Повнолітні діти

I

Дарка народилася в другій половині червня. Коли відходять суниці, а починають червоніти ранні вишні. З восьмого року життя мала Дарка кілька коричневих веснянок на дещо заширокому носикові і свої мрії, про які не знав світ.

Інколи вечором, коли сон знемагав Дарку так, що власне ліжко здавалося човником на хвилях, уявляла вона собі листівку з голубком, яку вона повинна одержати в день народження.

Часом замість голубка був віночок — серце з незабудок з золотим написом: «В день ангела».

Не треба додавати, що листівка та мусила мати поштовий значок з печаткою, як водиться, і повинен був принести її сам листоноша в день Дарчиних іменин.

Такі були бажання Дарчиного серця. Але хто мав це відгадати?

В один з своїх днів народження, коли Дарка не вміла вдати, що радіє з подарунків, мама розсердилася на неї і назвала її невдячною дитиною. Дарка не хотіла робити мамі прикрості. До самого вечора вихваляла всі до одного подарунки й скакала, як козеня, нібито з надмірної радості. Та це не дуже-то допомогло: мама відразу розгадала, що її радість нещира.

Вечором підійшла до її ліжка бабуся і почала допитуватися, чи їй часом не болить щось у грудях, чи не темніє часом в очах. А може, ніжки в неї такі, як би пройшла велику дорогу?

Дарка на все відповідала: ні, ні, ні!

Проте вранці, перед сніданком, примусили її випити якийсь гіркий чай. З цього дізналася Дарка, що її вважають за хвору. Щоб не завдавати клопоту мамі й бабусі, вирішила «переболіти» листівку з голубочком. Пізніше щось раз чи два снилося Дарці, ніби прийшла на її адресу здалека, десь аж з Америки, листівка з парком, який чомусь був не зелений, а синій-синій.

Та це був тільки сон, бо Дарка не мала нікого в Америці.

Проте не треба надто нарікати. Одного дня народження (Дарці пішло вже на десятий) сталося щось несподіване. Бабуся подарувала їй двадцять лей[1]. Це ще не все. Дарці сказали, що вона зможе з тими грішми зробити, що сама схоче. Вона ніяк повірити не могла. І мама про це відразу довідалася по її очах. Бо Дарка має очі сірі, як осінній туман, але коли вона тільки починає лукавити, вони стають темні. Такі темні, як спілі сливи, і все розбігаються на боки. Тому в Дарки багато клопоту з очима, які не вміють говорити неправди.

Так було й того разу, коли Дарка не повірила мамі, що може робити з грішми, що сама захоче.

Два дні і дві ночі думала Дарка, що зробити з грішми. Третього дня, хоч як це було неймовірно і смішно, мусила собі сказати, що в цьому вона має більше розуму, ніж бабуся: Дарка вирішила купити собі листівку з голубком.

Навіть не уявляла собі, що в сільській крамниці можна за безцінь дістати таку чудову листівку. Бо треба знати, що, крім голубка з листом, була на листівці ще пара рук, які міцно стискали одна одну.

Дарці аж жаль зробилося плямити адресою листівку. Вона носила її при собі, доки не зломився один ріжок. Тоді вже з меншим болем заадресувала листівку на своє ім'я та побажала собі щастя й успіхів у навчанні. Потім наліпила поштову марку, яка коштувала втроє більше, ніж оплата звичайної листівки. Та це був день народження (хоч і заднім числом!), а з такої нагоди негарно жаліти коштів.

Найлегше було вкинути листівку до поштової скриньки. Дарка вирахувала, що наступного дня вранці листівка має бути знову в неї.

Та ледве дійшла до повороту біля церкви, зробилося їй так страшно від того, що вона наробила, що хотіла звернути вже на пошту і на чому світ просити службовця, щоб повернув їй ту листівку. До того ж листівка могла пропасти десь на пошті — адже Дарка вислала її нерекомендованою.

Але сором перед незнайомим начальником пошти переміг страх, і Дарка відмовилась від свого наміру.

Дома застала Дарка панотця. Мама частувала всіх кавою з солодкою сметанкою і свіжим, ще у вощині, медом. Але по зморшці поміж бровами у мами Дарка догадалася, що вона не захоплена цим візитом.

Мама чомусь думає, що панотець приходить до татка з візитом тільки тоді, коли йому чогось потрібно від татка.

А хоч би й так, то що в цьому поганого?

Коли панотець пішов (він таки й справді приходив до татка порадитися відносно своєї пасіки), мама сказала голосом, який Дарці дуже не сподобався:

— Не бійся, як йому треба, то він дуже ласкавий, але на храм до себе тебе не запросив.

— Та що ти, жінко! Добре, що не просив. Я й так був би не пішов. Куди ж мені, народному вчителеві, пхатися між те панство.

Дарка мусила стати на бік татка. Справді, чого тут ображатися, що не запросили татка, коли він однаково був би не скористався з тих запросин?

Одним словом, візит панотця зробив те, що на Дарку того дня не звертав ніхто уваги. Не помітили навіть, що вона з дому виходила.

У ліжку вже вирішила Дарка, що зустріне завтра вранці листоношу перед ворітьми. Відібрати листівку в нього і заховати так, щоб про неї ніхто ніколи не дізнався. Та хіба це було розумно? Коли ніхто не мав бачити й чути, як листоноша подаватиме їй листівку, то навіщо було посилати її на своє ім'я?

Тієї ночі Дарка переверталася з боку на бік, начебто хто бочку перекочував. Остаточно сказала собі: хай буде, що буде, листоноша мусить принести листівку до хати. Хіба не була адресована до неї?

Але не так сталося. Навіть Дарка у свої дев'ять років знає відтепер, що не все відбувається так, як ми собі цього бажаємо. Навіть коли дуже бажаємо. Листоноша дав листівку татові, тато — мамі, мама — бабусі. Коли вже всі прочитали і добре насміялися, наостанку дали листівку Дарці.

Дарка одна не сміялася. Не наперекір дорослим, але просто не могла сміятися з себе самої. Дарці здавалося, що її роздягли догола і показують пальцем на неї. Було дуже ніяково.

Вони мусили здогадатися, що, власне, не було з чого сміятися (ніхто не повірив би, що бабуся, яка в шість разів старша за неї, сміється там, де не треба!), бо щось прошептали між собою в другій кімнаті і тато хотів навіть вернути Дарці гроші за листівку.

А бабуся, забувши, що за хвилину перед цим ще з листівки сміялася, почала тепер хвалити її.

Тоді щось сталося з Даркою. Забула, що перед нею бабуся (вшестеро старша за неї), забула, що то такий день, коли вона повинна до всіх чемна бути, вихопила листівку з рук бабуні і подерла її на дрібні шматочки.

Це називався день народження.

Мабуть, тільки тому, що то був Дарчин день, не дісталося їй від матері нічого за це нечуване зухвальство. Аж не хотілося вірити: ніхто їй ані слова!

На другий рік, в той самий день, дістала Дарка аж дві листівки. Сам листоноша вручав їх Дарці. Справді! На одній листівці був намальований кошик з квітами, а на другій — голова вродливої дівчинки. Якби не вуста й ніс, то можна було б ту дівчинку прийняти за Дарку. Така схожа була.

Дарка зразу втішилася, як дурна, але пізніше мусила соромитися своєї радості. На листівці з квітами був підпис «Твої батьки», а на тій, з дівчинкою: «Твоя бабуня». З цього Дарка відразу зрозуміла, що то домашні написали. Було прикро, що в хаті не забули ще минулої неприємної пригоди. Цей день народження теж не вдався.

Третього року не прийшла вже картка ні від батьків, ні від бабуні. Дарка полегшено зітхнула: історія з листівкою канула в вічність.

На чотирнадцятому році життя стрінула Дарку нова несподіванка. Дарка носила стрічки у волоссі вже «по-паннянськи», а нова домашня робітниця, яка стала на службу на літо, з веління бабці говорила Дарці на «ви».

Мамця сказала на це:

— Я вважаю, що тобі ще заскоро записуватись у панни, але коли бабця так хоче…

Якось вранці збудилася Дарка досить пізненько: сонце вже закотилося за другу половину вікна. Думка була за тим, щоб відразу встати, але голова ваготіла й не могла розлучитись із подушкою. В устах було якось так, як по добре невиспаній ночі, хоч цієї ночі спалося а спалося…

З подвір'я заторохкотів віз на снопи: мусив вже зо три рази обернути.

Станула по своїй любій звичці в ліжку відразу на ноги (скільки було вже балачки про те, що пружини з ліжечка повилітають!) і відразу присіла задихана з страху: з лівого боку на сорочці червона, ще свіжа кров…

Метнулася до простирадла: ті самі ще свіжі сліди…

Впала на ліжко, скорчивши під груди коліна, і так перечікувала, аж прогуде гураган першого страху. Думки і собі розбіглися всі до одної, поховалися по кутках, не здатні з переляку до ніякого діла.

Тільки в передсінку свідомості змагалися зі собою неясні відомості з певними здогадами…

«Таке», а саме, може, тільки йому подібне, з жінками буває… Але чи вже так завчасу… Чи в пізнішім віці… невідомо. Нема теж певних відомостей про те, чи таке трапляється з всіма жінками, чи тільки з тими, що мають родити дітей… І чи «воно» приходить постійно, напевно з літами, чи тільки як злий знак… випадково…

Але — роздумування на пізніше. Тепер треба чину. Вже. В цій хвилині. Перш за все затерти сліди своєї ганьби. Сорочку можна випрати. Взяти нишком з собою і у ставку випрати. Адже бували вже випадки, що півдому шукало за Дарчиною нічною сорочкою, а вона преспокійно лежала собі, наприклад, у вітальні на фотелі. Зможе й цим разом кудись «задітися». Плями з простирадла найкраще виловити щіточкою для зубів. Знову ж — неясного походження, розпливчасті, вогкі плями на простирадлі можуть кинути й інше підозріння. Нехай. Все інакше краще від «того».

Далі: кров тамується холодними металами і окладами[2] з холодної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це вона зробить.

Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спинилася, але взяли такі сильні болі, що здавалося, сама смерть станула з косою перед очі.

Ціле щастя, що дома було, власне, по сварці без перепросин і ніхто не звертав на неї уваги.

І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідкує.

Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим більше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров — це не жарти.

Соромно і боляче (дійшла до того, що вона, Дарка, мусить в подруги Ориськи «радитись») було говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у гніві.

Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:

— Ти будеш мати дитину.

Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь дитини не мається ні з цього ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська помиляється. Це мусить бути щось іншого.

Та Ориська таки стояла при своїм.

— А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину… Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила… Так… В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла… слово честі…

— Ой Орисько… або я корова? — хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.

— Добре… а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину?.. Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто… Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину… Кажу тобі — вся постіль від крові… аж по хаті було нею чути… Так, як би свиню зарізали…

Ориська таки дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну як дитина? Отак собі — заболіло в животі і вже дитина?

— А від кого мала б я мати дитину? — спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.

Ориська аж очі вирячила. Ага, вона, певно, «забула», що дитина може тільки «від когось» бути! Ну, а що ж тепер? Але Ориська на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути предвісником народин живої людини.

— Дарко, ти так все пискуєш до мами… чи ти думаєш, що бог не міг за кару так зробити, щоб… ти без нікого мала дитину?..

— Іди… Іди… такого ще відколи світ світом не бувало… — борониться самопевно Дарка.

— Не вір, добре, не вір, що бог, як хоче, то може все зробити… — остерігає і загрожує водночас Ориська.

Дарка не відважується заперечити божої могучості й гніву. В її очах вони наростають, укладаються у піраміди: одна вище другої, а та ще вище третьої і так без кінця.

Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетарної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертності душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища перед тайною самого бога в трьох особах.

Справді: той бог все може. Добре і зле. Ще одне, може, вже останнє прохання до приятельки:

— Орисько, я тебе дуже прошу… Не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати… Навіть якби я вмерла… то не кажи нікому чому…

Орисьці стають сльози на очах.

— Що ти говориш, Дарко… Боже, що ти говориш…

Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до цього:

— Що ти мені поможеш?.. Що можеш ти мені помогти?

Не договорює багато, іде собі навіть без «па», самітна, недоступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забігає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?

За ясенами попівства нова хвиля тверезості вдаряє на розгарячкований Дарчин розум: це неможливо, щоб вона мала мати дитину… Таки ні… Хоч, — згадує всі надприродні сили, — це правда, що бог може зробити все, що захоче… Це свята правда…

Ні, ні, сто разів ні… це не буде дитина. Але що саме — вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись…

Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошинка. Аж жаль того власного бідного серця.

Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в'яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять ним те бідне, маленьке, як порошинка, серце…

Вона нагадує собі і те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що замість до гімназії піде на громадську толоку гуси пасти (навмисне не хоче пам'ятати, що мама, вже після того як татко це сказав, приміряла їй сукенку, яка прецінь тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, а тепер ще це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і наслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, западає знову постанова: додому більше не вертатись.

— Адже, — підлабузнюється і визиває бога, — бог може зробити так, щоб того всього в одній хвилині не було… Стою тут на вулиці… без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки бог так схотів, що можу знайтися дома… в ліжку з мамою… І можу бути відразу вже й на музику записана…

Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоб там, в небі, знали, як вона вірить у їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій оцінці і нічого дуже злого їй не станеться, ще раз закріплює свою постанову: додому ніколи вже не вернеться.

Вечір уже закидає свої сіті над землею і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом'яним димом по селу і парою готовлених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м'який відгомін босих ніг по битих стежках.

Людські переклики і черговий гавкіт псів нагадують, що робітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки надобре розпаношується по землі.

Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає: «Мушу відтепер більше, як досі, любити небо й траву… Бо вони будуть моїм домом».

За хатами надбігає з піль теплий вітрець і аж до ніг стелиться, щоб дальше, тільки дальше, йти… І хоч уже давно забулося, коли сонце замкнуло двері за собою, а страху ані сліду. «Новий дім» — небо засвічує всі лампи щодо одної: так ясно, що можна розпізнати, якого кольору придорожні квітки.

Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем… Видно, так уже мусило бути й буде.

Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішують биття серця. Вона ж уже за готарем[3], в чужім селі між чужими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.

Треба буде проситися на ніч. Треба буде видумувати історію про злу мачуху або батька-п'яницю. Треба буде на «службу годитись». Ах, треба буде забути, чим досі булося.

А ніч вже на п'яти ступає. Страх перед чужим селом і людьми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошук нічлігу з романтичної пригоди переходить у прикру конечність.

Хат у селі — як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?

Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата мало що інша від прочих дев'яти: під гонтами і з одною лише освітленою половиною.

Дарка заходить у браму на подвір'я, а звідти просто через відчинені наростіж двері до хати.

Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.

— Що скажеш, дівчино? — питає, як би спішилася в роботі, молодиця.

Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним махом весь порядок слів.

— Чи не могла б я у вас переночувати?.. — питається якось по-дурному, ніби заздалегідь було так умовлено і вона тільки для певності питає ще раз.

— А ти чия? Ніби звідки?.. — втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, газда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.

Дарка не приготована на таке питання на самому вступі. Ще не може рішитися, котрого концепту вхопитись (мачухи чи батька-п'яниці), як молодиця каже до неї:

— Іди собі, небого, звідки-сь прийшла, та й не сновидайся по чужому селі… По тобі видно, що зле тобі не діється… Іди… Іди…

Не дає змоги відповісти, бо відразу повертається спиною до Дарки, а лицем до чавуна з кулешею, як би нікого чужого в хаті й не було.

