них не наткнешся. Я спробувала штовхнути одні з них, але вони не піддалися. Крокувала далі тунелем, зосереджена на якомусь рухові попереду — скоріше гаданому, ніж явному. Уявлення не маю, що робитимемо, якщо зустрінемо тут когось зловісного. Сподіваюся, Томас має при собі бодай якусь зброю.

Раптом подув легенький вітерець і погасив нашу свічку. Мені закортіло розпустити плетиво з волосся і прикрити ним шию. Повітря в цьому кінці тунелю було холодніше, ніж біля сходів. Вода більше не крапала, а замерзала блискучою плівкою там, де вона цілувала кам’яну поверхню.

Томас наздогнав мене на тому місці, де я перервалась, і показав у напрямку, звідки ми прийшли. Озирнувшись назад із цього вигідного місця, я побачила, що ми неухильно рухалися вниз, хоча під час ходьби цього не відчувалося. Ми також були набагато далі від нашої вихідної точки, ніж я думала.

Темрява грала з моїми чуттями. Я могла заприся ітися, що вона відчувала нас, спостерігала за кожним нашим кроком навпомацки і насолоджувалася нашим жахом. Томас змахнув павутиння, перш ніж я встигла пройти крізь нього. Лицарський вчинок, враховуючи його страх. Я подякувала йому і повільно пішла далі проходом.

— Це схоже на карнавал із завеликою кількістю задзеркалля. Чи не так? — запитала я і озирнулася, очікуючи на зухвалу відповідь, але Томас просто кивнув, зловтішно розплившись в усмішці. Тоді я згадала про його обітницю мовчання.

— Знаєш що? — запитала я Він підняв брови. — Мені радше приємно бачити тебе, не чуючи всієї тієї і нісенітниці, якути вивергаєш Тобі слід частіше мов чати, — я дозволила своєму погляду оглянути його витончені риси, задоволена тугою, яка засвітилася в його очах, коли мої очі знайшли його рот — На справді, мені ніколи більше не хотілося поцілувати тебе.

Я швидко рушила вниз по проходу, всміхаючись про себе, коли його щелепа відвисла. Трохи легковажності — ось що мені було потрібно, щоб вгамувати своє занепокоєння. Я не хотіла міркувати про те, що ми зараз побачимо. Смерть ніколи не пахла приємно, а тепер відїї нестерпного запаху у мене сльозилися очі. Надія на те, що ми натрапимо на труп тварини, танула.

Хіба що це була досить велика, в людський зріст, тварина.

Я витерла вологу з кутиків очей. Так тхнули тіла, не закопані достатньо глибоко під землею. Ми не часто мали справу з такою стадією розкладання у дядьковій лабораторії, але ті кілька разів, коли це траплялося, залишили по собі незабутні спогади.

Підійшовши ближче до одинокого факела, я розрізнила ще два тунелі, що розгалужувалися в протилежних напрямках, а в місці розгалуження побачила масивні дубові двері. Здавалося, крапельки води сочилися з пористої деревини. Як же дивно!

Я кілька разів глибоко вдихнула, знаходячи насолоду в тому, як холод тепер тримав мене насторожі. Тут прохід був завширшки такий, що через нього могло пройти лише одне тіло. Мої вузькі плечі ледь не торкалися стін, коли ми мало-помалу пробиралися до лиховісних дверей і того жаху, що ховався за ними, хай би що то було, Томас повернувся боком, щоб пролізти.

Глянувши вниз, я побачила сміття і здивувалася. Запах тління покривав майже все, але засмальцьована серветка біля моїх ніг видавалася доволі свіжою, Я зглитнула, сподіваючись, що той, хто залишив сміття, вже давно пішов, бо втекти з цього вузького проходу було б досить складно...

Упевнена, що я достатньо сильна, аби впоратися з тим, що нам належить розкрити, але частина мого мозку, яка все ще перебувала під впливом убивств Різника, знову наповнювала мої почуття нісенітницями. Мені потрібна була лише одна хвилина. Тоді я б поворухнулась.

Томас поплескав мене по плечу, показуючи, що хоче мене обійти. Я похитала головою. Для того, щоб це сталося, він мав би протиснутися повз мене. Перш ніж я встигла запротестувати, він м'яко притиснув мене до стіни і ковзнув по мені, намагаючись не баритися.

