Повнолітні діти

XXIV

Вночі з п'ятниці на суботу в Дарчине ліжко ніяк не приходить сон. Дарка перекидається з боку на бік. Лягає горілиць і хоче уявити собі, що пливе на поверхні води. Десь з віддалі чути шум водопаду. Цей рівномірний, дрімотний шум вмить заколише її. Та й ця примара не приносить сну. Дарка перекладає подушку під ноги. Нічого не допомагає. Сон, як заворожений злою відьмою, не може потрапити в Дарчине ліжко.

Засинає далеко за північ, але незабаром прокидається. Мусить засвітити світло. Снилося їй зовсім виразно, що мама приїхала з Веренчанки. Такий близький до дійсності сон, що аж моторошно. Гасить лампу.

Лідка починає бурчати, що не дають їй спати. Дарка в темряві ховає голову під подушку: «Завжди з'являєшся, мамо, у вирішальні хвилини мого життя. Завжди, коли моє серце не може знайти спокою, ти уві сні чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи тепер хочеш перестерегти мене, чи допомогти мені? Я знаю, знаю, знаю, мамо, як це дуже болітиме тобі, але я не можу, ти повинна зрозуміти, не можу відцуратися від того, що татусь і ти сама вчили мене любити. Чому ти нічого не говориш, мамо? Мамо!»

Згодом мамина постать розпливається, залишається тільки біла хмаринка.

Вранці пані не може добудитися Дарки:

— Бійтеся бога, панно Дарусю! Таж то вже десята доходить. Ми були вже перелякалися, що ви так спите і розбудити вас не можна…

Дарка не зразу усвідомлює, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить з кімнати, як звичайно, збудивши Дарку. Пані тепер чекає, поки вона на її очах одягнеться, з'їсть вже зовсім холодний сніданок, зодягне шапку, сховає гроші і піде до гімназії.

— Панно Дарусю, ви вважайте, не візьміть собі за приклад Гиня… Я вам кажу: ідіть запишіться і повертайтеся щасливо додому.

— Гаразд, — на все згоджується Дарка.

Але коли Лідка, помітивши виразне підморгування маминого ока, пропонує Дарці своє товариство, в Дарки бунтується щось, і вона рішуче і досить неввічливо відмовляється:

— Я піду сама… Я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу водія…

— Вважайте, що робите, панно Дарусю! — ще раз перестерігає пані.

— Гаразд, — відповідає таким самим тоном Дарка.

На балконі першого поверху — двоє дітей у білому, мов двоє полярних ведмедиків. Чіпляються лапками за грати балкона і мружать очі від сонця. На Дарку надходить те розкішне безвілля, яке може дати тільки весняний по коліна в сонці, ранок. Їй нікуди не хочеться йти, не хочеться про щось думати, з кимсь вступати у розмову. Хочеться стояти тут, на тротуарі, моргати до сонця, як ті двоє білих ведмедиків, що на балконі. Але на вулиці не можна стояти нерухомо та без діла.

І Дарка вирішує: піду туди, куди мене ноги понесуть.

Ноги, привчені до однієї і тієї ж дороги, заводять Дарку під гімназію. На перехресті двох тротуарів стоять два учні. Здалека палає руда Гинева чуприна.

«Це, певно, з тих, що не хочуть поступати», — здогадується Дарка. Її серце відчуває стільки сердечної теплоти до них, що вона починає думати, чи не підійти до них і не гукнути:

— Гаразд, товариші! Я теж з вами!

Але саме тому обминає їх та йде просто до гімназії. Тоді хтось кричить за нею товстим басом:

— Щасливої дороги!

«Господи, їм здається, що я піду поступати», — паленіє Дарка.

— Ах, ти тут! — налітає на Дарку просто з гімназії Наталка Оріховська. — Я по всій школі розшукую тебе. Добре, що зустріла! Ти записалася?

— Що ти? Що ти, Наталко? — міниться на обличчі Дарка від самого підозріння. — За кого ти мене маєш?

Оріховська бере її під руку і відводить убік од вхідних дверей гімназичного будинку. З якогось підвалу, незважаючи, що надворі тільки весна, доноситься запах свіжих яблук.

— Дарко, нам треба записуватись.

Дарка поволі відступає від Наталки. Біль від образи за недовір'я заставляє Дарку тремтіти всю. Тільки очі дивляться з викликом:

— Зі мною так не треба, Наталко.

— А я серйозно, Дарко!

— Та що ти говориш? Ще вчора говорила мені Стефа Сидір!..

Наталка намагається дістати через штахети галузку глоду, який розцвів раніше, ніж покрився листям.

— То було вчора, а цієї ночі вирішили інакше. Всі ми записуємося, хіба б дирекція сама не прийняла кого. Будемо вчитися і, — Наталка через плече оглянулася, — непомітно робити свою роботу.

— Мені все це якось в голову не вкладається, — нічого не розуміє Дарка. — Таж вчора тітка Іванчукова трохи з розуму не зійшла, що Гиньо не хотів іти записуватися.

— А він і сьогодні не йде…

Дарка рвучко повернула голову до Наталки: чи не вчулося їй часом?

— Не йде, — підтвердила з іронією Наталка. — Думає, що для народного трибуна, яким вважає себе Гиньо, освіта — зайва річ. Чого ж ти завагалася? Будь певна, що коли б Орест був серед нас, він теж записався б… Пішли, Дарко! — бере її за руку, але біля самого будинку гімназії відпускає. Дарка повинна сама увійти в браму поміж двома шеренгами хлопчиськів, від яких невідомо чого можна чекати. Здається, було так, що хтось з гурту глузливо свиснув. Дарка непевно оглянулася на подружку, тоді почула Наталчині слова:

— Іди вперед, не оглядайся!

