Повнолітні діти

III

Потім Дарка наче розкололася надвоє: одна половина залишилася їй, а друга помандрувала поміж люди. Обидві ненавиділи одна одну і безупинно воювали поміж собою.

Бо ж і як можна було їх погодити, коли одна бодай про людське око вибачила Орисі її зраду, друга, самотня і горда, як вершок гори з снігом, давно викреслила її з списку своїх подружок!

Адже справа не тільки в тому, що Ориська з першого ж дня зблокувалася з дочками священиків. Дарчине уважне око помічає, що в класі товаришки взагалі розподіляються на дві категорії: тих, що їх батьки мають якесь значення, і тих, що їх батьки без значення. Дарка належить до цієї другої категорії. Але не це її вражає. Дарку, яка з такими надіями їхала в Чернівці, боляче вражає, що навіть тут, у класі, де, здається, у всіх однакові інтереси, де, здається, один спільний фронт учениць проти вчителів, навіть тут іде розподіл на дітей багатих і бідних батьків.

Дарка не може забути одної сцени, де вона була мимовільним свідком. Це було десь на початку шкільного року.

Стефа Сидір під час перерви їла булку з маслом і шинкою. Ольга Косован забулась, що на неї дивляться, і теж їла ту булку… очима. Стефа помітила це, відломила кусочок булки, відщипнула шинки і, стуливши разом, простягла з погордою Ользі.

Косован почервоніла й відмовилася. Так почервоніла, що Дарці аж жаль стало її і водночас прокинулася ворожість до Стефи.

Одна Дарка, покірна і по-дитячому закохана, задовольнялася самою тінню від Данкової постаті, друга, горда і непримиренна, ненавиділа Данка за його зарозумілість і замкнутість у собі. Одна дитина ще, друга — вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони впліталися у дні, що ділилися завжди надвоє: на школу і квартиру.

Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись, кудись квапився, наче ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Звістка про дочку префекта, яку тієї неділі з легкої руки кинула Лідка, в'їлася в Дарчине серце, мов куля. Лежала там притамовано, поки що без великого болю, хоч завжди небезпечна. Треба було поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, сердечно, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції… якісь уроки… Двічі чи тричі зустрічалися Дарка з Данком біля гімназії. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись із хлопчиськами, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялися з чого-небудь довго і грубо.

Осінь підійшла вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її кроків. Тільки тут була це не та осінь, що там, у селі, в любій Веренчанці. Тут це не багата молода, що в'їздить у село з весільними музиками й співає аж за північ, що привозить з собою у придане золотисту пшеницю (дарма що часто з панського лану за одинадцятий сніп), яка сипле жовтою, як шафран, кукурудзою.

О ні! Тут скиглить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім — купка сухого листя, залишена через неувагу сторожем в парку. А кам'яниці та електричні дроти затуляють собою небо, щоб не видно було, щоб не чути було, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут щодня не снитися Веренчанці?

В один з понеділків влетіла до п'ятого класу Гарасимович з шостого:

— Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати!

Влетіла, кинула цю жахливу звістку і вилетіла, а Дарці аж віддих перехопило.

— Чи той хор обов'язковий? — злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла на нього. Відомо, Оріховська рідко коли чує те, що біля неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), наче заслухана в якісь голоси, що лунають у ній. Немає навіть чого дивитися на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад головами гімназисток.

Але… але… що воно буде з цих хором? Чи схоче професор і її голос випробовувати тут, перед цілим класом, перед цими всіма чужими очима? Таж Дарка не має слуху. Й на шеляг не має слуху! Зате (так, мабуть, уже доля віддячила їй за цю ваду) має вона досить гордості. Дарчина натура не терпить, просто-таки не терпить того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитися. Ні-ні, тут не йдеться про шкільну кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись до учителів, наражаючись на презирство всіх товаришок у класі. На цьому полі Дарка не буде змагатися за першість. Може таку першість віддати своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатися без компаса й карти.

О, Чернівці навчили її вже не кричати, коли болить! Урок з німецької в тітки Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка витримала і не сказала ні слова по-німецькому, хоч на Буковині — це всім відомо — людину, яка не вміє розмовляти німецькою мовою, вважають за некультурну такі, як тітка Іванчукова.