Мушу визнати, він доволі вчасно відволік мене від зростальної хвилі страху і сам цс знав. Якби я не була вдячна за результати його дій, то вліпила б йому ляпаса рукавичкою за те, що дозволив собі таке в нашому становищі без супроводу. Тож неохоче вищі пившись від стіни, спостерігала, як він оглядає тунелі, й поки він був зайнятий підрахунками Бог знає чого, я зосередилася на дверях.

На дереві був випалений хрест із язиками полум’я на кожному кінці, судячи з вицвілого вигляду, дуже давно. Під хрестом — вирізана римська цифра сім. Я провела пальцями по символу й відсмикнула руку, відчувши несподіване тепло.

Мабуть, я ще не настільки мілька від своїх химер, як мені здавалося. Ліпше було б відчинити двері якнайшвидше, якщо вони взагалі відчиняться. Невизначеність щодо того, кого або що ми побачимо, зростатиме в геометричній прогресії, що довше я вагатимуся.

Ще один глибокий вдих, і я штовхнула двері з усієї сили, знову помітивши, якою гарячою здавалася деревина для такого холодного тунелю Не було неможливо з наукової точки зору, тому я проігнорувала застережливий озноб На мій подив, двері відчинилися. Скрипу, якого я очікувала, не було. Очевидно, хтось дуже ретельно змастив металеві завіси.

Я просунула голову на кілька сантиметрів, збентежена тропічною спекою, що виривалася з покритого мороком простору, і примружилася. Кімната виявилася не більшою за невелику купальню, але в центрі підлоги був горбок чорного кольору, і такі ж горбки вздовж високих стін.

Це не мало сенсу. Що взагалі могло вкривати стіни? І як тут могло бути так тепло без вогню?

Немов у відповідь на це запитання зі щілини зашипіла пара. Мабуть, десь поруч є джерело тепла — природне гаряче джерело в горі або якийсь опалювальний механізм у замку.

— Кресвеле, подай мені смолоскип, будь ласка. Я думаю... — щось тепле і пухнасте вдарилося об мою голову. Я подивилася вгору, але воно зникло. Кров ударила мені в вуха, і кожна крихта глузду покинула мій розум, коли маса чорного піднялася як одне ціле. «Що за...»

Я смикнулася назад, метаючись, коли сотня верескливих кажанів пірнули роєм. Зуби шкреблися об комір моєї сукні, потім ковзнули по шкірі шиї. Мені знадобилися всі рештки здорового глузду, щоб утриматися від крику. Якби я зламалася зараз, хтось би нас знайшов. Мушу бути сильною. Не втрачати зосередженість. Мушу... боротися.

Руками я відбивалася від шкірястих крил. Збивала тіла над собою й намагалася не зважати на зростаючу паніку, коли кров стікала з моїх пальців, бризкаючи на підлогу.

Нас атакували.

РОЗДІЛ 23

LILIECI VAMPIR (КАЖАНИ-ВАМПІРИ)

СЕКРЕТНИЙ ПРОХІД

PASAJ SECRET

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

За хвильку Томас опинився поруч зі мною, вимахуючи смолоскипом зі стіни, наче палаючим мечем.

Та не лише він був здатний на тверезі дії перед обличчям небезпеки. Я фіксувала в пам’яті кожну деталь кімнати і місце події, яку змогла розгледіти в перервах між нападами. Пагорбом у центрі кімнати було тіло, перевернуте долілиць. Кажани обліпили його, ймовірно, ласуючи ним.

Одяг вказував на те, що жертва — жінка, її шкіра була біліша за свіжий сніг там, де не була понівечена багряними слідами укусів. Той факт, що вона лежала нерухомо, не залишав сумнівів утому, що ця жінка мертва: ніхто з тих, хто ще дихав, не міг залишатися таким нерухомим, коли по ньому повзало стільки істот. Я підбігла до неї, просто щоб переконатися.

— Що ти коїш? — кричав Томас із дверей. — Вона мертва! Ну ж бо!

— Одну... хвилинку, — відмахнулась я, побачивши світле волосся: була сповнена рішучості зібрати якомога більше інформації.

