Повнолітні діти

XVI

Вранці Дарка прокинулася з чимсь терпким на устах. Пізно, аж за північ, роз'їхалися гості, і голова тепер була тяжка, мов причеплена.

На поручні крісла замість мундирчика висить домашній халатик. Так, це дома: можна встати о дев'ятій, надягати на нічну сорочку халатик і ходити по хаті, як ті голландки у великих, кумедної форми капцях. Татко, напевно, спить ще, а жіноцтво, мабуть, в кухні Славочку купає, бо чути звідти плюскіт води і гомін: «А хто буде робити купці-цюпці? Ой мої костоньки-ростоньки… Ой так… так… дитина хоче розпростерти ніженьки…»

Дарка чує в серці легкий укол ревнощів: невже ж вони так весь час панькаються з тим ціпендриком?

Не може Дарка чогось піти тепер до кухні й приєднатися до того хороводу, що танцює в честь ясновельможної панни Слави. Тихенько відхиляє двері до кімнати, де спить татко. Татко лежить з закладеними за голову руками, якийсь стомлений, хоч у нього в школі теж вільно.

— Дарцю, ходи сюди, до батька!

Ця фраза збереглася з тих часів, коли Дарці було півтора року. Пізніше це саме «ходи до батька» означало приходити до таткового ліжка з псом Циганом в неділю та в свята, ставати навколішки, поклавши голову на таткові груди (а Циган обов'язково повинен був теж сидіти в чемній позі біля ліжка). Потім Циган постарів, а Дарка підросла. Вона стала тепер ледача і спала у святки найдовше за всіх.

І тепер, хоч час давно замів дрібненькі дитячі сліди, ця фраза якимсь теплим відгомоном вдарила в Дарчине серце.

— Ходи, донечко, до тата і розкажи, як тобі в школі… Як твої подружки…

Дарка думає:

«Коли б ти знав правду, то ти не питав би з таким легким серцем, тату».

— Мені там добре, татусю, але приватно вчитися було краще…

Татко гладить поблажливо Дарку по лиці:

— Що ти говориш, дитино! Ти ще не звикла до школи, тому тобі так здається… Чекай, колись згадаєш мої слова: шкільні часи будуть найкращі в твоєму житті… Гай… гай!.. А може, тепер інший дух панує поміж гімназичною молоддю?

Татко задумується.

— Татусю, прошу мені сказати… як це було за таткових часів у школі?

— Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на верхній полиці… там… там… під рами». — Тато крутить цигарку, потім затягується димом: — По-перше, я ходив ще до німецької гімназії…

Дарка робить великі очі:

— То татко ходив до гімназії?

— А ти не знала цього? А звідки б татко знав усі кон'югації і деклінації з латинської граматики? Як же ж інакше міг би я тебе латині вчити?

Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання непристойним.

— Це так, ми були тоді у восьмому класі, перед самісінькою матурою, — говорить тато за себе і своїх далеких товаришів. — Саме тоді йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев'ятсот перший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поагітувати по селах за народного кандидата… Бо тоді, — мушу я тобі сказати, — страшенно баламутили народ оті всякі пани та підпанки… Треба було роз'яснювати народові… еге ж… просто наочно доказувати йому, хто його ворог, а хто — друг… Отож роздобули нам селянський одяг, переодягли нас і порозвозили по селах… Гай… гай!.. Коли б ти чула, як твій татко говорив! Капелюхи підкидали вгору ті, що слухали мене… Та, донечко, це були інші часи… І знаєш, що мене зрадило?

Дарка затримує віддих.

— Руки. Я мав панські, дуже випещені для селянина руки, хоч сам з мужиків. Це впало жандармові в очі, і так… нитки до клубочка… аж мене і сімох моїх товаришів вигнали з гімназії. Мусиш знати, що тоді учень у восьмому класі був уже парубок під вусом… У нас були вже такі, яких з п'ятого класу до війська брали! Гай… гай!.. Наше покоління вміло жити і жертвувати для ідеї…

Дарка пильно слухала, чи не озоветься де хоч нотка жалю, хоч відгук каяття за погублену кар'єру? Може, тепер, з відстані в двадцять років, тато прийме той свій порив за солом'яний вогонь?

