Повнолітні діти

XXV

Біля воріт рідного дому Дарку привітала бабуся з Славочкою на руках, чи, вірніше сказати, Славочка у бабусі на руках. Мала дівчинка була причепурена на честь приїзду старшої сестрички, як лялечка. На ній було рожеве з прозорого фулярду платтячко у численних воланчиках і бантиках. Славочка в ньому була ніби сповита хмаринкою.

Крізь дрібне листя акації, що під нею стояла бабуся з Славочкою, просвічувало сонце, наче обсипало малу золотими горошками. Дарка відразу помітила, що личко сестрички набуло виразності. Носик, очі, розріз уст набрали вже окресленої форми, і тепер зовсім певно можна було сказати про Славочку, що вона батьків портрет. Дарка не без болю ствердила, що цей батьків портрет є і гірким обвинуваченням життю: ось яким був колись наш татусь, а що ти з нього зробило, жорстоке життя!

Дарка простягнула руку Славочці. Мала заглянула в очі бабусі, наче спитала, чи можна, а потім, схиливши кокетливо голівку до плеча, віддалася Дарці в руки.

І коли Дарка, підтримуючи за потиличку, тулила до себе те приємне тільце, вона відчула дивне враження, ніби Славочка не тільки сестра їй. Була хвилина, коли Славочка здалась їй дочкою. Було це немов повторення тих почуттів, що їх вона раніше зазнавала до своїх ляльок.

Дома нічого не змінилося, хоч все здавалося Дарці оновленим. Після сірих, аж білих від спеки міських мурів трава й листя дерев у садку були особливо зелені, квіти на грядках особливо яскраві, особливо запашні.

Першого дня бажання простору було таке непереможне, що вона, незважаючи на пересторогу бабусі перед протягами в хаті, повідчиняла вікна й двері: повітря, свіжого повітря!

Навіть пес Циган, який, згідно з фізіологічними законами, мусив досить уже постаріти, зважаючи на недовгий собачий вік, був у Дарчиних очах таким самим, як і рік тому. Дарка відчула вдячність до нього за те, що він відразу впізнав її. Вірний друг!

Ні, нічого не змінилося тут ні в людях, ні в речах. Тільки у мами від ніздрів до вуст протяглася тонесенька, як біла нитка, риска, якої ще на різдво не було. Коли мама сміялася, риска поглиблювалася, і тоді видно було, що це не біла нитка, а зморшка. Напевно, ні татко, ні бабуся, що бачать маму день у день, не помітили цього, але Дарчині очі вловили вже цей перший сигнал старості, що наближалася до мами.

Мама була така сама вродлива, рожево-біла, з гарними зубами і з світлими товстими косами, але вже десь, сама не відчуваючи того, переступила межу, за якою кінчається розквіт і починається прив'ядання. Прийде такий день, коли мама загляне в дзеркало і не схоче повірити йому.

Добу пожила Дарка серед своїх, а ніхто з них і словом не заїкнувся про свідоцтво. Скінчився й другий день, а вдома, здається, забули про те, що всі учні у цілому світі в кінці шкільного року одержують табелі з оцінками. Третього дня Дарку почала вже гнітити надмірна делікатність. Невже ж вони не розуміють, що чим довше зволікають з цією справою, тим гірше і для них?

Довелося Дарці першій порушити це питання. Скористалася тим, що всі зібралися в їдальні за столом, витягла з книжки те злощасне свідоцтво і, розпростерши його на столі, щоб усі могли прочитати, сказала досить нескромним голосом:

— Ось яке я свідоцтво дістала, — і трохи не вихопилося: «Полюбуйтесь ним!» Ото був номерочок! Насамперед усі троє зразу начебто злякались чогось, а потім, як слід навіть не прочитавши документа, в один голос почали розраджувати Дарку, мовляв, таке по людях ходить, і не варто надто близько до серця приймати цю історію. Всі знають, як несправедливо поступили з Даркою і чому.

Татко міцно притиснув її до своїх задимлених тютюном грудей.

Хто-хто, але татко добре знає, що його дочка своїми знаннями заслуговує на кращі оцінки. Знав татко й те, що більшість трійок поставили Дарці професори під терором Мігалаке.

— Так, — промовив нарешті татко, — ти повинна ще пам'ятати й те, що цим свідоцтвом б'ють не тільки по тобі. Вони хочуть, щоб ти стала за відстрашуючий приклад і для інших… Ну що ж, такий час настав, дитино…

Дарка дивилася на батька розжалобленими потемнілими очима:

«Мій татусь — як він мене розуміє! І як це сталося, що в деяких справах татко ближчий мені, ніж мама? Може, це тому, що ми з ним — це два «мужчини», які повинні охороняти спокій нашої трійки жінок? Татко — тому, що він голова родини, а я… Я мушу співдіяти з ним, бо більш витримана за мамцю, бабцю і Славочку, разом узятих. Часом мені здається, що я в дечому міцніша за самого татка. Він, певно, дуже радий, що я так по-чоловічому переношу удари, які падають на мою голову, ніби шишки з сосни. Мій дорогий, дорогий татусь! Чи знає він, що я ще багато більше можу перенести в ім'я його душевного спокою?»

Бабця важко зітхнула. Вона старенька вже, тому і дипломат з неї нікудишній.

Бажаючи розрядити важку атмосферу, вона по своїй старечій наївності випалила просто з мосту:

— Та то, Даруню, таке… ми подивилися на твоє свідоцтво ще першого вечора, як ти приїхала. Так що нема що багато тепер говорити про це. Псів обдирати їм, а не вчити людських дітей!

Мама подивилася з докором на бабцю, а та, не знаючи, як замазати свій невдалий виступ, схопила Славочку під пахви й заставила її танцювати по столі:

— Танцю-танцю-танцю!

Тато, ніби не дочувши бабциних слів, з поважним виглядом узяв свідоцтво і сховав його до скриньки з родинними документами. І зараз же вийшов надвір. Захотів, бідолаха, дихнути свіжим повітрям. Вийшла й Дарка.

Знайшла татка в садку. Ходив поміж деревами та відмірював для чогось кроками простір поміж ними.

— Що татко задумав?

— Задумав, дитинко, викорчовувати старі дерева, а на їх місце посадити нові, але вже за іншим методом.

Дарка не могла уявити собі, як виглядатиме хата без цього пишного озеленення. До того ж молоді деревця деякий час здаються такими несамостійними, такими жалюгідними.

— Не треба їх викорчовувати, татку. Хай всихають і вмирають собі поволі, як люди.

— В тім-то й справа, що дерева, як і люди, рідко коли вмирають від старості. Переважно вкорочують їм віку, як і людям, різні хвороби. Треба буде з почестями відправити їх на той світ… Ми їх зрубаємо і спалимо в наших грубках, як у крематоріях. А крім того, бачиш, вони через цю свою старість і ліниві, химерні, родити не хочуть, а догляду вимагають великого.