Та коли спробувала розгледіти інші деталі, одразу кілька кажанів налетіли на мене, розриваючи мереживо рукавичок, приваблені кров’ю, що вже сочилася з моїх ран. Я підхопилася, вибігла з кімнати так швидко, як тільки могла, і смикнула за собою двері. Із дикими очима Томас спрямував факел на решту нападників, які верещали, гоготіли і знову пірнули за нами.

Прогнавши в темряву останнього кажана, він зірвав щось із мого плеча і відкинув убік.

— З тобою все гаразд, Водсворт?

На нас щойно напав пекельний кошмар, перетворений на реальність. По моїй шиї цівкою текло тепло і взагалі порізів було більше, ніж я наважувалася подумати в той момент. Замість того, щоб озвучити все це, я розсміялася. Це було щось такс, що не могло наснитися навіть По.

Попри жах я відчувала, як мене розпирає від гарячого хвилювання. Кров бриніла в моїх венах, посилюючи серцебиття, нагадуючи про те, яка я насправді сильна. Про те, як чудово бути живою.

— Я думала, ти не повинен був говорити, поки я не скажу чарівну фразу, Кресвеле.

Його плечі важко опустилися, скидаючи напругу, яку він ніс у них.

— Напад кажанів-вампірів — досить непоганий привід, щоб порушити моє власне правило, — він насупився, дивлячись на кров, що сочилася крізь мої рукавички. — До того ж, і так знаю, що я на й вродливі ший молодий чоловік у твоєму житті, — кажан-кровопивець пірнув за ним, але я відмахнулася від нього. — Ці кажани нетутешні.

— Я й гадки не мала, що ти ще й хіроптеролог , — мовила я недбало — Це так ти справляєш враження на всіх дівчат?

Він зацікавлено роздивлявся мене

— Я й гадки не май, що ти знаєш цей науковий термін.

Він зняв своє довге ранкове пальто і простягнув його мені. Воно було тепле і пахло смаженою кавою та свіжим одеколоном. Я опиралася бажанню вдихнути цей заспокійливий аромат.

— Твій розум вражає. Навіть попри все не, — він махнув рукою на зачинені двері, усмішка потроху згасала. — Безумовно, для мене це найулюбленіша з твоїх переваг. Але справді, я вивчив їх достатньою мірою, щоб розпізнати, що це кажани-вампіри. Не маю жодного уявлення, хто би міг їх розводити,

Навіть загорнувшись у пальто Томаса, я не могла зупинити озноб. Цей замок виявився підступнішим, ніж я думала.

— Цікаво, яких іще чарівних представників дикої природи ми знайдемо в цих тунелях?

Згадалася деталь із бесіди Молдавану з Данешті Я описала Томасу весь обмін думками так стисло, як тільки могла.

— І чи стосується цих проходів книга, про яку говорив Данешті? Як гадаєш, вона містить підказки, куди ведуть усі ці двері й тунелі?

— Цілком можливо, — Томас перевів погляд із мене на два темні тунелі позаду нас. Цього разу вираз його обличчя було легко прочитати. Ми щойно знайшли тіло і були атаковані кажанами. Тож зараз явно не час блукати так глибоко під замком, не володіючи знаннями та фізичною зброєю. — Нам слід провести невелике дослідження. Ходімо. Я знаю ідеальне місце.

Ми прокралися до своїх кімнат і позмивали кров з облич. Я також повернула Томасу його ранкове пальто, не бажаючи привертати зайву увагу і викликати непотрібні запитання, якщо зустрінемо когось цієї пори. Тепер у коридорі західного крила замку ми стояли перед двома дубовими дверима, на яких були вирізьблені всілякі звірі — як міфічні, так і реальні та дуже знайомі. Хоча на них не було встановлено меморіальної дошки на його честь, я все одно уявляла собі напис «Кривава бібліотека Дракули» жирними готичними літерами.

Смолоскипи в кованих урнах обабіч коридору одночасно запрошували відвідувачів і застерігали їх поводитися як слід у бібліотеці. Я помітила зображених на дверях кількох кажанів у польоті й смикнула за ручку.

— Якщо я більше ніколи не побачу цих жахливих створінь, я помру щасливою дівчиною.

Томас тихо хихикнув поруч зі мною.

— Не забуду, як ти відкинула одного з них, що нападав на мене, — це було так доблесно. Шкода буде, якщо я більше ніколи не побачу такої звитяги. Хіба що ми зможемо полювати на кажанів хоча би раз на рік. Але тоді нам доведеться відпускати їх на волю, звісно. Вони надто чарівні, щоб їх кривдити.