І вона пішла, не звертаючи уваги на те, що довкола діялося. Так Дарка вже звикла не тільки вірити всьому, що скаже Наталка, але й навчилася не розпитувати. Зрозуміла нарешті, що в організації так і повинно бути. Хтось один не лише вирішує остаточно за всіх, але й бере на себе відповідальність за всіх.

Та тепер була не відповідна хвилина для роздумувань. Ішла до директора, й страх, що його відчувала, породжував неприємну реакцію. Проте все сталося далеко простіше, ніж Дарка уявляла собі. Була впевнена, що їй доведеться пройти крізь чергову полосу допитів, а тим часом обійшлося зовсім без цього. Єдине, про що помічник директора запитав, це її прізвище, клас і рік народження. Правда, підсунули їй підписати ще й якусь заяву, яку Дарка могла не читати, раз в гуртку вирішили підписувати цей папірець.

Коли Дарка вийшла з гімназичного будинку, на неї чекала вже Наталка з гілкою глоду.

Вона на обличчі Дарчиному прочитала, як їй у цю хвилину потрібна підтримка, бо відразу подала знак, щоб Дарка пішла за нею.

— Так ось, — заговорила Наталка, коли залишилися сам на сам, — з цим покінчено. У школу будуть всі прийняті. Можеш написати додому, що все гаразд.

— Наталко, я хочу запитати…

Але Наталка стримала її суворим виразом обличчя:

— Не треба. Іди! І так уже задовго стирчимо на очах у всіх, — і тут же недбало обернулася та пішла до гурту дівчат, що були в сквері перед гімназією.

Дарка подалася на Руську вулицю.

Її мучило одне питання: звідки раптом така терпимість з боку шкільних властей і сигуранци? Невже ж вони стомилися в боротьбі з бунтарями й захотіли перепочити? Невже й справді можна вірити, що директор та Мігалаке по-батьківському пробачили учням усі їхні гріхи?

Ні, не може бути! Напевно, що це не так. Проте факт залишається фактом: в обох гімназіях знову починається нормальне навчання.

Дома (тобто на квартирі у Дутків), навіть не переодягнувшись в домашнє плаття, Дарка сіла писати мамі листа.

Адже на цей лист там чекали, як на дощ у посуху! Від змісту цього Дарчиного листа залежить усміх або хмара на маминому лиці, від нього залежатиме, чи татко ходитиме ритмічним, бадьорим кроком, чи човгатиме ногами. Ах, як багато залежатиме там, у Веренчанці, від цього клаптика паперу!

Дарка повідомляла своїх, що сталося так, як мама передбачала: все пішло добре. Всіх прийняли у школу знову (тут Дарка повірила Наталці сліпо на слово, бо записування фактично ще не закінчилося), нікому не загрожує втрата шкільного року, одним словом, краще й не могла закінчиться ця неприємна історія.

Мамина донечка розписує про все барвистим стилем, часто закінчує речення великими знаками оклику, і все це від того, що в душі у Дарки немає переконання, що насправді все аж так дуже добре.

Що з того, що ніхто не втратив шкільного року, коли Орест Циганюк сидить у тюрмі? Чи годиться порядним людям радіти успіхові, коли той успіх здобуто ціною волі, ні, більше, ціною життя друга?

Орест Циганюк виріс тепер у Дарчиних очах до величини, якій не знаходила порівняння. Легко можна уявити собі, якими засобами домагалася в нього сигуранца виявлення, як там кажуть, спільників, а він, орел, нікого не виказав, нікого не потягнув за собою!

Та коли б він тільки хотів повторити їм свої розмови з Даркою, то Дарці далебі не поздоровилося б від них! А хіба така стійка поведінка товариша, який терпить тортури, щоб не виказати товаришів, не зобов'язує тих, які залишилися на волі, до боротьби?

О, ще й як зобов'язує! А тим часом як скоро, як ганебно скоро всі забули Циганюка і перейшли до щоденного порядку! Можна не дивуватися Лідці, яка в той же день, коли почула про арешт Циганюка, співала й займалася манікюром. Але інші? Інші в цьому відношенні мало чим відрізнялися від Лідки Дутки. Стосується це, на жаль, і самої Наталки Оріховської. «Чи, може, — думає Дарка, — вона помилилася?»

Після останньої вечірки в домі Оріховських Дарка мала підстави підозрівати, що в Наталки якісь особливі почуття до Ореста. Сприйняла це як приємне відкриття, рада просто була, що і в Наталки є нормальне дівоче серце, а тепер — таке болюче розчарування! По Наталці абсолютно не було видно, що вона переживає з приводу арешту Ореста.

Наталка, як завжди, була заклопотана шкільними справами, а більше мовчала і навіть наодинці з Даркою не згадувала про Циганюка.

Що ж Дарці думати тепер? Виходить, що оті її високоідейні товариші — це бездушна юрба, яка не заслуговує того, щоб заради неї жертвувати так, як це зробив Орест, як у свій час готова була зробити і вона, Дарка. Виходить, що тільки вона, Дарка Попович, страждає і переживає за Ореста?

Нісенітниця! Дарка не довіряє вже й своїм думкам!

Проте коли одного разу добрий настрій у Наталки дійшов до того, що вона почала розповідати анекдоти, Дарка не витримала. Підсунулася до Наталки й засичала на вухо:

— Веселись, веселись… Коли тобі так легко…

Наталка байдуже подивилася на Дарку і продовжувала своє. Тільки коли закінчили уроки, Наталка зробила так, щоб з класу вийти разом з Даркою:

— Ти чого ходиш, як у воду опущена?