Все ж таки здається чомусь Дарці, що якби вона попросила газду, сердечно попросила, то він позволив би переночувати десь у кутку. І відразу знає, що хоч би мали вовки на полі роздерти, нікого не прохатиме з цієї хати. Не схиляється, не кулиться по звичаю бездомних, тільки природною ходою іде за поріг. Без добраніч.

— Слухай… гей, дівчино, — гукає за нею голос газди, — ану-ко вернися, маєш букатку хліба.

Дарка має вже на кінчику язика просту відповідь: «Подавіться ним», — але неждано для себе самої відповідає так, як її вдома вчили:

— Дякую… Я не голодна…

А за порогом цього негостинного дому знову ніч і знову гострі дотики страху. Боже, боже… Ані додому в цій порі вертатися, ані ночувати тут серед вулиці… Дарка вишукує всі призабуті слова давніх молитов і засипає ними всіх знайомих святих в небі. Зокрема прохання, щире, як сльоза сироти, до Ісуса:

— Зроби так, щоби хтось прийняв мене на ніч… тільки на цю одну ніч… Завтра, як ти цього захочеш, Ісусе, вернуся навіть додому…

І від цієї молитви вступає віра, така ясна, як ранок, у серце, і Дарка сміло входить на поріг якогось нового, бо тільки наполовину викінченого, дому.

І знову питання:

— А ти чия?

Тепер питається вже якась старенька жінка. Молода жінка, що присипляла дитину, повертається до Дарки і каже до мами чи свекрухи:

— Лишіть, най ночує… Кажу вам… — замикає остерігаюче уста старшій жінці, і та покірно робить їй місце коло себе на постелі. Їй підсувають миску з молоком і кулешею, але Дарка цим разом вже не може лише подякувати. Бере за ложку — і молоко смакує, як ніколи досі.

В хату приходить молодий газда. Щось хоче питатись чи розвідуватись, але молодиця шепотом просить його мовчати, і він ніщо не питає Дарки. Ніби її зовсім нема в хаті. Дарці стелять під намисником.

Молодиця поправляє їй «подушку» — стару кожушину під головою, — а Дарка, перейнята вся вдячністю до своїх незнайомих добродіїв, думає: «Остануся вже в цих добрих людей. Завтра розповім молодиці всю свою біду й залишуся коло дитини…»

Їй здається, що про її постанову знають усі в хаті, і вона не почувається їх довжником… Навпаки, вони повинні оцінити як слід її рішення…

Потім, можна сказати, що таки одразу, як тільки заснула, збудилася від якось раптового світла. Коли відчинила очі, усвідомила собі, що мусила збудитись від того галасу, що зчинився в хаті. І заки могла з'ясувати собі, що, куди й чого ці люди схопилися вночі і бігають з хати надвір, а знадвору до хати, була вже в татка на руках.

— Татусю… — ніби втішилася, ніби здивувалася.

Ще чула, як татко ще раз і ще раз дякував молодиці, що «дала знати», потім знову вчула людську мову, аж як станули в себе на подвір'ю. Мусила заснути по дорозі й збудитися від того, що віз перестав нагло тарахкотіти.

З хати вийшла сплакана, з перекривленим лицем мама і відразу стала докоряти Дарці. Аж тато мусив спам'ятати маму:

— Дай спокій… дитина перетомлена… завтра будете розпитувати.

Тато (Дарка ніяк не могла зрозуміти, що йому сталося, бо він так нагло подобрів до пастушки від гусей) сам заніс Дарку на руках до ліжка. Дарка хотіла чимскоріше чкурнути так, як стояла, під покривало, але мама, що теж нагло зробилася добра, як би хто її медом намастив, конечно захотіла сама розібрати свою доньцю.

В цей спосіб вийшла наяву ганебна Дарчина тайна.

Мама вже навіть не допитувалася багато, чому вона з дому втекла. Кожний тепер розумів причину.

Дарці розклеюються зовсім очі, і вона не може так скоро знову заснути. Мати просить, щоб вона прецінь таки заснула: про все поговорить завтра. Дарка хоче послухати мами, стулює повіки, але таки не спить. Мама це бачить, тому сідає на край ліжечка, гладить легенько Дарку по лиці і починає розказувати…

Страшні, неймовірні речі розказує мама… Що пережила мама, як пішла до Ориськи й довідалася, що Дарка пішла звідти кудись… Як шукали її по всьому селі… Які страшні думки приходили мамі до голови…

Не знати певно, чи мама не захворіє від того всього… Стежечками, стежечками і мама заходить аж до Дарчиного сорому… Дарка завмирає. Можна сказати: перестає існувати. Як ще й мама скаже щось подібне, як Ориська видумала, то хіба більше не жити їй…

Але що це? Мама сміється з її переляку: прецінь це звичайнісінька річ, що ні одної жінки на світі не минає. «А кров?» — хоче знати Дарка. Кров у цьому випадку — природніше явище, як кровотеча з носа. Тільки от що: дівчатка мусять у тому часі вважати на себе… Боже борони перестудитись, мочити ноги в зимній воді, бо… можна захворіти на все життя.

Дарка скліпує очима, як би хотіла відігнати думки від себе: «Що? Що мама говорить про зимну воду і каліцтво на все життя?..»

Напружені весь довгий день нерви не видержують, і Дарка вибухає плачем:

— Чому… боже мій… чому мама не… сказала мені… цього всього два дні… скоріше?…

І на таке просте, природне питання мама не знає, що відповісти.

Коли Дарці сповнилось п'ятнадцять років, вона витримала іспити до п'ятого класу жіночої гімназії в Чернівцях. Усі говорили, що Дарці пощастило на іспитах тому, що тоді саме у викладача румунської мови Мігалаке зробився нарив у горлі і під час вступних іспитів його заступав хтось інший. Дарці, правду сказати, було прикро таке слухати. Вона була добре підготовлена з усіх предметів і не потребувала щасливого випадку, щоб опинитися в п'ятому класі.

З румунської підготовляв її татків товариш, домнул Локуіца, який вважав, що Дарка добре засвоїла цей предмет. Вона вміла читати по-румунському, трохи писати, ну і, певна річ, відповідати на такі питання, як: скільки тобі років, в якому класі учишся, як твоє ім'я тощо.

Дарка любила пана Локуіцу, а тому вірила йому в усьому. Раз він запевнив її і татка, що вона добре підготовлена з румунської мови, значить, зайві будь-які балачки на цю тему! (Пан Локуіца так смішно розмовляє по-українському: замість «люди» він вимовляє тверде «л» — «луди», «лублу»).

Пан Локуіца — румун, але не з тих румунів, що їх бояться і не люблять наші люди. Так сформулювала собі Дарка свої політичні переконання, і цього поки що вистачило для її п'ятнадцяти років.

Разом з довідкою про те, що Дарка є ученицею п'ятого класу, отримала вона (за таткові гроші, зрозуміло) і формену шапку з блискучим дашком. Це незаперечна ознака того, що відтепер Дарка справжня гімназистка. Нічого так не хотілося тепер їй, як пройтися в тій шапочці по селу. Але як надівати на голову вовняну шапку, коли надворі повітря аж густіє від спеки?

Дарка кожного дня ждала зміни погоди. Кожного ранку пробуджувалася з надією, що побачить на небі бодай натяк на дощ чи безсонячний вітер. Але дарма. Небо було чисте, сонце припікало зухвало, повітря було ліниве, і на зміну погоди аж ніяк не показувало.

Хіба не буває так, що за ціле літо не випаде ні одного холодного дня? А якщо й цього року природі забагнеться втяти таку штуку, тоді — що? Тоді ні разу не показатись у селі в гімназійній шапці?

Цього не могло бути! Дарка вирішила піти наперекір природі.

Одного дня, коли мама послала її по синьку до крамниці, Дарка, незалежно від того, що термометр показував двадцять вісім градусів тепла, наділа на голову шапку.

Спершу було все якнайкраще. Першою зустріла Дарку їх сусідка, трохи старша за Дарку Санда. Не розуміючи, що шапка формена, вона запитала, чого це Дарка переодяглася на хлопця. Дарка пояснила Санді її помилку. Тоді Санда зацікавилася шапкою так, що не лише стала обмацувати її на Дарчиній голові, але й захотіла собі приміряти. Дарка пояснила, що носити таку шапку не кожний має право.

У крамниці Дарка мала ще більший успіх. Крамареві так сподобалася її шапка, що він покликав дружину і всіх своїх дітей, щоб ішли дивитися, яка шапка, ци… ци… що за шапка в дочки пана учителя!

І все було б добре, якби, повертаючись додому, не зустріла Дарка сина директора школи Богдана Данилюка, чи, як його всі звуть, Данка.

Батьки Данка всього два роки як поселилися у Веренчанці. Мати в них німкеня, і тому люди в селі стороняться трохи їх. Крім Данка, є ще й дочка Ляля, яка вивчає музику десь у Відні і якої досі ще ніхто не бачив у Веренчанці. Коли Данилюки приїхали до Веренчанки, Данко був у п'ятому класі. За німецькою модою носив ще короткі штанці і (це вже поза всякою модою!) не визнавав дівчат за людей.

Раз його мама мала необережність назвати Дарку його товаришкою, а він, — це болісно згадувати, але воно так дійсно було, — сказав, що його товаришами можуть бути тільки хлопці.

І щоб не було найменшого сумніву, до кого стосуються його слова, додав:

— Для мене той гімназист, що ходить до школи й носить шапку. Пхі, приватне навчання! Я міг би сказати, що я й університет приватно проходжу!

І от тепер Дарці випадала дорога побіля школи, а той нестерпний директорів Данко стояв на воротах школи з якимсь сільським своїм товаришем, ніби очікував на когось.

Піт заливав Дарці повіки, ноги мліли під колінами, а вона йшла, втупивши очі у вибої на дорозі, глуха і сліпа до всього, що діялося навколо.

Коли минала ту злощасну браму, до неї долетіли слова Данка:

— Василю, ти не впрів на голову?

Дурні слова, грубі слова, а все ж таки слова виключно на її адресу. Все ж таки краще, хоч і дурне, слово, але вже не те непомічання, невизнання за людину. Новина була така, що не можна було не поділитися нею із своєю найкращою подругою Ориською, дочкою отця Підгірського (крім Ориськи, в Підгірських є ще Софійка, яка минулого року закінчила ліцей, і Стефко, що перейшов до восьмого класу).

Ориськи нема в хаті. Хто б сидів у таку спеку в хаті! Ориська в саду гойдається в гамаку.

Всі кажуть, що Ориська подібна до циганки. Її мама теж; тільки мама страшна, а Ориська вродлива. Дехто думає, що Ориська на старості літ буде така точно, як її мама тепер, тому що її мама молодою була зовсім подібна до Ориськи.

Дарка скубе по дорозі зелені ще порічки й каже, чи то обурена, чи то рада, що так сталося:

— Той директорів Данко, знаєш, Орисько, вже хотів би з нами примиритись. Не бійся… шукав зачіпки зі мною. Нібито йому смішно, що я наділа шапку в спеку. Він…

Ориська не дає закінчити. Її вузеньке, як лисяча мордочка, личко стає хитре-хитре:

— А… а… а!.. Це він сміявся з тебе! Хіба так шукають злагоди? Зі мною він теж хотів примиритись, але по-інакшому… Ми зустрілись — я тобі не розповідала, ні? — коло церкви, він поздоровкався зі мною чемно…

— Поздоровкався? — глухо спитала Дарка.

— Еге ж, поздоровкався. А чого це ти… ніби… заплакати хочеш?

— Я? Плакати? Смішна ти, Орисько! Я… я просто так… не вірю тобі…

— Не віриш? А як забожуся? Поклянуся мамцею?

— Не треба. Тепер усе ясно. — Сумніви, що з якогось часу каламутили Дарчин душевний спокій, вирішились нарешті.

Так! З неї, Дарки, завжди будуть сміятись такі, як Данко, а Орисьці кланятися чемно, бо Ориська — вродлива. Ориська перш за все не має веснянок. Потім вона має зуби рівненькі, наче по мірці зроблені.

Хочеться впасти на землю і нігтями до крові здирати з носа і лоба ті погані, ненависні веснянки. Якби не боялася, ох, якби тільки не боялася болю, то каменем повибивала б собі ті криві зубища, що, як п'яні, повалились одні на одних.

В руках у Дарки — синька, а дома — мама з білизною.

Тільки Дарка ступила на подвір'я, як з хати вибігла мама, розігріта, червона, як помідор:

— Де ти до цього часу сиділа? Я чекаю тут, як на шпильках… Що з тобою? Ти чуєш, що я до тебе говорю?

Звичайно, Дарка чує, ну і що з того?

— Прошу, — викладає синьку на лавку перед купкою білизни, а сама хоче йти в хату.

Мама заступає Дарці дорогу, бере сильно, так сильно, що аж болить, Дарку за плечі і вже не кричить, а сичить (уф, як це слово не пасує до мами!):

— Я тебе питаю, де ти до цього часу була?

— Ніде не була…

Дарка, певно, сказала це не таким, як завжди, голосом, бо мама звільняє її плече з своїх пальців й говорить з докором, вже без лайки:

— Тобі знову сіла муха на ніс.

Мама говорить не те, що думає. Мама знає, що це не звичайні химери в Дарки, а їй дошкулило щось. Тільки мама не хоче допитуватися, бо не має тепер часу для цього. Ось гора білизни чекає на неї.

Дарка йде до таткової кімнати. Там на день спущені штори на вікнах. Дарка лягає горілиць на отоманку і думає, як би це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай півгодини не думати. Але так не можна. Найдурніші думки лізуть непрошено.

Зашаруділа портьєра. Хтось увійшов до кімнати. Може, мама? Ноги човгають по підлозі. Бабця.

«А все ж таки мамі зробилося жаль мене і послала бабцю сюди… Кохана мама, хіба це її вина, що має негарну дочку?»

Бабця, яка увійшла з світла, навпомацки знаходить отоманку і сідає на краєчку.

— Ти знаєш, Дарцю, сьогодні на обід твоя улюблена страва. Ану вгадай, що таке?

Дарці хочеться плакати: боже, боже, коли нарешті в цьому домі перестануть поводитися з нею, як з дитиною? Пів-Веренчанки вже рознюхало, що в них гриби на обід, а їй кажуть — «вгадай»! (Ні лісів, ні грибів у самій Веренчанці немає).

— Бабцю, у мене болить голова… я, може, засну… — придумує отаке Дарка, щоб відв'язатися від бабці.

— Не дивота, дитинко, не дивота… Така спека, а ти нарядилася у вовняну шапку… Чекай, я тобі зараз дам…

Бабця готова вже бігти по свої ліки від головного болю. Дарка бере її за руку (рука у бабці маленька, постягувана зморшками), а потім за обидві:

— Бабцю…

Бабця нахилилася над нею. Щось тепле, лоскотливе клубочиться в горлі. Дарка нагинає голову бабці собі до вуха і відпускає бабцину шию.

— Бабцю, в мене вже перестає голова боліти… Прошу нічого мені не робити… не треба. Тільки хай мамця прийде сюди…

Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не наполягає, щоб Дарка розкрила секрет, а покірно виходить з кімнати.