— Все ж таки як це жорстоко поводитися отак з деревами тільки тому, що вони старі!

— Нічого, донечко, на їх місце прийдуть молоді. Чого хочеш? Такий уже закон природи, що одне заміняється іншим.

«Одне заміняється іншим…»

— Татку, а що з домнулом Локуіцою? Де він тепер?

— Поїхав від нас до своєї сестри, кудись у Штефанешті. Потім, розуміється під іншим прізвищем, дістав я листа від нього з Яссів. Видко, що таки рішився жити у великому місті. Чесна, щира душа… І от — виїли його вороги.

— А хто тепер на його місці?

Питання не випадкове. Від особи, що зайняла місце домнула Локуіци, багато в чому залежала родина Поповичів. І перш за все — хліб, посада самого батька.

— Та… сталося те, чого ми справді найбільше боялися. Дали на нашу голову румуна-гвардійця. А як же ж інакше? Локуіца був невідповідний, значить, треба було його замінити таким, що буде догоджати… І догоджає, ой догоджає! То ще наше щастя, що п'є до непритомності! Оце перед самими канікулами десь потягнув собі тієї браги й прийшов до мене сюди-о п'яний, як стодола. Прийшов і став вихвалятися переді мною, що написав отакенний донос на мене до сигуранци… Розсівся у кімнаті, як свиня у фотелі, плював, де попало. А ти знаєш, як бабуся «любить», коли смітити на підлогу… Ну, і тоді «по щирості» й признався, що матеріалами на мене допомагав йому і дехто з місцевих…

— Хто? — спитала Дарка, переводячи віддих.

Тато подивився на неї уважно:

— Менше знатимеш, легше тобі буде… Між іншим, Манілу проговорився, що тепер дістав від своїх господарів завдання втягнути у свою роботу й учнів старших класів. Так розходився наприкінці… Бабця по своїй наївності почастувала його ще порічковим вином, а той почав танцювати чардаш і далі з сльозами на очах почав мене просити, щоб я допомагав йому фактами з мого життя… Чула ти чудасію? Бо, каже, як не справлюсь з роботою, то мене проженуть з учителювання, а в мене немає диплома — куди ж я тоді подінуся? А найсмішніше, що на другий день прийшов уже тверезий і почав клеїти дурня, нібито він навмисно вдавав п'яного, щоб випробувати таким чином мою дружбу… Дружив би ти з тим, що в болоті водиться, а не зі мною! Так ось кого ми дістали на місце нашого Локуіци. Щастя в нещасті бодай те, що тепер я вже знаю, з ким маю справу. Бо в таких випадках, я тобі скажу, викритий ворог уже півворога. Тепер його можна буде якось укоськати, щоб не пакостив. Головне, якось пережити, може, дочекаємося кращих часів…

«І більше нічого? І вже все?» — розчаровано думає Дарка. Та погляд її впадає на засмалені сонцем впадини на татковому обличчі, на його передчасно зігнуту спину, і внутрішній голос вмовкає.

У татка не вистачало вже сили на відкриту боротьбу. Може, й ніколи не було в нього цього гатунку сили. Може, він з тих натур, що в нормальних, спокійних умовах можуть досягти вершин, але для війни вони не годяться.

Одне було вже давно ясним для Дарки, що її татко не з породи Локуіців. Не був з тих, у яких невдачі і перешкоди породжували ще більше завзяття. Локуіца міг вдарити кулаком об стіл і крикнути: «Треба щось робити!» — і вірилося, що він справді почне якусь дію.

Обнишпоривши всі закутки в саду й городі, надивившись досхочу на схід і захід сонця, побродивши вдосталь по холодній сизуватій росі удосвіта, Дарка погасила свою першу тугу за селом. Було так, ніби дійшла знеможена до джерела й випила першу пригорщу води.

Тепер Дарку більше цікавила хата. Переглянула («переревізувала», як казала бабуся) всі закутки, всі закоморки, всі шафи, всі шухляди у шафах, добралася навіть до бабусиної скрині на горищі, де бабуся зберігала пам'ятки своєї молодості (віяльця з слонової кості, пелеринки з страусового пір'я, смішні очіпки з двометровими бантами, якісь листи), але й це заняття вкінці приїлося Дарці.

Тоді почала Дарка займатися «вищою освітою» Славочки. Брала малу в сад, розстеляла там рядно, сідала на нього й клала Славочку перед собою. І тепер починалася наука: Дарка торкала ручкою Славочки її носик, повторюючи при тому: «Носик, то — носик», а потім вела ручкою до ока, приговорюючи за кожним таким рухом: «А то очко». Після десятого разу питала: «Де у Славочки очко? Ну, де очко? Покажи пальчиком очко!» А коли дитина показувала на ніс, то Дарка з терпеливістю професіонального педагога поправляла її лагідно, але вперто: «То носик, а очко ось тут. Там носик, а це очко. Очко. Де у Славусі очко?»

І так без кінця. На третій день Славка, на велику радість усіх домашніх, вміла прекрасно відрізняти ніс від ока.

Та ця педагогічна робота згодом теж набридла Дарці. Дарка відчувала, що їй скучно від того, що немає справжньої роботи. Її одірвали від нормального, щоденного верстата — праці, якою було для неї навчання.

Перша радість від волі, від простору, від свідомості, що їй не треба більше боятися двійки, поволі переходила у нудьгу.

Крім усього, від Дарки не відступав підсвідомий, десь прихований у звивинах мозку страх, з яким вона прокидалася майже кожного ранку: час втікає, а вона не вчиться.

Звичайно, вона могла дістати румунські книжки й читати їх для вправляння. Вона ніколи вороже не ставилася до румунської мови, бо це була мова домнула Локуіци, яку вона з чужих мов любила й поважала найбільше. Але думка про те, що вона, Дарка, читала б ці книжки з наказу Мігалаке, вбивала всяку добру волю в цьому напрямі.

Бракувало їй товариства. Десь забарилися Данко і Ляля. Орися з Уляничами не приїхала. І так з минулорічної їхньої братії у Веренчанці були поки що тільки Костик, Празький. Розповідали, що Костик і Празький напівголі валандаються над ставком з вудками, але сама, слава богу, не зустрічалася з ними ні разу. Дарка свідомо уникала цієї зустрічі. Минулого літа вони ставилися до неї, як до дитини, трохи смішної тим, що намагалася грати роль дорослої. Тепер, очевидно, все повинно змінитися у їх взаємовідносинах. За цей рік Дарка так вигнала вгору, так змужніла, що навіть чужі люди у крамниці чи у трамваї зверталися до неї на «ви».

І тому Дарка хотіла б, щоб це нове її знайомство з Костиком і Празьким відбулося непомітно, в більшому гурті. Хай поки що ловлять рибку на здоров'я, а вона почекає на Лялю, Ориську і Данка.

Єдиною подругою залишалася тепер для Дарки Санда. Але вона вийшла заміж і, згідно з прийнятими на Буковині звичаями, не мала вже права танцювати на данци[41], а лише на весіллях, та й то в спеціальних танцях для заміжніх. У церкві стояла у кутку, призначеному для бабів, і навіть коли поверталася з церкви додому, то трималася старших жінок.