Дарка націлила на Наталку свої сірі, тепер такі суворі очі. Ті очі говорили виразно, що вони не думають скорятися. Минули ті часи, коли вона, Дарка, без слова виконувала все, що їй наказувала Наталка, бо ж сліпо вірила їй.

— А чого мені веселитися? — запитала з викликом. — В мене не така коротка пам'ять, як у декого. Я ще не забула, що ще хтось був поміж нами, а тепер його нема, не можу забавлятися анекдотами!..

Всього могла сподіватися Дарка у відповідь, тільки не усміху. І то не єхидного, а такого доброго, мало не сестриного. Наталка засяяла від Дарчиних слів. Та скоро на її лиці світло погасло, і вона сказала з глибокою турботою:

— Ти зовсім не змінилася. Якою наївною приїхала з Веренчанки, такою і залишилася!

Дарка відчула, як від здивування в неї на лиці напружилися мускули.

Наталка продовжувала:

— Невже ж тобі ніколи не здавалося підозрілим те, що вони всіх нас без розбору знову прийняли до школи? Невже ж ти така наївна, що повірила, нібито дирекція дійсно шукає злагоди з нами? Невже ж ти, — допитувалася щораз настирливіше, — саме ти, що одержала такий наочний урок їхньої щирості на прикладі з твоїм татком, не подумала, що їх ласка — це якась чергова напасть на нашу голову? Дарко, ні на хвилину не забувай, що за нами слідкують, стежать за кожним нашим кроком. Може, і тобі не вадило б бути трохи веселішою в класі.

— Чекай, Наталко, досі я, сама знаєш, більше мовчала й слухала, бо вірила вам… тобі вірила беззастережно. А тепер для моєї віри у вас треба…

— Що тобі треба знати?

— Хочу знати, чому я маю удавати з себе клоуна, коли я й без того нічого протидержавного не роблю. Та ми ж навіть перестали сходитись!

— Пс-с! Та навіть за виразом твого лиця стежать…

— За чим?

— За тим!

— Але хто, хто, Наталко?

— А Мігалаке? А Мірчук? А ти певна, що вони не завели донощиків поміж учнями? Розумієш?

Оце «розумієш» відразу нагадало Дарці Ореста Циганюка.

Що він робить, що думає в цю хвилину?

Наталка час від часу зупинялася то перед вітриною з галантереєю, то з їстівними смачними речами. Тоді Наталка голосно ділилася своїм враженням про те, що бачила за склом. Той, хто спостерігав би за ними, прийняв би їх за пару легковажних дівчат, яким у голові тільки моди та ласощі.

Коли поблизу нікого не було, Наталка продовжувала:

— Навіть коли б, Дарко, за нами не слідкували, навіть коли б ми обставинами не були змушені вдавати веселих, то нам все одно не личило б упадати в тугу з приводу Ореста. Це почуття жалості не робить честі ані тому, кому співчувають, ані тому, хто співчуває. Зайва доза жалості у підпільній роботі може стати згубною. Треба, Дарко, гартувати свою волю. Треба враховувати, що ворог, вивчивши твій характер, може зіграти на м'яких струнах твоєї душі. Може статися таке, що ворог, якого треба знищити, прикинеться жалюгідним, нещасним, — і ти що? Пожалієш його? Пощадиш його, а він, вирвавшись на волю, віддячить тобі тим, що знищить тебе ще з більшою оскаженілістю, ніж зробив би це перед тим. Бо тепер, крім ненависті, він матиме до тебе ще й почуття презирства за твій дурний розум. Нам треба себе виховувати так, щоб бути на все готовим. Те, що спіткало Ореста Циганюка, могло спіткати кожного з нас. Може воно й тебе чекати, Дарко. А що, якби така історія, як з Орестом, спіткала твого батька? То ти, напевно, зовсім розкисла б, чи як? Не можна так, Дарко, аж ніяк не можна! Візьми себе в руки, закуси губи і не вішай голови!

Дивна, дивна сила слова! Що ж таке особливе, таке незвичайне сказала їй Наталка, а проте — як підбадьорили, як підкріпили фізично, як піднесли морально Дарку її слова!

Ще півгодини перед тим нещаслива і засмучена арештом Ореста, вона почувала себе тепер гордою з цієї самої причини. Так, гордою за свого друга, який не хоче, щоб йому співчували! Права, сто разів права Наталка! Не киснути, не плакати й не скиглити тепер треба, а з піднесеною головою, з нищівним сміхом дивитися в обличчя ворогові, хоч би серце розривалося на шматочки!

Перед закінченням шкільного року, саме напередодні канікул, прийшов від мами лист з привітанням з нагоди Дарчиного шістнадцятиріччя. Дарка була задоволена, що мама прислала листа замість якоїсь карточки з голубком чи якою-небудь незабудкою. Такий лист свідчить про те, що мама ставиться до неї, як до дорослої. Зрештою мама й сама писала про це.

Писала своїм гарним рівним почерком про те, що тепер, коли Дарці пішло на сімнадцятий, мама вважає її за дорослу. До того ж дорослість не тільки визначається, дитино, цифрою років, але й пережитим. А останнім часом наша донечка пережила чимало. Та добре, що все закінчилося благополучно. Говорять, добре те, що добре кінчається. Коди Дарця приїде на канікули, то в нагороду за всі неприємності вони справлять собі вечірку (вони — це мама і Дарка!) і відгуляють її як перенесені іменини.

Дарка зразу ж заперечила мамі. Не хочу іменин, мамочко, в цьому році. Того, кого я хотіла б бачити на іменинах у себе як першого гостя, може, зовсім не буде. А навіть коли й був би, то однаково його думки були б далеко від мене й Веренчанки. Ти вже не гнівайся, мамочко, і не називай мене невдячною, але я прошу: не треба нам ніякої вечірки!

