Мені забило дух, а тим часом Томас умостився по інший бік столу. Його тарілка була до верху заповнена наїдками з різних куточків Європи, що вочевидь мали задовольнити студентів, які прибули звідусіль. А також ласощами. Місіс Гарві мала рацію про Томасову любов до десертів. Мою увагу так захопив хлопець, який напевне їхав з нами в потягу, що я й не зауважила Томаса біля буфета.

— Сумніваюся, що це так. Насправді я щойно нажила собі ворогів. — Я поцупила з його тарілки скон, після того як він рясно покрив його пряженими вершками. — Та й мені у всякому разі не до вподоби жоден юнак за тим столом, Кресвеле. Тож наразі тобі нема потреби міняти скальпель на рапіру.

— Обережно. Ти висловлювала ті самі чарівні думки і про мене. А я легко починаю ревнувати. Я хочу дуелі, а не знищити цю академію вщент чи спалити її дотла, Хоча це, либонь, поліпшить настрій Молдавану. Пообіцяй, що навідуватимеш мене у темниці?

Я усміхнулася попри тему розмови й позирнула на друга.

— Ти ж знаєш, що ніхто не в змозі роздратувати мене сильніше за тебе, Кресвеле. Маю надію, вони подумають двічі, перш ніж іще раз наважаться глузувати з мене.

— Певен, тебе дражнять не востаннє. — Томас широко всміхнувся, намазуючи вершками інший скон. — Чоловікам до смаку полювання. Ти довела, що тебе так просто не візьмеш, а тому ти цікавий виклик. Як гадаєш, чому на стіни вішають так багато голів? Демонструвати здобуті трофеї це все одно що казати: «Я сильний і мужній. Тільки поглянь на оленячу голову в моєму кабінеті. Я не просто вполював його, а влаштував пастку і заманив його до своєї засідки. На тобі бренді, постукаймо себе в груди і підстрельмо що-небудь».

— То ти кажеш, що хотів би мене вполювати й повісити мою відрубану голову над каміном. Як романтично! Розкажи-но докладніше.

— Кгм, — кашлянув хтось, перебиваючи нас. — Ви не проти, якщо я тут сяду? Vă rog?12

Навіть сидячи, Томас якось зумів поглянути на темноволосого хлопця, який перед цим грубо з мене сміявся, а тепер стояв біля нашого столу, дивлячись згори вниз. Обличчя мого друга не було доброзичливим.

— Якщо пообіцяєте, що поводитиметеся чемно. — Він повільно відсунувся на стільці, ніжки якого скреготнули по підлозі, протестуючи. Відсунувся недалеко, щоб не дати юнакові опинитися між нами. Це нагадало мені, який Томас високий, які довгі має кінцівки і як може скористатися цим ніби ще одним видом зброї у своєму арсеналі. — Не хочеться бачити, як міс Водсворт вас збентежить. Знову.

Напруга струмувала з нього навальними хвилями — такими темними і бурхливими, що мене мало не засмоктало у вир. Я ніколи не бачила, щоб Томас раніше демонстрував такі потужні емоції, і вирішила, що ним керує щось іще, крім роздратування через те, як зі мною поводилися. Можливо, Томас уже перетинався з темноволосим хлопцем, і зустріч минула не надто приємно.

Неважко було здогадатися, що добром це не скінчиться. Останнє, що нам обом потрібно, — це мати справу з Томасовим відрахуванням через... хай там що він збирався утнути. Цієї миті він був справдешнім лиходієм із лицем героя.

— Чим можемо допомогти, містере?.. — Я дозволила запитанню повиснути в повітрі.

Юнак, так ніби навколо нього не розверзалося пекло, нахилився близько до мене, і я передумала, кому загрожувало відрахування з академії: може бути, що саме Томас стримував мене, щоб я не вліпила заслуженого ляпаса.

— Перепрошую за свою попередню поведінку, domnisoara, — промовив темноволосий хлопець із м’яким ритмічним акцентом. — Також перепрошую за своїх товаришів. Андрея, — він вказав на здорованя, і той коротко кивнув, — і мого кузена Вільгельма.

Я перевела погляд на хворобливого юнака з потяга. Тепер Вільгельмова шкіра була навіть темніша, ніж досі. Який дивний відтінок. А ще здавалося, що його обличчя поплямоване червонястим брудом. Я ще ніколи не бачила таких жахливих висипів. Чоло ж було поцятковане краплинками поту.

— Вашому кузенові вочевидь зле, — сказав Томас. — Вам, певно, варто попіклуватися про нього.

Тут Вільгельм накинув на плечі велику чорну накидку і на наших очах пішов, зсутулившись, до дверей. Мені потрібно було поговорити з ним, дізнатися, що він, можливо, знав про жертву в потягу.

У моє поле зору ввійшов темноволосий хлопець-

— Permite-mi sa ma prezint. Е-е... дозвольте мені відрекомендуватися як належить.

Він сором’язливо всміхнувся, але моє обличчя лишалось незворушним, і його усмішка трохи зів’яла. Якщо він гадав, що значне підсилення шарму прихилить мене до його персони, то неабияк помилявся. Він виструнчився на стільці, й аура високого становища оповила його, неначе оксамитовий плащ, що розправився за спиною.

— Я Ніколай Александру Владімір Алдіа. Принц Румунський.

Томас пирхнув, але молодий принц продовжував дивитися мені в очі. Я різко вдихнула і не дозволила здивуванню відбитися на лиці. Припускала, що він згадав свій титул, сподіваючись побачити реакцію, яку виявляли інші юнаки й дівчата.

Підозра підтвердилася, коли його усмішка здригнулася, а тоді взагалі згасла, що довше я не реагувала. Я не дозволю, щоб спочатку зі мною поводилися так негоже, а наступної миті очікували, що я млітиму. За самий лише свій титул він вочевидь міг купити багато, але не мою прихильність.

У залі запала тиша, як під час служби в церкві: присутні чекали, коли заговорю. Чи вклонюся.

Мабуть, я порушила всі можливі норми протоколу, не підвівшись миттю і не зробивши реверанс. Я мило всміхнулася і нахилилася до юнака.

— Я могла б сказати, що мені приємно познайомитися, Ваша Високосте, але мене з дитинства привчили не говорити неправду.

Щоб не здатися геть неґречною, я злегка схилила голову і встала.

Вираз на обличчі принца Ніколая був такий, наче я зняла рукавичку і дала йому ляпаса нею при всіх цих свідках. Мені було майже шкода його — либонь, це вперше принца образили так безжально. Що він міг зробити з тими, хто не мав наміру ловити кожне його слово?

— Містере Кресвел, — кивнула я своєму другові, — побачимося надворі.

Поки я підбирала спідниці, хлопець із рудими кучерями, який сидів неподалік, похитав головою. Я не могла збагнути, вразила його моя зухвалість чи обурила. Не озираючись, я покинула їдальню. Дзенькіт виделок, що попадали на тарілки, упереміш із хихотінням Томаса, супроводжував мене до коридору, де я дозволила тихенько засміятися й собі. Навіть брати-італійці відірвали погляди від книжок, витріщивши круглі, мов чашки Петрі, очі.

Та моя радість тривала недовго: попереду біля відчинених дверей я помітила ректора Молдавану; у нього на лобі пульсувала вена. Він швидким кроком рушив у мій бік, і я могла заприсягтися, що за ним слідувало велетенське крилате чудовисько, шкрябаючи кігтями по каменю. Я кліпнула очима. Це виявилася лише його тінь, збільшена до велетентських розмірів світлом смолоскипів.

— Пильнуйте, кого робите ворогом. міс Водсворт Мені буде прикро, якщо вашу і без того зламану сім’ю сколихне ще одна трагедія. Як я розумію. їм я та рід Водсвортів майже згасли

Я здригнулася. Батько опублікував вельми невиразний некролог щодо смерті мого брата, проте ректор говорив так, наче підозрював, що тут щось нечисто. Молдавану окинув мене прискіпливим поглядом, розтягуючи губи — чи то усміхаючись, чи пак глузуючи.

— Цікаво, наскільки сильним виявиться ваш батько, якщо з його останньою живою дитиною граниться щось лихе? Опій — звичка неприємна. Досить важко позбутися її остаточно. А втім, я певен, що вам це відомо. Ви доволі розумна, як на дівчину. Сподіваюся, ви мене зрозуміли.

— Як ви?..

— Такий мій обов’язок: розкопувати кожен шматочок інформації про майбутніх студентів. І я маю на увазі — кожну крихту. Не припускайтеся помилки, вважаючи, що ваші секрети залишаються вашими. Я видобуваю їх із мертвих і живих. На мою думку, правда стає дуже дорогою, коли її розкрито.

Слизький жах у мене в нутрощах скрутився в клубок. Цей чоловік погрожував мені, і я не могла нічого з цим удіяти. Він дивився на мене ще якусь мить, так наче міг стерти мене поглядом із реальності, відтак пройшов у їдальню. Я кволо зрушила з місця, лише коли ректор дістався дальньої стіни зали.

— Сніданок закінчено, — оголосив він. — Решту для можете займатися своїми справами.

Я хутко помчала до своїх кімнат, щоб узяти зимове пальто і нову пару рукавичок. Щонайшвидше хотіла опинитися за стінами цього клятого замку з його нікчемними мешканцями.

РОЗДІЛ 9

КОРОННЕ МІСТО

СТЕЖКА КРІЗЬ ЛІС

РОТЕСА

БРАШОВ

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— Принц-позер, схоже, не стане твоїм найбільшим залицяльником, Водсворт, — Томас злегка штурхнув мене плечем, вдаючи, ніби намагається приховати задоволення через мого нового смертельного ворога. — Коли Молдавану пішов, він навіть розбив тарілку об стіну і пальці порізав. Кров бризнула на яйця. Дуже драматично.

— Здається, ти трохи заздриш, що не додумався розбити склянки першим.

Я послизнулася на вкритій кригою бруківці, а Томас допоміг мені втримати рівновагу, повільно опускаючи мою руку і стоячи майже на пристойній відстані. У кожному його русі відчувалося збудження. Мій друг практично поривався до Брашова, який, судячи з його невгамовної балаканини, називали також Коронним містом.

Я побачила, як із замку метушливо вийшов Вільгельм, ледь заточуючись то тут, то там, і вирішила трохи стримати Томаса. Я хотіла поговорити з хлопцем, запитати, що він бачив у потягу, хоча він вочевидь мав намір уникати мене за всяку ціну.

І це ухиляння на позір робило його провину лишень імовірнішою.

Вільгельмова шкіра з вигляду була дещо... Я не була впевнена. Здавалося, ніби оливковий відтінок майже повністю витіснили темні плями. Неначе гарячка спричинила сильне почервоніння. Могла заприсягтися, що воно було навіть дужчим, ніж у їдальні. Перебирала подумки інфекції, що могли спричинити два різні висипи, але не зуміла пригадати жодної. Це точно не була скарлатина: ті симптоми я упізнаю будь-де.

Ми йшли далеко позаду Вільгельма, тож він або не помічав нас, або вирішив, що ми прямуємо в село із власною метою. Передусім я хотіла вивчити його, побачити, куди він іде. Тоді ми, можливо, довідаємося про нього щось більше. Якби ми накинулися на нього із запитаннями зараз, юнак, певно, змінив би курс. Я поділилася своїми підозрами з Томасом, і він погодився, що так учинити найкраще.

Я не підводила погляду від землі, звертаючи увагу на сліди, які Вільгельм залишив на свіжому снігу, і навіть на його кроки. Заточуватися хлопець ніби перестав, але схоже, що його знудило, бо біля стежки парувало блювотиння. Я не оглядала його зблизька і якнайшвидше рушила далі. Може, Вільгельм просто йшов до когось по ліки від своєї недуги. Проте дивно, що він прямував до села, а не поцікавився лікарем у замку.

Я сховала руки в кишені й мало не послизнулася ще раз. Через увесь переполох у їдальні я зовсім забула про пергамент. Роззирнувшись довкола, щоб переконатися, що на стежці нікого немає, окрім нас із Томасом та ще Вільгельма, який був задалеко, щоб зважати на нас, я зупинилася щоб пошукати його в кишені, і з жахом усвідомила, що аркуша там немає.

— Тільки не кажи, що я кинув свою негожу звичку курити, лишень аби ти її підчепила.

— Прошу?

Я обшукала кишені спідниці й внутрішні кишені зимового пальта. Нічогісінько. Моє серце загупало. Якби я зранку не показала малюнок Анастасії та Іліані, то могла б занепокоїтися, що просто його вигадала. Вивернула кишені — порожньо.

— Що ти там шукаєш, Водсворт?

— Свого дракона, — відповіла я, намагаючись пригадати, чи поклала пергамент назад у кишеню, перш ніж спуститися до їдальні. — Напевно, я залишила його у покоях.

На якусь мить Томас витріщився на мене з чудернацьким виразом на обличчі.

— Де ти цього дракона знайшла? Певен, чимало різних учених захочуть із тобою поспілкуватися і побачити цей екземпляр. Ще й досить малий, щоб уміститися у тебе в кишені. Оце так знахідка.

— Це малюнок із мого купе, — сказала я, глибоко зітхнувши. — Я знайшла його після того, як гвардійці забрали тіло.

— О, ясно, — тільки й сказав Томас, а тоді раптом крутнувся і пішов далі в напрямку села, залишивши мене стояти з роззявленим ротом.

Я схопилася за спідниці, дбаючи про те, щоб не показати нічого вище чобітків, і побігла за ним.

— Що це щойно було?

Томас кивнув на чагарник поруч зі стежкою. Простеживши за його поглядом, я зауважила у снігу на узліссі те, що скидалося на свіжі відбитки лап великого собаки. Тварина, схоже, йшла по сліду Вільгельма — там, де лишалося його блювотиння. Я сподівалася уникнути зараження його хворобою і будь-якої тварини, що йшла за хлопцем. Побачила, як він знову заточився на стежці, майже дістався вершини пагорба. Мені захотілося побігти за Вільгельмом і допомогти йому — він справді мав кепський вигляд.

Томас пішов крізь сніг, не зводячи очей з нашого одногрупника.

— Не можна, щоб нас тут застав захід сонця, — сказав він. — Зима, поживи в лісі мало. Краще не спокушати долю, ризикуючи трапитися на очі вовкам.

Але вперше в житті я була надто роздратована щоб уявляти, як ліс повниться хижими звірами Я прискорила крок і, не відводячи погляду від Томаса, потяглася до нього.

— Ти й далі вдаватимеш, ніби я не казала про дракона?

Юнак зупинився, зняв циліндр, змахнув з нього сніг, що насипався з гілок над нами, і знову надягнув.

— Якщо тобі кортить знати, його намалював я.

— Ох. — Мої плечі важко опустилися. Я мала б радіти, що цей малюнок не означає чогось лиховіснішого, мала б відчути полегшення, що вбивця не проник у купе й не залишив мені глузливу підказку. А проте, я відчувала розчарування. — Чому ж ти тоді просто не сказав раніше?

— Бо я не збирався показувати його тобі. — сказав Томас, зітхаючи. — І було б грубо просто кинути: «Даруй. Не питай, будь ласка, про дракона. Це дуже чутлива тема наразі».