Санда, як і всі заміжні жінки, носила тепер червоний рогатий фез[42]. Коло хати ходила в самому фезі, але коли виходила хоч би за ворота, то на фез обов'язково накидала хустку.

Дарку, правду сказати, найбільше цікавив чоловік Санди. Мамця говорила, що Санда зразу не хотіла йти за нього, але коли виявилося, що у молодого є повен льох картоплі, то погодилася вийти за нього. Картопля у ту голодну зиму збереглася у нього не тому, що він був розумніший від інших, а навпаки. Коли всі люди сподівалися заробити на цукрових буряках, Сандин чоловік, лінивий і вайлуватий, замість того щоб і собі вхопитися за цю новину, засадив свою ниву, як і завжди, картоплею. Виявилося, що він зробив найрозумніше.

Чоловік Санди був з давно не стриженою головою кольору соломи. Своїми ясними, широко відкритими очима і невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком він нагадував дурника з казки. Різниця була лише в тому, що в казці дурники звичайно одружуються з королівнами й самі стають згодом мудрими королями, а цьому так і судилося на ціле життя залишитися в дурнях. Інша справа, що Санда поруч з ним виглядала, ніби справді королівна з казки.

— Як ти могла за нього піти? — запитала Дарка, хоч добре знала, яка це безтактність — гудити перед дружиною її чоловіка. — Це ж, Сандо, на все життя! Ціле життя матимеш ту стріху перед очима…

Санда червоніє злегка і здвигає плечима:

— Овва!

Вона статечно, наче хтозна-як довго господарює вже, запрошує Дарку, немов якогось поважного гостя, у велику хату.

Велика хата — це навіть не кімната, а сховище парадного одягу, взуття, зерна, прядива тощо. Насамперед тут ніхто ніколи не живе. Тільки у незвичайні для родини події, як весілля, хрестини чи смерть, сім'я користується великою хатою. На чисто застеленій постелі лежить гора, рогами догори, вишитих заполоччю подушок, на яких ніхто ніколи не спить. Вони недоторканні. Сплять у малій хаті, на подушках, напханих вівсяною соломою. В головах постелі, на всю її широчінь, стоїть залізом кована скриня у червоних півниках з неприродно великими голубими очима. Піч, розмальована у пави й квіти, така чиста, що здається навіть якоюсь бутафорською. На печі, тобто на місці, що служить звичайно за ліжко, стоять мішечки із збіжжям, вузлики з мукою. В хаті, незважаючи на спеку за вікнами, було холодно й сиро, як у льоху. Через маленькі шиби, обліплені кольоровими, вирізаними мереживом папірцями, не доходить сонце.

Дарку починає вже бентежити поведінка Санди: звідкіль й навіщо така церемонія поміж давніми подружками-сусідками?

Дарці хочеться якимсь чином розірвати цю штучну заслону поміж ними. Їй здається, що коли вона заговорить щиро-щиро до Санди, то та не витримає і знову стане її подружкою, якою була колись.

— Сандо, — каже Дарка голосом, що не говорить, а співає, — чого ти до мене якась така?.. Хіба ти мене забула, відвикла від мене за той рік, що мене не було вдома? Мені тебе так жаль, Сандо!

Дарці жаль Санди тому, що вона вбачає якусь далеку аналогію поміж Сандою і своєю незавидною долею.

Та Санда невблаганна. Вона робить на Дарку враження людини, в якої після важкої хвороби відібрало пам'ять. Дарчині щирі слова наче пролетіли повз Сандині вуха, не зачіпають її серця.

— Не говори мені, Дарко, «ти», бо я вже віддана… Не пасує, знаєш. Я теж буду тобі викати, бо ти, рахувати, вже панна. Якби хто почув, що ми собі тикаємо, то з нас люди сміялися б. Аякже ж!

— Та що тобі бог дав, Сандо? Що з тобою сталося? Та де ж би я тобі «ви» говорила! Сандо, ти забула… таж ми виросли разом. Та з нас не тільки люди, а й кури сміялися б, якби ми ні з сього ні з того почали раптом викати. Яка ти дивна стала, Сандо… Я тебе не впізнаю.

— Не пасує, панно! Що не пасує, то не пасує! Так могло бути, доки я ще дівчиною була, а молодиці тикати все ж не пасує, хоч ви й панна собі… Адіт, я навіть у рідної сестри буду тримати дитину до хреста, аби ми собі викали. Вже кумі ніхто не зможе «ти» говорити.

— І чому тобі так хочеться, щоб усі тебе на «ви» величали? Хіба ти від цього іншою станеш?

— Як це «чому»? — піднесла голос Санда, і її обличчя загострилося. — Ви ще питаєте? А гонор? Кожна віддана жінка повинна мати гонор. Чекайте, як віддастеся самі, то будете знати.

— Я ніколи не вийду заміж.

— Е, чому не вийдете? Знайдеться такий, що й вас схоче. Зачекайте ще трохи. Хочете, панно, я вам покажу своє віно? Подивитеся, що мені мама дали.

Дарка така приголомшена незвичайною поведінкою Санди, що вже й віно перестало її цікавити, але як Санді дуже хочеться похвалитися перед панною своїм приданим, то вже хай…

З відчиненої скрині вдаряє задух залежаного полотна, непровітрюваних кожухів і начебто запахом ладану чи воску.

Санда з побожністю виймає й показує Дарці пожовтілі від довгого лежання сорочки, вишивані важким чорно-червоним візерунком, жовті чоботи з барвистими китицями, горботки[43], вишиті парчевою ниткою, довгі, на кілька метрів, крайки[44], рушники на голову про неділю, сувій жовтувато-білого лляного полотна.

Дарка оглядала те без великого зацікавлення, хвалила З чемністю (все ще не могла позбутися важкого враження від цієї зустрічі), а потім щось пригадала:

— Сандо, слухай, Сандо, та що ти мені голову морочиш! Таж це не твоє віно, а твоєї мами. Ти думаєш, що я вже така дурна й не бачу, яке все це злежане. Аж тхне плісиною. Чому ти так робиш, Сандо? Це не твоє, а твоєї мами, правда?

Санда й не думала заперечувати.

— Аякже ж! Було колись мамине, а тепер моє, бо більше дівчат уже в нас нема.

— А нового мама тобі нічого не справила?

— А звідки було взяти, панно, те нове? Не штука говорити. Хвалити бога, що ще й так. Мама дістали це віно ще від своєї мами…

— А доносиш його аж ти. Я хотіла б бачити, як ти нарядишся в неділю до церкви.

— Бог з вами, панно! А хто б його носив? Нехай лежить. Ану ж бог дасть мені дівчат, звідки я їм віно візьму?

— Ага, а твоя дочка теж не одягатиме цього вбрання і держатиме для своєї дочки, так?.. — з сумом уважила Дарка.

