Пригоди бравого вояки Швейка

Через Угорщину

Нарешті всі дочекалися тієї хвилини, коли їх напхали до вагонів з розрахунку 42 чоловіки або 8 коней. Коням, звичайно, було зручніше їхати, ніж солдатам, бо вони могли спати навстоячки, але, зрештою, це не мало жодного значення. Військовий ешелон знову віз у Галичину нову партію людей, зігнаних на забій.

Однак цим створінням усе ж таки трохи відлягло від серця. Поїзд рушив, а це вже було щось певне, бо до цього часу всі жили у напруженому очікуванні, в страху, чи поїдуть вони завтра, чи позавтра, а може, ще й сьогодні. Деякі почували себе, як засуджені на смерть, що в страшному перестраху чекають на ката. Але кат з’явився, і їх огортає спокій: за мить — усьому кінець.

Тому один солдат верещав з вагону, як навіжений: «Їдемо, їдемо!»

Фельдфебель-рахівник Ванєк безумовно мав рацію, коли говорив Швейкові, що нема чого поспішати.

Поки підоспіла мить лізти до вагонів, минуло декілька днів. І весь час безнастанно торочилось про консерви, але досвідчений Ванєк заявив, що це тільки людська фантазія. Які там консерви?! Ще так-сяк польова служба Божа, — будь ласка, бо і з попередньою маршовою ротою саме так було. Коли є консерви, польова служба Божа відпадає. В іншому разі вона є відшкодуванням за консерви.

І дійсно, замість ґуляшевих консервів з’явився старший фельдкурат Ібль і забив три мухи одним ударом. Відправив польову службу Божу зразу для трьох маршбатальйонів, благословивши два з них у дорогу до Сербії, а один до Росії.

При цьому він виголосив дуже патріотичну схвильовану промову, матеріали для котрої, як було видно, брав з військових календарів. Промова так схвилювала всіх, що по дорозі на Мошон Швейк, який їхав з Ванєком у одному вагоні, де розташувалася імпровізована канцелярія, згадуючи про неї, сказав фельдфебелеві-рахівникові:

— Що не кажи, а це насправді було чудово. Як він розпинався: «Коли день схилятиметься надвечір, і сонце зі своїми золотими променями западе за гори, на бойовищі буде чути останні подихи умираючих, іржання коней, стогін поранених, плач і голосіння населення, у якого над головою горітимуть стріхи». Я страх люблю, коли з людей робляться ідіоти у квадраті.

Ванєк кивнув на знак згоди головою:

— Це була насправді, кат його візьми, зворушлива історія.

— Гарна і з біса повчальна, — сказав Швейк. — Я усе дуже добре запам’ятав і, коли повернуся з війни, розповідатиму про це «Під чашею». Пан фельдкурат, викладаючи нам все це, так розчепірив свої дригульки, аж я злякався, ще, чого доброго, послизнеться і гепнеться на польовий вівтар. Адже міг би розбити собі макітру об дароносицю. Він навів нам чудовий приклад з історії нашої армії, коли в ній ще служив Радецький, і так гарно зумів поєднати з вечірньою загравою вогонь палаючих стодол на бойовищі, немовби це все відбулося у нього на очах.

Того самого дня старший фельдкурат Ібль був уже у Відні і розповідав там іншому маршбатальйонові цю зворушливу історію, про яку згадував Швейк і яка йому так сподобалася, що він назвав її «ідіотизмом у квадраті».

— Дорогі солдати, — промовляв старший фельдкурат Ібль. — Уявіть собі, що зараз сорок восьмий рік, і тільки-но переможно скінчився бій під Кустоццою^{1}. Після десятигодинного завзятого бою італійський король Альберт змушений був залишити бойовище нашому батькові солдатів, маршалові Радецькому, який на 84-му році свого життя здобув таку блискучу перемогу.

І ось, дорогі солдати. На вершині перед здобутою Кустоццою старий полководець зупиняє свого коня. Навколо нього його вірні генерали. Урочистість тієї хвилини пройняла усю групу, бо недалечко від маршала, мої кохані, всі побачили солдата, який боровся зі смертю. Поранений прапороносець Герт із пошматованим на полі слави тілом відчув на собі погляд маршала Радецького. Бравий прапороносець похололими пальцями правої руки у спазматичному захопленні стискав золоту медаль. Коли він побачив достойного маршала, серце його забилося з новою силою, а знеможене тіло запалилося життям. З надлюдським зусиллям умираючий спробував підповзти до свого фельдмаршала.

— Не муч себе, мій доблесний солдате, — сказав маршал і, злізши з коня, хотів подати йому руку.

— Гай гай, пане маршале, — сказав умираючий воїн, — мені перебило обидві руки, але прошу тільки одно, скажіть мені чисту правду: ми виграли цю битву?

— Ще й як, милий брате, — ласкаво сказав фельдмаршал. — Шкода, що твоя радість затьмарена пораненням.

— Звичайно, високодостойний пане, прийшла моя остання година, — слабим голосом сказав солдат, приємно усміхаючись.

— Тебе мучить спрага? — спитав Радецький.

— День був задушливий, пане маршале, понад 30 градусів тепла.

Тоді Радецький взяв у одного зі своїх ад’ютантів польову флягу і підніс її вмираючому. Той довгим ковтком погасив свою спрагу.

— Хай Бог вам сторицею відплатить, — вигукнув солдат, намагаючись поцілувати руку свого полководця.

— Ти давно служиш? — спитав маршал.

— Понад сорок років, пане маршале. Під Асперном^{2} я здобув золоту медаль, бився і під Липськом, за що маю гарматний хрест^{3}. П’ять разів був смертельно поранений, але тепер мені вже кінець. Та яке щастя, яке блаженство, що я дочекався сьогоднішнього дня. Що мені смерть, коли ми здобули славну перемогу і відвоювали цісареві його землі.

В цю хвилину, кохані солдати, з боку табору долинули величні звуки нашого гімну «Боже, будь нам покровитель», могутньо і урочисто пролунали вони над бойовищем. Ранений солдат, прощаючись із світом, ще раз спробував підвестися.

— Хай живе Австрія! — вигукнув він несамовито. — Слава австрійській батьківщині! Хай вічно лунає в просторах наш шляхетний гімн! Слава нашому полководцеві! Хай живе армія! — Вмираючий ще раз припав до правиці маршала, поцілував її і впав; останній тихий подих вирвався з його благородної душі.

Полководець з непокритою головою стояв над тілом одного з найкращих своїх воїнів.

— Такий прекрасний кінець дійсно гідний заздрощів, — промовив маршал і затулив обличчя руками. — Дорогі солдати, і я від щирого серця бажаю вам усім дочекатися такого кінця!

Згадуючи цю промову старшого фельдкурата Ібля, Швейк міг дійсно справедливо, без найменшого перебільшення назвати його «ідіотом у квадраті».

Потім Швейк почав обговорювати вже відомі накази, про читані перед посадкою в поїзд. Один — підписаний Францом Йосифом, а другий виданий ерцгерцоґом Йосифом Фердинандом, головнокомандувачем Східної армії. Обидва накази торкалися подій, що відбулися 3 квітня 1915 року на Дуклянському перевалі, коли два батальйони 28-го полку під звуки полкового оркестру перейшли разом з офіцерами до росіян.

Обидва накази було прочитано тремтячим голосом і у чеському перекладі звучали так:

— Так, так. Не дуже то вони поспішали нам його прочитати, — сказав Швейк Ванєкові, — мене просто дивує, що цей наказ нам оголосили лише тепер, хоч його найясніший цісар видав ще 17 квітня. Це виглядає так, немовби з якогось приводу нам навмисне його не хотіли прочитати. Був би я найяснішим цісарем, я б їм показав, як мене затирати та нехтувати мною. Якщо наказ виданий 17 квітня, то 17 його мусять і прочитати у всіх полках, нехай хоч би каміння з неба падало.

У другому кутку вагону напроти Ванєка сидів кухар-окультист з офіцерської кухні і щось писав. Поруч нього примостилися денщик надпоручника Лукаша, бородатий велетень Балоун, і телефоніст Ходоунський, прикомандирований до одинадцятої маршової. Балоун ремиґав партику солдатського хліба і перелякано пояснював телефоністові Ходоунському, що, мовляв, не його вина, якщо у цій тисняві при посадці він не міг продертися у штабний вагон до свого надпоручника.

Ходоунський залякував Балоуна, що тепер, мовляв, жартам кінець і його за це чекає куля.

— Час вже покласти кінець цим мукам, — нарікав Балоун. — Я вже раз мало не загинув на маневрах біля Вотіц. Ми тоді майже конали від голоду і спраги, і коли до нас приїхав батальйонний ад’ютант, я вигукнув: «Дайте нам води і хліба!» Той обернув у мій бік коня і сказав, що на війні він би наказав мене за це розстріляти. Але зараз велить лише замкнути до гарнізонної тюрми. Та мені здорово пощастило. Коли він їхав з повідомленням для штабу, його кінь по дорозі сполошився, і ад’ютант, впавши з коня, скрутив собі, хвала Богові, в’язи.

Балоун важко зітхнув і поперхнувся хлібом. Відкашлявшись, він жадібно подивився на два саквояжі надпоручника Лукаша, які були під його опікою.

— Панове офіцери, — промовив він меланхолійно, — дістали печінкові консерви і угорську ковбасу. От, коли б хоч шматочок.

При цьому він жадібно дивився на саквояжі свого надпоручника, немов всіма покинутий голодний песик, що сидить біля дверей ковбасні, вдихаючи запах вареної шинки.

— Не зашкодило б, — сказав Ходоунський, — якщо б нас десь зустріли добрим обідом. Де ті часи, коли ми на початку війни їхали до Сербії і на кожній станції обжиралися по саме нікуди. Ох, як нас тоді частували. З гусячих лапок ми вирізали кубики і грали ними «у вівці» на плитки шоколаду. В Хорватії в Осієку^{4} двоє панів від спілки ветеранів принесли нам до вагона великий казан із печеною зайчатиною, цього ми вже не витримали і вилили їм усе те на голову. По дорозі ми нічого іншого не робили, а тільки блювали з вагонів. Капрал Матейка так напхав свій кендюх, що ми мусили покласти йому на живіт дошку і гоцати по ній, як це роблять, коли натоптують капусту. Тільки від цього бідоласі й полегшало, як поперло з нього і згори, і знизу. А коли ми їхали Угорщиною, то нам на кожній станції кидали до вагонів смажених курей, але ми виїдали з них лише мозочки. В Капошварі^{5} мадяри кидали нам до вагонів цілі кавалки туш печених свиней. Один з наших добряче дістав свинячим рилом по черепі. Він потім гнав того добродія дарителя ременем аж через три колії. Зате в Боснії нам і води не дали. Але до Боснії, хоч це було й заборонено, ми мали різних горілок — хоч залийся, а вина — потоки. Пригадую, на одній станції якісь пані і панночки частували нас пивом, а ми їм у ті їхнії дзбани надзюрили. Ото була потіха, як вони сипонули від вагона.

Ми всю дорогу були немов очманілі. Я неспроможний був навіть червового туза розпізнати. Аж раптом зовсім несподівано наказ: всім негайно з вагонів. Ми навіть у карти не дограли. Якийсь капрал, я вже не пам’ятаю його ім’я, горлав на своїх людей, аби вони заспівали: «Und die Serben müssen sehen, daß wir Österreicher Sieger, Sieger sind»[1].

Але хтось так садонув його під зад ногою, що він аж покотився по рейках. Раптом знову команда: поставити гвинтівки в піраміди, а поїзд зараз же обернувся і порожняком поїхав назад. Та в цьому гармидері, як це звичайно буває, відвіз наші харчі, видані нам на два дні. А тут близенько, ну як звідси ген до тамтих дерев, уже почала рватися шрапнель.

З другого кінця під’їхав командир батальйону і скликав усіх офіцерів на нараду, а потім прибіг блідий, як смерть, оберлейтенант Мацек — чех аж до самих кісток, хоч і розмовляв тільки по-німецьки — і говорить, що далі їхати не можна, бо залізнична колія висаджена в повітря, серби вночі перебралися через ріку і зараз підходять з лівого флангу. Але це ще далеко від нас. Ми, буцімто, дістанемо підмогу і розтрощимо їх вщент. Але коли дійде до справи, щоб ніхто, борони Боже, не здавався в полон, бо серби полоненим відрізають вуха, носи, виколюють очі, а на те, що поблизу рветься шрапнель, не треба звертати уваги, бо це, мовляв, пристрілюється наша артилерія. Раптом десь за горою відізвалося — тататататататата. А це, каже, пристрілюються наші кулемети. Потім з лівого боку загуркотіла канонада, це ми почули вперше і попадали на животи. Над нами перелетіло кілька снарядів і запалили вокзал, з правого боку над головами засвистіли кулі, а вдалині було чути залпи і кулеметну тріскотняву. Оберлейтенант Мацек наказав розібрати піраміди і наладувати гвинтівки. До нього підійшов черговий і повідомив, що це неможливо, бо у нас із собою зовсім немає набоїв. Адже панові оберлейтенанту відомо, що ми повинні були дістати їх аж на дальшому етапі перед позиціями. Поїзд із амуніцією їхав попереду нас і, дуже можливо, потрапив до рук сербів. Оберлейтенант Мацек стояв з хвилину як задерев’янілий, а потім наказав: «Bajonett auf!»[2], сам не знаючи для чого; мабуть, просто з розпачу, аби хоч щось діялося. Так ми стояли досить довго, напоготові, потім знову полізли на шпали, бо з’явився якийсь літак і унтери заверещали: «Alles decken, decken»[3]. Згодом виявилося, що це був наш літак і його наша артилерія помилково підстрелила. Ми знову підвелися, а наказу нема і нема, отож стоїмо собі «вільно», раптом дивимось — жене до нас якийсь кавалерист і ще здалеку гукає: «Wo ist Batalionskommando?»[4] Командир батальйону виїхав йому назустріч. Кавалерист ткнув йому якийсь папір у руки і знову погнав праворуч, а командир батальйону, як дочитав його, так неначе відразу ж із глузду з’їхав.

Вихопив шаблю і пре просто на нас: «Alles zurück, alles zurück! Direktion Mulde, einzeln abfallen!»[5]

І тут почалося. З усіх боків, немовби чекаючи на це, по нас відкрили пальбу. Зліва від колії було кукурудзяне поле, ось на ньому і закрутилася завірюха. Ми повзли навкарачки у видолинок, наплічники покидали на цих проклятих шпалах. Оберлейтенант Мацек дістав кулю в голову, не встиг навіть і писнути. Поки ми добігли до улоговини, багато наших було вбито або поранено. Ми їх там залишили, а самі бігли аж до вечора. А навкруги все неначе виметене. Це наші вояки ще до нашої появи так постаралися. Єдине, що ми побачили, це розграбований обоз. Нарешті ми прибігли на станцію, де дістали новий наказ: сідати по вагонах і їхати назад до штабу. Але цього ми вже не могли виконати, бо увесь штаб напередодні потрапив у полон. Про це ми довідалися ще вранці. І залишилися ми, як ті сироти, ніхто про нас нічого й знати не хотів. Отже, прилучили нас до 73-го полку, щоб зручніше було відступати. На це ми погодилися з великою радістю. Але спершу нам довелося марширувати майже цілий день, аж поки наздогнали 73-й полк. Потім…

Його вже ніхто не слухав, бо Швейк з Ванєком грали в «довгий мар’яж», кухар-окультист з офіцерської кухні писав докладного листа своїй жінці, яка під час його відсутності почала видавати новий теософський часопис. Балоун дрімав на лавці, і телефоністові Ходоунському не залишилося нічого іншого, тільки повторювати: «Так, цього не забуду…»

Він підвівся і пішов асистувати картярам.

— Ти б мені хоч люльку запалив, — сказав Швейк дружньо до Ходоунського, — коли вже вирішив асистувати. «Довгий мар’яж» куди важливіша річ, ніж ця війна і ніж ваша проклята пригода на сербському кордоні. Ну й пальнув я дурницю тут, хоч сам собі по морді дай. І чого було не почекати ще хвильку з тим королем, а тепер би я витягнув валета. Ну й дурень же я.

Кухар-окультист тим часом закінчив свого листа і перечитував його, явно вдоволений, як він його гарно склав, спритно обійшовши військову цензуру.

Той лист був наслідком певних обставин. Між кухарем-окультистом і полковником Шредером, який до цього часу протеґував йому, перебіг чорний кіт. Під час прощальної вечері з офіцерами маршбатальйону стався фатальний збіг обставин — полковникові Шредеру знову забракло порції завиванця з телячих нирок, і «батько» полковник відіслав бідолаху кухаря з маршовою ротою на фронт, доручивши офіцерську полкову кухню якомусь нещасному учителеві зі школи сліпих у Кларові.

Кухар-окультист ще раз перебіг оком написане. Воно йому видалося досить дипломатичним, щоб утриматися бодай трохи далі від передових позицій, бо що б там не казали, але життя є життя, а кухня рятує і на фронті.

Правда, ще до війни, коли він був редактором і власником часопису про окультну науку, він написав раз велику статтю про те, що ніхто не повинен боятися смерті, і статтю про перевтілення душ.

Тепер він підійшов до Швейка і Ванєка і почав заглядати до них у карти. Між обома гравцями в цю хвилину зникла різниця у їхніх військових чинах. Вже грали не вдвох, а втрьох, разом з Ходоунським.

Ординарець Швейк грубо лаяв фельдфебеля Ванєка:

— Я дивуюся, як ви можете так по-дурному грати. Ви ж бачите, що він грає на ренонсах[6], що в мене немає жодної бубни, а ви не відповідаєте вісімкою й кидаєте, як найбільший йолоп, хрестового валета, а той бовдур виграє.

— Стільки вереску через одну програну мізерку, — прозвучала чемна відповідь фельдфебеля-рахівника. — Ви самі граєте, як несповна розуму. Я повинен з пальця чи що виссати вам ту бубнову вісімку, коли в мене взагалі жодної бубни немає, а лише старша піка і хреста. Ви, бордельний кавалере.

— То ви, хитруне, повинні були грати тотус[7], — усміхнувся Швейк. — Це зовсім так, як одного разу у Вальші внизу в ресторані один такий валуйко мав тотус, але не користався цим, а весь час відкладав найменші до ренонсу і пускав кожного на мізерку. А які мав карти! Усіх мастей, найстарші. Я й тепер нічого з цього не мав би, коли б ви грали тотус, як було і тоді. І ніхто з нас теж нічого б з того не мав; все йшло б довкола, а ми платили б і платили б. Я нарешті тоді не витримав та й кажу: «Пане Герольд, будьте такі ласкаві, грайте тотус і не дурійте». Але він на мене як визвірився, кожному, каже, вільна воля грати як хоче. Ми б, каже, краще проти вітру не дмухали, бо він скінчив університет. Але це йому дорого коштувало. Шинкар був наш добрий знайомий, офіціантка була з нами в дуже інтимних стосунках, а патрулеві розтовкмачили, що так і так, і все було в повному порядку. В першу чергу, сказали ми, з його боку дуже нечемно кликати вночі патруль і порушувати нічний спокій тільки через те, що він десь перед кнайпою посковзнувся на ожеледі, їхав носом по тротуару, аж поки його не розбив; ми ж його, боронь Боже, і пальцем не торкнули, хоч він грав мар’яж по-шахрайськи, ну, а коли ми це виявили, тут вже ніде правди діти, він так швидко утікав, аж носом запоров. А що ми до нього ставилися просто-таки по-джентльменськи, підтвердили і шинкар, і офіціантка, бо він на ніщо інше не заслужив. Сидів завжди від сьомої години вечора аж до півночі за однісіньким кухлем пива і склянкою содової води та корчив з себе бозна-яке цабе, бо, бачите, він був професором університету, а на мар’яжі розумівся, як свиня на перці. Так, отже, хто тепер здає?

— Зіграймо «прикупного», — запропонував кухар-окультист, — шістка і дві.

— То краще розкажіть нам, — сказав фельдфебель Ванєк, — про перевтілення душ, так, як це ви розповідали дівчині в кантині, коли розбили собі носа.

— Про мандрівку душ я вже чув, — відізвався Швейк. — Мені свого часу теж забандюрилося, пробачте за слово, взятися до того самоосвічування, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні промислової спілки в Празі. Але тому, що я «на те свято надів стару лату» і виблискував голим задом, я так і не допхався до тієї самоосвіти. Мене туди не пустили, — «просимо, кажуть, вашу милість забиратися геть, поки цілі», — бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому напіжонився і пішов до музейної бібліотеки^{6}. Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у цій книжці, що один індійський цісар, коли стріпнув ногами, перетворився в свиню, а коли цю свиню закололи, він перемістився у мавпу, з мавпи — у борсука, а з борсука нарешті став міністром. Потім у армії я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо хто тільки мав якусь зірку на комірі, називав солдатів або морськими свиньми, або взагалі якимось іншим звірячим назвиськом. Отже, згідно з цим можна думати, що тисячі років тому ці прості солдати були якимись великими полководцями. Але на війні така мандрівка душ незвичайно дурна річ. Казна-скільки перемін зробить людина, перш ніж стане, скажімо, наприклад, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але і тут місця ще не зогріє, як у батарею, коли вона займає якийсь горбок, знов лупне снаряд і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тепер душа миттю переселяється у якусь обозну корову, з якої зроблять ґуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе в телефоніста, а з телефоніста…

— Я дивуюся, — сказав телефоніст Ходоунський, явно ображений, — чому саме я повинен служити мішенню для дурних жартів.

— А той Ходоунський, що має приватну детективну контору з всевидячим оком святої трійці, це, бува, не ваш родич? — невинно спитав Швейк. — Я дуже люблю приватних детективів. Мені свого часу довелося служити в армії з одним приватним детективом на прізвище Штендлер. У нього була якась шпичаста голова, і наш фельдфебель завжди говорив, що за двадцять років він бачив багато шпичастих військових голів, але така навіть і уві сні не могла йому привидітися. «Слухайте, Штендлере, — завжди говорив фельдфебель. — Якщо б цього року не було маневрів, то ота ваша шпичаста голова навіть і для армії була б зовсім непридатна, але тепер, коли прийдемо в околиці, де не буде жодного кращого орієнтира, артилерія принаймні буде пристрілюватися на ваш ґудзь». Ну, і поварив же він із бідолахи воду. Іноді на марші посилав його на п’ятсот кроків вперед, а потім командував: «Напрям — шпичаста голова». Взагалі тому панові Штендлеру і як приватному детективу страшенно не щастило. Бувало, частенько у кантині розповідав нам, які йому часом траплялися заморочливі справи. Прибігає, скажімо, до нього ошелешений клієнт і доручає вислідити, чи його дружина з кимось там не знюхалася. А якщо вже знюхалася, то з ким знюхалася, де і як знюхалася. Або навпаки, якась там ревнива баба захотіла вислідити, з ким її чоловік шляється, щоб мати підстави зчинити йому дома ще більший, ніж звичайно, шкандаль. Той Штендлер був людиною освіченою, про порушення подружньої вірності говорив тільки вишуканими словами і завжди мало не плакав, коли розповідав нам, як клієнти вимагали від нього, щоб він зловив «її» або «його» на гарячому. Хтось інший, може б, і радів, накривши таку парочку in flagranti[8]. Йому б і очі вилазили від такого видовища, але пан Штендлер, як він оповідав, ходив потім сам як прибитий.

Він завжди говорив у дуже вишуканому тоні, що не міг вже навіть і дивитися на ту свинську розпусту, а нам бувало від тих його розповідей про всякі пози, в яких він не раз застукував парочки, аж слина з губи текла, як тому псові, коли повз нього несуть варену шинку. Не пускають нас, бува, з казарми, ось він нас і розважає. «От так я, — казав, — бачив ту і ту панійку з тим і тим добродієм…» І адреси нам давав. Але при тому ніколи його не опускав смуток. «Скільки я, — скаржився він, — діставав бувало по пиці від обох партнерів; а все ж таки це мене гризло менше, ніж те, що я брав хабарі. Одного такого хабара я не забуду й до смерті. Він голий, вона гола. Було це в готелі, ідіоти навіть дверей не замкнули. На дивані не вмістилися, бо обоє були нівроку гладючі, то й кохалися на килимі, як кошенята. А килим був такий затоптаний, запорошений і увесь в недопалках. Тільки-но я в двері, — попав у саму патоку, — обоє зірвалися, він став напроти мене, тримаючи руку, як фіґовий листок. А вона обернулася спиною, і я побачив на шкірі відбиток візерунка килима, а до хребта приліпився недопалок з папіроси. «Пробачте, — кажу, — пане Земеку, я приватний детектив Штендлер з контори Ходоунського, і мій службовий обов’язок зловити вас, на підставі доносу вашої дружини, на гарячому. Ця дама, з якою ви тут маєте недозволені зносини, — пані Ґротова». Я ніколи в житті не бачив такого спокійного громадянина. «Дозвольте, — сказав, немовби це само собою розумілося, — я одягнуся. Тут винна лише моя дружина. Вона безпідставними ревнощами штовхає мене на недозволені стосунки, ображаючи мене як чоловіка безпідставними підозрами, наклепами і ницим недовір’ям. Звичайно, якщо немає жодного сумніву, що цю ганьбу неможливо затаїти… Де ж мої підштанки? — запитав він спокійно. — На ліжку. — Натягаючи кальсони, він пояснював далі: — Отже, якщо ганьби решетом не закрити, як то кажуть, то тоді розлучення. Але цим плями не змиєш. Взагалі розлучення справа дуже серйозна, — говорив він, одягаючись. — Найкраще, коли дружина озброїться терпінням і не дасть приводу для загального обурення. А врешті, робіть як хочете, я вас тут залишаю з вельможною панею сам на сам». Пані Ґротова за той час влізла на ліжко, а пан Земек потиснув мені руку і вийшов». Я вже добре не пам’ятаю, що нам далі розповідав пан Штендлер. Але він вів з тією панею, що лежала на ліжку, дуже інтеліґентну розмову, мовляв, подружнє життя не завжди веде просто до брами щастя і обопільний обов’язок подружжя — приборкати хтивість, очистити і одушевити свою плоть. «При цьому, — розповідав пан Штендлер, — я поволі почав роздягатися, а коли вже був роздягнений, то зовсім одурів і зробився як дикий олень під час тічки, до кімнати ввійшов мій добрий знайомий Стах, теж приватний детектив, з підприємства нашого конкурента, пана Шторна, куди в свою чергу звернувся пан Ґрот у справі своєї дружини, яка нібито теж із кимось плутається. Цей Стах тільки промовив: «Ага, пан Штендлер з панею Ґротовою. Вітаю!» Тихо зачинив за собою двері і вийшов. «Тепер уже все одно, — сказала пані Ґротова, — нема чого так квапитися з одяганням, та й біля мене місця досить». «Мені, вельможна пані, справді йдеться про місце», — відповів я, сам не розуміючи, що кажу. Пам’ятаю тільки, я щось розводився про те, що коли між чоловіком і жінкою завелися чвари, це позначається також і на вихованні дітей». Далі він розповів нам, як швидко одягся, як дременув і як вирішив зараз же розповісти про все своєму шефові, пану Ходоунському. Але спочатку зайшов підкріпитися, та коли повернувся до контори, по ньому вже відзвонили, бо поки він підкріплювався, туди з наказу шефа пана Штерна зайшов той Стах і дав пану Ходоунському по колінах звісткою, якого, мовляв, той має аґента в своїй приватній детективній конторі. А Ходоунський нічого кращого не придумав, як швиденько послати за дружиною пана Штендлера, хай вона розправиться з ним сама, як належить поквитатися з чоловіком, якого послали для виконання службових доручень, а співробітник з контори конкурента переловлює його «in flagranti». «З того часу, — завжди казав пан Штендлер, коли згадував цю історію, — моя голова стала ще більше шпичастою».

— Отже, граємо у п’ять-десять?

Поїзд зупинився на станції Мошон. Уже смеркалося, і з вагонів нікого не випустили.

Коли рушили, з одного вагону пролунав гучний спів, немовби співак прагнув заглушити своїм ревом гуркіт коліс. Якийсь солдат з Кашперських гір в побожному настрої не своїм голосом оспівував тиху ніч, яка спадала на угорські рівнини:

— Halt Маul, du Elender![10], — перервав хтось сентиментального співака, і той одразу ж замовк. Його відтягнули од вікна.

Але працьовиті руки не відпочивали аж до ранку. Як і в інших вагонах при світлі свічок, так і тут при світлі невеличкої гасової лампи, підвішеної на стіні, грали в «чапари». Швейк, коли хтось провалювався при «рабуванні»[11], заявляв, що це все ж таки найсправедливіша гра, бо кожен може виміняти собі стільки, скільки схоче.

— При грі в «чапари», — пояснював Швейк, — примусово «рабують» лише туза або сімку, але зате гравець, в разі потреби, має право зразу здатися. Інші карти рабувати не обов’язково. Це вже можеш робити на свій страх і ризик.

— Граємо в «здоров’ячко», — запропонував Ванєк, і всі погодилися.

— Червова сімка, — оголосив Швейк, знімаючи карти. — Кожен по п’ятачку, і роздавати по чотири карти. Швидше. Бодай хоч трохи пограємо.

На всіх обличчях відбивалося таке вдоволення, немовби не було жодної війни і вони їхали не в поїзді, який віз їх на фронт на великі криваві битви і різанину, а сиділи в якійсь празькій кав’ярні біля картярських столиків.

Після однієї партії Швейк сказав:

— Я ризикнув грати, не маючи в руках нічого путнього, я не думав, що, міняючи всі чотири карти, дістану туза. Куди ви прете з королем? Я вашого короля — по вусах без апеляції.

В той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі побивали один одного своїми підданими.

В штабному вагоні, де сиділи офіцери маршового батальйону, з самого початку відправки панувала дивна тиша. Більшість офіцерів заглибилися в читання невеликої книжки в полотняній оправі з написом: «Die Sünden der Väter. Novelle von Ludwig Ganghofer»[12]. І всі одночасно читали сторінку 161. Командир батальйону капітан Заґнер стояв біля вікна і тримав цю саму книжку, також розгорнену на сторінці 161.

Він дивився на краєвид і розмірковував, як би це найзрозуміліше пояснити усім, що треба робити з тією книжкою. Все це було суворо секретно.

А офіцери тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він вже давно був трохи «того», але ніхто не передбачав, що його так нагло візьме. Перед відходом поїзда Шредер наказав скликати офіцерів на останню нараду, де і повідомив їх, що кожен одержить по одній книжці «Die Sünden der Väter» Людвіґа Ґанґгофера^{7} і що ці книжки він уже наказав відправити до батальйонної канцелярії.

— Панове, — промовив полковник надзвичайно таємничим тоном, — ніколи не забувайте сторінки 161.

І от, заглибившись у зміст цієї сторінки, вони зовсім нічого не добрали. На цій сторінці якась Марта підійшла до письмового столу, взяла звідтіля якусь роль і вголос розмірковувала, що глядачі мусять співчувати героєві. Потім на цій же сторінці з’явився якийсь Альберт. Він безперервно жартував, намагався говорити дотепно, але без зв’язку з попередньою невідомою дією це звучало так по-дурному, що надпоручник Лукаш від люті аж перекусив мундштук.

— Збожеволів дідок, — думали всі. — Йому вже кінець. Тепер його переведуть у військове міністерство.

Ґрунтовно обміркувавши все, капітан Заґнер відійшов од вікна. Великого педагогічного таланту він не мав і тому витратив багато часу, поки склав план доповіді про значення сто шістдесят першої сторінки.

Починаючи промову, він звернувся до офіцерів зі словами: «Meine Herren»[13], як це робив дідуган полковник, хоч раніше, до від’їзду, говорив їм «Kameraden»[14]. — Also, meine Herren, — і Заґнер почав доповідати, що вчора ввечері одержав від полковника інструкцію щодо сторінки 161 в книжці «Die Sünden der Väter» Людвіґа Ґанґгофера. — Also, meine Herren, — продовжував він урочисто, — перед нами зовсім секретна інформація щодо нової системи шифрування польових депеш.

Кадет Біґлер витягнув блокнот і олівець і промовив надзвичайно запобігливим тоном:

— Я готовий, пане капітане!

Всі глянули на цього дурня, ретельність якого у волонтерській школі межувала з ідіотизмом. В армію він пішов добровільно і при першій нагоді, коли командир школи однорічників знайомився із сімейним станом своїх слухачів, доповів, що його предки писалися у минулому Бюґлер фон Льойтгольд і на їхньому гербі було зображення крила чорногуза з риб’ячим хвостом.

З того часу це і прилипло до кадета як назвисько — «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом». Біґлер з самого початку був усім антипатичний, і на кожному кроці з нього глумилися, тим більш, що той герб аж ніяк не гармоніював зі скромною професією його батька, який чесно торгував заячими і кролячими шкурами. Біґлера люто висміювали, хоч цей романтичний ентузіаст сумлінно намагався перетравити всю військову науку і вибитися на перше місце своєю наполегливістю. Він не тільки зубрив те, що вимагалось за програмою, а чим далі, тим більш забивав собі голову вивченням праць про воєнне мистецтво та історію воєн.

Він завжди заводив про це розмову, поки йому не втирали носа і не садовили на своє місце. В колі офіцерів він прирівнював себе до вищих військових чинів.

— Sie, Kadett[15], — сказав капітан Заґнер. — Поки я не дозволю вам говорити — мовчіть. Вас ніхто ні про що не питає. Ви просто на диво мудрий вояка. Я вам подаю зовсім секретні інформації, а ви записуєте їх у свій блокнот. Якщо загубите його, вас чекає польовий суд.

Кадет Біґлер мав ще одну погану звичку: завжди намагався всілякими відмовками переконати кожного в тому, що він, мовляв, робить добре.

— Голошу послушно, пане капітане, — відповів він, — якби блокнот випадково й загубився, то однаково ніхто нічого не розчовпає із моєї писанини, бо я стенографую, і моїх скорочень ніхто не розбере. Я користуюся англійською системою стенографії.

Всі зневажливо глянули на нього, а капітан Заґнер махнув рукою і продовжував:

— Я вже згадував про новий спосіб шифрування депеш на фронті. Можливо, ви й не зрозуміли, чому з цілого роману Людвіґа Ґанґгофера «Die Sünden der Väter» була вибрана саме стор. 161. Це, панове, ключ до нової шифрувальної системи, впровадженої на основі останнього розпорядження штабу корпусу армії, до якого ми належимо. Як вам відомо, існує багато методів шифрування важливих польових інформацій. Найновіший, який ми вживаємо, це додатковий цифровий метод. А тому відпадають вручені вам штабом іще минулого тижня шифри і ключі до них.

— Система ерцгерцоґа Альбрехта, — пробурмотів собі під ніс наполегливий кадет Біґлер, — 8922-R, запозичена з Ґронфельда.

— Нова система дуже проста, — лунав по вагону капітанів голос. — Я особисто дістав від пана полковника другий том і інформацію. Ми, наприклад, маємо дістати наказ «Auf der Kote 228 Maschinengewehrfeuer linksrichten»[16]. В цьому випадку одержуємо таку телеграму: «Sache — mit — uns — das — wir — aufsehen — in — die — versprachen — die — Martha — dich — das — ängstlich — dann — wir — Martha — wir — den — wir — Dank — wohl — Regiekollegium — Ende — wir — versprachen — wir — gebessert — versprachen — wirklich — denke — Idee — ganz — herrscht — Stimme — letzten»[17].

Отже, надзвичайно просто, без зайвих комбінацій. Зі штабу по телефону у батальйон, з батальйону по телефону у роту. Командир, діставши цю шифровану депешу, розв’яже її ось як: візьмемо книжку «Die Sünden der Väter», розгорнемо події на стор. 161 і починаємо зверху на попередній 160 сторінці шукати слово «Sache». Прошу, панове! Перший раз слово «Sache» знаходимо на сторінці 160, по порядку речень воно є 52 словом. Отже, на протилежній сторінці 161 відраховуємо 52 букви згори. Зверніть увагу, що це «А». Наступне слово у депеші «mit». На сторінці 160 по порядку речень це сьоме слово, воно відповідає сьомій букві на сторінці 161, букві «u». Далі йде «uns», це — будь ласка, уважно слідкуйте за мною, — 88 слово. Воно відповідає 88-й букві на протилежній 161 сторінці, або інакше — букві «f». Ми таким чином склали слово «auf». І так продовжуємо, аж поки розшифруємо наказ: «На височині 228 направити кулеметний вогонь уліво». Надзвичайно хитро придумано, панове. Все дуже просто і разом з тим неможливо розшифрувати без ключа — 161 сторінки книги Людвіґа Ґанґгофера «Die Sünden der Väter».

Всі мовчки переглядали злощасні сторінки і серйозно над ними замислилися. Якусь хвилину панувала тиша, аж нараз кадет Біґлер стурбовано вигукнув:

— Herr Hauptmann, ich melde gehorsam. Jesus Maria! Es stimmt nicht[18].

І справді, це було щось дуже загадкове.

Як усі не намагалися, ніхто, крім капітана Заґнера, не знайшов на сторінці 160 потрібних слів, а на протилежній, 161, сторінці, якою починався ключ, відповідних букв.

— Meine Herren! — почав заникуватися капітан Заґнер, коли переконався, що розпачливий вигук кадета Біґлера відповідає дійсності. — Що ж це таке трапилося? В моєму Ґанґгоферові «Die Sünden der Väter» є, а у вашому немає?

— Дозвольте, пане капітане, — знову промовив кадет Біґлер, — насмілююся звернути вашу увагу на те, що роман Людвіґа Ґанґгофера у двох томах. Будь ласка, погляньте на титульну сторінку і переконаєтеся, що це роман у двох томах. У нас перший том, а у вас — другий, — продовжував скрупульозний кадет Біґлер. — Адже ясно, як Божий день, що наші 160 і 161 сторінки не відповідають вашим. У нас зовсім інший текст. Перше слово розшифрованої телеграми повинно бути «auf», а у нас вийшло «Неu»[19]. Тепер усім стало ясно, що Біґлер не такий уже й дурень.

— Я одержав другий том у штабі бригади, — сказав капітан Заґнер. — Очевидно, тут сталася якась помилка. Пан полковник замовив для вас перший том. Здається, — продовжував він так, немовби для нього все було ясно і зрозуміло ще до того, як він почав свою доповідь про надзвичайно простий спосіб шифрування, — в штабі бригади щось переплутали. Полк не повідомили, що йдеться про другий том, і тому так вийшло.

Кадет Біґлер тим часом переможно поглядав на всіх. Поручник Дуб пошепки сказав надпоручникові Лукашеві, що «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом» здорово проїхалося по Заґнерові, краще вже й не можна.

— Дивний випадок, панове, — знову заговорив капітан Заґнер, зав’язуючи розмову, щоб якось порушити неприємну тишу. — В бригадній канцелярії сидять обмежені люди.

— Дозволю собі зауважити, — ще раз вискочив невтомний кадет Біґлер, йому знову захотілося похвалитися своєю мудрістю, — подібні речі строго секретного характеру не повинні б з дивізії надходити через канцелярію бригади. Інформації, що стосуються найбільш секретних справ армійського корпусу, треба передавати строго секретним циркуляром лише командирам дивізій, бригад і полків. Я знаю системи шифрів, якими користувалися під час воєн за Сардинію і Савойю, під час англо-французької облоги Севастополя, в час боксерського повстання в Китаї^{8} і за останньої російсько-японської війни. Всі системи передавались…

— Нас це турбує, як торішній сніг, кадете Біґлере, — сказав капітан Заґнер з виразом невдоволення і презирства. — Безсумнівно одне: система, про яку ми говорили і яку я вам тут пояснював, це не тільки одна з найкращих, але, можемо сміливо сказати, одна з неперевершених. Хай тепер зашмарканці з усіх відділів контррозвідницьких штабів не тратять дарма сили. Вони здохнуть, а не прочитають нашого шифру. Це щось зовсім нове. Таких шифрів ще ніколи не бувало.

Наполегливий кадет Біґлер багатозначно кашлянув.

— Дозволю собі, пане капітане, — сказав він, — звернути вашу увагу на книжку Керікгоффа про військове шифрування. Цю книжку кожен може замовити у видавництві «Військового наукового словника». Там, пане капітане, докладнісінько описано метод, про який ви нам розповідали. Винахідником його є полковник Кірхер, він служив за Наполеона І в саксонських військах. Метод шифрування словами — це метод Кірхера, пане капітане. Кожне слово телеграми розшифровується на протилежній сторінці ключа. Метод був удосконалений поручником Фляйснером у його книжці «Handbuch der militärischen Kryptographie»[20], яку кожен може собі купити у видавництві Військової академії у Вінер-Нойштадті. Будь ласка, пане капітане. — Кадет Біґлер сягнув до валізочки, витяг звідти книжку, про яку щойно говорив, і продовжував:

— Фляйснер подає цей же приклад. Ви всі можете в цьому переконатися. Ось він:

А тепер прошу, погляньте далі: Шифр: Sache — mit — uns — das — wir — aufsehen — in — die — versprachen — die — Martha… і так далі. Точнісінько, як ми чули хвилину тому.

Хто міг заперечити? Шмаркате «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом» говорило правду.

В штабі армії хтось з панів генералів полегшив собі роботу. Відкрив книгу Фляйснера про військове шифрування, і справа готова.

Під час цієї розмови надпоручник Лукаш намагався подолати якесь дивне душевне хвилювання. Кусав губи, хотів щось сказати, але врешті почав говорити зовсім не те, що збирався.

— Не треба сприймати це так трагічно, — сказав він якось на диво нерішуче, — за час нашого перебування в таборі у Бруку-над-Літавою вже змінилося кілька систем шифрування депеш. Поки ми приїдемо на фронт, туди надішлють нові системи, але, я думаю, на фронті не буде коли бавитися розв’язуванням таких криптограм. Поки хтось із нас розв’язував би подібний шифрований взірець, від роти, батальйону або бригади не залишилось би і сліду. Практичного значення це не має.

Капітан Заґнер дуже нерадо притакнув головою.

— На практиці, — зазначив він, — принаймні з мого досвіду із сербського фронту, ніхто не мав часу розв’язувати шифри. Не скажу, щоб шифри не мали значення під час тривалого перебування в окопах, коли закопуємось у землю і чекаємо. А що шифри міняються, це також правда.

Капітан Заґнер відступав по усій лінії.

— У нас тепер в стосунках між штабом і фронтом чим далі, тим менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не точні і невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви попросту нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос. — Він замовк.

— На фронті немає нічого гіршого, як сум’яття, панове, — додав він пророчим тоном і знову замовк.

— За хвилю, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — ми в Рабі, meine Herren! Солдати дістануть тут по 150 грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку.

Заґнер подивився на маршрут:

— В 4.12 від’їжджаємо, в 3.58 всі повинні бути у вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі. Zugsweise, Direktion Verpflegsmagazin № 6[21]. Контроль при виданні продуктів покладається на кадета Біґлера.