Що вони подумали собі про Дарку? Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідчиним словам. Можуть з нею разом насміхатися над Даркою! Але вона не заговорить з ними по-німецькому. Хоч німецьку мову вивчить. Так, візьме і вивчить. Так само легко і вільно розмовлятиме нею, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, не за місяць, може, навіть не за два, але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі з школи чи до школи накидається на неї, чому Дарка не відповідає на її запитання, йде, як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії тримали воду в роті). Лідка не знає, що Дарка коли найзавзятіше мовчить, то, власне, тоді говорить. Говорить по-німецькому! Вивчає цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь почуті фрази, розповідає собі події дня. І все по-німецькому!

Але… але… слуху не можна вивчити напам'ять. І тому так дуже, дуже не хотіла б вона виходити перед усіма із своїм духовним каліцтвом.

— Ти не любиш співати? — кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підводить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя.

— Я не маю слуху! — червоніє Дарка.

— І нічого не можна вже зробити? — питає привітно Стефа.

Дарка заперечливо хитає головою.

— Професор Іванків дуже добра людина. Не журись! Він, певно, не буде примушувати тебе співати, якщо ти не маєш бажання!

Б'є легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї парти.

Стефа Сидір не сказала, що як Дарка не захоче, то може не брати участі в пробі голосів, не втішала, що в гімназії не вважають за сором, якщо хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Але те вже, що відчула Дарчин неспокій, що сама підійшла до Дарки, що заговорила тоді, коли всі мовчали, що зацікавилася Дарчиними справами так, що аж з-за парти вийшла, сповнює Дарку такою нелукавою вдячністю до цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і при всіх поцілувати її.

І наче для підкреслення цього вибуху симпатії чи новонародженої любові їй спадає на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка ще сьогодні бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправила словник латинської мови. Хтось за неї відповів «так», і Дарка притакнула. Потім… досі не може збагнути, не знає, звідки і як поміж лавок з'явився на її парті гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учителеві. Він не взяв його, тільки задоволено кивнув головою: так і слід.

На перерві дізналася Дарка, що це Сидір врятувала її від очевидного лиха.

Тепер ця подія виростає раптом до такого сердечного жесту, що в Дарки набігають сльози на очі. Стоїть як зачарована і тільки здивовано дивиться на Стефу.

І немов щойно тепер бачить Дарка, що обличчя Стефи — кольору чайної троянди, таке чисте, таке чисте, що видно, як відбиваються на ньому тіні вій. Все раптом починає Дарці подобатися в Стефі: і цей прямий, акуратний ніс, і синьо-чорна гривка над зеленими очима, і ці уста, бліді, але такі виразні за своєю формою, що несвідомо самі напрошуються на поцілунки. Дарка помічає, що ця Стефа приходить щодня до школи у вигладженому, чистому платті з сніжно-білим комірцем.

І несміливе, але гаряче бажання чи молитва: «О боженьку, зроби так, щоб вона хотіла бути моєю подружкою! Моєю найліпшою, єдиною подружкою!»

— Алло! Будемо випробовувати голоси, — і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко говорив раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класу. — Чи торік співав хто з вас у хорі?

— Ніхто!

— Ага, це тогорічний четвертий. Ну, то почнемо за азбукою. Андрійчук, до мене!

І так якось відважно, за прикладом цієї Андрійчук, одна по одній вставали, підходили до стола і затягали:

— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!

Черевань прикладав долоню до вуха і визначав легким помахом руки:

— Сопрано. Альт. Друге сопрано. — Або: — Ти, доню, прийдеш до мене на другий рік.

Дивно, що говорив «ти» дівчатам!

Або ще й гостріше:

— Слухай, тобі мама не співала до колиски?

Дівчата не дуже приймали до серця його приємні чи неприємні слова. Ті, що їм «мама не співала до колиски», поверталися від столу і показували класові великий, призначений для учителя язик.

Дарка ке могла розуміти, як можна так сорому не мати. Оріховська зовсім не пішла до столу. Вона завжди любить щось таке незвичайне. Заявила з парти, що співає першим сопрано, і учитель повірив їй.

Тепер неминуча черга на Дарку.

— Попович!

Дарка не встала. Не могла.

— Немає в класі? — запитав учитель.

Зараз же загуло:

— Є… є… о! На бічній лавці сидить! Коло Оріховської!

— Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? — не розсердився, тільки здивувався учитель. Дарка мовчала. — Ти перший рік у школі?