Лідка, яка останнім часом знахабніла до непристойності, безцеремонно заглянула в лист від мами.

— Що там нового пише тобі мама? — вткнула лице у лист, пробігла очима по літерах і з усього виловила тільки те, що лише й могло її займати: «вечірка».

— О, як шкода, що я не зможу, Дарко, бути в тебе. Це, напевно, страшенно цікаво? Я ще ніколи не була на сільській вечірці.

Дарка відчула себе глибоко ображеною такою дурною балаканиною. Що значить — «сільська вечірка»? За кого та Лідка вважає кінець кінцем Дарчиних батьків? Коли вже на те пішло, то в Дарчиних батьків є спеціальна середня освіта, а Лідчина мама, хоч і величає себе панею, ледве підписатися вміє.

— Ти собі уявляєш, що ми справляємо вечірку у стодолі? — запитала досить терпким голосом Дарка. Лідка по-дурному розсміялася. Видно, сама зрозуміла, як нетактовно поступила.

— Я не мала на думці твоїх батьків, але ж люди на селі страшенно дичавіють. Це ти вже не заперечуй мені. Сільська інтелігенція — то ще гірше, ніж мужики. Так, так… Якби не те, що я їду на море, я зовсім, певно, просила б ти мене чи ні, — засміялася лукаво, — все одно приперлася б на твої іменини. А ти бачила коли-небудь море?

Лідка дуже добре знає, що Дарка так само ніколи не бачила моря, як і вона, але їй вигідно тепер так запитати.

— Яка шкода, Дарко, що ти не записалася до черчеташ! Поїхала б тепер разом з нами на море… Слухай, то правда, що ваша Веренчанка малярійна?

Так говорити може тільки провокатор. Дарка дивиться Лідці простісінько в очі. Вона хоче проникнути крізь оті два чорно-білих блискучих скельця всередину цієї вертихвістки, щоб дізнатися нарешті, хто вона така: ворог чи просто дурепа?

Нічого, абсолютно нічого не може Дарка вичитати з тих грайливих, з кокетливо попідкручуваними віями (нікуди правди діти), гарненьких очей. Не залишається Дарці нічого іншого, як страхувати себе перед Лідкою:

— Я й сама жалію, що не записалася…

Лідка немов чекала на це слово:

— Правда? Жалієш? А чому ти не записалася, коли тепер жалієш? Тобі, може, хтось заборонив?

Ах ти, гадино, ось що тобі потрібно знати! Прізвище тобі треба дістати до рук, аби хазяїни твої по ниточці могли дійти до самої середини клубочка!

— Ніхто мені не заборонив. Хто, крім татка, має право мені забороняти? А татко — нічого. Каже: «Як собі хочеш…» А я не записалася, бо… бо не вірила, що може з того якась користь бути… Правда, мені тоді говорили про прогулянку на море, але я не дуже вірила…

— А я зразу повірила і тепер їду, їду! — схопилася Лідка за краї спіднички і, розтягнувши її гармошкою, почала крутитися по хаті у такт вальса. — О, — сміялася з самозадоволенням, — в мене добрий носик! Він зажди винюхає, де можна користь мати! Ти будеш у Веренчанці, а я — на море! На море, на море!

«Дурний тебе піп хрестив, — думає Дарка. — А що таке Веренчанка? Малярійна околиця — і все? А мама? А татко? А Славочка? А… Ні-ні, не може бути, щоб сигуранца добирала собі на службу таких дуреп».

Раптом Лідка перестає танцювати і ні з сього ні з того кидається Дарці на шию:

— Слухай, хочеш? Кажи: хочеш? Я дістану в однієї дівчини форму, і ми сфотографуємося, як дві черчеташки. Хочеш?

Ні. Лідка просто набита січкою дурепа, й більше нічого. Справжній провокатор не робив би таких грубих штрихів.

— Хочу, — майже весело заявляє Дарка, яку вже починає займати ця гра, — бігме, хочу!

— А гроші на фотографа в тебе є? Мені здається, що в тебе є зайві гроші.

— За ті гроші повинна я Славочці якийсь подаруночок купити.

— Багато твоя Славка розуміється на подарунках! От дурна! Була б мала таку чудову пам'ятку. Як не хочеш, то ні… Сама будеш жалкувати колись…

Лідка (слава богу!) образилася на Дарку і, пробурмотівши щось собі під ніс на адресу сільських Федів, яких хоч медом масти, а Федь залишається Федем, демонстративно вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. «Краще вже бути Федем, ніж провокатором», — тільки й подумала Дарка. А може, Ліда й не провокатор? На всякий випадок, було б добре зробити з Лідкою, як поступають парубки на селі з кимсь, хто провиниться перед ними: засісти ввечері, коли Лідка повертатиметься звідкись до хати, накинути мішок на голову, заткнути хусткою рот, потягти на Прут і для страху похрестити трохи у воді. Коли вона навіть не має зв'язків з сигуранцою, то все одно — одна форма черчеташки заслуговує на це.

Та Наталка на це не пристане. А шкода!

Шкільний рік, хоч і з різними примусовими перервами, тягнувся незвичайно довго. Ніяк не можна було дочекатися того 28 червня. Коли нарешті настав цей довгоочікуваний день, то відчули не радість, а тільки деяку полегкість. Було таке враження, ніби йшли досі на гору з мішками піску на плечах і оце нарешті дозволили їм скинути ті мішки з себе.