Я спинилася перш ніж переступити поріг.

— Вони намагалися випити нашу кров, Кресвеле. «Чарівні» — навряд чи те слово, яке я використала б,

Я тупила крок до приміщення й зупинилася, тремтячою долонею тягнучись до грудей: каркасне склепіння над головою викликало асоціацію з павуками — величезними кам'яними павуками, що повзли по стінах на своїх довжелезних ногах У кам'яних стрілчастих арках розташовувалися ряди книг

Це була, безумовно, найбільша бібліотека в замку; та, в якій я знайшла книгу про похоронні практики, була набагато менша Шкіра, пергамент і чарівний аромат чорніша на сторінках переповнювали мої відчуття. Ковані люстри — у такому самому стилі, що й урни в коридорі, — звисали з-під павутини сірого каменю над ними. Це було зловісно й інтригуюче водночас. Частина мене бажала б проводити тут години, а друга частина прагнула дістати зброю: у похмурих закутках міг ховатися хто завгодно або що завгодно.

Я на мить заплющила очі. Займаючись порізами, ми з Томасом вирішили поки не повідомляти нікого про знайдене тіло. Залишати останки бідолашної дівчини в тому жахливому місці, як на мене, було несумісно з мораллю, але я не довіряла Молдавану. Він, найімовірніше, покарав би або вигнав нас за те, що ми досліджували таємниці замку. А ще Томас запевняв: якщо її тіло знайдуть, це може вказати нам на того, хто ще знає про ті ходи. Я неохоче погодилася за однієї умови; якщо п тіло не знайдуть до наступного полудня, ми залишимо анонімну записку.

Хтось чхнув за кілька проходів від мене, звук відлунням рознісся у величезній залі. Моє тіло завмерло, Ми не робили нічого поганого, але я не могла зупинити свій пульс, який прискорювався від думки про зустріч із кимось.

— Сюди, — прошепотів Томас, спрямовуючи мене в протилежний бік. Немов вирвавшись із трансу, я рушила вперед повз книжкові ряди, намагаючись вигнати панічну атаку' з голови. Ряди книг теж були не зовсім звичайні: полиці від підлоги до стелі були заставлені фоліантами всіх форм і розмірів. Товсті книжки, тонкі, у шкіряній палітурці та м’якій обкладинці: вони були складені одна біля одної, як клітини, що утворюють тіло. Мені хотілося пробігти кожним проходом, щоб побачити, чи мають вони кінець.

Ми могли би провести там решту вічності й не прочитати всіх книжок, що там зберігалися. Хоча в звичайний день було би прекрасно просто сидіти з чашкою чаю і теплою ковдрою та хапати з полиць нові наукові пригоди, як чорнильні птіфури, і смакувати їх із насолодою.

Там були книжки французькою, італійською, латинською, румунською, англійською.

— Не маю найменшого уявлення, з чого почати, — сказав Томас, відірвавши мене від книги «Утопія». — Принаймні, вони позначили секції. Це небагато, але вже початок. Ти... — він помахав рукою перед і мною, губи вигнулися догори, коли я відмахнулася від неї. — Ти взагалі слухаєш, що я кажу, Водсворт?

Я зупинилася біля проходу з написом «știință».

— Поглянь лише на наукову секцію, Томасе!

Я вибрала медичний журнал на найближчій полиці, гортаючи сторінки і тішачись анатомічним малюнкам. Мою увагу привернула стаття Фрідріха Мішера. Його робота з нуклеїном була вражаючою. Подумати тільки, що в наших клітинах крові є фосфорні білки, яким ми ще не дали назви!

— Ось чого вони повинні пас навчати. А не вампірських легенд про людину, яка померла багато століть тому. Як гадаєш, чи можливо з медичної точки зору розкрити мій череп і запхати туди сторінки?

Мабуть, чорнило просочиться всередину і створить якусь складну реакцію.

Томас притулився до полиці, схрестивши руки.

— Мене дивним чином заінтригувала ця ідея.

— Ще б пак.

