Полювання на князя Дракулу

Я насупила брови.

— Але якщо це правда... то його родина займається цим сотні років. Академія ж існує не так давно.

— Ах. Дозвольте мені внести поправку. Я думаю, що його сім’я брала участь у догляді за замком. Його посада вчителя — це щось нове для них. Це честь і натхнення.

— Чому йому не запропонували посаду ректора? Безперечно, це було би більш позитивним сигналом, ніж найняти його на посаду професора фольклору.

Томас підняв плече.

— На жаль для Раду, я впевнений, що Академія помиляється. Я сумніваюся, що більшість селян у нашому поколінні переймаються ним так само, як і в минулому. Найімовірніше, вони думають про нього так само, як і про всіх нас тут. Богохульні лиходії, яким має бути соромно за те, що вони перетворили цей святий замок на місце науки. А, глянь.

Томас вказав на відокремлену ділянку біля палаючого каміна. Спочатку я подумала, що він поводиться непристойно, пропонуючи місце, де ми могли би усамітнитися. Але цього разу він зосередився па нашій місії. У кінці проходу гордо висіла табличка англійською: БУДІВЛЯ І ТЕРИТОРІЯ.

— Сьогодні може бути наш день зрештою.

Я попрямувала до величезного проходу з книгами, присвяченими замку, сподіваючись, що це ще один із тих випадків, коли Томас мав рацію.

Кажан тонга. Кольоровий офорт С. Мілна і Терві

РОЗДІЛ 24

ДИВНІ КАРТИНКИ

ПОКОЇ У ВЕЖІ

CAMERE DIN TURN

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Іліана стояла на хиткому табуреті, витираючи пил із переповнених книжкових полиць у моїй вітальні, коли я нарешті піднялася нагору незадовго до півночі.

На підвіконні стояла пара моїх черевиків — блискучих, наче щойно відполірованих, — але я не мала сил запитати, чому. Наш грандіозний набіг на головну бібліотеку в старанних пошуках інформації про те, куди можуть вести два тунелі, виявився безрезультатним. Єдине, що ми з’ясували, це те, що Раду був ще незграбнішим, ніж ми спершу думали, і що йому подобалося читати старі німецькі тексти.

Відділ «Будівля і територія» явно не дуже доглядали — там були книжки з поезією та журнали з дурнуватими історіями про замок і його околиці, але нічого корисного. Утім, я й не очікувала, що ми у темпі вальсу увійдемо до бібліотеки і вийдемо звідти з книгою, яку не можуть знайти ні ректор, ні королівська гвардія.

Я зачинила за собою двері з тихим клацанням. Не обертаючись, Іліана зупинилася, змахнувши вкритою пилом ганчіркою, під її ногами дерево скрипіло. Бруд на нижній частині її вишитого фартуха створював враження, ніби вона прибиралася по мокрій землі. Я не хотіла думати про те, яку сиру частину замку Їй довелося прибирати. Якщо це було щось схоже на прохід, в якому ми були, то це поза всякі сумніви було мерзенне місце

— Я... я дуже перепрошую за те, що сталося, — ви гукнула Іліана. — Томас попросив про допомогу, і я не змогла... не змогла... Я не хотіла відмовити братові Дасіани. Я казала йому, що це жахлива ідея, але він був у відчаї. Любов робить дурнями най мудріших. Я можу піти, якщо ти не хочеш зі мною розмовляти.

— Будь ласка, не турбуйся. Я не серджуся на тебе. Це був довгий день, ось і все.

Іліана кивнула і повернулася до ретельного протирання книжкових полиць. Я плюхнулась на канапу і потерла скроні, сподіваючись, що трохи спокою впаде з неба і проллється на мою душу, як очищувальний дощ. Якби ж то мене засмутила лише спроба Томаса відновити нашу дружбу. Здавалося, що його прикидання мертвим сталося тисячоліття тому. У нас були набагато більші проблеми, з якими треба було боротися.

Хоча кажани були жахливі, я знала, що не вони спричинили втрату крові Вільгельма. Якби це було так, на його тілі безумовно були б помітні подряпини. Тому я була ще більш упевнена в тому, що його кров відкачали за допомогою апарата з моргу.

Рани від укусів на моїх руках досі пекли. Мені хотілося зануритися у ванну, змити з себе кажанячу слину, що залишилася, і більше ніколи не думати про цих брудних маленьких монстрів. Батько знову почав би зловживати своїм лауданумом, якби дізнався про мій контакт із такими потенційними розповсюджувачами хвороб.

Звісно, хтось міг розводити кажанів-вампірів у замку, найганебніший мешканець якого, за чутками, став вампіром. Моїм першим поривом було звинуватити в цьому ректора, але поспішність була повного протилежністю тому, що дядько напучував мене робити. Поспішний висновок про особу винуватця, а потім створення доказів на підтвердження цього висновку не допоможе в пошуках правди і справедливості.

— Здається... з тобою все гаразд? — запитала Іліана.

Хоч і обіцяла Томасу мовчати, я вирішила поділитися з нею нашим відкриттям. Можливо, вона чула щось про ці ходи від інших слуг або мешканців.

— Ми знайшли в морзі досить.,, понівечене тіло. Ну, під моргом. Там був лаз і... — Іліана застигла. Я поспішила продовжити, сподіваючись позбавити її зайвих розмов про мертвих. — У будь-якому разі, я би хотіла, щоб це залишилося між нами. Важко сказати, чи є схожість з іншими випадками, з якими ми стикалися. Кажани... ласували кров'ю. Я не знаю, що з цим робити. Нікому про це не розповідай. Принаймні, поки що.

— Кажани... нили з трупа? — Іліана обернулася, моргнула. Здавалося, її хитало так, що вона могла впасти назад від пориву вітру. — Це був студент? Ти комусь розповіла?

Образ місячно-білого тіла атакував мій розум, злісно дражнячи мене кожною яскравою деталлю і рваними ранами, яких та дівчина, напевно, зазнала, перш ніж зробити свій останній проклятий подих. Я похитала головою.

— Ba... важко було щось розібрані Я лише за одягом визначила, що це жінка. Ми не могли оглянути кімнату, бо там... роїлися кажани Ми надішлемо ректору анонімного листа, якщо її не знайдуть до завтра. Ми думали, що особа, відповідальна за вбивство, може випадково «знайти» її тіло, і вирішили, що краще почекати кілька годин

Я заплющила очі, намагаючись забути звуки крил, що б’ються об мою голову, відчуття кігтів, що впиваються в м’яку плоть. Її смерть, мабуть, настала недостатньо швидко. Нестерпно думати про те, як довго вона пролежала, поки вони пили кров. Знову і знову. Гострі, як бритва, зуби різали і кусали. Якою безсилою вона почувалася, що більше її життєва сила виснажувалася.

Я зосередилася на каміні, стежачи за язиками полум'я. Якби я дозволила своїй уяві так вільно розгулятися, то напевно мене знудило б.

— На твою думку, це та сама людина, яка проштрикнула кілком тих двох інших? — Іліана вертіла в руках ганчірку для пилу. — Чи в Брашові є ще один вбивця?

Я відзначила ті факти, які знала.

— Наразі є два тіла, які були простромлені поза межами території: одне в поїзді, і те, про яке писали в газетах. Ще є безкровне тіло Вільгельма Алдіа. А тепер ця молода жінка, яка, ймовірно, померла від того, що стала поживою для кажанів. Зважаючи на відсутність трупного задубіння, я б сказала, що вона... померла щонайменше сімдесят дві години тому. Хоча важко сказати впевнено.

Я не згадала про легке задубіння кінцівок або проте, що висока температура в кімнаті могла прискорити цей процес. Минулого літа дядько змусив мене запам’ятати різні чинники, що сприяють прискоренню або уповільненню появи наслідків смерті. Оскільки температура в кімнаті була від помірної до теплої, а тіло розкладалося, це означало, що з моменту її останнього подиху минуло щонайменше двадцять чотири години. Хоча як на мене, вона померла десь зо три дні тому, можливо, майже чотири: сморід був жахливий.

— Чи може бути, що вона ще одна жертва Наштрикувана?

Я стягнула мереживні рукавички, здригнувшись, коли оголила подряпини та сліди укусів.

— Хотіла б я знати. Перші два тіла мають такий вигляд, ніби вони самі вампіри. Третє — як жертва бенкетування вампірів.

Зовні не схоже, що ці злочини скоєні однією людиною. Здавалося, що жінка і Вільгельм були вбиті в різні способи, відмінні від двох інших.

Я навіть не була впевнена, що її хтось притягнув до тієї кімнати. Можливо, вона пішла блукати і мала нещастя потрапити в пастку. У тій кімнаті була суцільна темрява: вона могла спіткнутися, на неї напали голодні кажани, а потім нона впала, не в змозі вибратися зі свого пекла. Поки її тіло не оглянуто, залишалося надто багато запитань.

— Або хтось дуже старається інсценувати злочини вампірів, — сказала я, відірвавшись від думок про її понівечений труп, — або вбивців двоє, не знаю, вони ніби змагаються, щоб перевершити одне одного. Один імітує методи мисливця на вампірів, другий — методи справжнього вампіра. Я не знаю, чому вірити. Бракує занадто багато шматочків. Якби Вільгельм помер від кажанів, ми побачили б на ньому численні рани. Воші були доволі жахливими.

Я підвела руки, показуючи укуси; які запеклий до рубіново-червоного кольору.

— Замок старий, як І тунелі, що їх ви знайшли, сказала Іліапа. — Мабуть, вони розмножуються ще з часів Влада,

— Мабуть, — дійсно, чарівна думка. — Я думаю, що хтось їх все ж таки розводить. Томас казав, що їх називають кажанами-вампірами, але зазвичай вони водяться в Америці. Я не можу, хоч ти трісни, зрозуміти, з чим це пов’язано, якщо тільки це не просте злощастя.

— Можливо, Наштрикувач має зв’язок з академією, — сказала Іліана, застрягши думкою на нібито воскреслому безсмертному принцові. — Перше вбивство сталося в селі. Там же знайшли тіло Вільгельма. Якщо те, що сказав Данешті про погрози на адресу королівської сім’ї, — правда, то, може, Наштрикувач хотів посіяти паніку першими двома вбивствами.

— А може, він практикувався.

— Може, він збирає кров, — прошепотіла вона.

Моя власна кров похолола в жилах. Ця думка підбурювала раціональну частину мого мозку; поки до неї не приєдналися інші, більш загрозливі. Цілком можливо, що під цим дахом з башточками живе професійний убивця, який краде кров для власних цілей.

У моїй голові майнула дядькова теорія про вбивць, які беруть участь у розслідуванні злочинів. У школі, де присутні учні й викладачі, хто більше виграє від убивств? Якщо тільки мотивацією не був просто азарт полювання. Нав’язлива тяга до кровожерливості завжди лякала мене найбільше. Я хотіла би, щоб дядько був тут, щоб обговорити це з ним. Він завжди бачив за межами очевидного.

Іліана так принишкла, що я здригнулася, коли вона підвелася з табуретки.

— Ти віриш, що Наштрикував існує?

— Не в буквальному сенсі, ні, — сказала я. — Упевнена, що це не міфічна, а цілком реальна людина відтворює методи, якими послуговувася Влад Дракула. Не вірю — ні на мить — що він повстав із могили і полює на когось. Це й абсурдно, і цілковито суперечить законам природи. Якщо хтось помер, його вже неможливо оживити. Хай би як людина цього хотіла.

Не могла ж я навести до болю відомі мені аргументи на підтвердження неспростовності останньої моєї заяви! Пальці сіпнулися крізь мою пам’ять, і я відштовхнула образ геть.

— Деякі селяни не погодилися б, — тихо мовила Іліана. — Кілька людей занедужало за останні кілька тижнів. Одна дівчина зникла. Вони впевнені, що в цьому винен strigoi. А тепер знайшли тіло Вільгельма, і в ньому немає крові. Вони не знають, що це може означати.

Я почала коментувати зникнення сільської дівчини і зупинилася. Мені було соромно зізнатися, що я прокралася до її будинку. Я вважала, що з нею стався просто нещасний випадок, спричинений тим, що вона випила забагато спиртного і заблукала в лісі. Жодні вампіри чи перевертні не схопили її зі стежки.

— Чи знаєш ти когось, хто хотів би закрити академію? — запитала я.

Накинувши ганчірку на оцинковане відро, Іліана пошукала по його боках. Порожнистий лункий звук рикошетом відбився в моєму черепі. Я звузила очі, коли нона вказала очима на двері, а потім зглитнула. Збиралася було запитати, що сталося, коли вона поспішно підійшла до канали І вийняла з кишені на фартусі книжку в шкіряній палітурці. Простягнула ЇЇ мені так, як можна було би віддати смердючий підліжник. Я неохоче взяла ЇЇ.

— Я... Я знаю, що це неправильно. Але я знайшла цей щоденник. Він був у кімнаті принца Ніколая, — я пильно глянула на неї, але Іліана не відривала погляду від книги і заїкалася. — Пам’ятаєш, я казала тобі, що слуг має бути не видно і не чутно? — Я кивнула. — Так от, декому з високородних учнів дуже легко забути про наше існування. Дехто думає, що їхні каміни чарівним чином розпалюються самі по собі, а у нічних горщиків виростають крила, щоб виносити їхні відходи.

— Мені шкода, що люди такі жорстокі.

Її очі були як шматочки льоду, перш ніж вона змигнула цей вираз обличчя.

— Я не пишаюся тим, що поцупила щоденник, але я чула, як він згадував щось про малюнки. Коли я зазирнула всередину, то побачила жахливі зображення. Ось.

Я розгорнула шкіряний щоденник, уважно вивчаючи кілька діаграм. Серця, кишки, людський мозок і... кажани. Черепи кажанів зі страхітливими іклами. Крила кажанів із нотатками та деталями кігтів на верхівці. Кожна сторінка з гордістю демонструвала новий розділ анатомії кажана. Я зиркнула на Іліану, чий погляд був прикутий до її рук.

— У нього в покоях теж є чимало зразків.

— Чому згадка про його малюнки так тебе збентежила?

Іліана заломила руки.

— Я згадала, що Данешті та Молдавану говорили про те, що королівська родина «гримувала ці погрози. Що це були малюнки.

Я випросталася, наче від цього руху її слова могли стати менш неприємними. Хвилі нудоти здійнялися в моєму шлунку.

— Він не міг надсилати їх сам...

— Ось чому я шукала. Потім побачила ескізи кажанів і помітила всі скелети, які є у нього в кімнаті... Не знаю, чому я взяла його щоденник. Просто, — вона знизала плечима, — подумала, що там можна буде щось знайти. А потім побачила ось це, в кінці.

Нахилившись, вона погортала сторінки, поки не знайшла те, що шукала. Подих мені перехопило, тіло завмерло. Дівчина з волоссям кольору оніксу, глибоко смарагдово-зеленими очима і губами, з яких капала кров, сміливо всміхалася.

Я провела пальцем по лінії підборіддя до котячих очей, а потім торкнулася власного обличчя.