— Не знала, що ти так добре малюєш.

Коли я промовляла це, щось ворухнулося в моїй пам’яті. Томас схилився над трупом у лабораторії мого дядька, малює напрочуд точні зображення кожного розтину, на його руках плями від чорнила і вугільного олівця, але він не завдає собі клопоту змивати їх.

— Що ж, так. Це сімейне.

— Намальовано... гарно, — зронила я. — Чому саме дракон?

Томасів рот стиснувся в похмуру риску. Я не чекала, що він відповість, але хлопець глибоко вдихнув і лагідно відповів:

— У матері була картина з ним. Пам’ятаю, як дивився на зображення, поки вона помирала.

Не зронивши більше ні слова, він рушив далі крізь сніг. Ось і все. Ми надто наблизилися до емоційної стіни, яку він звів колись давно. Томас ніколи не говорив про родину, і я бажала довідатися більше про те, як він став таким, яким є. Я опанувала себе й заквапилася за ним, аж раптом усвідомила, що Вільгельм зник із виду. Я рухалася так швидко, як лишень могла, хоча частина мого єства тепер переймалася, що в перебуванні Вільгельма в потягу не було нічого незвичайного. Це просто був черговий витвір моєї клятої уяви.

Ми наближалися до Брашова, і мені вкрай остогидло брьохати крізь сніг із льодом. Поділ спідниць наскрізь промок і заціпенів, мов пальці трупа. Краще було б одягти мій вершницький стрій з обтислими бриджами. А взагалі, найрозумніше було б залишитися в замку й оглядати вітрини з анатомічними зразками і таксидермічні кімнати. Ми не лише гаяли час, йдучи по сліду хворого хлопця, а ще й страшенно змерзли і промочили одяг. І я ледь не свято вірила, ніби відчувала, як усі мої чуття обплітають щупальця батькової тривоги через інфлюенцу.

— А! Ось і воно.

На якусь мить переді мною промайнули будинки, на які вказував Томас, сяючи найщирішою усмішкою. Не більш ніж проблиски кольорів крізь гілля вічнозелених дерев, але збудження спонукало мої ноги рухатися швидше. А відтак, коли ми почали спускатися черговим схилом, я в усій красі уздріла коштовність, заховану між стрімчастих гір.

Ми пленталися по всипаній снігом стежині, прикипівши поглядами до барвистого села. Будинки тулились один до одного, наче придворні дами-красуні; ззовні були розфарбовані в кольори лосося, вершкового масла та найблідіший відтінок океанської блакиті. Також були тут будинки зі світлого каменю із дахами теракотової барви.

Найвеличнішим видовищем була церква, готичний шпиль якої стримів у небеса. Зі свого положення ми бачили її червоний черепичний дах, що розтягнувся над здоровенною спорудою зі світлого каменю з вітражними вікнами. Мої очі закололо, і я змахнула віями трепетне відчуття. Можливо, ця прогулянка таки не була марнуванням часу.

— Biserica Neagra. — Томас широко усміхнувся. — Чорна церква. Улітку люди сходяться послухати органну музику, що лине із собору. А ще там понад сотня анатолійських килимів. Просто незрівнянно.

— Ти вмістище найдивовижніших фактів.

— Вражена? Я не став згадувати, що церкву від-реставрували після значної пожежі, чи що почорнілі стіни дали церкві її ім’я. Не хотів, щоб ти занадто мліла. Нам-бо ще підозрюваного розшукувати.

Я усміхнулась, але змовчала: не хотілося ділитися побоюванням, що це марна затія. Вільгельм вочевидь був звичайним пасажиром потяга і вже був хворий. Хвороба пояснювала його нервову поведінку — він міг уже відчувати слабкість, а стрес через побачене вбивство доконав його.

Ми йшли мовчки і нарешті дісталися старого села. Мої ноги відтерпли, одначе здавалося, ніби я наступаю на бите скло у панчохах. Ліза була б у захваті від того, як сніг припорошив дахи: наче розсипаний цукор блищить у променях сонця. Треба буде написати їй увечері.

Я зупинилась і роззирнулася по брукованих вулицях у пошуках чорної накидки Вільгельма. Помітила, як темна тканина замаяла на вході до крамниці, вивіску якої я не спромоглася прочитати. Вказала на крамницю Томасові.

— Гадаю, він зайшов туди.

— Веди, Водсворт. Я тут лишень через свою грубу силу і чарівність.

Ми увійшли до крамниці, де торгували пергаментом, зошитами і всіляким приладдям для писання й малювання. Це місце не було дивним для студента. Вільгельм цілком міг потребувати речей для занять. Я пішла вузьким проходом між полицями, заповненими рулонами паперу. Тут стояв приємний запах чорнила і паперу, що нагадував мені, як я нюхала стару книгу. Запах стародруків треба закорковувати у пляшечках і продавати поціновувачам аромату.

Я усміхнулася власникові крамниці, зморшкуватому старому з великодушною усмішкою.

— Ми шукаємо свого одногрупника. Здається, він заходив сюди із хвилину тому?

Старий звів брови разом і шпарко забалакав румунською. Він промовляв так швидко, що я була не в змозі сприйняти його мову. Томас ступив наперед і заговорив так само швидко Вони перемовлялися кілька хвилин, а тоді юнак повернувся до мене і вказав на двері. Я зрештою вловила сенс, але Томас усе одно переклав:

— Він сказав, що Його син щойно доставив новий товар, а більше ніхто цього ранку не заходив.

Я глянула на низку крамниць за вікном. Завдяки вивіскам і вітринам було зрозуміло, що за товар там продавали. Випічка, тканини, головні убори, взуття. Вільгельм міг увійти до будь-якої з них.

— У такому разі можемо розділитися і перевірити кожну крамницю.

Ми попрощалися з крамарем і вийшли. Я рушила до наступної крамниці й застигла. У вітрині красувалася сукня, гідна королівських персон, від якої мені забило дух. Блідо-жовтий колір прикрашеного коштовним камінням ліфа поступово переходив у відтінок вершкового масла, аж доки не став сніжно-білим у талії. Спідниці скидалися на хмаринки білого, кремового і блідо-жовтого тюлю, які нависали одна над одною, утворюючи дивовижний градієнт.

Стібки були виконані вмілою рукою, і я не стрималася й підійшла до вітрини, щоб роздивитися сукню зблизька. Я хіба що обличчям не притулилася до товстого хвилястого скла, яке відділяло мене від неї. Самоцвіти були розплескані по ліфу з низьким викотом — зорі посеред денного світла.

— Яка вишукана робота! Це... божественно. Це мрія, втілена в одіж. Чи сонячне сяйво.

Сукня була така розкішна, що наша місія на мить вилетіла мені з голови. Коли ж Томас не відповів і навіть не поглузував із мене через те, що відволіклася, я обернулась. Юнак спостерігав за мною у глибокому замилуванні, а відтак теж виринув із власних мрій. Випростався на увесь свій зріст і рвучко вказав вказівним пальцем на наступну крамницю.

— Викот на тій красуні напевне викличе фурор. І породить чималенько... фантазій. — Томас по-вовчому вишкірився, щойно я схрестила руки на грудях. — Не те щоб тобі було не до снаги дати відсіч навалі шляхетних залицяльників. Певен, ти з цим легко впораєшся. А втім, твій батько казав супроводжувати тебе всюди та оберігати від халеп.

— Якщо це так, то він не мав би просити тебе бути моїм опікуном.

— Он як? А яке твоє веління? Мені зректися побажань твого батька?

Його лице засяяло блиском несподіваного виклику. Я не бачила такого серйозного виразу на ньому, відтоді як Томас обійняв мене і дав своїм устам волю висловити без слів найпотаємніші бажання. Мені забракло повітря, щойно я пригадала — в яскравих подробицях — відчуття і правильність нашого вельми неправильного поцілунку.

— Чого ти бажаєш від мене, Одрі Роуз? Яке твоє веління?

Я позадкувала, моє серце калатало. Найдужче я хотіла розповісти йому про те, як мене мучили мої останні страхи. Бажала, щоб він запевнив мене, що з часом я зцілюся. Що знову зможу взяти скальпель до рук, не боячись, що трупи постануть із мертвих. Я прагнула, щоб він пообіцяв, що ніколи не замкне мене у клітці, якщо ми заручимося. Але як я могла казати такі речі, коли він вразливий? Визнати, що тріщина в мене всередині збільшується і я не маю уявлення, чи можна ЇЇ взагалі по-справжньому полагодити? Що я, можливо, знищу його разом із собою?

— Зараз? — Я підійшла до хлопне ближча помітивши, як ворухнувся кадик на його шиї, коли він кивнув. — Я хочу знати, що Вільгельм бачим у потягу, якщо таки бачив. Бажаю знати, чому двох людей убили, проштрикнувши кілками, наче то були стригої. І бажаю знайти зачіпки, перш ніж ми потенційно зіткнемося з черговою справою Різника

Томас видихнув трохи загучно, щоб це видалося безтурботним. Частина мого єства бажала забрати слова назад, сказати, що я кохаю його і бажаю всього, що пропонували його очі. Може, я найбільша дурепа в світі. Я промовчала. Хай краще він якийсь час буде засмучений, ніж повсякчас страждатиме від перепадів моїх емоцій.

— У такому разі, — юнак подав руку, — ходімо на полювання.

Я завагалася. На якусь мить мені здалося, ніби з-за рогу будинку показалася тінь. Поки я чекала, коли з’явиться її власник, серце забилося швидше. Томас, зморщивши чоло, простежив за моїм поглядом, а тоді обернувся до мене.

— Гадаю, найкраще нам розділитися і пошукати Вільгельма, Кресвеле.

— Як леді бажає.

Томас затримав на мені погляд на одну зайву мить, а тоді цнотливо поцілував мене в щоку, перш ніж я збагнула, що він робить. Він поволі відхилився від мене з бешкетним блиском в очах, а я роззирнулася навкруги, перевіряючи, чи не було свідків такого неподобства. Тінь, яка — я була цього певна — рухалася в наш бік, зникла.

Струсивши з себе відчуття, ніби за мною спостерігає щось невидиме, я визнала: моя уява знову позбиткувалася з мене, — а відтак увійшла до крамниці одягу. Смуги яскравих тканин текли із сувоїв, наче комусь пустили шовкову кров. Проводячи долонями по атласу і прекрасному трикотажу, я пішла до робочого столу в глибині крамниці.

Низенька повна власниця привіталася:

— Buna13.

— Buna. Чи сюди хтось заходив? Юнак? Дуже хворий. E-e...foarte bolnau.

Усмішка з ямочками нікуди не зникла з обличчя сивої жінки, і я сподівалася, що вона зрозуміла мою румунську. Вона хутко зміряла мене поглядом, ніби перевіряючи, чи в мене в рукавах не ховалися змії або інші неприємні речі, яких варто остерігатися.

— Сьогодні жодних юнаків.

Мою увагу привернув рисунок із зображенням дівчини, на стіні позаду власниці крамниці, поруч -низка записів румунською. По шкірі мені пробіг морозець. Зображення якоюсь мірою нагадувало мені Анастасію.

— Що там написано?

Власниця крамниці змахнула вбік смужки тканини й показала на календар на своєму столі. Навела ножицями на Vineri. П’ятниця.

— Зникла три ночі тому. Її бачили неподалік лісу. Тоді nimic. Нічого. Рrісоliсі.

— Це жахливо.

Моє дихання на мить завмерло. Ця жінка справді вірила, що околицями чигав повсталий із мертвих вовкулака, полюючи на жертв. А втім, від думки про можливість заблукати в тому страхітливому лісі мої кінцівки затремтіли. Заради блага тої дівчини я сподівалася, що вона таки дісталася якогось безпечного місця. Якщо тієї ночі весь час сніжило і стояв мороз, вижити було б неможливо.

Я вибрала собі нові панчохи і. заплативши їй них власниці крамниці, налягла їх замість тих, що намокли. Панчохи були цупкі й теплі — здавалося мої ноги огортають м’які хмаринки.

— Дякую... multumesc. Маю налію, невдовзі дівчину знайдуть.

Тут мою увагу привернув якийсь переполох надворі: брукованою вулицею бігли чоловіки й жінки з виряченими незмигними очима. Лагідна на вигляд власниця крамниці дістала з-за прилавка залізну трубу, а її рот стиснувся у сувору риску.

— Повернися, дівчино. Недобре це. Foarte rău14.

Жах почав заповзати в мої вени, та я вирвала його: не збиралася піддаватися тим самим емоціям тут. Нема чого на новому місці вдаватися до старих звичок. Боятися нічого, окрім наших власних тривог. Ніхто на цих вулицях не полює на людей, тим паче вдень.

— Зі мною все буде гаразд.

Я без зволікань відчинила двері, зібрала спідниці й побігла до невеликої юрби, що утворилася поблизу провулка в кінці торгового кварталу.

Мороз вдерся крізь тріщини в моєму емоційному обладунку, і його крижані пальці заковзали в мене по спині. Піддавшись їхнім доторкам, я здригнулася в тьмяному ранковому світлі.

Насувалася ще одна заметіль. Сніжинки снували попереду лютої сірої хмари, попереджаючи про наближення дечого гіршого. Набагато гіршого.

РОЗДІЛ 10

ДИВИНА

СІЛЬСЬКІ ВУЛИЦІ

STRAZILE DIN SAT

БРАШОВ

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Я присіла, щоб мати змогу зазирнути між людьми, поки вони метушилися навколо місця події. Із того, що привернуло їхню увагу, мені найперше впала в око нога, яка належала комусь, хто лежав на вкритій снігом землі.

Судячи з лоферів, у які був взутий лежачий, це був чоловік. Оглянувши юрбу, я попри всі обіцянки самій собі знову піддалася паніці. Шукала очима виразно високого юнака з прямими бровами та кривим вигином уст. Томаса ніде не було видно. А він завжди був там, де крилася халепа. У мене всередині збиралося щось холодне і важке.

— Ні.

Я кинулася вперед, неначе була просто маріонеткою на нитках. Якщо з Томасом щось сталося... Докінчити цю думку не змогла: в моїх клітинах стугонів страх.

Завдяки своєму невисокому зросту я проштовхалася між молодиками. Жах додавав мені сили і сталевої витримки, поки я звивалася між їхніми кінцівками. Коли один із молодиків не посунувся, я штовхнула його, і той наскочив на когось іншого. Вони почали кричати румунською, і з того, що мені вдалося витлумачити, вони обмінювалися аж ніяк нелюб'язностями. Я знала, що поводжуся непростимо грубо, та якщо Томас постраждав, я була ладна за потреби перевернути хоч усю країну, зоставляючи по собі попіл і кості.