І від цього образу бабці, яка виходить навшпиньках (перед нею щойно зачинено хвірточку до серця), зразу стає гаряче в усьому тілі, а потім мокро в очах. Отакою застає мама Дарку. Це вже не та мама, що півгодини тому вибігла з кухні. Це добрий ангел, який з'явився тільки для того, щоб допомагати й рятувати.

— Що тобі, донечко?

Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо від нього хочеться не плакати, а ридати!

Дарка закидає руки за шию мамі, добру хвилину німо дивиться їй в очі, а потім питає, хоч і видно, як важко їй питати про це:

— Мамцю… мамцику… Прошу мені сказати… але прошу правду сказати: я дуже… погана?

Мама крутить головою так, ніби бджола вкусила її десь в саме око. Дарка відразу вірить мамі, що вона не така вже погана.

— Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Таж ти моя люба, гарненька доня! Хто має такі, як моя донечка, розумні, гарні, сірі-сірі оченята? Ну, хто? А хто має такі золоті, такі пишні коси, як моя дівчинка?

«А про веснянки мовчить… мовчить», — щипає щось Дарку за серце.

— А все-таки Ориська не має веснянок…

Мама цілує Дарку в лоб і ніс — в ті місця, де найбільше скупчилося веснянок.

— Дурненька моя панна! Весняночки на носі означають… здоров'я! Правда, правда! Ориська анемічна, й тому вона не має веснянок… Хіба ти не знаєш, що вона цілу зиму пила риб'ячий жир? Дурненька моя дівчинка, дурненька…

Тепер Дарка і собі сміється, і цей сміх звучить, як пісенька щастя. Потім якось непомітно Дарка опиняється в маминих обіймах. Лежать, притулившись одна до одної так близько, що Дарка чує, як б'ється живчик на маминій шиї. Щасливі своєю любов'ю, вони не відриваються одна від одної.

На другий день Ориська проговорилася, що, коли директорів син здоровкався з нею, вона була не одна. Була вона, як виявилося, тільки додатком до Софійки, з якою ходила купатися.

Отака-то Ориська!

До Веренчанки приїхала з Відня директорова дочка Ляля. Дарка вийшла до чернівецького поїзда по газети таткові і тоді вперше побачила Лялю. Дарка з першого погляду розгляділа, що Ляля дуже тонка в поясі і напрочуд зграбна. Лялине лице зразу не сподобалося Дарці. Може, то була вина зачіски, але вся поверхня лиця у Лялі являла собою невеликий трикутник, і на цій обмеженій площі (Ляля носила тоді гривку до самих брів) розмістилась пара великих, довгастих зелених очей, довгий, може, дещо задовгий, породистий ніс. Так що для рота вже не ставало місця. Тому він вийшов малий, з тонкими, хоч чітко окресленими губами.

До такого обличчя треба було звикати, хоч і яке б воно вродливе не було.

Зважаючи на вечірню пору, Ляля була одягнена в плаття-костюм з зеленого сукна і кофточку, пошиту під гусарську куртку. Коли ж додати, що в руках цієї віденської директорової дочки була ще й тростинка, яку вона вертіла в руках, наче справжній гусар, то зрозуміло, що поява її на тихому веренчанському вокзалі викликала сенсацію.

Лялю анітрохи не бентежило те, що всі з цікавістю розглядали її. Навпаки, це, здавалося, ще більше підносило її настрій. Поки надійшов поїзд з Чернівців, Ляля не тільки встигла познайомитися з усією інтелігентною молоддю села (тут увійшло в традицію виходити до вечірнього поїзда не заради нього, а заради взаємних зустрічей), але й безапеляційно об'явила себе її ватажком. Тоді-то вона й познайомила офіційно Дарку з своїм братом Данком, з безробітним молодим учителем гімназії Дмитром Уляничем, старшим студентом юристом Петром Костиком і студентом першого курсу філософії Ярославом Празьким.

Зрозуміло, що всіх їх знала Дарка так само добре, як і вони її. Тільки до цієї хвилини вони, братія, — придумав таке слово Улянич, — ні Дарки, ні Ориськи не визнавали гідними свого товариства. Просто вважали їх ще за нещасних малюків. Тоді коли Улянич (сіре, безкольорове обличчя з парою глибоко посаджених меланхолійних очей), який іноді бував у Підгірських, ставився якось більше по-батьківському до Ориськи й Дарки, то Костик відносно них вів себе нетактовно.

Він уперто називав їх «дітками», в нього вистачало нахабства спитати іноді і при сторонніх людях: «Чи живі-здорові ляльки?», домагався по-дурному, щоб його величали «вуйком» і таке інше.

Дарка з Ориською мстили йому тим, що позаочі критикували його нещадно. Критикували в ньому все: і його розгойдану ходу, і його довгі, як у бузька, ноги, і його широкі, як лопати, долоні, і його «кінське» з велетенськими зубами лице, і його манеру тримати себе — одним словом, усе, що тільки кидалося їм в очі.

До Празького вони не мали симпатії тільки тому, що він близько дружив з Костиком. Можливо, коли б він знав, якою смішною здається його опецькувата, квадратна фігура на фоні того довготелесого Костика, то він з-за самолюбства не показувався б разом з ним. Але Празькому не було кому про це сказати. Звідсіль і пішло, що він з Костиком стали нерозлучними. До того ж лице в Празького було всіяне прищами, хоч сам він з усієї братії щодо Дарки й Ориськи вів себе найкультурніше. Мало того, що говорив їм «ви», але й на вулиці здоровкався з ними, як з дорослими. Взагалі, якби не прищі у Празького й та дружба з Костиком, то його навіть можна було б назвати приємним.

Того ж вечора домовилася братія (всіма командувала Ляля), що на другий день після обіду зійдуться всі в садку на приходстві. Прощаючись з Даркою, Ляля ще раз підкреслено нагадала їй:

— Не забудьте… й не спізняйтеся…

І так Дарка з Лялиної легкої руки увійшла в світ, де кінчалося дитинство.

— Дарко, до тебе гості, — голос мами несе з собою засторогу (може, розпатлана, може, заїжена овочами панна гімназистка), і радість, врешті, і міх відповідальності за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.

Дарка як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застигла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, сукенка, очі, усмішка.

— О, я вас злякала, — каже ясна панна й простягає до Дарки руку.

— Зовсім ні, анітрохи. — Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни. «Ляля! Ляля, Данкова сестра з Відня…» — защебетала думка Дарки. — Вітаємо, вітаємо… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…

І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться десять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, Дарок, що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі — Данковій сестрі з Відня.

Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістається, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:

— Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… ви, може, думаєте, що й живу у свого вуйка? Вакаціями мусимо з концертами по курортах їздити… Але я сказала собі: цих вже ні… Ні й ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інколи мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю, люблю я музику чи ні… Я приїхала та й кажу до Данка: «Ну, покажи мені тих панночок, що про них писав мені…» А він, фрац айнер[4], каже, що він вас усіх тільки здалека знає… Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село — це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмисне мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила… Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі будемо знатися, вже, певно, усі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?

Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає назад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна якісь плани робити? Загалом, що Ляля розуміє під планами?

Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка винна їй відповідь.

— Воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандалії, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізнати… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх на завтра до нас: татко казав, що дуже радо відступить нам клас, той, від дороги, на наші сходини. Вам не подобається щось вроді вакаційного клубу? А там вже врадимо: в які околиці прогулки… ну, так, і на скільки днів… Потім мусимо дати хоч один концерт. Ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вистава?.. Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється, обов'язково! А щонеділі — спортові змагання! Ви знаєте, я маю друге місце в плаванні…

Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і сміливих думок. Дарка думає: «Як це сталося, що Ляля в одній годині перемінила їх спокійне, аж нудне, село на Відень?»

Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі, крім тих, що вона з ними вже знайома. Гм. Хто є? Хто є? Багато є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею були «ми». Ми — ще малі, ми — зелені, ми (як щирість, то щирість, нема чого ховати) — смаркаті, так, навіть смаркаті, ми — з ляльками, ми — з заздрими очима на все те, що творять «вони». Так думають про нас — вони.

Хто «вони»? Прошу дуже: сестра Орисина, Софійка, і брат Стефко, Дмитро Улянич, Петро Костик, Празький… А твій брат, гарна Лялю, і його товариші, той мрук, вже не «ми» ані ще не «вони»…

— А панна Софійка то вже якась старша? — питає Данкова сестра.

Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння:

— Т-так… я не знаю… вже по матурі…[5]

— Знаменито! — тішиться Ляля. — Це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інституті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п'ять літ… бр-р!

Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі.

— А ті панове, що ви вичислили, хто це?

— О, це вже студенти… Один ще, Стефко, ходить до гімназії, але вже восьмак, — Дарка наче б почванитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, нерівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має.

Дарка бачить, що для панни з Відня не робить різниці обставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дивами! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює:

— Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить?

Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця ясна панна, ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між «нами» й «ними»!

Навіть півгодини не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста.

Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт зносить запах Лялиної шиї чи волосся.

«Вона пахне, як квітки по дощі, — не думає, а молиться Дарка, — бо вона сама як квітка. Ти… ти гарніша навіть від Ориськи…» — запобігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше розказує про своє життя у Відні. Дарка, щаслива й горда, дріботить в її тіні.

Ось вже й ясени при брамі приходства. На подвір'ї нема нікого. Як би хто замів. Сміх людям сказати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саду, як би хто сто громами по небу покотив… Той Петро Костик якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього.

— Вони всі в саду… ходім туди, — каже Лялі, але подивитись їй в вічі справді соромиться.

— Де? Де? Де той сад? — питає Ляля і, не чекаючи Дарчиної відповіді, лишає Дарку саму на стежці й біжить за сміхом Костика.

І знову сміх Костика, а з ним хорове, безстримне, навіжене: «А…а…а…а…!!!» Знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дарка бігти за нею, як цуценя, не буде — будь вона собі й з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розглядають, пояснюють, трохи її на шматочки не розщипають. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?

— Добрий день! — каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почути.

Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побожеволіли, затроєні з'явою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?

Коли приходить черга на чиїсь ясні, як би з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:

— Добрий день.

Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… «Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо відси сама не вийду». Очі самі, хоч Дарка не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне лице (Дарка готова в цій хвилині з вдячності цілувати це «кінське» лице), простягає до неї руку й каже:

— Ов, і доньця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?

Підлість, підлість… І ще раз підлість… Цей самий Костик ще торік, як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй «ви», а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?

Софійці теж як би розум притемнило. Нагадує собі, що Дарка тут, і каже, ніби змовилася з тим Костиком:

— Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона на веранді… лагодить сукенки на весілля своїй ляльці… Іди поможи їй…

Костик розреготався на Софійчину раду, як би сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часом вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде…

«Боже, боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…»

Вона робить крок і… не падає. Тоді обертається плечима скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.

Недалеко брами причувається, як би хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мізку: не дай боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той хтось уже ось-ось коло неї… Ще трохи — й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…

— Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…

Голос цей зціловує біль і… відбирає всю силу.

— Паскудна свиня, — потверджує ще раз Данко. Потім: — Подивіться на мене…

Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Йойни.

— Подивіться на мене… — просить він дальше, — подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…

Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:

— А з тим Костиком то я поговорю… Я йому покажу, як…

Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його:

— Ні-ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу…

Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:

— Добре, нічого йому не скажу тільки тому, що ви просите… тільки тому…

Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба? Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, як би віддавна так жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):

— До побачення.

— До побачення…

Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його запитання:

— Ви виходите до вечірнього поїзда?

— Часом виходжу, — сказала Дарка правду.

— Бо я щовечора на двірці…[6] до вечірнього…

Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться кожне в свій бік.

Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку.

Одного дня пополудні (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.

Та влетіла в хату, як джміль, обгуділа по всіх кімнатах і закружляла біля Дарки.

«Вона ще вжалить мене», — чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.

— Я за вами, Дарко… Скоро, скоро вбиратись… Ідемо на пробу… Ну… вже! Ви знаєте, ми ще ані разу не були в комплекті. Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…

— Ждуть? — спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятись тільки дорослі. — Ждуть?.. Чому саме сьогодні мене ждуть?..

Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре штучно засміятись. Сміялась так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.

— Ви ображені? — спитала Ляля.

І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон запитання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого чорта Костика.

— Я не ображена, — відповіла зовсім тихо, — але… на пробу не піду.

Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі:

— Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви погодитесь… Ну, казав, щоб я тільки звернулась по вас, а ви напевно прийдете… Ви так казали йому?

«Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе», — остерегла думка.

Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальшивої невинності. Перша пішла на перемир'я Ляля.

— Ходіть, Дарухо… — вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати уразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химерне серце дав бог першим людям, а вони передали його нам у спадщину.

— Ось вам Дарка, і зачинаймо пробу, — відчинила широко двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув:

— Гостям раді!

Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка відсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки.

— Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо повною парою… Тільки наші молоді панночки дуже похопні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завернув на пробі… Згода?

Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має серце на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак.

І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це?

Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повинно при людях бути.

Ориська притулилась до Дарчиної шиї.

— Тепер уже знову все добре, — шепнула.

Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, перескочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки.

— Як маємося?

Простяг до неї свою, на метр, довгу руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась йому перед самісіньким носом і станула, як стовп. Можна було її на шматочки посікти — була б не обернулася. Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик:

— С-с-мар-рката…

Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захихотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І як би шнурком усіх потягнув за собою. Дарка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї?

— Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. — затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данкова сестра фальшива.

— Прошу, проба! Панно Софійко, на сцену, — щойно Уляничеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з сього ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаштунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає головою на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь обличчі думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як вона зробила, це зовсім погано, чи тільки не-виховано, чи попросту лише смішно?.. Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи гнати, чи сміятися з неї?

Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену.

«Слава богу, — зітхає в душі Дарка. — Прецінь ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть».

— Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте «Ой у полі при дорозі». Знаєте цю пісню?

— Ні, — каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має, таки анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала настільки відваги, напевно була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже пізно, бо Улянич звертається до Данка:

— Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті почати ту пробу…

Дарці стає гаряче, як би нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї.

«Тепер… ще тепер признатись…» — підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитися з місця.

Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою.

«Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…» — трохи не б'є себе кулаками по голові Дарка.

Данко настроює скрипку.

— Прошу, — і, як на глум, подає їй тон, як би це могло врятувати її чи привернути їй слух. — Прошу, панно Дарко, — і потягує смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю. — Прошу! — нагадує втретє, вже злий, і починає ногою такт вибивати. Дарці відобрало вже не тільки слів, але й людську мову. Забула, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що навпереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила:

— Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…

Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одному можна виявити навіть цей сором.

— Я вам переспіваю насамперед без скрипки… Добре?

— Не треба, — може тільки вимовити Дарка.

— Чому «не треба»? Буде вам легше потім за скрипкою співати… — каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціально для неї зробити. — Ну, добре? — питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам'я. — Добре, Дарко?

Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіками, і дві сльози викочуються поза їх береги. Данко ніяковіє:

— Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…

Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:

— Я не маю слуху… Ніколи не співаю… Чого хочете від мене?

Ледве докінчила, як уже мусила пожалкувати своєї щирості. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригасли всі світла. Лице його, що ще перед хвилею можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.

— Не маєте слуху? — спитав по часі, хоч уже знав, що так є. — Не маєте слуху… — відповів сам собі. Потім додав іще: — Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці…

До класу, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий:

— Хто казав мені перегравати за панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..

Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув:

— Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу… — Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще: — Хотів я вас на артистку вивести… але як не маєте слуху, то нічого з того не вийде…

Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Станула собі у сам куток між вікном і шафою. Чула, що Данко намовляв Ориську:

— Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам витиснути з себе всю силу голосу… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?..

Орися маніжилася щось потихо, а Дарка думала: «Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…»

Данко доніс голосно на весь зал, що він далі гратиме з Ориською, Улянич пристав, і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:

— Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… Я йду у ваш кут, підемо разом…

І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як притупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусила бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим вухом Орисьці.

— Власні композиції, — моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одне око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної гримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля стала з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусив попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахвою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ще ждала на Улянича, Ориська відізвалася:

— Йдемо до нас робити пробу при фортепіано… Як маєш охоту, ходи з нами… — Вона навіть пристанула на хвилиночку.

— Панна Дарка не любить музики, — буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою.

Дарці аж уста затремтіли. «Чого він мститься так на мені? Хіба… хіба це моя вина, що бог не дав мені слуху?» — думала, недалека від плачу.

Нарешті й Улянич з'явився з ключами від класу в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:

— З тих двоє шкрабів виростуть колись українські музичні слави… Шкода тільки, що позадурюються в собі й муза піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…

Дарка не відзивалася. Хтось там на небі забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною. Ніхто не бачив їх ані не догадувався.

За якийсь час знову озвався Улянич:

— А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим'яти… Але то порядно! Що ви собі дозволяєте? Костик може бути який собі хоче… але він старший за вас… Запам'ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!

Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати було, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич поклав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:

— Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав двадцять дев'ять років?

Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:

— Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…

Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала в теміні руку і зникла за хвірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію «Ой у полі при дорозі».

Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою.

Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення[7] там, у саду Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без спущених очей приставати з ними. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна. Та все пішло нанівець, і Дарка почувала себе ще більше самітною, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася думати. Як би воно там не було, пережилося з ними прегарні години, був час звикнути, і тепер мусило боліти серце над їх недолею.

Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще один клас? Нишком ушила ляльці нову сукенку (хоч навіть порівняти її не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і — щоб не було багато балачки в хаті на ту тему прикрила серветкою, як мерця.

Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очима, невірна й хитра, але жива істота і близька сусіда.

Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марциного городу, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці в гості, але не хотіла вганяти тамту в гордість, що школярка її товариства шукає. Прецінь Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.

Марця показала якось свою розкудовчену, перетикану пір'ям голову з-за плоту і спитала одразу:

— Дарко, а яке ім'я дадуть, як буде хлопець?

Дарка розсміялася:

— Ото дурна!

— Ти сама дурна, — відрубала з місця Марця, — дурна Дарка не знає, що її мама має дитину мати… Іди помацай свою маму за черево, то будеш знати… хто дурний…

Свиснула, як вуличник, і побігла собі.

Так припадково довідалася Дарка про те, що відібрало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала — загадка без розв'язки. Але під порогом свідомості товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недоскази служби й сусідок, статечних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері.

А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй мамусі, яку, не боялася гріха, порівнювала до матінки божої. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама…

Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена проста мужичка й не має доньки, що вже до п'ятого гімназійного буде ходити…

На тата теж не могла дивитись. Погорджувала ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Аж вірити не хотілося, що це той самий золотий татусь. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегороду між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі і вона за звичаєм сільських дітей зверталася під час науки до тата «прошу пана».

Не раз думала тайком: «А прецінь це нічий, тільки мій татусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…»

Не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одне з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови. Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і паном вчителем, що питав її в школі таблички множення.

Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх дитинячих, наївних почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася навіть тоді, коли здала до п'ятого гімназійного.

Тепер мусила дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким не гідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.

Вночі не могла тепер спати. Відгомін батькових кроків по підлозі, як і цілковита тиша за стіною однаково доводили Дарку до незрозумілого, темного розпачу.

Рано вставала роздражнена, як би в постійнім підгарячковім стані. Ходила й робила тепер все, як навпомацки. Старалася умовити себе, що це все — тільки злобна видумка Марці, але і годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б догадалася всього.

Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. «Що за фальш — так усміхатись», — думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджувати в спальні, примкнувши двері за собою. «А все ж таки соромиться», — пояснювала собі по-своєму Дарка й була в душі рада за маминого упокорення.

Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимось під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічого. Покрутилася по кімнаті і вибігла, як би нічого.

По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралась до спальні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремне перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула і аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, начеб це жива дитина, а не її сорочинка, підняла одну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не на дитину. Поквапно зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ганок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсіньке… таке малюсіньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок; разом нараджувалися, добирали мережива, крої… І стільки було радості, стільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше — братчика чи сестричку? І на таке просте запитання не могла дати сама собі відповіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти.

Уявляла, що як це буде хлопчик, то в хату прийде з ним багато кумедності. Адже ж за півтора року пошиють вже йому штанці, надягнуть татів капелюх на сам ніс, а Гафія приспівуватиме:

З дівчинкою нові надії протирали очі: її лялька, ця королева на вигнанні тепер, знову вернулась би до давніх своїх прав. Можна буде весь дім загатити ляльками без найменшої небезпеки для своєї поваги: все це було б ніби для втіхи молодшої сестрички.

Яке те все було б гарне і як весело було б мати молодших братчиків і сестричок! Якби… якби… діти могли приходити на світ без того… сорому для батьків.

Від того, що не спала по ночах, очі покотилися в глиб голови, залишаючи по собі тільки чорні кружева. Може, й на лиці марніше виглядала, бо бабця знову намагалася її якимись полинами годувати.

— Прошу мене лишити… прошу мене лишити… мені нічого не бракує, — боронилася Дарка, хоч часом аж язик підносило, щоб хлюпнути в лице правдою, як помиями: бабці й мамі.

Бабця не хотіла вірити Дарці і все снувала за нею то з молоком, то з зіллям-чаєм, як паламар з кадильницею за панотцем.

— Не говори дурниць, як не розумієш, — гримнула зовсім несподівано бабця на Дарку, як та знову брала за свідка своє здоров'я й відмовлялася від молока.

— Марнієш на очах, я вже говорила таткові сьогодні, що треба буде з тобою до лікаря поїхати…

Дарка спопеліла: священик з-за грат сповідальниці та лікар — це були дві особи, яким навіть на страшному суді треба визнати правду. Краще вже, стократ краще скоритись перед бабцею, як перед зовсім чужим чоловіком. Але як? Як заговорити про цей страшний сором, що впав на їх дім?

— Бабцю… — затялася, — бабцю… я бабці щось хочу сказати… тільки мені так соромно. Так страшенно… — але не докінчила, бо сльози, не дожидаючи дозволу, затопили в горлі дальше признання.

Потім обняла бабцю за шию і з затуленими повіками, червона, аж спітніла, викинула поза хвіртку серця:

— Бабця знає… мамця буде мати дитину… я знаю, як дитина береться… І мені так соромно, що мамця… Мені жити не хочеться… як подумаю… що люди собі про маму подумають…

Може, інакше думала, а інакше сказала, але бабця добре зрозуміла, бо тільки руки заломила. Дарка відразу збагнула, що занапастила себе навіки. Бабця вийшла з кімнати, залишаючи Дарку саму на ліжку без одного доброго чи навіть злого слова. Дарка лежала горілиць на отоманці й ждала на те, що мало зараз надійти. Була приготована, що влетить тут мама, тато, бабця, сусіди, зробиться рух, зачнуть її проклинати, виженуть з хати, з села навіть… Та тепер було Дарці чогось дуже все одно. Лежала, як мерлець, що жде тільки, щоб уже раз зачинили віко труни, бо гробу все одно не оминути йому. Коли клацнула клямка, Дарка зложила скоренько навхрест руки на грудях і помолилася ще: «Ісусе, зроби так, щоб я заснула тепер і більше не збудилася».

— Дарко!.. Дарцю!.. — Це був голос мами.

«Боже, — скавуліло щось у Дарці. — Боже, мама теж плаче…» І тієї миті наче зійшло на неї якесь світло, що огріло й осяяло, розпорошуючи своїм блиском усі сумніви, всі урази, всі жалі й гніви. Наче золоті ворота відчинились перед Даркою і вона враз із мамою ступила по той бік щастя й радості. Такої радості, що аж серце тане від неї.

— Дитино моя… — захлипала мама і взяла Дарку так в обійми, як колись, коли вона ще справді була малою дитиною. — Дитино моя… моя бідна дитино… що за непорозуміння… — цілувала вона й плакала.

Але коли б навіть тепер мама ані словечком не відзивалася, коли б навіть вийшла тепер з хати й більше не вернулася, то й так усе вже прощене й забуте. Бо любов, велика любов прорвала нагло всі греблі в Дарчинім серці й гатила почерез коридори серця, як весняна повінь. Потім лежали притулені одна до одної на мокрій від сліз подушці, а мама говорила:

— А ти знаєш, чому ти народилася? Ану, чи знаєш?.. Ану? Бачиш — не знаєш! То мама тобі скаже: тому, що мамця з татком любилися… любилися і хотіли мати таку, в сам раз таку дівчинку, як ти… А ти тепер, як татко з мамцею хочуть, щоб тобі не було нудно самій, щоб ти мала з ким жити, як ми повмираємо… тепер, як хочемо тобі подарувати маленького хлопчика… ти береш і плачеш… Чи не смішно, Дарухо? Дарухо, а ти не хотіла б мати маленького братчика? Такого пузатенького, з кучерявою голівкою, що бігав би за тобою, як та чубатенька курочка, що була в нас, і на кожну річ питався б: «Дя-дя (бо він прецінь не зможе так виразно відразу говорити), а тьо, тьо? А тьо?» Правда, що хотіла б, щоб був у нас такий малий карапузик? Ага, смієшся? Значить, ти хочеш те саме, що мамця і татко? Ага, зловили ми тепер пташка. А тепер подумай, дитинко, ти вже в мами панна з п'ятого гімназійного, подумай, як виглядав би за сто років світ, якби ані одна мама не вродила дитини? Знаєш, що тоді сталося б? Світ вигинув би! Прецінь, як ти виростеш, то теж будеш мати дитинку… а мамця буде кликати її внучкою… а твоя дитина буде теж мати дитинку… І так будемо жити всі навіть тоді, як нас на цвинтарі закопають… Тепер скажи мамці в очі замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну?

Дарка чіпалася обіруч маминої шиї й визнавала щиро, як на сповіді:

— Ні, мамухо, ні… І ніколи… ніколи… вже того в мене не буде…

Тоді ввійшов тато до кімнати й спитав:

— Де мої ластівки діваються?.. — хоч мусив від бабці вже довідатись, що Дарка з мамцею саме тут. Потім, як би відгадав, що так буде найкраще, сів між Дарку й мамцю. Одною рукою обняв мамцину, другою Дарчину шию. Заколихував обидві, пристав, цілував одну, то другу навпереміну і знову колихав.

Це був один з тих вечорів у родині, що так рідко трапляються, як перла в морі: можна інколи ціле життя витратити на розшуки і не мати такого вечора в житті. Мама хотіла конечно щось зробити добре для Дарки. Сміялася, що Дарка мусить скористати ще з тієї нагоди, поки вона ще одиначка в родині. Тому мама пішла за конфітурами з морелів для Дарки. Дарка мала їсти й попивати водою, скільки душа забажає.

Як залишилися самі з татком, татко взяв Дарку на руки, підніс (хоч із Дарки вже тягар собі!) вгору й поцілував в самі уста раз і другий. Тоді прийшло чогось Дарці на думку, що, можливо, татко так само тужив за цим поцілунком, як і вона… Можливо, так само не мав сміливості, а може… може, просто соромився… як мужчина… признатися, що аж так любить свою доню.

І раптом впала перегорода між татком і Даркою, що стільки років ділила одне від одного. Дарка закинула татові руки на шию, притулилася щільно до його лиця й сказала голосно:

— Мій татусь… мій золотий татусь…

Того літа ще одна подія потрясла Дарчине життя до самих його основ. Мама поважно заявила, що вона робить для Дарки вечірку начебто як подарунок в день Дарчиного народження. Правда, той день уже пройшов, проте вечірка все одно піде в рахунок цієї дати.

Буде це справжня вечірка — з накритим столом, з гостями, музикою, танцями та товариськими іграми. Крім молоді, будуть запрошені і поважні гості, такі, як отець Підгірський з панею добродійкою, пан директор Данилюк з дружиною, може, ще дехто. Так що треба буде себе вести дуже чемно, щоб не наробити сорому мамці, таткові і своїм п'ятнадцяти рокам.

Мама подбає про стіл і про поважних гостей, а все інше мусить лягти на Дарчину голову.

І пішло… І пішло… Іноді Дарка мала враження, що якась сила застромила її на крила вітряка й крутить-вертить без пам'яті, часу й міри.

Тут ще й Орися захопилася цією вечіркою, що місця не може собі знайти. По три рази в день прибігає з різними сумнівними питаннями: «Дарко, чи не буде здаватись надто дитячою моя зелененька у складки сукня?»

Дарка каже, що ні, сукню обов'язково треба надіти, бо вона дуже личить Орисьці. Через якийсь час Ориська знову прибігає: Софійка щойно купила собі коробку пудри. Чи не вкрасти їм трошки собі на вечірку?

Ні, каже Дарка, вона не буде пудритися, бо вона провалилася б крізь землю, якби, боронь боже, дізналися, що вона набілена. Звичайно, Ориська має вільну волю, хай робить, як вважає, тільки Дарка не спільник їй у цьому ділі.

Пішла Ориська. Приходить Ляля і добровільно записується в Дарчині помічниці. Це лише пусте слово, бо в дійсності всім командує Ляля.

Перш за все спальню пристосували під вітальню модного типу: якнайбільше простору, якнайменше всякого непотрібного дрантя!

І тому фотелі з трьома ногами — геть! Фуксії (бабцина гордість, між іншим!) з діда-прадіда — геть! Столик ще з бабциного приданого — геть! Розкладану отоманку з поламаними пружинами — геть! Фігуру цигана і циганки — пам'ятку бабциного брата геть!

Бідна бабця тільки постогнує по кутках: такий заколот, ай-яй-яй! Такий заколот!

Коли нарешті все було на своєму місці і Дарка як господиня готова вже була приймати гостей, вона набралася відваги уважно й самокритично придивитись до себе в дзеркало.

Правда, сукенка ще дитячого покрою (висока, під груди, талія), зате зачіска, як у дорослої. Дарка не винна в тому, що їй подобається ця дівчина в дзеркалі з важкими, кольору гречаного меду косами понад чолом, з щасливими очима, з здоровими, прерум'яними щічками.

Хай веснянок на носі більше, ніж їх справді для здоров'я потрібно, хай усмішка відкриває горбаті зуби, але ж бо ці очі і рум'янці на щічках заслоняють, пом'якшують все-все, навіть два кривих зуби спереду.

Першими з гостей прийшли панство Підгірські. Дарка не насмілилася запитати, де молодша вітка цього роду, пам'ятаючи мамині слова, щоб не осоромити ні своїх батьків, ні свої п'ятнадцять років. Отець Підгірський з своєю золотою бородою, ясними очима, в новій шовковій рясі виглядав дуже молодо.