— Я не... це не можу бути я. Він би не встиг...

Іліана перегорнула наступну сторінку. На ній було дуже ретельно прорисоване зображення дівчини у фартуху, забризканому кров'ю, із лезом для розтину, занесеним над білосніжною плоттю. Я відірвала погляд. Труп був чоловічий, і жодний клапоть тканини не прикривав його оголеного тіла. Тепло спалахнуло на моїх щоках.

Я не знала, що робити з цими непристойними малюнками.

— Це ще не все.

Іліана показувала мені зображення за зображенням. На кожному з них я була прекрасною істотою, що насолоджується кров’ю і смертю. Принц змалював мене так, ніби перетворив па безсмертну істоту, занадто досконалу, щоб бути людиною Занадто холодну і тверду для цього крихкого гніту Полу ми в каміні дико мерехтіло, спека від нього раптом стала задушливою. Мені захотілося розчахнути вікна навстіж, щоб холодний вітер Карпат очистив цей простір.

Одне з останніх зображені, змусило мене втягнути повітря. Важко точно сказати, хто цей чоловік — Томас чи Ніколай, — але він та ще одна Одрі Роут стояли пліч-о-пліч. Юнак одягнений наче оракул, у костюм з кісток, тримав у руках череп кольору слонової кістки, на якому можна було ворожити. Ліф обіймав мою статуру. Ілюстрація була чудова, попри велике анатомічне серце і кровоносну систему, яка відгалужувалася від моїх грудей, потім спускалася вниз по руках і бігла пальцями до моїх спідниць.

Наступними мою увагу на малюнку привернули чорні рукавички. Мереживо із завитками вкривало мої руки так, наче було назавжди вписане у шкіру. Іліана уважно подивилася на мене, перш ніж вказати па узор на моїх руках.

— Руки принца Ніколая вкриті чорнилом. Не такі делікатні, як ці. Але я бачила їх, коли він закочує рукави.

Я підняла брови. Як цікаво. Я читала, що багато аристократів зробили собі татуювання упродовж останніх кількох років. Після того, як журнали оголосили, що це модно, за статистикою майже кожен п’ятий з високородних леді та джентльменів прикрасив ними своє тіло. Зростала популярність татуювань і при королівських дворах. Цілком логічно, що принц міг захопитися такою справою, як татуювання. Це додавало йому загадковості.

Я уявляла, що багато молодих жінок були б більш ніж раді поглянути на те, що він приховує.

— Які вони?

Іліана підвелася а канапи, взяла щоденник і рушила до дверей.

— Уже пізно. Я начистила твої черевики і залишила їх для Мош Ніколая. Тобі треба трохи відпочити, щоб він встиг доставити свої зимові подарунки, - вона всміхнулася моїй розгубленості. — Я думаю, що ваша версія Мош Ніколая називається Батьком Різдва. У нього є традиція приносити солодощі. Якщо він трясе бородою і падає сніг, то зима от-от почнеться. А тепер спи. Сьогодні чарівна ніч. Може, він залишить тобі якусь дрібничку.

Сон був узагалі не в полі мого розуму, особливо коли хтось на ім’я Ніколай міг нишпорити замком, розносячи «подарунки», але я побажала Іліапі доброї ночі. Притиснула пальці до очей, аж поки білі спалахи не пронизали їх, паче зірки, що падають з неба. Стільки всього сталося за один день: я думала, що Томас загинув, знайшла таємний хід, зазнала нападу кажанів-кровососі в, знайшла ще одне тіло, а тепер ознайомилася з тривожними ілюстраціями Ніколая. Темний принц цілком міг бути тим, кого ми шукаємо. Він мав можливість надсилати ілюстровані погрози членам родини.

Можливо, це була спроба забезпечити собі трон.

Я не могла не думати про те, що Ніколан також може бути відповідальним за смерть свого кузена, і якщо продовжуватиму розкривати його таємниці, то незабаром мене може спіткати щось гірше за погрози. Одних лише думок про те, що принесе ранок, було достатньо, щоб повіки не витримали й заплющилися. Я зняла одяг і ковзнула під прохолодну ковдру. Останній образ, який я запам'ятала перед тим, як провалитися в темряву, — неземної краси молода жінка з вихорами татуювань на руках, з викривленими у звірячій посмішці губами та іклами, що впиваються у власні губи, з яких сочиться кров. Якщо принц Ніколай справді вважає мене проклятою, мабуть, він створив цю ілюстрацію, аби переконати в цьому інших Він точно перетворив би мене на принцесу Дракулу.

Сподіваюся, ніхто не намагатиметься проштрикнути мені серце.

Одрі Роуз!

Якщо ти читаєш ці рядки, то, найімовірніше, заходила до моїх покоїв. Перепрошую, що поїхала, не попрощавшись. Я знайшла зв'язок між Орденом і вбивствами – я ж казала, що впізнала книгу! Не довіряй нікому. Присягаюся, що повернуся за тиждень із детальнішою інформацією. Я вважаю, що та молода жінка підробила сцену у себе вдома.

Я провела певне розслідування в селі й виявила, що її чоловік був жертвою, про яку вперше написали в газетах! (На жаль, її дитина померла за кілька місяців до цього.)

Дядько Молдавану вважає, що я поспішила до Угорщини у невідкладній особистій справі. Будь ласка, не кажи йому нічого іншого, я не хочу його турбувати або бути несправедливо покараною.

Не приїжджай більше в село. Це небезпечно. Очі всюди.

Анастасія.

P. S. Будь ласка, спали цього листа: підозрюю, що слуги мають звичку порпатися в особистих речах.

РОЗДІЛ 25

САД ПОПЕЛУ

ОБНЕСЕНИЙ СТІНОЮ ДВІР

CURTE INGRADITA

ЗАМОК БРАН

13 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Наступного дня після виявлення тунелів ми з Томасом надіслали Молдавану анонімного листа І вказали» де знайти тіло. Кілька днів про це нічого не було чутно. Я не мала уявлення, чи послав він когось перевірити, і не мала можливості прошмигнути туди сама. Здавалося, що в майже порожню академію просочувалося дедалі більше охоронців, які мали намір пильно тримати нас під замком.

Розчарована, я надіслала ще одну записку. Щиро сподівалася, що ректор сприйняв ЇЇ серйозно: було нестерпно думати проте, що тіло залишать гнити. Будь-які потенційні зачіпки будуть втрачені назавжди. Годі вже казати про тс, щоб залишити людину в такому стані... Заприсяглася: якщо до вечора нічого не почую, то сама затягну ректора в тунелі.

Я поклала до рота шматочок льодяника, дякуючи за частування тому, хто зіграв роль Мош Ніколая в замку. Вони — разом з Іліаною в перервах між її обов’язками — були найприємнішою частиною дуже довгого тижня. Анастасія досі не повернулася звідти, куди поїхала. Щось у поспішності її листа не давало мені спокою. Що вона дізналася про Орден Дракона? Іліана не вважала від'їзд Анастасії з замку підозрілим, а мені конче не хотілося турбувати її, висловлюючи свої побоювання.

У середині тижня Раду успішно заколисав Вінченцо, а нас досхочу напхав місцевим фольклором про те, як тіла спалюють на попіл, а потім проковтують. Потім ми всі по черзі працювали в операційній Персі, видаляючи органи і вивчаючи тонкощі смерті, намагаючись затьмарити своїх однолітків і забезпечити собі місце на атестаційному курсі.

Під час уроків Персі ми всі насолоджувалися знаннями, які нам викладали. Особливі деталі вбивства та його численні сліди. Як читати мову тіла, щоб остаточно встановити причину смерті. Я любила ці уроки і поступово відчувала, що стаю сильнішою, менше даю волю уяві, перебуваючи поруч із тілами, хоча кошмари про вбивства Різника все ще чаїлися десь на поверхні моєї свідомості.

Уроки Молдавану завжди вирізнялися чіткістю, і хоча мені не подобалося його товариство, він був надзвичайно обдарованим як в анатомії, так і в криміналістиці. Я зауважила, що ніхто не наважувався говорити поза чергою, побоюючись бути виключеним негайно.

Ніхто не говорив про Вільгельма і навіть не згадував про його передчасну смерть після того, як родина забрала його тіло. Здавалося, ніби час звівся на ноги після падіння на коліна і пішов далі, немов і не було подряпин та синців.

Ми з Томасом намагалися прошмигнути назад у тунелі в неурочний час, але нам заважали королівські охоронці. Молдавану серйозно поставився до нашої нової комендантської години і виставив у задах більше охоронців, ніж я уявляла собі при королівському дворі Румунії.

Наприкінці тижня я отримала листа з лондонським штемпелем. Нова покоївка принесла його мені разом із новиною про те, що Іліана деякий час виконуватиме інші обов’язки. Мені було сумно втрачати нічне товариство, але лист зігрівав мене. Я точно знала, хто його відправник, і не могла дочекатися, щоб зануритися в нього після уроків. Раду дедалі теревенив про якусь нечестиву ніч. Принц хрустів кісточками пальців, Андрей опустив голову, одначе близнюки і навіть задумливий Кіан були повністю поглинуті саме цією історією. Я почовгала на своєму місці, молячись, щоб годинник у дворі пробив годину.

— За переказами, вона бере початок у римській культурі, — вів своєї Раду. — Приносять жертву. Тоді тварини говорять із нами. Чи то нашою мовою, чи то їхньою, ніхто не знає, — він насунув окуляри вище на ніс і подивився на клас. — Клятий містер Гейл. Де ж він? Він пішов з уроку раніше?

Ноа ніяково здригнувся і підняв руку. Раду пройшов повз нього, зосереджуючись на своїх нотатках та інших студентах.

— Містер Гейл сидить ось тут, професоре, — промимрив Ніколай. — Мабуть, завіса між світами вже настільки потоншала, що ви втратили реальність.

Раду перевів увагу на принца, пильно подивився на нього.

— Вам усім краще сьогодні не виходити з покоїв. Мертві повстануть і шукатимуть тих, хто буде настільки дурний, що вийде назовні. Духи вселяться в тих, ким не поласують. Навіть на принців полюють.

Решта уроку минула в тому ж дусі, поки дзвін годинника нарешті не вирвав нас із фольклорних обіймів Раду. Я затрималася в коридорі перед нашим класом, а Томас він із Раду легку суперечку про походження свята, і це було так само цікаво, як чекати протягом кількох днів, поки травинка проросте з землі. Лист у кишені ледь не пропалив дірку в моїх спідницях. Я мусила його прочитати, інакше точно спалахнула б на місці. Томас кивнув па знак подяки, коли я рушила коридором.

Мені вдалося вислизнути назовні й вгніздитися в кутку обнесеного муром двору замку; до початку наступного уроку лишалося трохи часу. Це було оди не місце, де я була вільна від допитливих очей студентів, професорів і небажаної армії чоловіків. Охоронці патрулювали дах Із башточками нагорі, але не поспішали ходити по подвір’ю внизу.

У комфорті мого сховку я вивільнила напругу, в яку себе загорнула, по черзі покрутивши плечима.

Колодязь бажань гордо височів у центрі викладених ярусами кругляків. Цс була ще одна часточка краси в суворому зимовому світі. Зовнішню стіну колодязя прикрашало декоративне листи а канта, дуже подібне до того, що оздоблює капітель коринфської колоші. Я накинула капюшон плаща, намагаючись зберегти якомога більше тепла, поки шквали вітру розбивалися об каміння. Звикла носити плащ на занятті, не знаючи, коли Молдавану чи Раду схочуть ран гово здивувати нас уроком на свіжому повітрі.

Торкнулася конверта в кишені н усміхнулася. З попереднього листування знала, що тітка Амелія з Лізою приїхали до мого батька, готуючи будинок до майбутнього свята. За хвилюваннями, пов'язаними з убивством у поїзді, заняттями, проникненням до будинку зниклої жінки та загадковими смертями Вільгельма і молодої жінки, тіло якої ми знайшли в тунелі під моргом, я майже забула про Різдво

Ми з Томасом вирішили, що під час наших коротких дводенних канікул залишимося в Бухаресті — його сім'я мас там будинок — але думка про те, що я не побачуся на свято з моєю родиною, не давала мені спокою. Я ніколи не пропускала жодного свята з батьком. Минали дні, а я все міркувала, що мені робити. Поїздка до Лондона освіжила б мене, хоча було б неможливо було вкластися у два дні, не пропустивши жодного заняття. Я не могла дозволити собі відставати, особливо якщо сподівалася випередити своїх однокласників у боротьбі за місце в академії. Тим часом якась часточка мене прагнула забути про академію і повернутися додому назовсім. Водночас усі претенденти були надзвичайно обдаровані, і я не могла позбутися хвилювання щодо того, хто ж може зайняти ці два вільні місця. Відігнавши ці думки, зосередилась на тому, щоб те раз прочитати лист кузини.

Ліза вже згадувала, що вони з тіткою Амеліею, ймовірно, залишаться на всю зиму, складаючи батькові компанію у великому порожньому будинку на Белгрейв-сквер. Як чудово було б опинитися зараз удома, зустрітися з батьком, кузиною та її мамою. Та й Томас вважав, що повернутися додому, до Лондона, — не така вже й погана ідея. Ми могли б пильно наглядати за батьком, а дядько був би просто щасливий, якби ми повернулися. Та все одно... покинуті академію було б провалом. Надто багато я працювала, щоб в один момент усе втратити... Я зневажала ректора, але хотіла заслужити своє місце тут. Навіть не уявляю, що робитиму, якщо ні Томас, ні я не потрапимо сюди.

Нова думка змусила серце прискорено битися: а що як по чотирьох тижнях до академії приймуть лише одного з нас? Від однієї думки про розлуку з Томасом мені перехоплювало подих.

Відганяючи ці невеселі роздуми, я розкроїла конверт, збираючись смакувати кожен шматочок кузини мого послання.

Люба кузино!

Дозволь мені бути відвертою. Я прочитала всі романи талановитої Джейн Остін, до того ж я на три місяці старша за тебе, тож дозволю собі думати, що знаю про романтичні стосунки набагато більше за тебе. Не вважаю себе поетесою, але я фліртувала (досить безсоромно, смію стверджувати) з таємничим молодим фокусником, артистом-втікачем, який виступає з мандрівним цирком, і, що ж... Я розповім тобі це все іншим разом.

Так чи не так, одного разу біля ставка ми говорили про кохання, і він сказав, що кохання схоже на сад. Не закочуй очі кузино. Тобі не личить. (Ти ж знаєш, що я тебе обожнюю!)

Як рослини в саду потребують багато води і сонця, щоб рости і квітнути, любов також потребує уваги та ласки, інакше вона поволі в'яне від байдужості й зрештою стає крихкою, як засохлий листок. Ти піднімаєш його, тільки що виявити, що він перетворився на попіл.