— Так, донечко, так, колись у нас молодь жила!

Це не тільки не каяття, а навіть гордість. Ні, це ще щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись жили.

— Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний…

Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з самого серця, вдячності обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию.

Таж сьогодні оцією татковою сповіддю спливло на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило від усіх провин. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати кращі вчинки своїх батьків?

Мама буде битися головою об стіну з горя, що її дитина не кінчатиме школи, що дитині цій не суджено йти все вище і вище по драбині кар'єри й добробуту.

А хіба матері тих сімох таткових товаришів не робили те саме?

— Яка я вдячна таткові… Яка я вдячна!

Татко підводиться на лікті. Дарка бачить по його піднесених вгору бровах і опущених кутиках вуст, що він побоюється за Дарчину психічну рівновагу. Спадає на думку стурбоване таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з сміхом: «Татко готовий подумати, що зі мною справді щось не в порядку!»

Дарці замало лише самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу.

— Татусю… а коли б я зробила щось таке, що всьому нашому народові принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати… ти сердився б на мене?

Дарчині очі горять, як у лихоманці.

Тато не звик ще приймати Дарчині слова всерйоз. Все ж таки йому мила така Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей:

— Та що ж ти маєш, кришечко, зробити? Що ми тут усі можемо і значимо?

Та ще того самого ранку переконується Дарка, що не тільки вона одна нічого не може.

Дарка вже було зібралася йти на ковзанку, коли в хату ввійшов її колишній учитель румунської мови пан Локуіца.

Учитель надійшов городами, через садок, засніжений по коліна, начебто не хотів, щоб його хто бачив у Поповичів у цей час.

Молдавська з ясного смушка шапка була різким контрастом до його смуглого обличчя з товстим носом і чорними очима.

Пан Локуіца майже не змінився за ці півроку. Хоч і був в одних роках з татком, хоч на обличчі розтовстів значно, однак здавався ще стрункішим.

І хоч він привітав Дарку з галасом та спитав весело «як си май маєш», хоч пожартував, що Дарка стала «панею», вона відчула, що добрий настрій у пана Локуіци — це тільки напоказ. Він був чимсь глибоко стурбований.

Дарка не помилилася. Доки пан Локуіца скинув з себе пальто, сказав таткові:

— Гадаю, драгуцуле[29] що нам з тобою прийдеться розстатися…

— Ти що, в регат[30] збираєшся? — спитав татко з щирим смутком. — А я гадав, що ти звик до людей… до нас… Ми ж з тобою збиралися недавно виноград заводити…

— До людей-то я звик, але бачу, що чесному румунові нічого шукати тут… Це тобі Локуіца говорить… Тут так: або пропадай, бідолахо, або йди виконуй найпідлішу роботу… А я на це нездатний. Ади, такий я вже вродився, таким буду. Чи як кажеш, Николаю?

Татко поки що мовчить. Татко чекає, що пан Локуіца дальше говоритиме, бо з цього, що досі він сказав, якось не зовсім ясно, в чому річ.

— Я раніше не хотів тобі нічого говорити, але тепер скажу, щоб ти знав… Я румун, а ти українець, я «свій», а ти «большевик»… Проте мені здається, що мене не менше тягали до сигуранци, як тебе…

— Тебе — до сигуранци? — аж свиснув татко.