Та коли тіло нарешті постало в мене перед очима, я стиснула зуби й прикусила свій шок. Переді мною в недбалій позі нерухомо лежав Вільгельм. Я заплющила очі, відчуваючи полегшення від того, що це не Томас, і відразу ж відчула докір сумління. Яка ж я негідниця: це вже не вперше я відчула полегшення через те, що лихо спіткало не того, хто був мені дорогий. Щойно це тяжке відчуття відступило, я зосередила увагу на хлопцеві. Помітних тілесних ушкоджень з мого місця видно не було. Зважаючи на цілковиту нерухомість, я знала: Вільгельм не дихає. У морозне повітря не здіймалося жодної хмаринки його подиху. Зате було помітно незначну зміну кольору шкіри і піну навколо рота.

Окрім самого Вільгельма, який лежав нерухомо, ніщо не потривожило снігу довкола нього. Ніхто не намагався оживити юнака, чи бодай торкнутися. Та й навряд чи хтось став би це робити, хіба що цей хтось виявився б лікарем, але відповідної підготовки ніхто не мав. Та й селянам, вочевидь, було лячно наближатися. У мене скрутило м’язи в животі. Вільгельм же такий молодий. Треба було довіритися шостому чуттю раніше, коли хлопець був так явно стривожений.

Підступивши трохи ближче, за кілька метрів зауважила сліди, що вели вглиб провулка. Чи не туди рушив убивця? Може, Вільгельм помер від природних причин? Утім, молоді хлопці зазвичай не палають замертво, йдучи собі селом. Його шкіра, звісно, мала червонястий відтінок, та я не думала, що юнак був аж такий недужий, аби раптово померти.

Я подумки погортала сторінки медичних теорій та прогнозів: повністю виключати розрив аневризми не слід: це пояснило б відсутність зовнішніх ушкоджень і незначну піну з рота. Однак не давало відповіді щодо загадкової зміни кольору шкіри.

Хтось мусив послати по ректора. Один із його студентів мертвий. А кращого місця для криміналістичної експертизи, ніж наша академія неподалік, годі було шукати. Хоч якийсь позитив серед усього цього жаху.

Я нахилилася, щосили стараючись не торкатися Вільгельма, щоб нічого не порушити на місці події. Миттєво виринули з пам’яті дядькові уроки: якби йшлося про лихий умисел, то вбивця вочевидь мав бути присутній і за всім спостерігати. Я роззирнулася довкола, але з натовпу ніхто не виділявся.

Чоловіки й жінки різного віку й статури просто витріщалися. Шепотіли звинувачення іноземною мовою, але в їхніх жестах я бачила недовіру. У тому, як примружували очі, як часто хрестилися чи несвідомо торкалися святих реліквій на собі, так наче хотіли запевнити самих себе, що Бог поряд із ними.

Знехтувавши Господом, я спробувала пригадати, яка ще раптова недуга могла забрати життя мого одногрупника. Інфаркт міокарда? Дуже сумніваюся. Хіба що він з дитинства мав хворе серце. Версія не менш імовірна за інші. Моя мати страждала від того ж; нам пощастило, що смерть не відібрала її в нас раніше. Натаніель казав, що мати прожила так довго завдяки своїй залізній волі.

Я ще раз придивилася до слідів на снігу, і мені похололо всередині. Сліди, либонь, ніяк не були пов'язані з тим, що сталося, а Вільгельм помер від своєї хвороби, хай що то була за хвороба Убивство яке скоїли в цьому селі напередодні, було відвертим — чоловікові проштрикнули кілком серце, а не вбили у якийсь невизначений спосіб, що нагадував природні причини.

— Ви погано чуєте, міс Водсворт?

Зачувши глибокий голос Молдавану, я сахнулася від трупа й розігнулася. Мої щоки запалали, коли до мене дійшло, що він, певно, звертався до мене достатньо довго, щоб у його тон проникла та додаткова в’їдливість. Ректор прибув сюди направду швидко. Вигляд мав абсолютно вражаючий, нависаючи наді мною та тілом біля моїх ніг. Якийсь вроджений механізм спонукав мене позадкувати. Я роззирнулася навкруги у пошуках Томаса.

— Ні, ректоре. Я думала.

— Це вочевидь не ваш коник, міс Водсворт. — Ректор Молдавану розітнув мене поглядом навпіл. — Ідіть собі, а я займуся реальною роботою.

Ще ніколи в житті я не відчувала такого непристойного бажання вилаяти когось уголос. Йому навіть не обов’язково було промовляти те, на що він неприховано натякав: чоловіки впораються з усім краще.

Жінка, яка стояла поблизу тіла, витерла сльози з личка своєї дитини, не припиняючи верещати щось, що змусило юрбу засперечатися знову. Молдавану загорлав накази румунською, щоб усі відійшли, запобігаючи подальшому збуренню присутніх.

— Покваптеся і відійдіть з дороги, доки я не замерз насмерть, — процідив він крізь стиснуті зуби так повільно, наче я була несповна розуму. — Це вам не візит до модистки, хоча, можливо, саме там вам і місце.

Мене кинуло в жар, щоки спалахнули. Ступила невеличкий крок убік, але не вийшла з юрби. Мені було байдуже, що ректор міг вигнати мене з курсу за те, що ослухалася. Я не дозволю, щоб до мене ставилися так, ніби мій розум гірший лишень тому, що мене благословили здатністю виношувати дітей. Щосили намагалася стриматися, але так і не змогла. Про наслідки не задумувалася.

Виструнчившись перед Молдавану, промовила:

— Я здатна тримати скальпель у руках, сер. Ви не маєте права...

Можу заприсягтися, що побачила краєчком ока, як сіпнувся палець жертви. Моя кров застигла разом із різкими словами, що їх я збиралася сказати ректорові. У голові промчали думки про смертоносні електричні машини, про заживлені паровими машинами серця й викрадені органи. Усе навколо мене оповила заглушлива тиша: перешіптування, глузування Молдавану, схлипування і ледь чутні молитви, навіть практично нечутне шелестіння мокрого снігу, що падав на каміння, — усе перетворилося на безмежне ніщо. А тим часом пам’ять мучила мене образами безживного тіла матері, яке силкувалося повернутися з мертвих.

Я досі бачила, як її руки та тіло смикалися вперед на тому столі. Досі чула різкий запах паленої плоті та волосся, що розходився лабораторією. Солодкий і гидотний. Те страшне тяжке відчуття жаху й надії водночас, коли я намагалася намацати пульс, який давно зник.

Від пориву вітру відчинилася віконниця і врізалася в стіну поряд із затемненим вікном, що виходило у провулок. Протяг затягнув штори всередину, і я була майже впевнена, що побачила, аж у їх примарних складках зникла постать у накидці Я позадкувала на хитких ногах, ігноруючи єхидний шепіт селян, що пробив мою крихку емоційну стіну, і побігла геть.

Так було майже щоразу, коли я оглядала труп. Мусила віддихатися, впокоїти ці образи, бо інакше мені справді судилося стати невдахою, за яку мене мав ректор Молдавану. Я забігла за ріг і зупинилася, важко дихаючи і втупившись у цегляну стіну. Хоч я і не віруюча, проте молилася, щоб мене не знудило. Тільки не тут, ще й, імовірно, на очах клятого ректора.

З-під повіки мені скотилася сльоза. Якщо не знайду способу звільнитися від своїх химер, то нізащо не подужаю цей курс, і мене не приймуть до академії.

Раптом вловила боковим зором чорну тінь і вже в ту мить знала, хто це, не встиг він і заговорити. Підняла руку, зупиняючи його.

— Якщо ти бовкнеш хоч словечко про те, що там сталося, Кресвеле, я ніколи більше з тобою не заговорю. Не зли мене.

— Приємно дізнатися, що я не єдиний джентльмен, кому ви кажете такі привабливі речі, Domnisoara Водсворт. Хоча це й не зовсім шокує.

Ошелешена я побачила перед собою принца Ніколая. На його обличчі сіпнувся м’яз, так ніби він прикусив якісь грубіші слова. Його погляд був ідеально нагостреним кинджалом, який розтинав кожну ділянку мого обличчя, якої торкався.

— До мене доходили чутки про вашу участь у справі Різника. Мене не легко вразити, але я пильнуватиму за вами. — Принц повільно обійшов мене

по колу. — Я бачив, як ви йшли слідом за моїм кузеном, не заперечуйте. А тоді оглядали його тіло, наче делікатес, який бажали скуштувати. Можливо, ви потай підсипали йому щось смертельне. Він розповідав, що бачив вас у потягу до Бухареста. Це була гарна нагода, чи не так?

Я аж кліпнула. Він же насправді не вірить, що я покинула вивчення смерті, щоб натомість її заподіювати.

— Я...

— Ви blestemat, — мало не прогарчав він. — Проклята.

Мої думки перервало схлипування. Принц зло витер очі й відвернувся.

Я стулила рота. Хай що він зараз казав, увесь його гнів і звинувачення, — це промовляла скорбота. Кидалася. Шукала бодай дрібочку сенсу в тій частині життя, над якою у нас не було контролю. Я знала це відчуття дуже добре. Потягнулася було до нього, проте опустила руку в рукавичці. Це був той біль, що його я не хотіла розділяти ні з ким. Навіть із гаданим ворогом.

— Мені шкода через вашу втрату. Знаю, слова порожні, але мені справді шкода.

Принц Ніколай підвів на мене очі, стиснув кулаки.

— Ви пошкодуєте ще дужче.

На цих словах він рушив геть із провулка, покинувши мене саму. Я тремтіла. Якщо я досі не була проклята, то тепер виникло враження, наче своєю заявою принц наслав на мене якусь пітьму. Сніг посипався густіший, неначе тепер світ оплакував мою остаточну поразку.

Томас завернув за ріг провулка тієї самої миті, коли принц виходив із нього, і Ніколай врізався плечем у мого друга. Не звернувши уваги на цю образу, Томас попрямував до мене. Кутики його рота опустилася від того, що він розгледів у моєму виразі обличчя.

— Ти В порядку, Водсворт? Я мав вельми цікаву суперечку з... пекарем і прийшов, щойно зміг.

Я видихнула, і дихання за курила я переді мною. Не бажала знати, чому він сперечався і пекарем. І чи це взагалі правда, зважаючи на хлопцеве коротке вагання. А втім, важко було стриматися, коди цей абсурдний образ вдерся у мій розум.

— Принц Ніколай вважає, що за смерть Вільгельма відповідальна я. Вочевидь він бачив, як ми йшли за ним, і я не видалася йому досить нажаханою, коли побачила труп його кузена.

Якусь хвилю Томас був незвично мовчазний, ретельно вивчаючи моє лице. Я поборола бажання засоватися під його пильним поглядом.

— А як ти почувалася, побачивши тіло?

Сніг забився під комір мого пальта, змусивши мимоволі здригнутися. Томас зібрався було запропонувати мені своє тепліше вовняне пальто, та я хитнула головою, проігнорувавши натяк у його запитанні. Я нізащо не змогла б упоратися з цією проклятущою академією, якби знала, що Томас теж у мені сумнівається.

— Я почувалася так, як і годиться студентці-криміналістці. Про що ти запитуєш насправді, Кресвеле? Чи теж думаєш, що я ні на що не здатна, як вважає наш ректор?

— Аж ніяк. — Юнак вказав у кінець провулка, де юрба щохвилини більшала. — Однак скорбота чи переживання чогось не робить тебе слабкою, Водсворт. Іноді сила полягає в тому, щоб знати, коли потрібно трохи подбати про себе.

— І я маю пробити цс? запитала його могильним голосом.

— Хочеш правду? Так. — Томас випростався. -Гадаю, піде лише на користь, якщо визнаєш, що тобі потрібен час для справжньої скорботи — минуло лише кілька тижнів з часу твоєї втрати. Думаю, нам слід повернутися до Лондона. В академію можна вступити знову навесні.

У моїй голові вихором крутилися думки. Ми ж із Томасом не розмовляли насправді про те, що він вважав найкращим для мене. Та перш ніж я сформулювала відповідь, він повів далі:

— У нас немає причин бути зараз тут, Водсворт. Твій дядько — винятковий учитель, і ми продовжимо навчатися під його керівництвом, доки тобі не стане краще. — Він глибоко вдихнув, так наче набирався хоробрості, щоб продовжити. — Я негайно напишу твоєму батькові й повідомлю про зміну наших планів. Це буде на краще.

Навколо мене виросли уявні ґрати й полонили мене. Оце й була та причина, через яку мене непокоїли заручини. Я відчувала, як автономія вислизала з моїх рук щоразу, коли Томас давав поради, що мені слід робити. Хіба ж не так усе й відбувається? Базові права і бажання повільно стираються під впливом чужої думки про те, як треба поводитися.

Хіба я зможу збагнути, що для мене найкраще, якщо на кожному кроці мені даватимуть непрохані поради. Помилки — це досвід, на якому вчаться, а не кінець всесвіту. І що, коли саме зараз я і припускаюся помилки: пнуся вперед замість дивитися в очі привидам свого минулого? Але це мій вибір, не чийсь інший. Я гадала, що Томас знав мене достатньо, щоб розуміти це. І колись він таки розумів, а тепер чомусь перстав думати головою. У якусь мить у містера Томаса Кресвела - чи радше того беземоційного автоматона, за якого його приймали - виросло ніжне людське серденько.

Я не могла дозволити, щоб він узяв на себе прийняту в суспільстві чоловічу роль і почав сприймати мене як ту, кого треба захищати й розпещувати Я поважала його і захоплювалася ним й очікувала того ж щодо себе. Розуміла, що маю бути різкою з ним, щоб він стрепенувся і став самим собою, проте не відчувала від цього задоволення.

Серця чарівно палкі, а проте крихкі. Мені не хотілося розбити Томасове серце.

— Якщо ви здатні до чогось дослухатися, містере Кресвел, — мовила я рівним і твердим голосом, — до слухайтеся до цього. Прошу вас не припускатися помилки і не казати, що для мене найкраще, так наче ви єдиний авторитет із цього питання. Якщо бажаєте повернутися до Лондона, ви маєте на це право, але я не складу вам товариства. Сподіваюсь, я висловилася абсолютно чітко.

Я не стала чекати, доки він відповість. Крутнулася й рушила до замку, покинувши позаду Томаса й нашого загиблого одногрупника. Моє серце здригалося.

РОЗДІЛ 11

ДЕЩО ЗЛОВІСНЕ

ПОКОЇ АНАСТАСІЇ

CAMERA ANASTASIEI

ЗАМОК БРАН

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— Іліана сказала, що принц Ніколай тільки й робить, що трощить свою кімнату, відколи принесли Вільгельмове тіло. Завтра ваша група проведе автопсію, після того як дядечко огляне його.

Анастасія раптово відіслала свою покоївку і стала перед дзеркалом: дістала шпильки зі своїх золотих кіс, а відтак уклала їх у хитрий візерунок на маківці. Її покої були дещо більші за мої і розташовувались на поверх вище від наших аудиторій. Молдавану впевнився, щоб його вихованці нічого не бракувало. Це вказувало на те, що серце в нього таки було.

Моя нова подруга продовжувала щебетати, переповідаючи мені замкові плітки про принца, а я тим часом полинула думками до самої цієї споруди. Хоча в академії загалом було порожньо, якщо не брати до уваги групу студентів, що сподівалися на вступ, і штату основних працівників, коридори, які вели до цих покоїв, повнилися кутками і нішами, де стояли наукові та релігійні скульптури. Між ними висіли гобелени із зображеннями посадження на кіл та інших страхітливих сцен. Анастасія сказала, що це події часів Владового правління, перемогти, увічнені в цих коридорах.