Всі поглянули на кадета Біґлера, немов попереджуючи:

— Доведеться тобі, молокососе, витримати бій.

Але старанний кадет Біґлер витягнув уже з валізочки аркушик паперу, лінійку, розграфив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав розпитувати командирів рот, скільки у них людей.

Та жоден з них не знав цього напам’ять, вони могли подати Біґлеру потрібні цифри тільки згідно з неясними записками у своїх блокнотах.

Капітан Заґнер з розпачу почав читати злощасну книгу «Гріхи батьків», а коли поїзд зупинився на вокзалі в Рабі, він захлопнув книжечку і зауважив:

— А цей Людвіґ Ґанґгофер непогано пише.

Надпоручник Лукаш перший вилетів із штабного вагона і попрямував до Швейка.

Швейк і його друзі вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати, йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи.

— Тепер гірше, ніж за панщини, — просторікував він. — Раніше в армії було не так. — Його дідусь, який живе в нього дома на ласкавому хлібі, розповідав, що під час війни 66-го року офіцери ділилися з солдатами і курками, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.

— Ти, видно, маєш якогось молодого дідуся, — сказав він чемно, коли приїхали до Рабу. — Твій дідусь пам’ятає лише війну в 66-му році, а ось дідусь мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за панщини. Відслужив там 12 років і повернувся додому капралом. Але жодної роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе на службу. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, що служив у свого татуня, був такий здоровенний, що не можна було його й з місця зрушити. От дід і каже: «Залишім цю потвору тут, якого біса надриватися». А лісник почув це, давай кричати та ціпком розмахувати, мовляв, викорчувати пень і баста! Дідусь Роновського тільки і сказав йому: «Ти, смаркачу, я старий відставний вояка». За тиждень він дістав повістку і мусив знову відправитися до Італії на військову службу. Пробув дідусь там ще десять років, а додому писав, що він того лісника, коли повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той лісник раніше задер ноги.

Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.

— Швейку, ідіть-но сюди, — сказав він. — Облиште ці ідіотські патякання, а краще ходіть, поясните мені одну справу.

— Вже йду, мельдую послушно, пане оберлейтенанте.

Надпоручник Лукаш повів Швейка зі собою, дивлячись на нього якимось чудернацьким поглядом.

У надпоручника Лукаша під час доповіді капітана Заґнера, яка завершилася такою невдачею, проявився певний детективний хист: розв’язувати загадки, хоч у цьому випадку не треба було вдаватися до якихось спеціальних розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане оберлейтенанте, в батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я їх приніс з полкової канцелярії».

Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинились біля погаслого паротяга, що чекав уже тиждень на якийсь поїзд з амуніцією, Лукаш з ходу запитав:

— Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, це дуже довга історія, а ви завжди зволите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви, подерши інструкцію про воєнну позику, хотіли мені дати потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили за вікна: за кожне вікно по 20 гелерів, і за кожну гуску стільки ж.

— Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, — перервав Швейка надпоручник, продовжуючи допит, при якому він вирішив, що секретна суть цієї справи повинна безперечно залишитися в таємниці від Швейка, аби тому гультяєві і в носі не попахло, про що йдеться.

— Ви знаєте Ґанґгофера?

— А що він за цяця? — чемно запитав Швейк.

— Це німецький письменник, ви, бевзю, — відповів надпоручник Лукаш.

— Їй-бо, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк з виразом мученика, — я з жодними німецькими письменниками особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Ладіслава Гаєка з Домажліц. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького сірка за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі аж реготалися. А той Гаєк ридав і платив за всіх присутніх. І ми мусили йому приспівувати:

— Ви, Швейку, не в театрі. Верещить, як оперний співак, — злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок. — Я вас не про це питаю: я хотів тільки знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ґанґгофер. Так що ж, власне, сталося з тими книжками? — вибухнув люттю надпоручник.

— З тими, що я приніс з полкової канцелярії до батальйону? — замислено спитав Швейк. — Їх дійсно написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане оберлейтенанте, не знайомий з ним. Я дістав телефонограму безпосередньо з полкової канцелярії. Вони, видно, хотіли ці книжки відіслати до батальйонної канцелярії, але там нікого не було, навіть чергового, бо перед від’їздом на фронт усі мусили бути в кантині, адже ніхто не знає, чи доведеться там сидіти ще коли-небудь. І вони там, як вам кажу, пане оберлейтенанте, сиділи, сиділи і пили. По телефону ніде — ні там, ні в інших маршових ротах не змогли нікого зловити. Отже, пам’ятаючи, що ви мені як ординарцеві наказали чергувати біля телефону, поки нам не приділять телефоніста Ходоунського, я сидів і чекав, аж поки і на мене прийшла черга. В полковій канцелярії лаялися, мовляв, нікуди не можна додзвонитися, а одержано телефонограму, щоб маршова батальйонна канцелярія забрала в полковій канцелярії якісь книжки для панів офіцерів з маршового батальйону. А оскільки я, пане оберлейтенанте, знаю, що на війні треба діяти швидко, то я й протелефонував до полкової канцелярії, мовляв, я сам ці книжки заберу і віднесу до батальйонної канцелярії. Дали мені там тих книжок цілий лантух, ледь-ледь я його доволік до нашої ротної канцелярії. Там я ці книжки проглянув. І ось тоді у мене зродилася своя думка. Рахунковий фельдфебель з полкової канцелярії мені казав, нібито згідно з телефонограмою до полку в батальйоні знають, що їм з цих книжок належить вибрати, який саме том, бо всі ці книжки, треба вам знати, були в двох томах. Перший том окремо, другий том окремо. Я ще ніколи так щиро не сміявся, як тоді, бо в житті я перечитав уже багато книжок, але ще ніколи не починав читати з другого тому. А той мені ще раз повторив: «Ось тут перші томи, а тут другі. Який том панове офіцери повинні читати, вони вже знають». Я вирішив, що вони трохи не в собі, бо коли читати книгу спочатку, то треба починати з першого тому, ми ж не євреї і не читаємо задом наперед. А до того ж ще такий роман, який я приніс, про «Die Sünden der Väter». Я, можна сказати, вмію і по-німецьки. Потім я у вас питав, пане оберлейтенанте, по телефону, коли ви повернулися з казино, а я вам доповідав про ці книжки, чи, бува, на війні не пішло все догори ногами і чи не читаються тепер книги у зворотному порядку, спершу другий, а пізніше перший том. А ви мені сказали, нібито я п’яне теля, якщо не знаю, що в отченаші спочатку іде «отче наш», а потім «амінь».

— Вам недобре, пане оберлейтенанте, — співчутливо спитав Швейк, коли зблідлий надпоручник Лукаш ухопився за сходинку, що вела до котла погаслого локомотива.

На блідому обличчі надпоручника не було жодного виразу люті. Воно було радше розпачливо безнадійне.

— Далі, далі, Швейку, це все байдуже, мені вже краще…

— Отож кажу, — звучав на порожніх коліях м’який Швейків голос, — і я був такої ж думки. Одного разу я купив криваву історію про Рожа Шаваня з Баконського лісу, а там бракувало першої частини, і я мусив здогадуватися про те, що було спочатку, бо навіть і в такій розбійницькій історії без першої частини не обійтися. Тому мені було цілком ясно, що це, власне, було б зайвим, коли б панове офіцери почали читати спершу другий том, а потім вже перший, та як по-дурному виглядало б з мого боку, якби передав я у батальйон те, що мені говорили в полковій канцелярії: мовляв, пани офіцери самі знають, який том їм треба читати. Мені взагалі, пане оберлейтенанте, ця вся історія з книжками видавалася страшно дивовижною і загадковою. Я знав, що панове офіцери взагалі мало читають, а коли шумить воєнна буря…

— Залиште, Швейку, при собі ці ваші вар’яції, — простогнав надпоручник Лукаш.

— Адже я, пане оберлейтенанте, одразу ж тоді запитав вас по телефону, чи не бажаєте обидва томи зразу. А ви мені відповіли точнісінько, як тепер, щоб я ці вар’яції залишив при собі, мовляв, нам тільки і бракувало, що тягатися з якимись там книжками. То я й подумав: якщо ваша думка така, то й решта панів офіцерів мусить, певне, так само на це дивитися. Я порадився з цього питання з нашим Ванєком, адже той має вже фронтовий досвід. Спочатку він говорив, нібито кожен з панів офіцерів думав, що війна це якась забавка, і віз зі собою на фронт цілу бібліотеку, мов на дачу. Офіцери діставали від ерцгерцоґинь в подарунках на фронт навіть повні зібрання творів різних поетів, так що денщики гнулися під ними у дугу і проклинали день, коли вони народилися. Ванєк говорив, буцімто такі книжки щодо використання їх для куріння взагалі на фронті не мали жодного вжитку, бо були друковані на дуже гарному грубому папері, а в сортирі людина собі такими віршами обдряпувала, пробачте на слові, пане оберлейтенанте, усю задницю. На читання не залишалося часу, бо весь час треба було тікати і все кидати. Потім уже виробився такий звичай, що, як тільки загримить перша гармата, денщик одразу ж викидав геть усі книжки для читання. Після того, що я почув, мені хотілося, пане оберлейтенанте, ще раз почути вашу думку, і коли я вас запитав по телефону, що зробити з тими книжками, ви сказали, коли вже якийсь біс влізе до моєї пришелепуватої маківки, то я не відчеплюся доти, аж доки не дістану гарненько по пиці.

Так ото я, пане оберлейтенанте, і відніс до батальйонної канцелярії лише перші томи з того роману, а другий том залишив тимчасово у нашій ротній канцелярії. Я мав непоганий намір: хай, думаю, панове офіцери прочитають перший том, а тоді їм видадуть другий, як роблять в бібліотеках. Та раптово прийшов наказ їхати і телефонограма цілому батальйону: усі зайві речі здавати до полкового складу. То я ще запитав пана Ванєка, чи вважає він другий том роману зайвим. А він мені сказав, що після сумного досвіду в Сербії, Галичині та Угорщині жодних книжок для розваги на фронт не возять. Корисними є лише скриньки в містах, куди воякам складають прочитані газети, вони мають іще якийсь сенс, бо у газетний папір добре завивати тютюн або сіно, яке солдати курять в окопах. У батальйоні вже роздали перші томи роману, а другі ми віднесли до складу. — Швейк замовк, але за хвильку додав:

— Скільки всякої всячини у тому складі, пане оберлейтенанте. Там навіть є циліндр будейовіцького костельного реґента, в якому він з’явився до полку після мобілізації.

— От що я вам, Швейку, скажу, — тяжко зітхнувши, промовив надпоручник Лукаш. — Ви взагалі не уявляєте собі наслідків своїх починань. Мені вже самому гидко називати вас ідіотом. Для вашого ідіотизму взагалі немає слова. Коли я вам скажу: ідіоте, то це ще для вас дуже ласкаве ім’я. Ви встругнули щось жахливе. Всі найстрашніші злочини, вчинені вами, відколи я вас знаю, в порівнянні з цим останнім просто ангельська музика. Якби ви, Швейку, знали, що ви накоїли… Але ви про це ніколи не довідаєтеся… А якщо, можливо, колись зайде розмова про ці книжки, то хай вас Бог боронить ляпнути, що я говорив вам по телефону про другий том… Якщо колись почнуть говорити, як це, власне, сталося з першим і другим томами, то ви й вухом не поворухніть. Ви ні про що не знаєте, нічого не чули, нічого не пам’ятаєте. І борони вас Боже заплутати мене до чогось. Пам’ятайте тоді…

Надпоручник Лукаш говорив таким тоном, немов у нього була гарячка. А ту мить, коли він замовк, Швейк використав для невинного запитання:

— Насмілююсь прохати, пане оберлейтенанте, пробачення, але чому я ніколи не довідаюся, що я таке страшне встругнув? Я, пане оберлейтенанте, насмілився про це запитати лише для того, щоб у майбутньому уберегтися від подібної історії, бо ми, як кажуть, вчимося на своїх помилках. Ось, наприклад, сталевар Адамец з Даньковки, який помилково випив соляну кислоту…

Швейк не докінчив, бо надпоручник Лукаш перервав його приклад з життя словами:

— Ви дурний бовдуре! Я вам нічого не збираюся пояснювати. Лізьте знову у вагон і скажіть Балоунові, щоб він, коли приїдемо до Будапешта, приніс мені у штабний вагон якусь булку і той печінковий паштет, що схований у станіолі насподі у валізі. А Ванєкові скажіть, що він дурний мул. Я тричі його просив дати мені точні відомості про кількість людей. Сьогодні це мені було конче потрібно, але я мав тільки старі відомості з минулого тижня.

— Згідно з наказом, пане оберлейтенанте, — гаркнув Швейк і, не кваплячись, почвалав до свого вагона.

Надпоручник Лукаш, ідучи поміж коліями, сам собі докоряв: «Все ж таки треба було йому зацідити пару разів у пику, а я розмовляю з ним, як з якимось рівним собі».

Швейк поважно вліз до свого вагона. Він відчував повагу до своєї особи. Адже не кожного дня вдається встругнути щось таке жахливе, що навіть сам не смієш довідатися про це.

— Пане фельдфебелю, — сказав Швейк, коли вже сидів на своєму місці. — Пан оберлейтенант Лукаш, як мені здається, сьогодні, мабуть, у дуже доброму настрої. Він наказав мені передати вам, що ви мул, бо пан оберлейтенант уже тричі просив вас подати йому точні відомості про кількість людей.

— Господи Боже, — розсердився Ванєк. — Ох і натру ж я пики тим взводним. Хіба ж я винен, що кожен ледащо взводний робить, що йому заманеться, і не надсилає відомостей про кількість людей у взводі. Не з пальця ж мені їх висмоктувати? Ось які порядки в нашій роті. Таке може статися тільки в одинадцятій маршовій. Я передчував це, я так і знав. Ані хвилини не сумнівався, що у нас непорядки. Одного дня в кухні бракує чотири порції, другого — знову-таки три зайві. Хоча б ці гультяї принаймні дали мені знати, хто лежить у лазареті. Ще минулого місяця в списках у мене значився Нікодем, і лише при виплаті грошей я довідався, що той Нікодем задер ноги ще в Будейовіцах у лазареті від скоротечних сухот. А для нього реґулярно відпускалося постачання. Ми навіть для нього одержали уніформу, але бозна-куди вона поділася. А потім ще пан надпоручник каже мені, нібито я мул. Він сам не вміє як слід доглядати за порядком у своїй роті.

Фельдфебель Ванєк схвильовано ходив по вагону.

— Якби я був командиром роти, у мене всі ходили б як по нитці. Я б усе точно знав про кожного солдата. Взводні мусили б мене двічі на день інформувати про кількість людей. Та ба, коли наші старшини ні до чого не здатні. І гірший за усіх взводний Зіка. Все йому смішки та жарти. Я його, скажімо, повідомляю, що Коларжіка з його роти відкомандировано до обозу, а він знову другого дня подає мені ту ж саму кількість людей, немовби Коларжік і далі вилежувався собі в його взводі. І таке повторюється день у день, а потім я ще й мул… Такими манерами, пане надпоручнику, не здобудете друзів. Ротний фельдфебель це вам не якийсь єфрейтор, яким кожний може підтерти собі…

Балоун, який прислухався, роззявивши рота, вимовив замість Ванєка те вишукане слівце, яке той мав сказати, бажаючи, мабуть, тим самим також втрутитися в розмову.

— А ви до цього рила не пхайте, — розлютився рахунковий фельдфебель.

— Слухай, Балоуне, — згадав Швейк, — пан оберлейтенант наказав тобі, як тільки приїдемо до Пешта, принести йому у вагон якусь булочку і печінковий паштет, схований у станіолі насподі надпоручникової валізи.

Велетень Балоун одразу ж знітився, розпачливо опустив свої довгі, як у шимпанзе, руки, зігнув хребет і в такій позі сидів досить довго.

— Немає його вже, — сказав він тихим розпачливим голосом, дивлячись на брудну підлогу вагона.

— Немає, — повторив він уривчасто, — я думав… я його перед від’їздом розгорнув, я його понюхав… чи він не зіпсувався. Я його покуштував, — вигукнув він з таким щирим розпачем, що всім усе стало ясно.

— Ви його зжерли разом зі станіолем, — сказав фельдфебель Ванєк і зупинився перед Балоуном дуже вдоволений: йому вже не потрібно було доводити, що лише він мул, як казав надпоручник. Адже ясно, що причина коливання кількісного складу «X» має свої глибші корені в інших мулах. Тепер розмова, на превелике задоволення Ванєка, точилася навколо ненажерливого Балоуна, навколо нової трагічної події. Ванєкові закортіло сказати Балоунові щось неприємно повчальне, але його випередив кухар-окультист Юрайда. Відклавши свого улюблену книжку — переклад староіндійських сутр «Праґна Параміта» — він звернувся до пришибленого Балоуна, який зовсім знітився під тягарем долі:

— Ви, Балоуне, повинні стежити за своєю поведінкою, аби не втратити довір’я до себе самого і до своєї долі. Ви не повинні приписувати на свій рахунок того, що є заслугою інших. Кожного разу, коли перед вами стане проблема, подібна тій, яку ви зжерли, завжди запитайте самого себе: «В якому співвідношенні до мене знаходиться печінковий паштет?»

Швейк вважав за потрібне доповнити це зауваження практичним прикладом:

— Ти мені, Балоуне, сам недавно розповідав, що у вас будуть колоти і коптити свиню і що як тільки ми будемо вже на місці і ти довідаєшся номер польової пошти, тобі зараз же вишлють кавалок шинки. Уяви собі тепер, що цю шинку польова пошта приставила до нашої роти, а ми обидва з паном фельдфебелем урізали з неї по шматочку. І це нам так сподобалося, що ми відрізали ще по шматочку, аж поки б з тією шинкою не сталося так, як з одним моїм знайомим листоношею — Козлом. Він хворів на костоїду, і йому спочатку відрізали ногу до кісточки, потім до коліна, далі стегно, і якби він був вчасно не помер, його б стругали, як поламаний олівець. Уяви собі тепер, Балоуне, що ми б ум’яли твою шинку так, як ти умелигав панові оберлейтенанту печінковий паштет.

Велетень Балоун засмучено поглянув на всіх.

— Лише завдяки моїм старанням і моїм заслугам, — сказав фельдфебель-рахівник Балоунові, — ви залишилися денщиком у пана оберлейтенанта. Бо вас хотіли перевести у санітари, і носили б ви поранених з поля бою. Під Дуклею наші санітари відправлялися тричі підряд за одним пораненим хорунжим, який був поранений у живіт перед дротяними перешкодами, і всі вони там залишилися — всі дістали кулі в голови. Лише четвертій парі санітарів пощастило його винести з-під вогню, але поки його доставили на перев’язочний пункт, хорунжий переставився.

Балоун не втримався і голосно захлипав.

— І як тобі не соромно, — зневажливо сказав Швейк. — Отакий з тебе вояка?

— Коли ж я не створений для війни, — забідкався Балоун, — правда, я ненажера ненажерливий, але це тому, що мене вирвали з пристойного життя. Це у нас таке вже з діда-прадіда. Небіжчик татуньо в Протівіні побився в корчмі об заклад, що з’їсть за одним присідом п’ятдесят сардельок та дві буханки хліба, і виграв. А я одного разу на заклад з’їв чотири гуски і дві миски кнедлів з капустою. Дома не раз було по обіді заманеться мені чимось закусити, ото йду до комори, вріжу шматок м’яса, пошлю по дзбанок пива і змахну кіля два вудженини. Був у нас старий наймит Вомеля, так той завжди мене повчав, аби я не дуже цим пишався і трохи скромніше їв, бо він, мовляв, пам’ятає, як його дідусь давно колись оповідав про одного такого ненажеру. Вибухнула, каже, якась війна, і вісім років підряд нічого не родило. Люди пекли хліб із соломи і лляної макухи, а коли могли до молока надробити трохи сиру, бо не було хліба, то це вже було велике свято. І цей ненажера-селянин на самому початку голоду за тиждень вмер, бо його шлунок не звик до такої біди…

Балоун підвів своє засмучене обличчя:

— Але я сподіваюсь, що Господь Бог хоч і карає людей, але все ж таки їх не залишить.

— Господь Бог створив ненажер і безсумнівно буде про них піклуватися, — зауважив Швейк. — Тебе вже раз прив’язували, а тепер ти безсумнівно заслуговуєш, щоб тебе послали на передову лінію. Коли я був денщиком у пана оберлейтенанта, то він у всьому на мене покладався. Йому ніколи й на думку не спадало, щоб я міг щось у нього зжерти. Коли видавали зверх норми, він мені завжди говорив: «Залиште це собі, Швейку» або «Я без цього можу жити, дайте-но сюди шматочок, а з рештою робіть, що хочете».

А коли ми жили в Празі, пан оберлейтенант іноді мене посилав по обід до ресторану, та аби він не подумав, що я половину зжер, я сам із своїх останніх грошей, коли мені порція здавалася малою, купував ще одну, щоб пан оберлейтенант наївся і нічого поганого про мене не подумав. Але одного разу він про це довідався. Я завжди приносив йому з ресторану меню, а він уже там собі сам щось вибирав. Цього дня вибрав фаршироване голуб’ятко. Мені дали половинку, а я подумав, що пан оберлейтенант міг би запідозрити, чи не з’їв я, бува, другу половину сам. То я за свої гроші купив йому ще одну порцію. Було того стільки, що пан оберлейтенант Шеба, який в той день шукав, де б пообідати, і приблудився саме на обід у гості до мого надпоручника, також по-справжньому наївся. Напхався і каже: «Ти мені не патякай, що це одна порція. У цілому світі ти на меню не дістанеш цілого начиненого голуба. Якщо стрельну сьогодні якісь грошенята, то пошлю до того твого ресторану по обід. Скажи щиро, це подвійна порція?» Оберлейтенант покликав мене за свідка, що дав мені гроші лише на одну однісіньку порцію, бо ж він не знав, що сьогодні у нього будуть гості. Я підтвердив це. «Ось бачиш, — сказав мій оберлейтенант. — Але це ще нічого. Передминулого разу Швейк приніс мені на обід аж два гусячі стегна. Можеш собі уявити: юшка з локшиною, волове м’ясо з анчоусовою підливою, два гусячі стегна, кнедлів і капусти аж під саму стелю та ще й налисники».

— Ц-ц, ну й ну-у-у! Бодай тебе раз та ще раз, — облизнувся Балоун. Швейк продовжував:

— Отут то я й попався. Пан оберлейтенант Шеба на другий день дійсно послав свого денщика по обід до цього нашого ресторану, а той йому приніс на друге маленьку купку плову з курки, щось дві ложечки, ну, немовби півторамісячне дитятко викакалося в пелюшки. Тут пан оберлейтенант Шеба і налетів на нього: «Ти половину зжер!» А той присягається, що не винен. Пан оберлейтенант Шеба мазнув його по пиці і поставив йому мене за взірець: він, мовляв, он які порції носить пану оберлейтенанту Лукашу. Наступного дня невинно побитий вояка пішов знову по обід у ресторан, про все розпитав і переказав своєму панові, а той в свою чергу моєму оберлейтенантові. Сиджу я надвечір за газетою і читаю повідомлення ворожих штабів із фронту. Аж тут, гульк, входить мій пан оберлейтенант весь блідий і прямо як скочить до мене, щоб я йому розповів, скільки подвійних порцій я брав для нього в ресторані за свій рахунок; йому, каже, все відомо, отже, ніякі заперечування мені не допоможуть. Він, мовляв, вже давно знає, що я йолоп, але щоб я був божевільний, то це йому на думку не спадало. Він, мовляв, через ту ганьбу, яку я йому наробив, з насолодою застрелив би спочатку мене, а потім себе. «Пане оберлейтенанте, — сказав я йому, — коли ви мене брали в денщики, то першого ж дня сказали, ніби в кожного денщика дві жмені до чужої кишені. А так як в тому ресторані дійсно давали дуже маленькі порції, то ви б справді могли подумати, що і я такий же негідник, як усі, і зжираю ваш обід».

— Господи милосердний, — прошепотів Балоун, нахилився за валізкою надпоручника Лукаша і сховався з нею далі у вагон.

— Тоді надпоручник Лукаш, — продовжував Швейк, — почав вивертати усі кишені, але нічого там не знайшовши, сягнув до камізельки і витяг звідти свій срібний годинник. Він був надзвичайно зворушений. «Швейку, коли я дістану платню, будь ласка, підрахуйте, скільки я вам винен… А цей годинник залиште собі як подарунок і більше не дурійте». Одного разу притиснула нас така біда, що я мусив цей годинник віднести до ломбарду…

— Що ви там робите, Балоуне? — спитав раптом фельдфебель Ванєк. Замість відповіді нещасний Балоун запирхав. Він-бо відчинив валізку надпоручника Лукаша і запихався його останньою булкою…

Повз станцію, не зупиняючись, пройшов інший військовий поїзд, набитий «дойчмайстрами», яких посилали на сербський фронт. Вони ще не отямилися від того ентузіазму, що спалахнув у них при прощанні з Віднем, і безугавно верещали:

Якийсь капрал з хвацько підкрученими вусами, обпершись ліктями на солдатів, які, сидячи в дверях, колисали ногами біса, висунувся з вагона. Капрал диригував і гулюкав на все горло:

Несподівано він втратив рівновагу, вилетів з вагона, з усього розгону вдарився животом об важіль стрілки і повис на ньому.

А поїзд летів все далі й далі, а в задніх вагонах співали вже іншої:

Нашпилений на безглузду стрілку, войовничий капрал був мертвий. Біля нього на варті з багнетом вже стояв якийсь молоденький солдатик з гарнізону станції, який сприймав свою роль дуже поважно. Він виструнчився біля стрілки з таким тріумфуючим виглядом, немовби капрал на стрілці — його подвиг. Вартовий був мадяр, і тому коли солдати з ешелону батальйону 91-го полку бігли дивитися на капрала, солдатик кричав на всю станцію:

— Nem szabad, nem szabad! Komision militär, nem szabad![22]

— Цей вже звільнився, — сказав бравий вояка Швейк, який і собі затесався між цікавими. — А це має свою вигоду, хоча він і дістав шматок заліза у живіт, та принаймні всі знають, де його поховали. Це якраз на залізниці, і ніхто не мусить шукати його могили по всіх бойовищах.

— Настромився саме враз, — із знанням справи додав Швейк, обходячи капрала з усіх боків, — всі кишки залишилися в штанях.

— Nem szabad, nem szabad, — кричав молоденький мадярський солдатик. — Komision militär bahnhof, nem szabad!

За Швейком несподівано почувся суворий голос:

— Що ви тут робите?

Перед ним стояв кадет Біґлер. Швейк козирнув.

— Мельдую послушно, оглядаємо небіжчика, пане кадете.

— А що ви за аґітацію тут розвели? Що вам тут взагалі треба?

— Мельдую послушно, пане кадете, — з гідністю і спокійно відповів Швейк, — я ще ніколи не вів жодної «зааґітації».

Кілька солдатів за спиною кадета засміялися, а наперед виступив фельдфебель Ванєк.

— Пане кадете, — пояснив він, — пан оберлейтенант послав сюди ординарця Швейка, аби він доповів йому, що трапилося. Я тільки-но із штабного вагону, там вас шукає батальйонний ординарець Матушич за наказом пана батальйонного коменданта. Вам належить негайно з’явитись до пана капітана Заґнера.

За хвилину прозвучав сигнал на посадку, і всі порозходилися по своїх вагонах.

Ванєк, ідучи за Швейком, сказав:

— Коли збирається багато людей, то ви, Швейку, тримайте при собі свої премудрості. Могло б вам це вилізти боком. Цей капрал — з дойчмайстрів, і хтось міг би сказати, буцімто ви з цієї пригоди радієте. Адже Біґлер страшний чехожер.

— Таж я нічого не сказав, — відповів Швейк тоном, який виключав усякий сумнів. — Хіба тільки те, що той капрал настромився саме враз і що всі кишки залишилися у нього в штанях… Він міг…

— Годі, Швейку, перестаньмо про це говорити, — і фельдфебель-рахівник Ванєк сплюнув.

— Та, зрештою, це все одно, — не вгамовувався Швейк, — де за найяснішого нашого цісаря вилізуть кишки з живота, чи тут, чи там. Він свій обов’язок виконав… Він міг…

— Погляньте, Швейку, — перепинив його Ванєк, — батальйонний ординарець Матушич знову пре до штабного вагону. Дивуюся, як він ще не запоров носом на рейках.

Кілька хвилин тому між капітаном Заґнером і наполегливим кадетом Біґлером відбулася дуже гостра розмова.

— Я здивований, кадете Біґлере, — сказав капітан Заґнер, — чому ви мені зараз же не доповіли, що нікому не видадуть обіцяних 150 грамів тієї угорської ковбаси. А тепер я сам мушу ходити і особисто дізнаватися, чому солдати і офіцери повертаються зі складу. Пани офіцери теж добрі, немовби наказ не був наказом. Я ж сказав ясно: «До складу взводами по ротах». Це значило: якщо ви на складі нічого не дістали, то і повертатися треба взводами і по ротах. Я вам, кадете Біґлере, дав наказ підтримати порядок, але ви, як бачу, не дуже себе обтяжували. Зраділи, що не треба рахувати порцій ковбаси, і спокійнісінько пішли подивитися, як я це з вікна бачив, на проштрикнутого капрала з дойчмайстрів. А коли я вас потім наказав викликати, то ви вважали за необхідне дати волю вашій кадетській фантазії, мовляв, ви йшли переконатися, чи не провадиться там біля проштрикнутого капрала якась аґітація…

— Голошу послушно, ординарець 11-ї роти, Швейк…

— Дайте мені спокій із вашим Швейком, — гримнув капітан Заґнер. — Не думайте, кадете Біґлере, що ви будете робити тут якісь інтриґи проти надпоручника Лукаша. Ми послали туди Швейка… Ви на мене так дивитесь, немов я до вас чіпляюся… Так, я до вас чіпляюся, кадете Біґлере… Якщо ви не вмієте шанувати свого начальника і намагаєтеся його компрометувати, то я з вами так порахуюся, що ви, кадете Біґлере, надовго запам’ятаєте станцію Раб… Вихвалятися своїми теоретичними знаннями… Постривайте, хай тільки приїдемо на фронт. Отам ви покажете, на що ви здатні, коли доведеться йти в офіцерську розвідку через дротяні перешкоди. А ваш рапорт? Навіть цього я від вас не чув, коли ви увійшли… Ані теоретично, кадете Біґлере…

— Голошу послушно, пане капітане[23], що замість ста п’ятдесяти грамів угорської ковбаси військо дістало по дві поштові листівки. Будь ласка, пане капітане…

Кадет Біґлер подав командирові батальйону дві поштові картки, які видавала дирекція військового архіву у Відні, де начальником був генерал піхоти Войнович. На одному боці була карикатура російського солдата — селянина з кошлатою бородою, в обіймах смерті. Під карикатурою був текст: «Der Tag, an dem das perfide Rußland krepieren wird, wird ein Tag der Erlösung für unsere ganze Monarchie sein»[24]. Друга картка походила з німецької імперії. Це був подарунок австро-угорським солдатам. Зверху було надруковано: «Viribus unitis»[25], а під цим картинка, сер Едвард Ґрей^{10} на шибениці, а внизу під ним весело козиряють австрійський і німецький солдати.

Під малюнками віршик, взятий із книжки Ґрейнца «Залізний кулак». Це були веселі куплети про наших ворогів. Німецькі газети писали, що Ґрейнцові вірші — це удари нагайкою, в яких міститься справжній нестримний гумор і незрівнянний дотеп. Текст під шибеницею в перекладі:

ҐРЕЙ

Капітан Заґнер ще навіть не прочитав тих віршів «нестримного гумору і незрівнянного дотепу», коли до штабного вагону влетів батальйонний ординарець Матушич.

Капітан Заґнер посилав його до центрального телеграфу військового командування станції довідатись, чи немає випадково якихось розпоряджень, і той приніс телеграму з бригади. Жодним шифровим ключем не треба було користуватися. Телеграма була не шифрована і звучала просто: «Rasch abkochen, dann Vormarsch nach Sokal»[26]. Капітан Заґнер стурбовано покрутив головою.

— Голошу послушно, — сказав Матушич, — комендант станції просить вас до себе на розмову. Там є ще одна телеграма.

Згодом поміж військовим комендантом станції і капітаном Заґнером відбулася дуже секретна розмова.

Перша телеграма: «Швидко приготувати обід, а потім маршем на Сокаль» — викликала збентеження: адже батальйон знаходиться на станції Раб. І все ж таки її треба було віддати за призначенням. Адреса маршбатальйону 91-го полку, копія — маршовому батальйону 75-го полку, який був ще позаду. Підпис правильний: «Командуючий бригадою Ріттер фон Герберт».

— Дуже секретно, пане капітане, — таємниче сказав військовий комендант станції. — З вашої дивізії одержано засекречену телеграму. Комендант вашої бригади збожеволів. Його відвезли до Відня, після того як він розіслав кілька дюжин подібних телеграм на всі боки. В Будапешті ви, напевно, одержите подібну телеграму. Всі його телеграми треба, безперечно, анулювати. Але ми ще досі не отримали жодної вказівки з цього питання. Маю, кажу, тільки наказ з дивізії, щоб нешифрованих телеграм не приймати до уваги. Але вручати їх я мушу, тому що у цій справі я не одержав від своїх інстанцій жодної вказівки. Через свої інстанції я робив запити в комендатурі корпусу армії, і проти мене розпочали слідство… Я кадровий офіцер старої саперної служби, брав участь у будівництві нашої стратегічної лінії в Галичині…

— Пане капітане, — сказав він за хвилину, — нас, старих, вони б раді сплавити на фронт. Сьогодні у військовому міністерстві цих цивільних інженерів-залізничників, що склали іспити на волонтерів, як собак нерізаних… А зрештою, ви за чверть години знову поїдете далі… Пам’ятаю, як одного разу в кадетській школі в Празі я, ваш старий товариш, допомагав вам вилізти на бруси. Тоді нас обох залишили без відпустки. Ви билися з німцями в класі. Разом з вами вчився Лукаш. Ви, здається, були найкращими друзями. Коли ми дістали цю телеграму із списками офіцерів маршового батальйону, які проїжджають станцію, я все ясно пригадав… Так, час минає… Кадет Лукаш був мені дуже симпатичний…

На капітана Заґнера уся ця розмова справила дуже неприємне враження. Він дуже добре знав того, з ким розмовляв; комендант в кадетській школі керував антиавстрійською опозицією, та подібні благі помисли витовкла з них потім жага зробити кар’єру. Найбільш неприємним була згадка про надпоручника Лукаша, якого всюди з невідомих приводів обходили.

— Надпоручник Лукаш — дуже добрий офіцер, — підкреслено сказав капітан Заґнер. — Коли відходить поїзд?

Комендант станції глянув на годинник.

— За шість хвилин.

— Іду, — заспішив Заґнер.

— Я думав, що ви мені, Заґнере, щось скажете.

— Also, nazdar[27], — відповів Заґнер і вийшов з приміщення комендатури станції.

Повернувшись до штабного вагону, капітан Заґнер знайшов усіх офіцерів на своїх місцях. Грали групами у чапари (frische viere), не грав лише кадет Біґлер.

Він перелистував початі рукописи про воєнні випадки, бо хотів відзначитися не лише на полі бою, але й на літературній ниві як літописець воєнних подій. Володар дивних крил і «риб’ячого хвоста» хотів бути визначним воєнним письменником. Його літературні спроби починалися багатообіцяючими заголовками. В них, щоправда, відбивався мілітаризм цього часу, але теми не були ще опрацьовані, і на чвертках паперу було позначено тільки назви праць, які мали народитися. «Образи солдатів великої війни», «Хто почав війну?», «Політика Австро Угорщини і виникнення світової війни», «Воєнні нотатки», «Австро-Угорщина і світова війна», «Уроки історії», «Популярна лекція про виникнення війни», «Воєнно-політичні міркування», «Славний день Австро-Угорщини», «Слов’янський імперіалізм і світова війна», «Воєнні документи», «Документи до історії світової війни», «Щоденник про світову війну», «Щоденний огляд світової війни», «Перша світова війна», «Наша династія у світовій війні», «Народи Австро-Угорської монархії під зброєю», «Боротьба за світову владу», «Мій досвід із світової війни», «Хроніка мого воєнного походу», «Як воюють вороги Австро-Угорщини», «Хто переможе?», «Наші офіцери і наші солдати», «Славні вчинки моїх солдатів», «З доби великої війни», «У вогні битви», «Книга австро-угорських героїв», «Залізна бригада», «Збірник моїх листів з фронту», «Герої нашого маршбатальйону», «Довідник для солдатів-фронтовиків», «Дні боїв і дні перемог», «Що я бачив і пережив на фронті», «В окопах», «Офіцер розповідає…», «З синами Австро-Угорщини вперед», «Ворожі літаки і наша піхота», «Після бою», «Наші артилеристи — вірні сини батьківщини», «Хоч би і всі чорти йшли проти нас», «Війна оборонна і війна агресивна», «Кров і залізо», «Перемога або смерть», «Наші герої в полоні».

Коли капітан Заґнер підійшов до кадета Біґлера і, проглянувши його рукописи, запитав, для чого він все це пише і які має щодо цього плани, кадет Біґлер відповів з щирим натхненням, що кожен напис означає заголовок книжки, яку він напише. Скільки заголовків, стільки книг.

— Я бажав би, щоб на випадок моєї смерті в бою по мені залишилася пам’ятка, пане капітане. Взірцем для мене є німецький професор Удо Крафт. Він народився 1870 року, і тепер, в час світової війни, добровільно зголосився на фронт і загинув 22 серпня 1914 року в Анлуа. Перед смертю видав книжку «Самовиховання для смерті за кайзера».

Капітан Заґнер підвів кадета Біґлера до вікна.

— Покажіть, що там у вас ще є, кадете Біґлере. Мене страшно цікавить така ваша діяльність, — не приховуючи іронії, сказав капітан Заґнер. — Який це зошит ви сховали за пазуху?

— То дрібниця, пане капітане, — зашарівшись, як дитина, відповів кадет Біґлер. — Будь ласка, переконайтеся.

Зошит мав заголовок:

Схеми були страшно примітивні.

Вони починались битвою під Ньордлінґеном^{11} 6 вересня 1634 р. Потім ішли: битва під Зентою^{12} 11 вересня 1697 р., під Кальдієро^{13} 31 жовтня 1805 р., під Асперном 22 травня 1809 р., битва народів під Ляйпціґом 1813 р., під Санта-Лючією^{14} в травні 1848 р. і бої під Трутновом^{15} 27 червня 1866 р. Останньою була схема здобуття Сараєва^{16} 19 серпня 1878 року. В схемах і кресленнях плани цих боїв нічим не різнилися одне від одного. Кадет Біґлер всюди понакреслював прямокутники. Одні з них чисті, а ворожі заштриховані. По обидва боки центр, ліве крило і праве крило. Трохи позаду резерви, там і тут стрілки. Битва під Ньордлінґеном так само, як і битва під Сараєвом, мала вигляд розташування гравців на початку будь-якого футбольного матчу, а стрілки ніби визначали, в який бік та або інша сторона мала послати м’яч.

Це одразу ж впало в око капітанові Заґнеру, і той спитав:

— Кадете Біґлере, ви граєте у футбол?

Біґлер зашарівся ще більше і нервово закліпав очима. Це робило враження, ніби він ось-ось заплаче.

Капітан Заґнер, посміхаючись, перегортав далі сторінки зошита і затримався на ремарці до схеми битви під Трутновом, під час пруссько-австрійської війни.

Кадет Біґлер писав: «Битва біля Трутнова не повинна була відбутися, бо гориста місцевість перешкоджала розгортанню військ дивізії генерала Маццукеллі, якій загрожували численні прусські війська, розташовані на висотах навколо лівого крила дивізії».

— На вашу думку, битва під Трутновом, — сказав з усміхом капітан Заґнер, повертаючи зошит кадету Біґлерові, — могла відбутися лише в тому разі, якщо б Трутнов був на рівнині, ви, будейовіцький Бенедеку^{17}. Кадете Біґлере, це дуже гарно з вашого боку, що ви за такий короткий час свого перебування у рядах цісарських військ намагалися проникнути до таємниць стратегії, та тільки у вас це вийшло так, як у хлопчаків, які граються у війну і дають собі титули генералів. Ви так швидко підвищили себе в чині, аж серце радіє! Цісарсько-королівський офіцер Адольф Біґлер! Поки доїдемо до Пешта, ви вже будете фельдмаршал, а ще передучора ви десь там дома у татуня важили коров’ячі шкури, цісарсько-королівський лейтенанте Адольфе Біґлере… Чоловіче, таж вам ще далеко до офіцера. Ви кадет і висите в повітрі між єфрейтором і унтерофіцером. Ви так віддалені від можливості називатися офіцером, як той єфрейтор, що в якомусь шинку вимагає величати себе «паном штабним фельдфебелем».

— Слухай, Лукашу, — звернувся капітан до надпоручника, — кадет Біґлер у твоїй роті. Ти цього хлопця підтягни. Він підписується як офіцер, то хай і заслужить цей чин у бою. Коли почнеться ураганний вогонь і ми підемо в наступ, хай він із людьми свого взводу перетинає дротяні перешкоди. Der gute Junge[28]. A propos[29], тобі передає привіт Зікан. Він комендант станції в Рабі.

Кадет Біґлер побачив, що розмова скінчилась, козирнув і, почервонівши по самі вуха, побіг по вагону, аж поки не опинився у самому кінці коридора.

Як сновида, відчинив двері вбиральні і, поглядаючи на німецько-мадярський напис: «користуватися вбиральнею дозволено тільки під час їзди», заскиглив, захлипав і почав тихо плакати. Потім спустив штани… Згодом, утираючи сльози, використав зошит з титулом «Схеми визначних і славних боїв австро-угорської армії, упорядковані цісарсько-королівським офіцером Адольфом Біґлером». Обезчещений зошит зник у дірі і, впавши на колію, зашарудів між рейками під військовим ешелоном.

Кадет Біґлер промив під умивальником у вбиральні почервонілі очі і вийшов у коридор, твердо вирішивши бути сильним, диявольськи сильним. Зранку в нього боліли голова і живіт.

Він пройшов повз заднє купе, де батальйонний ординарець Матушич грав із Батцером, денщиком командира батальйону, у віденську гру «шнопс» (66).

Дивлячись у відчинені двері купе, він кашлянув. Вони озирнулися і грали далі.

— Ви не знаєте, що треба робити? — спитав кадет Біґлер.

— Я не міг, mі’ is’ d’ Trump’ ausganga[30], — відповів слуга капітана Заґнера Батцер страшною німецькою мовою жителів околиць Кашперських гір.