Дарку трохи вкололи надто галасливі, надто масні похвали пані Підгірської: «Яке тут все елегантне, із смаком!» — ніби коли Дарчин татко не священик, а тільки вчитель, то в них вже й елегантно не може бути.

Слава богу, це були мамині гості. Потім прийшли старі Данилюки.

— Ов! — склала в трубочку свій рот пані Данилюкова. — То Лялі ще нема? Ані Данка? Ані з Підгірських молодих нікого не видно… А де ж пан Костик? Теж немає? Празького немає? А це що таке? Може, якесь непорозуміння? Може, Дарка не запросила їх?

Вже й мама починає непокоїтися:

— На котру ти просила своїх гостей? Вже без п'ятнадцяти вісім… Я не знаю, як з вечерею бути…

На шосту просила. Точно на шосту. Не знає, що сталося, що не прийшли. Не може навіть здогадатись, яка причина могла їх затримати. О, яка трудна, яка відповідальна роль господині!

Дарка бігає з кімнати до кімнати, од вікна до вікна: «Не видно? Не чути? Не йдуть?»

І раптом (хіба з городу зайшли?), як весняна злива, раптова, здорова, жвава, під вікнами — «Многая літа».

Мама вибухає сміхом, повним задоволення, а Дарка від раптового припливу радості кліпає очима й посміхається не зовсім розумно.

Коли повітря стрясає «Добрий вечір, дівчино», Дарка не витримує, вибігає надвір і падає просто на квіти, що їх поставив Костик. Це для неї. З нагоди її запізнілих іменин.

Знадвору майже на руках вносять вони Дарку в хату. На порозі ще одно «Многая літа». Тепер пристають до хору й старші з своїми надщербленими голосами.

Мама заметушилася, гійкає на Гафійку, щоб скоріше поверталася. Гей, позапалювати всюди світло, понакидати райдужні абажури на лампи. Хай буде ясно! Хай буде барвисто!

У кухні почав уже подзенькувати посуд.

— Музики… Чому нема музики? Де музики?! — гукає Ляля.

— Шановні гості!.. Шановні гості!.. — встряє мама з своєю вечерею, але її заглушає переклик настроюваних інструментів.

Зрозуміло, що мама, на своє велике незадоволення, мусила відкласти вечерю.

Скрипки зразу торгуються поміж собою. Час від часу бренькає гітара, ніби покрикує на них. Та ось якийсь час здається, що поміж ними запанувала згода, а потім знову розпочинається сварка. Щораз голосніша. Нарешті погодилися. Смички наче насторожились на одній висоті в напруженому чеканні сигналу: раз, два, три і:

зірвалися своїми голосами скрипки дрібно, аж лоскотно.

Це голос Костика. Його вирвала музика з-під стіни, кинула на середину вітальні й викручує його на всі боки: голову, руки й ноги…

виробляє Костик язиком і прислухається, ніби хтось йому на вухо нашіптує. Вловив! Почув! Згадав! Закидає голову: ага, вже знає!

наслідує мову сільських парубків.

Дарка зіщулюється, ховаючись за плечі Софійки: невже ж він не пощадить її бодай у день її свята? Як же може вона йти перша й одна в такому широкому, такому видному колі, коли вона не вміє, таки зовсім не вміє танцювати?

Це ж можна згоріти від сорому!

Костик стає перед Даркою — розгуляний, червоний, небезпечний.

— Дарочко, до першої коломийки… прошу дуже… Каже «прошу», але видно по ньому, що якщо Дарка не послухає його, то він схопить за руку і силою потягне на середину.

— Я? Перша? Ой… ні… ні… ні… — просить в нього, мало не плаче Дарка. — Я… не вмію танцювати…

— Вона тільки так каже, що не вміє, — під'юджує збоку Ориська.

Костик ніби тільки чекав на це слово. Схопив Дарку за руку, обкрутив навколо себе, кинув музиці: «Грай» — і пустив її вперед, ніби іграшку.

Далі Дарка не зовсім добре пам'ятає, що з нею діялося. Знає тільки, що пустилася вперед з розпростертими руками, немовби ловила когось. Костик справді, задкуючи, втікав від неї, а вона здоганяла його, викидаючи ноги раз вліво, раз вправо, щораз химернішими скоками. Напівпритомна, розпалена, відчайдушна. Збоку хтось душиться сміхом. Ориська і Софійка подають їй якісь незрозумілі знаки руками. Мама продирається на самий край кола, вона теж намагається на мигах звернути на щось Дарчину увагу, щось пояснити, спростувати, та музика вже вхопила Дарку у свої цупкі обійми й так скоро не випустить. Всі мами, Софійка, Ориська мигають лише перед очима, як телеграфні стовпи від швидкої їзди поїздом. Вона ледве пам'ятає, що вона — Дарка.

Раптом музика вмовкає.

Мама вже тут, коло Дарки:

— Бійся бога, Даруню, як ти танцювала… В коломийці хлопець танцює спереду, а дівчата за ним… Чого ж ти ішла, коли знаєш, що не вмієш…

Мама незадоволена нею. Мало того. Мамі соромно за свою дочку. Мама, напевно, вже й кається в душі, що влаштувала цю вечірку і дозволила Дарці зіграти роль дорослої. Що тут багато говорити: Дарка осмішила себе перед усім товариством.

Усі це розуміють, але всі культурно мовчать. Тільки Ориська, чи то справді здуру, чи свідомо, з злоби, каже голосно, що кожний може почути:

— А ти хіба не бачила, що з тебе всі сміються? Але ти викидала ноги… викидала… Данко змилосердився над тобою і урвав музику… а то б ти ще й досі викручувала ногами… Ха-ха-ха!..

В цьому місці закінчилася Дарчина забава. Все, що відбувалося після цієї злощасної коломийки, вже абсолютно її не цікавило. Дивилась на те все, начебто читала нецікаву книжку, думаючи про своє. Не ображало її й те, що директорів син, незважаючи, що іменинниця вона, Дарка, а не Ориська, весь час упадав не біля хазяйки, а біля гості — Ориськи. Коли Лялі (тут вона проголосила себе першим командуючим!) забаглося вальса, то Данко попросив свого батька, щоб той заступив його біля скрипки. Сам галантно вклонився перед Ориською, і вона попливла з ним у вальсі, як біла лебідка. Хай так! Хай! Він правий. Та хоч знає, де голова, а де хвіст в коломийки.

Байдуже дивиться Дарка, як Данко починає настроювати гітару під Орисьчин голос. Зараз Ориська повинна заспівати. В кімнаті змовкають навіть пани біля карт, на хвилину відриваючись од них, щоб почути, як Ориська співає.

Хай! Така справедливість вже у світі, що Орисьці до вроди її природа додала ще й голос. Хай співає, а ті барани хай слухають її, вирячивши очі, — Дарці однаковісінько.

— Подайте мені тон, — просить Ориська, ніби вона справді аж так добре розуміється на музиці.

Данко вийняв з кишені камертон:

— А… а… а…

Ориська обтерла хустинкою руки, притисла їх до грудей, як справжня співачка, і чистим, глибоким голосом заспівала:

І що з того, що, зі слів мами, Дарка здоровіша, Дарка розумніша, Дарка добріша за Ориську, коли у всіх аж очі горять від захоплення анемічною, недоброго серця, дурненькою Ориською?

А вона співала:

і всі вірили, що вона на самоті дійсно зайнята поважними думками. На Дарку напав такий стан отупіння, що навіть не могла крикнути: «Та це ж обманство! Люди добрі, схаменіться! Папуга й половини, й третини не відчуває того, про що брешуть її голос і очі. Хтось обдурив вас безсоромно, коли сказав, що очі — це дзеркало душі. Не вірте тим очам!»

Але що тут говорити, коли всі втратили голову, починаючи від молодої співачки. Директорів син в телячому захопленні не зводить з неї очей. Хай, хай! Дарка і так знає вже, як їй бути. Як-небудь добуде вже Дарка з ними цю вечірку, а там — на очі нікого не хоче бачити з їхньої братії! А Дарка постарається дотримати слова.

Цілий тиждень після цієї забави Дарка не виходила поза браму рідного дому. І Ориська теж не навідувалася до неї. Переказала тільки Дарці, що вона дуже зайнята, бо ми (тобто братія) готуємося до концерту.

Дарка знає, що вони всі збираються вечорами на вокзалі до чернівецького поїзда. Хай так! Дарка й не думає шукати нагоди до зустрічей з ними. Сьогодні, правда, вийде до поїзда, але лише для того, щоб дістати таткові газету просто з поштового вагона. Вона любить час від часу робити таткові такі несподіванки.

Дарка здалека бачить на пероні червону пляму Лялиної кофточки. Біля неї, як сателіти довкола сонця, всі білі чоловічі сорочки. Данко стоїть дещо віддалік. Він не сам. Коло нього Ориська. Її светр на його руці.

«Яка я дурна… яка я ще страшенно дурна», — бичує себе Дарка і попід вокзальні склади тінню, тінню виходить на залізницю. Сюди ввечері майже ніхто не ходить.

Враз Дарка чує за собою відгомін ще чиїхось кроків. Щораз скорішими, щораз ближчими стають ті кроки. Здається, що той хтось уже так близько, що вистачило б йому простягнути руки, щоб схопити Дарку за коси. Проте вона нітрохи не боїться. Вона й не здивувалася, лише невимовно зраділа, коли знайомий голос вигукнув:

— Доки це я буду за вами гнатися, Дарко? — Данко справді дещо задихався. — Ай, яка ви… Заки ми впізнали вас, ви вже й зникли. Ляля сказала мені піти наздогнати…

«А, так це тому, що Ляля наказала!..»

— Не треба було наздоганяти… Я й так не вернуся.

— А чому?

— Тому що мені нема чого поміж вами шукати… — грубо відповідає Дарка.

Данко не чекав такої відповіді. Він розгубився від такого тону. Він ще не чув, щоб так відповідали людині на її чемне запитання.

— Ви сердитеся на мене, а я знаю за що. А між іншим… я хотів вас бачити. Лялю намовляв, щоб зайшла до вас і витягнула з хати, але їй не стає часу через того Стефка… І завжди ніби ідемо до вас, а тим часом спиняємося у Підгірських. Негарно, правда? Але чому ви самі не показуєтеся?

— Ви там концерт готуєте… Куди мені… Всі ви такі музикальні… — Вона добре знає, що цього не треба говорити. Можуть подумати, що вона маніжиться, як попова дочка, а по-друге, що вона хоче цим сказати? Викликати у Данка співчуття до себе?

Як це погано, боженьку, як погано, що Дарка часто зробить що-небудь, а пізніше уже подумає, що того не слід було робити.

— Ви кого маєте на думці? — питає з гідністю Данко і тим розважливим тоном підкреслює, що він старший за Дарку не тільки роками. — Може, вашу подружку Ориську? І що з того, що в неї справді чудовий голос. Ви думаєте, що голос то вже все? Ви так думаєте?

Смішака! Власне, вона, Дарка, так не думає.

На ставищі знімається мряка. Дерева, хати по той бік струмка — як за синюватою завісою. Чудесно пахне свіжою росою. На небі з'являються перші зорі. Миготливі, холодні, вони вибухають вогнищами то тут, то там на синьому небі.

— Я не люблю слухати Лялі… Вона хотіла б усіма командувати. Але цим разом я радо послухав її і побіг за вами. Добре я зробив?

— Ви старший від мене. Коли кажете, що добре, то мусить бути добре, — викручується Дарка від прямої відповіді:

— Це не має значення, що я старший. Чому ви не хочете зрозуміти, що я маю на думці?

Дарка мовчить. Це для Данка найкращий знак того, що вона дуже добре розуміє, що він має на думці.

— Чому ви не показуєтеся на репетиціях до концерту? Вам не хотілося б виступати у концерті?

Що за запитання! Само собою розуміється, що Дарка дуже хотіла б виступати в концерті, але в її понятті концерт — це тільки вокальні номери, а для цього в неї немає абсолютно ніяких даних.

Дарка мовчить, а Данко чекає на відповідь, повернувши в її бік лице.

Доки ж можна так мовчати?

— Я не маю слуху, — каже нарешті, добре усвідомлюючи, що цим обезцінює себе в його очах.

— Зовсім не маєте слуху? — питає Данко спроквола.

Що на це можна відповісти? Можна тільки похнюпити голову й мовчати.

— Не турбуйтеся, — потішає її Данко тоном досвідченої старшої людини, — серед музикантів мало щасливих. Коли б ви знали, як сумно скінчив своє життя такий геніальний скрипач, як Паганіні… Ваше щастя й без того відшукає вас…

«Щастя? — питають Дарчині вологі від хвилювання очі. — А що таке щастя? Мені добре, коли ти зі мною, сумно, коли тебе нема…»

Данко немов відчув, що Дарка в цю хвилину думає про нього. Загороджує їй стежку, стає напроти неї й зовсім тихо говорить:

— У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — повторює він і кладе свою руку на Дарчині коси, на плечі.

Хтось показався на краю ставища, і Данкова рука сповзла з Дарчиних плечей. Проте вони не ідуть, а стоять, задивившись у воду, в якій відбивається місяць.

— Як тепер… на наших очах… впаде зоря з неба, то це буде знак, що нас з вами чекає велике щастя, — ворожить Данко.

Зірки пригвожджені до неба й не думають про те, що котрійсь з них треба впасти, щоб наділити щастям двох дітей на землі. Коли зорі не падають, то треба їх стягати самому. Данко веде себе так, ніби й справді понад їхніми головами пролетіла зірка щастя.

— Ви ще ніколи не зверталися до мене по імені… Скажіть тепер, дуже прошу, скажіть мені: Данку.

— Данку…

Данкові й цього ще замало. Він чекає, поки чоловік, що появився на ставищі, мине їх, потім бере Дарку за обидві руки й просить:

— Від сьогодні «ти» до кінця життя… добре? Так, Дарко? Тільки про це ніхто не повинен знати… Ти… ти… Дарка, — любується він цим словом.

Дарка починає вірити, що музичність не єдина запорука щастя. Починає вірити (бо дуже хоче, щоб воно так і. було), що щастя має свої секрети. Тільки воно одно знає, чому воно до декого навідується і непрохане, а іншого обминає тридесятими дорогами.

«Ні музичність, ні врода, ні багатство тут нічого не значить», — думає Дарка, ідучи з Данком під руку.

Коло брами він держить Дарчину руку в своїх так довго, що аж стає гаряче.

— Я ще жодної дівчини не поцілував у руку, але тебе… як хочеш… то поцілую… Щоб ти знала, що ти в мене понад усі інші…

Дарці знову доводиться замовчати. Тоді Данко цілує спочатку одну, потім другу руку.

Хтось зачиняє в хаті вікно. Дарка мусить замкнути за собою хвіртку. Без вечері, не турбуючись, що про неї подумають домашні, не роздягаючись, лягає у ліжко.

Сама не знає, скільки минуло часу, коли мама увійшла з лампою в руках.

— Дарчик, ти чого плачеш?

Справді, чого вона плаче? Не було іншої ради, як сказати неправду:

— Я заснула, і мені щось страшне приснилося…

— Погані сни, — погрожує мама і цілує Дарку в чоло.

«Прекрасні сни», — думає Дарка.

День, призначений Лялею на прощальну прогулянку, почався трохи вітряним, зате чистим, як роса, ранком. По Дарку зайшов її найближчий сусід Улянич.