Не відвертайся від любові, яка ладна подолати бар'єр між життям і смертю, кузино. Подібно до відважної подорожі Данте в темряву містер Томас Кресвел пройде всі кола пекла, якщо ти цього потребуватимеш. Ти - серце, що б'ється в його грудях. Це такий собі спосіб сказати, що ви доповнюєте одне одного, хоча це не означає, що ви не є цілісними кожен сам по собі.На відміну від матері, я вважаю, що всім жінкам слід бути самостійними, не покладаючись на чиюсь підтримку. Безумовно, дружина, яку варто мати, — це та, яка впевнена в собі й має почуття гідності. Безумовно, це дискусія для іншого разу Навернімося до твого любого містера Кресвела...

У такому коханні є щось потужне, таке, що заслуговує на те, щоб його розпалити і плекати, навіть коли його вуглинки мерехтять у небезпечній близькості до темряви, Благаю тебе, поговори з ним. Потім детально розповіси мені. Ти ж знаєш, як я обожнюю величні романи!

Не дозволь твоєму щедрому саду перетворитися на попіл, кузино. Ніхто не хоче блукати серед занепаду, коли є змога прогулюватися пишним садом, повним троянд,

З любов'ю,

Ліза

P. S. Ти не передумала повертатися до Лондона на канікули? Без тебе тут безперечно нудно. Присягаюся, якщо Вікторія aбo Регіна спробують командувати нами під час ще одного чаювання, я викинуся з лондонського Тayepa. Принаймні тоді мати не кудкудакатиме на мене, щоб я тренувалася, тренувалася, тренувалася для балу дебютанток. Ніби суспільство засудить мене за те що я під час вальсу ступили правою, а не лівою ногою!

Якби мого майбутнього чоловіка турбували такі дрібниці то він не був би вартий того, щоб вийти за нього заміж. Він був би з тих дурнів, яких я хотіла б уникнути за всяку ціну. Уявляєш, якби я сказала це своєї матері? Почекаю, поки ти повернешся додому, щоб ми разом мали задоволення спостерігати за її реакцією. Ось чого варто чекати з нетерпінням.

Цілую і обіймаю,

Л.

— Я вас не дуже потурбую, якщо теж тут присяду?

Я прореагувала на американський акцепт, здивована тим, що один із моїх однокласників намагається зі мною говорити. Вони здебільшого спілкувалися між собою і — після невдалої спроби Томаса допомогти мені, розповівши Раду про мою конституцію — визнавали мою роль в оцінювальному курсі лише в разі крайньої необхідності. Для них я не була загрозою, тож навряд чи заслуговувала на їхню увагу.

Ноа всміхнувся. Риси його обличчя здавалися вирізьбленими з найякіснішого чорного дерева — глибокі, багаті, красиві. Я похитала головою.

— Зовсім ні. Двір точно достатньо великий для нас двох.

Його карі очі блиснули.

— Так і є, — він вивчав сніг, який падав дедалі дужче, вкриваючи ковдрою камені й статуї. Я спостерігала, як погляд Ноа ковзнув по замку. М'язи його спини напружилися, коли в одному з вікон на хвильку з'явився Молдавану, крокуючи коридором. — Я помиляюся, чи ректор справді жалюгідний тип?

Я відверто розсміялася.

— Наважуся припустити, що в принципі він жахливий.

— Але з хірургічним скальпелем він управний. Гадаю, ми не можемо мати все і відразу, чи не так? — Він підняв комір пальта і відмахнувся від снігу, що його шквал кидав в обличчя. Віхола мела по землі, і її звук був майже заколисуючим акомпанементом. — Я, до речі, містер Ноа Гейл. Хоча ви вже знаєте це з уроків. Подумав, що настав час мені представитися належним чином.

Я кивнула.

— Ви з Америки?

— Так. Виріс у Чикаго. Бували там коли-небудь?

— Ні, але сподіваюся колись туди поїхати

— Що ви думаєте про урок Раду? — запитав Ноа, різко змінюючи тему розмови. — Про ритуали, які нібито відбудуться сьогодні вночі? Вірите, що всі жителі села приносити муть жертви й очікуватимуть, що тварини заговорять людською мовою?

Я підняла плече, обережно добираючи слова.

— Не думаю, що цей урок був дивнішим, ніж народні казки про вампірів і перевертнів.

Ноа скоса глянув на мене,

— Як така молода жінка, як ви, виявилася втягнутою в усе це, — він невиразно махнув рукою на замок, — справу з трупами?

— Або це — або вишивання і плітки, — сказала я, дозволивши гумору закрастися в мій тон. — Відверто кажучи, мене хвилює те саме, що і всіх, хто прийшов вивчати цей предмет: хочу зрозуміти смерть і хвороби. Хочу дарувати сім’ям мир у важкі часи. Вірю, що у кожного з нас є особливий дар, який ми можемо запропонувати світові. Мій дар — читати мертвих.

— А ви не така вже й погана, міс Водсворт. Хай би що казали інші, — Ноа був прямолінійний, а я не заперечувала проти його прямоти. Вважала її такою ж освіжаючою, як і гірське повітря.

Годинник пробив першу годину — похмуре нагадування про те, що ця хвилька пустотливості закінчилася. Я встала, ховаючи лист Лізи в кишеню спідниці, й струсила сніг з ліфа, де плащ розкривався.

— Ви збираєтеся на заняття? Ми сьогодні в препарувальній. Це хороша штука, — Ноа потирав руки в шкіряних рукавичках. — Сьогодні ми всі отримаємо зразки. Дехто з хлопців зробив ставки на те, як вони покажуть себе.

— Невже? — я підняла брову. — Що ж, тоді я заздалегідь перепрошую, ЩО ПОСЯДУ' перше місце.

— Ви, звісно, можете спробувати поборотися за перше місце, — сказав Ноа. — Але вам доведеться битися зі мною.

— Нехай переможе найкращий.

— Я люблю хороші виклики, — Ноа взяв мою руку в рукавичці й потиснув її. Я усвідомила, що цей вчинок анітрохи не образив мене. Це був знак поваги, знак того, що Ноа тепер сприймав мене як рівну собі. Я сяяла, коли ми зайшли всередину.

Це було саме те, заради чого я жила: дослідження мертвих.

Інтер'єр препарувального кабінету

студенти (або) викладачі препарують труп, близько 1900 р.

РОЗДІЛ 26

НАЙЗАГАДКОВІША СПРАВА

ПРЕПАРУВАЛЬНА

САМІМ DЕ DISECȚIE

ЗАМОК БРАН

13 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— Яка мета огляду тіл померлих без зовнішніх ознак насильницької смерті?

Професор Персі стояв біля відкритого мозку трупа, що лежав перед ним, його фартух був заплямований кров'ю кольору іржі. Рудувате волосся і такі самі вуса акуратно укладені. Я уявила собі, що саме такий вигляд мав мій дядько» коли був молодим професором. Ця думка зігріла мене, попри свіжість повітря в препарувальній.

— Навіщо їх розтинати, якщо ми чітко бачимо, що вони померли з природних причин? — запитав він. — Гм?

Нетерплячі руки злетіли в повітря, як феєрверк, вибухаючи прагненням відповісти і донесли свою правоту, готові затьмарити своїх однолітків. Принц обвів поглядом кімнату, оцінюючи суперників. Сьогодні він мав перевагу. Це чи не вперше я бачила, що нін показав більше, ніж миттєву іскру Інтересу. Персі проігнорував їх усіх, звернувши увагу на одного учня, який відволікся.

— Містере Кресвел? У вас є якісь міркування щодо цього?

Томас, що не днино, був па відстані витягнутої руки підгрупа, ігноруючи всіх і все, окрім скальпеля і власне трупа. Я спостерігала, як під його лезом розходилася лінія шкіри, наче хвиля, що відступала від берега. Він схопив зі свого лотка зубчастий пінцет, оглянув його, а потім взявся за розтин нутрощів, тихо мугикаючи. Мелодія була досить бадьорою і веселою, враховуючи те, що він робив. Я підняла брову. Мабуть, він трохи занадто захопився своєю роботою. Персі не перебивав його. Він досить швидко зрозумів, що в лабораторії Томас був самодостатньою силою.

— Принце Ніколай?

Я змусила себе поглянути на Ніколая. Він жував нижню губу, зачаровано зосередивши увагу на зразкові, що лежав перед ним.

— Нам потрібно довести, що вони померли природним шляхом. Поки ми не оглянемо їх, немає іншого способу дізнатися напевно.

— Частково правда. Хтось іще?

Андрей розмахував своїм скальпелем так, ніби це був меч, а він був найневправнішим захисником, якого будь-коли знало королівство. Ноа, відволікшись на витівки Андрея, ухилився від відповіді. Близнюки Б янкі були не кращі за Томаса: їхні погляди були повністю прикуті до тіл перед ними, а скальпелі вже робили точні надрізи. Клан та Ерік підняли руки, витріщаючись один на одного в процесі. Один був схожий на вогонь, а другий на лід — та обидва не були приємними для будь-кого, хто перебував під їхнім впливом протягом тривалого періоду часу.

— Щоб зрозуміти хворобу та її вилив на організм? — сказав Ерік.

— Іноді. Тоді чи повинні ми завжди вдаватися до розтину без вагомої причини? — запитав Персі.

Кіан ледь не звалився зі свого сидіння, поспішаючи з відповіддю.

— Ні, сер. Розтин потрібен не для всіх. Тільки для тих, хто помер за підозрілих обставин.

— Дякую, містере Фаррелл. Містере Бранкович, будь ласка, покладіть скальпель. Це не зброя. Ви пораните або покалічите когось. Найімовірніше, себе. У когось є ще щось додати?

Я підняла руку. Персі кивнув на мене, його погляд був спокійний.

— Прошу, міс Водсворт.

— Розтин потрібен тому, сер, що, як і у випадку з небіжчиком, що лежить перед і мною, який явно помер у воді, можна подумати, що він просто потонув або помер від переохолодження. Проведення розтину — єдиний спосіб упевнитися в причині його смерті.

— Добре. Дуже добре. І що нам дасть вивчення його нутрощів?

— Це дасть нам розуміння того, чому він міг впасти у воду. Наприклад, це могло статися через якусь хворобу, приміром через серцевий напад. Або розрив аневризми.

— Або, можливо, вій випив забагато спиртного, бо тут до біса холодно, — додав Ніколай, витиснувши нервовий сміх у Ноа та Еріка. Коли принца перевів увагу на мене, я відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Важко було забути його малюнки з моїм зображенням. Або ілюстровані погрози на адресу королівської родини. Його родини.

— Принце Ніколай, залиште свої жарти за межа ми препарувальної Це несмак Ми Водсворг, дуже добре. Нечесна гра також може бути чинником Саме тому так важливо ретельно оглядати кожне тіло. Ніхто не може знати, які таємниці ми розкриємо, коли наважимося зануритися в менш, приємні місця.

Томас нахилився ближче і прошепотів: «Він трохи дивний».

— Сказав юнак, який не почув, як назвали його ім’я, бо був надто захоплений трупом, — прошепотіла я у відповідь, — Персі не дивніший за тебе, мене чи дядька. Ти просто заздриш, що я його улюблениця.

Томас швидко перевів увагу на мене, але перш ніж устиг засліпити мене реплікою, я занурила лезо в крижану плоть трупа, не звертаючи уваги на темно-синє забарвлення і вирячені очі, коли розрізала його аж до грудної клітки. Щосили я намагалася бачити труп таким, яким він є, а не чимось, що холодно витріщається на мене.

Його тулуб був роздутий, як і решта тіла, що доволі ускладнювало ідентифікацію прикмет. Я проковтнула огиду, не бажаючи відступати, ненадовго заплющила очі й урешті оглянула його серце, відзначивши, що все має нормальний вигляд, а потім підійшла до його голови і відтягнула повікуй На білках очей не було жодних ознак петехіального крововиливу. Отже, цього чоловіка не було задушено, перш ніж він опинився у воді. Найімовірніше, він втратив життя через сувору гірську стихію та переохолодження, а не через якусь зловісну причину. Це був не найкращий спосіб піти з життя. 1 точно не найприємніший. Я сподівалася, що він страждав недовго, хоча мені ще треба було багато чого дізнатися про переохолодження та його характеристики.

Озирнувшись кімнатою, я помітила, що мій екземпляр був не найогиднішим із тих, що можна було побачити. У Ніколая був досить витриманий труп, страшенно роздутий — от-от лусне. Його шкірою повзли маленькі червоподібні сірувато-чорні лінії. Це був недобрий знак. Я помітила, що обличчя принца скам’яніло. Наважившись, він зробив розріз — але надто глибокий і швидкий...

Личинки вистрілили з кишківника разом із нестерпним запахом. Ніколай відступив назад і змахнув личинок зі свого чола, руки його злегка тремтіли. Груди принца розширювалися і стискалися, ніби він міг стримати огиду кількома розміреними вдихами.

Тиша опустилася, як прокляття. Це було вкрай принизливе становище для члена королівської сім'ї, і все ж він тримався зверхньо навіть із личинками, що обсіли його обличчя. Ерік зробив паузу, нарешті підвівши погляд від власного трупа. Він повільно оглядав сцену, кліпаючи очима, наче це був жахливий сон, а потім закричав, жбурнувши свій фартух у бік заплямованого принца.

Хоча це було не дуже смішно, я ледь не вдавилася від сміху, який проковтнула. Андрей не зміг стриматися. Він зігнувся вдвоє, сміючись так сильно, що почав хрипіти. Ерік плескав його по спині, коли Андрей кашляв і бризкав слиною.

Обличчя Ніколая почервоніло, а Ноа, Кіан і навіть близнюки Б’янкі хихотіли. Чи то від жаху, який відчула, побачивши цих личинок, чи від спровокованої цією сценою легковажності, що її мені не вдавалося контролювати, я також легенько хихикнула. Принц холодно втупився в мене. Але замість того, щоб відпустити якийсь образливий коментар, він витер ту гидоту з обличчя і розсміявся Це було швидко і стримано, але все ж таки здавалося, що цей вчинок зняв напругу, яку він носив у собі після смерті Вільгельма.

Томас підвів очі від столу, що стояв поруч зі мною, І його усмішка розпливлася, хоч як він намагався її стримати.

— Мені вкрай огидно, але я не можу відвернутися. Персі прокрокував до місця нападу личинок з похмурою гримасою роздратування на вустах.

— Досить, шановні. Це зал судових експертиз, а не дім розпусти. Принц Ніколай, ідіть умийтеся. Еріку... — Професор вручив йому новий фартух, а потім вказав на свій викладацький стіл, звертаючись до нас усіх. — Будь ласка, сидіть тихо і спостерігайте. Якщо це занадто багато для вашого складу розуму, ви можете бути вільні. Під час серйозної наукової практики будьте ласкаві не сміятися: майте повагу до мертвих. Якщо ви не здатні контролювати свої реакції, то я рекомендую не продовжувати навчання на цьому курсі. Тут, в академії, ми серйозно ставимося до свого обов’язку і виконуємо його з великою гідністю. Ще один вибрик — і ви всі вилетите звідси. Зрозуміло?

— Так, пане професоре, — в унісон промовили ми всі.