— Мені треба було грати, пане кадет, дзвінками, — продовжував він, — старшими дзвінками, а після цього зараз же вийти зеленим королем… Ось що я повинен був зробити…

Кадет Біґлер, не сказавши більше ні слова, запхався у свій куток. Коли пізніше до нього підійшов хорунжий Плешнер, щоб почастувати коньяком з фляги, яку він виграв у карти, він здивувався, побачивши, що кадет Біґлер наполегливо читає книгу професора Удо Крафта «Самовиховання для смерті за кайзера».

Поки приїхали до Пешта, кадет Біґлер так сп’янів, що вихилився з вікна вагона і безугавно вигукував на увесь безлюдний простір: «Frisch drauf. Im Gottes Namen frisch drauf!»[31].

Потім за наказом капітана Заґнера батальйонний ординарець Матушич втягнув Біґлера до купе і з допомогою капітанового слуги Батцера поклав його на лавку.

Кадетові Біґлеру приснився такий сон.

Він — майор, має вже signum laudis[32] і залізний хрест.

Він їде оглянути ділянку підлеглої йому бригади, але ніяк не може збагнути, чому і досі залишається майором, хоч вже командує цілою бригадою. Він підозрює, що йому мали дати чин генерал-майора, але «генерал» десь загубився через перевантаження польової пошти.

В душі він сміявся з того, що колись у поїзді, який їхав на фронт, капітан Заґнер загрожував послати його, Біґлера, перерізувати дротяні загородження. Зрештою, капітана Заґнера вже давно за його рапортом дивізійне начальство перевело разом з надпоручником Лукашем до іншого полку, до іншої дивізії і до іншого корпусу армії.

Хтось йому розповідав, що обидва, тікаючи, ганебно загинули десь у драговинні.

Коли він їхав автомобілем на фронт, інспектувати ділянку своєї бригади, йому було все ясно. Його, власне, послав генеральний штаб армії.

Обабіч марширували солдати і співали пісню, яку він вичитав у збірнику австрійських військових пісень: «Es gilt»[33].

Місцевість нагадує малюнки з «Wiener Illustrierte Zeitung»[35]. Праворуч від стодоли було видно артилерію, вона стріляла по ворожих траншеях біля битого шляху, по якому він їхав автомобілем. Ліворуч стоїть будинок, з якого стріляють, в той час як ворог прикладами гвинтівок намагається вигатити двері. Біля шляху горить ворожий літак. На обрії майорить кавалерія і палає село. Потім з’явилися траншеї маршового батальйону на невеличкій височині, з якої по ворогах строчать кулемети. А далі вздовж дороги тягнуться ворожі окопи.

Шофер везе його тим шляхом у бік ворога.

Він горлає у телефонну трубку до шофера:

— Ти що, не бачиш, куди ми їдемо? Там же ворог.

Але шофер спокійно відповідає:

— Пане генерале, це єдина порядна дорога. І в доброму стані. На інших дорогах ґума не витримала б.

Чим ближче до ворожих позицій, тим сильнішим стає вогонь. З обох боків гранати виривають з корінням дерева зі сливкової алеї і кидають їх вгору, понад придорожні рови.

Але шофер спокійно відповідає в трубку:

— Це прекрасний шлях, пане генерале. По ньому їхати, як по маслу. Якщо ми звернемо в поле, у нас трісне шина. Погляньте, пане генерале, — знову кричить шофер. — Цей шлях так міцно збудований, що навіть 30,5 сантиметрові мортири нам нічого не зроблять. Шлях, як тік. А на тих кам’янистих польових дорогах ґума б у нас не витримала. Так чи інакше, пане генерале, повернутися ми не можемо.

Бззз-дзум! — чує Біґлер, і автомобіль робить величезний стрибок.

— А чи ж я вам не казав, пане генерале, — кричить шофер в трубку, — що цей шлях до біса добре збудований. Перед самим носом у нас зараз вибухнула одна 38-сантиметрівка, і не залишилося жодної вибоїни. Шлях, як тік. Але тільки-но заїдемо на поле — ґумі кінець. Тепер по нас стріляють з відстані чотирьох кілометрів.

— Та куди ж ми їдемо?

— Це ще побачимо, — відповідає шофер. — Поки буде такий шлях, я можу ручитися, що нічого не станеться.

Літ, страшенний літ, і автомобіль зупиняється.

— Пане генерале, — кричить шофер, — у вас є штабна мапа?

Генерал Біґлер засвічує електричний ліхтарик. Бачить, штабна мапа в нього на колінах. І водночас це морська мапа Гельґоландського узбережжя 1864, з австрійсько-прусської війни проти Данії за Шлезвіґ.

— Тут перехрестя, — каже шофер, — обидві дороги, перетинаючись, ведуть до ворожих позицій. Але мені йдеться про пристойне шосе, щоб наша ґума, пане генерале, не потерпіла… Я відповідаю за штабний автомобіль…

Раптом вибух. Оглушливий вибух, і зорі стають великі, як колеса.

Молоко Чумацького шляху густе, як сметана.

Він, Біґлер, летить у всесвіт на сидінні біля шофера.

Увесь автомобіль аж по саме сидіння відтятий як ножицями. З автомобіля залишився лише бойовий, готовий до атаки передок.

— Це щастя, — каже шофер, — що ви мені через плече показували мапу, ви перелетіли до мене, а решта вибухнула. Це була 42-сантиметрівка… Я зараз же здогадався, тільки ми доїхали до перехрестя, що битий шлях і ламаної копійки не вартий. Після 38-сантиметрівки це могла бути тільки 42-сантиметрівка^{18}. Адже нічого іншого до цих пір не виробляють, пане генерале.

— Куди керуєте?

— Летимо на небо, пане генерале, і мусимо обминати комету. Вони гірші, ніж 42-сантиметрівки.

— Тепер під нами Марс, — сказав шофер після довгої паузи.

Біґлер знову відчув себе спокійним.

— А ви знаєте, — запитав він, — історію битви народів під Ляйпціґом? 14 жовтня 1813 року фельдмаршал князь Шварценберґ йшов на Ліберковіце, 16 жовтня відбувся бій за Лінденау, бої вів генерал Мервельдт, австрійські війська ввійшли потім у Вахав, а 19 жовтня впав Ляйпціґ.

— Пане генерале, — раптом сказав дуже серйозно шофер. — Ми саме біля небесних воріт, злазьте, пане генерале! Ніяк не можна проїхати небесною брамою, тут велика тиснява. Самі вояки.

— Переїдьте кого-небудь, — гукає він шоферові, — тоді поступляться.

І, нахилившись із автомобіля, кричить:

— Achtung, sie Sweinbande![36] Ото тварюки. Бачать генерала і не можуть зробити рівняння вправо.

Шофер спокійно його втихомирює:

— Важка справа, пане генерале, більшість має відірвані голови.

Генерал Біґлер лише тепер помічає, що ті, які товпляться біля небесних воріт, самі інваліди. Вони втратили на війні деякі частини свого тіла, але несуть їх з собою у наплічниках. Голови, руки, ноги. Якийсь праведний артилерист, що пхався до небесної брами у подертій шинелі, ніс у мішку увесь свій живіт разом з нижніми кінцівками. З мішка якогось іншого праведного запасного дивилась на генерала Біґлера половина задниці, яку солдат втратив під Львовом.

— Це заради порядку, — зауважив шофер, проїжджаючи крізь густий натовп. — Вони, мабуть, повинні пройти небесну лікарську комісію.

Через небесну браму пускали тільки за паролем, і генерал Біґлер його відразу згадав: «Für Gott und Kaiser»[37]. Автомобіль в’їхав у рай.

— Пане генерале, — звернувся до Біґлера якийсь офіцер-ангел з крилами, коли вони проїжджали повз казарми для рекрутів-ангелів. — Ви мусите зголоситися до головного штабу.

Їхали далі повз якийсь учбовий плац, де аж кишіло рекрутами-ангелами. Їх вчили кричати «алілуйя».

Проїхали повз групу, де рудий капрал ангел ухопив одного вайлуватого рекрута ангела у свої руки, молотив його кулаком у живіт і верещав: «Відкрий ширше своє рило, свинюко вифлеємська. То це так волають «алілуйя»? Немовби в тебе у пельці застряв кнедлик. Я б радий був знати, який віл тебе, тварюко, пустив у рай. Спробуй-но ще раз… «Гла-гле-глу-я»? Що ж ти собі думаєш, тварюко, що і у нас в раю будеш гугнявити! Спробуй ще раз, кедре ливанський».

Поїхали далі, а за ними ще довго лунав переляканий вереск гугнявого ангела рекрута: «Гла-гле-глу-я» і крик ангела-капрала: «А-лі-лу-йя». «А-лі-лу-йя, ти, йорданська корово!»

Потім вони побачили величну заграву над великою спорудою, як та мар’янська казарма в Чеських Будейовіцах, а над нею два літаки, один ліворуч, а другий праворуч, а посередині між ними натягнуте величезне полотно з таким же величезним написом:

Генерала Біґлера висадили з автомобіля два ангели в уніформі польової жандармерії, взяли його за комір і потаскали на другий поверх приміщення.

— Поводьтеся чемно перед Господом Богом, — сказали йому нагорі перед одними дверима і увіпхнули його всередину.

Посеред кімнати, де на стінах висіли портрети Франца Йосифа і Вільгельма, спадкоємця трону Карла Франца Йосифа^{19}, генерала Віктора Данкеля^{20}, ерцгерцоґа Фрідріха^{21} і шефа генерального штабу Конрада з Гессендорфа, стояв Господь Бог.

— Кадете Біґлере, — сказав Господь Бог з притиском, — ви мене не впізнаєте? Я ваш колишній капітан Заґнер з одинадцятої маршової роти.

Біґлер задубів.

— Кадете Біґлере, — знову заговорив Господь Бог, — яким правом ви присвоїли собі титул генерал-майора? Яким правом ви, кадете Біґлере, швендяли у штабному автомобілі по битому шляху між ворожими позиціями?

— Голошу слухняно…

— Рота на замок, кадете Біґлере, коли з вами говорить Господь Бог.

— Голошу послушно, — знову починає, затинаючись, Біґлер.

— Отже, ви не зволите заткнути пельку, — кричить на нього Господь Бог, відчиняє двері і гукає: — Два ангели сюди!

Входять два ангели з рушницями через ліве крило. Біґлер у них пізнає Матушича і Батцера. Із уст Господа Бога звучить:

— Киньте його у лятрину!

І кадет Біґлер летить кудись у жахливий сморід.

Напроти сплячого кадета Біґлера сиділи Матушич з денщиком капітана Заґнера Батцером і безперестанку грали в «66».

— Stink awer d’Kerl wie a’Stockfisch[39], — кинув Батцер, з цікавістю спостерігаючи, що сплячий кадет Біґлер дуже підозріло крутиться, — muß d’Hosen voll ha’n[40].

— То може трапитися з кожним, — філософськи сказав Матушич. — Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще роздай карти.

Над Будапештом вже було видно заграву, а через Дунай перестрибував промінь прожектора.

Кадетові Біґлерові вже знову снилося щось інше, бо він буркотів: — Sagen Sie meiner tapferen Armee, daß sie sich in meinem Herzen ein unvergängliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat[41]. — А через те, що він при цих словах знову почав крутитися, сморід знову вдарив Батцерові у ніс, і він, сплюнувши, зауважив:

— Stinkt wie a’ Haizlputza, wie a’ bescheibena Haizlputza[42].

А кадет Біґлер крутився все неспокійніше і неспокійніше.

Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц, у війні за австрійську спадщину.

Йому привиділись редути і укріплення навколо міста. Його головний штаб армії перетворився раптом у величезний лазарет. Всюди лежали недужі і трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца ідуть сюди й туди французькі драгуни Наполеона I.

А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентареві: «Передайте своєму цісарю, що я не здамся…»

Потім біль в животі раптом вщух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави і перемоги, і бачить, як надпоручник Лукаш своїми грудьми ловить удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біґлера, захисника оточеного Лінца.

Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: «Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist nötiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant»[43]. Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умираючого, але тут зненацька летить картеч і вдаряє Біґлера у сідницю.

Біґлер механічно сягає рукою назад до штанів і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить: «Санітари! Санітари!» — І падає з коня…

Батцер і Матушич підняли кадета Біґлера з підлоги, куди він звалився з лавки, і знову поклали на місце.

Потім Матушич пішов до капітана Заґнера і доповів, що з кадетом Біґлером діються дивовижні речі.

— Мабуть, це не після коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біґлер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він…

— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.

До батальйону був призначений військовий лікар, старий медик і член корпорації буршів Вельфер. Він вмів пити, фехтувати і притому знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув у найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав попросту з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.

Ця стипендія була майже у чотири рази більша, ніж платня шпитального асистента у лікарні. Тому MUC[44] Фрідріх Вельфер чесно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медичних наук до якнайдальшого часу.

Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти товариств буршів^{22}, ще більше їх розлютив: видав кілька збірок дуже добрих віршів у Відні, в Ляйпціґу, в Берліні. Друкувався у тижневику «Simplicissimus»^{23} і спокійно вчився далі: йому не свербіло.

Але прийшла війна і підступно напала ззаду на MUC Фрідріха Вельфера. Поета, автора збірок «Lachende Lieder», «Krug und Wissenschaft» і «Märchen und Parabeln»[45], безцеремонно потягнули на війну, а один спадкоємець з військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат». Зробив його письмово. Дістав цілу низку питань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[46]. За три дні полковник його повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, то тепер, під час війни, такі речі забуваються.

Автор збірки поезій «Дзбанок і наука», зціпивши уста, пішов служити.

Після ствердження кількох випадків, що він ставився до солдатів-пацієнтів надзвичайно ліберально, розтягуючи, скільки можна було, їхнє перебування в лазареті, наперекір гаслу дня: «Вилежуватись і здихати в лазареті або вилежуватись і здихати в окопах — все одно здихати», доктора Вельфера послали з одинадцятим маршбатальйоном на фронт.

Кадрові офіцери в полку дивились на нього, як на щось неповноцінне, меншевартісне. Офіцери запасу також не звертали на нього уваги. Не приятелювали з ним, щоб не поглиблювати прірви між собою і кадровиками.

Капітан Заґнер, зрозуміло, вважав себе чимсь незрівнянно вищим від цього колишнього MUC, який порубав шаблею в часи свого довготривалого навчання кількох офіцерів. Коли доктор Вельфер — «військовий доктор» — пройшов повз Заґнера, той навіть не глянув на нього і далі говорив з надпоручником Лукашем про щось зовсім не важливе. Аби щось сказати, він раптом заговорив про вирощування гарбузів біля Будапешта. А надпоручник Лукаш при цьому згадав, як він на третьому році навчання в кадетському корпусі з кількома товаришами «з цивільних» їздив на Словаччину. Там їм довелося побувати в одного євангелічного пастора, словака. Той їм подав до свинячої печені січений, як капуста, гарбуз, а потім, наливши вина, сказав:

а він, Лукаш, страшно образився[47].

— В цьому Будапешті ми побачимо небагато, — сказав капітан Заґнер, — везуть нас якось в об’їзд. Згідно з маршрутом, ми тут стоятимемо лише дві години.

— Думаю, що будуть переформовувати вагони, — відповів надпоручник Лукаш, — а нас приймуть на сортувальну станцію «Transport Militär Вahnhof».

До них підійшов «військовий доктор» Вельфер.

— Нічого страшного, — сказав усміхаючись. — Панове, які мають претензії з часом стати офіцерами армії і які ще в Бруцькому клубі нахвалялися своїми стратегічно історичними знаннями, мали б дістати попередження, що небезпечно одним махом з’їсти цілий пакунок солодощів, які їм матуся посилає на фронт. Кадет Біґлер, з моменту виїзду з Брука, проковтнув, як він мені признався, тридцять трубочок з кремом, але на всіх вокзалах пив тільки переварену воду. Це нагадує мені, пане капітане, вірш Шіллера «Wer sagt von…»[48]

— Слухайте, докторе, — перепинив його капітан Заґнер. — Тут йдеться не про Шіллера. Що з кадетом Біґлером?

«Військовий доктор» Вельфер усміхнувся.

— Кандидат на офіцерський чин, ваш кадет Біґлер, обісрався. Це не холера і не дизентерія, а звичайнісінький собі розлад шлунка. Ваш пан кандидат на офіцерський чин випив більше, ніж варто було, коньяку і наробив у штани. Але, мабуть, він обробився б і без коньяку, бо зжерти стільки трубочок з кремом, які йому надіслали з дому!… Це — дитина… В клубі, як я пам’ятаю, пив завжди лише чвертку вина. Він абстинент…

Доктор Вельфер сплюнув.

— Купував собі лінцські тістечка.

— Отже, нічого серйозного? — перепитав капітан Заґнер. — Але коли б це рознеслося…

Надпоручник Лукаш встав і сказав Заґнерові:

— Спасибі за такого командира взводу.

— Я допоміг йому підвестися на ноги, — сказав Вельфер, безнастанно усміхаючись, — хай пан командир батальйону дасть дальші розпорядження… Тобто, я відішлю кадета Біґлера в лазарет… видам посвідку, що у нього дизентерія. Тяжкий випадок дизентерії. Ізоляція… Кадета Біґлера покладуть до інфекційного барака…

— Я не сумніваюся, — продовжував Вельфер з цією ж самою непристойною усмішкою, — що так краще. Бо одна справа кадет, хворий на червінку, а інша — обкаляний кадет.

Капітан Заґнер звернувся до свого приятеля Лукаша чисто офіційним тоном:

— Пане надпоручнику, кадет Біґлер з вашої роти захворів на дизентерію і залишиться під лікарським доглядом у Будапешті.

Капітанові Заґнеру здалося, що Вельфер притамовує сміх, але, коли він на нього поглянув, «військовий доктор» мав на диво байдужий вираз обличчя.

— Отже, все в порядку, пане капітане, — відповів Вельфер спокійно, — кандидат на офіцерський… — Він махнув рукою: — При дизентерії кожен може накласти у штани.

І так сталося, що відважного кадета Біґлера відвезли у військову ізоляційну лікарню в Уй-Буда.

Його закаляні штани загубилися у вирі світової війни. Мрії про великі перемоги були замкнені в одній з лазаретних палат ізоляційних бараків.

Коли кадет Біґлер довідався, що в нього червінка, він захопився. «Поранений чи хворий — яка тут різниця. Адже це сталося за найяснішого монарха, при виконанні своїх обов’язків».

В лазареті з ним трапилася невеличка неприємність. Всі місця для хворих на червінку були зайняті, і кадета Біґлера перевели в холерний барак.

Коли кадета Біґлера викупали і всунули йому під пахву термометр, мадярський штабний лікар покрутив головою: «37°»! Найгірший симптом при холері — великий спад температури, хворий стає апатичним.

Кадет Біґлер і справді не проявляв ніякого хвилювання. Він був надзвичайно спокійним і повторював про себе, що так чи інакше, а він страждає за найяснішого цісаря.

Штабний лікар наказав всунути термометр кадетові Біґлерові у пряму кишку.

— Остання стадія холери, — вирішив штабний лікар, — ознаки скорого кінця. Крайнє ослаблення, хворий втрачає відчуття оточення, а його свідомість потьмарена. Він усміхається в передсмертних корчах.

Кадет Біґлер під час цієї маніпуляції дійсно по-мученицьки усміхався і вдавав з себе героя, коли йому запихали термометр у пряму кишку. Він навіть не поворухнувся.

— Наявні ознаки повільного вмирання, — подумав штабний лікар. — Пасивність…

Для впевненості лікар спитав мадярського санітара-унтерофіцера, чи не було у кадета Біґлера блювоти і проносу у ванні.

Діставши заперечну відповідь, він уважно поглянув на Біґлера. Коли при холері припиняється пронос і рвоти, це знову ж таки, як і попередні симптоми, ясна картина того, що для хворого настають останні години життя.

Кадет Біґлер, якого витягли з теплої ванни і зовсім голого поклали на ліжко, змерз, як собака, аж зубами видзвонював.

На тілі у нього висипала гусяча шкіра.

— Бачите, — сказав штабний лікар по-мадярському, — його морозить, ноги і руки холодні. Це кінець.

Нахилившись над кадетом Біґлером, спитав по-німецьки:

— Also wie geht’s?[49]

— S-s-se-hr gu-gu-tt[50], — задріботів кадет Біґлер, — eine D-deck-ke[51].

— Свідомість частково затьмарена, а частково прояснюється, — сказав знову по-мадярськи штабний лікар. — Тіло дуже сухе, губи і нігті повинні б були почорніти… Це третій випадок, коли хворий вмирає від холери, а нігті і губи не чорніють…

Він знову нахилився над кадетом Біґлером і продовжував по-мадярськи: — Тон серця заглух.

— Ei-ei-ne-ne-De-de-de-deck-ke-ke, — знову задзвонив зубами кадет Біґлер.

— Це його останні слова, — сказав штабний лікар санітарному підстаршині по-мадярськи. — Завтра його поховаємо разом з майором Кохом. Зараз він знепритомніє. Його документи в канцелярії?

— Напевно, там, — спокійно відповів санітар-унтерофіцер.

— Ei-ei-ne-ne-De-de-deck-ke-ke, — благаючи, дзвонив їм услід зубами кадет Біґлер.

В палаті, де стояло шістнадцять ліжок, лежало тільки п’ятеро людей, один з них — небіжчик. Він вмер дві години тому й був прикритий простирадлом. Небіжчик мав те ж саме прізвище, що і вчений, який відкрив холерну бацилу. Це був капітан Кох. Саме про нього говорив штабний лікар, що його завтра поховають разом з кадетом Біґлером.

Кадет Біґлер підвівся на ліжку і вперше побачив, як вмирають від холери за найяснішого цісаря. З чотирьох, що залишилися живими, два вмирали, задихалися й синіли, причому щось кричали, але не можна було розібрати, якою мовою. Це скидалося на харчання.

Двоє інших з дуже бурхливою реакцією, що свідчила про одужання, нагадували людей в тифозній гарячці: вони вигукували щось незрозуміле і викидали з-під ковдри схудлі ноги. Над ними стояв бородатий санітар, що розмовляв на штірійському діалекті (як розпізнав кадет Біґлер) і втихомирював їх:

— В мене також була холера, моє золоте панство, але я не бив ногами по ковдрі. Тепер вже з вами все в порядку, дістанете відпустку і…

— Не кидайся, — гаркнув він на одного, який так шпурнув ковдру, що вона полетіла йому аж на голову. — Це у нас заборонено робити. Маєш гарячку, то й радій, принаймні не повезуть тебе звідсіля з музикою. Ви вже обидва видряпалися.

Він поглянув навколо себе.

— Ось ті двоє вже померли. Ми так і сподівалися, — сказав він доброзичливо, — отож радійте, що вас це минуло. Треба йти за простирадлами.

За хвилю він повернувся і прикрив простирадлами померлих. У них були зовсім чорні губи, і нігті на руках, які вони в передсмертній агонії тримали на задубілих членах, також почорніли. Санітар витяг руки з-під ковдри і намагався запхати язики назад у рот, потім упав навколішки біля постелі і почав молитися:

— Heilige Maria, Mutter Gottes[52]. — При цьому старий санітар із Штірії дивився на своїх пацієнтів, які видужували, бо їхня гарячка свідчила про повернення до життя.

— Heilige Maria, Mutter Gottes, — побожно повторював санітар, коли зненацька якийсь голий чоловік поплескав його по плечу.

Це був кадет Біґлер.

— Слухайте, — сказав він, — я… купався… Власне, мене купали. Дайте мені ковдру… Мені холодно.

— Це надзвичайний випадок, — сказав півгодини пізніше штабний лікар кадетові Біґлеру, який лежав під ковдрою. — Ви, пане кадете, одужуєте. Завтра переведемо вас в запасний лазарет до Тарнова. Ви — носій холерних бацил… Ми зробили в науці такий крок вперед, що це вже можна встановити. Ви з 91-го полку…

— Тринадцятий маршовий батальйон, — відповів за кадета Біґлера санітар-унтерофіцер, — Одинадцята рота.

— Пишіть, — наказав штабний лікар. — Кадет Біґлер, 13 маршовий батальйон, 11 маршова рота, 91 полк, направляється на лікарський догляд до холерних бараків у Тарнов. Носій холерних бацил…

Ось так кадет Біґлер, натхненний вояка, перетворився у носія холерних бацил.

У Будапешті

У Будапешті на військовому вокзалі Матушич приніс капітану Заґнерові телеграму, яку надіслав нещасний командир бригади, відправлений до санаторію. Вона була не шифрована і мала такий самий зміст, що й попередня.

«Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль». До цього ще було додано: «Обоз зарахувати до східної групи. Розвідка касується. 13 маршовому батальйону збудувати міст через ріку Буг. Детальні подробиці в газетах».

Капітан Заґнер негайно вирушив до коменданта вокзалу. Комендант, невеличкий на зріст, товстенький офіцер, привітно зустрів його.

— Ну, накоїв же ваш бригадний генерал, хай йому грець, — промовив він, регочучи на все горло. — Але ми зобов’язані вручити вам цю нісенітницю, бо з дивізії ще не надійшло розпорядження щодо телеграм бідолахи генерала. Вчора тут проїздив 14-й маршовий батальйон 75-го полку, і командир батальйону дістав телеграму: видати його людям по 6 крон як особливу нагороду за Перемишль, і водночас прийшов ще наказ, аби кожен солдат відрахував з тих 6 крон 2 крони на воєнну позику… За точними відомостями, вашого бригадного генерала розбив параліч.

— Пане майоре, — сказав капітан Заґнер комендантові військового вокзалу. — Згідно з полковим наказом і з маршрутом ми їдемо до Ґедельо^{24}. Тут команді належить одержати по 150 грамів ементальського сиру. На останній зупинці солдати мали дістати по 150 грамів угорської ковбаси, але нічого не одержали.

— Мабуть, і тут нічого з цього не вийде, — відповів майор, приємно, як і раніше, усміхаючись. — Про такий наказ для полків з Чехії — мені нічого не відомо. А втім, це не моя справа, зверніться до управління з постачання.

— Коли ми, пане майоре, від’їжджаємо?

— Попереду стоїть поїзд з важкою артилерією для Галичини. Ми його пустимо за годину, пане капітане. На третій колії стоїть санітарний поїзд. Він від’їздить через двадцять п’ять хвилин після артилерії. На дванадцятій колії — поїзд з амуніцією. Він відправляється через десять хвилин після санітарного, а за двадцять хвилин після нього відправимо ваш поїзд. Безумовно, якщо не буде ніяких змін, — додав він, так посміхаючись, що зовсім спротивів капітану Заґнерові.

— Пробачте, пане майоре, ви сказали, що не знаєте про жоден наказ щодо видачі ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру полкам з Чехії, чи не можете ви мені це пояснити?

— Це секретне розпорядження, — відповів, все ще посміхаючись, комендант військового вокзалу в Будапешті.

— Ну, і сів же я маком, — подумав капітан Заґнер, виходячи з приміщення комендатури. — На якого біса я наказав надпоручникові Лукашеві зібрати усіх командирів, узяти людей і йти з ними та солдатами до відділу постачання по ці сто п’ятдесят грамів ементальського сиру на душу?

Тільки-но командир 11-ї роти надпоручник Лукаш, згідно з розпорядженням капітана Заґнера, збирався наказати батальйону вирушати до складу по ті сто п’ятдесят грамів ементальського сиру, як перед ним з’явився Швейк з нещасним Балоуном.

Балоун увесь аж тремтів.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — як завжди чемно сказав Швейк, — справа, про яку йдеться, дуже важлива. Я б вас просив, пане оберлейтенанте, поладнати цю справу десь на боці, як висловився один мій приятель Шпатіна із Згоржа, коли був дружбою на весіллі і раптово в костелі йому захотілося…

— У чому, власне, справа, Швейку? — перепинив його надпоручник Лукаш, який вже затужив за Швейком, як і Швейк за ним. — Давайте відійдемо трохи далі.

Балоун ішов позаду них і не переставав тремтіти. Цей велетень зовсім втратив душевну рівновагу і вимахував у безнадійному розпачі руками.

— Ну, так говоріть, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, коли відійшли трохи вбік.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — почав Швейк, — воно завжди краще признатися самому, бо шила в мішку не сховаєш! Ви, пане оберлейтенанте, дали певний наказ, щоб Балоун, коли приїдемо до Будапешта, приніс вам отой печінковий паштет і булочку.

— Дістав ти такий наказ чи ні? — звернувся Швейк до Балоуна.

Балоун почав ще більше вимахувати руками, немов боронився від наступаючого ворога.

— Цей наказ, — сказав Швейк, — на жаль, не міг бути, пане оберлейтенанте, виконаний. Ваш печінковий паштет я зжер… Так, зжер, — повторив Швейк, тицьнувши знавіснілого Балоуна, — бо я думав, що печінковий паштет може попсуватися. Мені кілька разів доводилося читати в газетах, як цілі родини отруювалися печінковим паштетом. Одного разу це сталося на Здеразі, вдруге — в Бероуні, раз у Таборі, потім у Младій Болеславі, а раз у Пржибрамі. Всі отруєні померли. Печінковий паштет страшенна погань…

Балоун, тремтячи, відійшов убік, засунув палець в горлянку і раз по раз почав блювати.

— Що з вами, Балоуне?

— Блюю-блю-ю, е-е, пане обер… е-е, обер-лейте-нант, е-е, — використовуючи перерви, простогнав нещасний Балоун. — Це я-я його зжер, е-е, поже-е-е-р-р-р, е-е, я-е-е, са-е-е, і-е.

З пельки нещасного Балоуна вилітали й кусні станіолевої обгортки з паштету.

— Як бачите, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, не втрачаючи душевної рівноваги, — кожен зжертий паштет вилізе наверх, як олія на воду. Я хотів узяти провину на себе, а він, дурнуватий, сам себе прозрадив. Балоун взагалі непогана людина, але зжере все, що йому довірять. Я знав одного такого типа. Він працював розсильним в банку. Йому довіряли тисячі: один раз навіть, коли він одержував гроші в іншому банку, йому дали помилково на тисячу крон більше, і він тут же повернув їх, але боронь Боже було доручити йому купити на п’ятнадцять крейцарів копченого м’яса, обов’язково по дорозі половину зжере. Такий вже був ненажера, що, коли його службовці посилали за ліверними ковбасами, він їх по дорозі розпорював цизориком, а діри заліплював англійським пластирем, який йому обходився для п’ятьох ліверних ковбасок дорожче, ніж коштувала б ціла ліверна ковбаска.

Надпоручник Лукаш зітхнув і відійшов.

— Чи не зволите дати якісь накази, пане оберлейтенанте, — гукнув йому вслід Швейк, тоді як нещасний Балоун безперервно пхав собі пальця в горлянку.

Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. Йому спало на думку, що коли вже солдати поїдають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війну не може.

Тим часом Швейк перевів Балоуна на інший бік залізничної колії. По дорозі він втішав його, мовляв, вони разом подивляться на місто і принесуть звідти пану надпоручникові дебреценських ковбасок. Швейкове уявлення про головне місто угорського королівства, цілком природно, обмежувалось уявленням саме про ці ковбасні вироби.

— Та ми ж поїзд проґавимо, — заскиглив Балоун, який був так само ненажерливий, як і надзвичайно скупий.

— Коли їдуть на фронт, — заявив Швейк, — то ніколи не спізнюються, бо кожен поїзд, який їде на фронт, спочатку добре подумає, чи варто привозити на кінцеву станцію лише половину людей. А врешті, я тебе добре розумію, Балоуне. Ти за крейцар залюбки гнав би через Карпати вошу на мотузці.

Але вони не встигли нікуди піти, бо пролунала команда «по вагонах». Солдати окремих рот знов поверталися до своїх вагонів з порожніми руками. Замість 150 грамів ементальського сиру, який їм тут мали роздати, кожен дістав коробочку сірників і одну поштову листівку, видану комітетом у справі охорони воєнних могил Австрії (Відень, ХІХ/4, вулиця Канізія). Замість ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру кожен мав у руці західногалицьке військове кладовище в Седлиську з пам’ятником нещасним воякам крайової оборони. Його вирізьбив волонтер фельдфебель Шольц, який ухилився таким чином від фронту.

Біля штабного вагону панувало надзвичайне збудження. Офіцери маршового батальйону зійшлися навколо капітана Заґнера, який їм схвильовано щось розказував. Він саме повернувся від коменданта вокзалу і тримав у руці справжню дуже секретну довжелезного змісту телеграму із штабу бригади з інструкціями і вказівками, як поводитися у тій новій ситуації, в якій опинилася Австрія 23 травня 1915 року.

Бригадне командування сповіщало, що Італія оголосила Австро-Угорщині війну.

Ще в Бруку-над-Літавою в офіцерському клубі дуже часто за обідами і вечерями на ситий шлунок говорилося про дивовижну поведінку і ставлення Італії, але взагалі ніхто не чекав, що здійсняться пророчі слова цього ідіота кадета Біґлера. Якось за вечерею він відсунув тарілку з макаронами і заявив: «Цього добра наїмся аж під брамою Верони».

Капітан Заґнер, вивчивши інструкції, одержані з бригади, наказав сурмити тривогу.

Коли зійшлися всі солдати маршового батальйону, їх вишикували в каре, і капітан Заґнер прочитав їм надзвичайно піднесеним тоном переданий телеграфом наказ по бригаді.

«Із безприкладної жадоби італійський король знехтував братерські зобов’язання, хоч повинен був дотримуватися їх як союзник нашої монархії. У цій війні його обов’язком було стати пліч-о-пліч наших геройських військ, але зрадливий італійський король від самого її початку грав роль замаскованого саботажника, поводився двозначно, причому таємно домовлявся з нашими ворогами. Ця зрада завершилася в ніч з 22 на 23 травня оголошенням війни нашій монархії. Наш головнокомандувач переконаний — наші мужні і славні війська нищівним ударом дадуть гідну відповідь нікчемному ворогові, і зрадник переконається, як, почавши ганебну і зрадливу війну, він сам себе знищив. Ми непохитно віримо, що з Божою допомогою незабаром настане день, коли італійські рівнини знову побачать переможців з-під Санта-Лючії, Віченци^{25}, Новари^{26}, Кустоцци. Ми хочемо перемогти, ми мусимо перемогти і ми безперечно переможемо!»

Потім слідувало звичайне «dreimal hoch»[53], і батальйон, трохи збентежений, знову сів у поїзд. Замість ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру на голови солдатів звалилася війна з Італією.

У вагоні, де сиділи Швейк, фельдфебель Ванєк, телефоніст Ходоунський, Балоун і кухар Юрайда, точилася цікава розмова про вступ Італії у війну.

— На Таборській вулиці в Празі був теж такий випадок, — почав Швейк, — там жив один купець, на прізвище Горжейший, а трохи далі від нього напроти мав свою крамницю купець Пошмоурний. А між ними обома мав свою крамницю дрібний торговець Гавласа. Так от, спало якось на думку купцеві Горжейшому об’єднатися з крамарем Гавласою проти купця Пошмоурного, і почав з ним домовлятися, щоб об’єднати свої крамниці під одною фірмою: «Горжейший і Гавласа». Але дрібний торговець Гавласа пішов до купця Пошмоурного і каже, що Горжейший дає йому дванадцять соток за всю його крамницю з дрібним товаром і хоче, щоб він, Гавласа, разом з ним торгував. Але якщо він, Пошмоурний, дасть йому вісімнадцять соток, то він охоче укладе з ним союз проти Горжейшого. Так і домовились. Гавласа ще якийсь час крутився навколо Горжейшого, вдаючи, нібито він найліпший його друг. А коли заходила мова про те, коли ж вони нарешті об’єднаються, відповідав: «Так, це не за горами. Я тільки чекаю, коли повернуться з дач клієнти». А коли ці клієнти приїхали, воно й насправді все було готове. Одного разу вранці Горжейший пішов відчиняти крамницю і бачить над крамницею свого конкурента велику вивіску з назвою фірми: «Пошмоурний і Гавласа», написану величезними літерами.

— У нас, — докинув пришелепуватий Балоун, — теж був раз такий випадок: я хотів купити в сусідньому селі ялівку, навіть вже домовився, та вотицький різник вихопив її у мене з-під носа.

— Отже, коли спалахнула нова війна, — продовжував Швейк, — коли у нас на одного ворога побільшало, коли знову виник новий фронт, то, будь ласка, поводьтеся з амуніцією ощадніше. «Чим більше дітей в родині, тим більше різок ламається», говорив бувало дідусь Хованець з Мотолі, який за невеличку плату від батьків періщив сусідських дітей.

— Я тільки боюся, — висловив свої побоювання Балоун, тремтячи усім тілом, — що через цю Італію нам зменшать порції.

Фельдфебель Ванєк замислився і серйозно сказав:

— Все можливе, бо тепер наша перемога трохи відтягнеться.

— Тепер би нам здався новий Радецький, — додав Швейк. — Той добре знав ту країну, знав, де слабке місце тальянів і що треба штурмувати та з котрого боку. Воно ж справа нелегка — влізти кудись. Влізти кожен дурень зуміє, але вибратися звідтіля — оце справді військове мистецтво. Коли вже людина кудись влізе, то вона повинна знати, що навколо діється, щоб не опинитися перед якоюсь баюрою, яку називаємо катастрофою. Ось, наприклад, у нашому будинку, ще на старій квартирі, якось на горищі спіймали одного типа, з тих, що руками дивиться, а очима лапає, але той гультяй, коли ліз туди, помітив, що муляри саме ремонтують задню ліфтову клітку. Так він вирвався у них з рук, проштрикнув двірничку і по риштуваннях спустився вниз у клітку, але звідтіля вже не міг видряпатися. От так і наш татуньо Радецький; той знав усі ходи та переходи в Італії, його ніхто не міг зацапати. В одній книжці від початку до кінця описувано, як він чухрав з під Санта-Лючії, як чорт від кукуріка, і як він, тому що тальянці також дали дмухача, лише на другий день відкрив, що переміг, власне, він, бо італійців навіть у бінокль не було видно. Тоді він повернувся і зайняв покинуту Санта-Лючію. Саме за це він і одержав звання фельдмаршала.

— Нема чого казати. Чудова країна ця Італія, — втрутився в розмову кухар Юрайда. — Я був раз у Венеції і знаю, що тальян кожного називає свинею. Коли він розхвилюється, у нього кожний «porco maledetto»[54]. І папа римський у нього «porco», і «madonna mia é porca», «рара é porco».

Фельдфебель-рахівник Ванєк, навпаки, дуже прихильно висловився про Італію. Він у Кралупах у своїй аптекарській крамниці виробляв цитриновий сік, який виготовляється із гнилих цитрин, а найдешевші і найгниліші цитрини він завжди купував в Італії. Тепер вже кінець постачанням цитрин з Італії до Кралуп. Нема сумніву, війна з Італією принесе різні несподіванки, бо Австрія схоче помститися.

— Це легко сказати — помститися, — усміхнувся Швейк. — Хтось собі думає, що помститься, а на кінець заплатить той, кого така людина вибрала знаряддям своєї помсти. На Виноградах, де я кілька років мешкав, жив на нижньому поверсі двірник, а у нього на квартирі був один дрібний службовець з якогось банку. Цей службовець завжди ходив до кнайпи на Крамерієвій вулиці. Трапилось так, що він посварився там з одним паном, який мав на Виноградах лабораторію для аналізу сечі. Той пан узагалі ні про що інше не думав і не говорив, він майже завжди носив при собі пляшечки з сечею і кожному пхав їх під ніс, аби кожен вимочився і також дав свою сечу на перевірку. Від аналізу, мовляв, залежить щастя людини, його сім’ї. До того ж це дешево: якихось шість крон. Всі, хто ходив до шинку, а також шинкар і його жінка, дали на аналіз сечу. Лише цей дрібний службовець тримався, хоча той пан завжди, коли він ішов до пісуару, ліз слідом за ним і завжди дбайливо говорив: «Не знаю, не знаю, пане Скорковський, але мені ваша сеча дуже не подобається. Вимочіться у пляшечку, поки ще не пізно». Врешті-решт умовив його. Це коштувало дрібному службовцеві шість крон. Ох, і намуляв же йому той пан з цим своїм аналізом. Та хіба тільки йому? Усім добре дошкулив, не виключаючи і шинкаря, якому, до речі, псував торгівлю, бо, віддаючи кожен аналіз, завжди додавав, що це дуже серйозний випадок у його практиці, що пити нічого не можна, крім води, курити не можна, женитися не можна, а їсти можна лише самі овочі. Отже, той службовець, як і всі інші, дихав на нього важким духом і обрав знаряддям своєї помсти двірника, бо знав його як загонистого скаженюку. Ось одного разу він і каже панові, що робив аналізи, буцімто двірник вже досить довгий час почуває себе не зовсім здоровим і просить його, аби він завтра вранці о сьомій годині прийшов до нього по сечу на аналіз. Той і поперся туди. Двірник ще спав, а той пан збудив його і каже по-дружньому: «Моє шанування, пане Малєку, бажаю вам доброго ранку. Ось, пане, пляшечка, будьте ласкаві, вимочіться і заплатіть мені шість крон». Хай Господь боронить, що тут почалось! Двірник вискочив у підштанках з ліжка, як схопить того пана за горло, як гепне ним об шафу, аж бідолаха застрягнув усередині. Двірник витягнув його, ухопив биківець та у самих підштанках погнав його вниз вулицею Челаковського, а той біг і скавулів, немов той собака, що йому на хвіст наступили. На Гавлічковій вулиці пан скочив до трамвая, а двірника злапав поліцай. Але поліцаєві теж перепало. Позаяк двірник був у самих підштанках і все у нього вилазило, то через таке прилюдне неподобство його кинули до поліцейської тарадайки і відвезли в поліцію, а він ще й по дорозі ревів, як той тур: «Я вам, халамидники, ще не так покажу, як мені аналізувати сечу». Він просидів шість місяців за прилюдне насильство і за образу поліції, а потім ще після проголошення вироку образив монарший дім. Можливо, нещасний сидить і досі, а тому я й кажу: коли хтось хоче комусь помститися, то це відгукнеться зовсім невинній людині.

Тим часом Балоун напружено і наполегливо про щось думав. А наприкінці з острахом запитав фельдфебеля Ванєка:

— Пробачте, пане рахівнику, так ви думаєте, що через цю війну з Італією ми одержуватимемо менші порції?

— Це ясно, як Божий день, — відповів Ванєк.

— Мати Божа! — вигукнув Балоун, схилив голову на долоні і тихо сидів у своєму куточку.

Ось так закінчилися в цьому вагоні дебати про Італію.

Розмова у штабному вагоні про нову воєнну ситуацію, що склалася через втручання Італії у війну, була б напевно дуже нудна, бо тут не було славнозвісного військового теоретика кадета Біґлера, але його заступив поручник Дуб з третьої роти.