— Скоренько там, бо всі ждуть…

Дарці не треба було поспішати, бо вона вже з півгодини чекала сигналу до виходу.

Справді, біля школи вже всі були у повному зборі. Угледівши Данка, Дарка відразу стала біля нього, певна своїх прав і його взаємності.

— Я вас перепрошую, — відступився від неї Данко, — але я хотів би про щось поговорити з товаришем Празьким…

І він, Данко, лишає її, бере Празького під руку і, сміючись, щось шепче йому на вухо. Дарка присягнула б, що Данко вихваляється, що зневажає тих дівчат і воліє мати справу з чоловічим товариством.

Дарка приєднується до Ориськи і Костика. Улянич веде під руку Софійку. На Дарчин погляд, ця пара навіть зовнішньо не підходить одне до одного: він, по-селянському важкуватий, розгойданий, весь час намагається (і саме це виходить так жалюгідно!) бути елегантним і стриманим у рухах; Софійка бундючна, як індик, їй хочеться, щоб усі вважали її за справжню даму: вона, як кінь на параді, ходить величним повільним кроком, стримано сміється, рухи в неї плавні, говорить мало, а більше дивується тому, що хтось скаже.

Дарка не раз задавала собі питання: чи можна назвати вродливою Орисьчину сестру?

Не могла дати відповіді на це запитання. Софійка була колоритна: до смуглого, такого вузького, як і в Ориськи, лиця вона мала ясно-каштанове волосся і яскраво-сині, як у Стефка, лише холодніші й розумніші очі. Зрештою особливість Софійчиної вроди полягала не у формі її обличчя чи постаті, а в тому, як вона орудувала тими даними, що ними наділила її природа. Вона сприймала, здавалося, обдарування природи як талант, який вона повинна збільшувати. Вона вміла вимовити так слово, повернути так голову, здвигнути так плечем, подивитись так з-під вій, що не було, мабуть, чоловіка, який би не задивився на неї.

Товариство отаборилося біля підніжжя алебастрової скелі, єдиного природного багатства Веренчанки. Хлопці поскидали піджаки й полягали на них горілиць. Ляля лягла просто на траву і плете віночок з ромашок, що її ними засипає Стефко.

Дурний Стефко, що вірить Данилюківні! Дурний і Улянич, що впадає так за тією поповою дочкою, яка поводиться з ним, як з фурманом. Дурна і вона, Дарка, така дурна, як перша-ліпша гуска, що повірила Данилюкові. Адже зрозуміло, що фальшива сестра не може мати щирого брата.

Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоб вона наділа його собі на голову. Щоб бодай торкнулася ним чола. Ляля борониться руками й ногами.

— Ні-ні… бог з вами! Орисько… ану, ходіть сюди… Орисько, я хочу вбрати вас у вінок!

Ориська (на таке вона ласа!) покірно підставляє голову під вінок. Ляля накладає вінок на її чоло, а потім повертає Ориську, немов вона манекен:

— Дивіться!

Всі подивились, а Костик аж цмокнув від захоплення. Ориська виглядала, як дівчинка з картинки.

— Мавка… чиста мавка… — вирвалося в Улянича.

Ориська засоромлюється. Конче хоче позбутися того віночка. Не знає, як це зробити, і підставляє Дарку:

— Хай і Дарка вбере…

— О, не скидайте віночка, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому… Дарка… Панна Дарка має ясне волосся, і їй підходили б волошки… Ні… ні… не скидайте.

Зрозуміло, коли її Данко просить, то вона не скидає. В Дарки очі болять дивитися на Ориську, яка від Данкових похвал розтанула, як свічка на вогні. Дарка хоче одвернути свою увагу від Данка, повертає голову у протилежний бік і натрапляє на таку сцену: Софійка (дама) пригладжує Уляничеве волосся, яке вітер раз у раз розвіює.

До повної чари власного нещастя доливається ще й кілька краплин співчуття до друга. Дарка підповзає до Улянича і шепче йому:

— Пане Дмитре, я маю вам щось сказати…

Улянич не дуже радий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, а все ж таки встає і, попросивши пробачення в товариства, відходить з Даркою вбік.

— Пане Дмитре, не вірте Софійці, бо вона фальшива… Вона до вас ласкава тому, що вам обіцяли посаду. Я знаю… Татко мені казав, що не треба про це розголошувати, щоб тутешня сигуранца вам не пошкодила… Я нікому більше ні слова…

Та Улянича в цю хвилину не обходить думка сигуранци про нього. Він задумався, аж чоло зморщилося над тим, що щойно почув від Дарки.

— Спасибі, — не то жартома, не то серйозно тисне він Дарці руку.

— Що сталося? Улянич, що це значить? — гуде з усіх боків.

— Нічого… Глаголю вам: діти й дурненькі говорять правду.

Улянич повертається на своє місце біля Софійки. Дарка сідає ближче до вогню, що його запалили хлопці в знак того, що тут проходила братія.

— Ваш светр, — підсуває їй Данко згорток, — не залишайте…

Дарка лівою рукою бере светр з його рук і раптом вся здригається. З светром примандрувала до її рук і записка.

Обережно-обережно розгортає вона клаптик паперу з поля газети. Там його рукою олівцем написано:

«Коли всі підуть у гай, я залишуся. Ти йди з ними, а потім повернися. Хочу тобі щось сказати. Забудь ніби светр».

Нарешті вони удвох, перед згаслим вогнищем. Данко признається:

— Дарко, я мусив так… Ляля розбубнила всім, що ми… симпатизуємо одне одному… І всі на цій прогулянці мали слідкувати за нами… Так, Дарко, ти ще не знаєш моєї сестрички… Вона хотіла підняти нас на сміх. І тому я ніби уникав тебе… Ти не гніваєшся на мене? Чому ти мовчиш? Ти скажи мені — як мені тебе перепросити?

Він бере її за плечі і невідомо як би став просити у Дарки пробачення, коли б хтось на виступі скелі над ними не зашарудів ногами.

Дарка підводить очі і мало що не падає: над їхніми головами, наче витесаний з каменя, стоїть Улянич.

Не звертаючи уваги на них, він виліз на ступінь вище, так, що тепер його видно було всього, і продекламував, немов перед ним не каміння, а сотні хлопців і дівчат:

Вітер колошматив його волосся, а він стояв з простягнутою вперед рукою і читав… читав… Так, що врешті не знати було, до кого він говорить: до них чи до своїх днів, що вже минули.

— Данку, — пригадав він нарешті й тих, що його слухають, — не скривдь мені цієї дівчини… Бо таких, як вона, небагато поміж ними… — А пізніше ще: — Я прийшов допомогти вам перенести клунки. Ми переходимо на інше місце…

Але сам забрав усі клунки на голову й плечі, як верблюд, а Данкові залишив єдиний тягар — Дарку.

Данко взяв Дарку під руку і вперше не випустив її й тоді, коли підійшли до гурту.

Ляля, побачивши цей караван, хотіла сказати щось дотепне, але, глянувши на серйозне лице Улянича, обмежилася тільки тим, що моргнула Стефкові: мовляв, я ж говорила!

Прогулянка ця була милим, дійсно незабутнім завершенням усього, що пережили за канікули.

На другий день опівдні Ляля від'їжджала до Відня. І коли вона прибігла на перон перед самим відходом поїзда в дорожньому плащику, в якійсь чудернацькій шапці, думками вся в своїй подорожі, Дарка відразу відчула, що всьому прийшов кінець. Так, всьому. Ось від'їжджає та, що всіх відшукала, звела до гурту, подарувала Дарці Данка, а Стефкові себе, що зробила ці канікули вічними у пам'яті не одного з них.

А тепер від'їжджає, усміхнена, вже думками не з ними. Коли поїзд свиснув перед від'їздом, Дарка відчула таке гостре почуття болю, ніби хтось вирвав з її грудей серце і кинув під колеса.

Дарка подивилась на всіх. Ніхто надто не сумував. Чи ж бо справді не розуміли вони того, що вже все минеться і що… на другі канікули всі вони будуть вже іншими?

Від поїзда прибіг Стефко. Дарка мимохідь оглянулась на нього, і наче щось тьохнуло в її серці: Стефко теж ніколи не забуде цих канікул.

Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх інших і нитки спогаду не лишиться від цього літа, пам'ятатимуть кожний захід сонця, кожне слово, кожне зітхання.

День від'їзду Дарки припав на вівторок. Вона з самого ранку одягла нову, що не обносилася ще на ній, шкільну форму і, відверто кажучи, почувала себе, як сільська дівчина, переодягнена по-міському, хоч сама форма Дарці подобалася.

На кріслах стояло двоє розкритих валізок, в які мама час від часу все щось докладала. Роззявлені роти валізок наганяли сум. Єдиним ясним промінням була думка, що на станцію[8] у Чернівцях має відвезти її сам Данко. Так розпорядився татко, бо не міг залишити школу, до якої саме записувалися діти. А про те, щоб мама поїхала з Даркою до Чернівців, і мови не могло бути тепер, коли мама мала подарувати їй братика або сестричку. Мама насправді зовсім здорова, але татко і бабуня її більш оберігають, ніж хвору.

Дарка, щоб не засмутити мами, твердо вирішила не плакати під час від'їзду. Щоб не попадати часто мамі на очі, блукала по подвір'ю й умовляла себе, що в січні буде вона знову дома. Цілих два тижні буде дома. А хіба ж це так далеко до різдва!

Проте як заглянула до садочка й усвідомила собі, що залишає його у повній пишноті, а в січні стирчатиме тільки сухе бадилля з-під снігу, не могла опертися болючому почуттю, що стисло серце.

Хотіла взяти з собою кілька фіолетових айстр до Чернівців на нову квартиру (бог один знає, яка та квартира, татко полагодив справу без неї), як бабуня покликала у вікно:

— Дарцю, коні вже чекають!

Чекали не тільки коні. Валізки були вже на возі, а мама ходила навколо воза і поправляла сидіння для Дарки.

Дарка близько підійшла до мами. Та вхопила її в свої обійми й обцілувала все, не виключаючи й носика.

Бабуся пригорнула Дарку статечніше, але на стародавні благословення не вистачало часу, бо коні вже рушили.

Дарка так само рішуче вискочила на віз, бажаючи, щоб коні якомога скоріше проскочили браму. Там Дарка вже втримається від сліз. Та не так сталося. Тільки-но візник ляснув батогом, як Дарка, всупереч своєму рішенню і волі, крикнула:

— Мамусю! Ой мамусю!

І сльози, як навіжені, потекли з очей.

— Стримайте коней! — крикнула мама. — Затримайте коней, Іване! Я їду з вами!

Коні затримано. Бабуся побігла по накидку для мами, бо мама була тільки в домашній сукенці.

Та сталося таке, чого ніхто й не передбачав: мама не могла вже вилізти на віз.

— Хай мама останеться дома… Я вже не плачу…

Але мамі було так жаль Дарки, що вона все намагалася вилізти на віз.

— Мамо, вважай, ти хочеш, щоб… — Дарка не потребувала кінчати своєї думки, бо мама й так відступила від воза, почервоніла, немов засоромлена, але видно було — вона задоволена Даркою.

— То їдь з богом. Я залишуся дома… Напиши нам, як тільки приїдеш.

І коні рушили.

На вокзалі застали вже Ориську, Стефка, ну і Данка, зрозуміло. Данко, може тому, що сам татко просив його зайнятися Даркою, кинувся скоренько до її валізок і зараз же поклав їх на полицю у вагоні.

Татко міг тепер із спокійним серцем прощатися з Даркою.

— Ну, будь здоровенька, дитино, і зразу ж напиши, як їхалося…

Він якось так сердечно пригорнув Дарку до грудей, що очі знову наповнилися слізьми.

Тільки Дарка примостилася у вагоні, як поїзд рушив. Вона підбігла ще до вікна, щоб помахати таткові хусточкою, і тоді побачила щось, чого ніколи б не сподівалася: татко нашвидку витирав очі.

Мій татусь! Мій золотий татусь!

Зніяковіла, пригнічена тим всім, байдужа до всього, що було навколо неї, сиділа Дарка поміж Ориською і Стефком.

З кожною новою зупинкою до вагона сідали нові учні й учениці. Дарка окидала кожного нового поглядом і знову поринала у свої темні, без всякого руху, настрої.

Це був навіть не жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли так здружилася з Данком, зима, а потім весна там, на селі, без нього були б просто неможливі. Ні, це тепер навіть уявити собі важко. Не був це й страх перед містом і всім новим, зв'язаним з цією зміною місця. «Адже татко буде й так щомісяця приїздити до Чернівців, — потішає себе Дарка. — Подумати тільки: скільки дітей на земній кулі по станціях! І якось живуть та кінчають школу».

А проте було важко на серці.

А де ж Данко?

Данко стоїть, притулившись до дверей, байдужий, спокійний, як людина, що побувала в бувальцях. Адже не вперше йому подорожувати отак.

— Що, Дарко? — запитав без співчуття, відчувши її погляд на собі. — Жаль за домом?

— Та так, трохи. Думаю, власне, що відтепер буду вже тільки гостем у тому домі…

Данко скривився.

— Що за думки непотрібні! Як я від'їжджав до школи, мав усього одинадцять літ, але тримав себе бадьоріше.

— Ти мене не розумієш, — поскаржилася тихенько Дарка, — ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від'їжджаєш з дому до першого класу, то ще нічого не розумієш, ні над чим не задумуєшся. Це якось легше… якось інакше…

— Думаю, що мені було б завжди однаково, — відповів Данко, але подивився уважніше на Дарку і заговорив з теплом у голосі: —Може, станеш коло дверей… під'їжджаємо до Чернівців.

Дарка послухалася його. Встала, глянула на обриси міста і усміхнулася сама до своїх думок: з Данком буде завжди радісно і безпечно.

Господиня показала Дарці ліжко:

— Тут будете спати…

Ліжко було застелене білим покривалом, чуже і холодне.

— А тут можете скласти свої речі й книжки.

Те, на що тепер вказала господиня, було старомодною шафою. Стара, кинута з чужого в Дарчине життя, вона вся належала минулому.

І обидва ці предмети в хаті: ліжко й шафа з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали бути її, замість того щоб стати близькими, відразу стали чужими, аж ворожими.

Дарка повела сміливіше очима по кімнаті: було по-старосвітському чисто, як у церкві.

«Ой, я тут не буду жити!» Щось бунтувалося в ній, аж кипіло. Проте на запитання господині старалася відповідати спокійно і чемно.

Дарка вирішила, що завтра вранці напише додому і попросить татка, щоб перевів її на іншу станцію.

Повечеряла (дома завжди пила молоко, а тут подали по-міському — каву з молоком) і взялася викладати речі до тієї нещасної шафи.

Згадала, що вона оце вперше в житті має самостійно рішати: в якому порядку розвішувати сукенки, котру за котрою носити, яку коли стрічку в'язати до блузки, котрі носові платочки на будень, а котрі — для свята.

«Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу розпоряджатися собою», — подумала вона.

Після сукенок прийшла черга на білизну. Дарка виклала все насамперед на підлогу (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стіл), а потім одне за одним вкладала до шафи. Раптом згадала, аж голова закрутилася: господи боже, таж вона забула спитати Данка, де він на станції! Розійшлися отак, не домовилися, де мають зустрітися, чи він до неї, чи вона, може, до нього перша має прийти, коли і де… І що тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вулиця має п'ять інших в собі?