— А що робити, панно? Що робити, панно, коли на гроші стає щораз тісніше?

Так, на це питання не легко було знайти відповідь. І невже ж справді немає іншого виходу, тільки миритися з обставинами, які б вони не були?

Невже ж ця молода, з здоровими руками дівчина дійсно не має надії, не має віри в те, що її життя може бути світлішим від того, що його мали її мати й баба? Невже ж вона справді не очікує нічого більше від своєї молодості, ніж мати вдосталь хліба й картоплі?

І на хвилину Дарці стало не тільки соромно за Санду, але й відчула жалість до неї. Жаль, жаль, що людина у сімнадцять років думає про речі, які потрібні їй будуть у старості.

Мав рацію, ох, як мав рацію домнул Локуіца, коли говорив, що теперішній суспільний лад не тільки винищує людей матеріально, але й розкладає їх морально, вбиває в них віру у свою силу, відбирає надію на краще майбутнє.

— Таж ці горботки та кожухи розлізуться від довгого лежання, Сандо, а ти їх зберігаєш для своїх внуків!

Санда обережно, начебто воно справді могло розлізтися в її руках, складала назад своє майно до скрині.

— А най розлізеться, — сказала байдуже, — це й так не до ношення… Це так, аби у скрині лежало. Хоч трапляється таке, що нема в жінки дочок, а лише самі сини… Або буває бездітна. Тоді така вже не тримає, а зношує все за життя, вже й ховають її в тім…

— Скажи, Сандо, тепер, відколи ти пішла заміж, легше тобі живеться?

— Ая, — сумно промовила Санда, — легше! Вже бодай хоч мами не потребую слухати…

— А чому це ти тепер мами можеш не слухати?

— А, бо мої мама не мають права до мене, відколи я віддана. Що інше, панно, якби я до свекрухи пристала: чоловікова мама мають наді мною право, а моїм тепер зась до мене.

— А я цього не знала. Мені здавалося, що рідна мама завжди…

— Не завжди, панно. Рідна мама від колиски до вінця, а свекруха й чоловік — до кінця.

— А любить він бодай тебе, Сандо?

— А нащо мені його любов? Богу дякувати, що не дуже любить. А то б не витримала, якби раз у раз ліз цілуватися своїм слинявим писком. Любов, панно, дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо. Аби-сте запам'ятали собі це.

Дарка подивилася на Санду, очі їх зустрілись, і на коротку мить здалося Дарці, що Санда не випадково радить їй запам'ятати собі цю істину. Але ж ні, Санда не могла знати, що в Дарки попсувалися відносини з Данком. Все ж таки варто запам'ятати собі ці слова. «Любов дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо».

На прощання Дарка поцілувала здивовану Санду в щоку. Був це вияв вдячності Санді за щось, чого та й не підозрівала.

Картопля, яка отруїла Дарці зимові канікули, ще й тепер примарою звисала над Веренчанкою.

Наступило літо. Налились уже вишні. На зрубі за селом рясніло від суниць. На толоці появилися печериці. Сама природа без старань людських рук поспішала на допомогу голодуючому селу; але люди хотіли тільки картоплі. Не могли дочекатися Івана Купала, тобто сьомого липня, коли, за старими неписаними законами, можна було без гріха порпатися в землі, шукаючи молоду картоплю. Очевидно, сьоме липня могло стосуватися тільки до ранньої картоплі, «американки», яку, до речі, крім отця Підгірського і війта, мало хто посадив цього року. Але яке діло було людям до цього! Більшість з них грішили давно вже, вириваючи з землі картоплини, в зозулине яйце завбільшки.

Татко болісно переживав: що буде далі? Попідривають корінці у молодих, ще не досить зміцнілих кущів, і врожай буде катастрофічний. А тут з цього врожаю треба віддати те, що позичали на садіння, прогодувати себе й худобу цілий рік і зробити запас на чергову весну.

Татко старався вмовити людей, як міг, але його слово мало значило для голодуючих. Їх небагато цікавило майбутнє: що буде, те й буде! Вони знали, що роблять погано, але не знаходили в собі сили волі.

Отець Підгірський виголосив проповідь про картоплю. Посилаючись на тільки йому відомі цитати з святого письма, він зумів довести, що їсти недоспілу картоплю — це не тільки шкідливо для здоров'я, але й великий гріх божий. Існує ж притча про суперечку чоловіка з чортом, якого чоловік перехитрив саме на картоплі.

А чи дорогі парафіяни знають, що лобода, наприклад, удвоє, утроє корисніша для організму, ніж бульба, яка, крім крохмалю й води, не має нічого більше в собі? А чому б і нам не спробувати перебитися цей час лободою, зрозуміло, відповідно приправленою і заправленою?

Коли о. Підгірський сказав це, в церкві сталося щось небувале. Чийсь дзвінкий, молодецький голос крикнув на цілу церкву:

— Ми вже пробували лободу, тепер, отче, на вас черга!

Орисин тато побілів, аж губи пожовкли, проте не перервав проповіді, лише повернув її в інший бік.

Усю неділю й понеділок у селі тільки й було розмови, що про цю проповідь.

Татко ніби співчував о. Підгірському з приводу цієї неприємності, але Дарка добре бачила, як він нишком радів.

Якось пополудні Дарка в саду підв'язувала жоржини до тичок, коли помітила, що городами навпростець поміж соняшниками наближається якась жіноча постать уся в білому. Спочатку Дарка подумала, що це дочка орендаря, Еті, яка теж вчилася в Чернівцях й іноді заходила до Поповичів позичити книжки. Дарка покинула роботу і побігла назустріч гості. Але це була не Еті, а Данкова сестра Ляля.

Ляля анітрішечки не змінилася за цей рік, лише нова зачіска з буклями на вухах і модне віденське плаття робили її невпізнанною на перший погляд.

Спочатку подумала, що Ляля прийшла з доручення Данка. Ця думка видалася Дарці такою правдоподібною, що їй аж дихання забило.

Не в силі вимовити слова, Дарка вдала, що любується туалетом Лялі. Воно й справді було чим полюбуватися: поверх рожевого шовку було накинуте елегантне платтячко-пінка, на ногах білі панчішки, білі полотняні туфлі з бантиками, на руках білі нитяні рукавички і до того ж сумочка з білого бісеру, ширококрисий, теж білий, солом'яний капелюх з рожевим бантом і в'язочкою блискучих, ніби справді природних черешень збоку.

Ніхто-ніхто у Веренчанці не одягався так пишно. Ніхто з місцевої інтелігенції не надягав у селі капелюха, і тому Ляля здалася Дарці не живою людиною, а примарою, яка зійшла з журналу мод.

Легко можна уявити, як почувала себе Дарка перед цією великоміською дамою: боса, у заяложеній перкалевій сукеночці, яку вона одягла на себе спеціально для городніх робіт.

— Дарцю, як ся маємо? — Ляля схопила Дарку за руки й притягла її до своїх напахчених грудей. — Як ви виросли за цей рік!