Поручник Дуб до війни викладав чеську мову і вже у той час усюди, де тільки можна було, усіма силами намагався виявити своє вірнопідданство. В письмових працях давав своїм учням теми з історії Габсбурзького роду. В молодших класах учнів страшили цісарем Максиміліаном, який заліз на скелю, а злізти з неї не зміг. Йосиф II — Орач, Фердинанд — Добрий^{27}. У старших класах такі теми звичайно були складнішими, як, наприклад, завдання для учнів 7-го класу: «Цісар Франц Йосиф I — меценат науки і мистецтва». Через цей твір один семикласник був виключений з гімназії без права вступу в будь-які середні навчальні заклади Австро-Угорської монархії, бо він написав, що найгарнішим вчинком австрійського монарха було закладення мосту цісаря Франца Йосифа I в Празі^{28}.

Поручник Дуб дуже дбав, щоб усі його учні в день народження цісаря та в день інших подібних цісарських свят з відданістю співали австрійський гімн. В товаристві його не любили, бо не було сумніву, що він доносив на своїх колег. В місті, де працював Дуб, він був одним із членів «трійці» найбільших дурнів і обмежених мулів, до якої входили, крім нього, окружний староста і директор гімназії. В цьому вузькому колі він навчився політикувати в рамках, дозволених в Австро-Угорській монархії. Ось і тепер він почав мудрувати і тоном задубілого викладача гімназії проголосив:

— Взагалі, виступ Італії мене зовсім не здивував. Я цього чекав ще три місяці тому. Немає сумніву, що останнім часом, внаслідок переможної війни з Туреччиною за Тріполі^{29}, Італія задерла носа. Крім цього, вона надто вірить у свій флот, багато сподівається від настроїв населення наших приморських країн і Південного Тіролю. Ще перед війною я говорив з нашим окружним старостою про те, що наш уряд недооцінює ірредентистський рух на Півдні^{30}. Він цілком зі мною погоджувався, бо кожна далекоглядна людина, якій дорога цілісність нашої імперії, мусила вже давно передбачити, куди може завести нас надто ліберальне ставлення до таких елементів. Добре пам’ятаю, як два роки тому я у розмові з паном окружним старостою заявив, що Італія (це було під час Балканської війни і афер нашого консула Прохазки) чекає найближчої нагоди, щоб підступно напасти на нас. І ось нате! — вигукнув він таким тоном, немовби усі з ним сперечалися, хоч присутні кадрові офіцери під час його патякання мовчали та думали про себе, коли цей цивільний базіка кине голою задницею їжаків бити.

— Це правда, — продовжував Дуб, трохи заспокоївшись, — в більшості випадків навіть в шкільних письмових творах ми не брали до уваги ні нашого минулого ставлення до Італії, ні славних днів перемог наших армій, як, наприклад, в році тисяча вісімсот сорок восьмому, так і в році тисяча вісімсот шістдесят шостому. Про них згадується у сьогоднішньому наказі по бригаді. Однак щодо мене, то я завжди сумлінно виконував свій обов’язок і ще перед закінченням навчального року, майже, так би мовити, на самому початку війни, дав своїм учням стилістичне завдання: «Unsere Helden in Italien von Viсenza bis zur Custozza, oder…» — і дурень поручник Дуб додав: «…Blut und Leben für Habsburg! Für ein Österreich, ganz, einig, groß!»[55]

Він замовк, чекаючи, мабуть, коли всі інші у штабному вагоні почнуть говорити про новостворену ситуацію і він ще раз доведе, що вже п’ять років тому він передбачав, як одного дня Італія поставиться до свого союзника. Але зовсім розчарувався, бо капітан Заґнер, якому батальйонний ординарець Матушич приніс з вокзалу вечірнє видання «Pester Lloyd», сказав, продивляючись газету:

— Дивіться, ота сама Вайнерова, яку ми бачили у Бруку на гастролях, учора грала тут на сцені Малого театру.

На цьому припинилися дебати про Італію у штабному вагоні.

Батальйонний ординарець Матушич і денщик капітана Заґнера Батцер, які теж їхали у штабному вагоні, дивилися на війну з Італією з позицій чисто практичних: свого часу, ще в роки кадрової служби, вони обидва брали участь у маневрах в Південному Тіролі.

— Важко нам буде видиратися на ті гори, — сказав Батцер. — Капітан Заґнер має цілий віз чемоданів. Хоч я сам із гір, але це не те, що взяти рушницю під плащ і йти вишукувати якогось зайця в маєтку князя Шварценберґа.

— Якщо нас дійсно кинуть на південь в Італію, мені також не дуже-то посміхається гасати з наказами по горах і льодовиках. А щодо їжі, то там, на півдні, сама полента і олія, — сумно сказав Матушич.

— А чому б їм, власне, і не пхнути нас у ті гори, — розхвилювався Батцер. — Наш полк вже був і в Сербії, і в Карпатах. Я вже досить натягався з чемоданами пана капітана по горах, двічі вже як припекло, губив їх — раз у Сербії, другий раз у Карпатах. Можливо, таке мене чекає втретє на італійському кордоні, а що тамошній харч… — Він сплюнув і присунувся ближче до Матушича: — Знаєш, у нас в Кашперських горах роблять такі малесенькі кнедлі із сирої картоплі. Їх варять, потім ще вмочають у яйце, гарненько посипають тертими сухариками, а потім смажать на салі.

Останнє слово він промовив якимось таємниче урочистим голосом.

— Але найліпше за все кнедлики з квашеною капустою, — додав він меланхолійно, — куди до них тим дурним макаронам.

На цьому і тут закінчилася розмова про Італію…

Поїзд стояв на вокзалі уже понад дві години, і тому в інших вагонах всі в один голос твердили, що його, мабуть, обернуть і пошлють до Італії. Про це свідчили й інші факти. З ешелоном робили дуже дивні речі. Усіх солдатів знову повиганяли з вагонів, з’явилася санітарна інспекція з дезинфекційною командою і старанно покропила всі вагони лізолом, що було сприйнято з великим невдоволенням, особливо в тих вагонах, де везли запаси хліба.

Але наказ є наказ. Санітарна комісія розпорядилася зробити дезинфекцію по всіх вагонах ешелону номер 728 і тому спокійнісінько покропила лізолом гори хліба і мішки з рисом. Уже з цього було видно, що діється щось особливе.

Потім усіх загнали до вагонів, а за півгодини знову вигнали, бо ешелон прийшов інспектувати якийсь старенький генерал. Швейкові зразу ж спало на думку відповідне назвисько для старого пана. Стоячи позаду шеренги, він прошепотів фельдфебелеві Ванєкові: «Ото здохлятинка».

А старий генерал у супроводі капітана Заґнера пройшовся перед шеренгою і, зупинившись перед одним молодим солдатом, щоб якось підбадьорити усіх, запитав, звідки він, скільки йому років і чи має годинника. Хоч солдат і мав годинника, але він сподівався дістати від старого пана ще одного і тому відповів, що годинника в нього немає. На це старенький здохлятинка генерал придуркувато усміхнувся, так само, як це бувало робив цісар Франц Йосиф, коли звертався в містах до старост, і сказав:

— Гаразд, гаразд, — потім зробив честь капралові, що стояв поблизу, спитавши, чи здорова його жінка.

— Голошу слухняно, — гаркнув капрал, — я нежонатий, — на що генерал, прихильно усміхаючись, також сказав: — Гаразд, гаразд.

Потім здитинілий генерал попросив капітана Заґнера продемонструвати, як солдати розподіляються, коли здвоюють шеренги. За хвилину вже лунало: «Перший — другий, перший — другий, перший — другий!»

Це генерал-здохлятинка дуже любив. Він навіть вдома ставив перед себе двох денщиків, а ті мусили самі рахувати: «Перший — другий, перший — другий…»

Таких генералів Австрія мала тьму-тьмущу.

Коли огляд щасливо скінчився, генерал не пошкодував похвал для капітана Заґнера, а солдатам дозволили погуляти на території вокзалу, бо прийшло повідомлення, що ешелон рушить тільки за три години. Солдати, прогулюючись по перону, лупали на всі боки очима і ловили ґав. На вокзалі було чимало людей, і то тут, то там декому з вояків вдавалося вижебрати цигарку.

Це було яскравим доказом того, як вщухло те захоплення, що на початку війни виливалося у гучні вітання ешелонів на вокзалах: тепер солдатам доводилось жебракувати.

До капітана Заґнера прийшла делегація від «Союзу вітання героїв» в складі двох страшенно вимучених дам, немов їх чорти сім миль на аркані тягали. Вони передали подарунок для ешелону, а саме: двадцять коробочок ароматних таблеток для освіження рота — реклама однієї будапештської фабрики цукерок. Таблетки були гарно укладені в красиві бляшані коробочки, на кришках яких був намальований угорський гонвед, що тиснув руку австрійському ополченцеві, а над ними сяюча корона святого Стефана. Навколо йшов німецький і мадярський напис: «Für Kaiser, Gott und Vaterland»[56].

Фабрика цукерок була така лояльна, що на перше місце поставила цісаря, а вже за ним Господа Бога.

Кожна коробочка містила вісімдесят таблеток, так що на трьох вояків припадало приблизно п’ять таблеток. Крім цього, літні виснажені дами принесли великий пакунок надрукованих листівок з двома молитвами, написаними будапештським архієпископом Ґезою^{31} із Сатмаар-Будафала. Молитви, повні найстрашніших прокльонів на адресу всіх ворогів, були написані німецькою і мадярською мовами так пристрасно, що на кінці їм бракувало лише міцного мадярського: «Baszom a Krisztusmarját»[57].

На думку шановного архієпископа, добрий Господь Бог повинен був посікти росіян, англійців, сербів, французів і японців на капусту і зробити з них ґуляш з паприкою. Велелюбний Господь Бог повинен був купатися в крові ворогів і вирізати їх всіх, як це колись зробив жорстокий Ірод з немовлятами.

Преосвященний архієпископ будапештський вжив у своїх молитвах, наприклад, такі милі речення: «Хай Бог благословить ваші багнети, щоб вони глибоко вп’ялися в животи ваших ворогів. Хай найсправедливіший Бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний Боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому треба ще раз відзначити, що в кінці тих молитовок бракувало тільки «Baszom a Krisztusmarját».

Передавши все це, дами висловили капітанові Заґнеру своє жагуче бажання бути присутніми при роздаванні подарунків. Одна з них навіть наважилась виголосити промову до солдатів, яких вона називала не інакше як «Unsere braven Feldgrauen»[58].

Обидві зробили дуже ображену міну, коли капітан Заґнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці командирували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами солдатів, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого солдата Шимека з Будейовіц. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по своєму розтлумачив таке поводження і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:

— Ну й нахабні ж курви. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то чистісінько чорногуз: ніжки, немов ті дві тички, сама як з хреста знята, і вона ще, стара кочерга, до солдатів залицяється.

На вокзалі була шаламатня. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і відправлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв уже два дні, усіма загублений і забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні і ходили жебракувати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали і безнастанно матюкалися: — Jebem ti boga, jebem ti dusu, jebem ti majku.

Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати впакувалися у свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що вони поїдуть аж за три години. Тільки-но зібраних солдатів знову випустили з вагонів.

Перед самим відходом поїзда до штабного вагона ускочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Заґнер негайно наказав заарештувати Швейка.

Поручник Дуб, старий, відомий донощик у місті, де він вчителював, дуже радо пускався у розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому і за що вони воюють.

Під час свого обходу він побачив за вокзальною будовою біля ліхтаря Швейка. Той стояв і з цікавістю розглядав афішу якоїсь добродійної воєнної лотереї. На афіші наглядно було показано, як австрійський солдат багнетом пришпилює до муру оторопілого бородатого козака.

Поручник Дуб поклепав Швейка по плечу і спитав, як це йому подобається.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — це дурне. Я вже бачив багато ідіотських афіш, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.

— А що вам тут не подобається? — запитав поручник Дуб.

— Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояка поводиться з довіреною йому зброєю. Таж він може зламати багнет об мур, а потім це взагалі зовсім ні до чого і його можуть покарати, бо росіянин підвів руки вгору і піддається: його взято у полон, а з полоненими треба добре поводитися. Говоріть що хочете, а вони також люди.

Тут поручник Дуб вирішив витягнути із Швейка якомога більше і спитав:

— Так, значить, вам шкода цього росіянина, правда?

— Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, а нашого за те, що його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, як Бог свят поламає багнет, адже мур кам’яний, а сталь — вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель-юшкоїд не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам було говорить: «Коли почуєш «habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що сере у січку». Але взагалі він був непоганою людиною. Раз на Різдво в голові у нього замакітрилось: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які багнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах багнети, і наш полковник наказав усю роту замкнути. Три місяці ми не сміли і кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт…

Поручник Дуб люто поглянув у безтурботне обличчя бравого вояки Швейка і злісно спитав:

— Ви мене знаєте?

— Знаю, пане лейтенанте.

Поручник Дуб витріщив очі і затупцював на місці:

— А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте.

Швейк безтурботно, спокійно, немовби при рапорті, знову повторив:

— Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, мельдую послушно, з нашого маршового батальйону.

— Ви мене ще не знаєте, — лементував поручник Дуб. — Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але, чекайте, ви мене тепер пізнаєте і з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Так знаєте мене, чи не знаєте мене?

— Знаю, пане лейтенанте.

— А я вам востаннє кажу, що ви мене, осле, не знаєте. Маєте братів?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, маю одного.

Поручник Дуб скаженів, дивлячись на спокійне, безтурботне Швейкове обличчя. Він розпалився, як оса, і, не володіючи собою більше, вигукнув:

— Отже, ваш брат, мабуть, така ж тварюка, як і ви. Чим він був?

— Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав офіцерський іспит.

Поручник Дуб глянув на Швейка, немовби збираючись його проколоти наскрізь. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «abtreten!».

Кожен пішов своєю дорогою і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він розповість про все капітанові і той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він вже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей поручник Дуб справді неабияке дурило.

Поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати солдатів, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє вояків з того ж дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони ламаною німецькою мовою домовлялися у пітьмі з двома повіями, які цілими табунами швендяли навколо вокзалу. Швейк вже здалеку зовсім виразно почув різкий голос поручника Дуба:

— Ви мене знаєте?!

— А я вам кажу, що ви мене не знаєте… Але постривайте, ви ще мене пізнаєте…

— Можливо, ви мене знаєте з доброго боку!…

— А я вам кажу, ви мене ще пізнаєте з поганого боку!…

— Я вас примушу заплакати, осли!

— Маєте братів?

— Це, певно, така ж сама тварюка, як і ви!… Чим були? В обозі?… Ну, добре… Пам’ятайте, що ви солдати… Ви чехи?… А знаєте, що Палацький сказав, що коли б не було Австрії, то ми б її мусили створити… Abtreten!

Але загалом обхід поручника Дуба не мав позитивного результату. Він, здається, затримав ще три групи солдатів, однак його виховні наміри «примусити заплакати» потерпіли повний крах. Це був матеріал, який везли на фронт. По очах кожного солдата зокрема поручник Дуб читав, що всі вони думають про нього дуже погано. Це образило його пиху, і тому він перед відходом поїзда домагався від капітана Заґнера заарештувати Швейка. Обґрунтовуючи необхідність ізоляції бравого вояки Швейка, він вказував на підозріло нахабну його поведінку, причому щирі відповіді Швейка на останнє запитання назвав злосливими натяками. Якщо так триватиме далі, то офіцерський корпус втратить усяку повагу в очах солдатів, в чому, певне, ніхто з панів офіцерів не сумнівається. Він сам ще перед війною говорив з паном окружним старостою, що кожен начальник повинен підтримувати свій авторитет в очах своїх підлеглих. Пан окружний староста був такої ж думки. Особливо тепер, на війні, чим більше наближаємося до ворога, тим більше треба тримати солдатів у страху. Отож він і домагається, щоб Швейка дисциплінарно покарали.

Капітан Заґнер, як і кожен кадровий офіцер, ненавидів офіцерів запасу із різних цивільних професій і звернув увагу поручника Дуба на те, що подібні заяви можуть мати місце тільки у формі рапортів, а не здійснюватися базарним способом, немовби тут йдеться про ціни на картоплю. Щодо самого Швейка, то перша інстанція, якій він підлягає, є пан надпоручник Лукаш. Подібні справи вирішуються тільки по інстанції. Від роти справа надходить до батальйону, і це, очевидно, пану надпоручникові відомо. Якщо Швейк дійсно щось зробив, то спочатку він мусить піти на ротний рапорт, а на випадок апеляції — до батальйонного рапорту. Однак, якщо пан надпоручник Лукаш не заперечує і вважає розповідь пана поручника Дуба офіційною заявою про необхідність покарання, то він, Заґнер, нічого не має проти того, аби Швейка затримати і допитати.

Надпоручник Лукаш не заперечував, але зауважив, що із Швейкових розповідей йому добре відомо, що Швейків брат насправді був учителем у гімназії і офіцером запасу.

Поручник Дуб завагався і сказав, що він мав на увазі покарання лише в ширшому розумінні цього слова і що, можливо, той Швейк просто не вміє правильно висловлювати свою думку, а тому його відповіді роблять враження нахабства, злоби і неповаги до начальства. Крім того, увесь вигляд Швейка свідчить про його недоумкуватість.

Таким чином над головою Швейка пролетіла грізна буря, але грім не вдарив.

У вагоні, де знаходилась канцелярія і батальйонний склад, фельдфебель-рахівник маршового батальйону Баутанцель дуже милостиво видав двом батальйонним писарчукам по пригорщі ароматних таблеток з тих коробочок, які мали поділити між солдатами батальйону. У цьому не було нічого дивного: з усім, що призначалося для солдатів, в батальйонній канцелярії робились ті ж самі шахрайські маніпуляції, як і з цими нещасними таблетками.

Під час війни це стало загальним явищем: якщо десь інспекційна ревізія і не виявляла крадіжок, однак кожного фельдфебеля-рахівника у всіляких канцеляріях підозрювали, ніби він також порушує кошториси, але з допомогою шахрайських махінацій вміє ховати кінці у воду. Оскільки нічого ліпшого, що можна було б украсти, не було, писарчуки запихалися солдатськими цукерками, аби насолодитися бодай хоч цією поганню, а Баутанцель нарікав на важкі обставини, що склалися під час цієї дороги:

— Я вже відкалатав з маршовими батальйонами два походи, але такої нужденної дороги, як ця, ми ще не мали. Таж тоді, Господи, до приїзду у Пряшів^{32}, у нас були гори всього, чого тільки душа забажає. Я сховав десять тисяч «мемфісок», два круги ементальського сиру, триста коробок консервів. Коли ми вирушили на Бардіїв^{33} в окопи, а росіяни від Мушіни відрізали зв’язок з Пряшевом, закипіло гендлюваннячко — дай Боже здоров’я. З усього, що я мав, десяту долю віддав, аби замилити очі маршбатальйонові, мовляв, це я заощадив, а решту продав в обозі. Був у нас тоді майор Сойка — свиня, яких світ не бачив. Узагалі з нього був такий герой, як з рака жеребець. Він охоче швендяв у нас біля обозу, бо там, угорі, свистіли кулі і рвалися шрапнелі. Приходив до нас ніби для того, щоб переконатися, чи добре варять для солдатів батальйону, і, звичайно, з’являвся униз завжди якраз тоді, коли надходили відомості, що росіяни знову щось готують. Сам увесь тремтить, мусив спочатку на кухні хильнути рому і лише тоді починав перевірку польових кухонь, які стояли навколо обозу, бо вгору на позиції не можна було пройти, і обід носили туди вночі. У таких умовах про жодну офіцерську кухню не можна було й говорити. Єдину дорогу, яка ще вільно зв’язувала нас із тилом, тримали німці з райху. Вони затримували все, що нам надсилали з тилу кращого, і зжерали самі, а для нас залишалося те, що крізь пальці протекло. Ми всі в обозі залишилися без офіцерської кухні. За весь той час мені вдалося заощадити для нашої канцелярії тільки одне-однісіньке порося. Я дав його закоптити, а щоб майор Сойка цього не пронюхав, ми сховали порося в артилеристів, годину дороги від нас, де я мав одного знайомого феєрверкера. Так ось той майор, прийшовши до нас, почав, як завжди, куштувати в кухні юшку. Щоправда, м’ясо варилось рідко, лише коли пощастить здобути із великими труднощами свиней або худючих корів десь на околицях. До того ж нам ще й пруссаки робили велику конкуренцію, бо при реквізиції платили удвічі більше, ніж ми, за худобу. Поки ми стояли під Бардієвом, я на закупівлі худоби заощадив щось понад дванадцять сот крон, бо в більшості випадків замість грошей ми давали посвідки із гербовою печаткою батальйону. Особливо в останні часи, коли довідалися, що росіяни знаходяться на сході від нас в Радвані, а на заході — в Подоліні. Нема гірше працювати з таким народом, як тамтешній: ні читати, ні писати не вміють, а підписуються трьома хрестиками. Наше інтендантство дуже добре про це знало, так що коли ми посилали туди за грішми, я не міг додавати як виправдовуючі документи фальшиві квитанції, ніби я виплатив їм гроші. Такі речі можна було робити тільки там, де народ більш освічений і вміє підписуватися. А потім, як я вже сказав, пруссаки платили більше, ніж ми, і платили готівкою. Отже, коли ми кудись приходили, люди на нас дивилися, як на розбійників. До того ж інтендантство видало наказ, що посвідки, підписані хрестиками, передаються польовим ревізорам. А цими жевжиками з контролю у нас аж кишіло. Приходить такий «контролер», нажереться у нас, нап’ється, а на другий день на нас і заявить. Цей майор Сойка безнастанно нишпорив по наших кухнях і, їй-богу, хоч вірте, хоч ні, одного разу витягнув з котла м’ясо, розраховане на всю четверту роту. Почав із свинячої голови і заявив, що вона не доварена, і звелів її ще якусь хвилину поварити. Правду кажучи, м’яса тоді варилося небагато. На цілу роту припадало приблизно дванадцять старих справжніх порцій м’яса, але він все це ум’яв, потім покуштував юшку і зчинив галас, мовляв, це вода, і що це за порядки, коли юшка з м’яса, а м’яса нема. Наказав заправити її маслом і кинути туди мої власні макарони, які я заощадив за весь останній час. Але не так мене це обурило, як те, що на заправку ляпнулось два кіля вершкового масла, яке я заощадив ще тоді, коли працювала офіцерська кухня. Я тримав його на полиці під ліжком. Він побачив та як заверещить: «Чиє це масло?» Я йому тоді й сказав, що згідно з розкладкою у останньому наказі по дивізії на кожного солдата припадає додатково п’ятнадцять грамів масла або двадцять один грам смальцю. Але оскільки жирів на таку кількість людей не вистачає, то ми тримаємо запаси масла, аж поки не можна буде поліпшити харчування солдатів встановленою кількістю жиру. Майор Сойка дуже розсердився і почав кричати, що я, мабуть, чекаю, коли прийдуть росіяни і заберуть останні два кіля масла: «Щоб мені зараз же кинули це масло у юшку, якщо вже юшка без м’яса!» Отак я і втратив увесь свій запас. Цей майор, вірте мені, коли з’являвся, завжди приносив мені нещастя. В нього незабаром виробився такий нюх, що він умів одразу ж винишпорити усі мої запаси. Одного разу я на солдатах заощадив волову печінку. Ми хотіли її стушити для себе. Раптом він поліз під ліжко і витягнув її звідти та ще й розкричався на мене. А я йому пояснюю, що цю печінку треба закопати, бо ще зранку один коваль з артилерії, з закінченою ветеринарною освітою, встановив її непридатність. Майор взяв з собою одного солдата з обозу, і вони почали на горі під скелями варити у казані ту печінку. І це, так би мовити, вирішило його долю. Росіяни помітили вогонь і як бабахнули по майорові та його казанку з вісімнадцятки. Потім ми ходили туди подивитися, що від них залишилося, але ніхто не міг розрізнити, де на скелях валяється волова печінка, а де печінка пана майора…

Потім знову прийшла вістка, що ешелон вирушить аж за чотири години. Бо, як говорили, шлях на Гатван^{34} геть забитий поїздами з пораненими. Поширилася чутка, буцімто на вокзалі біля Еґера санітарний поїзд з хворими і пораненими налетів на ешелон, який віз артилерію. З Будапешта туди вже ніби послали поїзд на допомогу.

За хвилину вже працювала фантазія усього батальйону. Патякали про 200 забитих і поранених, про те, що ця катастрофа підстроєна навмисне, аби замазати шахрайства з постачанням для хворих. Це стало поштовхом для гострої критики недостатнього постачання батальйону та злодійства у канцеляріях і на складах.

Більшість була тієї думки, що батальйонний фельдфебель-рахівник Баутанцель ділиться усім з офіцерами.

У штабному вагоні капітан Заґнер повідомив, що згідно з маршрутом вони вже, власне, повинні бути на галицькому кордоні. В Еґері, мовляв, вони мали дістати для батальйону на три дні хліб і консерви, але до Еґера ще десять годин їзди. Крім того, у зв’язку із наступом за Львовом накопичилося стільки поїздів з пораненими, що, згідно з телеграмою, жодного буханця хліба ані коробки консервів дістати неможливо. Заґнер одержав наказ: замість хліба і консервів виплатити солдатам по 6 крон 72 гелери. Ці гроші вони отримають при видачі платні за дев’ять днів, якщо, безперечно, капітан Заґнер до цього часу дістане гроші з бригади. В касі є тільки щось з 12000 крон.

— Але ж це свинство з боку полку, — сказав надпоручник Лукаш, — пустити нас, як жебраків по світу.

Хорунжий Вольф і надпоручник Коларж почали шепотітися про те, що полковник Шредер за останні три тижні надіслав на свій особистий рахунок у Віденський банк 16000 крон.

Надпоручник Коларж потім розповідав, як накопичують гроші. Вкраде хтось у полку 6000 крон і запхає їх до своєї власної кишені, а для усіх кухонь цілком логічно дається наказ скоротити порцію гороху на солдата на 3 грами у день. За місяць це дає 90 грамів на людину, а в кожній ротній кухні заощаджується гороху понад 16 кілограмів. Ну, а в звіті кухар мусить показати, що увесь горох витрачено.

Надпоручник Коларж у загальних рисах розповів Вольфові про інші випадки, які він спостерігав. Такими фактами була сповнена до краю діяльність усієї військової адміністрації, починаючи від фельдфебеля-рахівника в якійсь нещасній роті і кінчаючи хом’яком у генеральських погонах, який робив собі запаси на післявоєнну зиму.

Війна вимагала відваги і у крадіжках. Інтенданти дивились один на одного з любов’ю, немовби хотіли сказати: «Ми єдине тіло і єдина душа, крадемо, друже, шахруємо, брате, але нічого не зробиш, проти течії не попливеш. Якщо ти не візьмеш — візьме інший та ще й скаже про тебе, що ти не крадеш тому, бо вже накрався по самі вуха».

До вагона увійшов пан з червоно-золотими лампасами. Це знову був один з тих генералів, що їздили по всіх залізницях як інспектори.

— Сідайте, панове, — ввічливо запросив він, радіючи, що знову наскочив на якийсь ешелон, навіть не підозрюючи про його перебування тут.

Капітан Заґнер хотів відрапортувати, але генерал тільки махнув рукою.

— У вашому ешелоні непорядок, у вашому ешелоні ще не сплять. У вашому ешелоні вже повинні спати. У ешелонах, коли вони стоять на вокзалі, належить лягати спати о дев’ятій годині, так, як і в казармах.

Генерал говорив лаконічно:

— Перед дев’ятою годиною треба повести людей у лятрини за вокзалом, а потім — спати, бо інакше солдати вночі запаскудять колію. Розумієте, пане капітане? Повторіть! Або не повторюйте, а зробіть так, як я бажаю. Засурмити тривогу, вигнати людей до лятрин, засурмити вечірню зорю і спати. Контролювати, хто не спить. Карати! Отак. Це все? Вечерю роздавати о шостій годині.

Потім почав закидати, як той пес хвостом на всі боки. Заговорив про давноминулі справи, про те, чого ніколи не було, а якщо й було, то, так би мовити, за рогом у тридесятому царстві. Одним словом, він стояв тут, як примара із царства четвертого виміру.

— Вечерю роздавати о шостій годині, — продовжував генерал, поглядаючи на годинник, який показував десять хвилин по одинадцятій вечора. — Um halb neune Alarm, Latrinenscheißen, dann schlafen gehen[59]. На вечерю о шостій годині — ґуляш з картоплею замість 150 грамів ементальського сиру.

Потім слідував наказ — перевірити бойову готовність. Отже, капітан Заґнер знову наказав засурмити тривогу, а інспекційний генерал, спостерігаючи, як шикується батальйон, проходжувався з офіцерами і безугавно повторював одне й те ж, немов усі були якісь ідіоти і не в силі були відразу його зрозуміти. При цьому він не зводив очей зі стрілки годинника:

— Also, sehen sie, um halb neune scheißen, und nach einer halben Stunde schlafen. Das genügt vollkommen[60]. У цю перехідну пору солдати звичайно випорожнюються рідким. Найголовніше, підкреслюю, це — сон. Сон надає сили для дальших походів. Поки люди в поїзді — вони мусять відпочивати. Якщо у вагонах недостатньо місця, то солдати сплять позмінно. Одна третина солдатів у вагонах зручно вмощується і спить від дев’ятої години до півночі, а всі інші стоять і дивляться на них. Потім ті, що виспалися, звільняють місце другій третині, яка спить від півночі до третьої години ранку. Третя зміна спить від третьої до шостої, потім рання зоря, уся команда іде умиватися. Під час їзди з вагонів не ви-ска-ку-ва-ти! Поставити патрулі, щоб солдати під час їзди не ви-стри-бу-ва-ли. Якщо солдатові зломить ногу ворог… — Генерал поклепав себе по нозі: — Це дуже похвальна річ, але покалічити себе зістрибуванням з вагонів на повному ходу — це кари гідне.

— Отже, це ваш батальйон? — звернувся він до капітана Заґнера, розглядаючи заспані постаті вояків, з яких дехто не міг утриматися і, вирваний зі сну, позіхав на свіжому нічному повітрі. — Це, пане капітане, батальйон роззяв. Солдати вже о дев’ятій мусять спати.

Генерал зупинився перед одинадцятою ротою, де на лівому крилі стояв Швейк і позіхав так, немов збирався проковтнути увесь світ. При цьому він манірно прикривав рукою рот, і з під неї долинало таке мукання, що надпоручник Лукаш тремтів, як би генерал не звернув на це уваги. Йому спало на думку, що Швейк позіхає навмисне.

А генерал, немовби відгадавши побоювання Лукаша, обернувся до Швейка і підійшов до нього:

— Böhm oder Deutscher?

— Böhm, melde gehorsam, Herr Generalmajor[61].

— Добже, — сказав генерал, який був поляком і вмів трохи по-чеськи. — Ти ревеш, як корова до сіна. Мовчи, стуль писк, не мукай. Ти був у лятрині?

— Ще не був, мельдую послушно, пане генерал-майоре.

— Чому ж ти не пішов срати з іншими менжами[62]?

— Мельдую послушно, пане генерал-майоре, на маневрах біля Пісека пан полковник Вахтль говорив нам, коли солдати під час відпочинку побігли у жито, що солдат повинен думати не тільки про Scheisserei[63], а й про геройські вчинки. А врешті, мельдую послушно, що б ми, власне, там робили? Нам нема чого з себе видушувати. Згідно з маршрутом, ми повинні були ще на кількох станціях дістати вечерю і нічого не дістали. З порожнім шлунком у лятрину не пхайся.

Швейк, пояснивши простими словами пану генералові загальну ситуацію, дивився на нього так довірливо, що генерал відчув потребу всіляко допомогти їм. Коли вже дається наказ іти у лятрину організованим маршем, то цей наказ повинен бути також і внутрішньо, фізіологічно обґрунтований.

— Пошліть їх спати до вагонів, — наказав генерал капітанові Заґнеру. — Як могло статися, що вони не дістали вечері? Всі ешелони, які проїжджають цією станцією, повинні дістати вечерю. Тут харчувальний пункт. Інакше не може бути, бо є певний план.

Генерал промовив це дуже впевнено, і це значило, оскільки вже одинадцята година ночі, а вечеря мала бути о шостій годині, як він вже раніше зазначив, то не залишається нічого іншого, як затримати поїзд на усю ніч і ще на день аж до шостої години вечора, аби люди дістали ґуляш із картоплею.

— Немає нічого гіршого, — сказав генерал незвичайно серйозно, — як під час транспортування військ забувати про їхнє харчування. Мій обов’язок — з’ясувати в канцелярії вокзальної команди, як це, власне, могло статися. Бо, панове, іноді винні тут і самі командири ешелонів. При ревізії станції Суботіште на південно-боснійській лінії я встановив, що шість ешелонів не дістали вечері, бо командири ешелонів забули своєчасно потурбуватися про це. Шість разів на станції варили ґуляш із картоплею, але ніхто його не вимагав. І цей ґуляш виливали на одну купу. Це, панове, була гора картоплі з ґуляшем, а на три станції далі — солдати з ешелонів, які проїхали повз купу ґуляшу, жебрали на вокзалі шматок хліба. Тут, як бачите, була винна не військова адміністрація! — Генерал рвучко махнув рукою: — Командири ешелонів не виконали своїх обов’язків! Ходімо до канцелярії!

Офіцери йшли за ним і думали, чому це всі генерали дурні, як старі чоботи.

В комендатурі виявилося, що дійсно про ґуляш ніхто нічого не знає. Правда, сьогодні його мали варити для всіх ешелонів, які проїздитимуть, але пізніше прийшов наказ вокзальній комендатурі — з коштів, приділених їм на харчування маршових батальйонів, відрахувати по 72 гелери на кожного солдата, так що кожен переїжджий ешелон має на своєму рахунку цю суму, яку він одержить від інтендантства додатково при видачі солдатської платні. Щодо хліба, то на станції Ватіан^{35} солдати дістануть по півбуханця.

Комендант харчувального пункту не побоявся і сказав просто у вічі генералу, що накази міняються щогодини. Інколи буває так: приготують обід для ешелонів, але несподівано приходить санітарний поїзд, пред’являє наказ вищих інстанцій і кінець — ешелон стоїть перед проблемою порожніх казанів.

Генерал, притакуючи, кивав головою і зазначив, що становище безумовно покращало, на початку війни було набагато гірше. Всього відразу зробити неможливо, для цього потрібен досвід, практика. Теорія власне й гальмує практику. Чим довше триватиме війна, тим більше буде порядку.

— Можу вам навести конкретний приклад, — сказав генерал, дуже задоволений, що він зробив таке мудре відкриття: — Два дні тому ешелони, які проїжджали станцію Гатван, не дістали хліба, а ось ви його завтра дістанете. А тепер ходімо до вокзального ресторану.

У ресторані пан генерал знову почав розмову про лятрини і про те, як це негарно виглядає, коли всюди по шляху стоять кактуси. При цьому він їв біфштекс, а всім здавалося, ніби він наминає один з тих кактусів.

Генерал приділяв стільки уваги лятринам, начебто від них залежала перемога Австро-Угорської монархії.

Враховуючи нову ситуацію, яка створилася через Італію, генерал заявив, що саме на лятринах нашої армії ґрунтується її незаперечна перевага в італійській кампанії.

Перемога Австрії поставала із лятрин.

Для пана генерала все було таке просте! Шлях до воєнної слави йшов за рецептом: о шостій годині вечора солдати дістануть ґуляш з картоплею, о пів на дев’яту військо випорожниться, а о дев’ятій усі ідуть спати. Перед таким військом ніякий ворог не встоїть і тікатиме, як чорт від посвяченої води.

Генерал-майор замислився, запалив сигарету «Операс» і довго-довго дивився у стелю. Пригадував, що б такого сказати, коли він вже тут, і чим ще повчити офіцерів ешелону.

— Ядро вашого батальйону цілком здорове, — раптом почав він, коли всі вирішили, що він і далі мовчки дивитиметься на стелю і мовчатиме. — Ваша частина в повному порядку. Той солдат, з яким я розмовляв, своєю щирістю і військовою поведінкою дає право сподіватися, що весь батальйон боротиметься до останньої краплі крові.

Генерал замовк і знову витріщився на стелю, спершись на поруччя крісла. А незабаром, не змінивши пози, продовжував, причому єдиний поручник Дуб, із вродженого рабства, вибалушився услід за ним на стелю:

— Ваш батальйон однак потребує, аби його вчинки не припали порохом забуття. Батальйони нашої бригади вже мають свою історію, і ваш батальйон мусить її продовжувати. Вам конче потрібна така людина, яка б робила точні записи і вела літопис батальйону. У нього мусять сходитися всі нитки. Він повинен знати, що саме кожна рота батальйону виконала. Це мусить бути інтеліґентна людина, не дурень і не корова яка-небудь. Пане капітане, ви мусите когось з батальйону призначити батальйонним літописцем.

Потім він глянув на стінний годинник, стрілки якого нагадували усьому заспаному товариству, що вже час розходитися.

У генерала на колії стояв свій інспекційний поїзд, і він попросив офіцерів провести його до спального вагона.

Комендант вокзалу тяжко зітхнув. Генерал забув заплатити за біфштекс і пляшку вина, і знову за це відповідатиме капітанова кишеня. Таких відвідин на день буває кілька. Вже на це полетіли два вагони сіна, які він поставив у тупик і які продав, як продають жито на пні, військовим постачальникам — фірмі Левенштайн. Військова казна знову купила у цієї фірми ці два вагони, але комендант про всякий випадок залишив їх у тупику. Можливо доведеться ще раз перепродати їх фірмі Левенштайн!

Зате всі військові інспекції, які проїздили через головну станцію в Будапешті, говорили, що там у коменданта вокзалу можна добре поїсти і випити.

Вранці ешелон ще стояв на вокзалі. Відсурмили зорю, солдати вмивалися з казанків біля водопровідної помпи. Генерал із своїм поїздом ще не виїхав і особисто пішов перевіряти лятрини, куди, на радість панові генерал-майору, ходили згідно з сьогоднішнім наказом капітана Заґнера солдати «Schwarmweise unter Kommando der Schwarmkommandanten»[64]. Але щоб також радів і поручник Дуб, капітан Заґнер повідомив його, що сьогодні він призначається черговим.

Отже, поручник Дуб був нині відповідальним за лятрини.

Лятрина — два довгі рови — вміщала два взводи роти.

Вояки гарненько сиділи один біля одного навпочіпки над ровами, як ластівки на телеграфних дротах перед відльотом до Африки.

В кожного із спущених штанів стирчали голі коліна, у кожного навколо шиї висів ремінь, немовби вони всі мали намір повіситися і чекали тільки наказу.

У всьому було видно залізну військову дисципліну і організованість. На лівому крилі сидів Швейк, який теж туди приплентався, і з цікавістю перечитував клаптик паперу, вирваного бозна з якого роману Ружени Ясенської^{36}:

Швейк відвів очі від клаптика паперу, мимохіть подивився вбік і отетерів. Там при повній параді стояв вчорашній пан генерал-майор із своїм ад’ютантом, а біля них поручник Дуб, який їм наполегливо щось пояснював.

Швейк озирнувся навколо. Всі й далі сиділи спокійно над ровом, лише унтерофіцери неначе закам’яніли і не рухалися.

Швейк відчув важливість ситуації. Він вистрибнув так, як був, зі спущеними штанами і ременем навколо шиї. В останню хвилину використавши клаптик паперу, загорланив:

— Einstellen! Auf! Habacht! Rechts schaut![65] — і козирнув.

Два взводи із спущеними штанами і ременями навколо шиї підвелися над ямою.

Генерал-майор привітно усміхнувся і сказав:

— Ruht! Weiter machen![66]

Капрал Малєк перший подав приклад своєму взводові, знову зайнявши попередню позицію. Тільки Швейк стояв, козиряючи, бо з одного боку до нього наближався розлючений поручник Дуб, а з другого — генерал-майор, який ласкаво посміхався.

— Вас я віджел[67] вночі, — сказав генерал-майор, дивлячись на чудернацьку фігуру Швейка. Схвильований поручник Дуб звернувся до генерал майора:

— Ich melde gehorsam, Herr Generalmajor, der Mann ist blödsinnig und als Idiot bekannt, saghafter Dummkopf[68].

— Was sagen Sie, Herr Leutnant?[69] — раптом верескнув генерал-майор на поручника Дуба, доводячи протилежне:

— Солдат знає, що треба робити, коли бачить начальника, а ось унтерофіцери — ті начальства не бачать й ігнорують його, це точнісінько як на фронті: у момент небезпеки простий солдат переймає команду. А власне, саме пан поручник Дуб повинен був дати команду, яку замість нього дав цей солдат: Einstellen! Auf! Habacht! Rechts schaut!

— Ти вже підтер собі арш? — запитав генерал-майор Швейка.

— Мельдую послушно, пане генерал-майоре, все в порядку!

— Więcej srać nie będziesz?[70]

— Я вже, мельдую послушно, пане генерал-майоре. З тим вже фертик.

— То підтягни штани і знову стань habacht!

Генерал-майор вимовив «habacht» трохи голосніше, найближчі вояки почали підводитись.

Генерал-майор по-дружньому помахав їм рукою і ніжним батьківським тоном сказав:

— Aber nein, ruht, ruht, nur weiter machen[71].

Швейк уже в повній формі стояв перед генерал-майором, який виголосив до нього коротку промову по-німецьки:

— Пошана до начальства, знання статуту і присутність духу — це головне на війні. А коли до цього приєднується ще й відвага, то нема ворога, якого б ми мали боятися.

І, звертаючись до поручника Дуба, генерал сказав, тицьнувши Швейка пальцем в живіт:

— Зазначте собі: цього солдата після прибуття на фронт негайно підвищити в чині і при найближчій нагоді представити до нагороди бронзовою медаллю за точне виконання служби і за знання… Wissen Sie doch, was ich schon meine?[72] Abtreten!

Генерал-майор відійшов від лятрини, а поручник Дуб, голосно, щоб генерал майор його почув, наказав:

— Erster Schwarm, auf. Doppelreihen… Zweiter Schwarm…[73]

Швейк тим часом почимчикував до свого вагона і, йдучи повз поручника Дуба, хвацько козирнув йому, але поручник все ж таки гримнув:

— Herstellt![74]

Швейк мусив ще раз козирнути і знову почув:

— Ти мене знаєш? Ти мене не знаєш? Ти знаєш мене з доброго боку, але коли ти мене пізнаєш з поганого боку, ти ще в мене заплачеш!

Швейк підійшов до свого вагона. По дорозі він згадав, що в Карліні в казармах також був один лейтенант Худавий.

Той коли розлютиться, висловлювався трохи інакше: «Хлопці, скільки б разів ви мене не зустрічали, пам’ятайте, що я супроти вас — свиня і свинею залишуся доти, доки ви будете в моїй роті!»

Коли Швейк проходив повз штабний вагон, його покликав надпоручник Лукаш і наказав передати Балоунові, аби той поспішив з кавою, а згущене молоко знову гарненько закрив, щоб воно не зіпсувалося. Балоун саме варив на маленькій спиртівці у вагоні рахункового фельдфебеля Ванєка каву для надпоручника Лукаша. Швейк, зайшовши виконати доручення надпоручника, побачив, що під час його відсутності увесь вагон почав пити каву.