Я похитала головою, але продовжувала йти проходами. POEZIE. ANATOMIE. FOLCLOR. Поезія Анатомія. Фольклор. Розкішні шкіряні крісла були розставлені в куточках з маленькими столиками, призначеними для того, щоб писати нотатки або тримати більше матеріалів для читання. Мені знадобилася вся моя воля, щоб не піддатися непереборному бажанню просто згорнутися калачиком в одному з них і читати про медичні практики, доки світанок не потягнеться по небу.

— Я знаю, що подарувати тобі на це Різдво, — сказав Томас. Я закружляла, спідниці обгортали мої ноги, наче ебеновий кокон. Його очі блищали. — Медичні журнали і томи в шкіряних палітурках. Може, ще й блискучий новий скальпель додам.

Я усміхнулася.

— У мене вже є кілька таких. Але я з радістю прийму будь-яку книжку. У людини ніколи не може бути забагато літератури. Особливо осіннім чи зимовим вечором. Якщо почуватимешся вже зовсім щедрим, можеш додати чай. Я люблю унікальну суміш. Справді налаштовує на медичне навчання.

Томас пильно обвів поглядом мою фігуру вгору і вниз, зупинився, доки я нарешті не прочистила горло. Шкіра над його коміром трохи почервоніла.

— Одрі Шипшина,

— Перепрошую?

— Я зроблю для тебе фірмову суміш. Трохи англійської троянди, може, трохи бергамоту. Відтінок солодкого. І обов’язково міцний. І пелюстки теж знадобляться, — він усміхнувся. — Можливо, я знайшов своє справжнє покликання. Це чудовий момент. Може, відзначимо це вальсом?

— Ну ж бо, знавцю чаю, — я кивнула в бік проходів для очікування, серце приємно тьохнуло. — Нам треба багато чого дослідити, якщо ми сподіваємося знайти якісь книги з планом замку.

— І його безліччю таємних тунелів, — Томас змахнув руками. — Після вас, люба Водсворт.

— Боже мій! Ви мене налякали!

Із сусіднього проходу з’явився професор Раду, впустивши на підлогу цілу купу книжок. Він нахилився, щоб зібрати їх, наче голуб, що клює крихти.

— Я шукав певний фоліант зі strigoi, примарами, для завтрашнього уроку. Клята бібліотека така велика, що й власного носа не знайдеш. Я вже давно кажу Молдавану, що нам потрібно найняти більше ніж одного бібліотекаря. Цього симулянта П’єра ніколи не знайти!

Я все ще заспокоювала свої нерви. Раду не видав жодного звуку — неабиякий подвиг для незграбного професора. Я підняла з підлоги книгу під назвою De Mineralibits і простягнула йому, відзначивши її потріскану шкіру і старий шрифт.

— Ось, професоре.

— А, Альбертус Магнус. Один із наших наступних уроків, — він зробив паузу, його великі очі блимали за окулярами, коли він додав томик до своєї гори книжок. — Ви не бачили П єра? Мабуть, ви відправили йога за якоюсь книжкою. Я не хотів вам заважати. Хоча це саме те, що я мав на увазі. Більше бібліотекарів, більше знань. Чому Молдавану наполягає, що одного...

Раду так засмутився, що бездумно почав жестикулювати руками, забувши про книжки, що їх тримав. Томас смикнувся вперед і притримав стос, перш ніж він звалився на нас.

— Клятий П’єр завжди не там, де мас бути. Передайте йому, що я знайшов свій матеріал, і не завдяки йому. Скоро я робитиму і його роботу, і свою.

Раду поплентався геть, знову бурмочучи собі під ніс про підготовку до уроку і про те, що говоритиме з ректором про кількох бібліотекарів.

— Принаймні він не запитав, чому ми вийшли з кімнати без супроводу в такий час, — сказав Томас. — Бідолашний бібліотекар одначе. У нього І так багато роботи. Обслуговувати цілу академію і Раду.

— Він дивовижний, — я спостерігала, як наш професор врізався у кам’яну колону і відскочив від неї з руками занадто зайнятими, щоб ошаленіло жестикулювати на неживий об’єкт. — Цікаво, як йому в принципі вдалося отримати тут посаду?

— Його родина завжди була пов’язана із замком. Упродовж багатьох поколінь, наскільки я пам’ятаю. Академія утримує його, тому що це традиція, і вони вважають, що місцевим жителям приємно знати, що виходець із їхнього середовища може підніматися соціальними сходами.