На Дарку війнуло запахом дикого горошку. Подібність Лялі з Данком була така велика, що Дарці чомусь аж боляче стало. Тепер уже не думала, що Ляля навідалася до неї, як посол від Данка.

Боже ти мій, ті самі довгасті, оксамитові, зелені, як ніжний молодий мох, очі, що і в нього, той самий довгастий, породистий ніс, ті самі чіткі, тонкі губи.

Дарка стояла розгублена, до сліз схвильована подібністю між братом і сестрою, не знаючи, що казати, що робити.

Та цим разом бабця виявилася справжнім дипломатом. Заговтала Лялю Славочкою («Ану покажи, де носик? А де очко?»), а Дарці моргнула, щоб та привела себе в порядок.

Не було часу митися, і Дарка одягла туфлі на запорошені ноги, нашвидкуруч перемінила плаття, провела декілька раз щіткою по косах і, на ходу обчищаючи нігті від глини, знову з'явилася в садку.

Ляля була настільки добре вихованою, що не помічала ні Дарчиних запорошених ніг, ні не зовсім чистих рук.

По-українському Ляля говорила слабо і до того ж з виразним іноземним акцентом, але не це вражало в ній. Навпаки, додавало своєрідної привабливості. В неї збереглася давня манера розмовляти, жестикулюючи і сміючись при тому. Вона, як і минулого року, любила питати і відповідати одночасно:

— Я не можу, а ви можете? Я не можу жити, як… ну, як це називається? Така мала хата, де живуть монахи?

— Келія…

— О… о… я не можу жити, як у келії… без людей… без руху… шуму… У Відні ми щосуботи ходили на концерт. Без грошей… як студенти музичної школи. Тут я вже дві суботи без концерту… Не можна так довше, чи не правда? Ми мусимо самі концерт робити. Ви на якому інструменті граєте?

Безперечно, це було б мило з боку Лялі, яка запідозрила Дарку, що та грає на інструменті, коли б не те, що Ляля забула минулорічну історію з музикальністю Дарки.

На щастя, Ляля тут же перескочила на іншу тему:

— Моя мама привезла мене на село пити молоко від кози. Щоб я себе поправила добре за канікули. Вона, бідна, не розуміє, що мене може поправити не молоко, а товариство… рух… шум. Я кажу до Данка: робім щось бо я здурію…

«А, він вже у Веренчанці, — загорілася свічечка в Дарчиному серці й відразу ж освітила всі її думки, всі почуття, — він уже тут…»

— Я кажу Данкові: ти збирай парубків, — але, вловивши усмішку на губах у Дарки, весело засміялася: — Ой… ой… певне, щось не так сказала? Як має бути правильно? Як сказати по-літературному на нежонатого чоловіка? «Парубок», ні? Не добре? Треба казати «панич»?

— Ні, просто «хлопець».

— А «парубок» чому ні? «Парубок» — це кавалер, так?

— Так, але це переважно стосується сільських хлопців…

— Ага, розумію… розумію! А мені подобається слово «парубок»… Воно таке солідне. Я кажу Данкові: або робім театр, або концерт, або ходім на прогулянку. Де тут можна організувати прогулянку? Що тут є таке… над… надзвичайне? Нема нічого? Ах, це нітрішки не шкодить! Ми зробимо його, як нема. Ви знаєте, що ми можемо зробити? Ми можемо… сказати… що на тому місці, наприклад, колись давно був бій між нашими князями і турками. А хіба що? Мало тут всяких боїв було? Ха-ха-ха! Байдуже, чи там був у дійсності, чи не був бій. Я взагалі ніскільки не вірю історикам… Грундзахе[45], аби ми мали причину вибратися на прогулянку за село… Я чула, подумайте собі, що панна Софі вийшла заміж… Жаль, жаль… така мила панна — і раптом заміж… Ви не вважаєте, що це трішки смішно: виходить заміж? Ви подумайте: раптом міняти своє прізвище, чужій дамі говорити «мамо», чужому добродієві — «тату». Ха-ха-ха! І взагалі це просто смішно! Ну, ви одягайтесь, і підемо до Підгірських.

Дарці кров ударила в голову. Як же їй ще одягатися, коли вона вже нарядилася до виходу? Ляля зрозуміла, що пальнула нетактовність, і вмить виправила її:

— Це я тільки так кажу, щоб з себе посміятися… Бо ви одягнені якраз стильно, так, як кожна елегантна дама повинна одягатись у селі. Це я, ох і роззява… Добре я сказала «роззява»? Так треба казати? Роззява з мене, я ж не подумала, що Веренчанка — це не Відень… І дивіться, які сміхи я з себе зробила. Ще й капелюх наділа на голову, ха-ха-ха… Фу! — вона скинула капелюх з голови й повісила його за гумку на руку, ніби кошичок. — А як же ж там Орися?

Дарка соромилася признатися, що Орися ще й досі не була в неї. Зрештою, для Лялі це питання не було найголовнішим. Орися була в цьому випадку тільки зачіпка. Ляля згадала Орисю, щоб мати привід спитати про Стефка.

— А Стеф? Як же ж Стеф поживає? Я така свинка: ні разу не написала до нього. О, не тому, що я не хотіла, гот бегіте![46] Навпаки, мені дуже хотілося написати йому гарного листа, але знаєте, як це буває? Приходиш додому пізно, втомлена уроками, й думаєш: завтра вже обов'язково напишу йому. А завтра знову уроки, вправи, і знову втомляєшся, і знову говориш собі: завтра вже обов'язково напишу… І те саме. Він не гнівається на мене, як ви думаєте?

— Я думаю, що ні… Стефко послав вам листівку на різдво.

— А так-так… Смішно так вийшло…

— Чому смішно?

— Він написав відкритку по-українському, а мої дядьки (чи не диваки?) подумали, що вона написана по-турецькому.

«Що за дурниці! — хмурить Дарка свої брови. — І що за ідіоти ті її дядьки з Відня!»

В міру того, як вони наближаються до приходства, в Дарки спадає зацікавлення щебетанням Лялі. Гостре усвідомлення, що вона незабаром зустрінеться з Данком, наче паралізує її.

Перша радість від того, що він взагалі у Веренчанці, поволі поступається пекучому питанню: як він її зустріне? Адже всі, в тому числі й Ляля, знають ще з минулого року, що Данко й Дарка симпатизували одне одному. Але ніхто, крім одного Стефка, якому нема діла до чужих справ, не знає, що Данко проміняв (так-так, треба мати відвагу називати речі своїми іменами) її на Лучіку Джорджеску, дочку поліцейського префекта.

Для Дарки це не тільки біль, але й сором, може, навіть сильніший за біль. І от тепер Дарчин сором повинен вийти наверх. І всі тепер знатимуть, що Дарку покинули. Чи може бути більший сором для дівчини? Вона ладна була (на жаль, і це вже було пізно) домовитися з Данком, щоб він на людях, бодай на перших порах, тримався так, щоб ніхто не здогадався, що поміж ними стався розрив. Як же тепер розуміла вона ту дівчину, що просила в козака:

Ось вже й знайомі ясени біля воріт приходства.