Бляшанки з кавою і згущеним молоком надпоручника Лукаша були вже напівпорожні, а Балоун, сьорбаючи каву просто з казанка, порпався ложечкою в молочних консервах, щоб присмачити собі каву.

Кухар-окультист Юрайда і фельдфебель-рахівник Ванєк запевняли один одного, що вони все повернуть пану надпоручникові Лукашу, як тільки надійдуть кавові і молочні консерви.

Швейкові також запропонували каву, але він відмовився і сказав Балоунові:

— Саме тепер прийшов наказ із штабу армії, що кожен денщик, який зловживає довір’ям свого офіцера і розтринькує його молочні і кавові консерви, повинен бути негайно, за 24 години повішений. Це маю передати тобі від пана оберлейтенанта, який бажає, аби ти в цю ж мить з’явився до нього з кавою.

Наляканий Балоун вирвав з рук телеграфіста Ходоунського каву, яку щойно йому налив, і поставив її гріти, потім додав до неї консервованого молока і почухрав з усім цим до штабного вагона.

Вирячивши очі, він подав надпоручникові Лукашу каву, причому в голові промайнула думка, що надпоручник Лукаш вже, певно, знає по його очах, як він господарював з його консервами.

— Я спізнився, — затинаючись, промовив Балоун, — бо ніяк не міг їх відкрити.

— А може, ти розлив консервоване молоко? — спитав надпоручник Лукаш, куштуючи каву. — А може, ти жер його ложкою, як юшку? Ти знаєш, що на тебе чекає?

Балоун зітхнув і забідкався:

— В мене троє дітей, голошу слухняно, пане оберлейтенанте.

— Дивись, Балоуне. Ще раз тебе застерігаю, ані за цапову душу загинеш через оту свою ненажерливість. Швейк тобі нічого не казав?

— Мене можуть повісити за 24 години, — сумно відповів Балоун, трясучись усім тілом.

— Та не тремти, ти, дурню, — усміхаючись, сказав надпоручник Лукаш. — Краще виправся. Не будь таким ненажерою і скажи Швейкові, щоб він пошукав на вокзалі або де-небудь поблизу щось смачненьке на обід. Дай йому цю десятку. Тебе не пошлю, бо ходитимеш, аж поки свій кендюх не напхаєш. Ти ще не зжер мої сардинки? Кажеш, ні? Ану, принеси їх і покажи мені.

Балоун передав Швейкові, що пан оберлейтенант посилає йому десятку, аби він, Швейк, пошукав щось смачненьке на вокзалі, і, зітхаючи, витягнув з надпоручникової валізи коробочку сардинок, яку і поніс, вкрай засмучений, для огляду надпоручникові.

Він, бідака, так тішився, що надпоручник Лукаш, можливо, вже й забув про ці сардинки, а тепер усьому кінець. Надпоручник залишить їх у себе у вагоні, і він, Балоун, безповоротно їх втратить. Балоун почував себе так, немовби його обібрали.

— Ось тут, голошу слухняно, пане оберлейтенанте, ваші сардинки, — сказав він з гіркотою, віддаючи коробку власникові. — Відкрити їх?

— Гаразд, Балоуне, не треба відкривати, віднеси на місце. Я хотів лише переконатися, чи не заглядав ти у коробку? Мені здалося, коли ти приніс каву, що в тебе масний рот, начебто від олії. Швейк уже пішов?

— Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, він вже відправився, — радісно доповів Балоун. — Швейк сказав, що пан оберлейтенант будуть задоволені і що панові оберлейтенанту усі будуть заздрити. Він пішов кудись з вокзалу, мовляв, знає тут одне місце аж ген за Ракошпалотою^{37}. Якщо, не дай Бог, поїзд від’їде без нього, він примажеться до автоколони і дожене нас на автомобілі. Нам нема чого за нього турбуватися, він, мовляв, знає свій обов’язок і в разі потреби навіть готовий найняти за власний рахунок візника і їхати слідом за ешелоном аж до самої Галичини. Він не заперечуватиме, коли пізніше в нього вирахують за все це із зарплатні. Хай тільки пан оберлейтенант за нього не турбується.

— Йди геть! — сумно промовив надпоручник Лукаш.

З комендатури повідомили, що ешелон рушить аж пополудні о другій годині у напрямку Ґедельо — Асод і що офіцери на вокзалах діставатимуть по дві літри червоного вина та по фляжці коньяку. Говорили, буцімто знайдено якусь загублену посилку для Червоного Хреста. Але як би там не було, дарунок звалився наче з неба, і в штабному вагоні повеселішало. Коньяк мав «три зірочки», а вино — марки «Ґумпольдскірхен»^{38}.

Лише надпоручник Лукаш був не в настрої. Вже минула година, а Швейк, як у воду впав. Потім минуло ще півгодини, і ось з канцелярії вокзальної комендатури вийшла дивна процесія, яка прямувала до штабного вагона.

Попереду виступав Швейк достойно і урочисто, як перші християни-мученики, коли їх вели на арену. По обидва боки йшли мадярські гонведи з примкнутими багнетами. На лівому фланзі — унтерофіцер з вокзальної комендатури, а за ними якась жінка в червоній рясній спідниці і дядько з підбитим оком у високих чоботях, в округлому капелюшку. Він ніс живу переполохану курку, яка несамовито кудкудакала.

Все це поперлося до штабного вагона, але унтерофіцер по-мадярськи гаркнув на дядька з куркою і на його жінку, щоб вони залишилися внизу.

Побачивши надпоручника Лукаша, Швейк почав багатозначно підморгувати йому.

Унтерофіцер хотів говорити з командиром 11-ї маршової роти. Надпоручник Лукаш взяв у нього протокол із штампом вокзальної комендатури і, збліднувши, прочитав:

Коли надпоручник Лукаш підписував підтвердження про прийняття Швейка, в нього тремтіли коліна.

Швейк стояв близько і бачив, що надпоручник Лукаш забув поставити дату.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — промовив Швейк, — сьогодні двадцять четверте. Вчора було двадцять третє травня, учора Італія оголосила нам війну. Я тільки-но був на околиці міста, там ні про що інше й не говорять.

Гонведи з унтером пішли, і внизу залишилося тільки подружжя Іштван, які весь час намагались продертися до вагона.

— Коли б ви, пане оберлейтенанте, мали при собі ще п’ятірку, то ми б могли цю курку купити. Він, злодюга, хоче за неї 15 золотих, враховуючи до цього і десятку за своє підбите око, — розповідав Швейк спокійним тоном. — Але я думаю, пане оберлейтенанте, що 10 золотих за таке ідіотське око трохи забагато. В шинку «У старої пані» токареві Матеєві за 20 золотих скособочили щелепу і вибили шість зубів цеглою. А тоді гроші мали більшу вартість, ніж тепер. Сам кат Вольшлеґер вішає за 4 золотих.

— Йди сюди, — кивнув Швейк на дядька з підбитим оком і куркою, — а ти, бабо, залишися там.

Дядько вступив до вагона.

— Він трохи вміє по-німецьки, — зауважив Швейк. — Тямить, коли лаються, та і сам уміє досить добре по-німецьки матюкатися.

— Also, zehn Gulden, — звернувся до дядька. — Fünf Gulden Henne, fünf Auge. Öt forint, бачиш, kikiriki, öt forint kukuk, igen?[76] Тут штабний вагон, розумієш, плутяго? Дай сюди курку!

Швейк сунув здивованому дядькові в руку десятку, взяв в нього курку, скрутив їй карк і в одну мить випхав дядька з вагона. Потім потиснув йому по-дружньому руку і сказав:

— Jó napot, barátom, adieu[77], чимчикуй до своєї баби, бо зіпхну тебе вниз.

— Ось бачите, пане оберлейтенанте, все можна полагодити по-доброму, — сказав Швейк надпоручникові Лукашу. — Найкраще, коли такі справи обходяться без шкандалю і великих церемоній. Тепер ми з Балоуном зваримо вам таку курячу юшку, що її буде чути аж до Семигорода.

Надпоручник Лукаш не витримав, вибив нещасну курку із Швейкових рук і загорлав на нього:

— Знаєте, Швейку, що чекає солдата, який під час війни грабує мирне населення?

— Чесна смерть від олова і пороху, — урочисто відповів Швейк.

— Ви, звичайно, заслуговуєте на мотузку, Швейку, бо ви перший почали грабувати. Ви негідник! Я просто вже не знаю, як вас назвати. Ви забули про свою присягу. В мене від цього голова обертом іде.

Швейк допитливо глянув на надпоручника Лукаша і швидко відповів:

— Мельдую послушно, я не забув про присягу, яку весь військовий люд має виконувати. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я чесно присягав нашому найяснішому князю і панові Францу Йосифові Першому, що буду служити йому вірно і послушно, а також слухати генералів його величності і взагалі всіх своїх начальників і командирів. Буду їх шанувати і охороняти, їхні розпорядження і накази за всіх умов виконувати; проти всякого ворога, хто б він не був і де цього за жадає воля його цісарської королівської величності — на воді, під водою, на землі, в повітрі, вдень і вночі, в битвах, атаках, в бою і в усяких інших починаннях, одним словом, на кожному місці…

Швейк підняв із підлоги курку і продовжував, виструнчившись та дивлячись надпоручникові Лукашу в очі:

— Кожної хвилини і при всякій нагоді битися відважно і хоробро; своєї армії, батальйонів, знамен і гармат ніколи не кидати, з ворогом ніколи ні в які порозуміння не входити, завжди поводитись так, як цього вимагають військові закони і як належить поводити себе доблесному воякові. Чесно буду жити і з честю вмирати, хай допоможе мені у цьому Господь. Амінь! А тієї курки, мельдую послушно, я не крав і нікого не грабував, а поводився порядно, пам’ятаючи про свою присягу.

— Ти кинеш цю курку чи ні, тварюко? — заверещав надпоручник Лукаш, вдаривши Швейка паперами по руці, в якій він тримав небіжку. — Подивися на цей протокол. Бачиш тут чорним по білому: цим припроваджується піхотинець Йозеф Швейк, згідно з його зізнаннями, ординарець тієї ж маршової роти… за злочинний грабунок… А тепер ти, мародере, гієно нещасна, будеш мені говорити… ні, я все ж таки коли-небудь тебе вб’ю — вб’ю, розумієш? Ну, відповідай, ти, ідіоте, бандите, як ти міг так низько впасти?

— Мельдую послушно, — привітно сказав Швейк, — тут якесь непорозуміння. Коли я дістав ваш наказ роздобути десь або купити на обід щось ласе, то почав міркувати, яка лакомина найсмачніша. За вокзалом узагалі нічого, крім кінської ковбаси та сушеного ослячого м’яса, не було. Я, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все добре зважив. На фронті людині треба мати щось дуже поживне, щоб можна було краще зноси ти воєнні злигодні. Я хотів зробити вам горизонтальну[78] радість. Я надумав, пане оберлейтенанте, зварити вам юшку з курки.

— Юшку з курки, — повторив за ним надпоручник, схопившись у відчаї за голову.

— Так, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, юшку з курки. Я й цибулю купив, і п’ятдесят грамів локшини. Ось тут, будь ласка, все. В цій кишені — цибуля, а в цій локшина. Сіль є в канцелярії, перець також. Лишилося тільки купити курку. Ото я й пішов за вокзал до Ішатарчі. Це, власне, село, куди йому там до міста, хоч на першій вулиці і написано Ішатарча Варош[79]. Пройшов я однією вулицею з палісадниками, другою, третьою, четвертою, п’ятою, шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, десятою, одинадцятою, аж до кінця тринадцятої вулиці, де за останнім будиночком починалися луки. Там гуляли курки. Я підійшов до них і вибрав найбільшу та найважчу — будь ласка, погляньте, пане оберлейтенанте, саме сало, навіть і оглядати не треба, з першого погляду видно, що їй напевно підсипали як слід зернятка. Ото я її взяв на очах у всіх, вони мені там щось по-мадярськи ґелґотять, а я тримаю її за ноги і питаю то по-чеськи, то по-німецьки, кому належить ця курка, я, мовляв, бажаю її купити. Коли нараз з крайнього будинку вибігає чоловік, за ним жінка. Чоловік почав мене лаяти, спершу по-мадярськи, а потім по-німецьки, буцімто я в нього серед білого дня вкрав курку. Я сказав, хай він на мене не кричить, бо мене послали купити курку. Я розповів йому, в чому справа. А курка, яку я тримав за ноги, раптом почала бити крилами.

Оскільки я її тримав зовсім легенько, то вона смикнула мою руку вгору і хотіла сісти своєму панові на ніс. А дядько почав репетувати, що я буцімто тріснув його тією куркою по пиці. А ця жінка без упину щось вийойкувала і гукала до курки: «Ціп, ціп, ціп, ціп». Тут якісь ідіоти, які не знали, про що йдеться, привели патруль гонведів, і я сам запропонував їм піти зі мною до комендатури вокзалу, аби моя невинність випливла, як олія на поверхню води. Але з паном лейтенантом, який там чергував, не можна було дійти до згоди, хоч я його й просив запитати вас, чи правда, що ви мене послали купити якусь лакоминку. Він іще й вилаяв мене і наказав замкнути пащеку, бо, мовляв, по моїх очах видно, що за мною гілляка з доброю мотузкою плаче. Він, мабуть, був у дуже поганому настрої, коли вже сказав, що начебто таким мордастим може бути лише солдат, який грабує і краде. На станції, каже, є вже багато таких скарг. Наприклад, передучора десь недалеко від вокзалу зник у когось індик. А коли я йому на те сказав, що ми в цей час були в Рабі, він відповів, що він на такі виправдання плювати хотів, отож і відіслали мене до вас. Іще там на мене розкричався один фрайтер, якого я не помітив, чи я, мовляв, не знаю, хто переді мною стоїть. Я відповів, що єфрейтор, а якщо б він був єгерем, то був би начальником патруля, а в артилерії — обер-каноніром.

— Швейку, — сказав за хвилину надпоручник Лукаш. — Ви вже мали стільки надзвичайних випадків і пригод і стільки, як ви говорите, «помилок» і «непорозумінь», що від усіх цих неприємностей вас може врятувати колись лише міцний мотуз з усіма військовими почестями в каре. Розумієте?

— Так, мельдую послушно, пане оберлейтенанте. Каре з так званого замкненого батальйону складається з чотирьох, а у виняткових випадках з трьох або п’яти сотень. Накажете, пане оберлейтенанте, кинути до тієї курячої юшки більше локшини, щоб була густіша?

— Швейку, я наказую, щоб ви негайно зникли разом з вашою куркою, бо інакше я розіб’ю її об вашу макітру, ви, ідіоте нещасний!

— Згідно з наказом, пане оберлейтенанте, але мельдую послушно — селери я не знайшов, моркви теж! Вкину карто…

Швейк не договорив «плі», бо вилетів разом з куркою із штабного вагона. Надпоручник Лукаш одним духом випив чарку коньяку.

Швейк козирнув під вікнами вагона і попрямував до себе.

Балоун після щасливо закінченої душевної боротьби саме збирався відкрити коробочку з сардинками надпоручника, коли з’явився Швейк із куркою. Це викликало природне збудження у всіх присутніх у вагоні. Всі подивилися на нього, немов запитуючи: «Де це ти вкрав?»

— Купив для пана оберлейтенанта, — відповів Швейк, витягаючи з кишені цибулю і локшину. — Я хотів зварити йому юшку, але він відмовився і подарував її мені.

— А вона, бува, не дохла? — недовірливо спитав фельдфебель-рахівник Ванєк.

— Я власноручно скрутив їй карк, — відповів Швейк, витягаючи з кишені ніж.

Балоун вдячно і водночас з пошаною глянув на Швейка і почав мовчки лаштувати надпоручникову спиртівку. Потім узяв казанки і побіг по воду.

До Швейка, що скубав курку, підійшов телеграфіст Ходоунський і запропонував допомогти йому, при цьому він конфіденційно прошепотів Швейкові на вухо:

— Це далеко звідси? Треба перелазити на подвір’я чи просто на вулиці?

— Я її купив.

— Кому це говориш? Отакий ти товариш? Ми добре бачили, як тебе вели.

Проте телеграфіст дуже наполегливо і собі взявся скубти курку. До великих урочистих приготувань приєднався і кухар-окультист Юрайда: нарізав до юшки картоплю і цибулю.

Пір’я, яке вони викинули з вагона, привернуло увагу поручника Дуба, який робив обхід. Він гукнув, аби показався той, хто скубе курку. І в дверях негайно з’явилося вдоволене Швейкове обличчя.

— Це що? — загорлав поручник Дуб, підіймаючи з землі відрізану курячу голову.

— Це, мельдую послушно, — сказав Швейк, — куряча голова з породи чорних італійок. Ці кури, пане лейтенанте, дуже добре несуться, щось понад 260 яєць на рік. Будь ласка, подивіться, який багатий у неї яєчник. — Швейк тримав перед носом поручника Дуба кишки й інші курячі тельбухи.

Дуб сплюнув і відійшов, але за хвилину повернувся:

— Для кого ця курка?

— Для нас, мельдую послушно, пане лейтенанте. Погляньте, скільки на ній сала.

Відходячи, поручник Дуб пробуркотів:

— Під Філіппами зустрінемося^{39}.

— Що він тобі сказав? — звернувся до Швейка Юрайда.

— Нічого. Ми призначили побачення у якогось Філіппа. Ці великі пани здебільшого педерасти.

Кухар-окультист заявив, що лише естети — гомосексуалісти; це випливає вже з самої суті естетизму.

Фельдфебель-рахівник Ванєк розповів про зґвалтування дітей педагогами в іспанських монастирях.

А коли вода в казанку почала закипати, Швейк згадав, як одному вихователеві віддали колись під опіку колонію безпритульних віденських дітей, а той вихователь усіх їх збезчестив.

— Що ж поробиш, це — пристрасть. Але найгірше, коли це находить на бабів. У Празі жили свого часу дві самітні дамочки, розведені, бо вони були хвойди, на прізвище Моуркова і Шоускова. Одного разу увечері, коли в алеї біля Розток цвіли черешні, вони зловили старого імпотентного столітнього катеринщика, затягнули його до розтоцького гаю і давай його ґвалтувати. Господи, що вони з ним виробляли! Там у Жижкові жив один професор, на прізвище Аксаміт. Він у тому гаю робив розкопки, шукав могили із скарлюченими мерцями і вже декілька таких кістяків знайшов і викопав. Отож ті дамочки і втягнули катеринщика до одної з розкопаних могил і там його безчестили. На другий день приходить туди професор Аксаміт і бачить: в могилі щось лежить. Він зрадів, але це лише був замучений і на смерть замордований двома розведеними дамочками катеринщик, а навколо нього валялися тріски. На п’ятий день катеринщик помер, а ті потвори до того знахабніли, що прийшли на похорон. Це вже розбещеність! Ти вже посолив? — звернувся Швейк до Балоуна, який, використавши загальну зацікавленість до Швейкового оповідання, щось ховав до свого наплічника. — Ану, що ти там робиш? Балоуне, Балоуне! — серйозно дорікав Швейк приятелеві. — Що ти збираєшся робити з цією курячою ніжкою? Ви лишень погляньте: поцупив у нас курячу ніжку, щоб її пізніше потайки зварити. Знаєш, Балоуне, що ти зробив? Ти знаєш, як карають у війську того, хто на фронті обікрав товариша? Його прив’язують до жерла гармати, і він розлітається, як картеч. Тепер вже пізно зітхати. Як тільки-но зустрінемо десь на фронті артилерію, ти зголосишся до найближчого старшого феєрверкера. А поки що як покарання робитимеш вправи. Вилазь із вагона.

Злощасний Балоун виліз, а Швейк, сидячи в дверях вагона, командував:

— Habt Acht! Ruht! Habt Acht! Rechts schaut! Habt Acht![80] Дивись знову прямо! Ruht![81] Тепер будеш робити вправи на місці. Rechts um![82] Бовдуре! Таж ви чиста корова! Ваші роги повинні з’явитися там, де ви раніше мали праве плече. Herstellt! Rechts um! Links um! Halbrechts[83]. Не так! Дурний воле! Herstellt! Halbrechts![84] Ось, бачиш, муле, вже виходить!… Halblinks! Links um! Links! Front![85] Фронт, ідіоте! Ти не знаєш, що таке фронт? Grad aus! Kehrt euch! Kniet! Nieder! Setzen! Auf! Setzen! Nieder! Auf! Nieder! Auf! Setzen! Auf! Ruht![86]

— Так бачиш, Балоуне, це корисно для здоров’я! Принаймні, поліпшиться травлення.

Навколо, голосно сміючись, почали збиратися солдати.

— Уступіться, будь ласка, — вигукнув Швейк, — він зараз маршируватиме. Отже, Балоуне, начувайся, щоб я тебе не примушував герштелювати[87], я не люблю мучити людей. Отже: Direktion Bahnhof![88] Дивись, куди я показую. Marschieren marsch! Glied halt![89] Стій! Сто чортів твоїй бабі, поки я не замкнув тебе! Glied halt![90] Нарешті я тебе, ідіоте, зупинив! Kurzer Schritt![91] Ти не знаєш, що таке Kurzer Schritt? Я тобі покажу, аж посинієш. Voller Schritt! Wechselt Schritt! Ohne Schritt![92] Ти, буйволе, коли я скажу ohne Schritt, мусиш перекидати ратицями на місці.

Навколо стояли принаймні вже дві роти!

Балоун упрів і сам себе не тямив, а Швейк командував далі:

— Gleicher Schritt! Glied ruckwarts marsch! Glied halt! Laufschritt! Glied marsch! Schritt! Glied halt! Ruht! Habt Acht! Direktion Bahnhof! Laufschritt marsch! Halt! Kehrt euch! Direktion Wagon! Laufschritt marsch! Kurzer Schritt! Glied halt! Ruht![93] Тепер хвилинку відпочинеш, а потім почнемо знову. При добрій волі все можна зробити!

— Що це тут діється? — почувся голос поручника Дуба, який підбіг до натовпу вкрай стривожений.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, ми трохи займаємось маршировкою, щоб не забути стройових вправ і даремно не гайнувати дорогоцінного часу.

— Вилізайте з вагона! — наказав поручник Дуб. — Я вже дійсно маю цього по саме горло. Ходімо зі мною до пана батальйонного командира.

Коли Швейк опинився в штабному вагоні, надпоручник Лукаш вийшов через протилежні двері з вагона і подався на перон.

Поручник Дуб доповів капітанові Заґнеру, який був саме в дуже доброму настрої, бо «Ґумпольдскірхен» виявилось справді прекрасним вином, про злочинні, як він висловився, витівки бравого вояки Швейка.

— Отже, ви не хочете даремно гайнувати дорогоцінного часу? — засміявся значливо Заґнер. — Матушич, ідіть-но сюди!

Батальйонний ординарець дістав наказ викликати фельдфебеля 12-ї роти Насакла, який мав репутацію найбільшого тирана, і принести Швейкові гвинтівку.

— Цей солдат, — сказав капітан Заґнер фельдфебелеві Насаклу, — не хоче гайнувати дорогоцінного часу. Підіть за вагон і годину повправляйтеся з ним в гвинтівочних прийомах. Але без милосердя, без відпочинку. Головне швидко — одну вправу за другою. Setzt ab, an, setzt ab![94]

— Ось, побачите, Швейку, не будете нудитися, — пообіцяв він на прощання. А за хвилину за вагоном уже лунала різка команда і урочисто котилася поміж коліями. Фельдфебель Насакло, який перед тим грав у двадцять одне і тримав банк, горлав на ввесь Божий світ: «Beim Fuß! Schultert! Beim Fuß! Schultert!»[95]

Потім на хвилину все втихло, і почувся спокійний і розважливий голос Швейка:

— У свій час я вивчав це на дійсній військовій службі. По команді «beim Fuß» гвинтівка повинна стояти біля правої ноги так, щоб кінчик приклада був на прямій лінії з носком. Права рука вільно випростана і тримає гвинтівку так, що великий палець лежить на стволі, а інші стискають приклад. По команді «Schultert!» карабін вільно висить на ремені на правому плечі, дулом догори, а цівка відхилена трохи назад…

— Досить розводити теревені! — гримнув фельдфебель Насакло, і знову розляглася команда: — Habt Acht! Rechts schaut! Бісова печінка, як ви це робите!…

— У мене «schultert», і при «rechts schaut» моя права рука ковзає по ремені вниз і стискає шийку приклада, а голову я повертаю вправо. По команді ж «Habt Acht» берусь знову правою рукою за ремінь, а моя голова просто поперед себе дивиться на вас.

І знову пролунав фельдфебелів голос:

— In die Balanz! Beim Fuß! In die Balanz! Schultert! Bajonett auf! Bajonett ab! Fällt das Bajonett! Zum Gebet! Vom Gebet! Kniet nieder zum Gebet! Laden! Schießen! Schießen halbrechts! Ziel! Stabswagen! Distanz 200 Schritt… Fertig! An! Feuer! An! Feuer! Setz ab! Aufsatz normal! Patronen versorgen! Ruht![96]

Фельдфебель почав крутити цигарку. Швейк тим часом розглядав номер на гвинтівці і раптом вигукнув:

— Чотири тисячі двісті шістдесят вісім! Такий самий номер мав один локомотив на станції у Печках; він стояв на 16-й колії. Цей локомотив мали відтягнути до депо в Лиси-над-Лабою на ремонт, але це було не так легко, бо у старшого машиніста, пане фельдфебелю, якому доручили справу, була дуже погана пам’ять на числа. Тоді начальник дистанції покликав його до себе у канцелярію і говорить: «На 16-ій колії стоїть локомотив номер 4268. Я знаю, що ви погано запам’ятовуєте числа, а запиши вам якесь число на папері, то ви цей папір також загубите. Отже, якщо ви такий слабкий на пам’ять, вважайте на те, що я вам скажу. Слухайте уважно: запам’ятати яке-небудь число дуже легко. Локомотив, який треба відтягнути до депо в Лиси-над-Лабою, має номер 4268. Отже, вважайте. Перше число — четвірка, друге — двійка. Тепер ви вже пам’ятаєте сорок два, тобто два рази по два — чотири, це перше число, чотири, ділене на два — два, отже, поруч виходить чотири і два. А тепер не бійтеся — скільки буде два рази по чотири? Вісім, правда ж? То закарбуйте собі на носі, що вісьмірка з номера 4268 є остання в ряді. Після того, як ви запам’ятали, що перше число чотири, друге два, а четверте вісім, треба якось умудритись та запам’ятати ту саму шістку, яка стоїть перед вісьміркою, а це дуже просто. Перше число чотири, друге два, чотири і два — шість. Тепер ви вже знаєте напевно, що друге число скраю — шістка, і цей порядок чисел вже ніколи не вискочить у вас з голови. Вам врізалося в пам’ять число 4268. Але ви можете дійти до цього висновку ще простішим способом…»

Фельдфебель перестав курити, вирячився на Швейка і лише пробелькотів:

— Kappe ab![97]

Швейк поважно продовжував:

— Отже, він почав пояснювати йому той простіший спосіб, як запам’ятати номер локомотива 4268: «Вісім мінус два — шість. Тепер ви вже знаєте 68, а шість мінус два — чотири, отже вам відомо 4 і 68, а коли до цього додати двійку — вийде 4 — 2 — 6 — 8. Не набагато важче зробити це трохи інакше, за допомогою множення і ділення, і ми дійдемо того ж самого результату. Пам’ятайте, — говорив начальник дистанції, — що два рази сорок два дорівнюється вісімдесят чотирьом. Рік має дванадцять місяців, отже, відніміть 12 від 84 і залишиться вам 72, відніміть від цього числа ще 12 місяців, це дасть 60. Отже, маємо зовсім певну шістку, а нуль закреслимо. Таким чином, маємо 42, 68, 4. А якщо закреслити нуль і цю четвірку скраю, то зовсім легко дістанемо знову ж таки 4268. Оце і є номер локомотива, який належить відправити у депо в Лиси-над-Лабою. Так само, як я вже сказав, це легко встановити і за допомогою ділення. Вираховуємо коефіцієнт згідно з митним тарифом!» Вам погано, пане фельдфебелю! Якщо бажаєте, то я почну хоч би з «General de charge! Fertig! Hoch an! Feuer!»[98] До чорта! Пан капітан не повинен був посилати вас на сонце. Я збігаю за ношами.

Прийшов лікар і констатував, що це або сонячний удар, або гостре запалення мозкової оболонки.

Коли фельдфебель отямився, Швейк стояв біля нього і говорив:

— Так щоб вам це до кінця розповісти. Думаєте, пане фельдфебелю, той машиніст це запам’ятав? Він переплутав і помножив все на три, бо згадав Божу трійцю, а локомотива не знайшов. Він там ще й досі стоїть на шістнадцятій колії.

Фельдфебель знову заплющив очі.

Повернувшись до свого вагона, Швейк на запитання, де він так довго був, відповів:

— Хто іншого вчить laufschritt, той сам робить стократ schultert[99].

В кутку вагона тремтів Балоун. Під час відсутності Швейка, коли вже частина курки зварилася, він з’їв половину Швейкової порції.

Перед відходом ешелон наздогнав змішаний військовий поїзд, що складався із різних військових частин. Це були вояки, що спізнилися, або солдати із лазаретів, які наздоганяли свої частини, а також інші підозрілі типи, які поверталися з відряджень або з тюрем.

З цього поїзда зійшов також волонтер Марек, якого в свій час обвинувачували у бунті, бо він не хотів чистити клозетів. Але дивізійний суд його звільнив, слідство проти нього було припинено, і волонтер опинився тепер в штабному вагоні, щоб зголоситися до командира батальйону. Волонтер досі не належав до жодної частини, бо його переводили з однієї тюрми до іншої.

Коли капітан Заґнер побачив волонтера і прийняв від нього папери з секретною приміткою: «Politisch verdächtig. Vorsicht»[100], він не дуже зрадів, та, на щастя, капітан згадав того «клозетного генерала», який так оригінально рекомендував поповнити особовий склад батальйонним літописцем.

— Ви дуже недбайлива людина, волонтере, — сказав капітан Заґнер. — У волонтерській школі ви були справжньою карою Божою. Замість того, щоб намагатися відзначитись і заслужити якийсь чин, відповідно з вашою освітою, ви блукали з тюрми до тюрми. Ви соромите полк, волонтере. Але ви зможете виправити свою помилку, коли сумлінно будете виконувати свої обов’язки і опинитеся знову в рядах зразкових вояків. Щиро віддайте свої сили батальйонові. Ми востаннє випробуємо вас. Ви інтеліґентна молода людина і безумовно вмієте писати і стилізувати. Я ось що вам скажу. Кожен батальйон на фронті потребує когось, хто б вів хронологічний запис усіх воєнних подій, безпосередньо зв’язаних з діями батальйону на полі бою. Треба описати всі переможні походи, всі визначні героїчні хвилини, в яких батальйон буде брати участь і в яких відіграє головну і передову роль, систематично підготовляючи матеріали до історії армії. Ви мене розумієте?

— Голошу слухняно, пане капітане, розумію. Йдеться, як я зрозумів, про епізоди з життя всіх частин. Батальйон має свою історію. Полк на основі літописів своїх батальйонів пише історію полку. Полки творять історію бригади. Історія бригад — історію дивізії і так далі. Я зроблю все, що в моїх силах, пане капітане!

Волонтер Марек приклав руку до серця.

— Буду записувати з щирою любов’ю всі славні дати нашого батальйону, особливо тепер, коли наступ у повному розпалі й коли і для нашого батальйону почнуться гарячі дні і він вкриє своїми геройськими синами побойовище. Я сумлінно відзначатиму розвиток усіх подій, які мають відбутися, аби сторінки історії нашого батальйону були сповнені лаврів.

— Ви будете знаходитися при штабі батальйону, волонтере, відзначатимете, кого представлено до нагороди, і будете записувати — звичайно, згідно з нашими вказівками, ті походи, які особливо яскраво показали б надзвичайний запал і залізну дисципліну батальйону. Це не так легко, волонтере, але я сподіваюсь, що ви володієте достатньою спостережливістю і, діставши від мене певні директиви, відзначите наш батальйон серед інших частин. Я надсилаю до полку телеграму про призначення вас батальйонним історіографом. Зголосіться до фельдфебеля Ванєка з 11-ї маршової роти і скажіть, хай він влаштує вас у своєму вагоні. Там найбільше вільних місць, і перекажіть Ванєку, аби він негайно прийшов до мене. Звичайно, вас зарахуємо до штабу батальйону. Це буде оформлено наказом.

Кухар-окультист спав. Балоун, не перестаючи, тремтів, бо він вже причастився до сардинок надпоручника. Фельдфебель-рахівник Ванєк пішов до капітана Заґнера, а телеграфіст Ходоунський потайки роздобув десь на вокзалі пляшку ялівцівки, випив її і, розчулившись, заспівав:

Потім підвівся, підійшов до столу фельдфебеля-рахівника Ванєка і написав на шматку паперу великими літерами:

Капітан Заґнер розмовляв з рахунковим фельдфебелем Ванєком дуже коротко. Він лише звернув його увагу на те, що батальйонний історик волонтер Марек тимчасово перебуватиме в одному вагоні із Швейком.

— Можу вам лише сказати, що цей Марек, теє, як його, трохи підозрілий, «рolitisch verdächtig». Боже мій! Зараз у цьому немає нічого дивного: про кого так не говорять. Але це тільки здогадки. Думаю, ви мене розумієте? Я вас тільки попереджаю, коли б він почав там щось таке… ну, ви мене розумієте, одразу ж його перепиніть, аби я не мав якихось неприємностей. Просто скажете йому, хай припинить базікання, і на тому справа скінчиться. Це не значить, що вам треба бігати з усякими там дрібницями до мене. Поговоріть з ним по-дружньому. Такі товариські зауваження завжди впливають краще, ніж якісь дурні доноси. Одним словом, я не хочу нічого чути, бо… розумієте, такі речі можуть заплямувати увесь батальйон.

Отже, повернувшись до вагона, Ванєк відвів волонтера Марека вбік і сказав йому:

— Чоловіче, ви підозрілий, але це не має значення, тільки не говоріть зайвого в присутності телеграфіста Ходоунського.

Ледве він встиг це сказати, як приперся Ходоунський, упав в обійми фельдфебеля-рахівника і захлипав п’яним голосом, що мало означати спів:

— Ми ніколи одне одного не покинемо, — проквилив Ходоунський. — Тільки-но щось почую по телефону, зараз же скажу вам. Плювати мені на присягу.

Балоун в кутку злякано перехрестився і почав голосно молитися:

— Мати Божа, не відкидай моєї молитви, а милостиво її вислухай. Ради Христа небесного, допоможи мені нещасному, який волає до тебе із живою вірою, твердою надією і гарячою любов’ю в цій долині сліз і скорботи. О, царице небесна! Заступися за мене, аби я до кінця життя свого залишився під Божою опікою, під твоєю охороною.

Благословенна Діва Марія дійсно промовила за нього добре слово, бо за хвилину волонтер витягнув із свого бувалого наплічника кілька коробочок сардинок і кожному дав по одній.

Балоун сміливо відчинив валізку надпоручника Лукаша і поклав туди сардинки, що немов з неба впали.

Однак коли незабаром усі відкрили коробочки і з насолодою почали їсти, на Балоуна знову найшла спокуса, він витягнув із валізки сардинки, відчинив їх і жадібно умилигав.

І ось тут благословенна і найсолодша Діва Марія від нього відвернулася, бо саме коли він допивав з бляшанки олію, перед вагоном з’явився батальйонний ординарець Матушич і загорлав:

— Балоуне, принеси своєму оберлейтенантові сардинки.

— Ну й буде мордобиття, — сказав фельдфебель Ванєк.

— З порожніми руками ти краще туди й не потикайся, — порадив Швейк. — Візьми з собою принаймні хоч п’ять порожніх бляшанок.

— Що ви, власне, зробили, що вас так Бог карає? — запитав волонтер. — На вашому минулому, певно, тяжіє якийсь великий гріх. Чи не вчинили ви святотатства, з’ївши у свого парафіяльного отця шинку з комина? А може, видудлили з його пивниці церковне вино? Чого доброго, ви ще хлопцем лазили по грушки до попівського саду?

Балоун, сповнений безнадійності, журливо махнув рукою. Його несамовитий вигляд змученої людини начебто промовляв: «Коли вже настане кінець моїм стражданням?»

— Ось воно що, — здогадався волонтер, немов почувши зойк нещасного Балоуна. — Ви, друже, втратили зв’язок з Господом Богом. Ви не вмієте вблагати Господа Бога, аби він якнайшвидше забрав вас з цього світу.

А Швейк додав:

— Балоун все ще ніяк не може наважитися віддати своє військове життя, свої солдатські переконання, свої слова та вчинки, свою солдатську смерть на ласку «материного серця всевишнього Бога», як не раз говорив мій фельдкурат Кац, коли бувало нажлуктається і з п’яних очей штовхне на вулиці якогось солдата.

Балоун заявив, що вже й на шеляг не вірить Господу Богу, бо скільки він даремне молився, щоб всевишній послав йому більше сили терпіти і якось той його шлунок звузив.

— Моя ненажерливість виникла не з війни, — почав він нарікати. — Вона мучить мене вже здавна. Через неї, цю саму ненажерливість, жінка ходила з дітьми на прощу до Клокот.

— Знаю, — сказав Швейк, — це біля Табора. Вони там мають багату Діву Марію з фальшивими діамантами. Якось її хотів обікрасти один паламар звідкілясь із Словаччини. Дуже побожний чоловік був. Він приїхав до Клокот і вирішив, що воно йому краще вдасться, коли спочатку очиститься від усіх старих гріхів. На сповіді він покаявся, що хоче завтра обікрасти Діву Марію. Але не встиг і оком моргнути, не то що прочитати 300 разів отченаш, таку єпітимію наклав на нього парафіяльний отець, щоб він тим часом не втік, як вже паламарі тягли його на жандармський пост.

Кухар-окультист почав сперечатися з телеграфістом Ходоунським, чи не було це зрадливим порушенням таємниці сповіді, яке волає до неба про помсту, чи варто було взагалі затівати справу, якщо йшлося про фальшиві діаманти. Нарешті Юрайда довів Ходоунському, що це була карма, тобто наперед визначена доля з далекого незнаного минулого, коли той злощасний паламар із Словаччини був ще головоногом на якійсь іншій планеті. Так само, вже давно, коли парафіяльний отець з Клокот був ще якимось ящуром або нині вже вимерлим сумчастим ссавцем, доля вирішила, що він мусить порушити таємницю сповіді, хоч з юридичного погляду канонічне право дозволяє давати відпущення гріхів навіть тоді, коли йдеться про монастирський маєток.

До усього цього Швейк додав таке мудре зауваження:

— Ваша правда. Жодна людина не знає, що вона буде вичворювати за кілька мільйонів років, і тому ні від чого не сміє відрікатися. Оберлейтенант Кваснічка — ми тоді служили в Карліні в додатковій команді запасних — завжди говорив на навчаннях: «Не думайте собі, панове гівняристи і панове кнуристи, що для вас військова служба скінчиться на цьому світі. Ми ще й по смерті побачимося, і я зроблю вам таке чистилище, що ви з того очманієте, свиняча бандо».

Тим часом Балоун, який у цілковитому розпачі думав, що говорять тільки про нього і кожне слово стосується його поведінки, продовжував свою прилюдну сповідь:

— Навіть Клокоти не допомогли проти моєї ненажерливості. Повернеться жінка з дітьми з прощі і почне перелічувати курей. Глядь — бракує однієї або двох. Але я не міг встояти, хоч і знав, що вони несуть яйця і потрібні в господарстві. Тільки-но вийду надвір, гляну на них, раптово відчуваю в шлунку прірву. Та за годинку мені вже краще, але від курки самі кістки залишилися. Одного разу наші відправилися до Клокот помолитися, щоб татуньо, тобто я, вдома нічого не зжер і не заподіяв нової шкоди. А я собі походжаю по дворі, і раптом впав мені в око індик. Я мало що не заплатив за нього життям. Стала мені впоперек горла кістка з його стегна, і якби не учень, такий собі маленький хлопчик, — він мені ту кістку витягнув, — я б сьогодні не сидів тут з вами і цієї б світової війни не дочекався. Та що тут говорити! Той мій хлопчина-учень такий пухкенький, товстунчик. Жвавий та моторний…

Швейк підійшов до Балоуна:

— Покажи-но язик.

Балоун висолопив язика, після чого Швейк звернувся до присутніх у вагоні:

— Я так і знав: він зжер і свого учня. Признайся, коли ти його зжер? Тоді, коли ваші знову пішли до Клокот, так?

Балоун у розпачі благально зчепив руки і заволав:

— Залиште мене, друзі! До всіх моїх нещасть ще й такі речі чути від своїх товаришів!

— Ми вас за це не засуджуємо, — сказав волонтер. — Навпаки, видно, що з вас буде добрий вояка. Коли французи в час наполеонівських воєн облягали Мадрид, іспанський комендант фортеці, щоб з голоду не віддати її ворогові, з’їв без солі свого ад’ютанта. Це вже дійсно жертва, бо посолений ад’ютант був би набагато стравніший. Пане рахунковий, як прізвище нашого батальйонного ад’ютанта? Ціґлер? Та це ж якийсь недоїдок. Ним би не нагодував і одної маршроти.

— Дивіться, дивіться, — сказав фельдфебель Ванєк. — У Балоуна в руці чотки.

І дійсно, Балоун в своєму великому горі шукав порятунку в намистинках виробництва фірми «Моріц Левенштайн» у Відні.

— Вони також з Клокот, — сказав смутно Балоун. — Поки мені їх принесли, наклали головою двоє гусенят. Оце було м’ясо, самий м’якуш!

За хвилину прийшов наказ по усьому ешелону — за чверть години вирушати. Але ніхто цьому не повірив, і трапилось так, що, не дивлячись на всі застережливі заходи, дехто відстав… Коли поїзд рушив, бракувало 18 солдатів і фельдфебеля Насакла з 12-ї маршроти. Поїзд вже давно зник за Ішатарчою, а фельдфебель сварився в неглибокому яру, в акаційному гайку за вокзалом з якоюсь повією, що вимагала від нього п’ять крон, тоді як він пропонував їй в нагороду за виконану службу крону або пару ляпанців. Врешті-решт ці ляпанці таки вирівняли рахунок, та ще з такою силою, що на її крик почали збігатися з вокзалу люди.

З Гатвана на кордон Галичини

Під час залізничної подорожі батальйону, який мав ще йти пішки від Лаборця^{40} через Східну Галичину на фронт і там добувати воєнну славу, у вагоні, де сиділи волонтер і Швейк, знову провадилися дивні розмови, більш-менш протидержавного змісту; те ж саме, тільки в менших масштабах, діялося повсюди. Ба навіть і в штабному вагоні панувало якесь невдоволення, бо у Фюзешабоні^{41} з полку надійшов наказ про зменшення порції вина офіцерам на одну восьму літра. Звичайно, при цьому не забули і про солдатів — їм зменшили пайок саґо на десять грамів. Це було тим більш загадковим, що ніхто ніколи в армії саґо і в очі не бачив.