Ми пішли за Персі до столу, на якому лежав зразок, накритий саваном. Страху бути викинутим з курсу оцінювання було достатньо, щоб стерти будь-які хихикання. Без церемоній Персі смикнув тканину назад, відкриваючи тіло, яке одразу видалося нібито знайомим. Стадія розкладання, звісно, ускладнювала впізнання...

Я різко вдихнула, наштовхнувшись на Еріка, який мав нахабство насміхатися з моєї реакції, ніби це не він щойно верещав через личинок.

— Перепрошую.

Я витріщалася на біляву жінку на столі, на сліди укусів на її тілі, засохлу кров, що вказувала на кожну рану. Могла б за прися ітися, що звук шкірястих крил відлунював у препарувальній кімнаті. Її обличчя досі було покрите тканиною з причин, про які я не наважувалася запитати.

Томас застиг на місці біля голови трупа, його погляд знайшов мій і затримався на мені. Я молилася, щоб наші реакції сприймалися як наслідок того, що ми побачили понівечену жінку, а не впізнали тіло, яке вже бачили в тунелі. Щось неприємне защеміло між лопатками, спокушаючи мене обернутися і відмахнутися від нього. Я стиснула повіки. Якщо це ще один плід моєї уяви...

Ледь помітно я зрушила з місця і озирнулася. Раптом до прозекторської увійшов ректор Моддавану. Склавши руки на грудях і постукуючи пальцями по передпліччях, він подивився на тіло, що лежало на столі, а потім перевів погляд на мій пониклий вираз обличчя. У глибині душі я не сумнівалася: він прочитав на моєму обличчі, що я впізнала тіло.

Вдала, що не помічаю, і загітувала себе, чи робить Томас те саме. Крадькома поглянула на нього, але він пильно стежив за принцом. Я припустила, що він намагається розгледіти, чи був знайомий Ніколан з цією жінкою.

Томас не одразу помітив Молдавапу — саме тоді, коли ректор розвернувся і пішов геть. Він не видав жодного звуку, але мені здалося, що коли пішов, у моїх вухах задзвеніли дзвони.

— Цю неупізнану жінку знайшли в морзі перед початком заняття в одному з ящиків для трапів, сказав Персі. — Із тіла викачано мало не всю кров Сліди укусів присутні на більшій частиш її тіла Схоже, що хтось перемістив ЇЇ туди, щоб тримати в холоді й сповільнити розкладання Нам належить розкрити найбільш загадкову справу, шановні

Персі навіть не здогадувався, наскільки він був правий.

РОЗДІЛ 27

ЧОРНІ ШКІРЯНІ КРИЛА

ПОКОЇ У ВЕЖІ

САМЕRЕ DIN TURN

ЗАМОК БРАН

14 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Я випросталася, відганяючи від себе ікласті образи, які моя підсвідомість створила з темряви.

Місячне світло струмками стікало по шторах і падало па підлогу сріблястим водоспадом. Прохолода заплуталася в простирадлах навколо мене, але по холод висмикнув мене зі сну. Піт вкривав шкіру росяними плямами: якимось чином нічна сорочка розв’язалася, оголивши непристойно велику поверхню ключиці.

Досі задихаючись від кошмару про крилатих істот, що роїлися І кусалися, я обережно помацала шию, боячись, щоб пальці не відчули крові. Нічого. Я була абсолютно незаплямована. Ні strigoi, ні кажани, ні кровожерливі демони не бенкетували, поки я металася і крутилася. Відчувала лише гладеньку, гарячу плоть, неушкоджену нічим, окрім стуленого зимового повітря та скандалу, що його могло спричинити її виставляння.

Я примружилася, вдивляючись у тіні, пульс калатав у стані підвищеної готовності. Вогонь у каміні моєї спальні згас нещодавно, судячи з мерехтливих вуглинок. Я відкинулася на спинку ліжка, але лише злегка. Розум був затуманений дивними кошмарами, але я могла би за прися ітися, що чула голоси. Не могли ж вони всі бути породженням неспокійних снів Останнім часом мої привиди відвідували мене рідше, принаймні так здавалося. Я стиснула ковдри, заспокоюючи своє серце, що шалено калатало, і вдивляючись у нерухомі силуети комода й тумбочки.

Я чекала на це. Чекала, що тіні відліпляться від стіни і набудуть форми безсмертного князя, що його драконячі крила розправляться настільки широко, що моє серце зупиниться повністю. Але панувала цілковита тиша. Ось вам і духи, яка відвідують людське царство в цю нібито злу ніч. Це мало бути наслідком великої висоти над рівнем моря. Розріджене повітря явно впливало на мій мозок.

«Дурня». Я перевернулася на бік, натягуючи покривала до підборіддя. Довгі пасма розпущеного волосся лоскотали мені спину, піднімаючи сироти на шкірі. Я опустилася нижче, поки голова не сховалася відсвіту під ковдрою. Кошмари — для дітей.

Дурний Раду і його фольклорні нісенітниці. Звісно, не існувало такої речі, як зимова ніч, яка могла би викликати мертвих. Завжди можна було знайти наукове пояснення. Я заплющила очі, зосередившись на тому, як мені затишно в моєму маленькому теплому коконі. Дихання сповільнилося, повіки раптом стали такими важкими, що я навіть не намагалася їх знову розплющити. Я відчула, як поринаю у вишуканий сон. У ньому ми з Томасом їхали до Бухареста на свято, я була одягнена в красиву сукню, яку вдягнула би на бал далеко від убивств...

Гуп.

Тіло вивергнуло адреналін, що й спричинив дію.

За два вдихи і видихи я зіскочила з матраца, запхала попі у капці й опинилася па півдорозі через спальню, у вухах дзвеніло від напруження. Я прислухалася. Не було жодних сумнівів, що хтось або щось рухається в коридорі за межами моєї кімнати.

Я зібрала весь страх і запхала його в найглибшу кишеню свого розуму, не звертаючи уваги на те, як він штовхався і дряпався дорогою вниз.

Відмовившись від халата на користь непомітності, я повільно прочинила двері спальні. Зазирнула до вітальні; вугілля в каміні теж уже майже згасло. Певно, чомусь моя нова покоївка не докинула палива перед сном. Глибоке помаранчеве сяйво було недостатнім, щоб бачити, але цс водночас давало змогу не бути поміченою тими, хто міг би причаїтися поблизу. Хмари теплого дихання в холодному приміщенні виривалися через нерівні проміжки часу.

Гуп-гуп. Я зупинилася па порозі між спальнею і вітальнею. Було тихо, як у могилі.

А потім... суворий шепіт: «Тихо» румунською, «Liniste».

Гуп

Після часу, проведеного серед тіл в лабораторії дядька, я знала звук, що його видають обтяжені смертю кінцівки, торкаючись землі. У моїх думках промайнули образи крадіїв трупів. Я не знала, чому уявляла їх скелетами з пазурами на руках, з іклами, з яких крапала кров, і шкірястими крилами, хоча вони мали бути достатньо сильними, щоб підняти мертву вагу. І, безумовно, мали бути людьми.

Я затамувала подих, боячись, що навіть наймем ший вдих відгукнеться луною, як дзвін, що сповістить про мою долю. Хай би ким вони були, я не хотіла, привернути їхню зловісну увагу Люди були справжніми монстрами і лиходіями. Більш реальними, ніж у будь-якому романі чи фантазії.

Минали миті, а шепіт тривав. Я розім’яла затерплі суглоби, рухаючись через маленьку кімнату так швидко і безшумно, як тільки наважувалася. Ніколи ще я не була такою вдячною за убогість обстановки, як у той момент, коли рухалася до дверей у коридор.

Я попрямувала, як привид, через кімнату й завагалася, дійшовши до дверей. А раптом дурні розповіді Раду виявляться правдою. Зрештою, ця ніч підходила для переслідувань. От тільки примарою була б я, бігаючи непоміченою.

Притиснувшись вухом до стіни біля дверей, я прислухалася, намагаючись залишатися холодною і нерухомою, як мармур. Притишені голоси гуркотіли надто низько, щоб я могла їх розібрати. Важко сказати, чи це були два чоловічі голоси, чи до них долучилася ще й жінка. Я так і не змогла зрозуміти, про що шепочуться нічні блукачі. Це звучало майже як наспів...

Я відступила назад, розгубленість тягнула мене геть. Навіщо, заради Бога, людям співати якісь дивні гімни посеред глупої ночі — це було поза межами логіки о цій порі. Можливо, цей стукіт був лише наслідком підпільної інтриги. Хіба я вже не засвоїла цього уроку з Дасіаною та Іліаною? Я розвернулася, готова повернутися назад у ліжко, але зупинилася.

Шепіт ставав дедалі гучнішим, здіймався, наче хвиля, а потім знову спадав до майже повної тиші.

Це не було романтичним рандеву у вежі. Мені вдалося розпізнати кожне слово, проспіване румунською.

«Кістка… Кров... Тут... щось... мертве... крила чорні... серце... увійди... в ліс один... він сліди... залишить... Вполювати... потім...»

Бух. Спів припинився, наче гільйотина відтяла язики тим, хто насмілився вимовити такі богохульні слова в цей святий зимовий переддень. Не хотілося б довіряти забобонам Раду, але, можливо, в цій ночі було щось інше.

Світло мерехтіло біля прорізу дверей, позолочуючи підлогу і торкаючись моїх пальців на ногах, взутих у капці. Я не наважувалася поворухнутися. Затамувала подих, спостерігаючи, як світло зникає в коридорі, супроводжуване звуками, як щось тягнуть за собою. Щонайменше дві пари чобіт ритмічно крокували сходами, а їхній вкрадений вантаж глухо гупав за ними. Цікавість проникала в мій мозок, ускладнюючи логічне мислення. Якщо не піти за ними — і то доволі швидко, — то їх легко загубити у лабіринті замкових коридорів.

Йти наодинці видавалося жахливою ідеєю, але що мені лишалося робити? Вдавати, ніби нічого неналежного не відбувається, я не могла. І достатньо часу, щоб побігти до спальні Том аса і розбудити його, у мене також не було. До того ж, він жив на поверсі з іншими студентами-чоловіками. Неважко уявити, який скандал я спричинила би, шия гнувши його з ліжка о такій пізній норі. Ми обоє втратили б місце в академії. А чутки про таємні романи неодмінно дісталися б до тих у Лондоні, хто, здавалося, здобував владу завдяки пліткам і торгував ними, як валютою. Я шкодувала, що Анастасія не повернулася — вона, безперечно, допомогла б вирішити цю дилему.

Я прикусила губу Подумаю, що за цією опівнічною крадіжкою стоїть наш убивця: не можу уявити, навіщо йому красти тіло Йому подобалося вбивати, а не красти трупи Нерішучість продовжувала трати з раціональною частиною мого .мозку Тією частиною, яка говорила, що треба розбудити ректора і дозволити йому розібратися зі злодіями. Уявляю, як скривиться його рот, коли розповім про те, що почула. Його насмішку, досить гостру, щоб проштрикнути шкіру і пустити кров Тоді я й наважилася.

Кинулася через кімнату за плащем і скальпелем, руки тремтіли так сильно, що ледь не впустила зброю. Принаймні я була озброєна — до певної міри. Якби я побігла до Молдавану, він розізлився б на моє нічне вторгнення і подумав, що я брехуха. Я могла б навіть стати однією з кісток, якими він колупався б у зубах. Я краще ризикну з викрадачами тіла та їхніми зловісними піснями.

Вискочивши в коридор, побігла вниз сходами. Встигла вловити останній відгомін руху перед тим, як вони спустилися на нижчі рівні, й зупинилася, затамувавши подих. Очевидно, викрадачі збиралися спуститися під землю разом із викраденим трупом.

РОЗДІЛ 28

КРАДІЇ ТРУПА

КОРИДОРИ

CORIDOARE

ЗАМОК БРАН

14 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Чорні каптури, накинуті на голови крадіїв трупа, затуляли їхні обличчя в затінених коридорах, коли вони пробиралися з вежі на нижні рівні. Мій власний плащ був темно-вугільного кольору — нагадував млисті ночі з півмісяцем і туманні алеї — й ідеально підходив для того, щоб непоміченою прослизати крізь неосвітлені простори. Раділа, що лишила багряний плащ у Лондоні. Міцно тримала в руці скальпель, готова орудувати ним, як мечем, як це робив раніше Андрей.

Злодії рухалися плавно, їхні вивірені рухи свідчили про тс, що роблять вони цс геть не вперше. Зупинялися і прислухалися, перш ніж прослизнути в наступний коридор. Процесія була безшумною, за винятком звуків волочіння тіла. Я одразу зрозуміла, що ми плентаємося до підвального моргу. Притиснулася до стіни і дозволила цілій низці сумнівів прокрутитися в голові. Можливо, ці люди насправді не злодії, а лише слуги, які за наказом професорів переносили тіло з одного моргу до іншого.

Зрештою, хтось же мусив переносити трупи з одного місця на інше. Я ніколи не бачила, щоб їх переміщували в денні години А от співи — ну, це трохи дивно, але назвати це доказом провини навряд чи можна Ба більше, коли я стояла там, розмірковуючи, не була цілковито впевнена, що вони взагалі наспівували. Можливо, вони співали мелодію, щоб відволіктися від своєї роботи Якщо вони мали бодай щось схоже на норовливий темперамент Іліани, то радше за все їм не подобалося перебувати серед трупів Більшості людей це не подобається

Я тупцяла по заяложеному килиму, зношеному від незліченних ніг, що пройшли по ньому за останні кількасот років, і не могла повірити, що заради цього встала з ліжка. Заради пари крадіїв трупа. Здавалося, я ніколи не розлучуся зі своїми романтичними уявленнями.

Не все, що стукало і гупало вночі, було чудовиськом, Я явно наслухалася казок про вампірів і перевертнів відтоді, як приїхала сюди. Це все була моя клята уява. Десь у глибині душі я хотіла, щоб ці дивні та смертоносні історії були правдою, хоча не бажала зізнаватися в цьому навіть самій собі. В ідеї існування безсмертних істот було щось страшенно привабливе. Мабуть, це було чудовисько всередині мене, яке шукало інших чудовиськ, особливо тих, яких знаходять лише в переказах.

Волочачи свою загорнуту в тканину ношу, як могли, дві постаті завернули за ріг і зникли з поля зору. Я вирішила затриматися ще трохи. Треба було перекопатися, що вони поклали цей екземпляр у нижній морг, перш ніж знову підніматися цими жахливими сходами вежі, Я подивилася на гігантський аспарагус на протилежному боці зали і подумала, чи не краще мені просто згорнутися калачиком за ним і проспати до ранку

Клацнули двері, і я завернула за ріг, опинившись у ніші, схованій за масивним гобеленом. Це не повінню зайняти багато часу. Я присіла навпочіпки, прикривши нічну сорочку плащем, аби світла тканина не привернула до себе небажаної уваги. Нетреба, щоб слуги замку знали про мої нічні авантюри. Я відполірувала скальпель краєм плаща, згадавши одну з моїх улюблених цитат Шекспіра: «Знаряддя темряви нам правду мовлять»¹⁸.