Клацнула клямка. Ох, це господиня з кимсь. Той хтось була невеличка, з засмаглою, як у циганки, шиєю, худорлява дівчина.

— Познайомтеся… Це наша панночка, Лідко, а це моя дочка, панно Дарцю.

Познайомивши одну з одною, пані вийшла з кімнати. Лідка розсілася фамільярно на отоманці.

— Ви скоро звикнете до школи й міста. — Дарці було дуже дивно, що Лідка, її ровесниця, говорить їй «ви». — У нас в класі дуже весело. Як хочете, можемо разом на одній парті сидіти.

Дарка, нахилившись над рушниками, думала своє:

«І як же я в цьому місті знайду Данка? Коли б хоч здогадався сам якомога скоріше показатися сюди. А може… ця Лідка знайде якусь раду? Чому б не спробувати?»

— Знаєш (ніяк не може говорити «ви» своїй товаришці по класу), маю клопіт. Тут один… з нашого села… він привіз мене до вас… має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відібрати. Я не спитала, де він живе тут, у Чернівцях, і тепер не знаю, як то буде…

Діда відразу поставила розумне запитання:

— А він, може, ходить до гімназії?

— Аякже! Він у сьомому класі…

— Ну, то не маєте чого боятися… Чоловіча гімназія міститься в тому самому будинку, що й ми… Тільки вони зранку, а ми після обіду. Можете прийти котрогось дня раніше до школи і зустрінетесь з ним, як буде виходити з гімназії. А ви вже злякалися, що гроші пропали?

Лідка усміхнулася, не відкриваючи зубів. І хоч яка це скупа була усмішка, Дарці відразу потеплішало на душі. Вона подивилася на Лідку й сказала щиро, наче забувши про те, що хвилину тому ця пропозиція вийшла, власне, від Лідки:

— Прошу… Сидімо на одній парті…

Дружба зав'язалася. Від урочистості цього акту наче стіни проясніли. Навіть шафа й ліжко з білим покривалом стали менш чужі.

Лідина порада, що на перший погляд здалася такою рятівною, на практиці не така вже зручна. Перший день у школі почався відправою в церкві. Коли після двох годин випустили п'ятий клас жіночої гімназії, то біля гімназичного будинку не було вже нікого з хлопців. Може, вийшли півгодини тому, може, годину, але досить того, що Данкові не спало на думку зачекати на Дарку.

Певна річ, що Дарка після цього не могла бути веселою.

— Як не маєш на зошити, то моя мама позичить тобі, — так пояснила собі Дарчин настрій Лідка.

— Дякую… я ще маю трохи дрібних…

Наступного ранку вирішила Дарка сама вибратися до міста. Пані зразу начебто не хотіла пустити її. Дарка ще може заблудитись у місті. Господиня мусить бути її опікункою, бо за це їй платять. Але Дарка затялася на своєму: хай ніхто не боїться за неї. Вона вже не маленька і, слава богу, має свій розум.

Що залишилося господині, як не задовольнити Дарчине прохання?

Та Дарці зовсім не потрібно було ні міста, ні ринку. Йшлося тільки про чоловічу гімназію. Адже вона мусить нарешті зустрітися з Данком і домовитись, як їм у майбутньому бути.

Дарка стала в парку напроти вхідної брами гімназичного будинку і чекала, чекала, чекала… Коли задзвонили і брама розкрила свою пащу, Дарка аж зойкнула: де ж вона відшукає Данка в цьому плесі голів?

Збігла з підвищення в парку і вдарилася об той живий мур, але, переможена, відійшла в сторону. Нічого не бачить перед собою, тільки темно-сині плечі, плечі і груди, груди і плечі. В розпуці знову вибігла на пагорбок в парку. Глянула і, задихана, кинулася в одному напрямі… Данко! Гатила перед собою, прокладаючи собі ліктями дорогу, ладна з зубами кинутися на того, хто насмілився б її зупинити!

— Данко!

Хлопці почали вже нарешті самі давати дорогу: може, загубила що дівчина?

Вже… вже… от, здається, доторкнеться до нього рукою.

— Данку! Данку! — кричить на весь голос.

Данко мусив почути її. Повернув голову й, переконавшись, що то вона, подав руку товаришеві, з яким ішов.

— Данку, — переводячи віддих, сказала Дарка, — Данку… ми не умовилися… коли нам зустрітися…

Хтось з гурту хлопців гукнув:

— Хлопці, увага! Данилюк фліртує!

Данко, почувши це, подивився на Дарку, злий, аж побілілий, начебто вона могла тому дурневі рота заткнути. Та хіба це таке важливе? Видно, що для Данка цей дурний вигук має неабияке значення, бо він питає Дарку без усмішки, зовсім сухо:

— Ти мала мені щось сказати?

— Я… ми… не умовлялися, — белькоче Дарка, — коли ми… Я не знаю, де ти живеш… І чи ти на цьому тижні прийдеш до мене… чи…

— Ет! — сіпнувся Данко. — То ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти думаєш, що це село, де можна з ким хочеш і коли хочеш ходити? Ти не знаєш, що нам… заборонено ходити з дівчатами? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх… Ти ж… — Раптом помітив краплинки сліз на її віях і заговорив по-іншому: — Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя двоюрідна сестра… Ти не журися… Як буду мати вільний час, сам прийду до тебе… Ну, на все добре!

Він скоро зник у натовпі синіх плечей і грудей. Дарка постояла ще хвилину, потім довгим поглядом повела за ним услід і пішла своєю дорогою.

Це звалося місто і початок нового життя в ньому.

В коридорах шкільного будинку відгонить натертими пастою підлогами й сирим вапном. Лідка пхнула двері п'ятого класу і пропустила Дарку першою.

— Це та, що складала в нас перед канікулами, — представила Дарку кільком товаришкам у класі, але жодна з них не сказала бодай слово на це.

З коридора через розчинені двері виглянула Ориська, з розгубленими, зляканими очима, чистенька, вичепурена, як цяцька на ялинку.

— Орисько!

Більше не мали нічого сказати, як люди, що несподівано, після років розлуки, зустрічаються на чужині. Нарешті Ориська спитала (попередні два дні не було ще справжнього навчання) як про само собою зрозуміле:

— Сидимо разом?

Дарка змушена була пожалкувати через свою поквапність:

— Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… Знаєш, тій, що я в них на станції.

— Бачиш, Дарко, яка ти!

Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася прохально до Лідки:

— Може б, ми сиділи втрьох на бічній лавці? З нами б сиділа і Підгірська… знаєш, Ориська…

Лідка покрутила своєю тоненькою, як стеблина, неприємною чорною шиєю:

— Ні-і… Я сидітиму з Кентнер, а ти сиди з нею… Сиди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять разом сидіти. Можеш сидіти з своєю Ориською — мене це не обходить.

Повернулася до вікна і почала рисувати гострим нігтем якісь геометричні фігури на свіжолакованій віконній рамі. Дарка відчула у Лідчиних словах більше, ніж Лідка бажала: погорду до себе, Ориськи, до їхнього життя і до тієї сентиментальності, що дало їм село на дорогу. Якась товаришка з червоними щічками (напевно, найбільш важлива особа в цьому класі), блондинка, усміхалася до Дарки: не роби, мовляв, нічого собі з Лідки Дутківни, нова товаришко! Вона така нетактовна, що вже навіть ніхто не ображається на те, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!

Тоді підійшла до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла, нерухомо притулившись до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудьми і щоками, сказала невиразним голосом:

— Як хочете, можемо сидіти втрьох на бічній лавці.

Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого у цілій своїй постаті, на що можна було б з приємністю подивитися. Вона мала вигляд засушеної риби. Мабуть, навіть її щільно стулені губи в поцілунку мусили залишати по собі солоний смак. Ні, Наталка Оріховська не сподобалася Дарці. Але в дуже неприємній хвилині для Дарки вона виявила так безкорисно свою прихильність, що не годилося її не прийняти. Тим паче, що Ориська — наче метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці.

— Добре, сидімо разом! — простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська наслідувала її приклад.

Оріховська пішла по свої зошити й книжки, щоб перенести їх до бічної парти. Ориська тим часом шепнула Дарці:

— Коби хоч добра учениця була…

Лідка почула ці слова і виїхала перед цілим класом:

— Не бійсь, будете сидіти коло першої відмінниці в класі.

Це була чергова нетактовність Лідки Дутки. Дарка звела докупи кілька своїх спостережень про Лідку, і думка про неї, дочку залізничника-пенсіонера, була вже готова.

Двері в класі стояли тепер відчинені навстіж, як віко вулика: в них влітали щораз нові учениці. Займали свої минулорічні місця з усмішкою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість, та незаперечна свідомість, що на першому уроці учениці не загрожує яка-небудь небезпека.

Всі були однаково зодягнені в форми — чисті, свіжовигладжені, ще з слідами дбайливих маминих пальців. Були наче солдати одного рангу. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих і дорогих або дешевих, грубих, можна було довідатися про соціальне становище батьків.

З-за лівої половини дверей з'явилась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, це був ніс. Лише потім помітила пару чорних довгастих очей під густою блискучою гривкою.

Голова витягнулася сміливіше направо, і в цю мить хтось гукнув:

— Сміливо, Міці! Ходи… ходи… ще нема нікого!

Міці вдає дуже перелякану і обережно, з пальцем на устах, що витягнуті в трубочку, ступає до класу спершу однією ногою, потім розмашистим рухом — другою і вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить визнати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на своєму лиці нічого такого, що можна б окремо гарним назвати. Єдине, що приваблює і відразу завойовує симпатію до неї, це зуби: бездоганно чисті, синювато-білі, молоді зуби. Міці — єдина на весь клас у сукенці. В білій шовковій, з чорним оксамитовим поясом. Згодом Дарка помітила, що вона за спиною ховає ще й солом'яний, з широчезними крисами капелюх.

Міці мусить насамперед з кожною привітатися. Дарці каже:

— Хто хоче зі мною у згоді жити, той мусить підлягати мені. Чи ж не так, діти? Тож запам'ятай собі!

Лише тепер може розказати дещо про себе.

— Діти, ви уявіть собі, ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри. Я не знаю, як могла моя тітка не подумати про те, що сьогодні перший день навчання, і пустити мене на ту прогулянку?

— Міці, б'ємось об заклад, що твоїй тітці навіть не снилося те, що ти їдеш до Дорна Ватри! — перебиває Коляску Ліда.

— І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що буду своєму татові говорити. Розумієш? Отже, я скажу, що тітка випхала мене на ту прогулянку…

— Далі! Далі! — домагається Косован, гарна маленька блондиночка з майстерно оправленими локонами. — Як… як-то було з тим вагоном? З ким ти їхала на ту прогулянку? Ану, лиш признайся!

— Таж я кажу… Їдемо всі, — Міці не переліковує, хто ті всі, — а в Жучці Едуард, свояк мого шурина, зустрічає нас на вокзалі, і я при тій нагоді… зовсім випадково дізнаюся, що сьогодні нещасне третє вересня.

— І що, Міці? І що? — не може втерпіти мала Кентнер.

— Зрозуміло, я вискакую як ошпарена в Чернівцях з вагона… Уявляю собі, ох, уявляю собі, як мій тато збирався сьогодні до праці. Там десь дома була ціла революція… чому я не приїхала своєчасно… Бідна мама! Вона завжди замість мене мусить бути татові за громовідвід…

— Але що з тим Едуардом? — не дарує свого Ольга Кентнер.

— Зрозуміло що: бідний Едуард мусив відвезти мої речі додому… А я побігла з виваленим язиком до школи… Прибігаю, а то ще чотири хвилини до дзвінка. Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та я ж могла бодай по-людському попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то буду доброю мамою. Найму своїм дітям домашнього вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою.

— Міці, пес має хату? — кинув хтось із задніх парт.

— Дурна ти! У доброго господаря і пес має хату. А втім, не думай, що мене дуже захоплює роль мами… я тільки так сказала. Тепер важливіша проблема… Скажіть мені, що буде, якщо на перший урок схоче притаскатися Альзо і застане мене в цій сукенці? В нього живіт розболиться від цього. Це страшно, що нікому з вас не спало на думку надягти сьогодні фартух! Ти, Косован, цілий рік ходиш у фартусі до школи, а сьогодні — як на зло. Чекай, запам'ятаю я це собі! Діти, придумайте щось! Равлюк, як ти можеш сміятися, коли твоя товаришка в такому становищі? — Раптом помітила Дарку. — Ану, ходи сюди… тут… так, стань собі коло мене. Діти, вона однакового зросту зі мною? Слухай, я тебе прошу… ще є час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свою форму, а сама зодягни мою сукенку. Я тебе прошу! Діти, зробіть живу ширму. Ти не бійся, тобі нічого не скажуть! Якби хто інший, а не я, прийшов у сукенці, то вчителі навіть не помітили б. Але тому, що це саме я… Ти знаєш, мені вже чотири роки погрожують, що викинуть мене з школи. Розумієш тепер? Слухай, чого ти ще вагаєшся? Діти, скажіть їй, хай скидає форму, бо кожна хвилина дорога…

Дарка зам'ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити у дружбі з цією милою дівчиною, радо допомогла б їй, навіть якщо ця форма — така важлива річ для неї. Але невже так при всіх роздягатися? Дивно, що Міці цього не розуміє. А до того ж Дарка не має нічого більше під сподом, як сорочку і чорні трусики. Як же буде виглядати ця біла сукенка поверх чорних трусиків?

— Ох, ти доки надумаєшся, то дзвінок буде! — вже серйозно занепокоїлася Міці і нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирчик біля шиї. Рух цей майже завжди певний: блузка розстебнулася від шиї до останньої застібки нижче пояса.

В той момент десь внизу запищав коротким уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала поквапливо застібати блузку, потім розстібати, бо здалося їй, що пропустила одну застіжку, і знову почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикнула її за спідничку до парти, бо викладач Мірчук був уже в класі.

Учениці встали з місць. Рівно, акуратно, і цим відразу визначили своє ставлення до вчителя. Було очевидно, що вони поважають його.

— Помолимося!

Викладач згорнув руки на грудях, а сам задивився у вікно. «Отче наш, іже єси…» Дарка зважилася глянути на лице вчителя. Він не відводив очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала знову, тепер уже певніше придивилася до цього обличчя. Все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції, що можна було подумати: природа створила цього чоловіка як зразок людської істоти. Важко було уявити собі, щоб той викінчений ніс міг мати в своєму сусідстві інші вуста, крім саме тих, що були на моделі: ні занадто тонких, ні занадто повних, майже одного кольору з лицем. Напевно теж, до того волосся на голові не підходили б ніякі інші очі, крім оцих буро-сірих, трохи запалих очей.

Мірчук ворухнув головою, і Дарка опустила очі. Відчула неприємне враження від того, що учитель дивиться саме на неї. Мимоволі підвела очі. Почервоніла і сіла ще за кілька хвилин перед закінченням молитви. Мірчук дивився прямо на її розстебнуту блузку. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на весь клас. Дарка застебнула скоренько блузку і крадькома глянула на вчителя. Але Мірчук записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю.

— Всі присутні?

— Всі! Є дві нові!

Мірчук дав знак рукою, що мав означати «спокій».

Потім обережно здув невидимий порох з стола, сперся на стіл і почав говорити про обов'язки учениць української приватної жіночої гімназії в Чернівцях.