Розлогий низький будинок з білими глиняними колонами війнув на Дарку спогадами дитинства: ось де народжувались і розпливались у небуття її й Орисьчині дитячі, а потім перші дівочі мрії…

Просторе, незвичайно чисто утримуване подвір'я рябіло від кінської ромашки. Усі вікна у приходстві були відчинені і завішані зеленкуватими сітками від мух.

Орися, очевидно, вгледіла їх у вікно, бо вибігла назустріч.

«От як воно, — подумала Дарка, — знала від Стефка, що я вже давно у Веренчанці, а не прийшла перша. Чекала, пані, поки я прийду сама…»

Орися кинулася вітатися спершу до Лялі. Може, так і годилося. Все ж таки Дарка була своя, а ця як-не-як гостя у нашому селі.

Дарка не могла опам'ятатися від зміни, що сталася з Ориською. Її колись смугляве, як у циганочки, лице було тепер біле, мов алебастр. На цьому штучно вибіленому лиці смолясто-чорні брови робили неприємне враження. Лице здавалася маскою. Вії були майстерно доточені (як — цього Дарка не могла навіть збагнути!). Нігті на руках (на ногах, може, теж!) були розмальовані в фіолетовий колір. До того ж сама Орися набрала безліч манер, які раніше не помічалися за нею. Почала, наприклад, говорити з неприродним пафосом, надаючи звичайним словам таємничого значення, або намагалася вимовляти українські слова з підкресленим іноземним акцентом.

— Чому ти не показувалася, Дарко?

— Я ж не знала, що ти вже приїхала, а ти знала, що я вже у Веренчанці.

Ориська проковтнула це зауваження. Схопила Лялю за талію і, як молоду, повела її у двір. Дарка пішла за ними слідом. Стежка була завузька для трьох. Вони зупиняються через кілька кроків. Їм є що розповісти одна одній.

Тільки Ляля почне про своє життя у Відні, Ориська тут же перебиває її й починає про чуда в Гіцах.

— Там на м'ясниці, дівчата, не стихають бали. Відгуляли бал у клубі офіцерів, а тут уже запрошують у клуб прикордонників. Ще не відпочили після цього балу, а вже чекає запрошення на бал до товариства пожежників.

— Матер дольороза[47], і ви встигаєте побувати на всіх балах?

Ляля, хоч і приїхала з столичного міста, мусить визнати, що Відень меркне перед тими якимись Гіцами.

Орися манірно повертає голову то в один, то в другий бік:

— Ах, хіба можна встигнути на кожний? По-перше, ученицям гімназії заборонено офіційно прилюдно бувати на балах, хоч, треба віддати справедливість, учні у нас, у Гіцах, користуються куди більшою свободою, ніж у тих Чернівцях. Так, це треба відверто визнати. По-друге, треба знати, що наш швагер, той же шановний пан Дмитро Улянич, незважаючи на те, що в людини вища освіта, не любить культурного товариства. Самій же Софійці бувати без чоловіка не годиться, хоч там прийнято, що дами приходять на бал самі, без чоловіків. Поки що вона, Ориська, буває тільки на домашніх вечірках. Але ж які там домашні вечірки! Хіба що одна назва, а насправді це бали з циганською музикою, з дамами у вечірніх туалетах, з кавалерами у фраках. А яка кухня там! Не вміємо ні ми, слов'яни, ні німці, ні французи готувати так, як румуни! Там не страви, а поеми! Орися в житті не їла такого тіста. Особливо печива з різними, навіть кокосовими, горіхами та медовими сиропами. Господи, а як вміють там готувати різні салати з солодкого перцю! А їх соуси з родзинками і гвоздикою, а їх маринади на медах! Тільки їсти і пальці облизувати! А фрукти у вині, а морожена кава по-королівськи! А потім — як там одягаються жінки. Ми з вами проти них виглядаємо, як служниці, слово честі!

«Але ж, — боронить Дарка в думках Лялю, — це вже явне перебільшення. Не може бути, щоб Ляля виглядала, як служниця. Це вже хай вона розповідає своїй бабці!»

— Ми тут, на Буковині, все дотримуємося одного тону, — торочить далі Ориська, — як вогню, боїмося мішанини кольорів. А ви б, дівчата, бачили, як сміливі у виборі фасону і комбінації кольорів румунські дами! Вони гребують однотонністю, бо вона здається скучною для їхнього гарячого темпераменту. Румунська дама, не задумуючись, одягне до червоного пальта зелений берет, а до того ж фіолетову сумочку і такі ж рукавички. Або до яскраво-червоної сукні — жовту, як шафран, пелерину й червоні туфлі. А як там високо стоїть косметика! Ви подивіться на моє лице! Більше я вам нічого не скажу… А що ви скажете, дівчата, про мої вії? Ти, Дарко, мабуть, думаєш, що вони штучно надточені. Так? Нічого подібного. Прошу доторкнутися пальцем до них, і переконаєшся сама: природні! Змащувала такою олійкою, про яку — ти вмреш — не знатимеш!.. А яке там умеблювання! Хай сховаються перед ними у землю всі наші їдальні, спальні і салони, разом взяті! Там покої обставлені зовсім за східною модою. Немає в кімнатах ні крісел, ні ліжок, а тільки вздовж стін вузькі довгі тахти, настелені килимами, так званими скорцами. І взагалі там хати всередині вистелені килимами, як футляри. Вікна і вдень і вночі як літом, так і зимою задрапіровані важкими, темними, сріблом шитими шовковими завісами. І це непогано. Влітку вони оберігають від спеки, а взимку — від холоду. А які там мужчини! Там чоловіки нарівні з жінками вживають косметику і дбають про свій вигляд! Чоловіки там зовсім не соромляться відвідувати косметичні салони, робити собі масажі — там це прийнято. Там усі чоловіки ходять з полірованими нігтями, а дехто з молодших навіть злегка підфарбовує собі губи, але нікому навіть і на думку не спаде дивуватися з цього приводу. В нас, на Буковині, люди подуріли на сонячному загарі і всі ходять чорні, як чорти, а в Гіцах — ні! Там жінки ревниво оберігають свою шкіру. Там усі хочуть бути білими, може, тому, що з природи смагляві. В Гіцах, наприклад, дами взагалі вдень не показуються на вулиці…

— А що вони роблять цілими днями? — спитала Дарка. Їй вже почало впливати на нерви Орисьчине базікання.

— Сплять або мають діло з модистками та косметичками…

— А чого ж вони вдень сплять?

— А тому, що пізно ідуть спати. Як ти все ж таки не розумієш, Дарко! Там жінки нарівні з чоловіками ходять пити вино… А як там розуміють кохання! Куди, куди нашим буковинським волам до тамтешніх кавалерів! Там, панно Лялю, буває таке, що й стріляються з-за кохання…

Зелені Лялині очі розширюються, розширюються.