На одному постаменті стояла скляна вітрина з грудною кліткою і ніс одна з легенями. Ще одна вітрина, яку я не наважилася розглянути зблизька, демонструвала змію, що обвилася навколо хреста. Деякі частини цього коридору нагадували мені лабораторію мого дядька з його колекцією зразків. Віл інших мороз пробігав поза шкірою. Хоча краще вже загубитися в думках про темний замок, ніж брати участь у поточній розмові про принца Ніколая.

— Жорстока поведінка вказує на емоційну нестабільність — про це писали в журналі, який я читала минулого літа, — промовила Анастасія, не збентежена моєю мовчанкою. — Це вочевидь вплине на тутешнє становище принца Ніколая. Навряд чи він відновить самовладання до закінчення оцінювального курсу. На жаль для нього. Не так погано для решти з вас.

Від пліткування про принца, поки той перебував у жалобі за кузеном, мій шлунок скрутило відчуття провини. Я хотіла здобути постійне місце в академії, але не бажала, щоб це ґрунтувалося на нечесній конкуренції. Чи відсутності конкуренції через раптову смерть. А ще, либонь, мені було трохи зле від того, як я розмовляла з Томасом, перш ніж покинула його в тому провулку. Перед очима промайнув безживний труп Вільгельма. Я не могла припинити хвилюватися і через свою реакцію на тіло. Щоразу, коли я перебувала неподалік від трупа, з пам’яті зринали спомини, які прагнула забути.

Якщо не розібратися зі своїми жахами якнайшвидше, мені в академії не вижити. І цей факт, підозрювала я, неабияк потішить ректора Молдавану. Я завовтузилася на великій канапі, забігавши руками в рукавичках по дерев’яних бильцях.

— А чому твій дядько допускає в академію дівчат, якщо так зневажає їх присутність?

— Формально він мені не родич. — Анастасія потягнулася до свого журналу. — Але був би, якби мою тітку не вбили.

— Як прикро, — зронила я, не бажаючи надокучати розпитуванням про потенційно зловісні подробиці. — Втрата близької людини — одна з найгірших речей, які можна пережити.

— Дякую, — сумно всміхнулася вона. — Моя тітонька не бажала бути пещеною леді, що сидітиме під замком і коритиметься волі чоловіка. Молдава-ну поважав її. Ніколи не вимагав від неї бути при ньому.

Анастасія заклала за вухо пасмо золотистого волосся. Я була вдячна за коротеньку паузу в розмові, бо на якусь мить почулася приголомшено. Ситуація між Молдавану і його колишньою нареченою дуже нагадувала те, через що я була засмучена із Томасом. Я не пробачила ректорові його негідну поведінку, та все ж трішки краще його зрозуміла.

— Коли знайшли її тіло, він змінився, — мовила Анастасія. — Знаю, в це важко повірити, але дядечко такий холодний, оскільки вважає, що одного дня це може врятувати життя. І саме тому мені, власне, й заборонено ставати студенткою. Хоча інколи дядечко дозволяє мені прослизати на заняття.

Анастасія розгорнула свій журнал, а я не вимагала від неї додаткових відомостей про вбивство її тітки. Озирнулася навколо в пошуках якої-небудь розваги й зауважила на столі перед собою розгорнуту книжку латинських виразів. Щоб успішно пройти цей курс, треба було опанувати латину. Ще одна річ. яку мені доведеться надолужувати, хоча я й тримала непогані загальні знання завдяки дядьковим урокам. Хвилини повільно тягнулися у повній тиші. Перед моїми очима досі стояв зболений вираз Томасового обличчя.

Я заходилася перебирати мереживо на рукавичках.

— Цікаво, якою ж виявиться причина смерті Вільгельма? У нього був вельми дивний колір шкіри. — Мою шкіру закололо, та я взяла свої страхи в кулак. — Ніколи не бачила тіла в такому стані.

— Це жах. — Анастасія скривила носа. — Я й забула, що ти оглядала тіло, перш ніж дядечко звелів тобі повертатися. Я ніколи не читала про такі симптоми. — Вона так швидко защебетала румунською, що мені годі було її зрозуміти, а тоді стиснула губи. — Даруй. Я забула, що ти ще не розмовляєш вільно. Хочеш відвідати бібліотеку? Може, ти знайдеш там що-небудь із поясненнями дивних медичних станів.

— Можливо, завтра. Я втомилася. — Я звелася на ноги й кивнула на двері. — Піду, мабуть, прийму ванну. А в бібліотеку можемо сходити вранці.

— Маret!15 Ванна — це прекрасна ідея! Либонь, теж так зроблю. Люблю приймати ванну.

— Побачимося за сніданком?

— Звісно — Краєчки губ Анастасії злегка опустились, а тоді вона широко усміхнулася. Впала на канапу із грацією лантуха з картоплею і схопила книжку латинських виразів. — Спробуй відпочити. Це був трагічний день. Сподіваюся, завтра буде ясніший.

Коли я вислизнула з покоїв Анастасії, смолоскипи в коридорі вже здебільшого згасли. Нічне повітря охрестили крижані протяги, від яких на моїй шкірі виступили сироти, доки я йшла порожнім темним коридором. Довкола скульптур наїлися чорні подоби, більші за предмети, що їх вони вартували. Я знала, що це лишень тіні, однак у слабкому мерехтливому світлі вони скидалися на неземних істот, що чигали на мене. Стежили за мною.

Міцно узявшись за спідниці, я рухалася швидко, наскільки була змога. Насправді було таке враження, наче за мною спостерігають. Та я не мала бажання розбиратися, хто чи що це робило. Очі слідкували за кожним моїм рухом; йдучи, я відчувала на собі силу їхнього погляду. Знала, що це неможливо, і все ж... Я спіткнулася, мов оленя на непевних ніжках, свідоме наближення невидимого хижака.

— Це не насправді, — шепотіла я. — Не...

Позаду мене тихо скрипнули мостини, й у моїх венах ураз підскочив адреналін. Я роззирнулася довкола під гупання пульсу. Порожньо. У коридорі не було нічого, крім моїх нервів. Не ворушилась жоднісінька тінь. Здавалося, замок затамував подих разом зі мною, налаштувавшись на мій настрій. Я стояла, завмерши на місці, а тим часом секунди повзли. Нічого не відбувалося.

Я видихнула. Це був просто коридор. Тут не було ні вампірів, ні вовкулак. І жодна зла сила, звісно ж, не слідувала за мною до моїх кімнат. Хіба що вважати такою мою кляту уяву. Я поспішила далі, й шелест спідниць пустив моє серце у чвал, дарма що розум намагався втихомирити мої страхи.

Я проминула поверх, на якому жили хлопці, й піднялася сходами до своїх покоїв у вежі. Не зупинялася, доки не почула, як тихо клацнули, зачинившись за мною, двері. Я сперлася спиною на дерево й заплющила очі.

Щось різко хруснуло, і мої очі враз розплющилися, видивляючись джерело. Погляд упав на камін, на розпечене майже до білого помаранчево-червоне галуззя. Таємничий звук виявився не більш як тріском хмизу у вогні. Звичайнісінький звук, який так приємно чути під час вечірньої негоди. Я зітхнула й попрямувала до спальні. Можливо, якщо я залізу в ліжко й лишу цей день позаду, то зранку і справді все буде краще, як і казала Анастасія.

Увійшовши в кімнату, я відчула, що щось не так. Ліжко стояло неторкнуте, скриня і гардероб замкнені. Проте на тумбочці, зіпертий на каганець, був конверт із моїм іменем. Почерк, яким його підписали, я впізнала миттю, наче свій. Я всю осінь спостерігала за тим, як він ґрамузляв медичні нотатки під час розтинів із моїм дядьком. І коли я прочитала листа, моє серце закалатало геть із іншої причини:

Зустрінься зі мною опівночі у моїх покоях.

Завжди твій,

Кресвел

У моїх грудях запекло від жару. Відвідувати Томасові покої о такій пізній порі було... безвідповідально, а ще це майже напевно занапастило б мене. Без сумніву, це також могло бути підставою для відрахування. Про занепад моєї репутації і говорити годі. Жоден порядний молодик не захотів би взяти мене за дружину, хоч якою невинною була б наша зустріч. Таємний візит до кімнат Томаса був куди небезпечнішим за будь-якого безсмертного привида, що страшить у цьому замку, і все ж я боялась цього менше. Я хотіла зустрітися з Томасом, перепросити за свою ранкову гарячковість. Він не заслуговував нападу, який заподіяла моя тривога.

Я міряла кроками спальню, притиснувши листа до грудей. Не могла навіть подумати, як батько відреагує на моє зганьблене ім’я, а проте сама ця ідея пустила коріння і міцно закріпилася в мені. Якщо мене так непокоїть шлюб, то, можливо, моє викриття насправді не стане крахом для мене. Це може цілком стати моїм воскресінням.

Я позирнула на себе в дзеркало. Очі блищали від надії. І збудження. Я вже давно не бачила в них цієї іскорки інтриги.

Без зайвих думок покинула свої покої, а щойно годинник у внутрішньому дворі пробив північ, уже стукала в Томасові двері. Ті розчахнулися, перш ніж я встигла опустити руку. Томас жестом запросив мене всередину, а сам уважно оглянув коридор у мене за спиною, так наче очікував, що ним о цій порі вештатиметься ще хтось.

Мабуть, він нервував так само, як і я. Я спритно окинула поглядом кімнату. Сюртук хлопця був покинутий на одному з трьох завеликих шкіряних крісел. На журнальному столику між іншими двома кріслами парував чайний сервіз. На буфеті стояло кілька накритих блюд і карафа вина. Здавалося, Томас приготувався нагодувати невеличке військо.

Я поглянула на нього, намагаючись не помічати розстібнутий ґудзик на шиї і смужку шкіри, яку це відкривало.

— Томасе... Я маю перепросити...

Він підняв руку долонею до мене.

— Усе добре. Тобі нема через що перейматися.

— Он як? — запитала я, відчувши полегшення. — Якщо тобі не потрібні вибачення, то через що таке важливе ти викликав мене сюди так драматично? Якщо ти натякаєш на побачення, то я, їй-право... Я не впевнена, що зроблю. Але це буде неприємно.

— Тобі треба ще трохи попрацювати над своїми погрозами, Водсворт. Хоча дуже потішно спостерігати, як ти червонієш, кажучи «побачення». — У відповідь на мою набурмосену гримасу юнак широко-широко всміхнувся. — Гаразд. Я запросив тебе, бо хочу обговорити з тобою Вільгельмову смерть. Не надто романтична тема для тебе, сподіваюся.

Я зробила незграбний крок назад. Ну звісно.

— Я намагалася пригадати хвороби, які відповідали б його симптомам, але безуспішно.

Томас кивнув.

— Я оглядав його недовго, проте він видавався дуже блідим. Закладаюся, це не тільки через недугу. Хоча, можливо, це все мороз. А втім, його губи ще не посиніли. Це вельми дивно.

Я схилила голову набік.

— То ти підозрюєш щось зловісніше?

— Я... — Він засміявся, і цей різкий сміх спонукав мене виструнчитися. — Взагалі-то, я не знаю. Не почуваюся вповні собою, відколи ми приїхали. — Томас узявся ходити по периметру кімнати, плескаючи руками собі по боках. Я замислилася,

чи часом не це було справжньою причиною того, що він був готовий покинути академію так скоро. — Неспроможність утворювати зв’язки із симптомами та фактами раніше. Я... цс неприємно. І як тільки люди це зносять, цю нездатність висновувати очевидне?

Я спромоглася лиш раз закотити очі.

— Якось даємо собі раду, Кресвеле.

— Це жахливо.

Замість потурати йому далі, я повернула розмову до теми дивної смерті Вільгельма.

— Як гадаєш, ми змогли б йому допомогти? Я все думаю, що якби ми його не загубили, то могли б надати допомогу.

Томас зупинився і поглянув на мене.

— Одрі Роуз, ти не повинна...

— Добрий вечір, Томасе, — промуркотів млосний голос від дверей.

Ми обернулися й угледіли темноволосу дівчину, яка впливла у кімнату. Її обличчя було водночас і кутасте, і тендітне — та ця суперечність милувала око. Геть усе від її бездоганно укладеної зачіски до здоровезного рубіна на чокері кричало про багатство й декадентство. А те, як дівчина трималася — розправлені плечі, гордо піднесена голова, — демонструвало впевненість королеви. Задерши свого зухвалого носика, вона усміхнулася своїм підданим.

На моїх очах Томасове обличчя засяяло так, як я ще доти не бачила. Із суперечливими відчуттями я відступила назад. Було очевидно, що ці двоє мають симпатію одне до одного, та від усвідомлення цього в мені заворушилося щось неприємне. Щось таке, про що я не бажала надто замислюватися.

Томас стояв, ніби фотографуючи кожну деталь цієї миті, щоб час від часу повертатися до неї протягом холодних зимових місяців. Дрібка тепла, за яку можна триматися, коли сніг заморожував його крихітне чорне серденько. А тоді, без попередження, він вирвався із заціпеніння.

— Дасіано!

Навіть не зиркнувши позад себе, Томас кинувся до дівчини, підняв і закружляв її у повітрі, цілковито забувши про мене.

РОЗДІЛ 12

ОПІВНІЧНІ ЗУСТРІЧІ

ПОКОЇ ТОМАСА

CAMERA LUI THOMAS

ЗАМОК БРАН

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Поки я спостерігала, як Томас і темноволоса красуня шепочуться, забувши про все на світі, моє серденько в’яло у ревнивих грудях. Він мав право залицятися, до кого бажав. Жодних обіцянок ніхто не давав і не приймав.

А все ж... мій шлунок перевертався, коли я бачила Томаса з кимось іншим. Він був вільний робити, що сам хотів, та це не означало, що я воліла бути свідком цього. Особливо опівночі в його покоях.

Я стояла біля темно-синьої канапи, силкуючись витиснути із себе усмішку, проте знала, що та має вельми штучний вигляд. Навряд чи дівчина винна, що Томас приділяв їй стільки уваги, і я відмовлялася відчувати до неї неприхильність через свою новоявлену вразливість. Коли здавалося, що сплив уже цілий рік повільних тортур, Томас вибрався із полону Дасіани. Ступив два кроки в мій бік, відтак зупинився і, схиливши голову набік, взявся прискіпливо вивчати мене.

Мені довелося докласти заледве не всіх своїх зусиль, щоб не схрестити руки на грудях і не витріщитися на нього. Я бачила, як він вбирає в себе кожнісіньку кляту деталь — кожен слід емоцій, що їх не зуміла приховати від його тривалого огляду.

— Ти знаєш, що цей вираз мій улюблений. — Томас широко всміхнувся, і я забажала, щоб на нього негайно звалилося сто нещасть. — Такий прекрасний.