Голки кольнули пальці ніг, попереджаючи, що за мить ноги затерпнуть повністю. Я поворухнулася, намагаючись повернути трохи життя в кінцівки. Чого ж вони там товчуться так довго, адже не так багато часу потрібно, щоб покласти тіло на стіл або в ящик моргу? Занепокоєння сповило мене так, що я ледве могла дихати.

Я заплющила очі. «Авжеж, саме така ніч у мене сьогодні».

Не допускала думки про те, що вони можуть увійти в таємні тунелі: не хотіла, не могла добровільно спуститися в те прокляте місце сама. Самої лише думки про те, щоб піти за цими невідомими людьми в тунелі, повні кажанів та інших огидних створінь, було достатньо, щоб поймати про повернення назад до своїх кімнат — зі зброєю чи без неї.

Рахувала удари свого серця, які дедалі частішали, адже я вже знала, що робитиму. У мене не було ні справжньої зброї, ні джерела світла. І ніхто не знав, що я встала з ліжка. Якщо щось трапиться, мене, цілком можливо, ніколи не знайдуть Молдавану точно не відправив би нікого на мої пошуки

Ця думка привела мене до тями Мій сонний мозок не був таким гострим, як мав би бути Де зараз королівська гвардія? Цього тижня вони чергували в коридорах і біля моргу щодня. Динно, що я досі не зустріла жодного з них. Хоча, можливо, вони патрулювали тільки головні виходи і входи в ці пізні години. Учні вже давно повкладалися у свої ліжка і бачать десятий сон. А мешканці моргу нагляду не потребують: ніхто, крім мене, не бачив ілюзії, то вони повстають.

Я вчепилася у плащ, обгорнувши його навколо тіла, як броню, і вийшла зі святилища мого прихованого прихистку. Визирнула з-за рогу і повільно перевела подих: нікого не було видно. Втягнувши голову у плечі, я поповзла вниз по коридору Так і не змігши відмовити себе від цього, я повернула ручку і прослизнула в морг. Там було порожньо і тихо. Жодна річ не була порушена або не на своєму місці.

За винятком люка. Він був ледь прочинений, і я не втрималася-таки, пішла по сліду з мерзенних хлібних крихт: той самий огидний запах гнилого м’яса атакував мої органи чуття, коли навшпиньки спускалася вниз розбитими кам’яними сходами, пильнуючи, чи немає пасток.

Молилася, щоб сьогодні вночі тунелі не повнилися кажанами. Або павуками. Я могла б обійтися без їхніх довгих веретеноподібних ніг і очей, то відбивають світло. Трупи, злодії та мерзенні запахи — це те, з чим так чи так доводиться стикатися в темних і сповнених жаху місцях. Кажани та павуки — ось межа, яку я встановила для себе.

Опинившись у тунелі, я зорієнтувалася в густій темряві. Кілька разів кліпнула, пристосовуючись до нестачі світла, і побачила, як швидко рухаються темні постаті, більше не боячись наробити шуму чи розбудити студентів або викладачів. Скільки разів вони цс робили? Здавалося, для них незвична рутина,

Я пробігла кілька метрів і зупинилася, чекаючи, поки світло їхнього ліхтаря віддалиться, але не зникне повністю. Рухалася перебіжками з тіні в тінь, залишаючись досить далеко позаду них, щоб не бути виявленою.

Вони зупинилися на перехресті, притуливши ліхтар до стіни, і щось там обводили кінчиками пальців. Я приблизно прикинула, на якій висоті на стіп і був цей об'єкт, сподіваючись збагнути, що привернуло їхню увагу, коли вони підуть далі.

Продовжуючи спускатися тунелем — одним із тих, що їх ми з Том асом вирішили не досліджувати тієї ночі, коли знайшли тіло жінки, — я чекала, коли тіні знову мене огорнуть. Як тільки темрява згустилася, я шмигнула за ріг, обмацуючи грубу кам’яну стіну. Прохолодний вітер розчісував поділ моєї нічної сорочин.

На якусь жахливу мить я уявила, як павуки повзать по моїх панчохах, і кров застигла. «Дихай», — наказала сама собі: не можна було допустити нападу тут, внизу, па самоті. Пальці наштовхнулися на липке павутиння і речі, яким я воліла не давати назви, перш ніж провалитися в глибокі різьблені отвори.

ХІ

Роззирнулася довкола, одним оком вдивляючись у тунель, який став майже чорним, коли злодії опинилися в його протилежному кінці. XI - це все, що було викарбувало. Інших літер не було Заховавші цю Інформацію подалі, я побігла наступним коридором, спостерігаючи, як фігури в капюшонах роблять те саме, перш ніж продовжити шлях далі. Кожна нова розвилка я системі тунелів приносила новий набір різьблень і нову хвилю страху.

ХХІІІ

VIII

Повторила подумки римські цифри, сподіваючись, що зможу витягти їх із пам'яті для подальшого вивчення, коли повернуся до своїх покоїв. їхнє значення тепер було таємницею, що її мені доведеться розгадати іншим разом.

Крила тривожно затріпотіли, привертаючи мою увагу до сірої стелі, що відділяла мене від верхніх рівнів замку і, зрештою, від свіжого повітря та зоряного неба. Я зробила кілька коротких вдихів і зосередилася на землі, змушуючи себе зберігати спокій, коли звук посилювався: надто добре знала, що спричиняла це жахливе ляскання. Не чекаючи, поки стану поживою, я поспішила далі, заповнюючи свої думки чимось іншим, окрім істот, що пролітали наді мною, або биття пульсу в голові.

Миті зливалися воєдино, і я вже не знала, ніч зараз чи день, але невідступний шелест повітряного переслідування не вщухав Ненавиділа думку при те, що вони рояться поза полем зору, чекаючи на можливість напасти. Прагнула знайти смолоскип, навіть попри трикляті наслідки у разі, якщо мене виявлять. Мій організм не міг витримати аж стільки жаху; боялася, що серце може взагалі зупинитися від перенапруження.

«Швидше, швидше», — закликала я фігури попереду, молячись, щоб ми прибули туди, куля прямували, не покусані. Здавалося, ніколи не вийдемо з цих проклятущих коридорів. Ми продовжували спускатися через таку кількість петель і кіл, що я хвилювалася, що ніколи не знайду дорогу назад. Раптом щось шурхнуло позаду мене, і я завмерла. Молячись, щоб це не був щойно воскреслий труп, який полює на теплу їжу, я підхопила свої спідниці й кинулася вперед, втупивши погляд у злодіїв і тіло.

Нарешті ми вийшли на широкий простір, де сходилися чотири тунелі. Одна з фігур блукала попереду, її світло мерехтіло, як світлячки у вогкій печері. Темрява насувалася із кожного кута, чекаючи, щоб поглинути нас цілком.

Я дивилася, як людина з ліхтарем рухається вперед, і що більше вона віддалялася, то меншою ставала. Центральна камера знижувалася посередині, утворюючи невелику виїмку, де збиралася срібляста гладь води. Світло від ліхтаря відбивалося так, ніби маленьке сонне сідало па дзеркальному горизонті. Це було напрочуд гарно для такого жахливого місця.

Шкода, що м’яке полум'я не могло вигнати холод із повітря чи пекучу кислоту з мого кишківника. Було відчуття, що не зможу нормально дихати, поки знову не буду в безпеці від кажанів. Потираючи руки, я боролася з тремтінням по всьому тілу.

І справа була не лише в низькій температурі. Ці тунелі, як і замок, здавалися якимись живими, населені і ми духами та потойбічними істотами. Я уявляла собі мільйон очей, що дивилися на мене з похмурих заглиблень — тваринних чи людських — не впевнена, що страшніше.

На щастя, фігури рухалися з новим запалом. Після швидкої подорожі ще кількома вогкими тунелями сріблясте світло осяяло стіни і стелю останнього з них, вказуючи на те, що вихід уже близько. Вдалині заухала сова, на її моторошний поклик відповіла друга. Я залишалася в дальньому кутку тунелю, чекаючи на злодіїв у плащах. Повітря тут було свіже і пахло сосною. Мені хотілося впасти на коліна і поклонитися студеній природі, але я стрималася, чекаючи, що крадії трупа продовжать.

Не минуло багато часу, як злодії вийшли під місячне сяйво, тягнучи за собою свою здобич. Я стежила за кожним своїм кроком, остерігаючись листя чи гілок, які могли тріснути чи шелеснути під моєю вагою. Я ледве дихала, поки не дійшла до бар'єру між замком і зовнішнім світом, кінчики пальців ковзали шорсткими кам'яними стінами.

Визираючи з гирла тунелю, я оглядала застиглий світ. Гілки дерев скручувалися і скрипіти, роздратовані вторгненням, коли людський світ мав би бути нерухомим. Не відводячи погляду від постатей, що віддалялися, я пішла вниз по земляній доріжці.

Із неба падав сніг, легкий і тихий. Дрижаки пронизували мої кістки крізь товсту вату, але я утримувала погляд на тінях попереду, що хиталися лісом із таємничим згортком, який важко звисав поміж ними. Повернути назад не могла, навіть якщо зимова ніч прогризе мій одяг і проштрикне мою шкіру.

Почувши важкий тупіт чобіт по мерзлій землі, я відступила на кілька кроків назад. По небу промайнула тінь, відвертаючи мою увагу від злодіїв у каптурах. Місяць тріснув у напівпосмішці, насміхаючись над тими, хто наважився покинути теплі ліжка і вдертися до лісу кісток Влада Наштрикувана. Я ще щільніше загорнулася в плащ.

Раптово зупинившись на роздоріжжі, фігури, здавалося, сперечалися, в якому напрямку рухатися, а потім обережно опустили на землю загорнуте в саван тіло. Я примружилася» Було щось дивне в його формі. Воно було грудкувате і пахло... це ж не міг бути часник? Спогади про жертву з поїзда спливли в моїй голові. Це цілком міг бути часник, хоча кількість, якою вони начинили труп, мала бути надзвичайною, якщо я змогла розрізнити його з такої відстані. Мої органи чуття були в порядку, але я не безсмертна істота.

Я бачила, як вони підняли труп і легкою ходою попрямували стежкою вниз. Якщо тіло було нафаршироване часником, то, можливо, один зі злодіїв і був Наштрикувачем. Може, він працював з якимось спільником. Як і знекровлене тіло ВІльгельма, це цілком може бути черговою інсценізацією нападу strigoi.

Я завагалася. Іти но сліду крадіїв трупа у тунелях замку — це одне, а сліпо переслідувати того, хто міг заколоти двох людей, — геть інше. Скальпель, який я мала при собі, був би нікчемним проти цих двох чоловіків.

Позаду мене хруснула гілка.

Я повільно обернулася, пульс гупав у вухах.

Молдавану схрестив руки, дивлячись на мене зверху вниз, ніби я пішла І зіпсувала йому вечір.

— Для всіх студентів введено комендантську годину. І все ж ви тут, крокуєте до лісу, наче це ваше право за народженням, міс Водсворт. — Мені захотілося зашикати на нього, але моя щелепа була замкнена, Молдавану смикнув підборіддям у бік тіні, яка відділилася від масивних дерев біля замку Мій нічний кошмар ожив у вигляді зарозумілого королівського гвардійця - Проведіть її всередину Я розберуся з її дисциплінарним покаранням вранці

Данешті ступив крок уперед, його погляд був достатньо переконливим, щоб змусити мене занепасти духом За мить груба рука обхопила мене за плече і відтягнула від лісосмуги. Я витріщилася на Данешті, коли він тягнув мене вперед, дивуючись, як йому взагалі доручили стежити за дотриманням комендантської години. Мабуть, його понизили на посаді зате, що був такий неприємний.

— Стривайте! — я закричала, вириваючись з його хватки. Я билася, поки не зіткнулася з ректором. — Із моргу вежі було викрадене тіло. Двоє злодіїв у каптурах пронесли його сюди кілька хвилин тому. Це єдина причина, чому я вийшла зі своїх покоїв, — м'яз на щелепі Молдавану сіпнувся. — Дивіться самі. Вони були просто переді мною. Думаю, один із них може бути Наштрикуванем Від тіла пахло часником. Вони...

Ліс, моторошно тихий, ніби затамував подих, чекаючи на вирок Молдавану. Сови навіть не наважувалися ухкати. Я втупилася вперед, на незайману стежку, якою щойно пройшли злодії; жодних слідів не було видно, бо сніг падав дедалі сильніше.

Жодних слідів від фігур, що їх, я певна, бачила, або тіла, яке воші забрали. Це було так, ніби ліс очищався від гріха, приховуючи злочин, що я не сумнівалась, мав місце.

— Скажіть мені, ваша уява завжди працює так... барвисто? Можливо, ці «злодії», про яких ви говорите, були ніким іншим, як працівниками кухні, які готувалися до ранкової трапези. Вниз по цій стежці розташовані продуктові склади, міс Водсворт.

— Але... Присягаюся... — я вже майже нічого не розуміла. Глянула туди, де ховався Данешті, але він не міг їх побачити з-за рогу замку. А якщо там були склади з запасами продуктів, то він міг не звернути уваги на слуг, які виконували свою роботу.

Ректор навіть не завдав собі клопоту глянути в той бік, куди я вказала.

— До подальших розпоряджень ви перебуваєте на академічному випробувальному терміні, міс Водсворт. Така чудернацька поведінка може бути прийнятною в Лондоні, але тут ми ставимося до речей трохи серйозніше. Ще одне ваше слово, і я втрачу залишки терпіння і негайно вижену вас із цього замку.

Люба Ліза!

Прочитавши твого останнього листа, я довго розмірковувала на ним. Гадаю ти маєш рацію, хоча знаю, що ти в цьому і не сумнівалася. Я зрозуміла, що мені було боляче і я була зла. Помилкові дії Томаса виникли не через брак любові з його боку, а через нерозуміння того, як він може запропонувати правильну підтримку (що явно не включає в це попередження професорів про мій емоційний стан).

У мене є й інші турботи. Такі, що я боюся навіть називати їх. Будь ласка, спали цього листа, як тільки прочитаєш, і ніколи не кажи про його зміст. Я не можу позбутися відчуття, що за мною стежать. Одного студента було знайдено мертвим, а за кілька тижнів знайшли невпізнане тіло. На одному з них не було зовнішніх ознак убивства, а тіло жінки... смерть її заподіяна жахливими речами. Проте обидва тіла були повністю знекровлені. Страшно навіть говорити про це: я прошу вибачення. А ще я майже тиждень нічого не чула від подруги і хвилююся за неї.

Я не зможу поїхати додому на Різдвяні свята через сувору погоду і брак вільного часу, але буду часто писати, щоб компенсувати це. Сім'я Томаса має будинок в Бухаресті, і його сестра запросила нас туди на бал, а я не маю жодного уявлення, що я вдягну на таку подію. Свої найгарніші сукні я залишила вдома. Нерозумно говорити про таку легковажність, коли тут відбуваються такі страшні речі.