— Ох! На смерть стріляються?

— Так, іноді доходить навіть до смертельних випадків. Там не вважається мужчина за мужчину, якщо він ні разу в своєму житті не стрілявся за жінку. А який там милий звичай співати серенади! Якщо у тебе, для прикладу, завелася симпатія, то він обов'язково повинен співати тобі серенади. Коли ти його справді любиш і хочеш, щоб він знав про це, то ти відчиняєш вікно й особисто дякуєш за спів (може бути й оркестр). Коли ж ти, навпаки, хочеш підкреслити своє байдуже ставлення до нього, то не відчиняєш вікна, тільки запалюєш сірник у хаті (а серенада відбувається вночі) на знак, що ти вдома. Або щоб там кавалер прийшов до дівчини без роз чи бонбоньєрки з шоколадом? Ніколи в світі!

Орисьчина розповідь зовсім зачаровує Данкову сестру.

Вона вже й розпитувати далі не в силі. Тільки заздрісно зітхає: проти Гіц Відень — діра!

— Яка ви щаслива, Орисю…

Ориська, мило підлещена, лукаво всміхається. Вона нічого іншого й не бажає собі, щоб тільки їй заздрили! Вузенька, тепер така спотворена тим білилом мордочка лисички трохи не облизується з великого задоволення: що, заздрите? Це мені дуже і дуже приємно!

Дарка не тільки не заздрить, але ще й хоче, щоб Ориська знала про це. Сама знала, бо Дарка більше ніж певна, що половина з того, що тут говорила Ориська, — витвір її фантазії. Хай вона не думає собі, що всі такі дурненькі, як вона — розумна. Ляля може собі вірити Орисьчиним побрехенькам, а вона, Дарка, не з тих, що їм легко пустити дим у вічі.

О, господи, як вона колись любила цю Ориську! Як вірила колись кожному її слову!

Орисьці (ще б пак!) не подобається, що Дарка відверто виявляє байдужість до її розповідей про життя в Гіцах. Вона не тільки ображена на Дарку, але й зла, що та зіпсувала їй настрій.

Ляля не розуміє, що сталося. Чому це Ориська перестала раптом розповідати? Чого це Дарка насупила брови? Ляля не терпить застою! Далі, далі! Давайте обнишпоримо всі кімнати у приходстві.

— А де ж молода добродійка? Де пані Софі? Де ви, пані Софі?

Дарка наскрізь бачить цю нехитру дипломатію Лялі. Вона ходить по кімнатах і волає так голосно не для того, що їй потрібна Уляничева, а для того, щоб Стефко міг почути її голос. У Відні він був їй зайвий. Там у неї не знайшлося для нього й двадцяти хвилин, щоб написати кілька слів привітання, але на цьому безриб'ї — і Стефко кавалер…

Замість Стефка з'являється зять Підгірських, Дмитро Улянич. Він дуже змінився за цього півроку, поки його Дарка не бачила. Не те що постарів (цього поки що не можна було сказати про Улянича), але якось набрякнув, посірів, включно до волосся. Справді, яке блискуче, яке грайливе було в нього волосся минулого літа! В Дарки склалося враження, ніби його очі втратили всяку цікавість до оточуючого світу. Він дивиться на тебе, а створюється таке кошмарне враження, що він дивиться крізь тебе кудись далеко-далеко.

Проте, побачивши Дарку, він дуже зрадів.

— Добрий день, Дарочко, добрий день, — тряс її долоню обома руками. — Як же ж ти, — але тут же почервонів, — пробачте, що я по старій звичці… Як же ви виросли! Як проводите канікули?

І щойно тоді помітив Лялю, привітався з нею без особливої сердечності. Ориська, якій чомусь не подобалося, що Улянич так щиро привітався з Даркою, потягла її до веранди, звідки вже долітав Лялин сміх.

— Пішли… пішли! Мужик! — кинула з презирством, ледве зачинилися двері за Уляничем. — Ти знаєш, йому не подобається життя в Гіцах, бо він не може собі ради дати з туги за цією смердючою Веренчанкою! Десь люди світ за очі, за океан їдуть, та й то не вмирають за рідним краєм, а цей такі комедії показує. Він не хоче нікуди з нами ходити, бо, бачите, зневажає буржуїв, а сам у підметки не годиться тим буржуям. Раз затягла його Софійка на вечірку, одягнувся у фрак і все одно виглядав, як лакей… Але ти не говори, що я тобі говорила…

На веранді зібралися пані добродійка Підгірська (з роками вона щораз більше уподібнювалася до лютої старої циганки), Ляля, Софійка Уляничева (ця просто розквітла, як рожа) і Стефко.

У Стефка горіли вуха, ніби хто причепив йому з обох боків голови по червоній перчині. Він, здавалося, зовсім оглух від захоплення Лялею. Як загіпнотизований, водив очима за кожним її рухом. На його лиці, як на екрані тіней, відбивалися всі інтонації Лялиного голосу.

Як він любить цю непосидющу, цю зрадливу Данкову сестру! Чи зрозуміє вона цю відданість, чи зуміє бодай оцінити її?

І тут же пригадала слова Санди: «Любов дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо».

Що їй, Дарці, прибуло б від того, якби її, наприклад, любив Івонко Рахміструк, як Підгірський — Лялю?

Нічого. Абсолютно нічого.

Ось зараз надійде Данко, може, вже хтось разом з Празьким і Костиком наближається до ясенів біля воріт. Увійде — і весь світ заграє іншими барвами. А поки що треба робити вигляд, що тебе цікавлять усі ці нісенітниці, про які тут жіночки плещуть язиками одна поперед одної.

Пані добродійці Підгірській заманулося дізнатися, чи Дарчина мама наварила вже варення з суниць, і Дарка повинна чемно розповідати про цю справу. Ориська на мигах показує Дарці, як Стефко пожирає очима Лялю. Дарка повинна і на це якось реагувати.

І разом з тим ловить себе на тому що не зводить очей з дверей точнісінько так, як Стефко з Лялі. Куди б не повертала голови, її очі тягнуться до дверей, в які повинен увійти Данко.

Тепер Софійка починає розповідати про життя-буття в Гіцах. Вона досить розумна, щоб не ставитися так некритично до їхніх звичаїв, як Ориська. Навпаки, молода Уляничева іронізує з румунських вертихвісток, які нічим у житті не цікавляться, крім косметики. Хоч, правда, із слів Софійки виходить, що ті вертихвістки не такі вже дурні, як вони вигляділи з Орисьчиної розповіді. Вони, щонайперше, хитрі. Зовнішньо вдають з себе рабинь по відношенню до чоловіків, а фактично командують ними, як олов'яними солдатиками. Кожна говорить до свого чоловіка не інакше, як «мій пане», а в дійсності той пан не пан, а раб. Одне, що справді є прекрасним, незрівнянним у тих краях, — це циганська музика. Софійка не дивується княжнам, які закохуються у простих циганчуків. Від такої музики можна дійсно втратити розум. Правда, ще й вино у них таке, про яке нам тут і не сниться. Вистояне, з мошком, аж густе, його можна дістати тільки в спеціальних погрібках. Вип'єш наперсточок — і голова запаморочиться, як на каруселі.