І знову клас хором відповів за Дарку:

— Перший! Перший!

Хтось докинув з задньої лавки:

— Вона з села приїхала!

— Що тобі? — спитав учитель і підійшов до Дарки та підвів її підборіддя вгору.

Дарка стулила повіки і мовчала.

— Що з нею? — звернувся учитель до класу.

Клас, який гудів досі, мов заведений, тепер не знайшов, що відповісти.

Тепер встала Ориська і, трохи заїкаючись, виклала:

— Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати у хорі.

Учитель засміявся десь аж з черева:

— Хто тобі це сказав?

— Татусь. Як мене учив.

— Ага, зараз побачимо. Тра… ля… а… Ану, співай за мною…

Дарка, вже непрошена, впевнена, що вона зуміла б таки заспівати, відкрила рот і затягла й собі: «Тра… ля…»

І вчитель, не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік, зрадів:

— Ану, ще раз спробуй… ану, ще раз… — підганяв Дарку. Дарка завмерла. Адже вона не зуміє вдруге так заспівати. Певно, ні. Чому він не хоче цього зрозуміти? Чому так наполягає, коли це тільки погіршить перше враження?

— Тра… ля… ля…

Цього разу вчитель уже не зрадів. Аж головою покрутив чогось. Хіба Дарка не знала, що так буде? Але глянув на Дарку, і, мабуть, жаль йому стало її, бо сказав:

— Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я візьму тебе поки що на пробу до хору. Тобто ти півроку будеш тільки прислухатися, як ми співаємо, а потім попробуємо твій голос знову. Згода? Задоволена?

Учитель викликає вже на букву «р».

Дарка прилягла до парти, напівпритомна від виру почувань. Вибігла б кудись за місто, впала б на суху траву і качалась би по ній, як молодий, щасливий звір. А так тільки щипала себе за руки та литки, щоб впевнитися, що це не сон. Вона співатиме в хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує очі, щоб тільки побачити у своїй уяві Данкове здивоване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору.

Щось наче полоскотало Дарку по потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріумфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі, блискучі очі, аж вогкі від радісної новини, говорять: «Ти гарна… гарна, подружечко, навіть не здогадуєшся, навіть тобі на думку не спадає, що значить для мене те, що я буду близько до тих, які мають з музикою справу. Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика — це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Адже ти нічого не знаєш про Данка… Ніхто тут нічого не знає про Данка…»

— В середу — жіночий хор, а щоп'ятниці — мішаний, — закінчив професор.

Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти зі сходів гімназичного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа надіває шапочку, дивлячись у шибку вікна.

Дарка в припливі великого переможного задоволення хапає Лідку за шию:

— Лідко, хочеш, повернемо з школи на морозиво? Хочеш? Я маю тридцять п'ять леїв.

Лідка думає практичніше:

— О, краще халви купити!

Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, рибко Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене й прийняти що-небудь від мене в цей незабутній день? Всі, всі дістанете, що хочете. Дарка в такому п'яному настрої, що зняла б з себе форму, дерла б її на шматочки і дарувала б кожному стрічному по шматкові.

Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді, треба сьогодні зважити на Дарку, бо вона як непритомна) і так ідуть утрьох тротуаром, гомінливі, як хлопчиська. Шукають крамнички з халвою і морозивом.

Ориська хоче залишити їх. Не личить же так дівчатам поводитися на вулиці. А що, коли б, не дай боже, хтось з учителів побачив їх у такому стані?

Але Дарку і Лідку обурює дурна поведінка Ориськи. Тепер вертатися додому? Дарка просто ображена: у таку хвилину думати про вчителів і станцію?

Ориська, найбільш за всіх бувала, заводить їх до якоїсь крамнички через сіни. Тут так темно, що звиклі до сонячного світла очі не в силі допомогти ногам, що наштовхуються на якийсь столик і мало не перекидають його. Хочуть виправити свою помилку і попадають на якогось чолов'ягу при цьому. Дарка відчуває чиюсь чужу руку і скрикує голосно. Господиня цукорні піднімає штору на єдиному вікні, і Дарка бачить, що вони натрапили на якихось військових. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що це вже військові) анітрохи не збентежені тим, що трапилось. Сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунському залишитися з ними, випити по склянці прохолодного напою. Надворі така пекельна спека! «Пофтім, пофтім, фрумосе домнішори!» («Прошу, прошу, гарні панночки!»)