Все ж таки треба було повідомити про це фельдфебеля-рахівника Баутанцеля. Той з цього приводу страшенно образився і відчув себе обкраденим. Він уголос висловлював своє обурення, бо саґо, мовляв, дуже рідкісна річ і за кілограм він міг би дістати принаймні вісім крон.

У Фюзешабоні виявилось, що одна рота загубила польову кухню, а саме на цій станції мали, нарешті, варити ґуляш з картоплею, що на нього покладав такі надії клозетний генерал.

Як встановлено слідством, ця злощасна польова кухня взагалі не виїжджала з Брука і, мабуть, до цього часу стоїть десь там, за бараком 186.

Як з’ясувалося потім, кухонний персонал тієї польової кухні був напередодні замкнений на гауптвахті за бешкетування в місті і зумів залишитися там на той час, поки його маршова рота переїздила через Угорщину.

Маршову роту, що залишилась без кухні, приєднали до іншої польової кухні. Це, зрозуміло, не обійшлося без суперечок, бо між солдатами з обох рот, призначеними чистити картоплю, почалися контроверзії: ті і ті говорили, що вони не такі дурні, аби робити на інших. Нарешті виявилося, що, власне, уся ця історія з ґуляшем і картоплею була тільки маневром, солдатів тренували на той випадок, коли б, припустимо, на фронті на передовій варився ґуляш, і раптом — наказ: «Alles zurück»[101]. Готовий ґуляш в ту ж мить виливають з казанів і ніхто його навіть ані понюхав.

Це була своєрідна підготовка, правда, не дуже то й трагічна, але все ж таки повчальна. Бо, коли мали той ґуляш роздавати, прийшов наказ «По вагонах!», і ешелон повезли далі на Мішкольц^{42}. Але й там ґуляшу не роздавали, бо на другій колії стояв поїзд з російськими полоненими, а тому солдатів не випускали з вагонів. Зате їм залишали вільне поле для фантазії, що ґуляш роздаватимуть аж тоді, коли вони зійдуть у Галичині з поїзда. Тоді однак визнають ґуляш не придатним до вживання і виллють його.

Отже, ґуляш повезли на Тісалок, Зомбор^{43}, і коли вже ніхто не чекав, ешелон зупинився у Новому Місті під Шіатором^{44}, де під котлами знову розпалили вогонь, розігріли ґуляш і, нарешті, роздали.

Станція була переповнена людьми. Спочатку мали відправити два поїзди з амуніцією, за ними два ешелони артилерії і поїзд з понтонними загонами. Взагалі, можна сказати, тут зібралися поїзди з військами всіх можливих видів зброї.

За вокзалом гонведи-гусари «обробляли» двох польських євреїв, відібрали у них кошик з горілкою і замість плати, будучи в доброму настрої, періщили їх по пиці. На це, очевидно, мали дозвіл начальства, бо поблизу стояв їхній ротмістр і мило усміхався, поглядаючи на цю сцену. В той час за складом інші гонведи-гусари залізли під спідниці чорнооких доньок побитих євреїв.

На станції стояв також поїзд, в якому везли на фронт літаки. Поруч, на другій колії, стояли платформи, навантажені рештками того, що колись було літаками і гарматами, але тепер являли собою лише купи брухту: підбиті літаки, розірвані дула гармат. Тоді, коли все міцне і нове їхало туди, в гори, ці рештки слави поверталися в тил для ремонту і реконструкції.

Поручник Дуб, затесавшись поміж солдатами, які зібралися навколо розбитих гармат і літаків, пояснював, звичайно, що це воєнні трофеї. Але раптом він помітив, що недалеко від нього в центрі іншої групи солдатів стоїть Швейк і щось розповідає. Наблизившись, він почув самовпевнений голос Швейка:

— З якого боку не глянь — це все ж таки воєнні трофеї. Воно, правда, на перший погляд декому буде трохи дивно, коли прочитає на лафеті K. u K. Artilleriedivision[102], але це напевно тому, що та гармата спочатку потрапила до рук росіян, і нам довелося її знову відбивати, а такі трофеї набагато цінніші, бо… бо, — продовжував Швейк у захваті, коли вздрів поручника Дуба, — ми нічого не повинні лишати в руках ворогів. Воно так, як з Перемишлем або з тим солдатом, у якого під час бою ворог вирвав польову фляжку. Це було ще за наполеонівських воєн. Отож, солдат уночі пішов до ворожого табору і приніс свою фляжку назад, причому ще заробив на цьому, бо якраз на ніч ворогам роздали горілку.

Поручник Дуб тільки й сказав:

— Ви, Швейку, краще забирайтесь геть, щоб я вас тут удруге не бачив!

— Згідно з наказом, пане лейтенанте. — І Швейк пішов до інших вагонів, доповнивши свою промову такими словами, що коли б поручник Дуб їх почув, він би напевно зі злості вистрибнув із мундира, хоч це були зовсім невинні слова з Біблії:

— Ще трохи і будете мене бачити, і знову ще трохи, і вже мене не побачите.

Поручник Дуб був настільки дурний, що коли Швейк пішов геть, знову звернув увагу солдатів на підбитий австрійський літак, на металевому крилі якого було чітко означено «Wiener Neustadt»[103]. — Цей російський літак ми підбили біля Львова, — сказав поручник Дуб.

Ці слова почув надпоручник Лукаш, що проходив поблизу, підійшов до юрби і голосно додав:

— При цьому обидва російські пілоти згоріли.

Потім, не промовивши ані слова, покрокував далі, вилаявши про себе поручника Дуба тварюкою.

Пройшовши повз кілька вагонів, Лукаш побачив Швейка і вирішив його обминути, бо по виразу Швейкового обличчя було видно, що в нього багато зібралося на серці і він аж гопки плигає — хоче все це викласти надпоручникові.

Швейк попрямував просто до нього:

— Ich melde gehorsam, Kompanieordonanz[104] Швейк просить дальших наказів. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я вже шукав вас у штабному вагоні.

— Слухайте, Швейку, — прошипів надпоручник Лукаш. — Ви знаєте, хто ви такий? Ви вже, мабуть, забули, як я вас назвав?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я такого не міг забути, бо я не якийсь там волонтер Желєзний… Ще задовго до війни ми стояли в Карлінських казармах, і був у нас полковник, чи то Флідлер фон Бумеранґ, чи якийсь інший «ранґ».

Надпоручник Лукаш мимохіть посміхнувся з цього «ранґ», а Швейк розповідав далі:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, той наш полковник був на зріст удвічі менший за вас, носив баки, як князь Лобковіц, словом, скидався на мавпу. А коли було розхвилюється — стрибає вище свого росту. Ми за це прозвали його «ґумовим дідком». Це сталося саме перед якимсь 1 травня. Ми були тоді в повній готовності. Напередодні ввечері він звернувся до нас на подвір’ї з великою промовою і сказав: завтра ми всі залишимося в казармах і ані кроку звідти не ступимо, щоб з найвищого наказу, в разі потреби, перестріляти усю ту соціалістичну банду. Тому той, хто спізниться і не повернеться сьогодні у казарми, а аж тільки наступного дня, зрадник батьківщини, бо такий п’яниця під час масових залпів не вцілить ні одної людини, а ще, трясця його матері, почне бахкати в повітря. Отже, той волонтер Желєзний повернувся до казарми і говорить: «Ґумовий дідок і справді подав непогану ідею. Адже цілком вірно: якщо завтра нікого до казарми не пустять, то найкраще зовсім не приходити», — і він, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, це здійснив, як склянку вина випив. Ну, а полковник Флідлер, дай йому Боже царство небесне, був така паскудна бестія, що на другий день нишпорив по Празі і шукав, хто з нашого полку відважився вилізти з казарми. Десь біля Прашної брами щасливо напоровся на Желєзного і тут же накинувся на нього: «Я топі там, я тепе провчу. Я топі це тфічі осолочу!» Словом, наговорив йому сім мішків гречаної вовни і поволік за собою до казарм, а по дорозі городив всілякі паскудні речі, загрожував йому і раз по раз питав, як його прізвище. «Шелєсний, Шелєсний, ти програф, я ратий, що тепе піймати, я топі показати den ersten Mai[105], ти пути моїм, я тепе самкнути, файн самкнути!» А Желєзному вже було все одно. Коли вони проходили через Поржіч^{45} біля Розваржілів^{46}, Желєзний скочив до якоїсь брами і зник з полковникових очей, позбавивши ґумового дідка приємності посадити його до тюрми. Цей номер так розлютив полковника, що той зі злості забув прізвище своєї жертви і, повернувшись до казарми, аж підстрибував до стелі, добре хоч стеля була низька. Черговий по батальйону дивувався, чому це дідок раптом заговорив ламаною чеською мовою: «Мідяний самкнути, Мідяний не самкнути. Олоф’яний самкнути, Цинкофий самкнути!» І тут почалися страждання «дідуся». Він почав мучити людей день у день, допитуючись, чи вже зловили Мідяного, Олоф’яного і Цинкофого. Нарешті наказав вистроїти увесь полк, але історія Желєзного була вже всім добре відома, і хтось перевів його до лазарету, бо він, мовляв, зубний технік. Аж раз одному з нашого полку пощастило проштрикнути в кнайпі «У Буцеків» драгуна, який мостився до його дівчини. Вишикували нас в каре. Тут мусили бути всі, навіть хворі. Хто вже зовсім на ладан дихав, тих підтримували під руки. Отож, не було іншої ради, мусив і Желєзний вийти разом з іншими на подвір’я. Там нам і прочитали полковий наказ приблизно такого змісту, що драгуни, мовляв, також солдати і проштрикувати їх забороняється, бо вони наші кріґскамаради[106]. Якийсь волонтер перекладав наказ, а полковник дивився на всі боки, як тигра. Спершу пройшовся перед фронтом, потім посунув до задніх рядів, обійшов каре і раптово впізнав Желєзного, бо той був хлопець — гора, так що, пане оберлейтенанте, це було дуже комічно, коли той куций дідок волік його на середину. Волонтер одразу ж замовк, а наш полковник почав вистрибувати перед Желєзним, як роз’юшений собака навколо кобили, та гавкати:

— Ти фід мене не фисмикнутися. Ти фід мене не йти, нікуди не фтекти. Ти тепер снову говорити, що ти Шелєсний, а я фурт[107] говорити Мідяний, Цинкофий, Олоф’яний, а він Шелєсний, а він, цей шибеник, Шелєсний, я тепе навчу Олоф’яний, Цинкофий, Мідяний. Ти, тварюко, ти, свине, ти Шелєсний! — Потім вліпив йому місяць арешту. Але раптом за 14 днів в нього розболілися зуби, і тут він згадав, що Желєзний — зубний технік. Наказав привести його з гауптвахти до лазарету і звелів рвати зуб. Желєзний смикав йому той зуб з півгодини так, що дідка, мабуть, разів з три відливали водою, але зате дідок присмирнів і простив Желєзному 14 днів, які тому залишалося відсидіти. Це завжди так буває, пане оберлейтенанте, коли начальник забуде прізвище свого підлеглого. А підлеглий ніколи не сміє забувати прізвища свого начальника, як нам, бувало, говорив цей самий пан полковник. Ми, мовляв, навіть через багато років не забудемо, що колись був у нас полковник Флідлер. Чи не була це трохи задовга історія, пане оберлейтенанте?

— Знаєте, Швейку, — відповів надпоручник Лукаш, — чим більше я вас слухаю, тим більше переконуюсь, що ви взагалі не маєте ніякої пошани до своїх начальників. Солдат ще і через багато років повинен про своїх начальників говорити тільки добре.

Було видно, що надпоручника Лукаша це починало бавити.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — наче виправдуючись, перебив його Швейк, — таж той пан полковник Флідлер вже давно на тому світі, але якщо ви, пане оберлейтенанте, бажаєте, то я буду його тільки хвалити. Він, пане оберлейтенанте, був справжній ангел для вояків. Такий добрий, просто викапаний святий Мартін, який роздавав мартінські гуси бідним і голодним. Він ділився своїм офіцерським обідом з першим зустрічним вояком, а коли нам усім уже приїлися кнедлі з повидлом, дав наказ приготувати на обід тушковану картоплю із свинячим м’ясом. А під час маневрів ставав такий добрий, немов сім баб над ним пошептало. Коли ми прийшли до Нижніх Краловіц, він звелів нам випити усе пиво у нижньокраловіцькій броварні за його рахунок, а на свої іменини або день народження наказував для цілого полку готувати зайців у сметані і кнедлики з булок. Він був такий Божий, що одного разу, пане оберлейтенанте…

Надпоручник Лукаш злегка потріпав Швейка за вухо і сказав дружнім тоном: — Ну-ну, йди вже, потворо, і залиш його в спокою.

— Zum Befehl, Herr Oberleutnant[108]. — Швейк пішов до свого вагона. В той час біля одного з вагонів батальйонного ешелону, де були замкнені телефонні прилади і дроти, відбулася така сцена. Там, за наказом капітана Заґнера, стояв на посту солдат, бо все мусило бути, як на фронті. Отже, зважаючи на цінність вантажу, обабіч вагонів розставили пости і дали їм «Feldruf» i «Losung»[109].

Цього дня пароль був «Kappe»[110], а відзив — «Гатван». Вартовий, що стояв біля телефонної апаратури, був поляк з Коломиї, який випадково потрапив до 91-го полку.

Зрозуміло, він не мав жодного поняття, що таке «Kappe», але маючи якісь здібності до мнемотехніки, все ж таки запам’ятав, що слово починається з літери «к». Коли черговий по батальйону поручник Дуб, наближаючись до вагона, спитав у вартового пароль, той впевнено відповів: «Kaffee»[111]. Це, звичайно, було дуже природно, бо поляк з Коломиї ще й досі згадував ранішню і вечірню каву в бруцькому таборі.

Вартовий ще кілька разів прокричав «Kaffee», а поручник Дуб мовчки йшов просто на нього. Тоді солдат, пам’ятаючи про свою присягу і про те, що він на посту, грізно вигукнув: «Halt!»[112] А коли поручник Дуб зробив в його напрямку ще два кроки і знову спитав гасло, поляк націлився на нього з гвинтівки і, не знаючи добре німецької мови, загорлав мішаною польсько-німецькою мовою: «Benze sajsn, benze sajsn!»[113].

Поручник Дуб зрозумів і почав задкувати вигукуючи: «Wachtkommandant, Wachtkommandant!»[114]

З’явився чотар Єлінек, що ставив поляка на варту, і спитав пароль, потім те ж саме зробив поручник Дуб, але поляк з Коломиї на всі запитання розпачливо викрикував на весь вокзал: «Kaffee! Kaffee!» З усіх ешелонів почали вистрибувати з казанками солдати. Зчинилася тривога, яка скінчилася тим, що обеззброєного чесного солдата відвели до арештантського вагона.

Але поручник Дуб мав певне підозріння щодо Швейка. Він бачив, як той з казанком перший вилазив з вагона, і Дуб міг поклястися усіма святими, що чув, як Швейк вигукнув: «Вилазь з казанками! Вилазь з казанками!»

Десь опівночі поїзд рушив на Ладовці — Требішов, де вранці його привітав союз ветеранів, переплутавши цей маршовий батальйон з маршбатальйоном чотирнадцятого гонведського мадярського полку, який проїхав станцію ще вночі. Ветерани, видно, були під градусом і своїм ревом: «Isten áld meg a királyt»[115] — розбудили увесь ешелон. Кілька більш свідомих солдатів висунулися з вагонів і відповіли їм: «Поцілуйте нас в дупу! Éljen!»[116] Тут ветерани ревнули так, аж у вокзальному будинку задзвеніли шибки: «Éljen! Éljen a tizennegyedik regiment!»[117]

За п’ять хвилин поїзд рушив далі на Гуменне. Тепер виразно було видно сліди боїв, які велися під час наступу росіян на долину Тиси. Обабіч тягнулися примітивні окопи, тут і там було видно спалені хутори, а біля них нашвидку збудовані халупи, які означали, що хазяїни знову повернулися додому.

Опівдні прибули на станцію Гуменне. На вокзалі, де теж було видно сліди боїв, почали готуватися до обіду, а солдати тим часом мали змогу на власні очі переконатися, як уряд після відступу росіян поводився з місцевим населенням, спорідненим мовою і релігією з росіянами.

На пероні стояла група арештованих угорських русинів, оточена угорськими жандармами. Тут було кілька попів, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузом і парами прив’язали одне до одного. У більшості були розбиті носи, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту.

Трохи далі бавився мадярський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої ноги шнур і, тримаючи другий кінець в руці, примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом, причому так шарпав мотуз, що піп заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав, поки прибуде поїзд, відвести арештованих за вокзал до порожньої шопи, аби ніхто не бачив, як їх б’ють.

Цей епізод обговорювали в штабному вагоні, і треба сказати, що більшість засуджувала таку жорстокість. Хорунжий Краус висловив думку, що коли вони дійсно зрадники, то їх треба повісити, а не знущатися з них. Поручник Дуб, навпаки, цілком схвалював подібні сцени. Він зараз же пов’язав це з сараєвським замахом і пояснював, нібито мадярські жандарми на станції Гуменне мстяться за смерть ерцгерцоґа Франца Фердинанда і його дружини. Щоб якось обґрунтувати свої слова, він послався на журнал «Чотирилисник», який видавав Шімачек. Мовляв, ще перед війною, в липневому номері журналу писалося, що цей замах, цей безприкладний сараєвський злочин надовго залишить в людських серцях незагоєну рану, тим більш болючу, бо цим злочином позбавлено життя не лише представника виконавчої державної влади, але й його вірної і коханої дружини. Вбивством цих двох людей було зруйновано щасливе і гідне наслідування родинне життя, а їх всіма обожнювані діти залишилися сиротами.

— Мабуть, жандарми у Гуменному теж передплачували Шімачеків «Чотирилисник» і читали ту зворушливу статтю, — пробурмотів під ніс надпоручник Лукаш. Взагалі йому раптом усе стало таким противним, огидним, що він відчув потребу напитися і розвіяти свою меланхолію. Він вийшов з вагона і пішов шукати Швейка.

— Слухайте, Швейку, — звернувся він до нього, — ви не знаєте, де б роздобути пляшку коньяку? Мені якось недобре.

— Це, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, від зміни клімату. Можливо, на полі бою вам стане ще гірше. Чим більше людина віддаляється від своєї основної військової бази, тим нудніше їй стає. Страшніцький садівник Йозеф Календа також одного разу віддалився від рідного дому. Йшов він зі Страшніц^{47} на Виногради і по дорозі заглянув у шинок «На зупинці». Спочатку все йшло добре, але як тільки він прийшов на Корунну вулицю під водонапірну станцію, то почав атакувати підряд всі кнайпи по Корунній аж до самого костелу святої Людмили. Тут йому світ уже став як позичений. Але він не дав себе залякати, бо напередодні увечері в Страшніцах у шинку «Біля реміза» побився об заклад з одним водієм трамвая, що за три тижні зробить пішки подорож навколо світу. І от він щораз більше й більше віддалявся від свого дому, аж поки не присурганився до «Чорного бровара» на Карловій площі. Звідтіля він пішов на Малу Страну до кнайпи біля костелу святого Томи, далі заглянув до ресторану «У Монтаґів», потім посунув ще вище до шинку «У Брабантського короля», зупинився у «Чудовому краєвиді», а звідти почвалав до кнайпи біля Страговського монастиря. Але тут вже зміна клімату перестала йому йти на здоров’я, хоч землі хапайся. Нарешті він доплентався до Лоретанської площі, і тут його охопила така туга за батьківщиною, що він шелеп на землю і давай качатися по тротуарі та лементувати: «Люди добрі, далі я вже ані кроку. Начхати мені, — вибачайте на слові, пане оберлейтенанте, — на цю подорож навколо світу». Але якщо ви бажаєте, пане оберлейтенанте, то я вам якийсь коньяк роздобуду, тільки боюся, щоб ви без мене не поїхали.

Надпоручник Лукаш запевнив його, що раніше як за дві години поїзд не рушить і що коньяк у пляшках продають з-під поли зараз же за вокзалом. Капітан Заґнер ніби посилав Матушича, і той йому вже приніс за 15 крон пляшку зовсім пристойного коньяку. Він дав Швейкові 15 крон і наказав нікому не говорити, що це для надпоручника Лукаша або що це він його посилав, бо, власне, ця справа заборонена.

— Будьте певні, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк. — Все буде в порядку. Я дуже люблю все заборонене і завжди вплутуюсь до чогось забороненого, хоч і сам потім не знаю, як це сталося. Одного разу в карлінських казармах нам заборонили…

— Kehrt euch, marschieren marsch![118] — перебив його надпоручник Лукаш.

Швейк пішов за вокзал, повторюючи по дорозі всі завдання своєї експедиції: коньяк повинен бути добрий, отже, він його спочатку мусить покуштувати. Але коньяк — справа заборонена, тому треба бути обережним.

Тільки-но він завернув за перон, як знову напоровся на поручника Дуба.

— Ти чого тут вештаєшся? — запитав він Швейка. — Знаєш мене?

— Мельдую послушно, — козирнув Швейк, — мені б не хотілося пізнати вас з того гіршого боку.

Поручника Дуба вжахнула ця відповідь, але Швейк стояв спокійно і, не віднімаючи руки від козирка, продовжував:

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я хочу вас пізнати лише з доброго боку, щоб ви мене не довели до плачу, як це ви нещодавно говорили.

У поручника Дуба від такого нечуваного нахабства запаморочилася голова, і від обурення він спромігся лише люто вигукнути:

— Забирайся геть, падлюко, ми з тобою ще поговоримо!

Швейк відійшов за перон, а поручник Дуб, опам’ятавшись, задріботів за ним назирці. За вокзалом, зараз же біля шляху, стояв ряд кошів, перевернутих догори дном, на яких зверху лежали плоскі плетінки з усілякими на вигляд невинними ласощами, немов ці солодкі речі були призначені для шкільної молоді десь на прогулянці. Там лежали тягучки, вафельні трубочки, купа кислих карамельок. Тут і там на плетінках притулилися скибочки чорного хліба з кружальцями ковбаси, безсумнівно, кінського походження. Однак під кошами були приховані різні спиртні напої: пляшки коньяку, рому, горобинівки та інших лікерів і горілок.

Зараз за придорожнім рівчаком стояла ятка, і, власне, тут, у ятці, і відбувалася вся торгівля недозволеними напоями.

Солдати спершу домовлялися біля кошів, а пейсатий єврей витягав з-під невинного на вигляд коша пляшку горілки і ніс її під лапсердаком до дерев’яної ятки, де солдат непомітно ховав її кудись в штани або за пазуху.

Отже, туди й націлився Швейк, а поручник Дуб від вокзалу стежив за ним з наполегливістю справжнього детектива.

Швейк зупинився біля першого коша. Спочатку він взяв цукерки, заплатив і поклав їх у кишеню, при цьому пейсатий пан прошепотів йому: «Schnaps hab’ ich auch, gnädiger Herr Soldat»[119]. Переговори швидко закінчилися, Швейк увійшов до ятки, але гроші заплатив тільки тоді, коли пан з пейсами відкоркував пляшку, а Швейк трохи хильнув. Коньяк йому сподобався, і, встромивши пляшку за пазуху, він покрокував на вокзал.

— Ти де був, гультяю? — перетяв йому дорогу поручник Дуб.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я ходив купувати цукерки. — Швейк запхав руку в кишеню і витягнув жменю брудних запорошених цукерок. — Якщо пан лейтенант не погребують… я їх вже покуштував, непогані. Мають такий особливий приємний смак, немов повидло, пане лейтенанте.

Під мундиром окреслювались округлі контури пляшки.

Поручник Дуб поклепав Швейкові по грудях:

— Що ти несеш, мерзотнику? Покажи!

Швейк витягнув пляшку з жовтуватим вмістом і зовсім виразною етикеткою «Cognac»[120].

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк сміливо, — я у порожню пляшку з-під коньяку накачав трохи питної води. В мене від того вчорашнього ґуляшу страшна спрага. Тільки вода там, у тій криниці, як бачите, пане лейтенант, трохи жовта. Це, певно, якась вода з залізом. Така вода дуже корисна для здоров’я.

— Коли ти, Швейку, вже так хочеш пити, — промовив поручник Дуб з диявольською посмішкою, бажаючи якнайбільше продовжити сцену, яка, на його думку, мала завершитися цілковитою поразкою Швейка, — то напийся, але добре напийся. Випий все одним махом.

Поручник Дуб уявляв собі наперед, як Швейк зробить кілька ковтків і більше не зможе і як він, поручник Дуб, переможно скаже: «Подай і мені пляшку, трохи нап’юся, бо теж маю спрагу». І як цей негідник Швейк у грізну для нього хвилину скосоротить свою пику. Потім він подасть рапорт і так далі.

Швейк відкрив пляшку, приклав її до уст, і напій ковток за ковтком зник у його горлянці. Поручник Дуб скам’янів. Швейк на його очах, не зморгнувши оком, все випив, а порожню пляшку кинув по той бік шляху в ставок, сплюнув і сказав, немовби випив скляночку мінеральної води:

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, ця вода справді мала присмак заліза. В Камику над Влтавою один шинкар робив для своїх клієнтів залізну воду дуже просто: кидав до криниці старі підкови.

— Я тобі покажу старі підкови! Ходім, покажеш мені криницю, звідки ти взяв цю воду!

— Це недалеко звідси, пане лейтенанте, зараз же за тією дерев’яною яткою.

— Йди вперед, халамиднику, я подивлюся, як ти тримаєш крок!

«Це справді неймовірно, — подумав поручник Дуб. — З вигляду цього підлого хлопа нічого не впізнаєш».

Швейк ішов, здавшись на волю Божу, але щось йому підказувало, що там мусить бути якась криниця. Отже, він зовсім не здивувався, коли дійсно опинився біля неї. До того ж і помпа була ціла. Вони підійшли до криниці. Швейк почав качати, і з помпи потекла жовтувата рідина.

— Ось і залізна вода, пане лейтенанте, — заявив він з тріумфом.

До них підійшов наляканий єврей з пейсами, і Швейк наказав йому по-німецькому принести склянку, бо пан лейтенант хочуть пити.

Поручник Дуб так з цього усього отетерів, що зопалу випив цілу склянку води, після якої у нього в роті лишився присмак кінської сечі і гноївки. Зовсім ошелешений від пережитого, він дав пейсатому євреєві за цю склянку води п’ять крон і, звертаючись до Швейка, сказав:

— Ти чого вилупив очі, забирайся додому.

За п’ять хвилин Швейк з’явився в штабному вагоні у надпоручника Лукаша, таємничими знаками виманив його з вагона і надворі проінформував:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за п’ять, а найбільше за десять хвилин я буду п’яний, як швець, і спатиму в своєму вагоні. Я б вас просив, щоб ви мене принаймні три години, пане оберлейтенанте, не кликали і не давали жодних розпоряджень, поки я не просплюся. Все в порядку, але мене зловив пан лейтенант Дуб, я йому сказав, що це вода, і мусив на його очах видудлити цілу пляшку коньяку, аби довести, що це дійсно вода. Все в порядку, я нічого не зрадив, як ви бажали, і був обережний, але тепер, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я відчуваю, як в мене відбирає ноги. Звичайно, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я звик пити, бо з паном фельдкуратом Кацом…

— Згинь, бестіє! — вигукнув надпоручник Лукаш, але без всякого гніву, зате поручник Дуб став йому ще на п’ятдесят відсотків менше симпатичним, ніж раніше.

Швейк обережно вліз до свого вагона і, вмощуючись на своїй шинелі, звернувся до фельдфебеля-рахівника і до інших:

— Якось один впився і просив, щоб його не будили…

Сказавши це, повалився набік і захропів.

Алкогольна пара, яку він видихав, незабаром сповнила увесь вагон так, що кухар-окультист Юрайда, втягуючи ніздрями повітря, заявив:

— Чортового батька. Тут відгонить коньяком.

Біля складаного стола сидів волонтер Марек, який нарешті після усіх злигоднів добився звання батальйонного літописця. Тепер про запас комбінував геройські вчинки батальйону, і було видно, що цей погляд у майбутнє неабияк його тішить.

Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю слідкував, як волонтер наполегливо пише і при цьому регоче, аж за живіт хапається. Він підвівся і нахилився до волонтера, який почав йому пояснювати:

— Дуже весело писати історію батальйону про запас. Головна справа розгортати події систематично. У всьому мусить бути система.

— Систематична система, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванєк, скептично посміхаючись.

— Так, — сказав недбало волонтер, — систематизована систематична система при написанні історії батальйону. Ми не можемо відразу одержати велику перемогу. Це все мусить іти поволі, згідно з певним планом. Наш батальйон не може виграти з одного маху світову війну… Nihil nisi bene[121]. Найголовніше для кожного сумлінного історика, такого, як я, — скласти заздалегідь план наших перемог. Наприклад, я тут змальовую, як наш батальйон — це, можливо, станеться за два місяці — майже перейде російські кордони, міцно укріплені, скажімо, донськими полками ворога, в той час, коли кілька ворожих дивізій обходять наші окопи. На перший погляд здається, що нашому батальйонові ось-ось жаба цицьки дасть і нас розмолотять у дрізки або посічуть на капусту.

Аж тут раптово капітан Заґнер дає такий наказ по нашому батальйону: «Бог не хоче, щоб ми тут загинули, дивіться, куди я буду тікати, то й ви за мною». І наш батальйон драпоне світ за очі. Але ворожа дивізія, яка нас вже обійшла, бачить, що ми, власне, женемося за нею. Вона в страшній паніці починає тікати і без жодного пострілу попадає до рук резервів нашої армії. Отже, саме цим епізодом і почнеться вся історія нашого батальйону. З незначної події, кажучи по-пророчому, пане Ванєку, розвинуться дуже важливі наслідки. Наш батальйон йде від перемоги до перемоги. Буде дуже цікавим, як він нападе на заспаного ворога, до чого, звичайно, потрібно мати стиль «Ілюстрованого воєнного кореспондента», який виходив у Вілемека під час російсько-японської війни. Наш батальйон нападе на табір сплячих ворогів. Кожний наш вояка намітить собі одного ворога і з усієї сили всадить йому багнет у груди. Майстерно нагострений багнет іде, як у масло, лише тут і там тріскає ребро, лише тут і там сплячі вороги тріпочуться усім тілом, на мить вибалушують перелякані, здивовані, але вже зовсім невидющі очі, захарчать і стріпнуть ногами. У ворогів на устах виступає кривава піна. На цьому справа скінчиться, і перемога буде на нашому боці. Або ще краще. Це буде приблизно так місяців за три. Наш батальйон візьме в полон російського царя, але про це, пане Ванєку, розповімо трохи пізніше. Тим часом я мушу наготовити про запас невеличкі епізоди. Вони мають свідчити про безприкладне геройство. Треба буде придумати зовсім нові воєнні терміни, один я вже вигадав. Писатиму про самопожертвену рішучість нашого війська, нашпіґованого осколками гранат. Вибухом ворожої міни одному з наших чотарів, скажімо, 12-ї або 13-ї роти, відірве голову.

— A propos[122], — сказав волонтер, плеснувши себе по лобі, — я мало не забув, пане рахунковий, або, по-цивільному кажучи, пане Ванєку. Ви мусите приставити мені список усіх унтерофіцерів. Назвіть мені якого-небудь фельдфебеля з 12-ї роти. Гоуска? Добре. Отже, тому Гоускові міною відірве голову. Голова відлетить, але тіло зробить ще кілька кроків, націлиться і зіб’є ворожий літак. Зрозуміло, що ці перемоги мусять бути відсвятковані в родинному колі у Шенбрунні. Австрія має дуже багато батальйонів, але найкращий з них саме наш, так що лише заради нього влаштується невелике інтимне свято цісарського дому. Як бачите, з моїх записів я уявляю собі це так: насамперед ерцгерцоґська родина Марії Валерії^{48} переселиться заради цього з Валлзее до Шенбрунна. Потім урочистість буде чисто інтимного характеру і відбуватиметься в залі біля цісарської спальні, яка буде освітлена білими свічками, бо, як відомо, при цісарському дворі не люблять електричних лампочок через можливе коротке замикання. А цього наш старенький монарх боїться. О шостій годині вечора почнеться свято на честь і славу нашого батальйону. На цю пору приведуть онуків його величності до зали, яка, власне, належить до покоїв небіжки цісаревої. Тепер питання, хто буде присутній крім цісарської сім’ї. Там мусить бути і буде присутній генеральний ад’ютант цісаря граф Паар. А тому, що на таких родинних і інтимних бенкетах часом комусь робиться погано, я не хочу цим сказати, що граф Паар блюватиме від перепою, але бажано, щоб там був присутній особистий лікар придворний радник доктор Керцель. Заради порядку, щоб чого доброго придворні лакеї не дозволили собі якихось непристойних витівок стосовно придворних дам, присутніх на бенкеті, з’явиться обергофмейстер барон Ледерер, камергер граф Белеґарде і старша придворна дама графиня Бомбель, яка грає між придворними дамами ту ж саму роль, що і «мадам» у борделі «У Шугів». Коли зійдеться високодостойне панство, про це повідомлять цісаря, а він з’явиться в супроводі своїх онуків, сяде за стіл і піднесе тост на честь нашого маршбатальйону. Після нього візьме слово ерцгерцоґиня Марія Валерія, яка з особливою вдячністю згадає насамперед про вас, пане рахунковий. Звичайно, згідно з моїми записами, наш батальйон потерпить важкі і болючі втрати, бо батальйон без загиблих у бою — це не батальйон. Треба буде ще підготувати нову статтю про наших загиблих. Історію батальйону не можна складати лише на основі сухих фактів про перемоги, які я вже наперед накреслив понад сорок дві. Ви, наприклад, пане Ванєку, поляжете біля невеликої річки, а ось Балоун, який так дивно на нас витріщує очі, загине зовсім іншою смертю, не від кулі, не від шрапнелі, не від гранати. На нього з ворожого літака накинуть ласо і задушать саме в ту хвилину, коли він пожератиме обід свого оберлейтенанта Лукаша.

Балоун відступив, розпачливо змахнув руками і пригнічено докинув:

— А що ж я вдію, коли я вже такий народився. Коли я ще був на військовій службі, то тричі приходив по обід до кухні, аж поки мене не замкнули. Якось я тричі підряд дістав грудинку, а потім через неї відсидів цілий місяць. Господи! Хай збудеться твоя воля.

— Не бійтеся, Балоуне, — потішав його волонтер. — В історії батальйону не буде згадки про те, що ви загинули по дорозі з офіцерської кухні до окопів — саме у той момент, як допалися до чужого обіду. Ви увійдете в історію разом із усіма солдатами нашого батальйону, що загинули за славу нашої монархії, як, наприклад, фельдфебель-рахівник Ванєк.

— А яку смерть ви мені призначаєте, Мареку?

— Не дуже поспішайте, пане рахунковий. Хіба вам уже за спину капає?

Волонтер замислився:

— Ви з Кралуп, коли не помиляюся? Отже, пишіть додому до Кралуп, що ви зникнете безвісти, але пишіть якось так, янгольськими голосами, щоб хто, бува, не здогадався. Або, може, ви бажаєте бути тяжко пораненим і лежати за дротяними загорожами? Уявіть собі, лежите ви гарненько з переламаною ногою цілий день. Вночі ворог прожектором освітлює наші позиції і помічає вас; гадаючи, що ви розвідник, починає гатити по вас гранатами та шрапнеллю. Ви зробили величезну послугу нашому війську, бо ворог витратив на вас одного стільки боєприпасів, що їх вистачило б на цілий батальйон. І після всіх тих вибухів тлінні останки вашого тіла вільно пливуть над землею, розрізаючи своїм обертальним рухом повітря. Вони співають пісню великої перемоги. Словом, кожен свого дочекається і кожний з нашого батальйону відзначиться, так що славні сторінки нашої історії будуть насичені перемогами. Хоч я б і не хотів передавати куті меду, але нема іншої ради. Все це треба зробити сумлінно і заздалегідь, щоб і по нас залишилася якась пам’ятка. Бо десь там у вересні з нашого батальйону не залишиться вже нічого, крім славних сторінок історії. Вони промовлятимуть до серця всіх австрійців і незаперечно доведуть, що всі ті, хто вже не побачить свого дому, боролися відважно, як леви. І знаєте, пане Ванєку, я вже склав кінець цього некролога. «Честь і слава полеглим у бою! Їхня любов до монархії — найсвятіша любов, бо вона завершилася смертю. Хай кожен вимовляє їхні імена, як, наприклад, ім’я Ванєк, з пошаною. А ті, хто найболючіше відчули втрату батьків родини, хай з гордістю обітруть сльози, бо полеглі в бою — герої нашого батальйону».

Телефоніст Ходоунський і кухар Юрайда з великою цікавістю прислухалися до промови волонтера про майбутню історію батальйону.

— Підійдіть, будь ласка, ближче, панове, — сказав волонтер, перегортаючи свої записи. — Ось сторінка 15: «Телефоніст Ходоунський поліг 3 вересня водночас з батальйонним кухарем Юрайдою». Слухайте далі: «Безприкладне геройство. Перший — беззмінно сидячи день і ніч біля апарата, ризикуючи життям, рятує телефонний дріт у своєму бліндажі. Другий — помітивши, що назріває смертельна небезпека, бо ворог намагається обійти нас усіх з флангу, кидається з казанком гарячої юшки на ворога і сіє жах в його ошпарених рядах. Смерть обох велична. Першого розірвала міна, другий — задушився від отруйних газів, які йому підсунули під ніс, коли герой вже не мав чим боронитися. Обидва гинуть з вигуками: «Es lebe unser Batalionskommandant!»[123] Головному командуванню не залишається нічого іншого, як щодня у формі наказу виносити нам подяку, щоб і інші частини нашої армії знали про відвагу нашого батальйону і брали з нас приклад. Можу вам прочитати виписку з наказу по армії, який був прочитаний по всіх частинах. Він дуже подібний до наказу ерцгерцоґа Карла, коли той стояв зі своїм військом у році 1805 перед Падуєю, де другого ж дня йому добре натерли писок. Отже, слухайте, що будуть читати про наш батальйон, як про геройську частину — приклад і зразок для усіх військ: «Я вірю, що вся армія наслідуватиме взірець героїзму вищевказаного батальйону і, особливо, засвоїть його відвагу і віру у свої сили, його непохитність у час небезпеки, його безприкладне геройство, любов і довір’я до своїх начальників, словом, всі чесноти, якими відзначився цей батальйон і які ведуть його до гідних подиву подвигів на благо і перемогу нашої імперії. Хай же всі наслідують його приклад!»

З кутка, де лежав Швейк, почулося голосне позіхання, а вслід за ним слова, сказані уві сні:

— Ваша правда, пані Мюлерова: всі люди подібні одне до одного. В Кралупах ставив артезіанські криниці якийсь пан Ярош. Він і годинникар Лейганц з Пардубіц були подібні між собою, як дві краплі води, і знову таки той Лейганц був викапаний їчинський Піскор, а всі троє були подібні до невідомого самогубця, якого знайшли повішеним і зовсім уже зітлілим в одному ставку біля Їндржихового Градця, просто біля залізниці, де він, мабуть, кинувся під поїзд. — Знову солодке позіхання, і всі почули далі: — Усім іншим присудили заплатити великий штраф, а завтра, пані Мюлерова, зваріть мені локшину. — Швейк перевернувся на другий бік і захропів, а між кухарем-окультистом Юрайдою і волонтером почались дебати про вгадування майбутнього.

Окультист Юрайда вважав, що хоч на перший погляд здається і дурницею писати жартома про те, що скоїться в майбутньому, але нема сумніву, що така забава дуже часто вміщає в собі пророчі факти, коли душевний зір людини під впливом таємничих сил зриває заслону невідомого майбутнього. Від тієї хвилини з язика Юрайди не сходили ці «заслони». У кожному другому реченні він згадував цю заслону майбутнього, аж поки нарешті не переключився на реґенерацію, тобто на відновлювання людського тіла, приплів до цього здатність інфузорій відроджуватися і скінчив заявою, що кожен може відірвати ящірці хвіст і той в неї знову наросте.

Телефоніст Ходоунський до цього додав, що було б не життя, а мед, коли б людина мала ті ж самі властивості, що і ящірка. Ось, наприклад, на війні: відірве, скажімо, комусь голову або іншу частину тіла. Військове відомство дуже б радо вітало це, тоді в армії не було б жодних інвалідів. Один такий австрійський вояка, у якого безперервно відростали б ноги, руки, голови, був би напевно цінніший за цілу бригаду.

Волонтер заявив, що на сьогодні, завдяки дуже розвиненій воєнній техніці, з великим успіхом можна було б розкраяти ворога хоч би й на три поперечні частини. Існує закон відновлення окремих частин тіла деяких інфузорій. Кожен відділений шматочок відновлюється, дістає нові органи і росте самостійно, як ось стрибунець. В аналогічному випадку, після кожної битви австрійське військо, яке брало участь в бою, збільшувалося б утричі, вдесятеро, з кожної ноги розвивався б новий, свіжий піхотинець.

— Якщо б вас оце почув Швейк, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванєк, — він би одразу ж навів нам який-небудь приклад.

Швейк негайно зреаґував на своє ім’я і промимрив:

— Hier![124]

Та виявивши таким способом свою військову дисциплінованість, він захропів знову.

В прочинених дверях вагона з’явилася голова поручника Дуба.

— Швейк тут? — спитав.

— Спить, голошу слухняно, пане лейтенанте, — відповів волонтер.

— Якщо я питаю Швейка, ви, волонтере, повинні зараз же скочити і покликати його.

— Не можна, пане лейтенанте, він спить.

— То збудіть його! Я дивуюся, волонтере, як це вам одразу ж не спало на гадку. Ви повинні виявляти більше послужливості стосовно своїх начальників. Ви мене ще не знаєте, але ви мене ще пізнаєте.

Волонтер почав будити Швейка.

— Швейку, горить, вставай!

— Коли горіли Одколекові млини, — забуркотів Швейк, перекидаючись на інший бік, — приїхали пожежники аж з Височан…

— Як зволите ласкаво бачити, — сказав спокійно волонтер поручникові Дубові, — я його буджу, а він ні бум, ні дзень.

Поручник Дуб розлютився:

— Як ваше прізвище, волонтере?

— Марек.

— Ага, так ви той волонтер Марек, який не вилазив з арешту, чи не так?

— Так точно, пане лейтенанте, я, так би мовити, пройшов однорічний курс в криміналі і був реабілітований, а саме: після звільнення з дивізійного суду, де виявилася моя невинність, мене призначено батальйонним істориком і мені залишили чин волонтера.