— А ти як гадав? Спершу добиралися до мене легесенько: «Може, ти, Локуіцо, щось протидержавне помітив серед учителів… може, серед учнів вищих класів?» Локуіца нічого не помітив, бо Локуіца прийшов сюди дітей грамоти навчати, а не займатися таємною службою. А вчора… — він для чогось оглянувся по хаті, — вчора вже дали мені готовий донос: підпиши, Локуіцо, що ти бачив, як Попович давав читати дітям заборонені книжки… Підпиши, Локуіцо, що ти на власні очі бачив, як Попович кривився іронічно під час виконування королівського гімна… Підпиши, Локуіцо, що ти чув на власні вуха, як Попович називав королівську армію постолаками… Ти чуєш, фратруле? Тут просять, а тут уже тобі перо в руки тичуть… А ти знаєш, я людина нервова… Як схопив за те перо, то відразу тріснуло надвоє поміж пальцями… А вони до мене. «Тепер, — кажуть, — ми знаємо, хто ти такий, гоцуле… Це, — кажуть, — ми збираємо проти тебе самого матеріали та хотіли тебе випробувати… Тепер уже нам ясно, хто в селі людей більшовизує…» Мені тепер теж ясно, що вже дальше нема чого шукати тут, у Веренчанці…

— Та не може бути, — заговорив палко тато, немов щойно тепер дійшли до його свідомості слова пана Локуіци, — та не може бути! Та ти ж у своїй державі, чоловіче, ти, як румун, маєш право добиватися…

Пан Локуіца схопив татка за руку і притягнув його до себе:

— Злодії і хабарники мають право в цій державі, а ми з тобою на однакових правах. Це тобі говорить Локуіца…

Дарці треба було спішити, бо там, напевно, вже чекає на неї Данко, а вона не могла розстатися з своїм учителем. Від того, що і до нього чіпляється сигуранца, стає пан Локуіца для Дарки ще ближчим і дорожчим.

Як же ж Дарка не хотіла, щоб він виїздив з Веренчанки, хоч вона є тепер лише гостем у рідному селі. Не думала про себе. Думала про татка. Як від'їде Локуіца, то на його місце приїде інший учитель — румун, який… напевно, підпише те, що він «бачив» і «чув» відносно татка.

І що далі буде?

— Ти мала мені щось важливе сказати, — якось зухвало починає Данко.

— Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише…

Данко дивиться хвилинку на Дарку, потім питає навмисне протяжним голосом:

— А ти ж маєш її адресу. Я тобі передав якось лист від Лялі, забула? Невже ж це таке важливе, що задля цього мав я сьогодні аж сюди прийти?

Дарка червоніє. На щастя, вона знаходить що відповісти.

— Ні! Адже я не забула, що в мене Лялина адреса… Чому ти думаєш, що в мене така коротка пам'ять?

Тепер Данко бачить, що він уже занадто самовпевненим був.

— Ти хочеш знати про Лялю? Вона, як завжди, задоволена собою… Тепер готується до самостійного концерту… Ти знаєш, вона вже плутає в листах Улянича з Празьким?

— Ах, так! — виривається в Дарки оклик співчуття до Стефкового закоханого серця. І знову чекає.

— Дівчата завжди мають дуже коротку пам'ять, — філософствує Данко.

Дарка не розуміє, що він має на увазі. Тоді за своєю звичкою Данко схиляє голову набік і запитує лукаво:

— Циганюк не приїде на святки трохи до Веренчанки?

Дарка спочатку лякається цього підозріння, а потім раптом спалахує радістю: «Господи, це ж ніщо інше, тільки ревнощі, звичайні ревнощі закоханих».

— Даночку, ти думаєш…

Данко відставляє презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, то в цій гримасі схожі на дзьобик пташки.

— Я нічого не думаю… Ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… Це ж твоя справа! Що ти мені мала важливе сказати?

Дарка роздивляється сліди якихось великих чобіт понад берегом ставу. Голову схилила низько, так, що підборіддя з грудьми утворюють пряму лінію.

«Він мене вже не любить», — дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, дає притулок цій звістці у своїй свідомості.

— Дарцю, чому ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє важливе, — Данко починає вже нетерпеливитись.

І Дарка говорить без вступу:

— Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр

і наша гімназія також збирається його вітати. Ти знаєш про це. Але наша гімназія не буде його вітати, — говорить наказовим тоном Дарка, щоб зразу настроїти Данка на цю справу, як на щось таке, що неминуче повинно статися, чого, як смерті, неможливо уникнути. — Уся гімназія, всі наші учні та учениці виступають проти цього концерту, — сама не розуміє Дарка, що вона може говорити про те, чого ще нема. — Всі, як один, навіть найбільші боягузи, пристали до нас. Тільки про тебе одного говорять як про непевного. Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це сказали, то я не хотіла вірити… Не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти…

Вона ще перебуває під сильним враженням розмови з татом і відвідин пана Локуіци, її сердечна рана ще свіжо кривавить, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання.

— Я ж казав уже твоєму Циганюкові, що з цим виступом товаришів я не погоджуюсь. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що це не потрібно, бо це більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою. Але щодо мене, то я нічого не пораджу — це є проти моїх переконань, і я таки не погоджуюся з вами всіма. Зрештою не я сам-один, як ти кажеш, — таких, що думають по-моєму, є більше…

Раптом звідкись народжується в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, ба навіть весь успіх справи зведеться нанівець, якщо Данко не змінить своєї думки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і трясти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: «Як ти можеш цього не розуміти?»

Дарка не може бути спокійною, коли каже Данкові:

— Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ми мусимо… мусимо… навіть коли б на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати тим сигуранщикам, що ми їх не любимо, не хочемо і ніколи-ніколи не признаємо їх господарями Буковини!

Ці слова з самого серця майже не справляють на Данка жодного враження. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка впадає в стан якогось екстазу і починає піднесено, образливо для таких добре вихованих хлопців, як Данко, кричати:

— Так, ясно, ти не можеш цього зрозуміти!.. Ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говорять по-німецькому… Не заперечуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українському не вміє! Тебе обплутала дочка префекта! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю, а тепер сам бігаєш за цією Лучікою, як цуценя… Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже гордого, неприступного Данилюка, якого дочка префекта поклала собі під ноги. І тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб знав: усі, навіть я, еге, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської гімназії…

— Чекай, Дарко! — Данко намагається вдержати рівновагу, але голос в нього вже хрипкий. — Не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: справді говорять, що я не хочу пристати через дівчину?

Кохані, єдині на світі очі такі стурбовані, такі сполохані, що Дарка змушена дивитися на носики черевиків, щоб не впасти йому серед білого дня на груди й не признатися: «Я все це вигадала. Ніхто не думає про тебе так погано!» Та хіба татусь не пожертвував для такої справи своєю кар'єрою? І тому вона також мусить бути тверда:

— Так, це правда. Так говорять про тебе, і тому мені так соромно за тебе.

Данко підводить голову:

— Від кого ти чула таке про мене? Хто тобі казав? Дарко, я не подарую цього!

Дарка знову коло нього добрим ангелом:

— Чи добре буде, як ти цій справі надаси ще більшого розголосу? Зараз розійдеться слава по гімназії, що ти бешкетуєш з-за дівчини, та ще й з-за дочки префекта. Найкраще буде, як ти без галасу скажеш Циганюкові, що… ти вже не будеш грати в оркестрі. Скажи сам, чи не краще навіть з гімназії вилетіти, ніж мали б на тебе всі пальцем показувати?

Данко затихає. Його лице в задумі. Так вони йдуть досить довго. Нарешті Данко відзивається:

— Може, ти і маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи, але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звернеться до мене з цією справою, то я… як треба буде, не гратиму в оркестрі. Не велике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецькому я говорю так добре, як і по-українському. Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе змусити, щоб ти мені сказала. Ти вже більше тримаєшся за Циганюка, ніж за мене. Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не «Дарцю»), я не сміюся… Вперше мені щось таке здається… що я дійсно розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається… Хто знає, може, навіть так краще для тебе…

Як? Він каже, що так краще для неї? В Дарки мимоволі починають тремтіти вуста. Вона мусить нахилитися за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що в неї на серці.