Вже було звідкись відомо, що у п'ятому класі жіночої гімназії немає жодної двійки, жодного «хвоста» на канікули. Навіть Міці Коляска в цьому році переходила в шостий з чистим свідоцтвом. Можливо, що лише вона одна на весь клас казилася з радості. Вона, здавалося, саме не довіряла своєму щастю. Міці попрощалася з школою у ту ж хвилину, як дізналася, що переходить у шостий без «хвоста». Тепер вона цілковито належала майбутньому. Для неї навіть шкільна дошка була не дошкою, а дзеркалом. Стоячи перед дошкою, вона поправляла на собі туалет. Найбільше возилася з уявною чорнобуркою, що її мала купити їй мама в нагороду за чисте свідоцтво.

Знічев'я приходить Міці нова думка:

— Слухайте, діти, це буде недобре, коли я скажу своїм старим, що в цьому році ні один ідіот у класі не буде переекзаменовуватися! Тоді й моє свідоцтво не матиме ефекту! Ви знаєте, що я придумала? Що я скажу, що в цьому році вісім…

— Міці, та це ж половина нашого класу! — крикнув хтось.

— Правильно, правильно, діти! Вісім — це багато… Чотири, еге, чотири. Скажу, що в цьому році в нашому класі аж чотири переекзаменування. Ви уявляєте собі, яке це враження зробить на моїх старих? Може, розщедряться і, крім чорнобурки, пошлють мене ще й на курорт… Ох і ідея, діти! Але як вам подобається моя чорнобурка? Бачили ви щось гарнішого? — вона струшує уявною чорнобуркою, наче купець перед продавцем, дмухає на її волос, гладить рукою, прикладає ніжно до щоки. — Діти, а який волос! Ах, діти, уявляєте собі, який мене фурор чекає на курорті з цією чорнобуркою? А тепер хочу признатися вам в одному гріху. Винна я, діти, перед вами. Ні-ні, це не жарти. Таки насправді я страшенно винна перед вами. Іди, Косован, притримай двері за клямку, щоб не вліз сюди хто з бельферів… Діти, бийте мене, карайте, як хочете, бойкотуйте або пробачте, а я вам все одно мушу викласти правду…

— Досить пролога, досить! — крикнула Романовська, а клас підтримав її дружним гомоном.

Міці забула, що в неї в руках чорнобурка, трагічно заломила руки, перегнувшись вся наперед, ніби збиралася впасти на коліна:

— Діти, в мене фальшива метрика! Так-так. Мені не шістнадцятий пішов, як вам здається, а вже дев'ятнадцятий. І я вам не товаришка, а мама! Справжня мама!

— І що ти будеш тепер робити? — вирвалося у Косован.

Всі розсміялися, крім самої Міці.

— Діти, тут нічого сміятися… Ольга добре запитала. Так, діти, я признаюся вам, що тепер я вирішила навести порядок у своєму житті. Перше, що я зроблю, це що не ходитиму в шостий клас… Не перебивайте мене! Який екстерн? Що за екстерн? Я взагалі більше не хочу ходити до школи, так вона мені в'їлася в печінки! За всі тарапати, що я тут зазнала, мені треба подвійно залічити роки навчання. І так не п'ять років я ходила до цієї проклятої буди, а десять. Десять років! Скільки ж можна?

— Але що? Що ти задумала надалі? — почала допитуватися Лідка. Видно було, що їй самій хотілося б скористатися з прикладу Міці. Не ходити в школу — це була справді неабияка ідея!

— Діти, я задумала, — ей ви, малолітні, позатикайте собі пальцями вуха! — я задумала вийти заміж!

Почувши таку новину, клас відповів диким вереском. Міці мусила аж на стіл вискочити, аби втихомирити галас. Усі гуртом і кожна окремо вимагали відповіді на два найголовніших питання: який він і хто він?

— Спокій, діти, спокій! — кричала до хрипоти Міці. — Я ще сама не знаю добре. Це поки що тільки ідея… Я думаю оженити на собі брата мого шурина. Знаєте, того, що через нього я минулого року трохи до школи не спізнилася… Тепер, діти, ще одне… Я говорю вам щиро, і вам нічого ображатися на мене: не гостріть свої апетити, бо на весілля я вас все одно не запрошу. Ні-ні, не просіть і не переконуйте мене, бо нічого з того не вийде! По-перше, вас все ж таки забагато, а по-друге, це буде зовсім скромне і тихе весілля. Ви розумієте? Все повинно так раптово статися, щоб він не мав часу опам'ятатися… Ось у чому секрет! Діти, зате коли я вже вийду заміж і матиму свої гроші, то присягаюся вам: хай мені циферблат скрутить на потилицю, якщо не дотримаю свого слова, — вона зробила хрест з пальців і тричі поцілувала його. — Отож коли дорвуся до чоловікових грошей, то весь клас, навіть тебе, свинське вухо, Лідко Дутка, запрошую у кондитерську на морозиво. По три порції зразу плюс вода й вафлі! По три порції морозива всім-всім!

— Для кого це ви така щедра, Коляско?

Ніхто не міг пояснити, як це раптом Мірчук з'явився у класі. Адже Ольга Косован стояла біля дверей і притримувала клямку. Сталося, певно, так, що професор натис на двері, а Ольга, не насмілюючись опиратися йому, випустила клямку і не встигла попередити Міці. І от тепер: Коляска — на столі, а професор — у класі. Міці в ту ж мить зіскочила з столу, спробувала, бідолашна, пірнути у гурт і змішатися з дівчатами, але, на жаль, всі стояли на своїх місцях і їй теж довелося зайняти своє.