— Довго ви ним не будете, — сатанів поручник Дуб, увесь червоний, як варений рак. Колір обличчя в нього мінявся так швидко, що складалося враження, нібито хтось бив його по щоках. — Я вже прикладу до цього свою руку!

— Дуже прошу, пане лейтенанте, записати мене до рапорту, — серйозно сказав волонтер.

— Ви зі мною не жартуйте, — гаркнув поручник Дуб, — я вам покажу рапорт. Ми ще зустрінемося. Вам це здорово відгукнеться, бо ви мене пізнаєте, коли ще дотепер не знаєте.

Розгніваний поручник Дуб відійшов від вагона, забувши від хвилювання про Швейка, хоч ще хвилину тому мав намір покликати його і наказати: «Ану, дихни на мене!» Це мав бути останній засіб піймати Швейка на недозволеному вживанні алкоголю. Але тепер вже було пізно, бо коли за півгодини поручник Дуб схаменувся і знову повернувся до вагона, солдатам роздали чорну каву з ромом.

Швейк уже піднявся і на голос поручника Дуба, як серна, вистрибнув з вагона.

— Дихни на мене! — вереснув поручник Дуб.

Швейк видихнув на нього увесь запас своїх легенів, немов гарячий вітер поніс у поле запахи гуральні.

— Чим від тебе, драбуго, тхне?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, від мене тхне ромом.

— Отже, бачиш, лебедику, — переможно вигукнув поручник Дуб. — Нарешті я тебе накрив.

— Так, пане лейтенанте, — сказав Швейк без найменшого занепокоєння. — Саме хвилину тому ми дістали ром до кави, і я випив спочатку ром. Якщо однак, пане лейтенанте, є якесь нове розпорядження і треба пити спочатку каву, а потім ром, прошу пробачити, більше це не повториться.

— А чого ти так хропів, коли я півгодини тому підходив до вагона? Таж тебе не могли збудити.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я цілу ніч не спав, бо згадував ті часи, коли ми були на маневрах біля Веспрема^{49}. Перший і Другий армійські корпуси, що удавали з себе ворога, йшли через Штірію і Західну Угорщину і оточили наш Четвертий корпус, що був розквартирований у Відні і його околицях, де у нас скрізь були укріплення, але вони нас обійшли і пробралися аж на міст, який наводили сапери з правого боку Дунаю. Ми готувалися до наступу, а нам на допомогу мали прийти війська з півночі, а потім з півдня від Осієка. Тоді зачитували наказ, що нам на допомогу йде Третій армійський корпус, аби нас не розбили між озером Балатон і Пресбурґом, коли ми наступатимемо проти Другого армійського корпусу. Та нічого з того не вийшло. Ми мали вже ось-ось перемогти, але просурмили відбій, і виграли ті з білими пов’язками^{50}.

Поручник Дуб не промовив ні слова і збентежено, хитаючи головою, пішов геть, але зараз же знову повернувся від штабного вагона і гукнув Швейкові:

— Закарбуйте собі всі: прийде час, і ви будете переді мною скавчати.

На більше він не був спроможний і знову попрямував до штабного вагона, де капітан Заґнер саме допитував одного бідолаху з 12-ї роти, якого затримав фельдфебель Стрнад. Цей солдат почав уже тепер дбати про свою безпеку в окопах і звідкись зі станції приволік оббиті бляхою дверцята від свинячої кучі. Солдат стояв виструнчившись, з вибалушеними від переляку очима і виправдувався: він, мовляв, хотів взяти ці дверцята зі собою до траншей як охорону проти шрапнелі, попросту хотів убезпечитися.

Скориставшись з нагоди, поручник Дуб проголосив довгу промову про те, як треба поводитись солдатові, у чому полягають його обов’язки стосовно батьківщини і монарха — верховного головнокомандуючого і найвищого військового повелителя. Якщо в батальйоні знаходяться подібні елементи, їх треба виполоти, покарати і позбавити волі. Це базікання було таке гидке, що капітан Заґнер поплескав винного по плечу і сказав йому:

— Біс з вами! Якщо ви дійсно накоїли це з дурного розуму, то вдруге цього не робіть. Адже це дурниці. Дверцята поставте на місце, звідки ви їх взяли, і йдіть під три чорти!

Поручник Дуб прикусив губу і вирішив, що, власне, тільки від нього залежить все спасіння підірваної дисципліни в батальйоні. Тому він ще раз обійшов усю територію вокзалу і біля одного складу, де великими літерами по-мадярськи і по-німецьки було написано: «Курити заборонено», надибав на якогось солдата, який сидів там і спокійно читав газету, закрившись нею так, що не було видно його петличок.

Дуб гаркнув на нього: «Струнко!»

Це був солдат з мадярського полку, що стояв у Гуменному в резерві. Поручник Дуб струсонув його, мадярський солдат підвівся і, не вважаючи навіть потрібним козирнути, встромив газету в кишеню і рушив у напрямку шосе. Поручник Дуб, як привид, пішов слідом за ним, але мадярський солдат прискорив крок і, обернувшись, насмішкувато підвів вгору руки: хай, мовляв, офіцер ні на хвилину не сумнівається, він вмить встановив його приналежність до одного з чеських полків. Потім мадяр побіг і загубився між хатами по той бік шосе.

Поручник Дуб, щоб якось показати, ніби він ніяк не причетний до цієї сцени, з гідністю увійшов до маленької крамнички біля шосе, збентежено вказав рукою на велику котушку чорних ниток, заплатив і, сунувши її в кишеню, повернувся до штабного вагона. Тут він наказав батальйонному ординарцеві покликати свого денщика Кунерта і, віддаючи йому нитки, вимовив:

— Про все доводиться самому дбати. Я знаю, що ви про нитки й не згадали.

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, у нас їх ціла дюжина.

— Ану, покажіть. Та негайно! Ви думаєте, я вам вірю?

Коли Кунерт повернувся з цілою коробкою білих і чорних котушок, поручник Дуб сказав:

— Ти, йолопе, придивися як слід до тих ниток, що ти приніс, і до моєї великої котушки! Бачиш, які твої нитки тонкі, як легко вони рвуться, а тепер поглянь на мої: скільки треба сили, щоб їх перервати. На фронті нам не потрібно жодного мотлоху, на фронті все мусить бути якнайкраще. Отже, візьми всі нитки і чекай моїх наказів, та пам’ятай, нічого не роби самостійно, на свій розум, а коли щось купуватимеш, завжди питайся мене. І не бажав би я тобі мене пізнати. Ти мене ще не знаєш з поганого боку.

Коли Кунерт вийшов, поручник Дуб звернувся до надпоручника Лукаша:

— Мій денщик дуже інтеліґентна людина. Інколи зробить якусь помилку, але взагалі дуже добре все розуміє. Головна риса його характеру — це безсумнівна чесність: я у Бруку дістав з села від мого шваґра посилку з кількома смаженими молодими гусками, і, ви повірите, він навіть не доторкнувся до них, а оскільки я сам не міг їх швидко з’їсти, то вони засмерділися. Але він їх волів не чіпати. Ось що значить дисципліна. Офіцер мусить виховувати солдатів.

Надпоручник Лукаш, намагаючись показати, що не слухає базікання цього йолопа, відвернувся до вікна і промовив:

— Так, сьогодні середа.

Тоді поручник Дуб, відчуваючи потребу взагалі поговорити, звернувся до капітана Заґнера і сказав фамільярним товариським тоном:

— Слухайте, капітане Заґнере, що ви думаєте про…

— Пардон, один момент, — сказав капітан Заґнер і вийшов з вагона.

Тим часом Швейк розмовляв з Кунертом про його пана.

— Де ти був увесь час, чом тебе не було видно? — спитав Швейк.

— Хіба не знаєш? — сказав Кунерт. — З моїм старим пришелепою спокою нема. Він щохвилини кличе мене до себе і питає про справи, до яких мені немає ніякого діла. Наприклад, питався мене також, чи приятелюю я з тобою. Я йому відповів, що ми дуже рідко бачимось.

— Дуже гарно з його боку питати про мене. Я його дуже люблю, твого пана лейтенанта. Він такий милий, добросердечний, солдатам просто батько рідний, — серйозно сказав Швейк.

— Го-го, ти помиляєшся, — заперечив Кунерт. — Це така свиня, якої світ не бачив. А дурний, як куряче гузно. Остобісів мені, як гірка редька. Весь час присікується і присікується.

— Та невже! — дивувався Швейк. — А я думав, що це така порядна людина. Ти якось дивно говориш про свого лейтенанта, та ви, денщики, мабуть, такими вродилися. Хоча б взяти, наприклад, денщика майора Венцеля. Той про свого пана інакше не скаже, як «кавалок ідіотського йолопа», а денщик полковника Шредера називає свого пана «засцяною потворою і смердючим тхором». Це, бач, від того, що кожен денщик вчиться від свого пана. Коли б сам пан не лаявся, то й денщик не дозволяв би собі цього. Коли я служив у Будейовіцах, був у нас один лейтенант Прохазка, так той не дуже лаявся: тільки було і скаже своєму денщикові: «Ти, чарівна корово». Іншої лайки денщик Гібман від нього не чув. Гібман так звик до цього, що коли відслужив своє і повернувся додому, то і до татуня, і до мамуні, і до сестер інакше не звертався, лише: «Ти, чарівна корово». Звернувся так і до своєї нареченої. Та від нього відмовилася та ще й подала до суду за образу честі, бо він це сказав не тільки їй, але і татуньові її, і мамуні привселюдно на якихось там танцюльках. Не простила йому і на суді, заявивши, що якби він назвав її «коровою» десь у куточку, то, можливо б, вона і погодилась на мирову, але так — це сором на всю Європу. Між нами кажучи, Кунерте, я б такого про твого лейтенанта ніколи не подумав. Коли я з ним уперше розмовляв, він справив на мене таке симпатичне враження, немов свіжокопчена сарделька. А коли я говорив з ним удруге, він видався мені дуже начитаним і якимось таким неземним… А звідки ти, власне? Прямо з Будейовіц? Хвалю, коли хто-небудь прямо звідки-небудь. А де ти там живеш? Під аркадою? Це добре. Там бодай влітку прохолодно. Маєш родину? Жінка і троє дітей? Та ти ж щасливий, приятелю! Принаймні буде кому тебе оплакувати, як говорив було на проповідях мій фельдкурат Кац. І воно таки правда, бо я якось у Бруку чув розмову одного полковника з запасним. Обидва їхали до Сербії. Він говорив, що солдат, який залишає вдома родину і гине на полі бою, рве всі родинні зв’язки. Стривай, у нього це вийшло так: «Коли є мертфий, він мертфий для ротина, ротинний зв’язок фше нема, то фін ein Held[125] са те, що сфій шиття hat geopfert[126] за феликий ротина, за Vaterland[127]». Ти живеш на п’ятому поверсі?

— На першому.

— Так, так, дійсно, тепер я згадав, у Будейовіцах немає жодного п’ятиповерхового будинку. Вже йдеш? Ага, твій пан офіцер стоїть перед штабним вагоном і дивиться сюди. Коли б він тебе спитав, чи я випадково про нього нічого не говорив, то скажи йому, не приховуючи, що я про нього говорив, і не забудь йому переказати, як гарно я про нього згадував. Адже рідко можна зустріти такого офіцера, який би так по-дружньому і по-батьківськи ставився до вояків, як він. Не забудь повідомити його, що він мені видається дуже начитаним, і скажи також, що він дуже інтелікентний[128]. Крім того, розповіси йому, що я вчив тебе бути порядним і виконувати всі його найдрібніші бажання. Запам’ятав?

Швейк вліз до вагона, а Кунерт з нитками пішов до свого барлогу.

За чверть години поїхали далі на Нову Чабину крізь випалені села Брестів і Великий Радвань. Видно було, що тут велися жорстокі бої.

Схили Карпат і підніжжя були розриті окопами. Вони тягнулися з улоговини до улоговини, вздовж залізничної колії з новими шпалами. Обабіч дороги виднілися великі вирви від снарядів.

Місцями через потоки, які вливалися до Лаборця (залізниця йшла вздовж його верхньої течії), було видно нові мости і обгорілі бруси старих.

Уся Межилаборецька долина була розорана і розкопана, немовби тут працювали армії гігантських кротів. Шосе за річкою було розрите і розбите, а поля біля нього столочені лавиною військ, що прокотилася тут.

Повені і дощі залишили по краях вирв пошматоване лахміття австрійських мундирів.

За Новою Чабиною на старій обгорілій сосні між сплетеним гіллям висів чобіт якогось австрійського піхотинця з кавалком литки.

Навколо стояли оголені ліси без глиці, без листя, дерева без верховіть; хутори були зруйновані — все це наслідок шаленого артилерійського вогню.

Поїзд їхав поволі, по свіжих насипах, так що увесь батальйон міг докладно ознайомитися з принадами війни і, дивлячись на військові кладовища з хрестами, що біліли на полонинках і по спустошених схилах гір, поступово, але певно підготуватися до поля слави, яке увінчається заболоченим австрійським кашкетом, що теліпається на білому хресті.

Німці з-під Кашперських гір, які сиділи в задніх вагонах і ще при в’їзді на станцію Міловіци гаркали своє «Wann ich kumm, wann ich wieda kumm…»[129], від Гуменного принишкли, бо зрозуміли, що багато з тих, чиї шапки висять на могилах, також співали про те, як буде гарно, коли вони знову повернуться і назавжди залишаться вдома зі своєю коханою…

В Межилаборці поїзд зупинився за розбитим спаленим вокзалом, із закопчених стін якого стирчали покручені залізні балки.

Новий довгий дерев’яний барак замість спаленого вокзалу, поставлений нашвидкуруч, поспіль був обліплений плакатами всіма мовами: «Підписуйтесь на австрійську воєнну позику».

В іншому такому ж бараці містився пункт Червоного Хреста, звідки разом з гладким військовим лікарем вийшли дві сестрички жалібниці. Вони розгонисто сміялися з цього військового лікаря, який, щоб їх розвеселити, наслідував різні звірячі голоси і невдало рохкав.

Під залізничним насипом у долині потоку лежала розбита польова кухня.

Вказуючи на неї, Швейк звернувся до Балоуна:

— Поглянь, Балоуне, що нас незабаром чекає. Саме мали роздавати обід, і раптом прилетів снаряд і он як потрощив кухню.

— Жах який! — зітхнув Балоун. — Я ніколи не думав, що потраплю в таку ситуацію. А все через мою гординю. Від пихи я вже й пупа не чув на череві. Адже я, тварюка, минулої зими купив собі в Будейовіцах шкіряні рукавиці. Вже мені негоже було носити на своїх селянських пазурах старі плетені рукавиці, які носив мій небіжчик тато. Я все скиглив за тими шкіряними, міськими. Батько горох варений жер, аж за вухами лящало, а я гороху ні на зуб. Тільки птицю і птицю. Вже й на свинячу печеню крутив носом, і жінка мусила готувати її, прости мене Боже, на пиві.

Балоун в цілковитому розпачі почав свою генеральну сповідь:

— Я хулив святих угодників і угодниць, а в корчмі на Мальші, у Нижньому Загаю побив капелана. В Господа Бога я ще вірив — цього не зрікаюся, але щодо святого Йосифа, то я мав сумнів. Усіх святих терпів у хаті, лише образ святого Йосифа виніс. І ось тепер Господь покарав мене за всі мої прогрішення і розпусту. А скільки я нагрішив у тому млині! Скільки разів я лаяв свого татуня і відмовляв йому в належному, коли він пішов на відпочинок, а жінку свою мучив.

Швейк замислився:

— Ви мельник, правда? То вам належало б знати, що Божі млини мелють поволі, але до кінця. Адже через вас, певно, і вибухнула світова війна.

Волонтер встряв у розмову:

— Тією хулою, Балоуне, і тим, що ви не визнавали всіх угодників і угодниць, ви собі здорово нашкодили, бо треба вам знати, що наша австрійська армія вже віддавна чисто католицька і бере приклад з нашого найвищого державного полководця. Як взагалі ви наважились з отрутою ненависті в душі, супроти навіть деяких святих і угодників йти у бій, коли військове міністерство завело в гарнізонних командах єзуїтські проповіді для панів офіцерів і коли на Паску ми бачили урочистий військовий хресний хід? Ви мене, Балоуне, розумієте? Вам ясно, що ви, власне, виступаєте проти традиційного духу нашої славної армії? Або з тим святим Йосифом, образ якого, за вашими словами, ви викинули зі своєї світлиці. Адже він, Балоуне, і є покровителем усіх тих, хто хоче викрутитися з війни. Він же ж був тесляр. А знаєте прислів’я: «Погляньмо, де тесляр залишив шпарку». Скільки людей пішло з цим гаслом у полон, не знайшовши іншого виходу. Оточені з усіх боків, вони рятували себе не тільки з позицій свого еґоїзму, але як членів армії, щоб потім, повернувшись з полону, мати можливість сказати найяснішому цісарю: «Ми тут і чекаємо на дальші накази!» Ви розумієте, Балоуне, що я цим хочу сказати?

— Не розумію, — зітхнув Балоун. — Я маю тупу макітру, і мені треба все повторювати разів з десять.

— А може, трохи поступишся? — спитав Швейк. — То я тобі поясню ще раз. Ти, значить, чув, що маєш поводитись згідно з духом нашої армії, що повинен вірити в святого Йосифа, а коли вороги оточать тебе, дивитися, де тесляр залишив шпарку, щоб врятувати себе для найяснішого цісаря і для нових воєн. Тепер ти вже, мабуть, зрозумів і добре зробиш, коли висповідаєшся перед нами трохи докладніше у своїх аморальних вчинках, які ти наробив у млині. Але боронь Боже розповідати щось подібне до того анекдоту про наймичку, яка пішла сповідатися до отця духовного, і коли вже всі гріхи виклала, засоромилася і призналася, що кожну ніч робить аморальні речі. Зрозуміло, святий отець, почувши таке, облизнувся і сказав: «Ну-ну, не соромся, мила дочко, я ж заступник Бога; розкажи мені докладненько про ті свої аморальні штучки». Тут вона з сорому розплакалася, бо, мовляв, допускалася страшних речей. Він почав її знову переконувати, мовляв, він же її отець духовний, і нарешті, аж тремтячи уся, вона розповіла, що кожного вечора роздягалася і лізла до ліжка. І знову не можна було з неї слова витягнути. Вона ще більше розревілася. А він за своє: «Не соромся, людина від свого народження гріховна посудина, але Боже милосердя нескінченне!» Тут вона вже наважилася і, плачучи, розповіла: «Коли я роздягнена лягала до ліжка, я завжди виколупувала бруд поміж пальців на ногах та ще й нюхала його». Ось вся її аморальність. Але ти, Балоуне, сподіваюсь, не такі речі в млині робив, і тому розповіси нам щось цікавіше про справжню аморальність.

Балоун, як виявилося з його слів, творив аморальні речі із селянками, а аморальність полягала в тому, що він підмішував їм гірших сортів у муку і в своїй простоті душевній називав це аморальністю. Найбільше був розчарований телеграфіст Ходоунський. Він все допитувався, чи дійсно у млині в нього нічого не було з селянками на мішках муки. На це Балоун відповів, вимахуючи руками:

— Я на це був надто дурний.

Солдатів сповістили, що обідати вони будуть за Палотою на Лупківському перевалі. І дійсно, батальйонний фельдфебель-рахівник з ротними кухарями і поручником Цайтгамлем, який займався господарськими справами батальйону, пішли до села Межилаборець, а з ними відкомандирували патруль з чотирьох солдатів.

За півгодини вони повернулися з трьома зв’язаними свиньми і з ридаючою родиною русина, в якого реквізували цих свиней. З ними йшов гладкий військовий лікар з бараку Червоного Хреста, який щось наполегливо пояснював поручникові Цайтгамлеві, а той знизував плечима.

Перед штабним вагоном суперечка досягла кульмінаційної точки, бо військовий лікар почав доводити капітанові Заґнерові, що ці свині призначені для лазарету Червоного Хреста. Селянин, звичайно, не хотів нічого знати і вимагав, щоб йому повернули свиней, мовляв, це його останнє добро, і він ніяк не може віддати їх за ту ціну, яку йому запропонували.

При цьому він тицяв затиснені в кулаку гроші, які він дістав за свиней, капітанові Заґнерові, а селянка тримала капітана за другу руку і цілувала її з покорою, властивою для цього краю.

Капітан Заґнер зовсім розгубився, і йому ледве вдалося відштовхнути стару селянку. Але це не допомогло. Замість неї прийшли молоді сили, які в свою чергу теж почали смоктати йому руки.

Поручник Цайтгамль заявив тоном комерсанта:

— Цей нахаба має ще 12 свиней, і йому заплатили зовсім правильно, згідно з останнім дивізійним наказом номер 12420, частина господарська. Згідно з § 16 цього наказу, свиней треба купувати в місцях, не зачеплених війною, не дорожче двох крон 16 гелерів за один кілограм живої ваги. В місцях, зруйнованих війною, додається на один кілограм живої ваги 36 гелерів. Отже, за один кілограм належить платити дві крони 52 гелери. Примітки: якщо буде виявлено, що в місцях, зруйнованих війною, уціліли господарства з повним складом поголів’я свиней, то їх можна відправляти для постачання проїжджих військових частин; платити ж за реквізовану свинину належить, як в місцях, не зачеплених війною, з особливою доплатою в 12 гелерів за один кілограм живої ваги. Якщо ситуація не зовсім ясна, треба тут же на місці скласти комісію в складі власника худоби, командира проїжджої військової частини і офіцера або рахункового фельдфебеля (якщо йдеться про менші частини), якому доручено господарство.

Це все поручник Цайтгамль прочитав з копії дивізійного наказу, яку він весь час носив із собою і вивчив майже напам’ять.

— У прифронтовій смузі оплата за один кілограм моркви підвищується на 15,3 гелера, а за каляфйори для Offiziersmenageküchenabteilung[130] треба платити одну крону сімдесят п’ять гелерів за один кілограм.

Ті, хто писав у Відні цей наказ, уявляли собі прифронтову територію як землю, що потопає в моркві і каляфйорах.

Поручник Цайтгамль, звичайно, прочитав це схвильованому селянинові по-німецьки і запитав його також по-німецьки, чи він це зрозумів. А коли той заперечливо похитав головою, гаркнув на нього:

— Отже, ти хочеш комісію?

Той зрозумів слово «комісія» і кивнув головою. Між тим свиней його вже поволікли до польових кухонь на страту. Селянина обступили виділені для реквізиції солдати з багнетами, і комісія вирушила до нього на хутір, щоб там визначити, чи має він дістати 2 крони 52 гелери за кілограм, чи тільки 2 крони і 28 гелерів.

Не встигли вони вийти на дорогу, що вела до села, як від польових кухонь тричі розляглося передсмертне верещання свиней. Селянин зрозумів, що все скінчено, і розпачливо вигукнув:

— Давайте мені за кожну свиню по 2 ринських[131]!

Чотири солдати оточили його щільніше, а вся родина загородила дорогу капітанові Заґнерові і поручникові Цайтгамлеві, впавши перед ними навколішки у пилюку посеред шляху. Мати з двома доньками обіймали коліна обох, називали їх благодійниками, аж поки селянин не гримнув на них і не загорлав на українському діалекті угорських русинів, щоб вони встали. Хай, мовляв, солдати подавляться цими свинями.

На цьому комісія припинила свою діяльність. Але селянин раптом збунтувався і почав погрожувати кулаком. Тоді один із солдатів так садонув його прикладом, що той аж перекинувся. І вся родина, хрестячись, кинулась тікати на чолі з батьком.

Через десять хвилин батальйонний фельдфебель-рахівник разом з батальйонним ординарцем Матушичем ласували в своєму вагоні свинячим мозком і, напихаючи пельку, раз у раз уїдливо зверталися до писарів:

— І ви б жерли, правда? Але що маєте діяти, хлопці, це тільки для старшин. Куховарам — нирки і печінка, мозок і підгорлиця для панів рахункових, а молодшим писарям лише подвійна солдатська порція м’яса.

Капітан Заґнер вже дав наказ щодо офіцерської кухні: «Печеня зі свинини з кмином, вибрати для цього найкраще м’ясо, але не дуже жирне». Ось чому, коли на Лупківському перевалі роздавали солдатам обід, кожен з них виявив у своєму казанку по два малесеньких шматочки м’яса, а той, хто народився під нещасливою планидою, знайшов лише шматочок шкурки.

На кухні панував звичайний військовий деспотизм: той, хто стояв близько до керівної банди, користувався привілеями. Денщики з’явилися на Лупківському перевалі з масними губами. В усіх ординарців черева стали, як камінь. Діялися речі, що волали до неба.

Волонтер Марек вчинив біля кухні скандал, бо хотів бути справедливим. Коли куховар з зауваженням: «Це для нашого історика», поклав йому в казанок з юшкою порядний кусень вареного філе, Марек заявив, що на війні всі солдати рівні. Це викликало загальне схвалення і дало привід вилаяти куховарів.

Волонтер кинув шматок м’яса назад, підкреслюючи цим, що він відмовляється від жодних привілеїв. Однак на кухні не зрозуміли і вирішили, що батальйонний історик невдоволений своєю порцією, а тому кухар шепнув йому стиха, щоб він прийшов пізніше, коли вже роздадуть обід — він, мовляв, відріже йому кавалок шинки.

У писарів теж блищали морди, від санітарів віяло блаженством, а поруч цієї Божої благодаті лежали неприбрані рештки останніх боїв: розкидані обойми, порожні бляшанки з-під консервів, клапті російських і німецьких мундирів, частини розбитих возів, закривавлені довгі смуги марлевих пов’язок і вата.

В старій сосні біля колишнього вокзалу, від якого залишилася тільки купа руїн, застрягла невибухла граната. Всюди валялися осколки снарядів, а десь поблизу, очевидно, були солдатські могили, бо страшенно відгонило трупним смородом.

Оскільки тут проходили і розташовувалися табором війська, повсюди було видно купки людських екскрементів міжнародного походження — представників усіх народів Австрії, Німеччини і Росії. Екскременти солдатів всіх національностей і віросповідань лежали поруч або мирно нашаровувалися одне на одне без жодних суперечок та бійок.

Напівзруйнована водонапірна вежа, дерев’яна будка залізничного сторожа і взагалі все, що мало якісь стіни, було продірявлене кулями, як решето.

Враження від радостей війни доповнювалося стовпами диму, що підіймався над пагорбами, немовби там горіло ціле село або здійснювались великі воєнні операції. А насправді там палили холерні і дезинтерійні бараки, на радість панам, які брали участь в обладнанні цього лазарету під протекторатом ерцгерцоґині Марії і при цьому крали і напихали собі кишені, виставляючи фальшиві рахунки за побудову неіснуючих холерних і дезинтерійних бараків.

Тепер одна група бараків віддувалася за всі інші, а в смороді палаючих сінників підносилося до неба все злодійство великокняжого протекторату.

За вокзалом на скелі німці з райху встигли поставити пам’ятник полеглим бранденбуржцям з написом: «Den Helden von Lupkapaß»[132] з великим німецьким одноголовим орлом, вилитим з бронзи, причому на п’єдесталі було ясно зазначено, що цей орел зроблений з російських гармат, здобутих при звільненні Карпат німецькими полками.

В такій дивній і ще не зовсім звичайній атмосфері батальйон відпочивав по обіді у вагонах, а капітан Заґнер з батальйонним ад’ютантом все ще не могли домовитися за допомогою шифрованих телеграм з базою бригади, куди далі має прямувати батальйон. Депеші були настільки туманні, що з них можна було вирішити, нібито ешелонові зовсім не належало їхати на Лупківський перевал, а треба було рухатись зовсім в іншому напрямі від Нового Міста під Шіатором, бо в телеграмах згадувалися міста Чоп, Унґвар[133], Кіш-Березна, Ужок^{51}.

За 10 хвилин виявилося, що там у бригаді штабний офіцер — якийсь бовдур: надсилає шифроване запитання, чи це говорить 8 маршбатальйон 75 полку (військовий шифр 3). Бригадного бовдура дуже здивувала відповідь, що йдеться про сьомий маршовий батальйон 91-полку, який запитує, хто дав наказ їхати через Мукачів по воєнній залізниці на Стрий тоді, як їхній маршрут через Лупківський перевал на Сянок до Галичини.

Бовдур страшенно дивується, що йому телеграфують з Лупківського перевалу, і посилає шифровку: «Маршрут не змінений, на Лупківський перевал — Сянок, до дальших наказів».

Після повернення капітана Заґнера в штабному вагоні розгортаються дебати про наявне безладдя і чути певні натяки, мовляв, коли б не було німців з райху, уся східна військова група була б як без голови.

Поручник Дуб намагається захистити безладдя австрійського штабу і патякає про те, що ця територія була спустошена недавніми боями і залізничну колію не можна було привести до належного порядку.

Всі офіцери дивляться на нього співчутливо, немовби хочуть сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не зустрівши заперечень, поручник Дуб розбазікався про надзвичайне враження, яке на нього справила ця зруйнована війною країна. Це, мовляв, свідчить про силу залізного кулака нашої армії. Йому знову ніхто не відповів, і він повторив: «Так, немає жодного сумніву: росіяни тут відступали в цілковитій паніці».

Капітан Заґнер вирішує, що коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найбільш небезпечною, він при першій нагоді пошле поручника Дуба як офіцера-розвідника за дротяні перешкоди для рекогносцировки ворожих позицій і, виглядаючи разом з надпоручником Лукашем з вікна вагона, пошепки каже йому:

— І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шваль. Чим більший інтеліґент, тим більша скотина.

Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам все, що читав у газетах про карпатські бої і про боротьбу за карпатські перевали під час австрійсько-німецького наступу на Сяні^{52}.

Оповідає про це так, немов він не тільки брав участь у тих боях, але навіть особисто керував усіма операціями.

Особливо мерзотно звучать його речення приблизно такого змісту:

— Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське — Динів, підтримуючи зв’язок з бардіївською групою біля Великої Полянки, де ми розбили ворожу самарську дивізію.

Надпоручник Лукаш вже не міг витримати і зауважив на адресу поручника Дуба:

— Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним старостою.

Поручник Дуб вороже зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.

Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині за кілька метрів під укосом лежали різні предмети, кинуті відступаючими російськими солдатами, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут валялися заржавілі чайники, якісь горщики, патронташі, і всуміш з ними лежали сувої кільчастого дроту і закривавлені смужки марлевих бинтів і вата. В одному місці над ровом стояла група солдатів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.

Він пішов туди.

— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.

— А куди ж ви дивитесь? — розкричався поручник Дуб.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.

— А хто вам дозволив?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, у цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він на п’яти плює. Ми бачимо, мельдую послушно, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайво обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.

У поручника Дуба раптово зблиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому швидко спитав:

— Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або багнети, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?

— О, ні, аж ніяк, мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, приємно посміхаючись. — Будьте ласкаві поглянути туди вниз на той кинутий нічний горщик.

І дійсно, під насипом на купі глиняних черепків нахабно валявся горщик з відбитою емаллю і роз’їдений іржею. Всі ці предмети, уже не придатні для домашнього господарства, складались тут начальником вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які, надибавши на це скопище, зовсім помакітряться, а діти у школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.

Поручник Дуб задивився на цей предмет, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з тих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.

На всіх це справило величезне враження; оскільки поручник Дуб мовчав, обізвався Швейк:

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, одного разу ось із таким горщиком трапилася сміхотворна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас в шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почали видавати журнальчик «Незалежність», який очолював подебрадський аптекар. А редактором зробили якогось Ладіслава Гаєка з Домажліц. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі і просто-таки зібрав цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажліцький запросив у гості до подебрадського курорту свого приятеля, який також писав до газет. Ну, вони обидва добре нажлукталися, бо вже цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише «філітон» до «Незалежності», тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав «філітон» про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик, і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Бриних з Градця з процесією і з корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.

Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але оволодів собою і загорлав на всіх:

— Годі вам тут ґав ловити. Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте. А ви, Швейку, залишитеся тут, — загрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.

Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк випередив його:

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, добре, якби така погода протрималася. Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.

Поручник Дуб витягнув револьвер і спитав:

— Знаєш, що це таке?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, знаю. Пан оберлейтенант Лукаш має якраз такий самий.

— Так ти, голото, запам’ятай! — поважно і з гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою могло б трапитися щось дуже неприємне, коли б ти продовжував свою пропаганду.

Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе:

— Це я йому дуже добре сказав: пропаганду. Так, пропаганду!

Перш ніж влізти до свого вагона, Швейк ще хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс:

— Куди ж мені його зарахувати?

І чим далі, тим ясніше у свідомості Швейка вимальовувалась назва «півпердун».

У військовому лексиконі слово «пердун» віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем уживаного назвиська «паршивий дідок». Без цього епітета слово дідок було б ласкавою назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив своїх вояків і боронив їх в суперечках з іншими полками, особливо, коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його солдатів з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. «Дідок» піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Однак він обов’язково мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема на нього впину. Тому його й називали «дідком».

Але коли дідок безпричинно присікувався і до вояків, і до унтерів, придумував для них нічні військові вправи і подібні речі, його називали «паршивим» дідком. З «паршивого» дідка як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово «пердун». Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним «пердуном» і військовим «пердуном» була велика різниця. Перший, цивільний — теж начальник, і його в установах загально так називають і прислуговуючий персонал, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило недостатньо висушене бібулою, і таке інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, мул, який вдає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити, і до того ж на всіх ображається.

Хто був в армії, звичайно, розуміє, яка різниця між таким цивільним типом і «пердуном» в мундирі. Тут це слово означало дідка, який був справді паршивим, ліз усюди, як оса, а проте пасував перед кожною перешкодою, солдатів не любив і безуспішно з ними боровся. Не умів здобути собі авторитету, який мав «дідок» і навіть «паршивий дідок».

В деяких військових частинах, як, наприклад, в Тріденті, замість «пердун» говорилося «наш старий смердюх».

У всіх випадках йшлося про літню особу, і якщо Швейк у думках назвав поручника Дуба «півпердуном», то він зовсім логічно встановив це, бо і за віком, і за чином, і взагалі за всіма іншими прикметами поручникові Дубові до «пердуна» бракувало 50 %.

Повертаючись з цими думками до свого вагона, Швейк зустрів денщика Кунерта з опухлим обличчям. Він бубонів щось незрозуміле, нібито щойно налетів на свого пана поручника Дуба, який ні сіло ні впало натовк йому пику, бо, мовляв, він пересвідчився на фактах, що Кунерт підтримує зв’язок із Швейком.

— У такому разі, — спокійно сказав Швейк, — підемо до рапорту. Австрійський солдат повинен зносити ляпаси лише в певних випадках, але той твій пан перейшов усі межі, як говорив старий Євген Савойський: «Доци аж звідси». Тепер ти мусиш іти до рапорту, а якщо не підеш, то я тобі також наб’ю морду, аби ти знав, що таке дисципліна в армії. В Карлінських казармах був свого часу один лейтенант на прізвище Гауснер. Він мав денщика і теж лупив його по пиці та ще й ногами копав. Одного разу він цьому денщикові так набив пику, що той зовсім з цього отетерів і пішов до рапорту. А на рапорті все переплутав і заявив, нібито його били ногами. Ну, його пан довів, що він бреше, бо в той день він його не копав, а лише натер йому пику. І, безумовно, цього злощасного денщика за брехливу скаргу замкнули на три тижні.

— Але це справи не міняє, — продовжував Швейк. — Це зовсім так як нам завжди говорив медик Гоубічка. Він говорив, що однаково, кого різатимуть у моргу, чи людину, яка повісилася, чи людину, яка отруїлася. Я іду з тобою. Пара ляпанців на війні мають велике значення.

Кунерт до краю замакітрився і дозволив Швейкові завести себе до штабного вагона.

Поручник Дуб, вихилившись з вікна, верескнув:

— А вам, голото, чого тут треба?

— Тримай себе достойно, — напучував Швейк Кунерта, підштовхуючи його до вагона. В коридорі з’явився надпоручник Лукаш, а за ним капітан Заґнер.

Надпоручник Лукаш, який вже пережив стільки неприємностей через Швейка, дуже здивувався, бо обличчя Швейка втратило свою добродушність і не мало знайомого усім безтурботного виразу. Скоріше навпаки, воно виявляло, що сталися нові неприємні події.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, — справа йде про рапорт.

— Тільки знову не дурій, Швейку, з мене вже досить.

— Прошу пробачити, — сказав Швейк, — я ординарець нашої роти, а ви, мельдую послушно, зволите бути командиром одинадцятої роти. Я знаю, що це, може, й дивно, але я знаю також, що пан лейтенант Дуб підлягає вам.

— Ви, Швейку, зовсім здуріли, — перебив його надпоручник Лукаш. — Ви п’яний і краще зробите, коли підете геть звідси! Розумієш ти, дурню, ідіоте.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, підштовхуючи вперед Кунерта, — це зовсім так само, як одного разу в Празі випробовували захисні рами, щоб нікого не переїхало трамваєм. Для цього сам пан винахідник своїм життям пожертвував, а потім місто мусило платити його вдові відшкодування.

Капітан Заґнер, не знаючи, що сказати, притакував, хитаючи при цьому головою, а надпоручник Лукаш робив розпачливу міну.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, всі справи мусять розв’язуватися при рапорті, — невблаганно продовжував Швейк. — Ви ще в Бруку мені казали, пане оберлейтенанте, що коли я вже став ротним ординарцем, то в мене, крім наказів, є й інші обов’язки. Я, як ви казали, повинен інформувати про все, що діється в роті. На основі цього розпорядження, насмілююсь доповісти вам, пане оберлейтенанте, що пан лейтенант Дуб ані за цапову душу надавав по пиці своєму денщикові. Я про це, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, можливо б, і не говорив, але коли вже пан лейтенант Дуб підлягає вам, то я вирішив, що я мушу про це рапортувати.

— Дивна справа, — сказав капітан Заґнер. — Чому ви, Швейку, весь час підштовхуєте до нас цього Кунерта?

— Мельдую послушно, пане батальйонний командире, все мусить іти шляхом рапорту. Він дурний, йому пан лейтенант Дуб натовк пику, а він сам не наважується іти до рапорту. Звольте, либонь, пане капітане, поглянути, як під ним жижки тремтять. Він ні живий ні мертвий, через те, що мусить іти до рапорту. Не будь мене, він би до цього рапорту, можливо, і взагалі не дістався б, як той Куделя з Битоухова, який під час дійсної служби доти збирався до рапорту, аж поки його не перевели у флот, де він дослужився до корнета, але на якомусь острові на Тихому океані його проголосили дезертиром. Потім він там оженився і мав навіть бесіду з мандрівником Гавласою, що ніяк не міг відрізнити його від туземців. Це взагалі дуже сумно, коли хтось мусить через якусь там пару ідіотських ляпанців іти до рапорту. Він узагалі не хотів сюди іти, казав, що не піде. Він стільки дістав тих ляпанців, що вже й не знає, про котрий з них йдеться. Він сам ніколи б не прийшов сюди і взагалі не хотів іти до рапорту. Він дозволить мастирити себе і надалі. Мельдую послушно, пане капітане, подивіться на нього. Він з переляку увесь обісрався, як та курка. Але з іншого боку, він повинен був негайно поскаржитися, бо дістав пару разів по зубах, але він не відважився, бо знав, що краще бути, як писав один поет, «скромною фіалкою». Адже він служить у пана лейтенанта Дуба.

Підштовхуючи Кунерта поперед себе, Швейк сказав йому:

— Та не тремти ж, як та осика.

Капітан Заґнер спитав Кунерта, як, власне, до цього дійшло.

Однак Кунерт, увесь трясучись, попрохав, аби про все запитали пана лейтенанта. Взагалі пан лейтенант Дуб по пиці його не бив. Іуда Кунерт, не перестаючи тремтіти, заявив навіть, що Швейк все вигадав.

Цій смутній події поклав край сам поручник Дуб, який раптово з’явився і загорлав на Кунерта:

— Ти, певно, хочеш дістати ще кілька ляпанців?

Отже, справа була зовсім ясна, і капітан Заґнер прямо заявив поручникові Дубові:

— Кунерт від сьогодні прикріпляється до батальйонної кухні, а щодо нового денщика, то звернися до фельдфебеля-рахівника Ванєка.

Поручник Дуб козирнув і, виходячи, лише докинув Швейкові:

— Даю голову на відсіч, що вас не мине зашморг.

Коли Дуб вийшов, Швейк зворушливо і по-дружньому звернувся до надпоручника Лукаша:

— У Мніховому Градішті був теж такий самий пан. Він таке саме сказав іншому панові, а той йому відповів: «Зустрінемося під шибеницею».

— Ну й ідіот же ви, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, — але не смійте за своєю звичкою відповісти мені «Мельдую послушно, я дійсно ідіот».

— Frappant![134] — вигукнув капітан Заґнер, вихиляючись з вікна.

Він радий був би в цю ж мить сховатися назад, але не встиг, бо кара Божа вже звершилася: під вікном стояв поручник Дуб.

Поручник Дуб висловив свій жаль з того приводу, що капітан Заґнер пішов, не вислухавши його думок стосовно наступу на Східному фронті.

— Щоб зрозуміти як слід цей колосальний наступ, — вигукував поручник Дуб до вікна, — ми повинні уявити собі, як розгортався наступ в кінці квітня. Ми мусили прорвати російський фронт і вибрали для цього прориву найвигідніше місце між Карпатами і Віслою.

— Я з тобою про це не сперечаюся, — сухо відповів капітан Заґнер і відійшов від вікна.

Коли за півгодини поїзд знову рушив далі на Сянок^{53}, капітан Заґнер простягнувся на лаві і вдав, що спить, аби поручник Дуб не присікувався до нього із своїми висновками щодо наступу.

У вагоні, де їхав Швейк, бракувало Балоуна. Він випросив дозвіл обтерти хлібом казан, в якому варили ґуляш, і тому їхав сьогодні у вагоні, де везли польові кухні, в дуже незручному положенні: тільки-но поїзд рушив, Балоун влетів головою в казан, звідки тільки ноги його стирчали.

Але незабаром він пристосувався до нового становища, і з казана знову долинало таке плямкання, немовби їжак полював на тарганів, а трохи пізніше почувся благальний голос Балоуна:

— Прошу вас, братіки, заради Бога святого, киньте мені сюди ще шматок хліба, тут ще багато підливи.

Ця ідилія тривала до найближчої станції, куди 11-а рота приїхала з казаном, що вилискував, як та бляха.

— Хай вам Бог заплатить, друзі, — сердечно дякував Балоун. — Відколи я в армії, це вперше мені усміхнулося щастя.

Йому й справді пощастило. На Лупківському перевалі Балоун дістав подвійну порцію ґуляшу. Крім того, надпоручник Лукаш, вдоволений з того, що Балоун приніс з офіцерської кухні недоторкнутий обід, залишив йому добру половину. Балоун тепер був зовсім щасливий. Він чебиряв ногами, звісивши їх з вагона, і раптом уся військова служба здалася йому чимось теплим і родинним.