Нарешті Лялі набридло сидіти на веранді. Вона будоражить усіх, навіть і саму пані добродійку Підгірську, й тягне всіх у садок. Дарка й тут розгадує її гру: Лялі хочеться перекинутися словом з Стефком наодинці, а тут, на очах у мами і біля хитрих сестричок, це неможливо.

За командою Лялі всі повставали, щоб перейти в сад, а Стефко вхопив крісло й поніс його за Лялею.

«Раб!» — очима подала Ориська знак Дарці.

«Раб», — погодилася з нею Дарка.

Опинившись серед квітів, Ляля сама перетворилася у метелика: пурхала від квітки до квітки, нахилялася над ними граціозним рухом, ніби виконувала па у менуеті, і, вдихаючи запах квіток, питала при тому з солодкою наївністю:

— Як ім'я цієї квітки?

Питала навіть назви квіток, які знала. Стефко ходив за нею і пояснював, щасливий, що до нього зверталася вона за цим.

Недалеко від клумби (Орися розповідала, що там була колись альтанка) ріс самотній кущ білої благородної рожі. Ляля підбігла до нього, припала лицем до пелюстків і, звівши очі на Стефка, спитала:

— А як ім'я цій квітці?

Стефко крадькома зиркнув на маму, що саме в ту хвилину замислилася над чимсь, і відповів пошепки:

— Ляля!

Данкова сестра, здавалося, тільки й чекала на це слово, бо раптом закружилася з розпростертими руками, приспівуючи:

— Ля-ля-ля-ля!

Ніхто з решти товариства, крім Дарки, не чув цього короткого діалога, тому й не розумів причини вибуху такої шаленої радості в Лялі.

Всі з явною естетичною насолодою милувалися з дівчини, що танцювала серед квітів.

Хвилиною пізніше пані добродійка Підгірська несподівано запитала (а може, й вона чула Стефкову відповідь):

— А ви, панно Лялю, ще не заручилися там, у Відні? Говорила мені якось ваша мамця-добродійка, що там у вас є претендент на вашу руку. Що ж, тепер якраз підійшла пора… Ви вже скінчили консерваторію…

Дарка подивилася на Стефка: той прикрив очі повіками, тільки губи засмикались.

— О ні, ні! — поквапно відмовлялася Ляля. — Ще маю час про таке думати. Був там один такий… Але ні, ні! Нічого з того не вийде. Це мамця так, хотіла похвастатися трішки. Стеф, а яке ім'я в цієї квітки? Ви понюхайте, понюхайте її, я вас прошу. А що? Правда, вона пахне вербою? Смішно, ні? Квітка пахне вербою! Ха-ха!

— Ідуть! — скрикнула Ориська і сама побігла назустріч хлопцям, що з'явилися в кінці доріжки.

Дарка відчула, як її ноги налились оловом. Коли б вогонь зайнявся під нею, вона не в силі була б зробити кроку. Не дивилася в той бік, але й так бачила Данка. Високого, світлочубого, найкращого.

Хлопці привіталися насамперед з панею добродійкою, потім з молодою панею Уляничевою, лише тоді з дівчатами. Першим підійшов до Дарки Костик. Яка вона була вдячна йому за це!

З сміхом показав їй свої великі зуби:

— Та це, пане-брате, не Дарця, а чиста домнішора!

Тут, мой, без бука й не приступай! Що тут робити? І викати ще мені це хочеться їй. Хай би ще з рочок який підросла… Я гадаю, що мені як кальфі[48] буде дозволено звати тебе надалі по-старому. Не заперечуєш?.. Мой, Оришко, а ти чого так побіліла? Та тебе якби перестрів де на цвинтарі опівночі, то, присяй-богу, віддав би душу з страху! А вії, мой, дівчино, що ти з ними зробила? Це, певно, перша мода у Гіцах, чи не так?

Празький підійшов до Дарки чемно і серйозно, привітався з нею як годиться. Цей нітрохи не змінився. Залишився таким самим квадратним і таким же прищуватим, як був торік.

— Добрий день, — нарешті підійшов до Дарки Данко, який чи то випадково, чи навмисне останній привітався з нею.

Червона, як Стефкові вуха, Дарка простягла йому свою спітнілу руку, яку він сильно стиснув у своїй вузькій, сухій долоні.

— Правда, як це дивно, — заговорив неприродно голосно, — у місті можна цілий рік прожити й не зустрітись, а на селі, прошу, вчора я приїхав, сьогодні ми вже зустрілись… Як поживаєш?

«Що він цим хоче сказати? Хоче показати перед Ориською чи, може, перед хлопцями, що в Чернівцях не зустрічався зі мною?»

Дарка тривожно оглянулася довкола: яке враження зробили його слова? Не хотіла від нього нічого, тільки щоб пощадив її дівочу гордість. Боялася, що Костик скористається з нагоди і вискочить з дурним жартом на тему: «Ей, любив, та покинув козак дівку чорнобриву». Не хотіла дати привід для тріумфу над нею тій лисичці Орисьці.

Перемагаючи в собі тривогу, Дарка відповіла весело, але не так уже голосно:

— Ти вчора приїхав? А я й знала.

Так, він приїхав учора. Мусив залишитись на концерт на користь бідних дітей.

— Які діти? Чиї діти? — спитав знічев'я Улянич, що ніким не помічений прийшов у садок.

— Не знаю. Не цікавився, які це діти… українські чи румунські… Знаю, що бідні.

Улянич голосно зітхнув. Софійка прошила його поглядом і собі зітхнула. Війна поміж ними тривала й на людях.

Данко знову звернувся до Дарки. Коректним тоном розпитував її, як проводить вона тут свої канікули, чи не здається їй Веренчанка нудною після Чернівців, які в неї плани на майбутнє щодо канікул.

Своєю бездоганною і такою жорстокою поведінкою він хотів підкреслити, можливо, не тільки одній Дарці, що взаємини між ними можуть продовжуватися тільки в такому плані. З цього легко було зробити висновок, що все те, що було між ними минулого літа, Данко не те що забув, ні, такою бездушною колодою він ніколи не був, а просто вважає за дитячу гру, звичайну собі кіндерлібе[49].

Дарчина тривога, що Данко буде поводитися з нею, як з покидьком, була передчасна. Для цього Данко був надто добре вихований. Їх зустріч відбулася майже так, як Дарка бажала: ніхто не помітив, якою байдужою стала вона для Данка. А може, й помітив дехто, та просто вважає це за дурницю, не гідну уваги.

Це тільки ми дивимося на свої справи крізь лупу, а для інших і ми самі, і наші справи — не більші мурашок.