Він підійшов ближче: ступав упевнено, не відводячи від мене погляду, практично пришпиливши мене до підлоги, так наче я була дослідним зразком у нашій старій лабораторії. Перш ніж я встигла зупинити його, юнак підніс мою руку до своїх уст і поцілував довгим стриманим цілунком. Мене всю залило теплом — від пальців на ногах до волосся на голові, — та руки я не відвела.

— Дасіано, — Томас самовдоволено всміхнувся у відповідь на реакцію, яку видобув із мене, — це чарівна дівчина, про яку я писав. Моя кохана Одрі Роуз. — Узяв мене під руку й кивнув на Дасіану. — А це, Водсворт, моя сестра. Гадаю, ти бачила її світлину у квартирі моєї сім’ї на Пікаділлі-стріт. Я тобі казав, що вона майже така ж вродлива, як і я. Якщо придивишся уважно, помітиш ті самі особливі Кресвелівські гени.

У моїй голові промайнув спогад про те, як я дивилася на фотографію. Відчула смак сорому на язиці — гіркий, неприємний. Яка ж я дурепа! Його сестра. Я кинула на нього нещасний погляд і забрала руку, а він відразу зареготав. Томас насолоджувався ситуацією і не приховував цього. Я збагнула, що він усе це підлаштував, щоб перевірити мою реакцію.

От негідник.

— Мені так приємно познайомитися з тобою, — сказала я, жалюгідно стараючись говорити рівним голосом. — Прошу, даруй мій подив; Томас тримав твій візит у таємниці. Ти теж тут навчатимешся?

— Святі небеса! Ні. — Дасіана розсміялася. — Ми з друзями подорожуємо — гранд-тур* континентом. — Вона любляче стиснула братову руку. — І Томас зволив надіслати листа, де написав, що мені слід навідатися, якщо я опинюся десь поблизу. На щастя для нього, я саме була в Бухаресті.

— Мою кузину Лізу завидки візьмуть, коли я напишу їй про це, — мовила я. — Вона вже не знати скільки намагається вмовити мою тітку відправити її у гранд-тур. Присягаюся, вона навіть із цирком ладна втекти, якщо це дозволить їй відвідати нові країни.

— Їй-право, це найкращий спосіб стати освіченою людиною. — Дасіана зміряла мене поглядом, тим часом як її риси осяяла лукава посмішка, точнісінько як у її брата. — Я напишу твоїй тітці і попрошу дозволу для твоєї кузини. Мені хотілося б мати ще одну товаришку в мандрах.

— Це було б чудово, — сказала я. — От тільки тітку Амелію буває... важкувато переконати.

— На щастя, у мене є досвід спілкування зі складними людьми. — Дівчина позирнула на свого брата, а той щосили вдавав, ніби нічого не почув.

Томас налив собі чашку чаю на протилежному боці кімнати, і я відчула на собі його погляд, коли Дасіана обійняла мене. І під час цього короткочасного контакту її тепло заповнило простір між уламками

Освітньо-культурна подорож Європою, яку в XVII— XIX ст. здійснювала молодь із заможних родин після досягнення повноліття.

мого єства. Мене не обіймали так по-справньому вже досип» давно.

— Тож... — протягнула вона, запускаючи руку мені під лікоть, — як минула подорож із моїм братом та місіс Гарві? Вона весь час пила свій дорожній тонік?

— Так, — засміялась я. — А Томас був... Томасом.

— Він особливий. — Дасіана багатозначно всміхнулася. — Чесно кажучи, я рада, що він не віддяка в тебе своїми містичними «силами дедукції». Насправді під своєю похмурою машкарою він дуже милий.

— Он як? А я не помітила цього міфічного милого боку.

— Якщо не брати до уваги стін, що їх він зводить для роботи, Томас насправді один із найкращих людей на світі, — з гордістю промовила Дасіана. — Як його сестра, я лише частково упереджена.

Я всміхнулася. Знала, що він досі дивиться, ніжно гладячи мене поглядом із тієї миті, коли його сестра обійняла мене, але тепер удала, наче не помічала цього.

— Цікаво, що ще він про мене казав? — запитала я, зрештою глянувши в Томасів бік, але тепер хлопець був поглинутий іншим: старанно вдивлявся у свою чашку, так наче умів провіщати власне майбутнє по чаїнках.

— О, чимало чого.

— Що тут у нас? — перебив розмову Томас, із дзенькотом зірвавши кришку з однієї зі страв. — Я замовив твоє улюблене, Дасі. Хто зголоднів?

Перш ніж Дасіана встигла розкрити ще якийсь із його секретів, Томас подав їй келих вина і провів нас до маленького столика.

Дасіана зробила довгий ковток, уп’явшись у мене майже в тій самій манері, що була притаманна її братові. Розглядала вона одну з найцінніших речей у моїй власності — каблучку з каменем у формі грушки в мене на пальці.

Я переборола бажання сховати руки під столом, щоб дівчина не образилася: в жодному разі не мала на меті її образити. Тим часом вона перевела погляд на медальйон у формі серця в мене на шиї — ще одну символічну цінність, з якою я практично не розлучалася. А мені ж геть не хотілося нині ані говорити про свою матір, ані дозволяти думкам забрідати в ті темні завулки зрадливої пам’яті.

— Даруй, — мовила Дасіана, — чи пов’язана якось твоя любов до криміналістичної медицини з утратою, якої ти зазнала? — Вона кивнула на каблучку. — Припускаю, цей діамант належав твоїй матері. І ця підвіска теж?

— Як... — Я кинула на Томаса обвинувальний погляд, тимчасом як моя рука мимохіть потяглася до медальйона на шиї.

— Спокійно. Це сімейне, Водсворт, — сказав юнак, накладаючи їжу мені на тарілку. — А втім, сумніваюся, що моя сестра тебе вельми вразить. Я розумніший. І вродливіший. Це очевидно.

Дасіана роздратовано позирнула на брата.

— Вибач, Одрі Роуз. Я просто завважила цю каблучку та її стиль і припустила, що твоєї матері вже немає. Я не бажала образити тебе.

— Твій брат помітив те саме кілька місяців тому, — відказала я, опускаючи руку. — І зараз це просто заскочило мене зненацька. Він не казав, що ти теж володієш... здатністю бачити очевидне.

— Це вельми негожа спільна риса — Дасіана засміялася. — Він щось тобі про неї розповідав?

Я хитнула головою.

— Легше видобути інформацію із мерця, ніж змусити Томаса розповісти про себе.

— Що правда, то правда. — Дасіана відкинули голову й засміялася. — Це гра, в яку ми бавилися дітьми. Під час званих вечорів ми вивчали дорослих довкола себе, вивідуючи їхні секрети й отримуючи гроші за наше мовчання: аристократи не бажають, щоб їхні приватні справи ставали загальновідомими. Наша мати влаштовувала вельми захопливі вечори. — Вона побовтала вино у келиху. — Томас колись тобі казав...

— Що пити вино натщесерце — не найкраща ідея? — втрутився він, явно намагаючись відвести розмову від їхньої матері.

Здавалося, доля була прихильна до Томаса, бо зненацька нас перервав стукіт у двері. Увійшла Іліана і схилила голову.

— Ваші кімнати готові, domnisoard.

Дасіана засяяла.

— Було чудово нарешті познайомитися з тобою, Одрі Роуз. — Вона шепнула Іліані щось румунською, а відтак обдарувала мене ще однією широкою усмішкою. — О, на тебе в покоях може чекати сюрприз. Невеличкий подаруночок від мене. Насолоджуйся.

— Можливо, мені слід провести Одрі Роуз до її кімнат, — безневинним голосом запропонував Томас. — Буде розважливо впевнитися, що цей сюрприз не має ікл. Чи пазурів.

— Гарна спроба, любий братику. — Дасіана лагідно погладила його по щоці. — Та намагайся підтримувати образ джентльмена.

Я побажала Томасові на добраніч і без супроводу піднялася у свою вежу. Щойно увійшовши, відчула пахощі. Зайшла до ванної кімнати і стала, як укопана.

Пелюстки квітів, такі темнющо-червоні, аж здавалися чорними, плавали на поверхні запашної води, з якої чималими хмарами здіймалася пара; хтось щойно наповнив ванну і окропив п’янкими парфумами. Дарунком Дасіани були запашні пелюстки — неабияка розкіш для студентки-криміналістки, яка перебувала в горах.

Я зняла рукавички і легенько провела пальцями по поверхні води, тішачись брижами, що утворилися. Моє тіло волало від бажання. Я не могла дочекатися, щоб зануритися у ванну. Це був дуже довгий день, а Вільгельмів труп був просто жахливий... Ванна усе це змиє, очистить і заспокоїть мене.

Я позирнула на годинник над полицею у ванній. Було вже майже пів на першу ночі. Я могла поніжитися у водичці зо пів години і лягти спати ще до занадто пізньої години. Не роздумуючи довше, я розстебнула перед сукні й дала їй зісковзнути на підлогу, рада, що розбиратися можу без допомоги. Моя покоївка вдома і я навмисне обрала прості сукні, яким можна давати раду самотужки: навряд чи академія запропонувала б особисту служницю.

Звільнившись від кількох шарів атласної тканини, я увійшла в гарячу воду, що оповила мене, ніби розпечена лава. Я закріпила волосся на маківці й занурилася у воду по плечі. Вода була така тепла, що попервах мою шкіру поколювало: вона не могла визначити, приємні їй нові відчуття чи ні.

А ось мої напружені м’язи точно були в захваті. Я аж зітхнула, відчувши заспокійливу дію на них.

Розслабившись на хвилю-другу, мій розум линув куди забажає. На якусь скандальну мить я уявила як приймає ванну Томас, і замислилася, як виглядають його голі плечі над паруючою водою їй усміхнеться він мені зухвалою усмішкою, яку демонстрував на людях, чи на його чуттєвих устах з явитеся той рідкісний проблиск вразливості, перш ніж він зіллється ними з моїми устами?

У мене закалатало серце, і я плеснула соб» на обличчя запашної води. Лайдак мав владу над моїми почуттями, навіть коли його не було поблизу. Я молилася, щоб уранці він не зумів нічого виснувати про мої розпусні мрії.

Та щойно я викинула ці думки з голови, як усі щілини заполонили думки значно темніші. Щоразу, заплющуючи очі, я бачила трупи зарізаних повій зі справи Різника, їхні по-звірячому випатрані тіла. Коли я була на самоті, то подумки поверталася на місця злочину, замислившись, чи могла я щось зробити інакше. Чи проґавила якийсь доказ, що дозволив би зупинити його раніше. Я знала, що жаль не в змозі повернути мертвих, однак не могла утримати себе від постійного аналізування своїх дій.

« Що якби» були двома найтрагічнішими словами в житті, коли їх поєднували разом. «Якби лишень» у парі звучали не краще. Якби лишень я помітила знаки раніше. Можливо, я змогла б...

Круть-верть. Круть-верть.

Я рвучко піднялася, і вода гучно закрапотіла з мого оголеного тіла у ванну. Здавалося, кожна крапля відлунювала у цій малій кімнатці і штрикала мене, немов шовна голка, різко підвищуючи адреналін. Я затамувала подих і уважно прислухалася, чекаючи, щоб той звук, який було годі не впізнати,

повторився знову. В каміні тріснуло кілька хмизинок, і я підскочила, мало не послизнувшись на слизькому дні ванни. Я вдихнула, тоді видихнула, прислухаючись, доки у вухах шуміла кров.

І нічого. Я нічогісінько не почула.

Не було заживленого паровою машиною серця. Не було зловісної лабораторії. Не було обтягнутої шкірою машинерії. Лишень мій розум, що дошкуляв мені образами, які я прагнула забути, блукаючи між сном та явою. Підняла тремтливу долоню до голови й відчула, як під нею горить шкіра. Руки та ноги взялися сиротами. Сподіваюся, що не підхопила недуги, від якої потерпав Вільгельм.

Роззирнулася навкруги і нарешті знайшла свій бузковий халат: він висів на дверному гачку. Накинула на себе прохолодний шовк і, борючись із ознобом, вийшла з ванної кімнати. Як добре, що я не замочила волосся. Я притисла долоні до центру тіла, спонукаючи нерви вгамуватися.

І тоді я його почула. Звук, який не був породжений примарами, що переслідували мої напівсонні думки. Шепіт долинав із сусіднього приміщення. Я була певна цього. Того самого, де зберігали тіла. Я тихенько наблизилася до стіни спальні й притулилася до неї вухом. Із того, що я могла виснувати, по той бік відбувався запеклий поєдинок, до того ж не словесний, а саме фізичний.

Щось гупнуло об стіну, і я позадкувала, відчуваючи шалене биття пульсу. Це було тіло?

Цікавість була хворобою, що завжди мучила мене, і ліків від неї я поки що так і не знайшла. Вирішивши, що нічого не дізнаюсь, якщо залишатимуся тут, я перейшла до вітальні, взяла біля каміна кочергу і поволі прочинила двері покоїв.

Мені заледве думалося, адже у венах співав хор тривоги. Відчинила двері ширше. На щастя, вони не рипнули і не видали мене; якби це сталося, моє серце, либонь, розірвалося б. Секунду зачекала, уважно прислухаючись, а відтак просунули голову в коридор, міцно тримаючи кочергу у вологих руках.

Не гаючи часу, я прокралася коридором, гри маючись неосвітлених ділянок, а тоді зупинилася поблизу причинених дверей. Почувся шурхіт тканини, тоді тихий стогін. Уявила, що всередині коїться якесь жахіття. І це скидалося на правду, позаяк приглушені звуки наростали. Хтось хапнув повітря, а тоді цей звук раптово щез — так згасає свічка, яку задмухують вночі.

Тим часом виявилося, що і я сама різко вдихала повітря. Невже убивця з потяга простежив за нами аж сюди? Можливо, шурхіт свідчить про скоєння убивства саме в цю мить. Раціональний розум твердив мені вертатися в ліжко, що моя уява вкотре шалено розігралася, проте я не могла піти геть, доки не впевнюся.

Я рушила назустріч звукам, стискаючи в руках зброю, під стугін крові у венах. Підійшла до дверей моргу, що були прочинені. Наблизилася на крок, щоб зазирнути всередину. Ще один. Моє дихання збилося, та я відмовлялася здаватися. Приготувалася побачити якесь жахіття, просунула шию за одвірок. В думках промайнули згадки про інший випадок, коли я пробралася куди не слід. Я зупинилася, вдихнула ще раз. Це не справа Різника. Зараз я не виявлю його збочену лабораторію.

Схоже, я так ніколи й не навчуся бігти по допомогу, перш ніж пірнати у буремні води. Я

опанувала себе і прочинила двері ще більше. А моє серце, їй-право, тікало в протилежний бік.

Я закричу так голосно, як зможу, і захищатимуся кочергою. А тоді вже втечу.

Приготувавшись до найгіршого, я зазирнула всередину. Дві постаті злилися разом в темному кутку, їхні руки блукали повсюди по одна одній, так наче вони... Я охнула.

— Мені так шкода. — Я кліпнула, бо абсолютно не була готова до картини перед очима. — Я думала...

Дасіана, шаріючись, витерла червоні губи вільною рукою, а тоді відпустила спідниці, зібрані в другому кулаці.