Тітка Амелія ще не думала про те, щоб відправити тебе в турне континентом? Сестра Томаса, міс Дасіна Кресвел, пообіцяла написати їй. Можливо, ти могла б попросити маму передумати і дати тобі дозвіл в якості святкового подарунка. А може, вона погодиться, що ми поїхали до Америки? Мені дуже хотілося б провести там час і відвідати бабусю. Можливо, ми зможемо переконати мою бабусю виступити від нашого імені. Ти ж знаєш, якою переконливою вона може бути.

Перепрошую, що не надіслала детальнішої записки. Мушу йти спати. Вранці найперший урок – анатомія. Це безумовно мій найулюбленіший предмет (навіть попри те що ректор – жахливий грубіян). Хай як давно та, я впевнена.

Твоя любима кузина

О. Р.

P. S. Як мій батько? Будь ласка, обійми його від мене і скажи, що я скоро напишу. Я страшенно сумую за ним і боюся, що за моєї відсутності він підпаде під чари свого лаудануму. Остерігайся, щоб він не замикався у своєму кабінеті. Нічого доброго з цього не вийде.

РОЗДІЛ 29

ПРОБЛИСКИ ЧОРНОЇ СТРІЧКИ

ПОКОЇ У ВЕЖІ

CAMERE DIN TURN

ЗАМОК БРАН

14 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Непокоячись, що мій лист до Лізи потрапить до чужих рук, із самого ранку я віднесла ного па пошту в замку. Повернувшись, угледіла з дверей своїх покоїв у вежі, як непроханий гість навшпиньки перетнув вітальню і попрямував до моєї спальні, наче мав на це повне право. Справді, це було дивовижно, наскільки впевнено він міг почуватися, роблячи щось неправильне в усіх можливих відношеннях.

Я не мала ані найменшого уявлення, що він задумав, але в негідника, мабуть, знайшлося би цікаве виправдання. Після того, як мене провели до моїх покоїв, я ще не мала можливості обговорити з ним події попереднього вечора. Іліана досі була відсутня, щоб прислуговувати мені, тож я надіслала записку через нову покоївку і попросила ного зустрітися зі мною після уроків.

У головній бібліотеці.

Ми мали зустрітися десять хвилин тому, але, хоча мені не дозволили відвідувати заняття Молдавану, я ганебно спізнювалася. Перед тим, як

відправити листа, я провела більшу частину ранку, читаючи все, що могла, про замок і втратила лік часу Я прочистила горло, задоволена, коли віл повернувся до мене, брови мало не торкнулися лінії його волосся.

— О, привіт. Я думав, ти в бібліотеці Неввічливо брехати друзям, Водсворт.

— Чи смію я хоча б запитати, чому ти нишпориш у моїх приватних покоях, Кресвеле? — Його погляд метнувся до відчинених дверей моєї спальні, розраховуючи бог знає на що. Він був лише за кілька кроків від них, навіть менше, якщо використає свою перевагу — довгі кінцівки. — Чи вдаватимемо, що ти не такий вже й непристойний негідних, яким я тебе знаю?

— Чому тебе не було на уроці? — Том ас переступив з ноги на ногу. За його спиною частково ховався досить великий пакунок. Я рушила до вітальні, озираючись на нього, але він відтанцював крок назад. — Ні, ні, ні, — проспівав він. — Це називається сюрприз, Водсворт. Займайся своїми справами і залиш мене. Ти ж знаєш, що я не зневажав би тебе за те, що ти зайшла до .моєї спальні. Адже я таки її негідник.

Я підійшла ближче до того місця, де він стояв, очі зіщулилися.

— Ти вдерся до моїх покоїв. Тепер ти хочеш, щоб я дала тобі спокій і ти коїв казна-що? Це не дуже логічно.

— Гм. Я розумію твою точку зору.

Томас повільно позадкував до моєї спальні, перечепившись через поріг. Могла б більше зосередитися на його намірах, якби не намагалася розгледіти спокусливий пакунок, який вій ховав. Чорна стрічка, зав'язана у безглуздо великий бант, повністю заінтригувала мене.

— Якщо вже говорити щиро, я, звісно, не хочу, щоб ти дала мені спокій, — вів він своєї. — Ми могли би набагато веселіше провести час разом.

Його погляд навмисно ковзнув по односпальному ліжку, затримавшись на ньому, щоб прояснити його наміри. Я зовсім забула про своє наступне запитання, коли Томас посунувся, і я побачила коричневий папір, що вкривав коробку. Вона була достатньо великою, щоб зберігати тіло. Я поволі підійшла ближче, цікавість шалено розпалювалася в моїй голові. Що це, заради всього святого, могло бути? Я зосередила на ньому увагу, сподіваючись підібрати підказку.

— Хоча, — додав він повільно, — я волів би розкачатися на чомусь більш... пристосованому до мого розміру,

Я перестала рухатися. Майже перестала дихати, коли його слова відбили мою цікавість до пакунка, Я не могла уявити, як це буде: лежати разом у ліжку, цілуватися без упину... і...

Томас самовдоволено усміхнувся, наче точно знав, у який бік пішли мої безглузді думки, і був задоволений, що я не викинула його з вікна. Поки що.

Із палаючим обличчям я вказала на кімнату позаду себе.

— Забирайся з моєї спальні, Кресвеле. Можеш залишити коробку на дивані.

Він зацокав.

— Перепрошую, моя солоденька. Але ти справді повинна діяти негайно, коли читаєш мову мого тіла. Я бачив, як ти милувалася моєю ногою. Мушу визнати, ти непогано зібрала деталі докупи. Шкода, що дозволила цим скандальним думкам відколікти себе. Хоча я леді можу тебе за це звинувачувати.

— Милувалася твоєю Томасе! — Перш ніж я встигла накинутися на нього, він зачинив двері своєю клятою ногою Я спробувала натиснути на ручку, але він уже повернув ключ, зачинившись всередині. Я збиралася його вбити.

— Для такої скромної молодої жінки, — озвався Томас з-за дверей, — у тебе, безперечно, є неймовірна кількість мереживного спіднього Я буду уявляти собі всілякі непристойні речі, поки ти розпилюватимеш наступне тіло на уроці Пера, Ти вважаєш, що це робить мене якимось збоченцем? Можливо, мені варто хвилюватися. Хоча насправді, мабуть, це тобі варто боятися.

— Кресвеле! Ти висловив свої аргументи, тепер будь ласкавий піти. Якщо ректор виявить цю непристойність, поки я на академічному випробувальному терміні, мене виключать!

Я грюкнула у двері, відскочивши на крок назад, коли вони зі скрипом відчинилися. Усі смішки стерлися з ного обличчя, коли він повернув голову, дивлячись на мене зверху вниз.

— Ти сказала «академічний випробувальний термін»? Що за витівку я пропустив і що» власне, передбачає випробувальний термін?

Я привалилася до стіни, раптово виснажена минулою піччю: майже не спала, крутилася й вертілася, ніби це могло допомогти мені розібратися з тим, що я, як мені здавалося, бачила. Чи справді двоє людей співали в коридорі? Чи справді вони вкради тіло, чи той згорток, який вони несли, був просто надлишком харчів, як припускав Молдавану? Я більше не довіряла собі.

Томас повторив мою позу, притулившись до одвірка, і я переказала кожну деталь, що змогла пригадати, знаючи, що вын знайде сенс у тому, що я могла пропустити, оскільки він часто бачив речі в унікальний спосіб. Я розповіла про нашу з Анастасією пригоду в селі й про тс, що дізналася про можливу причетність зниклої дівчини до Ордену Дракона. Я навіть розповіла йому про свої підозри щодо ілюстрацій Ніколая і про те, як це може бути пов'язано зі смертю його двоюрідного брата. Однак не повідомила йому, що я також була представлена у щоденнику принца. Цього не хотіла розповідати з кількох причин. Коли закінчила, Томас гриз нижню губу так, що, здавалося, на пій може з’явитися синець.

— Я не здивуюся, якщо Ніколай був відповідальним за відправлення цих погроз, — сказав він. — Але чому — це ще треба збагнути. Треба буде поспостерігати за ним під час уроків. Вловити будь-які нюанси чи натяки.

— Незважаючи на це, — сказала я, — припускаю, що хтось полює на рід Влада. Заявляє про себе. З якою метою — не знаю. У двох убивствах скидається на те, ніби це мисливець на вампірів. Інше вбивство, безумовно, має сліди нападу вампіра. Я думаю, що принц Ніколай може бути в небезпеці. Якщо тільки він не є тим, хто розсилає погрози. Що спільного між жертвами? І як жінка з тунелів пов'язана з усім цим?

— Формально Ніколай не є нащадком Влада, — Томас витріщався мені просто в очі, але я бачила, що він не тут, а десь на іншому континенті. — Він є частиною лінії Данешті. Родини Данешті та Дракунешті були суперниками протягом багатьох років.

Я б сказав, що хтось націлився на дім Басарабів — обидві гілки родини Або, можливо, одна родинна лінія зображується як вампіри, а друга — як мисливці.

— Тобто Данешті-охоронець — родич принца Ніколая? — запитала я. — Трохи побоююся запитати, звідки ти так добре обізнаний про середньовічну родину.

— Є дещо, що я маю тобі сказати, — він глибоко вдихнуть — Я нащадок Дракули.

Слава Богу, я встигла притулитися до стіни для опори. Витріщилася на нього, намагаючись розплутати веремію навколо такої простої заяви. Напевне я щось не правильно розчула, адже це не може бути правдою?. Томас не промовив більше ні слова, напружено очікуючи моєї відповіді.

— Але... ти ж англієць,

— І румун, пам’ятаєш? По материнській лінії, — він несміливо всміхнувся. — Моя мати була cel Râu, належала до нащадків сина Влада, Міхнся.

Я прокручувала цю інформацію в голові, обережно добираючи наступні слова.

— Чомути раніше не згадував про родовід Дракули? Це досить цікава тема.

— «Cel Râu» означає «Той, що злий». Я не хотів цього розкривати. Насправді, твоя подруга АнастасІя якось недавно загнала мене в кут: звинуватила в тому, що я приніс це криваве прокляття в академію. Сказала, що останній нащадок Дракули чоловічої статі не повинен був приїжджати в цей замок, якщо тільки я не виношую грандіозний план його захоплення, або якусь іншу подібну нісенітницю

Він опустив погляд на килим, плечі обважніли. Моє серце прискорено забилося. Я зрозуміли, що

Томас вірить у це дурнувате прізвисько. Ба гірше: він вірить, що я також так про нього подумаю. Усе через те, в якій сім'ї він народився. Я поняття не мала, як Анастасія дізналася правду про його походження, та зараз мене хвилювало не це. Я торкнулася його ліктя, м'яко заохочуючи подивитися на мене.

— Ти впевнений, що це не перекладається як «Той, що дурний»? — Він навіть не всміхнувся. Щось у моїй душі перевернулося. — Якщо ти злий, то і я така сама. Якщо не гірше. Ми обоє ріжемо мертвих, Томасе, але це не робить нас проклятими. Тому ти не сказав мені раніше? Чи ти боявся, що твій князівський титул змінить мої... почуття?

Він повільно підвів погляд — цього разу не приховував емоцій. Перш ніж відповів, я побачила всю глибину страху, відображену на його обличчі. Все позерство і зарозумілість зникли. На їхньому місці стояв молодик, який мав вигляд, ніби світ міг розвалитися навколо нього, і він нічого не міг зробити, щоб врятуватися. Він упав з такої високої скелі, що вся надія на виживання загинула ще до того, як він торкнувся землі.

— Хто звинуватить тебе, якщо ти більше зі мною не розмовлятимеш? Бездушна потвора, що зійшла від самого диявола. Усі в Лондоні були б у захваті. Справжня причина моєї ганебної поведінки в суспільстві, — Томас провів рукою по волоссю. — Більшість людей вважають, що зі мною важко перебувати поруч навіть за найкращих обставин. Я, якщо казати чесно, боявся, що ти побачиш, що роблять усі інші. Це не тому, що я тобі не довіряю. Я егоїст і не хочу тебе втратити. Я нащадок династії, залитої кров’ю. Що я можу тобі взагалі запропонувати?

Була тисяча речей, на яких треба було зосередитися. Можливість того, що самопроголошений Наштрикувач близький до академії Зростаюча кількість убивств. Наш підозрілий однокурсник... І все ж, коли я пильно дивилася в очі Томаса і бачила за ними агонію, я могла думати лише про одне. Я підсунулася ближче, серце калатало з кожним кроком, який я робила до нього.

— Я не бачу монстра, Томасе — Я зупинилася, коли між нами було кільканадцять сантиметрів. — Бачу лише свого найкращого друга. Бачу доброту і співчуття, Бачу молодого чоловіка, сповненого рішучості використовувати свій розум, щоб допомагати іншим, навіть коли він зазнає невдачі в питанні почуттів.

Його губи сіпнулися, але я досі бачила приховуване занепокоєння на його лиці.

— Можливо, ми можемо зосередитися на всіх речах, в яких я чудовий...

— Я хочу сказати тс, що бачу тебе, Томасе Кресвел, — я піднесла руку в рукавичці до його обличчя, ледь натякаючи на дотик. — І думаю, ти справді неймовірний. Іноді.

Він залишався абсолютно нерухомим кілька напружених секунд, його погляд ковзав по моїх рисах, оцінюючи щирість. Я дивилася відкритим поглядом, дозволяючи правді розкритися.

— Що ж, я дійсно чарівний, — Том ас провів руками по передній частині жилета, його напруга спадала. — І принц. Ти мала б знепритомніти. Хоча князь Дракула — новіш готична протилежність казковому принцу. Незначна деталь, насправді.

Я розсміялася на повні груди.

— Хіба ти формально не з родини переселенців? Ти принц без трону.

— Усунутий чарівний принц — це не зовсім тс саме, Водсворт, — сказав він удавано роздратовано, хоча я бачила, ідо в його очах з’явився блиск.

— Я все одно зачарована.

У його пильному погляді спалахнуло інше світло, коли він повільно наближався до моїх вуст. Дуже обережно він ступив крок уперед і підняв моє підборіддя вгору. Я зрозуміла — навіть через злети, падіння й помилки — не така це вже й лиха доля пройти через життя поруч із ним, поки світ божеволіє навколо нас. Мої повіки, тріпочучи, заплющилися, готові до другого поцілунку... якого не сталося. Руки Томаса раптово зникли, і моя шкіра миттєво відчула відсутність його тепла,

— Як ніяково, — він випростаної, кивнув на двері й відійшов. — У нас гість.

Покоївка, яку я раніше відправила із запискою для Томаса, зашарілася так сильно, що я могла бачити темний відтінок із того місця, де стояла, коли вона увійшла до моїх покоїв. Це було не вперше, коли я бажала, щоб Іліана повернулася. Мені хотілося розтектися по підлозі, впевнена, що вона прочитала напругу між мною і Том асом, хоча ми і були зараз на пристойній відстані одне від одного. У відповідь вона підняла дерев’яні відра, які несла, і пробурмотіла вибачення — наполовину румунською, наполовину англійською, але я зрозуміла.

— Ні, пі, все гаразд. Ви нічому не завадили, — сказала я, рухаючись до відчинених тепер дверей. Не хотілося, щоб вона зробила неправильне припущення. Або правильне. Скандалу з Томасом, який стояв у моїй кімнаті без супроводу, вже було достатньо, щоб знищити мене, якби новина про це просочилася. Чи могла ця тиха дівчина коли-небудь зробити щось подібне? Те, як вона затрималася на вході до покоїв, намагаючись не зустрітися зі мною очима, було достатню, щоб розпалити паніку. Я намагалася говорити якомога більше румунською, — ми йшли до бібліотеки. Будь ласка, скажіть Іліані, що я хотіла би поговорити з нею пізніше

Молода покоївка, з опущеною головою, кивнула.

— Da, domnișoară. Я обов’язково скажу їй, якщо побачу.

Я відчула, що Томас зосередився тепер на новій покоївці, але не хотіла більше привертати жодної уваги до нашого недоречного становища. Усміхнулася дівчині, а потім пішла з Том асом так швидко, як тільки могла, до бібліотеки. Нам треба було розкрити справу. Тепер, озброєна знаннями про родовід Томаса, я боялася, що Ніколай може бути не єдиним, кому загрожує небезпека, якщо мої підозри про те, що рід Влада став мішенню, виявляться правильними. З іншого боку, можливо, Томас був у ще більшій небезпеці, оскільки він — нащадок Дракули.

Якщо одну гілку родинного дерева проштрикували, а другу знекровлювали, жодна з них не була в безпеці.

РОЗДІЛ 30

ПОГЛЯД ЗБЛИЗЬКА

БІБЛІОТЕКА

BIBLIOTECA

ЗАМОК БРАН

14 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

— Не можеш триматися від мене подалі, чи не так? — Ноа променисто подивився на мене з-за великого фоліанта, що стояв вертикально на маленькому столі. — Чому тебе не було на уроці анатомії?

Я видихнула.

— Бо наш спільний друг зловив мене на вулиці після комендантської години.

Ноа похитав головою і засміявся.

— Сподіваюся, те, що ви манило тебе назовні, було того варте. Цей чоловік страшніший за будь-якого вампіра, що переслідує академію, — серйозність швидко змінила легковажність у ного тоні. — Тобі пощастило, що минулої ночі тебе знайшов Молдавану. Тііі покоївці так не пощастило. Її щось схопило.

Ми з Томасом перезирнулися, і в моїх жилах застиг страх. Я не бачила Іліану весь ранок. По суп, я не бачила її майже дна дні.

— Якій покоївці? — запитала я, поки всередині все хололо. — Як її звали?

— Одна з дівчат, яка була приставлена до покоїв принца Ніколая та Андрея. Молдавану і той охоронець допитують їх обох просто зараз Скасували сьогоднішні післяобідні заняття Персі та Раду і все інше. Ми маємо повернутися до своїх кімнат до третьої години, — Ноа подивився на нас. — Я б подумав про те, щоб дослухатися сьогодні до ректора. ЕрІк, Кіан і я зачиняємося в покоях, займемося навчанням. З тіла тієї покоївки викачали кров Свою я хотів би зберегти.

— Ти ж не віриш, що на неї напав вампір, правда?

Ноа знизав плечима.

— Яка різниця, справжній це був вампір чи несправжній? У будь-якому разі вона мертва, і її кров зникла.

Швидко зібрати думки до купи не вдавалося Якщо зараз вбили і цю служницю, і дівчину з тунелів, можливо, я помилялася, припускаючи, що мішенню були лише члени королівської сім'ї. Сільська дівчина не мала жодних очевидних королівських зв'язків, і я не вірила, що вона була членкинею Ордену, незважаючи на загадкову записку Анастасії

— Звідки ти знаєш, що кров пропала? — Томас акуратно склав руки на грудях. — Хтось бачив тіло? Де його знайшли?

— Після уроку анатомії близнюки знайшли її в коридорі біля наукового крила. Очевидно, вони поспішали до своїх кімнат на обід. Саме тоді вони знайшли її тіло. Сказали, що вона була біліша за Вільгельма. Жодних трупних плям, — Ноа важко зглитнув. — І ніяких зовнішніх ознак травми. Ніяких очевидних ран, окрім двох проколів на шиї. Strigoi можуть бути міфом, але той, хто вбиває цих людей — хай би хто це був, — здається, не знає або не дбає про це.

— Я вважаю, що вбивця використовував апаратуру моргу, — сказала я. — Чи проводить ректор інвентаризацію обладнання академії?

— Не знаю. Якщо і проводить, то я впевнений, що він уже все дослідив, — Ноа закрив книгу, яку читав, і подивився на бібліотекаря, який увійшов і зайняв місце за великим столом. Він ковзнув поглядом по кожному з нас, ввічливо всміхаючись. Ноа стишив голос і нахилився до нас. — Хоча я сумніваюся, що він сказав би нам, якби чогось не вистачало. Молдавану не з тих, хто ділиться такою інформацією. Якщо хтось прокрався в академію і вкрав пристрій, що використовується для вбивств... — Він підняв плече. — Якби люди про це дізналися, навряд чи це додало б йому популярності. Академія була б знищена.

Поки ми всі обмірковували нову інформацію, бібліотекар знову перехопив мій погляд і всміхнувся.

— Bonjour, — сказав він. — Je m'appellc П’єр. Можу я вам допомогти щось знайти?

— Ні, дякую, — сказав Ноа, закидаючи на плече ранець. — Побачимося в класі. Хай би коли це сталося. Цей атестаційний курс можуть скасувати. Принаймні ширяться такі чутки, — він похитав головою, розчарування закарбувалося в його рухах. — Я здолав довгий шлях, щоб потрапити сюди, тож не збираюся відмовлятися від того, щоб посісти одне з цих місць. Як я вже казав, Ерік, Кіан і я будемо займатися пізніше — ви обоє можете приєднатися.

— Дякую, — я всміхнулася. Це була мила пропозиція, але я нізащо не дозволила би собі залишитися в кімнаті, повніії молодих людей, на цілу ніч, незалежно від того, наскільки певнішою була причина. Я бачила, як тітка Амелія хреститься від однієї лише думки про мою заплямовану репутацію.

Томас попрощався з Ноа і з мікроскопічною точністю оглянув бібліотекаря. Цс бук стрункий чоловік із кучерявим каштановим волоссям, одягнений у джемпер завеликого розміру

— Де ми могли би знайти кишу про Орден Дракона, позначену будь-яким чином римськими цифрами?

П'єр склав пальці дашком, рахуючи в голові, перш ніж устати.

— Сюди, будь ласка.

Стоси книжок розташовувалися мало не на кожному сантиметрі проходу, який П'єр доручив нам обшукати. Бібліотекар нагадував мені рака-самітника, який не хоче виходити надто далеко зі своєї мушлі, воліючи ховатися в її глибинах. У мене виникла підозра, що він ховається від Раду щоразу, коли чує його наближення.

Томас закрив ще одне пошарпане видання, чхнувши на купку пилинок, що злетіли в повітря. Не злякавшись, він вибрав інше. Ми робили те саме годинами. Сиділи тихо, чхали і гортали кожен старий журнал. Лише біля моїх ніг їх були, мабуть, сотні. Ми були налаштовані рішучіше, ніж будь-коли, зв’язати деякі з цих, здавалося би, випадкових зачіпок воєдино. Хтось був досить обдарований, щоб приправити слід хибними ходами.

— Прикиньмося, що ми в лабораторії дядька, Кресвеле.

Томас спантеличено подивився вгору.

— То мені начепити окуляри і бурмотіти собі під носа?

— Будь серйозним. Спочатку я висловлю свої міркування і припущення щодо вбивці, добре?

Томас кивнув» хоча я бачила, що він був явно не проти зіграти роль дядька. Якби йому дали можливість, він би побіг до своєї кімнати і вдягнув твідовий піджак.

— Я вважаю, що наш убивця дуже добре знається па судово-медичній практиці й на тому, як відвести підозру від себе й перекласти на когось іншого, — сказала я. — Спосіб, у який були здійснені злочини, вказує на ретельне планування або на те, що вбивця був не один. Що знову повертає нас до Ордену Дракона і їхньої потенційної причетності. Але чому саме вони? Навіщо їм інсценувати злочини вампірів?

Томас похитав головою.

— Попри те, що Орден існує вже кілька століть, відомо про них небагато, із того, що я знаю, у їхніх рядах передається чималий досвід убивств.

— Можливо, вони вбили зниклу дівчину з села, щоб використати її будинок через його близькість до замку. Або ж її смерть мала ритуальний характер.

Томас па мить замислився.

— Але навіщо Ордену Дракона полювати па студентів академії? Якщо вони були створені для захисту королівської лінії, навіщо знищувати її представників?

— Я можу вигадати одне розумне пояснення, — сказала я. — Що як вони лоялісти, які хочуть повернути на трон спадкоємця Дракули? Можливо, вони повільно прокладають собі шлях через голови всіх, хто претендує на трон, — далеких чи близьких.

Томас збліднув.

— Це гарна теорія, Водсворт. Подивімось однак, що ще ми про них відкриємо.

Ми повернулися до книжок, що їх змогли знайти — зв’язок з Орденом був очевидний через їхні численні емблеми та хрести, їхнім символом був дракон, що обпився навколо себе, а повторюваною темою був хрест із полум'ям У цьому було щось знайоме, але я не мала жодного уявлення, де могла бачити це раніше.

Я продовжувала думати про останню смерть. Якщо мої вчені однокласники починали боятися вампірів, то я не могла уявити, що подумають забобонні селяни, коли дізнаються, що знайдено ще одне знекровлене тіло Та ще й у замку Влада Дракули

— Цс нездійсненне завдання, — я обтрусила спереду свою просту сукню. — Як ми з’ясуємо, хто тепер належить до Ордену?

— Рим не за один день звели, так само, як і вигадали римські цифри, Водсворт.

Я глибоко зітхнула.

— Ти направду вважаєш, що це дотепно? — Я не стала чекати на його відповідь, боячись, що вона буде такою ж недоладною, як і попередня, а пішла до проходу, позначеного як ПОЕЗІЯ.

— Можливо, нам варто дослідити сьогодні ввечері продуктові склади?

Я підскочила, насупившись на Томаса, який підкрався до мене ззаду.

— Тоді ми могли би довести, якщо Молдова ну бреше, — продовжив він.

— О, так. Прокрадімося на вулицю. Не сумніваюся, що ректор буде дуже добрий, якщо зловить мене знову саме за тим, від чого застерігав. І це якщо убивця-вам пір або негідна лицарська група, що блукає залами цього замку, не дістанеться до нас першими, — сказала я. Томас пирхнув, але я проігнорувала його реакцію. — Ти вважаєш, що наш ректор точно знає, хто вбиває учнів і персонал? Що він, можливо, несе за це відповідальність? Не хотілося б ризикувати бути відрахованими, якщо ми помиляємося.

— Я вважаю, що він занадто банальний, — сказав Томас. — Але не переконаний, що він зовсім не відає про дивні події в замку. Цікаво, чи симпатизує він Ордену? Хоча я не вірю, що він його член: не може бути ним за народженням. Насправді, я вважаю, що нас обох просто відволікають.

— То ти натякаєш, що Орден взагалі не причетний? — Моя голова сформувала кілька нових ідей, коли я викреслила Орден Дракона з рівняння. — Цілком можливо, що це хтось, хто прикидається ними. Можливо, саме тому ми не можемо виявити справжній зв'язок з Орденом. Що як вони насправді не відіграють жодної ролі в цій справі?

— Вони можуть бути просто ретельно продуманим відволікаючим маневром, вигаданим убивцею.

— Це пояснило би, чому тобі не вдалося зробити висновок чи вигадати теорію у твій магічний спосіб, — я звузила очі. — Ти ж не читав потертості на черевиках і не приносив щось у жертву богам математики, щоб розкрити що справу, чи не так?

— У це, мабуть, важко повірити, — сказав Томас, і голос ного раптом став серйозним — Але я ще навіть не встановив зв’язок із своїми екстрасенсорними здібностями. Однак є питання і підозри, що їх я не можу ігнорувати.

— Ти мене заінтригував. Ну ж бо продовжуй, Томас глибоко вдихнув, вирівнюючи дихання.

— Де була Анастасія? Боюся, ми обоє ігнорували факти. Ті, що засліплювали своєю очевидністю.

Кров застигла в жилах. Томас був надто обережний. Він не вперше натякав мені, що варто обережно поводитися з людьми з найближчого оточення, а я ж десь краєчком свідомості здогадувалася, що в Анастасії є таємниці. Насправді, якщо бути по-справжньому чесною з собою, то мала їх і Іліана. І те одна людина, як я знала, зберігала таємниці

Мушу вимкнути емоції, не дати їм затьмарювати мої судження. Відтепер я не буду свідомо заплющувати очі на правду і не триматиму свої підозри при собі, хоч би що це коштувало моєму серцю.

— Я також не бачила Плану дна дні. Востаннє ми бачилися ввечері перед тим, як тіло забрали з моргу вежі.

Томас кивнув

— І? Що ще? Що ще не зовсім складається?

Я згадала всі ті моменти, коли ми говорили про strigoi, Про те, як Іліана змінювала тему, перш ніж Анастасія могла поставити більше запитань, І якою забобонною вона була щодо тіл.

— Іліана з Брашова, Села, де сталося перше вбивство.

— Вона також знає, що в жилах моєї сестри тече кров Влада Дракули.

Я знала, що це неможливо з медичної точки зору, але присягаюся, відчула, як моє серце перестало битися. Принаймні на мить. Я витріщилася на Томаса, знаючи, що наші думки прийшли до одного й того ж жахливого висновку.

— Ти знаєш, де зараз Дасіана? — запитала я, пульс прискорено метався. — Яке місто нона відвідає наступним?

Томас попільно похитав головою. Темне відчуття смикнуло мене за серце.

— Ти впевнений, що вона покинула замок? А як же запрошення на бал?

— Дасі планує наперед, вона, напевно, написала його заздалегідь. Запрошення міг надіслати поштою будь-хто, — срібло зблиснуло в кутиках очей Томаса, але він швидко змахнув рідину. — Я не проводжав її в кареті. Вона вислизнула з Іліаною. Не хотів заважати, думав, що вони хотіли побути трохи більше часу наодинці.

Тіло, викрадене з моргу вежі, — чи належало воно Дасіані? Я насилу дихала: Томас уже втратив матір, тож утрата рідної сестри була близька до смертельної рани. Змусила мозок ворушитися, з’єднати всі точки та зачіпки. Що ми знали про останні дні чи години Дасіани в замку? І тут мене осяяло.

— Я точно знаю, куди нам треба йти, — я схопила його за руку, але потім зупинилася. Навіть за стінами замку неправильність мого вчинку не залишилася б не поміченою. Наче мої страхи накликали його, повз пройшов бібліотекар зі стосом книжок у руках. — Ходімо, — сказала я. — У мене є ідея.

