Повнолітні діти

VII

Хтось ляснув батогом, і дні рушили вперед, як жваві лошаки, залишаючи тільки порох за своїми копитами, злегенька припорошуючи пилком забуття не одну подію. Не одну чорну годину припорошив цей сивий пилок.

Ориська й далі пливла самітним човником серед класного озерця. Правда, вже ніхто тепер не обурювався, ніхто не заламував рук, навіть не дивувався, коли та чи інша (хоч траплялося це дуже рідко) товаришка позичала у Підгірської ножика чи питала іноді, до якого речення Мігулів звелів вивчати історію.

Ориська робила ту чи іншу послугу в покорі, не вимагаючи нічого в заміну для себе, а тим паче не шукаючи стежок, якими могла б наблизитися до класу. Могло здаватися, що Ориську зовсім не цікавить клас. Мігалаке, як завжди, приходив на уроки надушений та елегантний, як фордансер[21].

Уроки свої проводив він на досить вільній мотузці. Сипав дотепами (дівчата справді навчилися краще розуміти румунську мову) і питав звичайно тільки тих, що самі набивалися на відповідь. Були й такі години, на яких було чути тільки Орисьчин покірний голос.

Мігалаке, що спочатку не помічав цих жертовних доказів обожування, тепер приймав з явним задоволенням Орисьчине хвилювання і запобігливі, послужливі відповіді.

Стефа Сидір відповідала усміхом Дарці кожного разу, коли та повертала до неї свої розніжені очі. Їх приязнь дійшла вже до того, що Стефа запросила двічі чи тричі Дарку до себе додому. У радників мерехтіло все блиском і достатками.

А все ж таки щастя, яке давала їй Сидір Стефа, ніколи не було повне, ніколи не було без, хай би й легкого, болю.

— Я прийду до тебе завтра, — попросила раз Дарка.

І Стефа зраділа. Вона щиро притиснула Дарчину руку до себе, але зараз же задумалася, наче охляла:

— Завтра в мене зайнятий вечір… Хіба післязавтра, добре?

Ці недомовки, оці якісь таємниці шукали виходу на денне світло, як підземні джерела. Ким, чим може бути зайнятий вечір у Стефи, що з нього треба аж таємницю робити перед Даркою?

Дарка, може, була б уже рада, якби спіймала Стефу на якійсь неправді, якійсь замаскованій нещирості. Раз якось Стефа попросила Дарку піти з нею в парк. Хотіла назбирати собі осінніх листків на моделі до рисунків. Жовтень докочувався вже до половини. В парку пахло вогкістю осені. Від жовтого листя на деревах і того, що покривало землю, зробилося в парку нереально ясно. Сонце відбивалося в цій жовтій площині, як у дзеркалі, і розпорошувалося ясно-жовтим промінням у повітрі. Соковита зелень літа з густими тінями здавалася сном. Поміж оголеними деревами звук летів довго і без затримки. Дзенькіт трамвая було тепер чути зовсім виразно в самій гущі парку, і це в якійсь мірі теж належало до мелодії осені.

Дівчата йшли поруч і мовчали. На головній алеї, саме навпроти вулиці Семигірської, перетяв їм дорогу Данко із скрипкою під пахвою. Він ледве глянув на Дарку. Уже пройшов, але вмить обернувся і привітався до неї, з явною симпатією усміхнувшись, хоч вона не була сама.

— Ти його знаєш? — начебто здивувалася Стефа.

— Абощо? — невідомо чого стривожилася Дарка.

Стефа загадково похитала головою:

— Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає. Я тільки раз його чула, але… — урвала раптово так, що можна було подумати: «Але ніколи не забуду його гри».

Дарка не питала більше. Дарчин схвильований голос міг зрадити її. Стефа сама докінчила:

— Але волочиться з тією румункою, і… шкода, якби він мав для нас пропасти.

Звістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи раптовий параліч: їй не вистачає повітря, вона нездатна до будь-якого руху. Ще кілька кроків тягне ноги за собою. Потім пристає, щоб буцімто поправити собі комір коло плаща. Мусить отямитись, відпочити трохи після удару.

— Та румунка? Вони вчаться разом, і більш нічого, — пробує Дарка несміливо виправдати Данка перед Стефою

і перед власним серцем.

Стефа немилосердна:

— Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як це, щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На Гартенгасе, до вілли Джорджесків! Яка досада… все, що трапиться в нас здібніше… щось краще, обов'язково намагаються перетягти в чужий табір…

Це зауваження тільки підсилює Дарчин біль: невже так погано з Данком? Невже така небезпека?

— Звідки він? — хоче знати Стефа.

Вона не розуміє, що Дарці важко тепер говорити, що вимовити одне слово для неї так важко, як тому, в кого прострілені легені.

— З Веренчанки…

— Його батьки — українці?

— Тільки батько… Його мати — німка з Відня…

— А твої батьки?

— Мої? — в надзвичайному здивуванні питає Дарка… — А хто мали б бути мої батьки?

Стефі забаглося тепер говорити про таке, що нітрохи не підходить до Дарчиного настрою:

— Бо, бачиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От хоч би Підгірська. Свідома українка… та ніколи так не зробила б.