— Я... Я можу пояснити.

РОЗДІЛ 13

УПІЙМАНІ НА ГАРЯЧОМУ

СХОВИЩЕ ТІЛ, ПОКОЇ У ВЕЖІ

DEPOZIT DE CADAVRE, САМЕRЕ DIN TURN

ЗАМОК БРАВІ

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— М-мені так... Я почула шум і подумала... Мені страшенно шкода, — перепрошувала я, затинаючись і переводячи погляд зі скуйовдженого волосся Дасіани на жінку, з якою вона цілувалася. Вони стояли в пом’ятих спідницях, досі обвиваючи одна одну руками.

Я відвела погляд від їхнього пожмаканого одягу, не знаючи, куди дивитися натомість. Була досить упевнена: під сорочкою таємнича гостя не мала нічого. Очі кольору каменю кліпнули на мене...

— Іліана?

Напевно, в моїй голові все переплуталося від потрясіння, тому я й не впізнала її одразу.

— Я... я не хотіла... заважати вам. — Я впилася зубами у нижню губу так сильно, що ледь не пустила кров, тимчасом як Іліана сахнулася назад. — Я не побачила... нічого.

Дасіана розтулила рота, а тоді стулила.

— Я... — Я шукала слів, які зняли б напругу, що обплела кожну з нас, здушуючи слова, але й гадки не мала, з чого почати. Кожна спроба вибачення, здавалося, нервувала Іліану дедалі дужче. Я боялася, що якщо спробую перепросиш ще раз, вона втече звідси і ніколи не повернеться.

Ніби оговтавшись від власного подиву через викриття. Дасіана зненацька виструнчилася й підняла підборіддя.

— Я не вибачатимусь, якщо ти очікуєш саме цього. Ти маєш щось проти нашої любові?

— З-звісно ні. — Я кліпнула, вжахнувшись її висновку. — Аж ніяк.

Я зиркнула на два трупи, що лежали неподалік на столах під білими накривками. Це було химерне місце для таємних любощів, хоча вочевидь і найменш імовірне для викриття. Воно було б ідеальним, якби не нагодилась я. Моє обличчя почервоніло.

Я застигла в нерішучості через вагання, як мені покинути морг. Обидві дівчини поглянули на мене — тоді перезирнулися самі, — і я забажала, щоб підлога перетворилася на величезну пащу й проковтнула мене. Прокляття, і чому магії насправді не існує, коли конче необхідно хутко здиміти. Усе моє тіло палало від сорому через те, що мене піймали на підгляданні.

— Я... маю надію, що завтра ми побачимося, — сказала я, почуваючись найбезпораднішою людиною в історії. — На добраніч.

Не чекаючи, доки мене вишпетять, я вибігла в коридор і рвонула до своїх покоїв. Зачинила за собою двері й сперлася на них спиною, затуляючи палаюче обличчя долонями. Якщо після цього Дасіана чи Іліана схочуть лишитися моїми подругами, це буде найбільшим дивом, що лишень траплялося в цьому світі. Дурепа. Яка ж я несосвітенна дурепа, що клюнула на гачок цікавості. Джек-Різник мертвий Убивці з потяга немає діла до полювання на студентів академії

Настав час мені прийняти це й жити своїм життям.

Я пожувала тубами нижню губу, намагаючись поставити себе на місце дівчат. Скандал через те, що незаміжню жінку застали в товаристві чоловіка, знищить її репутацію. Але якою її заскочили в романтичній ситуації з іншою молодою жінкою, то суспільство, як жорстокий звір, знищить їх обох, ще й отримуватиме насолоду, роздираючи їх на шмаття

Я ходила туди-сюди по маленькому килимку у своїй кімнаті й розривалася: мені повернутися і перепросити чи замкнутися навіки і згинути від збентеження й сорому. Зрештою, вирішила влягти ся спати. Не хотілося ризикувати завадити дівчатам повторно, якщо вони вирішили продовжити з того місця, на якому я їх так грубо перервала.

Коли я подумала про їхній поцілунок, моєю шкірою прокотилася нова хвиля жару. Поцілунок був такий пристрасний. Здавалося, що дівчата загубилися в душах одна одної. Не стримавшись, я подумала про Томаса й себе у такому ж положенні.

Наш поцілунок у провулку був дуже приємним, але того разу нас поєднала небезпека. А що я відчула б, якби моє волосся ніжно сплелося в його кулані, й він притис мене спиною до стіни й обвив мене, наче плющ, що в’ється по цеглі?

Я досі не знала, чи бажала розділити з ним майбутнє — чи взагалі погоджуся колись на шлюб, — однак деякі почуття... прояснювалися. Якась частина мене прагнула провести голими пальцями по його лицю, інтимно вивчаючи кожен вигин його кісткової структури. Я жадала натиску його тепла, коли його костюм-візитка спаде на

підлогу. Хотіла відчути його тіло, тимчасом як наша вимочена в нафті дружба займеться вогнем. А це було геть непристойно.

Я вигнала цей образ із голови і натягнула ковдри.

Тітка Амелія напевне змусить мене відвідувати церковні служби під час своєї наступної гостини, а сама бурмотітиме нескінченні молитви через мій моральний занепад. І хоча я почувалася жахливо через те, що мене зборола цікавість, у темряві поволі розпливлася моя усмішка. Це була одна з перших ночей за кілька тижнів, коли я засинала з думками, які не стосувалися нездалих електричних пристроїв, мертвих повій та випатраних тіл.

Сьогодні я засну з образом поцяткованих золотом очей та лукавого рота. А також усіх тих чудових способів, якими я одного дня досліджу ті вуста у темних, порожніх кімнатах. Наша пристрасть палатиме яскравіше, ніж усі зорі на небі.

Дорога мені в пекло.

РОЗДІЛ 14

ОБОВ’ЯЗКОВІ ЗБОРИ

ПОКОЇ У ВЕЖІ

CAMERE DIN TURN

ЗАМОК БРАН

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Сонце ще не зволило зійти, як я вже була на ногах: ходила туди-сюди перед каміном у своїх покоях.

Обрала собі темно-сині оксамитові спідниці — колір відображав мій настрій, що різко погіршувався. Не була певна, чи прийде Іліана на сніданок, і від думки, що втрачу товаришку, яку тільки-но знайшла, довелося міняти рукавички вдруге. Пройшла в один бік, тоді в інший, демонструючи власне роздратування. Спідниці шелестіли. Минулої ночі я заснула, надумавши тисячу способів вибачитися за моє вторгнення, коли знову побачу дівчат.

Одначе на ранок нічого з того не видавалося правильним. Я затулила обличчя і змусила себе подихати. Якби на моєму місці опинилася Ліза, вона точно знала б, як вчинити. У неї був дар знаходити вихід зі складних ситуацій — а ще до щирої дружби. Я примусила себе сісти, намагаючись не метати погляд на годинник, тимчасом як секунда збігала за секундою. Скоро розсвіте. І відтак буде винесено вирок моїй цікавості. Можливо, тоді я й позбудуся нарешті цієї клятої недуги.

За кілька секунд пролунав упевнений стукіт у двері, й моє серце забилося у відповідь, коли я промчала крізь вітальню й розчахнула двері.

Відступивши на крок, я тяжко зітхнула.

— О, привіт.

— Не зовсім та реакція, на яку я сподівався, Водсворт. — Томас поглянув на свої піджак і брюки, підігнані всюди як належить. Смугастий жилет теж мав вельми модний вигляд. — Мабуть, варто було вдягти сірий костюм. У ньому я маю напрочуд стильний вигляд.

Я визирнула в коридор, почасти сподіваючись, що за Томасом причаїлася й Дасіана, яка готувалася до словесного нападу щодо моєї цікавості. Знову зітхнула. Крім Томаса, нікого. Зрештою я не без зусилля перевела увагу на нього.

— З якого приводу ти вшанував мене візитом о такій ранній порі?

Юнак без запрошення ввійшов до моїх покоїв і кивнув на кімнату.

— Затишно. Набагато краще, ніж образ покоїв у вежі та прекрасних дів у моїй голові, яких потрібно... ну, тебе не потрібно рятувати, але якісь розваги тобі не завадили б.

Томас усівся на канапі й закинув одну довгу ногу на другу.

— Сестра розповіла мені про вашу спільну пригоду минулої ночі. — Він широко всміхнувся, тим-часом як моє лице залила барва. — Не хвилюйся. Вона підійде за хвильку. А я не хотів пропустити ранкової забави. Тож каву по-турецьки подадуть сюди.

— Я ще ніколи в житті не почувалася так жалюгідно. Вона мене ненавидить?

Томас мав нахабство пирснути.

— Навпаки. Вона тебе обожнює. Сказала, шо ти залилася мало не всіма відтінками червоного і почала мило затинатися. — Тут його безтурботний тон щез, і натомість з'явилася певна палкість У цій ролі я його ще не бачила: брат-захисиик. — Більшість людей дивилася б на них так, ніби піддаючись своєму коханню, вони чинили негоже. Це хибна думка, звісно. Суспільство загалом приголомшливо тупе. Коли хтось тільки й робить, що шукає для себе поглядів у когось іншого, то втрачає здатність критично мислити. Прогресу не існувало б, якби всі були з вигляду, думали й кохали однаково.

— Хто ти такий, і куди подівся соціально непристосований містер Кресвел? — Я ще ніколи так не пишалася рішучістю свого друга, з якою він словесно ганив вади суспільства.

— Я дуже серйозно ставлюся до таких речей, — відповів Томас; у голосі знову чулася нотка легкості. — Либонь, мені просто набридло, що всіма править дещиця обраних. Правила — це обмеження, що їх накладають інші привілейовані чоловіки. Мені ж до вподоби мати власну думку. І кожна людина повинна мати те саме право. До того ж, — він сяйнув мені лукавою усмішкою, — мого батька просто тіпає, коли я таке говорю. Це напрочуд сильно розбурхує його закостенілі уявлення. Він досі не визнав, що в майбутньому все буде в руках тих, хто поділяє наш із тобою світогляд.

У двері знову постукали. Якимось дивом я зуміла відчинити їх, не знепритомнівши від нервів. Дасіана метнула на мене швидкий погляд, відтак кивнула братові.

— Bună dimineaţa16. Як усі спали? Трапилося щось цікаве? — Вона грайливо мені усміхнулася, і клубок напруги в моїх грудях розплутався.

— Я, їй-право, не в змозі перепросити як належить, — скоромовкою проказала я. — Почула шум і подумала... Не знаю, я занепокоїлася, що на когось... напали.

Томас зареготав і ледь не впав зі свого сидіння. Я здійняла брову: ще ніколи досі не бачила в нього такого викиду емоцій. Дасіана лишень закотила очі. Перш ніж юнак устиг достатньо себе опанувати для продовження розмови, то практично захрип.

Якби його сміх не був такий чарівливий, я штрикнула б у нього пальцем. Томас, безумовно, почувався тут безтурботніше, був більш розслаблений і не такий стриманий, як у Лондоні. Важко було заперечити, що цей нюанс інтригував мене.

— Якби ж то я міг закарбувати вираз на твоєму обличчі, Водсворт. Це наймиліший відтінок червоного, який я коли-небудь бачив. — Коли я подумала, що він нарешті опанував себе, Томас знову пирснув. — Що напали то напали. Схоже, тобі слід попрацювати над своїми залицяннями, Дасі.

— Ой, стулися, Томасе. — Дасіана повернулася до мене. — Ми з Іліаною знаємося вже давненько. Коли вона почула, що Томас навчатиметься в академії, то влаштувалася сюди на роботу. Це був зручний спосіб, щоб ми могли бачитися. Вибач, що налякала тебе. Напевно, жахливо було думати, що в моргу коїться щось зловісне. Особливо після вбивств Різника.

Обличчя дівчини осяяв чарівний вираз, і я здивувалася раптовому приступу заздрості, що його він збудив у моїх клітинах. Я й собі бажали, щоб хтось мав вираз палкого жадання на липі, коли думав про мене. Я глибоко вдихнула й опанувала себе. Не хтось. Томас. Я бажала, щоб це був він. Я не наважувалася поглянути в його бік через страх, що ці непристойні емоції проступлять назовні.

— Гадаю, ми трошечки захопилися минулої ночі, — сказала Дасіана. — Ми вже якийсь час не мали цілого вечора для себе. Просто... я цілковито обожнюю її. Ти коли-небудь дивилася на когось і відчувала іскру в грудях? Вона спонукає мене до здійснення великих речей. Але ж саме в цьому краса кохання, чи не так? Воно проявляє найкраще в людині.

Я замислилася над її останніми словами. Хоча цілковито погоджувалася, що вони з Іліаною були винятковою парою, водночас відчувала, що приголомшливих результатів можна досягти й без стосунків. Близькість романтичного партнера не повинна ні перешкоджати, ні сприяти внутрішньому росту.

— Я згодна, що кохання прекрасне, — почала я поволі, не бажаючи образити дівчину, — але також існує певна чарівність у тому, щоб бути цілком задоволеною своїм власним товариством. Я вірю, що велич криється всередині нас самих. І ми зберігаємо чи вивільняємо її з власної волі.

Очі Дасіани схвально засяяли.

— Дійсно.

— Можна до нескінченності базікати про кохання, — озвався Томас, удавано образившись, — але твоє опівнічне побачення викликало в мене чималі ревнощі.

Перш ніж він встиг сказати дещо недоречне, хлопця урвав новий стукіт у двері. Томас звівся на ноги, вираз його обличчя став серйозним, так наче він перемкнув перемикач. Попри те, що його сестра була з нами, на нас усе одно дивитимуться з осудом через відсутність супроводу.

Я проковтнула свій страх і подала голос:

—Так?

— Buna dimineаtа, мі... Одрі, — мовила Іліана, злегка червоніючи. — Я...

— І тобі доброго ранку, Іліано, — сказав поряд зі мною Томас. — Я не знав, що ти тут працюєш, поки не з’явилася моя сестра, вся така ясноока і збуджена. Варто було здогадатися, що вона приїхала не для того, щоб ощасливити мене своїм блискучим характером.

На мій превеликий подив, Іліана розпливлася у широкій щирій усмішці.

— Я також рада тебе бачити. — Тоді усмішка враз зів’яла. — Вас обох очікують унизу. Обов’язкові збори. Молдавану не в гуморі. Вам не варто спізнюватися.

— Гм, — видобув Томас. — Має бути цікаво. Я гадав, він завжди не в гуморі.

Дасіана впала на канапу й поклала свої ноги в шовках на маленький столик.

— Звучить прекрасно. Переказуйте йому вітання. Якщо знадоблюсь, я буду тут — розтягнувшись перед каміном.

Томас закотив очі.

— Ти ніби домашня кицька. Завжди дрімаєш на сонечку чи вкладаєшся біля вогню. — Його губи капосно вигнулися, і я захитала головою, перш ніж він знову розтулив рота. — Прошу, не справляй природну потребу на меблі.

Томас вивів мене й Іліану за двері, перш ніж Дасіана встигла відповісти. Я силкувалася стримати сміх, коли почула прокльони, якими вона сипала румунською на зачинені двері.