Ми вийшли з бібліотеки і оглянули широкі коридори. Ні покоївок, ні слуг, ні охоронців. Служниць ми могли одразу не помітити — вони могли ховатися за гобеленами в імпровізованому коридорі. Я жестом поманила Томаса в потаємний коридор, і ми рушили швидко і сторожко, зосереджені на будь-яких рухах чи звуках.

Повітря було особливо холодне — каміни в коридорах догоріли, а смолоскипів і не запалювали. Замок ніби закривався від власних почуттів, занурюючись у крижаний спокій.

Деякі закутки тепер здавалися ще зловіснішими — це були місця, де міг знайти прихисток будь-хто, хто бажав заподіяти шкоду. Я впівока стежила

за будь-яким порухом. Ми прошили повз постамент зі змією, і я здригнулася: хто завгодно міг причаїтися за ним, чекаючи, щоб накинутися

Іліана була досить маленькою, тож могла загубитися серед виставлених артефактів Томас простежив за моїм поглядом, але зберіг рівний вираз обличчя, Я хотіла запитати, чи вперше він опинився в коридорах для слуг, але не ризикнула говорити про це вголос. Поки ще ні

І раптом кілька пар чобіт затупотіло по килимах у головному коридорі. Ми завмерли, притиснувшись спинами до одного з великих гобеленів. Я не наважувалася глянути, від якої сцени тортур ми сховалися. Судячи з важкого поступу, здогадувалася, що охоронців було щонайменше четверо. Вони не розмовляли. Єдиними звуками, що свідчили про їх присутність, був ритмічний тупіт кроків.

Я ледве дихала, поки стукіт їхніх чобіт не стих Навіть тоді ми з Томасом залишалися нерухомими ще кілька ударів серця. Я відліпилася від стіни і подивилася в обидва боки: скоро ми вийдемо з таємного коридору.

На щастя, нам вдалося пробратися до покоїв Анастасії непоміченими. Здавалося, всі дослухалися до попередження ректора й зачинилися у своїх кімнатах,

Я притулилася вухом до дверей, якусь мить прислухалася, перш ніж відчинити їх. Вогонь не був запалений, але крізь відкриті штори пробивалося сонячне світло. Все було так, як я запам'ятала, коли Анастасія була тут востаннє.

— Чому ми в цих покоях, Водсворт?

Я оглянула кімнату. На книзі, яку Анастасія взяла з будинку зниклої жінки, здавалося, був зображений один із символів Ордену. І якби це було так, можливо...

— Дивись.

Я перетнула кімнату і взяла книгу зі столу. Назва румунською: Poezii Despre Moarte — «Вірші смерті». Тоді я тільки й думала про зниклу дівчину, яка загубилася і замерзла в лісі, тож навіть на гадку не спало прочитати її назву.

— Коли ми з Анастасією увійшли в той будинок, вона сказала, що між цією книгою і Орденом є зв'язок, — я підняла книгу, щоб він побачив. На обкладинці був випалений хрест, кожна сторона якого палала вогнем. — Спочатку я подумала, що вона помилилася, адже не було жодної логічної причини для того, щоб зникла жінка з села була пов'язана з лицарським орденом, що складається з дворян. Очевидно, це була помилка з мого боку.

— Всі припускаються помилок, Водсворт. Цього не варто соромитися. Справді важливо те, як ти їх виправляєш, — Томас швидко перегорнув книгу. — Хм. Я думаю...

— Що вам час іти до власних покоїв. У нас немає жодних підстав перебувати в цих кімнатах, — ми з Томасом напружилися від цього вторгнення і грубого голосу. Данешті стояв у дверному отворі, майже повністю перекриваючи його. Складалося враження, що цей замок повний людей, здатних пересуватися без жодного звуку. — До ранку вся діяльність у замку скасована. Наказ Молдавану. Ректор вирішив провести заняття завтра, але за однієї умови: всіх супроводжуватимуть на лекції, а потім так само до ваших покоїв.

Томас швидко сховав Poezii Despre Moarte І підняв руки вгору.

— Дуже добре Після вас.

Я не наважилася шукати тепер уже заховану книгу — не хотіла, щоб Данешті вихопив її у нас. особливо якщо це виявиться саме той фоліант, на який він полював. Відвівши Томаса до його кімнати, охоронець спостерігав, як я заходжу до своїх покоїв, а потім зачинив за мною двері. Дзенькнули ключі, й перш ніж я зрозуміла, що відбувається, опинилася замкненою у своїх покоях у вежі. Одразу кинулася до купальні й перевірила двері до потаємних сходів Але й ці двері були замкнеш з того боку.

Тієї ночі я погано спала, металася, наче звір, який планує втечу. У клітці, поки хтось не випустить мене на волю.

Розпилювач карболової пари, Париж, Франція. 1871-1887 рр.

РОЗДІЛ 31

ІНТРИГА РОЗТИНУ

ОПЕРАЦІЙНА ПЕРСІ

AMFITEATRUL DE CHIRURGIE AL LUI PERCY

ЗАМОК БРAH

15 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

Принц Ніколай здавався блідішим за труп, на якому Персі робив надріз, коли подав професорові зубчастий пінцет і закашлявся, відвернувшись від розрізу. Це була дивна поведінка для зазвичай безстрашного принца. Можливо, він занедужав на грип.

Навряд чи причиною його недуги могло стати невпізнанне тіло з тунелів. Хоча Персі показав тіло під час нашого уроку два дні тому, Молдавану забрав його ще до того, як будь-хто із нас зміг його краще роздивитися, і дозволив розтин лише сьогодні.

Під час попереднього уроку наш ректор був напрочуд тихий і замислений, його думки, здавалося, застрягли десь в іншому місці. Цікаво, чи не тиснула на нього королівська сім’я, щоб він розкрив ці вбивства чи пов’язав їх між собою, інакше втратить посаду і королівського судмедексперта, і ректора академії Можливо також, що його страждання були зовсім не пов’язані з тілом. Його могло хвилю вати справжнє місцеперебування Анастасії, Мав би дійти висновку, що вона вже не в Угорщині. Я не могла уявити, що ще могло викликати у нього таке занепокоєння.

Персі поклав лезо на піднос, залишивши Y-пoдібний розріз незавершеним. Обличчя дівчини було ушкоджене голодними кажанами, тому було вкрите маленьким саваном — вияв доброти до неї або до нас. Хоча я не вірила, ідо Персі ухилився би від того, щоб показати нам жорстокість обраної професії. Смерть не завжди приходить мирно, і ми маємо бути готовими до того, що нона веде свою війну,

— Розпилювач карболової пари, будьте ласкаві.

Персі дочекався, поки Ніколай продезінфікує операційну. Наш професор так само, як і дядько, докладав зусиль, щоб не забруднити сцену, хоча інші вчені все ще стверджували, що під час вивчення трупів у таких заходах помає необхідності. Я ніколи раніше не бачила такого приладу, як розпилювач карболової пари, і не могла дочекатися, щоб розповісти про нього дядькові. Він неодмінно замовив би такий для своєї лабораторії,

Ніколай прицілився, розпилюючи кімнатою дрібний туман. Клапті сірої імли пливли в повітрі, пахнучи різким антисептиком, який лоскотав мені ніс.

— Ми отримали дозвіл від сім'ї на проведення розтину...

Щось у заяві Персі занепокоїло мене, але мої думки знову віднесло до Іліани, поки професор продовжував урок. Я не могла збагнути, яким міг бути fi мотив у будь-якому з убивств, але це не означало, що вона набула до них причетна. Насправді, я більше не вірила, що вона працювала сама. Анастасія не повернулася до академії, коли обіцяла. Цікаво, нона теж якось причетна до цих злочинів? Попри різницю в положенні, вони з [ліаною були подругами. Обидві зникли безвісти з різницею в тиждень. Спочатку я повірила записці Анастасії про

дослідження місця події в сільському будинку, але тепер почала сумніватися.

Мабуть, я підійшла надто близько до розкриття їхніх таємниць, і дівчата втекли. Довіра до тих, хто здасться певнішим, призводить лише до розбитих сердець і спустошення. Монстри можуть мило всміхатися, приховуючи гнилу душу диявола у своїх найтемпіших закутках. Я згадала, як ми всі разом сиділи у моїх кімнатах, і нова ідея проклала собі шлях у моїй голові. Якщо Анастасія та ІлІана працювали разом, то, можливо, кожна їхня зустріч і дія була добре продуманим актом. Вони могли інсценувати свої дії, навмисно спрямовуючи мене на хибний шлях.

— Міс Водсворт, ви сьогодні з нами?

Я повернулася до реальності, обличчя палало. Обвела поглядом операційну. Близнюки Б янкі. Ноа, Андрейй, Ерік - усі зосередили увагу на мені, навіть Томас.

— Вибачте, професоре. Я...

Молдавану широкими кроками увійшов до операційної. Я й гадки немала, що він прокрався до кімнати. Його халат був такого ж кольору, як і сріблясте волосся, і нависав так само суворо, як і погляд, яким він зміряв мене.

— Мені потрібно поговорити з вами наодинці. Негайно.

Андрей хихикнув і сказав щось собі під носа. Ерік також засміявся, коли я проходила повз них. Думки про те, щоб наступити йому на ногу каблуком, було достатньо, аби відколікти мене від реальної дії. Кіан перехопив мій погляд, пропонуючи нерішучу усмішку. Це був справжній вияв підтримки, адже раніше ірландський хлопець заледве визнавав моє існування. Мабуть, Ноа замовив за мене слівце.

Я спустилася сходами, притискаючись до стін операційної, і вийшла в коридор, де на мене чекав ректор, відлічуючи ногами секунди, наче тарганів, яких він винищував.

— Коли ви востаннє розмовляли з покоївкою Іліаною?

Моє серце калатало. Здається, ми з Томасом були не єдиними, хто вважав її поведінку підозрілою.

— Думаю, це було два дні тому, ввечері тринадцятого, сер.

— Ви так думаєте. Чи не є увага до деталей критично важливою для студента-криміналіста? Які ще деталі, здатні зашкодити справі, ви могли пропустити? Я мусив би викреслити вас із курсу просто зараз, щоб заощадити нам обом час і енергію.

Я наїжачилася від укусу в його тоні. Це було різко навіть для нього.

— Я була ввічливою, сер. Востаннє я бачила її тринадцятого. Я в цьому впевнена. Відтоді в мене нова покоївка. Вона повідомила мені, що Іліана працює десь у іншому місці замку, хоча я вже більше не вірю, що це правда. Можливо, вам варто поговорити з нею і дізнатися, що вона може приховувати про місцеперебування Іліани.

Молдавану оглянув мене примруженим поглядом людини, яка вивчає зразок під мікроскопом. Я стиснула губи, більше не довіряючи собі, щоб не зірватися на нього за те, що він так довго не говорив.

— І що саме ви вважаєте правдою про Іліану зараз?

— Я вважаю, що вона знає щось про вбивство містера Вільгельма Алдіа, сер, — я завагалася, перш ніж висловити наступне занепокоєння, бо боялася, що якщо Анастасія повернеться неушкодженою, вона вб'є мене, коли дізнається, що я зрадила її довіру. — Мені... мені також цікаво, чи знає вона, де Анастасія. Анастасія залишила мені записку... благала не казати вам, куди вона пішла, але жодних подробиць не повідомила.

Стиснений кулак Моддавану був єдиною зовнішньою ознакою того, наскільки він розлючений.

— Проте ви не завдали собі клопоту’ повідомити мені про свої підозри. Чи пригадуєте ви щось незвичайне за останні кілька днів? Щось суттєве, що підтверджує ваші заяви?

Було ще двоє людей, яких, упевнена, я бачила, коли вони тягнули труп через ліс. Я вже розповідала йому про це, але він лише насміхався. Я не збиралася давати йому привід для подальших допитів.

— Ні, сер. Просто передчуття.

— Передчуття. Інакше відоме як ненауковий висновок. Нічого дивного, що молода жінка керується емоціями, а не раціональним мисленням.

Я повільно вдихнула, дозволяючи цій дії вгамувати полум’я власного роздратування.

— Я вважаю, що важливо поєднувати науку й інстинкти, сер.

Директор скривив губу від власних гострих різців. Було справді дивовижно, що людина може мати такі звірячі зуби. Я вже було подумала, чи не медична це проблема, з якою йому слід звернутися до лікаря, коли він нарешті клацнув язиком об ці знаряддя проколювання.

— Я вже поговорив з вашою новою покоївкою. Її звільнено від виконання обов’язків. Раджу вам триматися подалі від Іліани, якщо побачите її знову. Можете повертатися до класу, міс Водсворт.

— Чому? Ви вважаєте, що вона мас відношення до зникнення Анастасії? Ви обшукували тунелі? — вираз обличчя ректора викликав справжнісінький жах. Якщо я думала, що його зуби здатні налякати, то це було ніщо порівняно з бездонною ненавистю в його крижаному погляді.

— Якби ви були розумною дівчиною, то трималися би подалі від цих тунелів і будь-яких кімнат, розташованих у них. Дослухайтесь до мого застереження, міс Водсворт, — він зазирнув до операційної, і його погляд зупинився па трупі. Можу за прися ітися, що на обличчі спалахнув смуток, перш ніж він обернувся до мене з очима, сповненими люті. — Якщо не хочете опинитися під лезом Персі наступною.

Із цими словами він розвернувся на п'ятах і пішов геть, шкіряні підошви хляпали по підлозі. Здавалося, змії проповзли у моїх кишках. Якось я повернулася до операційної і опустилася на своє місце. Намагалася робити нотатки, але мій розум був розірваний навпіл.

Мені потрібно було знати, від чого загинула дівчина, що лежала на столі для розтинів, якщо не від укусів кажанів. А ще я мусила розгадати таємницю місцеперебування Іліани та Анастасії. То мас що кілька секунд спостерігав за мною через плече, занепокоєно підтискаючи губи.

Наступні слова Персі пронизали мої думки, що швидко розбігалися.

— Очевидно, що міс Анастасія Надасді померла від отриманих ран.

Всі думки вилетіли з моєї голови, наче вода із тазу для вмивання. Я витріщилася на Персі, відганяючи невіру. Він не міг мати па увазі... Перевела погляд з учителя на труп, що лежав перед ним. Він смикнув єднай з її обличчя. Маленькі шестерні клацали і оберталися, шипіли, коли вона інформація ставала па свої місця Молода жінка, на яку налаєш кажани-вампіри в кімнаті тунелю. — Анастасія?

Здавалося, земля гуркотіла під моїм сидінням Серце спершу немов зайнялося полум'ям, але враз стало крижаним. Я змахнула сльози, не в змозі запобігти тому, щоб кілька з них скотилися по щоках. Мені було байдуже, якщо хтось у класі насміхався з мого прояву почуттів. Невидющим поглядом я втупилася в тіло, намагаючись сфокусувати зображення. Анастасія, Цього не може бути. Я впізнала її світле волосся, але не могла змусити себе вдивитися в обличчя, що вже почало розкладатися.