— Адже мій тато!.. Для чого ти мені це говориш? Мій тато свідомий українець.

— А звідки ти знаєш, що твій тато свідомий українець? — засміялася Стефа.

Дарку вкололо таке насмішкувате запитання. Її особисте горе, що впало на неї, не дало їй змоги проаналізувати змісту цього слова «свідомий» чи «несвідомий». Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягуються, знала без пояснень і аналізу, що бути політично несвідомим — це щось ганебне. Запам'ятала собі, хоч аж пізніше зрозуміла зміст сцени, як на самому початку окупації румунами Буковини, десь у дев'ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них у кімнаті і з розпукою питався раз по раз:

— І скажи мені, Николаю, чому вони мене не арештували? Скажи? Таж я не знаю, як тепер показатися в Чернівцях! Ні, ти мені скажи, чому вони арештовують всіх чесних людей, а мене залишили? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось на цю тему говорять, то, ради бога, роз'ясни людям, що я ні в чому не винен!.. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом стати… І мусили вони якраз мене не арештувати!

Сцена ця майнула в Дарчиній голові, і вона відповіла зухвало:

— Адже мій тато був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш запитати, кого хочеш.

— Тата твого арештували румуни, а ти так легко погодилася на те, щоб Мігулів змінив українську мову на румунську? Невже ж ти не розумієш, що це значить? Невже ж ти, — голос Стефи став важким і дуже повільним, — ще й досі не розумієш, що вони всякими штучками поступово хочуть заперечити нас взагалі як націю? Невже ж ти не бачиш, що такі, як Мігулів, — на службі в них?

«А пан Локуіца, — стукає щось Дарці в голові, — пан Локуіца напевно не хоче нічого поганого нам, українцям, а він теж румун. Румун з румунів…»

— А ти не дозволила? — наважується Дарка на виклик проти подружки, яку до сьогоднішньої розмови вважала за саму ніжність, за ходячу поезію.

— Так, я була проти. Ти забула? — але вмить, наче зміркувала щось, заговорила до Дарки давнім привітним голосом: — А тобі ніколи не спадає на думку, що ми повинні знати твори своїх поетів… знати історію нашого народу, знати, хто ми і звідки взялися на світі? Тобі ніколи таке не спадає на думку, Дарко?

Дарка мовчить. Такі натяки можна по-всякому розуміти. Між подружками повинна бути щиріша розмова. Так принаймні Дарка гадає. Це саме відчуває і Стефа.

— А ти хотіла б дістати такі книжки… ті, знаєш, заборонені, що я тобі колись згадувала?

— Так, — відповідає твердо Дарка, і це «так» рівнозначне потискові чесної руки.

— Я так і знала, що ти погодишся. Коли так, то все гаразд. Я познайомлю тебе з людьми, що постачатимуть тобі такі книжки… Тільки ані слова нікому про це! Ані слова, Дарко!

— Ти повинна мені вірити, — вже трохи ображено зауважує Дарка, наче тоном тим хотіла нагадати подружці, кого та бачить перед собою. — Я нікому не скажу. А тепер я вже піду… — мусила попрощатися з Стефою, бо знову згадався Данко і так хотілося, так дуже хотілося побути самій!

Бувають такі дні наприкінці жовтня, що здається, ніби вони поскидали з себе осінні пальта і проходжуються з розстебнутим коміром сорочки. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце дозволяє собі нерозумні надії. Про сонце в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути дрібненький біг його мікроскопічних ніжок.

У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить поганий сон до людини, а потім зникає, залишивши тугу за собою. Дарка запросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його часточка, ні усмішка, ні голос, ні відгомін голосу не дісталися чужій хаті і чужим людям в тій хаті, для котрих Данко тільки перший-ліпший.

— Я думала, що ти вже зовсім забув про мене! — щось ніби докір, ніби виклик. Данко пошукав її очі і, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

— Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора, з математики, який дуже вимагає… Потім ці репетиції в музичному інституті. Дивись на мої пальці. Вони геть задубіли від струн!

Дарка торкається дійсно загрубілих на пучках пальців його рідних рук і чує водночас, як щось вистукує їй у пам'яті:

«Дочка пре-фекта… дочка… пре-фекта…»

— Ти й тепер ще граєш з тією Джорджеску? — питає зовні спокійна, пам'ятаючи кожне слово Стефиної балачки про дочку префекта.

Та Данко відповідає так спокійно, що не можна не повірити в його чисту совість:

— Очевидно! Я ж говорив уже тобі, що виступ відбудеться десь на початку лютого…

Дарка — ще підліток і тому не знає, що таке правило жіночої обережності, запитує просто з мосту, як то кажуть:

— І ти приходиш до неї до хати? Вона — дуже гарна?

Данко сміється дрібним, але якимсь наче не зовсім щирим сміхом:

— О, вона є форте фрумоси…[22] Але головне — як вона грає! Ти мусиш Послухати її… Фуга в неї виходить… — але, мабуть, зміркувавши, що Дарка не знає музичної термінології, знову повертає до того, від чого почав: — Ти обов'язково мусиш колись послухати її. Вона так смішно по-німецькому говорить…

— І тому ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх цей розбивається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кутиках очей.

— Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити.

Стефа говорила правду про Данка і Лучіку. Він навіть не заперечує того. І ця його правдива, нічим не прикрита відвертість вражає її найбільше. Боїться вже запитати, чи він дійсно так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли Данко скаже «так», то це буде сама правда.

Дарка наважується на зухвальство і торкається ще однієї струни Данкової душі, яка повинна б озватися бажаним голосом:

— За мною взявся бігати той Рахміструк, з сьомого… Знаєш його? — Їй соромно говорити йому такі речі, але впевнена, що так треба тепер, в цю хвилину.

Струна, з такою напругою шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.

— Чому не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Правда? — відповідає нітрохи не ревнивий Данко, далекий від того, щоб припускати, що Дарка, саме Дарка, така, яка вона є, може подобатися ще комусь. — Що робить Ориська? Як ти почуваєш себе в школі? Зжилася з товаришками? — сипле так запитаннями Данко, що Дарка починає тривожитися, чи він не нудьгує часом в її товаристві. Та коли питає, то треба відповідати:

— Ориська? Ориська так поступила, що її цілий клас не хоче знати. Страшенний з неї підлизайко, та ще й, знаєш, до кого? До Мігалаке! Мені справді аж соромно, що вона з Веренчанки.

— Дійсно Ориська так провинилася? — занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому, власне, Дарка починає говорити про інше:

— Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, яка це дівчина?

Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли під мушкою.

— Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.

— Ви знайомі? — питається поквапно Дарка, бо аж тепер пригадує зустріч у парку.

— Майже знайомі… Був час, коли панна Стефа не була проти, щоб познайомитися зі мною, а я — такий нездара — прогавив справу.

Данко дивиться в її серйозне, збентежене лице так само серйозним, збентеженим поглядом, а потім вибухає примирливим, щасливим сміхом:

— Ех ти… ти… дівчатко ще!

Дарка відвертає голову й очі від нього. Данко не на жарт бентежиться:

— Що тобі? Дарко, ну, що таке?

— Нічого… Справді нічого… Я така дурна!

— Ти мусиш мені правду сказати, — говорить він голосом, що робить його на десять років старшим.

Дарка вимушено посміхається.

— Що я тобі скажу? І нащо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?

— Дарко! — вже погрожує він, і вона аж тепер признається:

— Бачиш, ти знову добрий до мене, а я думала… — Дурні сльози знову закривають світ перед очима, і Дарка ледве докінчує свою думку: — Я думала, що ти вже зовсім пристав до тієї… дочки префекта і вже перестанеш дружити зі мною й… Ориською.

Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Данко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала з грудей, щоб міг він сам потримати його у своїй руці і почути, як воно б'ється для нього.

Данко виймає з нагрудної кишені злежану невживану шовкову хустину й м'яко виловлює нею Дарчині сльози. Обоє сміються при цьому добросердечно. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам здогадався про те, чого вона йому не може сказати:

«Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти мусиш її щодня додому проводити. Я боюся… Я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку…»

Данко відразу догадується, що Дарчині очі переживають щось.

— Не можна дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!

«Тихо, дурненьке, — наказує Дарка своєму серцю, — тихо! Він не подружить з тією хоч би тому, щоб мені не зробити прикрості. Хіба ти не бачиш, як він дбає про мій спокій, дурненьке?»

— Що ти думаєш в неділю робити? — питає Данко. Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?

— Бо я збираюся з товаришами на прогулянку в Цецин. Їдемо туди велосипедами!

— А ці твої товариші — то хто? — цікава щось більше знати про нього Дарка.

— Мої товариші? О, це гарні хлопці!

І Дарка знову мусить погодитися з тим, що існує багато справ, багато людей, які належать виключно до Данкового світу — до його власного світу, що розділяє їх одне від одного, як ріка без мосту.

…Надвечір'я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Осінній холодок уже добирається і до балкона. Дарка тільки в сукенці. Повинна встати і накинути пальто наопашки, але боїться, що як зрушить з місця, то й Данко встане. Та Данко і без того підіймається.

— Я вже піду.

Дарка відчуває, що з цим словом відриваються один за одним шматочки її серця, але не насмілюється затримати Данка.

— Бувай!

— Бувай! — не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітися безпосередньо після розлуки з Данком з панею або, ще гірше, з Лідкою.

Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на вулиці поправляє собі комір і йде вниз Руською. Перед церквою повертає праворуч.

— Ні, дорога до Джорджесків не сюди, — зітхає з полегшенням Дарка.

І раптом звідкілясь несподіваний наплив гарячого жалю, хвиля докорів і каяття: як могла вона так відпустити Данка без жодного сердечного слова? Чому не гукнула ще з балкона до нього? А потім дивуватися… дивуватися, що Данко шукає товариства тієї румунки. Тієї по-циганському музикальної румунки! А Стефа? Ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш бажана стала вона для Дарки. Власне, за те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба це не говорить про спорідненість їх душ?