Коли ми з Томасом прибули до їдальні, Анастасія вже всілася між Ніколаєм та здорованем Андреєм. Я здивовано звела брови через те, що вона вирішила відвідати збори, організовані її дядьком. Це був зухвалий маневр. Вона вочевидь не мала наміру давати Молдавану можливості відсікти її від замкових інтриг. Я припускала, що застрягнути у своїх покоях на цілі дні — нестерпно нудно.

Як і вчора, всі сиділи за столами, розбившись на ті самі пари. Я збагнула, що не знаю більше нічийого імені, й вирішила до вечора познайомитися з усіма. Хлопець із рудими кучерями сидів поряд із темношкірим юнаком. Брати-італійці сиділи пліч-о-пліч, згорбившись над підручником. Ми з Томасом на мить завагалися, куди примоститися нам.

Не збентежена косими поглядами, що їх кидав на неї Андрей, Анастасія радісно замахала нам, запрошуючи сісти поряд із ними. Ніколай відвів погляд від тарілки і байдуже подивився в наш бік. Томас не звернув на нього уваги й зосередився на мені. Скидалося на те, що сидіти за одним столом із принцом — це останнє, що він волів би зробити, але лишав остаточне рішення за мною. Це була пропозиція миру після його вчорашнього наполягання, що нам треба повернутися до Лондона, і я оцінила цей жест.

Хоча я була не в захваті від ідеї стати з Ніколаєм найкращими друзями, але так само не бажала, щоб ми зоставалися ворогами. Якщо Анастасії стало сили духу, щоб влитися у колектив проти волі її дядька, я наслідуватиму її приклад.

Ніколай колупав пиріжок з м’ясом, розриваючи його на шматочки і водячи ними по тарілці. Не з’їв жодного. Частинка мене зглянулася над ним: пережити втрату дорогої людини не просто, і часто така втрата проявляє риси, якими ми не пишаємося.

Гнів — це стіна, за якою ховається скорбота: знаю це з власного досвіду.

Я рушила прямісінько до їхнього столу й сіла.

— Доброго ранку.

— Buna dimineata, — промовила Анастасія, і її життєрадісний голос луною пронісся по майже порожній залі. Дівчина була вбрана в яскраво-червону сукню — ще одна заява, ретельно продумана для максимального ефекту. Вона обернулася до Томаса і швидко зміряла його поглядом. — А ти в нас, певно, вродливий подорожній попутник.

Томас опустився на стілець поряд зі мною із незворушним лицем.

— Коли йдеться про Одрі Роуз, я волію думати про себе радше як про вродливого супутника життя.

Моє обличчя спалахнуло від того, як по-власницьки він промовив моє ім’я, проте цього, схоже, більше ніхто не помітив. Андрей пирхнув, а тоді хутко придушив сміх, поглянувши на порожній стілець біля Ніколая. І поки Анастасія щебетала румунською з Томасом, я непомітно спостерігала за Андреєм, замислившись, наскільки близьким він був із Вільгельмом. Під очима в нього було видно виразні чорні півкола, тож я припустила, що трагічні новини він сприймав так само тяжко, як і принц. Навряд чи це було просто для них сидіти тут, коли вони б радше перебували у справній жалобі.

Я сподівалася, що ректор відтермінує початок нашого курсу. Скасує зимову сесію і запросить нас навесні. Дрібна часточка мене похолола від цієї думки. Тим часом Ніколай продовжував, замислившись, відщипувати шматочки від пиріжка, вдивляючись кудись далеко.

Я хотіла нахилитися до нього, сказати йому щось утішне, щось таке, що, можливо, допомогло б знітитися й мені. Але тут до їдальні увійшов Молдавану, і запала тиша. Навіть Андрей засовався на стільці, а на його широкому чолі виступили одна чи дві краплини поту.

Молдавану не гаяв часу на люб’язності. Заговорив румунською, досить повільно, щоб я змогла зрозуміти більшість із того, що він повідомляв. Заняття розпочнуться негайно. Нам викладатимуть англійською, бо ця мова спільна для всіх присутніх, а проте будуть і фрагменти румунською — для тих. хто ще не розмовляє нею вільно.

— Ваше перше заняття проведе професор Раду, — продовжив він англійською. — Базове знання фольклору допомагає, коли необхідно оглянути місце події в селі, де забобони можуть переважати над логікою і науковим знанням.

Ректор поглянув на нас, і я здивувалася, що його зневага була спрямована на всю групу. Неначе усі ми марнували його дорогоцінний час.

— У зв’язку з прикрою смертю вашого одногрупника я ухвалив рішення запросити до академії іншого студента, який займе його місце. Він прибуде сьогодні.

Годинник пробив нову годину, досить гучно, щоб змусити Молдавану замовкнути. Я крадькома зиркнула на Ніколая, на його міцно зціплені щелепи. Не могла уявити себе на його місці: слухати, як ректор запросто нехтував смертю його кузена. Здавалося вельми бездушним запрошувати нового студента так безцеремонно, немовби Вільгельм просто втік, відмовившись брати участь у випробуванні.

Куранти стихли, і Молдавану зустрівся з нашими поглядами.

— Я припускаю, що дехто з вас може бути... засмученим через учорашні події, і я розумію це. Утрату не можна сприймати легковажно. Ми проведемо вігілію на заході сонця, щоб ушанувати пам’ять про Вільгельма. Професор Раду повідомить вам подробиці. Одразу після його лекції вам потрібно прибути на перше заняття в лабораторії для розтинів. Опісля відбудеться лекція з анатомії, яку читатиму я. Усі вільні.

Не сказавши більше ні слова, ректор покинув їдальню: його підбори цокали по підлозі, аж доки кроки не стихли вдалині коридору.

Влад Цепеш, близько XVI ст.

РОЗДІЛ 15

VOIEVOD TRAGATOR IN TEAPA

ЛЕКЦІЯ З ФОЛЬКЛОРУ

CURS DE FOLCLOR

ЗАМОК БРАН

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— Ліс навколо замку всіяний кістками.

Професор Раду не помічав, що половина студентів клювала носом, тимчасом як він перегортав сторінку за сторінкою велетенської збірки з фольклору. Він читав нам так, наче ми були малими дітьми при няньці, а не серйозними студентами-медиками. І вже невдовзі мені довелося докладати чималих зусиль, щоб не розреготатися, поки він розважав нас фантастичними оповідками про всіляких створінь та безсмертних князів.

Мені так і кортіло перевести час уперед — до наступного заняття в лабораторії. На нас чекав труп, який треба було дослідити, і мені кортіло випробувати свої нові скальпелі. Минуло лише два тижні від останнього розтину з дядьком, проте видавалося, ніби спливло два десятиліття.

Я мала побачити, чи зможу позбутися своїх труднощів і досліджувати мерців, як колись. Чи моя забудькуватість і страх перед минулими жахіттями тривожитимуть мене вічно. А от відвідувати заняття

Молдавану особливого бажання не було попри мої значні успіхи в анатомії.

Томас посунув довгі ноги під своєю партою, і це привернуло мою увагу. Він так сильно стукай кінчиком пера по чорнильниці, аж я перелякалася що чорнило розіллється на його пергамент, і після одного різкого удару пляшечка таки небезпечно захиталася, поки хлопець не схопився за неї, а відтак продовжив стукати. Томас був напрочуд відсторонений, відколи покинув мене й Анастасію, щоб поговорити з Раду перед лекцією. Нас здивувала йот поспішна втеча на виході з їдальні.

— А до вас долинали чутки, ніби Влад Цепеш живе в цьому лісі? — запитав професор Раду в напівсонної групи.

Я зітхнула. їй-право, мене дивувало, що хтось насправді вірить у такі нісенітниці. З-за сусідньої парти мені багатозначно усміхнулась Анастасія. Принаймні не я одна в аудитори вважала, що це повна дурня.

Томас крутнув шиєю, знову привертаючи мою увагу. Був нехарактерно тихий. На початку справи Різника ми опинилися на одному уроці мого дядька, і тоді ніхто не міг його втихомирити. Його рука злітала в повітря так часто, що мені хотілося вигнати його з класу. Я замислилася, чи йому зараз не зле.

Спробувала упіймати його погляд, але юнак вдав, що не помітив. Примруживши очі, застукала пером по власній чорнильниці. Воістину тривожний той день, коли Томас Кресвел не звертає уваги ні на що, а надто на мене. У мої думки закрався неспокій.

— Ніхто не чув цих чуток? — Раду, вертячи головою по сторонах, пройшов між рядами з одного боку і повернувся назад з іншого. — Важко в це повірити. Ну ж бо. Не соромтеся. Ми тут, щоб навчатися!

У першому ряду зневажливо позіхнув Андрей, і професор практично змалів на наших очах. Якби я сама так страшенно не нудьгувала, мені було б шкода старого. Вочевидь складно викладати байки і міфи студентам, які більше цікавляться наукою та фактами.

— Що ж, у такому разі я розповім вам історію, занадто фантастичну, щоб у неї повірити.

Ніколай посунувся на своєму стільці. Я була певна, що він силкувався не показувати, що стежить за мною, однак зазнав очевидної невдачі. Вільгельм, хоч якою прикрою була його смерть, вочевидь помер від рідкісного захворювання. Його не вбили. І вже точно не містичні сили, які діяли від мого імені. Я сподівалася, що принц не рознесе чутки про моє гадане прокляття; мені не бракувало і своїх перешкод, які потрібно було долати.

— Селяни вірять, ніби кістки, що їх знаходять у лісі за межами замку, — це рештки Владових жертв. Дехто стверджує, що його могила порожня. А інші кажуть, що вона заповнена скелетами тварин. Королівська сім’я відмовляється надавати дозвіл на ексгумацію тіла чи труни, щоб усе прояснити. Одні кажуть, це тому, що їй точно відомо, що буде знайдено. Чи радше не буде знайдено. Адже є люди, які вірять, начебто Влад повстав із мертвих, а його жага крові сильніша за саму смерть. Інші ж стверджують, що оскверняти місце спочинку такої видатної людини — це блюзнірство.

Професор Раду продовжив переповідати легенду про буцімто безсмертного князя. Як той уклав угоду з дияволом і взамін за вічне життя мав відбирати в живих свіжу кров і пити її. Це скидалося на готичний роман роман Джона Вільяма Полідорі «Вурдалак».

— Вважалося, що Voieuod Trdgtitor in Teapa — приблизно це перекладається як Володар-Наштрикувач — пив кров із ший своїх іще живих жертв. Не мало вселяти жах у тих, хто бажав завоювати нашу країну. А втім, історичні джерела свідчать, що він надавав перевагу іншому методу: вмочав хліб у крон своїх ворогів, таким чином споживаючи її у більш, цивілізований спосіб.

— Ну звісно, — прошепотіла я Томасові. — Харчуватися кров’ю дуже цивілізовано, якщо вмочати в неї скибку хліба, так наче то ситна зимова туш хованка.

— Замість того, щоб називати це предтечею канібалізму. Спочатку людина п’є кров, тоді починає легенько обсмажувати м’ясце, — пробурмотів він у відповідь. — А потім переходить до кривавої підливки.

— Малоймовірно з наукової точки зору, — шепнула Анастасія.

— Що малоймовірно? Кривава підливка? — запитав Томас. — Це не так. Вона одна з моїх улюблених.

Це, схоже, на мить приголомшило Анастасію, а тоді вона захитала головою.

— Споживання крові у спосіб, який описує Раду, спричинило б перевищення рівня заліза в організмі. Цікаво, чи він натомість не купався у ній? Це було б логічніше.

— Що за журнали ти читаєш? — мовила я пошепки, кинувши на дівчину цікавий погляд.

Вона усміхнулася.

— У цьому замку мало художніх книжок. Тож даю собі раду, як можу.

— Яка прикра новина для старого доброго Влада, — озвався лунким шепотом Томас. — У нього, либонь, був легендарний метеоризм.

Я приховала усмішку за пером, тимчасом як професор мало не перечепився знову об власні ноги. Бідолашний. Його очі засяяли, неначе він отримав від Бога блискучий дар у подобі Томаса. Та на жаль для нього, хлопець не сказав нічого приємного. Він-бо не міг більше витримувати небилиць. Чесно кажучи, мене вразило, що Томас протримався аж так довго, перш ніж висловитися. Зате це, схоже, бодай трішечки, але розважило Ніколая. І останнє було значно краще, ніж той жахливий беземоційний вираз, який не сходив із принцового лиця після смерті його кузена.

— Хтось щось сказав? — запитав Раду, скинувши вгору брови-гусені.

Томас барабанив руками по своєму записнику, стискав губи, так наче міг стримати коментарі всередині. Я сіла рівніше: була впевнена, що зараз станеться дещо цікаве. Томас був гейзером, який от-от вибухне..

— Ми говорили про метеоризм.

Я пирхнула так, як узагалі не личить леді. Раду, вичікувально кліпаючи, перевів погляд на мене, і мені довелося приховати хихотіння за кашлем.

— Scuzele mele, — промовила я. — Дуже перепрошую, сер. Ми говорили, що Дракула, можливо, купався у крові.

— Гадаю, ви сплутали Влада Дракулу з графинею Єлизаветою Баторі, — сказав Раду. — Її часом називають Графинею Дракулою, і це їй приписують купання у крові вбитих нею слуг. Якщо свідчення правдиві, таких було близько семи сотень.

Вельми непроста історія. І ще одна гарна тема для лекції.

— Сер? — запитав з ірландським акцентом хлопець із рудими кучерями. - На вашу думку, історичні відомості, що Влад пив кров, сплутали із фольклором?

— Гм? О, мало не забув! — Професор Раду зупинився біля Томасової парти і, гордо випнувши груди, глянув на Ніколая. — Серед нас є істинний представник роду Цепеш. Можливо, він проллє трохи світла на ці легенди. Чи справді сумнозвісний Володар-Наштрикувач пив кров? Чи цей міф породила багата уява селян, що потребували героя, який був би грізнішим за Османських завойовників?

У цю мить принц дивився прямо перед собою, міцно стискаючи зуби. Навряд чи він волів розкривати родинні таємниці Цепешів, особливо якщо його предки, за чутками, полюбляли тішити себе кров'ю. Я уважно до нього придивилася й вирішила, що не здивувалася б, якби дізналася, що й він теж не гребує кров'ю.

— А як же Societas Draconistrarum? — втрутилася Анастасія, мандруючи поглядом до Ніколая. — Я чула, що вони борються з такими міфами. Ви вважаєте, що Влад справді був стригоєм?

— О, ні, люба дівчинко, ні, ні, ні, — відповів Раду. — Я не вірю в такі чутки. Влад не був вампіром, хоч якою захопливою є така оповідка.

— Але звідки такі чутки виникли? — не вгавала Анастасія. — Вони ж мали постати на основі певних фактів.

Раду пожував щоку, схоже, обдумуючи свої подальші слова ретельніше, ніж доти. Такого зосередження на його обличчі я ще не бачила, й мене заінтригувала ця ледь помітна зміна. Паніть не думала, що він здатен зосередитися.