Говорив рівним голосом, зовсім так, начебто хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та омріяна гімназія не видалася їй монастирем з загратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця.

— Ти чуєш? — шепнула Дарці Ориська на вухо, хоч це було під час уроку заборонено робити. Дарка вирвала клаптик паперу з чернетки, написала великими бунтарськими літерами: «Вже краще було б приватно вчитися» — і підсунула Орисьці. Ориська пробігла записку очима і, перелякана, зім'яла її, мало не проковтнула. Хай би попала така записка учителеві в руки! Бувай здорова, гімназіє, на віки вічні!

Викладач підвівся одночасно з дзвінком. Вже поклавши руку на клямку, він обернувся до класу і проговорив тим самим рівним голосом:

— Коляска прийде завтра у встановленій формі до школи, а Поповичівна встане на півгодини раніше, щоб встигнути дома привести до порядку свій одяг! Так, привести до порядку свій одяг.

Дарка неспокійно заплітає і розплітає хвостик лівої коси. Слова вчителя зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього учителя, тому й не може знати, чи те, що він сказав, — це тільки товариське нагадування, батьківський докір, чи догана, пересторога, погроза?

Шукає очима призвідницю. Коляска виблискує своїми свіжими зубами:

— Угу! Попович! Можемо собі руки подати!

І знову не збагнути, що ховається за цим вигуком: легковажне ставлення до дрібної події, над якою не слід і задумуватись, чи глузування з власної небезпеки.

— Чи мені може за це щось бути, що професор так сказав? — запитує Дарка в «засушеної рибки» Оріховської.

Наталка Оріховська малює якісь фантастичні профілі на внутрішній сторінці обкладинки. Вона відповідає, не відриваючи очей і руки від малюнка.

— Гм… (і ще один локон волосся на вимальовуваній голові) гм… як тобі сказати? Мусиш тепер бути дуже уважною. Можеш тепер одержати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й голову — мусиш все мати в якнайкращому стані. Спитай Дутку, за що вона минулого року одержала двійку з латині? Це називалося «Двійка за розкуйовджену голову».

Дарка починає ненавидіти Марію Коляску. Прийшла в цю школу, в оці мури з найкращими думками, з найкращими намірами і вже напочатку, зовсім без своєї вини і співучасті, викликала незадоволення вчителя.

До Дарки підійшла Лідка. Вже подобріла, байдужа до того, що сталося поміж ними.

— Ну, і як тобі подобається в школі? — запитала, сподіваючись на захоплення Дарки.

— Ет, така школа! Далі дихати буде заборонено, — зовсім не приховувала свого розчарування Дарка.

Лідка скривила уста в півмісяць — ріжками донизу:

— Знаєш, можна пізнати, що ти перший раз у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить? Він мусить так говорити, бо це його служба. Ти якась така смішна… слово честі! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що після навчання хлопці не відводять гімназисток додому? Побачиш! Аби тільки навчання добре розпочалося! Ого, скільки навіть у нашому класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та, з локонами, Косован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з сьомого! Зрештою переконаєшся сама!

Хтось обіймає Дарку за стан. Здригнувшись, оглядається. Ориська!

— Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! — питає Ориська тихенько, таємниче, щоб інші дівчата не чули.

— Ще й питаєш!

Дарка поривчасто пригортає Ориську до себе.

— Орисько, будемо собі і тут двома найкращими товаришками! Ти бачиш, як вони дивляться на нас, оці бувалі у школах?

Дві дівчини, чорна й чорнява, сплівшись руками, як дві ліщини, приступають до Дарки й Ориськи.

— Я пригадую собі на тебе й тебе, — каже чорнява з таким акцентом, начебто українську мову знала тільки з книжок. — Ви здавали тоді іспит.

— Я нічого не пригадую! Ми були тоді такі налякані, — признається Дарка, бажаючи, щоб розмова на тому слові урвалася і вона могла залишитися удвох з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.

— Ти, може, з Веренчанки? — запитує чорнява ласкаво Ориську.

— Ми обидві з Веренчанки, — нагадує Ориська товаришкам і про Дарку.

— То твій тато священик, правда? — допитується тільки в Ориськи чорна.

— Так, а ти звідки знаєш?

— Бо мій тато теж священик… і її теж, — кивнула на чорняву. — А я знаю твого татка!

— А її татко — вчитель у нашому селі. — Ориська знову намагається вивести на рейки розмови і Дарчину постать.

Чорна й чорнява наче не дочувають цих слів.

— З тобою, Підгірська, буде в нашому класі п'ять дочок священиків… У нас є і дочки народних учителів, — докидає свій клаптик уваги чорнява і Дарці. Але на цьому клаптику і кінчається вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.

— Ходім з нами в коридор, — звертається чорнява тільки до Ориськи і тягне її за руки за собою.

До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть поміж ними, вражена до найтонших клітин своєї гордості, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слів і дивиться тільки на Ориську. Дивиться, начебто ковтає її шматками: піде вона з дочками священиків чи залишиться з нею, своєю подругою?

Ориська заслоняється нерішучою дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і, зовсім спантеличена, вертиться безпорадно у цьому трикутникові.

— Ну, ходім, бо зараз задзвонить на урок! — нетерпеливиться чорна і довірливо закидає Орисьці руку за шию.

Ориська в останню хвилину, мов бажаючи винагородити Дарку за те, що робить, повертає в її бік своє вузеньке личко лисички, проводить долонею по її плечу і йде за дівчатами.

Дарка стоїть непорушно якусь хвилину, важка, застигла, потім обертається різко і сідає за парту.

«Добре знати, — вибивають рівно такт тільки ці два слова. — Добре знати, добре знати».

Ориська, що вже встигла повернутися, звертається до Оріховської:

— Чи клас багато пройшов з румунської?

У Дарки після цього випадку з дочками священиків наче щось розбилося в серці. Це щось стосувалося Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як веселкова куля, не витримало удару і розлетілося на шматочки. Немає вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми тепер знаємо, хто така Ориська Підгірська. Вже випитує, винюхує, скільки клас встиг засвоїти з цього найнебезпечнішого предмета. Будьте певні! Ночами сидітиме, спину гнутиме, аби тільки зрівнятися з усіма, перегнати всіх. Аби тільки завоювати ласку вчителя, щоб лише на неї сипались його похвали.

Оріховська не дуже захоплена такими запитаннями нової товаришки.

— Напевно, не знаємо більше за тебе, Підгірська! Минулого року перший раз описували ми весну напам'ять. Так що не будеш остання з румунської… Якщо вмієш відмінювати «о каса», то вже добре.

Це ледве приховане глузування, бо відміни «о каси» вимагають уже в другій народній. Але Ориська не здогадується, що з неї глузують. Відходить задоволена, що вона все ж таки знає більше з цього предмета, ніж будь-хто в класі.

Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каштана, що стоїть у скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють передчасно у цьому місті. Їх теж перевезли сюди проти їх волі з батьківщини і примусили тут жити, цвісти і старітися передчасно.

Перехиляє голову у вікно і бачить, як під будинком метушиться багато маленьких синіх чоловічків.

Ах, та одним з цих синіх чоловічків може бути і Данко! Данко… так близько Данко. Кільканадцять ступенів униз — і можна чути його голос, торкнутися його долонею, бачити порух його вуст.

Але в ту саму мить виринає із свіжого ще болю та перша їх зустріч тут, у місті, біля самої гімназії, і його непривітні слова. Чому там, на селі, був він такий уважний, такий прихильний до неї, так радував його її усміх, а тут змінився? В чому річ? Може, хто набрехав йому на неї? А може, тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки білої троянди, дівочих личок, Данко соромиться веснянок на її носі?

Якщо так, якщо справді так, то вона не стане дивитися навіть на його товаришів. Так! Підводиться од вікна і натрапляє на Ориську, що, несмілива й покірна, заступає їй дорогу.

— Може, ми сьогодні після обіду пішли б купити собі атлас? — питає Ориська.

Але Дарка не може так скоро простити, а тим паче вдати, що не пам'ятає свого приниження перед дочками священиків.

— Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? — Малі запобігливі Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть нагнути її до Орисьчиних вуст.

— Дай мені спокій! — як щось непотрібне, Дарка скидає з себе її руки. — Я з тобою більше нічого не маю…

Ориська червоніє. Дарці хотілося, щоб вона розплакалася, а вона тільки червоніє від сорому чи люті, відсувається на самий краєчок парти. Оріховська приходить рівночасно з ударом дзвінка і зовсім не знає про те, що сталося між найсердечнішими подругами.

Вже стих і відгомін від дзвінка, а вчителя румунської мови нема. Кожної хвилини може він з'явитися на порозі класу, але поки що нема. Як нема, так і нема. Дарка починає дрібно тремтіти від напруженого очікування. Напруга така велика, наче цей румун має принести їй смерть. Дарка стільки встигла наслухатися про його підступність, що їй здається: як тільки він з'явиться на порозі класу, вона перестане жити. Задушить її страх, як ангіна. В пам'яті виникають усі ремствування на румунський уряд, що їх чула в домі батьків, спогади про прикрі вісті, що їх після кожного першого привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії рекрутів-односельчан про знущання в армії, самовільні, безкарні екзекуції румунської жандармерії проти селян у самій Веренчанці, оті вічні візити татка до сигуранци, після яких часто мусив лягати на отоманку і приймати порошки від головного болю. Все це призводить до того, що Дарка умліває від страху та надто довгого очікування.

Мігалаке… Мігалаке… Що може нагадувати цей звук? До чого можна прирівняти це слово?

Раптом відчиняються двері, і Дарчин страх доходить до того стану, коли вона перестає боятися. Може, тільки одні очі стають надто великими. Учитель Мігалаке киває головою, клас сідає. Сідає й Дарка. Нема кого запитати, чи справді цей гарний (ох, боже, який гарний!) молодий хлопець — учитель румунської мови? Не хочеться повірити, що він називається Мігалаке. Адже ще за хвилину перед цим звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно й якось неймовірно було б цій чорнявій, кучерявій, як у молодого ягнятка, голові приписувати якісь недобрі наміри. Просто думка не мириться з тим, що цей молодий, вродливий юнак може бути з тих румунів, що їх люди ненавидять і бояться.

Ориська забуває, що вони посварилися з Даркою. Вириває сторінку з чернетки й підсуває Дарці. Там написано великими літерами:

«Він такий гарний, що хочеться з'їсти!!!»

Дарка теж забуває свій гнів і хитає до Ориськи головою:

«Це правда».

Вродливий учитель посміхається до класу, і Дарчине серце, як по дроту, біжить до нього і падає йому до ніг. Тільки Оріховську не може розвеселити це сонце в класі. Вона далі похмуро рисує профілі уявлюваних красунь.

— Чи це справді Мігалаке? — насмілюється тихо запитати Дарка, коли учитель щось записує в журналі.

— Ага, — ще тихше відповідає Оріховська. — Він навіть ще не закінчив університет. Молокосос. Але добрий шовініст. Тому й послали його сюди.

Дарка не розуміє слова «шовініст», але це не головне. Головне, що цей чудовий учитель (далебі, його можна так назвати) — це той самий Мігалаке, що ним намагались налякати Дарку ще у Веренчанці.

Очі вчителя відразу помічають два нових обличчя. Але він не відразу звертається до них. Він міряє кроками клас од вікна до дверей і аж за другим поворотом зупиняється біля Ориськи. Це, може, неприємно Дарці, але зовсім природно: всякий, хто мав би вибирати між нею і Ориською, вибере Ориську. Вона, можливо, дурненька трохи, хоч разом з тим хитра, як лисиця, але що правда, то правда: вродливішої від неї нема в цілому класі.

— Як вас звати?

Голос у цього румуна привітний, і запитання лунає зовсім по-товариському.

Ориська рожевіє, як вранішнє сонце. Вона щаслива, що учитель на неї першу звернув увагу.

— Багато вмієте по-румунському? — питає далі лагідним тоном Мігалаке.

На це запитання Ориська могла б з певністю відповісти, бо вона твердо знає, що «ну» по-румунському чає наше — «ні». Але як же може Ориська дати таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель, певно, і без цього догадується, що приватистка не може знати добре румунську мову. Він щось говорить без гніву, навпаки, з усмішкою. У приблизному перекладі зміст його слів такий: учитель розуміє, що тим, які вчилися приватно, з румунською мовою буде трошки трудніше, але при добрій волі (учитель сподівається, що в Ориськи є та добра воля) можна все осягнути. Він має надію, що Ориська полюбить його предмет і успішно вивчатиме його.

— Будемо любити мої уроки, Поповіч? — вимовляє по-румунському Дарчине прізвище учитель.

Мігалаке запитав таким проникливим голосом, що відповідь не могла бути заперечною.

— Прошу сідати, панночки!

Учитель виголошує тепер промову до цілого класу, яка у Дарчиному приблизному перекладі означає: маю надію, що житимемо в найкращій згоді. Ви повинні знати, що, крім знання предмета, я вимагаю ще й любові до нього. В цьому році читатимемо поза програмою одного з найбільших поетів Румунії — Васілє Тудоряну. Речі, які і найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом любові учениць до предмета я вважаю зацікавлення ними позашкільною програмою.

«Що пише той Тудоряну?» — надіслала Дарка записку Оріховській.

Та доки прийшла відповідь від Оріховської, Дарка вже пригадала собі, що про цього поета чула ще перед іспитом з уст самого татка.

Оріховська ледве глянула на записку, зім'яла її в кулаці.

— Шовініст і слов'яножер, — шепнула Дарці, торкаючись губами її вуха.

— Хто з панночок має гарний, чіткий почерк? — запитує учитель.

— Романовська! Наталка Романовська! — загудів клас.

Учитель дивився на обличчя учениць, поки не побачив одну, що зашарілася. Це й була Наталка.

— Домнішора! Прошу до дошки. Підпишіться, — сказав лагідно, наче просив.

Романовська вивела геометричними, чепурними літерами: «Наталка Романовська».

— Я просив підписати по-румунському, — зауважив учитель.

Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав учитель.

Учитель нахилився до дошки, хоч, напевно, не був короткозорий, а потім пильно подивився на Романовську:

— Чи ви справді так мало знаєте румунську?

Романовська з острахом озирнулася навколо: що це значить? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала, і, похитуючи головою в Наталчин бік, вивів присадкуватими збитими літерами: «Наталія Романовські».

— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватися в мене. Це стосується всіх учениць. Звертаю увагу, що всякі пом'якшення, всякі не згідні з духом румунської мови закінчення на «а» вважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду виставляти оцінки. Список учениць приготувати мені прошу домнішору Сидір. Романовські, ідіть на місце.

Наталка попленталася до парти. Глянула на свій каліграфічний підпис на чернетці і затулила лице долонями.

Учитель був несправедливий. Чотири роки підряд список учениць виготовляла завжди Романовська, яка була найкращою рисувальницею на весь клас, а може, навіть на всю жіночу гімназію. Ніхто нічого не сказав, але відчувалося, що клас не погоджується з вчинком учителя. Усі знали, що Романовській завдана моральна кривда і права вона, а не вчитель. Але всі мовчали.

Мігалаке виписав на дошці назви нових підручників і лекцій для п'ятого класу. Учениці переписали їх до своїх зошитів. Урок закінчувався.

Враження від першого дня навчання у школі не були ані прикрі, ані милі. Були важкі.