Мірчук, багровий, з прикушеною нижньою губою, поволі наблизився до столу. Його очі, як загіпнотизовані, тяглися до слідів Міциних ніг на столі. Він, що скоріше дарував учениці незнання правил з латинської граматики, ніж заяложений зошит, мусив тепер дивитися на сліди черевиків на столі, що його він інакше не називав, як кафедрою. Напевно, те, що зробила Міці, в його очах дорівнювало святотатству.

Косован, яка вже усвідомила свою важку провину перед Міці, підскочила до столу, сніжно-білим батистовим платочком з рожевими краєчками витерла злощасні сліди Міциних ніг.

Професор лише тепер поклав папку на стіл з свідоцтвами. Пальці в нього тремтіли так, що аж папір в його руці ритмічно шелестів.

— Слухай, — шепнула Лідка Дарці, — а коли б він тепер помер, то Міці відповідала б за його смерть?

Дарка відмахнулася від неї: саме відповідна хвилина для дискусій!

— Скандал! — нарешті промовив професор, шукаючи в кишенях блокнот. Він у великому хвилюванні забув про те, що сьогодні блокнот вже нікому не страшний. — Я цього не пробачу… Хай учениця запам'ятає собі!

З задніх парт перемандрував на першу парту великий букет розкішних біло-рожевих півоній. Косован вийшла з-за парти й боязко поставила букет на стіл, саме на те місце, де стояла Міці. Всі зрозуміли, що букет повинен був одержати керівник класу після офіційної частини, але тепер ці півонії були єдиною силою, яка могла в якійсь мірі втихомирити гнів Мірчука. Всі знали, що він любить квіти і навіть сам у своєму садочку їх вирощував. Мірчук справді звернув увагу на букет. Він навіть похилився, щоб вдихнути в себе його аромат.

— І як така, — він зробив образливу для особи Міці перерву, — така… Істота думає колись дружиною бути…

Клас не витримав і стримано засміявся. Професор сам не знав, як потрапив у ціль.

— Я, — відкашлявся він, перекладаючи свідоцтва у папці, — я Колясці першій дам свідоцтво і попрошу зараз же вийти з класу! Я бажаю, щоб це свідоцтво було останнім, яке учениця Марія Коляска одержує в нашій школі…

— О пане професор, — запищала Міці, — я ж саме цього й хочу!

Здавалося, що вона не стримає себе й кинеться йому на шию.

Мірчук двома пальцями взяв Міцине свідоцтво, ніби здохлу мишу за хвостик, передав його учениці Колясці й бровами показав їй на двері. Міці неквапливо перевірила свідоцтво: чи не підвели її часом та не всунули двійки в останню хвилину. Переконавшись, що все в порядку, вона з любов'ю склала його вчетверо, зробила реверанс Мірчукові й урочисто попливла до дверей. На порозі вона на мить зупинилася, послала класові повітряний поцілунок і ще раз на мигах нагадала, що за перші власні гроші купить всім по три, ось як ці три пальці, порції морозива.

Мірчук вийняв з бічної нагрудної кишені шовкову темно-фіолетову картату хусточку й витер нею піт з чола.

Почалася урочиста роздача свідоцтв.

Професор спочатку згадав, хто в цьому році вибув з нашого полку. Вибула з класу така здібна і зразкова учениця, як Орися Підгірська. Чому Підгірська не закінчила п'ятого класу в нашій школі? Хто винен у цьому? На його думку як керівника класу, вина падає на колектив. Колектив, який спаявся поміж собою з першого класу, не вмів приєднати до себе Підгірської, не вмів створити такої атмосфери, щоб нова товаришка почувала себе добре в ній. Про що це говорить? Це говорить насамперед про нездорові тенденції у класі. До цього питання ми повернемось ще колись, а тепер приступимо до роздачі свідоцтв.

— Ліда Дутка!

Та вибігла з-за парти, схопила свідоцтво, скрикнула від несподіванки і ще від стола почала сигналізувати класові, що в неї багато четвірок.

Справді, якщо Дутка отримує такий табель, то в такому разі бодай половина класу повинна бути відмінницями!

На жаль, мало кому пощастило так, як Лідці: Косован отримала такий самий табель, який і пророкував їй клас ще місяць тому. Ліпецька сподівалася дістати п'ятірку з малювання. Маньковська несподівано для себе самої одержала «дуже добре» з історії і географії. З цього стало зрозумілим, чому підвищені оцінки в Лідки: обидві вони були черчеташками.

Дарка чомусь пішла перед Оріховською. Можливо, виймаючи свідоцтво Колясці, професор порушив алфавітний порядок. Не можна сказати, що Дарка дуже хвилювалася. Вона сказала собі: що професор не говорив би, його слова однаково не матимуть сили викреслити в її свідоцтві «посередньо», а на це місце вписати «погано».

А це було найголовніше.

Ще недавно Дарка підходила до двійки лише як до джерела неприємностей для батьків. Тепер же, коли з посадою татка ставало щораз скрутніше, Дарка розуміла, що втрачений шкільний рік — це не тільки сором і неприємності, але й дошкульна в їх становищі матеріальна витрата. Тепер, коли першого-ліпшого дня тато міг опинитися без посади, гроші набирали в розумінні Дарки практичного значення. Це не просто гроші, але молочко для Славочки, взуття для неї самої, тютюн для татка, без якого він не може вже заспокоїти свої нерви, світло в хаті…

Життя було куди серйозніше від тієї нотації, що її збирався прочитати Дарці професор.

— Учениця Поповіч (навіть цей починає вже калічити її прізвище!) одержує не таке свідоцтво, яке вона заслужила собі своєю поведінкою. З ласки пана директора і панів професорів учениця дістає гарний табель. Так, гарний. Панове професори поставили Поповіч оцінки авансом. Так, авансом! Хай учениця задумається над цим і запам'ятає, до чого зобов'язує такий аванс. Під час канікул Поповіч матиме деякі справи, так би мовити. Професор Мігалаке бажає учениці, так, бажає, щоб учениця Поповіч під час канікул якнайбільше читала румунських книжок. Поповіч повинна до кінця свого життя, так, повинна бути вдячна дирекції школи за проявлену небувалу великодушність по відношенню до учениці Одарки Поповіч. Зокрема, учениця повинна дякувати панові професорові Мігалаке, в якого вона заслужила двійку, так, двійку, але пан професор змилосердився над нею.

— Ти, — щипає Дарку в плечі Лідка, — вони тебе зробили відмінницею. На зло Оріховській! Побачиш!

Звичайно, Лідка просто смішна. Куди ж Дарці до відмінниці? Може, підвищили їй з кількох предметів оцінки, як Лідці, але Лідка — черчеташка, і тому ніхто не дивується тим натягнутим «добре», а Дарці за них треба бути вдячною директорові і тій собаці Мігалаке до гробової дошки.

Ох, як важко брати на себе такий тягар вдячності! Вже краще були б Дарці дали те, що вона заслужила. Від кого це Дарка чула, що борг вдячності — найважчий з боргів?

— Прошу, Поповіч!

Дарка, збита за пантелику його промовою, якій довіряла й не довіряла, кисло усміхнена, вийшла з-за парти й взяла свідоцтво з рук професора. Глянула в нього, пересмикнула плечем, не довіряючи власним очам, ще раз глянула, й раптом стало їй гаряче. Оцінки від початку до кінця, за винятком оцінки з релігії, гімнастики й поведінки, були посередні. Навіть з української літератури, історії й природознавства!

З Дарки насміялися! І то ще як насміялися! З серйозним виглядом, начебто жаліючи її! Підсунули каменюку, переконуючи, що то шматок хліба!

Як жорстоко і як нечесно!

Мірчук помітив, що учениця Попович стала якась сама не своя. Здогадався, в чому її збентеження (де ж пак!), і собі розсердився на Дарку:

— Поповіч, бачу, незадоволена! Цікаво! Так, цікаво! А Поповіч знає, що така учениця, як Поповіч, повинна сьогодні одержати в табелі бодай з трьох предметів «погано»? Так і ще «погано» з поведінки! Знає Поповіч про це чи не знає?

Оце «знає чи не знає» поставило перед Дарчиними очима, наче живого, Мігалаке. Він саме й стояв за спиною Мірчука й директора, смикаючи за шнурочки ці дерев'яні фігурки клоунів. Вони мають рацію: якби Мігалаке був наважився, то вліпив би їй двійку з румунської, і тоді — прощай, шостий клас! Так, вони мають рацію. Власне кажучи, коли з цього боку дивиться на справу, то Дарці й не завдано великої кривди. Відбувся звичайний обмін речей: її три чи чотири «дуже добре» виміняли на «посередньо» з румунської мови й літератури. Формально — все гаразд.

А все ж таки це ганьба: приносити додому свідоцтво з самими «цісарськими» оцінками. Хто їде лише на трійках? Цілковитий нездара або найбільший лінюх, а Дарка ні одне, ні друге. До цього дня ніхто ні в їхній родині, ні в родині Поповичів (тут небагато було грамотних, треба сказати), а тим більше в роді Скобельських, по матері, не приносив такого свідоцтва. І за це вона повинна ще бути вдячна? А дзуськи!

Дарка навмисне зробила зухвале лице, наскільки вистачало в неї мімічних здібностей, але однаково професор не звертав більше уваги на неї.

Настала черга Оріховської. До Наталки він заговорив зовсім іншим голосом. Сердечно. Так сердечно, що хто б його не знав, то впіймався б на цю вудочку. Він почав жалкувати, що така до цього часу зразкова учениця, можна сказати — гордість всієї жіночої гімназії, так з'їхала в цьому році. За всі роки, що Оріховська ходить до гімназії, вона не мала жодної четвірки навіть за чверть, а тепер (з глибоким смутком стверджує професор) учениця одержує трійку в річному табелі з такого важливого предмета, як румунська мова. А коли в учениці знижена оцінка з румунської мови, то цілком логічно, що їй треба було знизити бал і з історії та географії, тобто з предметів, які викладаються цією мовою. І от вам картина: кругла відмінниця одержує табель з однією трійкою і двома четвірками. Куди ж це годиться?

— Погано, Оріховська! Не тільки погано, але й дуже погано! Оріховській треба серйозно подумати над своїм становищем. Дирекція дає Оріховській змогу продовжувати освіту й тим самим виправити, панно Оріховська, деякі свої фальшиві політичні погляди. Оріховська повинна знати, що дирекції відомо про те, який вплив має учениця на деяких своїх малостійких товаришок. І тому Оріховська морально відповідає не лише за себе саму. Од відмінниці дирекція чекає, щоб вона була зразком для своїх товаришок. А що ми маємо на ділі?.. Оріховська так само, як і Поповіч, як Романовська, Сидір і ще дехто, повинна використати канікули на вправи з румунської мови. Так, на вправи з румунської мови. Ну що ж, ученице Оріховська, війна чи мир?

— Мир! Мир! — кричало кілька голосів у класі. Сама Оріховська стояла випростана, наче вирізана з дерева, без краплинки крові на обличчі. Здавалося, вона навіть перестала дихати.

Коли Мірчук скінчив, вона рівним кроком підійшла до нього, взяла з його рук свідоцтво і, не ворухнувши повіками, без слова, пішла назад до парти.