— Колись люди потребували пояснень щодо темряви і кровопролиття в часи війни. Вони ладні були звинуватити у своїх бідах усе, окрім власної жадібності. Отож вони взяли і придумали вурдалаків, вампірів — зловісних створінь, що виринули зі збочених глибин їхніх темних сердець і відображали їхню власну жагу крові. Чудовиська реальні настільки, наскільки реальні оповіді, що дають їм життя. І живуть вони, допоки ми ті оповіді переказуємо.

— І драконісти дали тим легендам початок? — запитала Анастасія.

— Ні, ні. Я не це мав на увазі. Либонь, я заплутався у своїх міфах. А втім, Орден Дракона — це тема для окремої розмови іншим разом. — Він звернувся до нашої групки, ніби оговтавшись. — Для тих, хто, можливо, не знає, йдеться про таємне товариство, яке складалося із обраних представників знаті. їх часто називають Societas Draconistrarum, що приблизно можна перекласти як Товариство драконістів. Вони боролися за збереження певних цінностей у часи війн та завоювань. Засновуючи товариство, король Угорщини Сиґізмунд мав за взірець хрестоносців.

— А яким боком це стосується нас, сер? — запитав Ніколай, показово розтягуючи слова, щоб продемонструвати свою зневагу.

— Орден вірить, що ця академія навчає молодих чоловіків — і жінок, я не забув про вас, міс Водсворт — єресі! Я не раз чув, що селяни вважають: якби нині Влад був живий, то був би обурений цим закладом і його блюзнірськими студіями. Його рід був поборником християнства, а тому й був залучений до Ордена. Нам усім відомо, як суспільство сприймає практику розтину мертвих для дослідження. Враховуючи, що тіло — це храм і так далі. Вважає цілковитою єрессю.

Я тяжко зглитнула. Нещодавно суспільство стало проти мого дядька, зневажаючи його за практикування посмертної експертизи. Воно не зрозуміло самого того факту, що розтинаючи на своєму столі тіла загиблих, він міг виявити докази щодо причин їхньої смерті. Раду зауважив моє стривожене обличчя, і його очі розширилися.

— Ох! Прошу вас, не переживайте, міс Водсворт. містер Кресвел повідомив мені про чутливу природу справи Різника і її тривожний вплив на вас. Я в жодному разі не хочу розладнати вашу тендітну конституцію, про яку попереджав містер Кресвел.

Одну довгу мить у моїй голові лунав пронизлий шум.

— Мою... що?

Томас заплющив очі, неначе міг у такий спосіб цілком відмежуватися від одкровень Раду. Я невиразно усвідомлювала, що мої одногрупники тепер крутяться на своїх місцях і витріщаються, так наче перед ними грають їхню улюблену п’єсу, і героя от-от спіткає нещастя.

— О, тут немає чого соромитися, міс Водсворт. Істерія — це звична недуга молодих незаміжніх жінок. — Раду не вгавав. — Я певен, якщо ви утримаєтеся від психічних перевантажень, то дуже скоро знову станете врівноваженою.

Дехто з хлопців одразу зареготав, навіть не намагаючись приховати своє задоволення. А всередині мене вібрувала від гніву жила, що пов’язувала мене з Томасом. Мій найгірший кошмар утілився в життя, і я не могла нічогісінько зробити, щоб вирватися з нього.

— Одрі Роуз...

Я заледве могла на нього дивитися, боячись, що заллюся слізьми, але хотіла, щоб він побачив пустку, яка зяяла в мені. Він зрадив мене. Розповів професорові, що на мене вплинула справа. Що моя конституція уражена. Це був мій секрет. І не йому ним ділитися. Його вірність мені, звісно ж, була нічого не варта. Я не могла повірити — після того як сказала йому не втручатися у мої рішення, — що він піде й розкриє мою особисту інформацію.

Захихотіло ще кілька одногрупників. Дебелий Андрей навіть удав, що знепритомнів від потрясіння і потребував підтримки хлопця з ірландським акцентом. Моє обличчя палало.

— Студенти, не хвилюйтеся. Я не вважаю, що ви прокляті через науку, якою тут займаєтеся, — провадив далі Раду, навіть не усвідомлюючи, що саме тільки-но вивільнив. — А втім, позбавити селян традицій непросто. Тож зважайте на це, якщо підете до Брашова наодинці. О... гадаю, щодо цього проводилися збори...

У внутрішньому дворі пробив годинник, сповіщаючи про блаженний кінець цих тортур. Я згребла свій записник і письмове приладдя в маленьку торбину, яку звикла носити з собою. Хотілося покинути цю аудиторію якомога скоріше. Якби я почула бодай іще одне єхидне зауваження про відпочинок на канапі чи істерію, то їй-право втратила б самовладання.

— Студентам заборонено покидати замок без нагляду! — перекричав Раду гуркіт стільців, що їх відсували від парт. — Ми ж не хочемо, щоб когось принесли в жертву як єретика. Це погано позначиться на нашій програмі! І не забудьте: вігілія почнеться щойно сяде сонце.

Ніколай хитнув головою перед професором і, обійшовши його, став у проході між рядами. Томас затримався біля своєї парти, не в змозі дістатися до мене через метушню студентів між нами. Не відривав від мене погляду. Я не чекала, поки він наблизиться. Відвернулась і якомога хутчіше рушила до дверей.

РОЗДІЛ 16

БЕЗСМЕРТНИЙ КНЯЗЬ

ЛЕКЦІЯ З ФОЛЬКЛОРУ

CURS DE FOLCLOR

ЗАМОК БРАН

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— Одрі Payз, будь ласка. Зажди. — Томас потягнувся до мене в коридорі під аудиторією, але я рухалася швидко. Дав руці безвільно впасти. — Я можу пояснити. Я думав...

— Он як? Ти думав? — накинулася на нього я. — Ти думав, що це добра ідея — виставити мене на посміховисько перед нашими одногрупниками? Зіпсувати мою репутацію? Хіба ж не вчора ми обговорювали те саме?

— Прошу тебе. Присягаюсь, я не мав на увазі...

— Отож-бо. Ти ніколи не маєш нічого на увазі! — Томас відсахнувся, неначе я його вдарила. Я зігнорувала його почуття скривдженості й, перейшовши на грізний шепіт, провадила далі. Тим часом повз нас прошмигнула Анастасія і поквапилася вперед коридором. — Ти дбаєш тільки про себе і щодня доводиш це своїми проклятущими діями. Ти тримаєш власні емоції, історії та своє минуле при собі. А тоді запросто розкриваєш мої секрети іншим. Ти хоч уявляєш, як мені важко? Більшість чоловіків і так не ставляться до мене серйозно через мої спідниці, а тоді ти береш і підтверджуєш їхню думку! Я не гірша, Томасу. Ніхто не гірший.

— Ти не повинна..,

— Я не повинна що? Терпіти, що ти думаєш ніби знаєш, що для мене найкраще? Ти масні рацію Я не терплю. І не розумію, чого ти вирішив, що маєш право говорити за мене. Попереджати інших про мою тендітну конституцію. Ти маєш бути моїм другом, рівнею мені. А не моєю нянькою.

Ще кілька тижнів тому я турбувалася, що мій батько відбере в мене Томаса і криміналістику, так само як у мене силоміць відібрали брата. Мені було несила уявити себе без нього. Але я й не відала, що Томас зрадить мене під виглядом дбання про мої інтереси. Ніколи б не подумала, що це він зруйнує наш зв’язок.

— Одрі Роуз, присягаюся, я твій друг, — щиро промовив він. — Я бачу, що ти гніваєшся...

— Черговий безпомильний висновок непогрішного майстра дедукції, містера Томаса Кресвела, — сказала я, не втримавшись від уїдливості в голосі. — Колись ви казали, що кохаєте мене, сер. та ваші дії вказують, що правда геть інакша. Я вимагаю рівності, а меншого не прийму.

Майбутнє, щодо якого я завжди вагалася, чи хочу таке, постало переді мною з кришталевою ясністю. Мої припущення виявилися правильними. Хоч як Томас вдавав протилежне, він залишався чоловіком. Чоловіком, який вважав своїм обов’язком та зобов’язанням говорити за мене і встановлювати правила, якщо я вийду за нього заміж. І він завжди у певний спосіб підриватиме мене своєю бездумною «підтримкою».

— Одрі Роуз...

— Я відмовляюся, щоб мною керувало будь-що, крім моєї власної волі, Креснеле. Дозволь мені висловитися цілковито чітко, бо ти вочевидь не зрозумів раніше: краще я помру старою дівою, ніж погоджусь на життя з тобою і твоїми благими намірами. Знайди собі іншу, щоб мучити своєю любов’ю.

Доки я мчала коридором геть і наосліп збігала звивистими сходами вниз, чула, як Томас кликав мене на ім’я. Смолоскипи ледь не гасли, коли я проносилася повз них, але я не наважувалася зупинитися. Доки я бігла по колу, спускаючись гвинтовими сходами, моє серденько розбивалося з кожним кроком, який я ступала геть від Томаса.

Більшою дурепою чи самотнішою людиною я не почувалася ще ніколи в житті.

Закоцюбле тіло на столі для розтинів принесло мені більше спокою, ніж дозволяла пристойність. І замість картати себе за негожу поведінку, я тішилася відчуттю цілковитого контролю над своїми емоціями. Я ніколи не почувалася впевненіше, ніж тоді, коли тримала в руках скальпель, а переді мною лежав розітнутий труп, який, наче розгорнута книга, чекав, щоб його прочитали.

Чи принаймні я ніколи не почувалася впевненіше в минулому. Поточне завдання було для мене вирішальним, особливо після Томасового втручання.

Я зосередилася на холодному тілі, що зберігало пристойність завдяки дбайливо розкладеним клаптикам тканини. Моє серце трохи затріпотіло, та я звеліла йому заспокоїтись. Я не зламаюся під час цього розтину. Якщо знадобиться, дозволю впертості й злобі тримати мене вкупі.

— Fii fare. — прошепотів хтось неподалік від мене в операційній. — Будь сильно. — Я підвела погляд шукаючи джерело звуку. Це вочевидь було глузування, викликане оголошенням Раду, що в мене тендітна конституція. Я доведу собі, передусім собі, що я цілком здатна провести цю автопсію.

Я стиснула скальпель і, відмежувавшись від емоцій, поглянула на юнака, який іще вчора був живий Вільгельм більше не був моїм одногрупником Він став дослідним зразком. І я знайду сили, необхідні для того, щоб встановити причину його смерті. Принести спокій його сім’ї. Можливо, так вдасться допомогти Ніколаю упоратися: я зможу дати йому відповідь на запитання, як і чому помер його кузен. Я підняла скальпель, і мої руки злегка затремтіли.

Наш професор, молодий англієць на ім’я Деніел Персі, вже показав нам, як правильно робити посмертний розріз, і запропонував нам скористатися можливістю допомогти в розслідуванні смерті містера Вільгельма Алдіа.

Позаяк я виконувала такі завдання раніше, то першою зголосилася видобути його органи. Я підозрювала, що Томас бажав оглянути тіло не менше за мене, проте він не став висувати себе, коли я підняла руку. Натомість відхилився на спинку стільця і прикусив нижню губу. Я занадто дратувалася на нього, щоб оцінити цю пропозицію миру. А втім, хлопець знав, що мені необхідно було зробити це. Мені треба було подолати свої страхи або ж пакувати скрині. Якщо я не подужаю цього розтину, то ніколи не переживу оцінювального курсу.

— Товариство, прошу вас звернути увагу на інструменти, необхідні для розтинів. Перед кожною процедурою важливо мати напоготові все, що може вам знадобитися. Персі вказав на маленький столик, де була таця зі знайомими предметами. Пилка для кісток, хлібний ніж, ножиці для ентеротомїї, щоб розрізати тонку і товсту кишки, зубчасті щипці й долото для черепа. А також пляшечка карболової кислоти. Нові наукові дослідження падають перевагу практиці стерилізації. А тепер, міс Водсворт, можете продовжувати.

Доклавши достатньо сил, я проламала грудину за допомогою реберних ножиць. Минулого серпня дядько навчив мене свого методу, і я була вдячна за науку, стоячи тепер у центрі операційної, оточеної трьома концентричними ярусами сидінь, що здіймалися на кілька метрів у висоту, хоча всі мої одногрупники збилися разом на найнижчому рівні. У приміщенні було здебільшого тихо, якщо не рахувати періодичного човгання ніг.

Краєм ока я помітила, як морщиться принц. Персі запропонував йому пропустити заняття, та Ніколай відмовився. Я не мала жодного уявлення, чому Молдавану не оглянув тіло сам і чому надав його для наших навчальних потреб. Хай там як, а Ніколай зносив це стоїчно. Він вирішив не покидати кузена, доки його тіло не здобуде вічного спокою. Я захоплювалася його мужністю, але водночас не могла уявити себе на такій самій процедурі, якби вона стосувалася близької мені людини.

І тепер я не могла не відчувати на собі його погляд — гострий, немов інструмент у мене в руках, — тим часом як я розкривала секрети смерті його кузена.

Під час переклички перед заняттям у лабораторії я дізналася, що брати-італійці, містер Вінченцо та містер Джованні Б'янкі, були двійнятами. Наразі вони жадібно штудіювали не свої книжки, а мій метод виконання рослину. Їхні напружені погляди бентежили мене майже так само сильно, як і їхня манера начебто мовчки спілкуватися між собою. Я хутко зиркнула на решту одногрупників. Містер Ноя Гейл та містер Кіан Фаррел були так само заінтриговані. Мій погляд почав рухатися у Томасовому напрямку, та я зупинилася. Не бажала на нього дивитися

Я перекусила грудну клітку і змусила себе зберегти незворушний вигляд, коли запах відкритих внутрішніх органів здійнявся в повітря. Чувся легенький запашок часнику. Я викинула з голови образи убитих повій. Це тіло не сплюндрував жахливий убивця. Його органи не вирізали. Зараз був не час відволікатися від хірургічного столу. Зараз був час науки. Я розітнула м’яз, під яким крилася навколосерцева сумка.

— Чудово, міс Водсворт.

Професор Персі кружляв операційною, театрально підвищуючи голос. Він був найсправжнісіньким артистом, маестро, який вів симфонію до крещендо. Звук його голосу вдаряв у найдальші куточки приміщення, неначе його бас був хвилею, що розбивалася об берег.

— Товариство, перед нами перикард. Зверніть увагу, як він покриває серце. У нього є зовнішній і внутрішній шари. Перший за своєю природою є фіброзним, а другий — це мембрана.

Я примружила очі. Оболонка перикарда висохла. Я таке бачила вперше. Без жодної вказівки схопила зі столу скляний шприц і спробувала взяти зразок крові з передпліччя померлого.

Відтягуючи поршень, я сподівалася побачити густу консистенцію згорнутої крові... але нічого не було. Нижнім ярусом сидінь пронеслося гучне охкання; діставшись горішніх ярусів, воно відлунило, немов хор янголів, що закликає душу до раю.

Персі тим часом перелічував інструменти і процедури румунською.

Я відступила на крок і обвела поглядом майже повністю оголене тіло, надто зосереджена, щоб червоніти. І саме тоді я це й помітила — відсутність трупних плям.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги