Повнолітні діти

IX

Проте добра русалка не в силі відвести чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що вимальовувалися на гімназичному небі на початку шкільного року, тепер набирали крові і кості і йшли наступом на гімназію: кінець чверті! Кінець чверті! Кінець чверті!

Слова ці наганяли стільки страху, що їх, на думку Дарки, можна було змінити словом: «Татари! Татари!»

Учителі, ці самі кохані професори, що досі тільки читали, аби раптом запитати (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до гицлів, які підстерігають з арканом невинних собачок) ученицю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх просити, щоб запитали перед кінцем чверті.

Щось неймовірне!

Коляска вже третій урок ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно цвірінькає:

— Прошу пана професора… Прошу мене запитати… Прошу мене запитати…

Професор Мірчук буває поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:

— Коляску вже питано. Записано. Вистачить.

— Я маю виписані всі слівця. Я все вмію, прошу пана професора, — проситься Коляска і ніби ненароком висуває перед ним гарно оправлений зошит з гарячими, як кров, маками.

Мірчук обертається від порога:

— Учениця, яка не вважає за потрібне додержувати шкільного розпорядку і першого дня науки приходить в сукенці до школи, може взагалі не ходити до школи.

Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обертається до класу:

— Дітки, може, пригадує собі котра з вас, коли мене останнього разу питали? Не пригадуєте собі, що я не вміла? Я не розумію, слово честі, скільки голів у класі, а не можете пам'ятати про мене одну… Я вам кажу, ну, я вам кажу, що той бельфер готовий ще мені двійку всадити… Здурів старий! Дітки, я вам кажу… я не можу принести додому більше ніж дві двійки. З історії і фізики — буде з мене. Попович, він тебе вже питав у цій чверті? — хоче знати Коляска, як справа її товаришки по недолі.

Так. Дарку він уже питав. Це пригадує собі весь клас. Дарка пригадує собі ще щось більше: таємний зошит з трояндами, що примандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її з становища, в якому тепер знаходиться Коляска.

Стефа Сидір без слів іде до таблиці й певними, спокійними штрихами малює грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.

Під цим портретом надруковано двоє слів — параграфи з Мірчукового кодексу: «Записано. Вистачить».

— Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! — заходиться від сміху Кентнер.

— Намалюй мені копію в чернетці. Я мушу його такого мати, — просить Романовська, хоч рука в неї така, що сама могла б зробити. Всім відомо, що Романовська збирає фото кіноартистів і карикатури учителів.

— Роги! Малюй ще роги! — аж тупотить ногами Кентнер.

— Увага! — скрикує, на півхвилини спізнившись, Косован, бо Мірчук уже побачив себе.

— Хто це намалював? — питає по-діловому.

Ті дві, що були біля дошки, пурхнули на свої місця, як сполохані горобці.

— Я притягну до відповідальності винного, — заявляє нарешті Мірчук. Ніхто не дивується такій заяві. Само собою зрозуміло, що так повинно бути. Мусить навіть бути.

— Чи учениці знають, що це дорівнює зневазі учителя?

Певно, що знають. Чого ж би інакше зображували шановну особу вчителя?

— Якщо винуватниця не признається, то я піду до директора, і наслідки впадуть на цілий клас. Так, на цілий клас!

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися! Дехто нетерпляче повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів.

Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплювалася двічі, щоб признатися, але Міці Коляска моргнула, щоб мовчала. Знаками натякнула їй, що в разі чого вона всю вину візьме на себе. Як має мати вже двійку з латині, то бодай нехай знає за що!

— Якщо ніхто не признається, то в такому разі нехай директор подивиться на таблицю (якось важко йому було вимовляти «на мене») і сам побачить, до яких вибриків доходять у класі типи, що давно повинні бути поза шкільним життям.

Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голову вперед і дивиться просто на Мірчука своїми розкосими, визивними очима: «Прошу далі, я слухаю! Прошу!»

Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класу, не зачинивши навіть дверей за собою.

Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з дошки карикатуру.

— Ай! — зойкнула Романовська. — Ти, певно, не намалюєш мені вже такого в зошиті!

— Тепер хай приходить директор! — набирає відваги мала Кентнер. — Що побачить?

— Чекай, здається, вже йдуть.

Тоді Коляска миттю перескакує через лавку і похапливими, недоладними рухами накреслює на вогкій дошці осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо за дверима залунали голоси Мірчука та директора.

— Рятуй нас, мати божа! — заголосила Ориська і закрила лице долонями.

Перший ввійшов до класу директор (Мірчук схвильований став собі віддалік). Елегантний, як закордонний дипломат, він з суворими бровами приступив відразу до справи. Був уже поінформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць зробив цей гідний кари вчинок. Директор дивився непримиренно просто на клас. На таблицю й не глянув. Видно було, що в нього нема двох думок щодо того, що Коляска встигла вже затерти сліди свого злочину. Ясно теж було, що він довірятиме словам пана професора, хоча б у цю хвилину не було на таблиці жодної риски.

— Хто дозволив собі жартувати з особи пана професора? Коляска, може, ви скажете нам?

У класі стало тихо, аж страшно.

Він зробив рукою рух у бік дошки, і клас завмер.

— Це ж нечувана нахабність: брати собі за предмет своїх пустощів особу пана професора! Я вас навчу…

І в ту хвилину директор і Мірчук повернули голови до дошки. По класу рознісся спазматичний, насильно стримуваний сміх. Це сміялася мала Кентнер. Сміялася дитина, що затикала собі вуста й ніс, що душилася, аби не вибухнути. Нарешті все це прорвалося, і вона, здригаючись від сміху, пірнула під парту.

Дарці здалося, що Мірчук за мить перевтілився в сіру піраміду піску, яка на очах розсипається в порох. Директор пирснув сміхом (і справді, не можна було не сміятися з цього осла з вухами до землі і без хвоста), але миттю оволодів собою, начебто кашель застукав його, і, відкашлявшись, звів грізно брови. Та поки розтулив рота, Коляска вже сама встала.

— То я намалювала, прошу пана директора.

— Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.

— Завтра неможливо, прошу пана директора, бо завтра татко має комісію. Може, післязавтра.

— Мовчіть і йдіть геть із класу! — директор був тепер насправді лютий.

Коляска в покорі зібрала книжки (виглядало так, наче вона їх заздалегідь спакувала), поклонилася чемно обом панам, а вже від дверей гукнула товаришкам досить голосно:

— До побачення, діти!

Директор стиснув кулак, ніби хотів дати ще штовханця на дорогу цій зухвалій учениці, але згодом став спокійніший. Певно, усвідомив, що оце «до побачення» могло бути звичайною формою прощання і в'яжеться з планами Коляски знову повернутися до школи.

— Ведіть себе спокійно! Я маю з паном професором дещо поговорити, — наказав ученицям з п'ятого класу і вийшов, забравши з собою Мірчука, що захворів від обурення.

Тепер клас накинувся на Кентнер. Вона вже не сміялася. Стояла з винуватими, ще вогкими від сміху очима і виправдовувалася, як уміла:

— Забийте, заріжте, посічіть мене на шматочки — я не могла… Слово честі, я не могла… Як подивилася на того осла, а директор ще як сказав, що то пан професор, то в мене щось тріснуло від сміху.

— А тепер через твій сміх виженуть Міці з школи. Приємно тобі буде?

Кентнер зблідла.

— Не бійся, Ольго, — заспокоїла Стефа Сидір грішницю, — не виженуть Міці. Пан Коляска дасть тисячу леїв на фізичний кабінет. Міці перепросить Мірчука, і все буде по-старому… все буде гаразд.

— Еге, буде гаразд, — по-дитячому намагалася залишитися нещасною Кентнер, але сама відчула, як заспокійливо подіяли на клас слова Сидір.

— Це ангел — не дівчина, — шепнула Романовській Дарка.

Стефа, мабуть, почула ці слова про себе, бо почервоніла раптом. Наблизилася до Дарки, обійняла її за шию і притулила до своєї запашної, як свіже сіно, блузки.

Дарка відчула, як до її гарячого лиця торкнулося щось оксамитне, гладеньке, і цей поцілунок не вустами, а тільки поверхнею лиця значив для неї більше, ніж усі слова, більше, ніж присяга.

Здавалося Дарці, що над їхніми головами злетіли два білих голуби і замість них обмінялися поцілунками.

В Дарки спочатку наче хто мову відібрав. А проте її перші слова до Стефи, найліпшої подружки, не були такі ясні, як вони обидві бажали б цього:

— А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги вечорами?

Стефа затулила їй рот долонею. (Долоня знову нагадала свіжоскошене сіно. Чи може бути на світі такий одеколон?)

— Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати таємниць від тебе. У четвер будеш усе знати, а поки що мовчи! Мовчати, як гріб!

Тепер Стефа бере Дарку за стан і підводить її до своєї парти. Наступні, останні, два уроки — малювання. Єдині години, коли можна міняти безкарно місця. Учитель малювання, відомий у Чернівцях художник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим предметом. Учениці малюють з довільних моделей.

— У нас так, як в академії, — каже Стефа, яка і там була з батьком.

Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповнену Стефину теку з малюнками.

— Так багато… Коли ти все це намалювала?

— Нема майже такої днини, щоб я не малювала, — розв'язує Стефа блакитні стрічки теки. — Нічого іншого не роблю… Тільки малюю та малюю. Хочеш подивитися на мої ескізи?

І вона розкладає вздовж парти зображення людей, дерев, будинків, тварин, квітів, людських рук, вулиць, далеких обріїв…

— О, яка гарна! Хто це? — привертає Дарчину увагу голівка якогось дівчатка.

— Це тато купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голівку… Я її намалювала… Тато купив її, бо хлопець казав, що голівка зветься «Сліпа дівчина». Дивно, правда? Адже всі обличчя людські з гіпсу мають вигляд сліпих!

— А це хто? Стефо! — аж скрикує голосно Дарка і дивиться просто у вічі Стефі, щоб та не мала часу приховати правду.

— Ти впізнаєш? — радіє Стефа-художниця.

— Так… це — профіль Данилюка.

Аж тепер, коли промайнула перша радість молодого художника, радість, що твір добре нагадує оригінал, Стефа бентежиться.

— Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Леві. Від нас з першого поверху було дуже добре видно, як вони грали в партері. Ти знаєш, де живе професор Леві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені спало одного дня на думку намалювати профіль Данилюка. Ти не вважаєш, що він має дуже характерний профіль? Таке гострогранчасте підборіддя — це дуже типове для артистів…

В Дарки вихоплюється необережно:

— Данко просив передати тобі привіт. Він казав, що ви мали познайомитися…

Стефа червоніє так, що аж Дарці стає незручно:

— Ні… ніколи такого не було… З тим привітом — то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба — то жарт, ми ж незнайомі! — І вона скоренько, доки ще Дарка не встигла надивитися, збирає людей, міста, руки, профілі, тварин, квіти, сліпу дівчину, Данка і ховає до теки. — Пусте! — сміється Стефа і бере Дарку за обидві руки. — Правда, що пусте? — хоче перевести на жарт своє схвилювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.

«Боже! Таж вона кохає Данка», — усвідомлює собі в якусь мить Дарка.

І той раптовий страх, що його породжує ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось тепле і сердечне. Якась незбагненна таємниця повисла над ними трьома, таємниця, що звела її з Стефою і кинула одну одній в обійми.

Після шкільної молитви просить Стефа Дарку:

— Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о сьомій вечеря…

За брамою школи, незважаючи на пізню пору дня, стає дивно ясно тією прозоро-білою ясністю, від якої в душі починає ворушитись якась сором'язна ніжність до незнайомих людей з помолоділими обличчями, до будинків під білими стріхами, обведеними чорною смужкою, до дерев у новій пухнастій одежині.

Перший сніг.

Тихо падають з висоти білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть у калюжах. Ті, що причепилися до рам вікон, ліхтарів, берегів тротуару, як холодний білий мох, зберігають ще свою форму.

Бадьоріші чіпляються за гострі голівки залізних штахетів і одягають їх у чепурні мініатюрні білі шапки.

Дарка відкинула голову назад, наставляючи обличчя під сніжинки: перший сніг!

Перший сніг завжди будив у її душі якусь сумовиту радість, яку вона не зуміла б навіть висловити.

Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжинкам теплу руку: надлетіла їх пара і зразу ж перестала жити.

На гайворонську Стефину гривку сідають сніжинки і прикрашають її білим віночком з дуже нетривких самоцвітів.

— Як гарно, коли падає перший сніг… Як гарно… — лепече Дарка.

А Стефа з сніжинкою на закучерявлених віях каже на це:

— Сьогодні якийсь особливий день, чи не так? Все щось нове… І все гарне… Як прийду додому, заграю собі «шнеглекхен»[25].

Дарка не розуміє: чи це назва квітки, чи може, справді десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли падає сніг.

— Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і тому не хотіла, щоб я вчилася музики… Не вмію ні так малювати, як ти (хотіла ще додати: не маю твоєї краси), але я все так відчуваю… Так відчуваю!.. Тільки переказати цього не вмію. Та й кому це може бути цікаво?

Голос Дарки — як цей сніжок безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.

— Я дуже, дуже рада, що ти — моя подруга. Моя найкраща подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла все відчувати, все розуміти. Правда? Часом так хочеться мати коло себе когось близького. Часом так хочеться розказати комусь дещо… Правда? — І, немов на доказ, питається: — Скажи мені, але так, щиро: Данко Данилюк справді казав мене вітати? Справді?

Голос Дарки надломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє:

— Так!

— Так? — ще раз хоче підтвердження цієї великої радісної новини Стефа.

І Дарка знову видобуває з себе оце смертельне:

— Так!

— Ходім до мене, — не тямить себе від радості Стефа, — ходім до мене. Я заграю тобі «шнеглекхен». Ні, таки ходім…

Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, наче вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний вогонь. Нарешті вона набирається духу:

— Не піду я тепер до тебе… У вас, мабуть, скоро вечеря… Хіба іншим разом… Бувай!

— Не йди! Не йди ще! — гукає Стефа. — Зачекай, я тобі заграю!

Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.