До кінця було недалеко, і нічого цікавого вже не сталося. Дарка себе так погано почувала, що найрадше пішла б з школи прямо на вокзал і там чекала б на поїзд. Та з станції треба було забрати валізку, зимове пальто й клунок з подушкою.

— А навіщо вам, панно Дарусю, зимове пальто? Все одно у вересні вам доведеться знову везти його сюди, а в мене від молі є дуже добра скриня… Я закину його туди, й воно пролежить собі там до осені… І все!

«Повертатися в це кубло розбійників? Ні, ні за які скарби світу!»

— Ні, я таки мушу взяти пальто, бо воно на мене вже коротке. Мама доточить його трохи…

— А, це інша справа! А подушку можете залишити. Хіба дома не знайдеться для вас подушки, панно Дарусю?

Звичайно, що подушка знайдеться, але Дарка не хоче залишати жодного завдатку, бо ні за які гроші не хоче тут жити після канікул. Зрозуміло, що пані Дуткова хоче таким способом забезпечити собі квартиранта на черговий шкільний рік, але це Дарці байдужісінько. Хай вона називає собі Дарку невихованою, хай собі думає про Дарку, що їй завгодно, а подушки Дарка все ж таки не залишить.

Як і під час зимових канікул, так і тепер приїхав по Дарку Стефко Підгірський. Галантно виніс Дарчину валізку (клунки Дарка зносила вже сама, вважаючи, що вони не зовсім пасують мужчині), посадив Дарку з правого боку; візник цмокнув на коня, і поїхали на вокзал.

Дарка вирішила ні про що не розпитувати в Стефка, але всю дорогу до вокзалу була в напруженні: їде з ними Данко чи не їде?

Коли під'їжджали до вокзалу, Дарчине серце забилося нерівним, швидким стуком. Стефко щось запитав, але язик її від хвилювання заплутався, і вона не могла відповісти йому до ладу.

Чекальний зал на вокзалі роївся від учнів і учениць з валізками та клунками. Проте якби Данко був у цій юрбі, Дарка відразу помітила б його. Не тільки тому, що він вищий за всіх ростом. Ох, не тільки тому!

У вагоні Стефко раптом став дуже говірким. Примостився він якраз біля Дарки, так що їм було зручно розмовляти напівшепотом.

Стефко розповідав: Орися затрималася тому, що у шурина виникли якісь додаткові екзамени. Десь за тиждень приїдуть уже всі троє. Данко, лукавий, теж запізниться. Має ще тут у Чернівцях якийсь концерт на користь бідних дітей.

«Де концерт, там і Лучіка, — шкребе Дарку по серцю, але що вона може? Може заборонити йому брати участь у концерті? І взагалі, що вона ще може по відношенню до Данка?

Празький і Костик приїхали ще минулого тижня і вже десь гасають веренчанськими луками та полями.

— Як ти думаєш, Дарко, чи й цього літа буде так весело, як минулого?

Дарка добре знає, про що хоче запитати Стефко: він сумнівається у прихильності Лялі до себе й хоче, щоб Дарка заперечила йому, розвіяла його сумніви… А хто розвіє Дарчині сумніви — про це Стефко зовсім не турбується. Він тільки дивиться на Дарку своїми голубими, безпорадними очима і чекає збоку відповіді, яка б влила надію в його серце.

«Який він все ж таки не схожий на мужчину, — з досадою думає Дарка, — і вродливий, і такий коректний у поведінці, а я не могла б такого любити. Та його слимакова покірність відштовхує від нього. Молодчина Ляля, що не відповідає йому на листи. Молодчина! Так і треба цьому слимакові безхребетному!»

Не діждавшись відповіді, Стефко починає торочити про Лялю. Смішно! Він розповідає про те, що було, а вголос мріє про те, що, може, буде, і тому кожна його думка обумовлена слівцем «може».

Може, Ляля запишеться до вищої музичної школи у Чернівцях і не поїде більше до Відня. А може, не схоче вчитись, а буде давати приватні уроки музики. У всякому разі, вона повинна залишитися на Буковині.

Дарка слухала, слухала його теревені, а далі повернулася до нього спиною і стала роздивлятися краєвиди, що пропливали за вікном.

Що за егоїст поганий! І не припускає навіть, що і в Дарки можуть бути свої справи, про які їй потрібно бодай спокійно подумати. Для себе Дарка в ці канікули не очікує веселого.

Та зразу ж дорікає собі: добре так, як є, а то з нею могло б бути куди гірше! Сигуранца могла нагнати татка з роботи. Мігалаке міг не допустити її в шостий клас, взагалі могла навіть у цей час в тюрмі сидіти, коли б Орест був слабкого характеру. А якщо всі ці нещастя обминули її, то хіба це не досить поважна причина для радості? Невже ж обов'язково треба радіти тільки тоді, коли успіх золотим дощем спадає нам на голову!? А може, ще більше треба радіти від того, що нас минуло нещастя?

Хай буде так, що Данко заради Лучіки затримується в Чернівцях. Хай! Хай за весь час канікул не чекає її жодне, хоч би зовсім маленьке, щастя. Хай! А все ж таки перед нею щось, чого у неї ніхто не відбере: шістдесят вільних від навчання і страху перед Мігалаке днів! Шістдесят днів у колі своїх рідних! Шістдесят ранків: прокинувшись, вона замість чужого балкона бачитиме у вікні зелень саду.

Хіба цього мало, щоб відчути легкість на серці без особливої для цього причини?

А втім, якби хто стільки пережив, як Дарка останнім часом, то для нього щастям був би вже один спокій.

І Дарка в'їжджає у Веренчанку, сповнена по вінця блаженним спокоєм.