Данко думає ще про Лучіку:

— А щодо панни Джорджеску, то ці підозріння дійсно смішні. Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені не хочеться, щоб мене вважали зрадником. Я можу навіть самому міністрові сказати, що мені не хочеться грати в його честь. Але при чому тут ця невинна дівчина? Цього я справді не розумію!

Зате Дарка дуже добре розуміє. Аж тепер розуміє зовсім певно, що в його серці вона програла останню ставку. І їй тепер уже так однаково, як людині, що програє все своє майно.

— Бо ми взагалі не повинні дружити з гнобителями. Ніколи й ніде. Наші дівчата не повинні ходити з румунськими паничами, а хлопці — з домнішорами. Бо так можна звикнути до них, звикнути навіть до того, що нами правлять бояри…

Говорить незграбно, не зовсім щиро, в якомусь туманному переконанні, що Данкові, можливо, треба розповісти про пана Локуіцу, можливо, треба дати йому зрозуміти, що й румуни поділяються на гнобителів і гноблених, що коли чесним бути, то справа не в тому, що Лучіка — румунка, а в тому, що дочка префекта. Проте інстинкт ображеної жінки підказує їй, що Данкові не треба про це говорити. Бодай в цю хвилину.

— Ти знаєш, що я тепер приятелюю з Циганюком, і я… смішно… нітрохи не ревную тебе до якоїсь там Лучіки, але я тебе дуже прошу: покинь ту дочку префекта. — І сама не знає, звідки в неї беруться сили ще на одну, найвищу, жертву: — Є одна дуже гарна дівчина… українка… наша… яка симпатизує тобі. Як хочеш, то я познайомлю тебе з нею…

Данкове лице покривається поволокою незрозумілого для Дарки суму:

— Ти добра дівчина, Дарко, але для чого мені знайомитися з тією дівчиною? Ти думаєш, що хлопцям так дівчата в голові, як вам — хлопці? Лучіці (вперше назвав її по імені) я симпатизую тому, що нас музика в'яже… Я тобі кажу: роблю це для товаришів, може, навіть проти свого переконання, що йду з оркестру, але до моїх приватних, чисто особистих справ я також не дозволю нікому втручатися! Зрештою ти вже настільки знаєш мене, щоб повірити, що так буде, як говорю…

Так… Настільки вже знає його. А коли ще не знала, то сьогодні пізнала.

«Ніколи я не була йому така дорога, як вона… Ніколи!»

— Я вже, мабуть, піду, Данку, — пробує Дарка навіть посміхнутися.

— Коли дозволиш («Господи, що за ввічливість!»), то я проведу тебе трохи.

Цього вже забагато на сьогодні.

— Дякую тобі, але я хочу йти сама… Я не кажу, — не дивись так на мене, Данку, — що я не хочу йти з тобою… Хочу тільки бути сама…

Краще сказати б йому ясніше: «Залиш мене саму з моїм болем. Чи не бачиш, як мені все це дуже боляче перенести?..»

— Хай буде воля твоя, — каже Данко поважним біблійним тоном.

Руку, яку подає йому Дарка на прощання, він тримає міцно та довго у своїй долоні, потім, мовби повагавшись, підносить її до уст. В цьому такому глибокому і водночас такому безпристрасному поцілункові є щось з прохання пробачити і бажання попрощатися.

Дарка хотіла б тікати від цього місця і цього хлопця, але ноги її ступають по снігу важко й повільно.

«Аж тепер уже безповоротно скінчилося. Але чому я не плачу? Чому не кричу?»

Боїться сама цієї закам'янілості свого серця. Тільки на плечі і в груди осідає щось важке, аж вона змушена зупинятися, щоб відпочити й передихнути.

«Хоч татко і не закінчив гімназії, хоч він, сердешний, мусить піти на найчорніший хліб у світі, то я все ж таки… дорожче заплатила, як він…»