В Дарку вскочив уже бісик, і вона хоче залишитися. Еге! В неї сьогодні такий день, що нехай весь світ догори ногами. Тоді Ориська («Яке щастя, — думала пізніше Дарка, — що Ориська не розгубилась!») підносить свою гарну голівку і питає, як тільки Підгірські це вміють:

— І ти сідала б з військовими за один стіл, Дарко?

Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомоном, як і раніше, на вулицю.

Ориська мала рацію, тільки ні слова нікому про це.

Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна на Руську. Дарці починає здаватися, що колись, ще у дитинстві, була вона вже раз там з мамою.

— Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!

Посеред Головної вулиці, пригадує собі Дарка, що тут десь, під номером 77, живе її добра знайома, пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знову стає в опозицію: як, тепер, саме сьогодні?

Нічого. Дарка тільки подзвонить, запитає її, і більше нічого. Нарешті Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч.

— Тут вона живе!

— Бійся бога, Дарко, — читає табличку на дверях Орися, — таж тут живуть якісь Енглі…

Та Дарка подзвонила вже, і тепер не залишається нічого, як тільки сходами з першого поверху, і то не як-небудь, тікати, але так, щоб аж патинки губити. Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з «Лічеул українян» — з «ЛУ» на беретиках.

Ориська, добре вихована попова дочка, мало не плаче. Вона дякує за таке частування! Дякує за таке товариство! Це ні до чого доброго не доведе! Недарма кажуть, що до часу дзбанок воду носить.

Дарка ледве вмовляє її, щоб вона пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже серйозно поводитись. Добре? Ну, добре, Орисько? Певно, що «добре», бо все ж таки нема що й казати, морозиво є морозивом і нагода поласувати трошки не трапляється щодня.

У цукорні Лідка по-панському, по-німецькому, замовляє три великі порції. Ориська ще хвилину стежить з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але помітивши, як побожно Дарка збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється.

Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку словами: «Як була я у Парижі», але це тільки бавить Ориську.

Поїли, а тепер треба платити. І тут Дарка ніяк не може знайти свої гроші. Перегорнула всі книжки, повитрушувала з портфеля все, що було, аж до вчорашніх крихот з хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема, і кінець! Гроші ж не шпилька.

— І що тепер буде? — спитала Ориська злякано. Дарка і не думає впадати в паніку.

— Я, мабуть, загубила їх або там, у тій пивничці, або як ми летіли зі сходів… Нема іншої ради, тільки ти, Орисько, мусиш заставити свою золоту сережку.

Орисьчині очі миттю наливаються сльозами.

— І треба було всього цього, Дарко! Я ж не можу заставити сережку… бо раз, що її не можна зняти, а по-друге, це пам'ятка про хресну маму… А по-третє… це страшно неелегантно заставляти речі… Так роблять тільки останні пияки і картярі… Я не можу, Дарко!

— А ми тут до ночі теж сидіти не можемо. Я зову офіціантку, Орисько!

Дарка дзенькнула ложечкою об тарілку, і вмить з'явилася коло їх столика панна, вся у білому, як медична сестра.

— Ми платимо. Три великі порції. Скільки?

Орися схоплює Дарку за руку:

— Дарко, я не буду!

— Дай спокій! — викручує Дарка свою руку, виймає з кулака пом'яті гроші і платить.

— Ти свиня! — не може стримати себе добре вихована Ориська.

— Ні, Орисько, я тільки дуже-дуже щаслива!

Ориська не розуміє такого щастя. Вона прощається з Даркою і Лідкою, бо їм до хати всього кільканадцять кроків.

— Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були до цього часу? — запитує Дарка.

Лідці не треба довго шукати виправдання:

— Не знаєш що? Мали задачу на останньому уроці! Слухай, — спадає щось інше Лідці на думку. — Я не радила б тобі дружити з Сидір.

— Чому? Що ти маєш проти неї? — вражено і здивовано запитує Дарка.

Лідка сміється своїм ущипливим сміхом:

— Вона може бути небезпечна для тебе!

— Що ти кажеш? — не розуміє Дарка.

— Те, що чуєш! Я чула, що вона якісь заборонені книжки читає.

Дарка не має бажання розпитувати більше. Не хоче псувати собі цей безхмарний, прекрасний день у своєму житті.