Ротний кухар почав його дурити, мовляв, у Сяноку їм зварять вечерю і ще один обід в рахунок тих вечерь і обідів, яких вояки не діставали протягом усієї поїздки. Балоун лише притакував головою і шепотів:

— Побачите, друзі, Господь Бог нас не покине.

Всі щиро сміялися, а кухар, присівши на польову кухню, заспівав:

За станцією Щавне у видолинках знову почали з’являтися невеликі військові кладовища. З поїзда було видно цегляний хрест з безголовим Ісусом Христом, який позбувся голови при бомбардуванні залізничної колії.

Поїзд прискорював швидкість і мчав униз долиною до Сянока. Обабіч до самого обрію тягнулися численні зруйновані села.

Біля Кулашної внизу, в річці, лежав розбитий поїзд Червоного Хреста.

Балоун витріщив очі, його особливо вразили розкидані внизу частини локомотива. Комин угруз в залізничний насип і стирчав звідти, наче дуло двадцятьвісімки.

Це видовище привернуло увагу усього вагону, де їхав Швейк. Більш за всіх розхвилювався кухар Юрайда:

— Та невже ж вільно стріляти по вагонах Червоного Хреста?

— Не вільно, але припускається, — відповів Швейк. — Примірялися добре, а потім кожен зможе відбрехатися, що це було вночі і Червоного Хреста не помітили. Та взагалі на світі багато чого не вільно робити, але ж роблять. Головне, спробувати зробити те, чого не можна робити. Під час цісарських маневрів у Пісеку прийшов наказ, що під час походу забороняється зв’язувати вояків у козли. Але наш капітан додумався, як це все ж таки зробити, бо наказ дійсно був ні в тин, ні у ворота. Адже кожному зрозуміло, що зв’язаний у козли вояка не зможе марширувати. І він, власне, не порушуючи цього наказу, розумно його обійшов, він попросту розпорядився зв’язаних у козли солдатів кидати на обозні вози. Таким чином вони марширували далі. Або, наприклад, такий випадок, що стався на нашій вулиці п’ять або шість років тому. В одному будинку на другому поверсі мешкав пан Карлік, а поверхом вище — якийсь студент консерваторії Мікеш, дуже порядна людина. Він страх як любив жінок і почав, між іншим, бігати за донькою цього пана Карліка, який мав транспортну контору, цукерню, а також десь на Моравії палітурну майстерню під чужим прізвищем. Коли пан Карлік довідався, що студент консерваторії бігає за його донькою, завітав до нього на квартиру і сказав: «Ви, сякий-такий голодранцю, і мріяти не смійте, щоб одружитися з моєю дочкою. Я вам її не дам». «Добре, — відповів йому пан Мікеш, — ні, так ні, що маю робити, не буду ж я вішатися?» За два місяці знов приходить до нього пан Карлік разом із жінкою, і обоє в один голос репетують: «Негіднику, ви збезчестили нашу доньку!» «Звичайно, — відповів він, — я, вельможна пані, дозволив собі її скурвити». Тоді пан Карлік почав на нього кричати, що було вже зовсім не до речі. Він, мовляв, його попереджував, що не дозволить такому лайдакові одружуватись з його донькою, але той йому відповів, мовляв, правильно, він і так її не візьме, а про те, що він може з нею робити, тоді не було й мови. Про це тоді і не говорили, а щодо одруження, то він слова дотримає, хай не турбуються, він її не візьме, в нього твердий характер, а не такий, куди вітер віє. Він, мовляв, завжди дотримує слова і коли вже щось сказав, то це для нього закон. А якщо його будуть переслідувати, то він анітрішечки не боїться, бо в нього совість чиста. Ще небіжка мамуня на смертельній постелі заклинала його, щоб ніколи в житті не посмів брехати, і він, мовляв, їй пообіцяв і навіть подав руку, а така присяга непорушна. В його родині, каже, узагалі ніхто ніколи не брехав, він і в школі завжди мав найкращі оцінки з поведінки. Так ото бачите на цьому прикладі: хоч дещо не вільно робити, але все ж таки можна. Шляхи можуть бути різні, але всі хай прагнуть до єдиної мети[135].

— Любі друзі, — сказав волонтер, який наполегливо записував свої враження. — Нема лиха без добра. Цей висаджений в повітря напівспалений і скинутий з насипу поїзд Червоного Хреста збагатить у майбутньому славну історію нашого батальйону новим геройським подвигом. Уявляю собі, що десь приблизно 16-го березня, як я вже собі відзначив, з кожної роти нашого батальйону зголоситься декілька простих солдатів під командою десятника пустити у повітря панцирний поїзд ворога, який нас обстрілює і перешкоджає переходу через ріку. Вони, переодягнені у селянський одяг, чесно виконали своє завдання. Що я бачу! — вигукнув волонтер, заглядаючи у свій зошит. — Як сюди потрапив наш пан Ванєк?

— Слухайте, пане рахунковий, — звернувся він до Ванєка, — який чудовий розділ в історії батальйону присвячується вам. Ви вже, здається, один раз там фігурували, але це буде набагато краще і видатніше. — Волонтер почав читати патетичним голосом: — «Геройська смерть фельдфебеля-рахівника Ванєка. Здійснити відважний подвиг — висадити ворожий панцирний поїзд — зголосився також і фельдфебель-рахівник Ванєк, переодягнений, як і інші, в селянський одяг. Вибух його ошелешив, а коли він опритомнів, то побачив себе в оточенні ворогів, які негайно відправили його до штабу своєї дивізії. Дивлячись смерті просто у вічі, Ванєк відмовився давати будь-які відомості про розташування і сили нашої армії. Через те, що він був переодягнений, його засудили як шпигуна до повішення, але, враховуючи його високий чин, цю кару змінили розстрілом. Страта відбулася тут же, біля цвинтарного муру. Відважний фельдфебель-рахівник Ванєк попрохав, аби йому не зав’язували очей. На питання, чи має якесь бажання, відповів: «Передайте через парламентера моєму батальйонові моє останнє вітання, передайте: я вмираю, переконаний, що наш батальйон і далі буде йти шляхами перемог. А ще перекажіть панові капітанові Заґнерові, що згідно з останнім наказом по бригаді денна порція консервів збільшується на дві з половиною банки на одного солдата». Так помер наш фельдфебель-рахівник Ванєк, викликавши своїм останнім реченням панічний переполох у ворога, який думав, що, перешкоджаючи нам переходити через ріку, він відріже нас від бази постачання і тим заподіє нам швидку смерть від голоду, а разом з тим і деморалізацію у наших рядах. Про його спокій, з яким він дивився смерті у вічі, свідчить той факт, що Ванєк перед стратою грав з ворожими штабними офіцерами у дурня. «Мій виграш передайте російському Червоному Хресту», — сказав він, стоячи перед дулами гвинтівок. Це благородство і великодушність зворушили військових представників аж до сліз».

— Пробачте, пане Ванєку, — продовжував волонтер, — що я дозволив собі розпоряджатися вашими виграними грішми. Я спочатку думав цю суму віддати австрійському Червоному Хресту, але, зрештою, з позицій гуманності це не має значення, головне, аби гроші потрапили до якоїсь гуманної установи.

— Наш небіжчик, — сказав Швейк, — міг би віддати ці гроші «юшковій установі» міста Праги, але так, мабуть, навіть краще, бо пан міський голова на них купив би собі ліверної ковбаси на сніданок.

— Ну і що ж, крадуть усюди, — сказав телефоніст Ходоунський.

— Найбільше крадуть в Червоному Хресті, — із злістю сказав кухар Юрайда. — Я мав у Бруку знайомого кухаря, який варив у лазареті для сестер-жалібниць. То він мені розповідав, як завідуюча лазаретом і старші сестри відправляли додому цілі ящики малаги і шоколаду. Злодія робить завжди добра нагода. Це самовизначення людини. Кожна людина протягом нескінченного життя переживає численні метаморфози і раз в житті, в певний період своєї діяльності на цьому світі, мусить зробитися злодієм. Особисто я вже пережив один такий період…

Кухар-окультист Юрайда витягнув зі свого наплічника пляшку коньяку.

— Бачите, — сказав він, відкорковуючи пляшку, — ось вам безперечний доказ мого твердження. Я взяв цю пляшку перед від’їздом з офіцерської кухні. Це коньяк найкращої марки і його мали використати для цукрової глазурі на лінцські торти. Але йому долею було призначено, щоб я його вкрав, бо й і мені було призначено зробитися злодієм.

— А воно було б непогано, — відізвався Швейк, — коли б і нам було призначено зробитися вашими співучасниками, принаймні у мене таке передчуття.

І це визначення справді здійснилося. Пляшка переходила від уст до уст, незважаючи на протест фельдфебеля-рахівника Ванєка, який переконував, що коньяк треба справедливо поділити і пити з казанків, бо на одну пляшку припадає п’ятеро людей, тобто непарне число, і може легко статися, що хтось, безперечно, вип’є з пляшки на один ковток більше, ніж інші.

Швейк підтримав його:

— Це правда, і якщо пан Ванєк хоче мати парне число, хай вийде із товариства, аби не було жодних неприємностей і суперечок.

Отже, Ванєк відмовився від цього проекту і подав інший, великодушний: пити за таким порядком, щоб Юрайді припало ковтнути двічі. Але це викликало бурю протесту, бо Юрайда вже раз хильнув, покуштувавши коньяк, коли відкорковував пляшку.

Нарешті було прийнято проект волонтера: пити за алфавітом. Він обґрунтував свій проект тим, що прізвище людини це також певне визначення.

Пляшку доконав Ходоунський, як перший в алфавіті. Він загрозливо слідкував за Ванєком, який вираховував, що коли він останній, то матиме на один ковток більше. Це була груба математична помилка, бо в пляшці був 21 ковток[136]. Потім грали у «звичайний цвік» з трьох карт: виявилося, що волонтер при кожному рабуванні цитував окремі місця із святого писання. Рабуючи валета, він промовив:

— Господи, запиши мені цього валета і на цей рік. Да обкопаю я його і угною, да принесе він мені плоди земнії.

Коли йому закинули, що він відважився тягнути навіть вісімку, він громовим голосом заволав:

— Або котра жінка, що має десять драхм, а згубить одну драхму, не світить світильника і не вимітає храму. Вона шукає її наполегливо, аж поки не знайде. А знайшовши, скликає друзів і сусідів, кажучи: радійте зі мною, бо я рабувала вісімку, а прикупила козирного короля з тузом: так давайте сюди ці карти. Ви всі програли.

Волонтерові Мареку, дійсно, йшла карта до рук. Тоді як інші били один одного козирями, Марек всі їхні козирі увесь час побивав найвищим козирем, так що його партнери один за одним програвали, а він брав ставку за ставкою, волаючи до переможених:

— І землетруси великії будуть в різних місцях, і голод, і чума, і чуда з неба великії.

Нарешті карти обридли, і вони кинули грати після того, як телефоніст Ходоунський програв свою платню на півроку вперед. Він був страшно пригнічений цим, а волонтер домагався від нього розписки в тому, що рахунковий фельдфебель Ванєк повинен видати платню Ходоунського йому, Мареку.

— Ти, Ходоунський, не бійся, — підбадьорював нещасного Швейк. — Якщо ти народився в щасливу годину, то поляжеш у першому ж бою і Марек лише підітреться твоєю розпискою. Підпиши.

Цей натяк зачепив Ходоунського за живе, і він сказав упевнено:

— Мене не вб’ють, бо я телефоніст, а телефоністи завжди знаходяться у бліндажі, а дроти натягають і шукають пошкодження завжди після бою.

Волонтер зазначив, що, навпаки, саме телефоністам завжди загрожує найбільша небезпека, бо ворожа артилерія уїдається головним чином на телефоністів. Жодний бліндаж не захищає телефоністів від небезпеки; якщо б вони навіть закопалися на десять метрів під землю, то ворожа артилерія і там їх знайде. Телефоністи буцімто тануть, як літом град під час дощу. Про це свідчить той факт, що коли він покидав Брук, там саме розпочали 28-й курс для телефоністів.

Ходоунський зажурено дивився перед себе. Він ледве не плакав. Це примусило Швейка сказати йому кілька втішних слів:

— Нічого сказати, здорово ти пошився у дурні.

Ходоунський ласкаво відповів:

— Киште, тітко!

Волонтер поглянув на букву «Х» у своїх записках про історію батальйону: — …Ходоунський, гм — Ходоунський. Ага, ось і він: «Телефоніст Ходоунський засипаний при вибуху міни. Він телефонує зі своєї могили до штабу: «Вмираю. Вітаю наш батальйон з перемогою».

— Цього з тебе вистачить? — спитав Швейк. — Чи, може, хочеш чимось доповнити? А пам’ятаєш того телефоніста з «Титаніка», який, коли вже пароплав ішов на дно, безперервно телефонував вниз до затопленої кухні, коли вже даватимуть обід?

— Я нічого не маю проти, — сказав волонтер. — Як хочете, передсмертні слова Ходоунського можна доповнити. Він на завершення вигукує у телефон: «Вітайте від мене нашу залізну бригаду!»

Marschiren marsch![137]

Виявилося, що у вагоні, де містилася польова кухня одинадцятої маршової роти і де, наївшись донесхочу, поперджував Балоун, мали рацію, коли говорили, що у Сяноку буде вечеря і солдатам навіть видадуть хліб за всі голодні дні. Виявилось також, що, власне, в Сяноку знаходиться штаб «залізної бригади», до якої, згідно із своєю метрикою, належав батальйон дев’яносто першого полку. Беручи до уваги, що залізничний зв’язок із Львовом і далі на північ аж ген до Великих Мостів не був перерваний, залишалось незрозумілим, чому штаб східної дільниці фронту склав таку диспозицію, за якою «залізна бригада» концентрувала маршові батальйони за сто п’ятдесят кілометрів від лінії фронту, яка в той час проходила від міста Броди до ріки Буг і вздовж неї на північ аж до Сокаля.

Це надзвичайно цікаве стратегічне питання було розв’язане дуже простим способом, коли у Сяноку капітан Заґнер пішов до штабу бригади доповісти про прибуття маршового батальйону.

Черговим офіцером був ад’ютант бригади капітан Тайрле.

— Я дуже дивуюсь, — сказав капітан Тайрле, — що ви не отримали точних відомостей. Маршрут цілком певний. Про графік свого пересування ви повинні були, звичайно, сповістити заздалегідь. Всупереч диспозиції генерального штабу ваш батальйон прибув на два дні раніше.

Капітан Заґнер трохи зашарівся, але йому й на думку не спало повторити усі ті шифровані телеграми, які він діставав протягом усієї дороги.

— Ви мене дивуєте, — сказав ад’ютант Тайрле.

— Я гадаю, — встиг вимовити капітан Заґнер, — що всі ми, офіцери, між собою на «ти».

— Хай буде так, — сказав капітан Тайрле. — Скажи мені, ти кадровий чи штатський? Кадровий? Це інша музика… Тепер не розбереш. Туди проїхало вже стільки тих ідіотських лейтенантів запасу! Коли ми відступали від Ліманової і Красніка, всі ці «також лейтенанти» втрачали голови, ледь побачивши козачий патруль. Ми, в штабі, не дуже то любимо цих галапасів. Якийсь цивільний йолоп, витримавши «інтеліґентку», вступає до кадрового складу або ще штатським складе офіцерський іспит, і надалі залишаючись собі на цивільній службі, а на випадок війни з нього вийде не лейтенант, а засранець.

Капітан Тайрле сплюнув і дружньо поплескав капітана Заґнера по плечу:

— Ви тут затримаєтесь, мабуть, днів на два. Я вам все покажу. Ну й потанцюємо ж! Тут є гарненькі курвочки «Engelhuren»[138], між ними і дочка одного генерала в минулому, жриця лесбійського кохання. Ми всі переодягнемося в жіночий одяг, тоді побачиш, які вона штучки викидає. На вигляд така сухоребра, що й на думку нічого не спаде. Але свою справу, колеґо, знає. Це, брате, така стерва! А зрештою, сам побачиш!

— Пардон! — зніяковіло вибачився він. — Знову мушу блювати. Це вже сьогодні втретє.

Щоб довести капітанові, як тут весело живеться, він, повернувшись, пояснив, що це наслідки вчорашнього бенкету, в якому брали участь і офіцери саперної частини.

З командиром цієї частини, який також був у чині капітана, Заґнер незабаром познайомився: до канцелярії саме влетів довгань в офіцерській формі з трьома золотими зірками і, немов запаморочений, не помічаючи присутності незнайомого капітана, фамільярно звернувся до Тайрле:

— Що поробляєш, свинтусе? Ну й дав ти вчора нашій графині.

Він вмостився у кріслі і, хльоскаючи себе стеком по литках, реготав на все горло.

— Коли згадаю, як ти наблював їй на живіт, не можу втриматися від сміху!

— Так, — прицмокнув від задоволення Тайрле, — вчора було дуже весело.

Тільки тепер він здогадався познайомити капітана Заґнера з новим офіцером. Вони вийшли з канцелярії штабу бригади надвір і попрямували до кав’ярні, в яку нещодавно терміново перетворилася колишня пивничка.

Коли вони проходили через канцелярію, капітан Тайрле взяв у командира саперної частини стек і вдарив ним по довгому столі, навколо якого за цією командою виструнчилося у фронт дванадцять військових писарів. Це були одягнені в парадну форму прихильники спокійної безпечної роботи в тилу армії, з гладкими черевами. Бажаючи показати себе перед Заґнером та іншим капітаном, капітан Тайрле звернувся до дванадцяти товстих апостолів «ухиляння від фронту» з такими словами:

— Не думайте собі, що я вас тримаю для відгодівлі. Свині. Менше жерти і пиячити — більше бігати. Зараз побачите ще один номер, — заявив Тайрле своїм супутникам.

Він знову вдарив стеком об стіл і спитав у дванадцятьох:

— Коли ви, підсвинки, луснете?

Всі дванадцятеро відповіли в один голос:

— Коли накажете, пане капітане!

Сміючись із власного ідіотизму, капітан Тайрле вийшов з канцелярії.

Коли вони втрьох сиділи вже в кав’ярні, Тайрле замовив пляшку горобинівки і наказав покликати вільних у цей момент дівчат. Виявилося, що ця кав’ярня, власне, не що інше, як дім розпусти. Жодна з дівчат не була вільна, і капітан Тайрле страшенно розсердився. Він брутально вилаяв у передпокою мадам та кричав:

— Хто зараз у панночки Еллі?

Довідавшись, що вона там з якимось поручником, він розходився ще більше.

У панночки Еллі гостював пан поручник Дуб. Після того, як маршбатальйон розмістився у призначеному для нього будинку гімназії, поручник Дуб скликав усіх своїх солдатів і в довгій промові попередив їх, що росіяни, відступаючи, всюди відкривали борделі і залишали в них персонал, заражений венеричними хворобами, спеціально для того, щоб завдати таким чином австрійській армії великих втрат. Отже, він застерігав солдатів від ходіння до подібних закладів і обіцяв особисто обійти ці доми і перевірити, чи не порушив хто його наказу. Оскільки вони вже у прифронтовій смузі, кожен, кого він там зловить, потрапить до рук польового суду.

Поручник Дуб дійсно пішов особисто переконатися, чи не порушив хто його наказу, і, мабуть, тому вихідним пунктом своєї ревізії обрав диван у Еллиній кімнатці на другому поверсі так званого «міського кафе» і дуже мило розважався на цьому дивані.

Тим часом капітан Заґнер повернувся до свого батальйону. Тайрлеве товариство розійшлося: самого капітана викликали в бригаду, бо бригадний командир уже понад годину розшукував свого ад’ютанта.

З дивізії надійшли нові накази, і виникла необхідність остаточно визначити маршрут прибулого дев’яносто першого полку, тому що, згідно з новою диспозицією, первісним маршрутом мав вирушити маршовий батальйон сто другого полку.

Все було дуже заплутане.

Росіяни поспішно відступали на північно-східному кінці Галичини, так що деякі австрійські частини зовсім перемішалися. В окремих місцях в розташування австрійських військ клином врізались частини німецької армії. Цей хаос збільшували прибуваючі на фронт нові маршові батальйони й інші військові частини. Те ж саме відбувалося й на прифронтовій смузі, яка й надалі вважалася тилом, як, наприклад, Сянок, куди несподівано прибули резерви німецької ганноверської дивізії під командуванням полковника з таким огидним поглядом, що командир бригади зовсім збентежився. Полковник резерву ганноверської дивізії пред’явив диспозицію свого штабу, за якою його солдатів належало розмістити в гімназії, де щойно розквартирувався батальйон дев’яносто першого полку. Для розміщення свого штабу він домагався звільнення будинку краківського банку, в якому розташувався саме штаб бригади.

Бригадний командир зв’язався безпосередньо з дивізією і докладно змалював ситуацію, а потім з дивізією розмовляв ганноверець з наврочливими очима. Внаслідок цих переговорів бригада дістала наказ: «Бригаді виступити з міста о шостій годині ввечері і рухатись в напрямку Турова — Вольська — Лісковець — Стара Сіль — Самбір, де чекати дальших розпоряджень. Разом з нею виступити і маршовому батальйонові дев’яносто першого полку, який створює прикриття. Виступ війська за схемою, виробленою бригадним командиром: аванґард виходить о пів на шосту на Турову; між південним і північним фланговими прикриттями віддалення три з половиною кілометри. Прикриваючий ар’єрґард виступає о чверть на сьому».

З цієї причини в гімназії зчинилася метушня. Мала відбутися нарада офіцерів батальйону, але бракувало поручника Дуба. Швейк дістав наказ розшукати його.

— Сподіваюсь, — сказав йому надпоручник Лукаш, — ви легко його знайдете, адже між вами вічно якісь чвари.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я прошу дати мені письмовий наказ з роти. І саме тому, що між нами вічно якісь чвари.

Поки надпоручник Лукаш писав на листочку із свого блокнота наказ, аби поручник Дуб негайно з’явився до гімназії на нараду, Швейк запевняв його:

— Так, пане оберлейтенанте, ви, як завжди, можете не турбуватися. Я його знайду. Солдатам заборонено ходити до борделів, отже, він напевно буде в одному з них. Йому ж необхідно переконатися, що ніхто з його взводу не хоче потрапити під польовий суд, яким він звичайно погрожує. Він сам оголосив солдатам свого взводу, що перевірить усі борделі і що вони його пізнають з поганого боку. Між іншим, я знаю, де він. Ондечки, там, якраз напроти, у цій кав’ярні. Всі наші солдати слідкували, куди він насамперед піде.

Об’єднане місце розваг і міська кав’ярня, тобто установа, про яку згадував Швейк, була поділена на дві частини. Хто не бажав проходити через кав’ярню, йшов чорним ходом, де на сонці вигрівалась літня пані, яка зверталась по-німецьки, по-польськи, по-мадярськи приблизно з таким привітанням: «Заходьте, заходьте, солдатику, тут у нас гарні дівчатка».

Коли солдатик заходив, вона відводила його до якоїсь приймальні і кликала одну з панночок, яка зараз же прибігала в одній сорочці, насамперед вимагала гроші, поки солдатик відмикав багнет, гроші тут же на місці забирала «мадам».

Офіцери проходили через кав’ярню. Ця дорога була небезпечнішою, бо вона вела через задні кімнати, де містилися панночки, призначені для офіцерства. Тут красунь наряджали в мережані сорочечки, тут пили з гостями вино та лікери. Але в цих приміщеннях «мадам» нічого не дозволяла. Все інше відбувалося нагорі, в кімнатах.

В одному такому раї на дивані, повному блощиць, валявся в самих підштанках поручник Дуб. Панночка Елля розповідала йому вигадану, як це звичайно в таких випадках буває, трагедію свого життя: її батько був фабрикантом, а вона вчителькою гімназії в Пешті. І ось через нещасне кохання пішла по цій стежці. Зовсім поруч від поручника Дуба, на відстані простягнутої руки, на маленькому столику стояла пляшка горобинівки і чарки. Пляшка була лише наполовину порожня, а Елля і поручник Дуб уже самі не знали, що верзуть, і з того ясно випливало, що поручникові Дубу треба дуже небагато, щоб упитися, з його слів було видно, що він усе переплутав і вважав Еллю за свого денщика Кунерта. Він так і звертався до неї, погрожуючи за звичкою вигаданому Кунертові:

— Кунерте, Кунерте, ти, бестіє, ти ще мене пізнаєш з поганого боку.

Швейк мав пройти крізь ті ж самі процедури, як і всі інші солдатики, які ходили через чорний хід, але він чемно вирвався з рук якоїсь напівголої дівчини. На її лемент прибігла польська «мадам» і нахабно брехала Швейкові у вічі, мовляв, ніякого поручника серед гостей немає.

— Не дуже-то розпускайте губу на мене, вельможна пані, — чемно попрохав Швейк, солодко при цьому усміхаючись. — А то як мазну вас по пиці, аж ноги задерете. Одного разу в нас на Платнержській вулиці змолотили одну мадаму так, що й не знала, на якому вона світі. Син шукав там свого батька, якогось Вондрачека, торговця пневматичними шинами. Прізвище цієї «мадам» було Кржованова. Коли її воскресили і в приміщенні швидкої допомоги спитали, як її прізвище, вона сказала щось на звук «Х». А як ваше прізвище?

Достойна матрона зчинила страшенний галас, коли Швейк, відштовхнувши її, з поважним виглядом пішов по дерев’яних сходах на другий поверх.

Внизу з’явився сам власник дому розпусти, якийсь збіднілий польський шляхтич. Він побіг за Швейком на сходи і почав його тягнути за рукав, горлаючи по-німецьки, що солдатам нагору ходити заборонено, бо там лише для панів офіцерів, а для солдатів — унизу.

— Я прийшов сюди в інтересах цілої армії, шукаю одного пана поручника, без якого армія не може відправитися на фронт, — застеріг його Швейк. А коли присікання господаря набрали агресивного характеру, Швейк скинув його зі сходів униз і почав оглядати верхні кімнати. Всі кімнати були порожні, і лише на самому кінці коридору кімнатка була зайнята. Коли Швейк постукав, натиснув на клямку і прочинив двері, пролунав пискливий голос Еллі: «Besetzt»[139], а слідом за ним низький голос поручника Дуба, який, можливо, бачив себе у своїй кімнаті в таборі, дозволив: «Herein»[140].

Швейк увійшов, наблизився до дивану і, віддаючи поручникові Дубові аркуш з блокнота, доповів, скоса поглядаючи на розкидану в кутку ліжка уніформу:

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, ви, згідно з наказом, який я вам передаю, маєте одягнутися і з’явитися до наших казарм у гімназію. Там у нас має відбутися велика військова нарада.

Поручник Дуб витріщив на нього каламутні маленькі очиці, але усвідомив однак, що він не такий вже п’яний, щоб не впізнати Швейка. Йому зараз же спало на думку, що Швейка, певне, посилають йому до рапорту, і тому сказав:

— Я зараз з тобою, Швейку, розквитаюся. Побачиш-но, що буде з тобою…

— Кунерте! — звернувся він до Еллі. — Налий мені ще одну!

Він випив і, подерши письмовий наказ, розреготався:

— Це — письмове виправдування? У нас жодні такі довідки не мають значення. Ми — на війні, а не в школі. Отже — тебе — зловили — в борделі? Підійди — до мене — Швейку — ближче, я дам тобі — кілька ляпасів. У якому році — Філіпп Македонський — розбив — римлян?^{54} Так ти — не знаєш? Ти — жеребець!

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — невблаганно продовжував Швейк, — це найсуворіший наказ по бригаді, аби пани офіцери одягалися і йшли на батальйонну нараду. Адже ми вирушаємо, і зараз буде вирішуватись питання, яка рота піде у аванґарді, яка у фланговому прикритті і яка у ар’єрґарді. Це зараз вирішуватимуть, і, на мою думку, пане лейтенанте, без вас такі справи не можуть обійтися.

Ця дипломатична промова привела трохи до пам’яті поручника Дуба. Він втямив, що знаходиться не в казармах, але з обережності спитав:

— А де це я?

— Ви зволите перебувати у борделі, пане лейтенанте. Шляхи господні несповідимі!

Поручник Дуб тяжко зітхнув, зліз із дивана і почав шукати свій мундир. Швейк йому допомагав. Коли Дуб нарешті одягнувся, вони вийшли надвір, але Швейк одразу ж повернувся і не звертаючи уваги на Еллю, яка, зовсім хибно зрозумівши його повернення, через те її нещасливе кохання знову полізла на ліжко, швидко випив з пляшки рештки горобинівки і почимчикував за поручником.

По вулиці поручникові Дубу знову вдарило в голову, бо було дуже гаряче. Він безладно почав розводити теревені. Розповідав Швейкові про те, що має вдома поштову марку з Гельґоланду і що одразу ж після складання іспитів на атестат зрілості вони пішли грати у більярд і не вклонилися класному наставникові. До кожного речення додавав:

— Сподіваюсь, ви мене добре розумієте.

— Звичайно, я вас повністю розумію, — стверджував Швейк, — ви говорите точнісінько так, як будейовіцький бляхар Покорний. Той, коли його люди питали: «Ви купалися цього року в Мальші?» — відповідав: «Не купався, але зате цього року буде багатий врожай слив». А коли його питали: «Ви вже їли в цьому році гриби?» — він відповідав: «Не їв, але той новий султан марокканський, кажуть, цілком пристойна людина!»

Поручник Дуб зупинився і висловив ще одне своє переконання:

— Марокканський султан? Це померкла зірка, — втер піт з чола і, дивлячись затуманеними очима на Швейка, забурмотів: — Я навіть взимку так не прів. Ви з цим погоджуєтесь? Розумієте мене?

— Розумію, пане лейтенанте. У нас до кнайпи «Під чашею» ходив один старий панисько, якийсь відставний радник з Крайового комітету. Він те ж саме говорив. Він завжди запевняв, що не розуміє тієї різниці між температурою влітку і взимку. Йому, мовляв, дуже дивно, як це люди цього досі не збагнули.

На брамі гімназії Швейк покинув поручника Дуба, який, що називається, сторч і боком пішов по сходах угору до учительської, де відбувалася військова нарада, і тут же доповів капітанові Заґнерові, що він п’яний, як ніч. Усю нараду просидів з похиленою головою, а під час дебатів інколи зривався з місця й вигукував:

— Ваша думка правильна, панове, але я п’яний, як дим.

План диспозиції було розроблено. Рота надпоручника Лукаша мала йти в аванґарді. Поручник Дуб раптово здригнувся, підвівся і сказав:

— Ніколи не забуду, панове, нашого шкільного наставника. Многая йому літа. Многая, многая, многая літа!

Надпоручник Лукаш вирішив, що найкраще буде наказати денщикові Кунерту покласти поручника Дуба до сусіднього фізичного кабінету, біля дверей якого стояв вартовий, щоб ніхто не докрав уже напіврозкрадені колекції мінералів. На це кожного разу бригада звертала увагу всіх нових маршових частин.

Це розпорядження виникло відтоді, як один з гонведських батальйонів, розташований в гімназії, намагався пограбувати кабінет. Особливо сподобалась гонведам колекція мінералів — строкатих кристалів і колчеданів, які вони напхали до своїх наплічників.

На військовому кладовищі на одному з білих хрестів є напис: «Ласло Ґарґань». Там спить вічним сном гонвед, який під час грабування гімназійних колекцій випив увесь денатурат з посудини, де були заспиртовані різні плазуни.

Світова війна винищувала людське покоління навіть настоянкою з гадів.

Коли вже всі розійшлися, надпоручник Лукаш наказав покликати денщика Кунерта, який відвів і поклав на диван поручника Дуба.

Поручник Дуб раптом перетворився у дитину: взяв Кунерта за руку, довго роздивлявся його долоню, запевняючи при цьому, що відгадає по ній ім’я його майбутньої дружини.

— Як ваше прізвище? Витягніть з нагрудної кишені мого мундира блокнот і олівець. Отже, ваше прізвище Кунерт; приходьте сюди за чверть години, а я залишу вам картку з прізвищем вашої майбутньої дружини.

Ледве сказавши це, він захропів, але несподівано прокинувся і почав щось черкати в своєму блокноті. Написав, вирвав списані аркуші, кинув їх на землю і, багатозначно приклавши палець до вуст, повстяним язиком пробелькотів:

— Ще ні, але за чверть години. Найкраще буде шукати папірець із зав’язаними очима.

Кунерт — це було таке Боже теля — дійсно прийшов за чверть години, а коли розгорнув папірець, прочитав карлюки поручника Дуба: «Прізвище вашої майбутньої дружини — пані Кунертова».

Коли Кунерт за хвилину показав це Швейкові, той порадив йому добре сховати цей папірець, бо, мовляв, такі документи від панів офіцерів треба шанувати. Раніше на військовій службі ніколи такого не бувало, щоб офіцер листувався із своїм денщиком і називав його при цьому паном.

Коли вже все було готове до виступу згідно з даними диспозиції, бригадний генерал, якого так мило виштовхав з приміщення ганноверський полковник, наказав зібрати ввесь батальйон, вишикував його, як звичайно, у каре і виголосив до нього промову. Цей муж узагалі дуже любив виголошувати промови і молов, що йому тільки слина на язик приносила, а коли вже не мав про що говорити, згадував про польову пошту.

— Солдати, — гримів він, звертаючись до вишикуваних у каре вояків. — Ми тепер наближаємось до ворожого фронту, від якого нас відділяє лише кілька днів марширування. Дотепер, під час походу, ви, солдати, не мали можливості повідомити вашим близьким, яких ви залишили, свої адреси, аби ваші рідні знали, куди вам написати, щоб потішити вас листами від ваших дорогих покинутих…

Він ніяк не міг видряпатися з цього речення і без кінця повторював: — Любі, далекі, дорогі, близькі — кохані, покинуті, — і т. д., аж нарешті видерся з цього зачарованого кола могутнім вигуком: — Для цього й існують на фронті польові пошти.

Його дальша промова справляла таке враження, немовби всі люди в сірих мундирах з великою радістю дали б себе вбити лише заради того, що на фронті влаштовано польові пошти. І якщо граната відірве комусь обидві ноги, то смерть стане для нього раєм, коли він згадає, що його польова пошта має номер сімдесят два і, можливо, там лежить лист із дому від далеких і дорогих з посилкою, в якій буде шматок сала, копчене м’ясо і домашні сухарі.

Після усієї промови, коли бригадний оркестр заграв державний гімн і на честь монарха пролунало: «Хай живе», поодинокі групи людської худоби, призначеної на убій десь там за Бугом, відправилися одна за одною у похід, згідно з одержаним наказом.

Одинадцята рота виступила о пів на шосту на Турову-Вольську. Швейк манджав позаду із штабом роти і санітарним відділом, а надпоручник Лукаш об’їжджав усю колону, щохвилини повертаючись назад поглянути, що діється в санітарному відділі, де на возі під брезентом везли у незнане майбутнє поручника Дуба на нові геройські подвиги, а також щоб скоротити собі дорогу розмовою із Швейком, який терпляче ніс свій наплічник і гвинтівку, розповідаючи фельдфебелю Ванєкові про те, як свого часу приємно було марширувати на маневрах біля Великого Мезіржіча.

— Місцевість там була ну просто на диво подібна до цієї, однак ми йшли не в такому бойовому порядку, бо тоді ми навіть і не знали, що це таке запасні консерви, а якщо наш взвод коли-небудь й одержував консерви, то ми на найближчому ж нічлігу їх пожирали, а замість них у наплічники напихали цеглу. В одному селі з’явилася інспекція, перевірила наші наплічники і геть повикидала усі цеглини. Їх було стільки, що якийсь чолов’яга потім збудував собі з них невеличку віллу.

За хвилину Швейк карбованим кроком марширував біля надпоручника Лукаша і розповідав про польову пошту:

— Гарна була промова, нічого не скажеш. Воно, безперечно, кожному військовому дуже приємно одержати хорошого листа з дому. Але я, коли свого часу служив у війську в Будейовіцах, дістав до казарми лише одного листа: я його й досі бережу.

Швейк витягнув із забрудненої шкіряної сумки заяложеного листа і, тримаючи крок з надпоручниковим конем, який ішов легким клусом, почав читати:

— Зрозуміло, — продовжував Швейк, підтюпуючи поруч з конем, — коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов «У Коцанів». Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що при всьому чесному народі запхав їй руку під корсет, немов хотів, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як говорить Венцеслава Лужицька^{55}, або як сказала одного разу, розридавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї невинності». Всі, звичайно, розреготалися, а її мамуня, яка за нею наглядала, відвела її в коридор у «Бесіді»[142] і аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане оберлейтенанте, прийшов до такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором в Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і знюхався з якоюсь Карлою Веклевою, але я їй не дуже подобався. Одного разу в неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі і сидимо. Коли сонце стало сідати, я її запитав, чи любить вона мене. А навколо, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, а вона по-диявольському зареготала і відповіла: «Я тебе люблю, як кострицю в задниці. Та ти ж йолоп». А я дійсно був йолопом, та ще й яким! Я, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, до цього часу, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не присів, а лише звертав її увагу на Божу благодать і, як останній ідіот, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес. І немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс вже стихаючі голоси солдатів, що гуртом співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно.

Решта зараз же підхопили:

Потім німці заспівали цієї самої пісні по-німецьки. Це була дуже стара військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро звучала на запорошеному шляху до Турової-Вольської в галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами сотень тисяч важких солдатських чобіт.

— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо. — З нами тоді був один пан ерцгерцоґ. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо коли він зі своїм штабом гнав верхи із стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин на прізвище Піха, який аж ніяк не зрадів від цих відвідин, не прийняв від державної скарбниці 18 крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане оберлейтенанте, хотів судитися і дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане оберлейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось з цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший більш свідомий селянин прихахулив би всіх своїх дочок у білі суконки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі і кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх розтоптав.

— Що це ви патякаєте, Швейку, — загудів до нього з коня надпоручник Лукаш.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я маю на увазі того слона, який ніс на своєму хребті того монарха, про якого я читав.

— Коли б ви тільки все як слід тлумачили, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш і понісся вперед. Там уже колона розірвалась. Після відпочинку в поїзді незвичний похід у повній викладці стомив усіх: плечі боліли, і кожен намагався допомогти собі, як лише міг. Солдати перекидали гвинтівки з одного плеча на друге, більшість уже несла їх не на ременях, а на плечі, немов граблі або вила. Деякі думали, що їм буде легше, коли вони підуть ровом або межею, де земля здавалася м’якшою, ніж на запорошеному шосе.

Більшість ішли з похиленими головами, всім дуже хотілося пити, бо хоч сонце уже й сіло, але була задуха і парило, як опівдні. У польових флягах ніхто вже не мав ані краплі води. Це був перший день походу, і незвична ситуація, яка була нібито прологом до ще тяжчих митарств, з кожною хвилиною ще більше і більше втомлювала і послабляла всіх. Вже й співати кинули і лише підраховували, скільки залишилося до Турової-Вольської, де, як вони думали, буде нічліг. Деякі час від часу сідали у рівчаку, а щоб це не так впадало у вічі, розшнуровували черевики. На перший погляд здавалося, що солдат погано намотав онучі і хоче їх розправити, аби не муляли ноги у поході. Інші скорочували або уздовжували ремені на гвинтівках, або розв’язували наплічник і перекладали вміщені в ньому речі, переконуючи самі себе, що роблять це для рівномірного розподілу вантажу, щоб ремені наплічників не відтягали їм то одне, то друге плече. Коли по черзі до кожного з них наближався надпоручник Лукаш, вони підводилися і доповідали, мовляв, їм десь муляє або щось подібне, якщо звичайно кадети або чотарі, побачивши здалеку кобилу надпоручника Лукаша, не гнали їх уперед.

Надпоручник Лукаш, проїжджаючи повз роту, лагідно запропонував воякам підвестись, бо до Турової-Вольської залишилося три кілометри, а там буде відпочинок.

Тим часом поручник Дуб отямився від безперестанної тряски на санітарній двоколці. Щоправда, він не зовсім очуняв, але вже міг підвестися. Він вихилився з воза і почав гукати щось до солдатів із штабу роти, які бадьоро рухались поруч нього, бо всі вони, починаючи від Балоуна і кінчаючи Ходоунським, склали свої наплічники на двоколку. Лише Швейк хвацько йшов уперед з наплічником і гвинтівкою по-драгунськи через груди. Він курив люльку і співав похідну пісню:

Більш ніж за п’ятсот кроків перед поручником Дубом здіймалася по дорозі курява, з якої виринали постаті солдатів. Поручник Дуб, до якого знову повернувся увесь його запал, висунув голову з двоколки і почав верещати у хмару пороху на дорозі:

— Солдати! Ваше почесне завдання важке. Перед вами тяжкі походи, нестатки і різні незгоди. Але я уповаю на вашу витривалість і непохитну силу волі, солдати!

— Замовкни, воле дурнуватий, — заримував Швейк.

Поручник продовжував:

— Для вас, солдати, немає таких перепон, які б ви не подолали! Я вам ще раз повторюю, я вас веду не до легкої перемоги! Це буде досить твердий горішок, але ви себе покажете! Історія віків вбере вас в пишні шати.

— Дивись, щоб не почав, бува, ригати, — знову заримував Швейк. Немов послухавшись Швейка, поручник Дуб схилив вниз голову і раптом почав блювати, для чого йому навіть не треба було вихилятися з воза. Скінчивши, він ще раз ви гукнув:

— Солдати, вперед! — звалився на наплічник телеграфіста Ходоунського і проспав аж до Турової-Вольської, де його нарешті поставили на ноги і за наказом надпоручника Лукаша зняли з воза. Надпоручник Лукаш мав з ним досить тривалу і досить неприємну розмову, аж поки поручник Дуб настільки опритомнів, що нарешті зміг заявити:

— Логічно розмірковуючи, я зробив дурницю, яку виправлю перед лицем ворога.

Між іншим, він не зовсім отямився, бо коли чвалав до свого взводу, грозився надпоручникові Лукашу:

— Ви мене ще не знаєте, але ви мене пізнаєте!

— Про усе, що накоїли, можете довідатись у Швейка, — додав надпоручник Лукаш.

Отже, перш ніж піти до свого взводу, поручник Дуб попрямував до Швейка, якого знайшов у товаристві Балоуна і фельдфебеля Ванєка.

Балоун у захваті саме розповідав, що в себе у млині він завжди тримав пляшку пива у криниці. Пиво було таке холодне, аж зуби ломило. В млинах увечері цим пивом запивали розгуду[143], але він у своїй ненажерливості, за яку тепер карав його Господь, після розгуди завжди ще ковтав порядний шматок м’яса. Тепер, мовляв, правосуддя Боже покарало його за все теплою смердючою водою з криниці в Туровій-Вольській, до якої через холеру солдати мусили сипати цитринову кислоту, коли взводами брали воду з криниць. Балоун висловив думку, буцімто цитринову кислоту роздають для того, щоб легше було людей голодом морити. Він, правда, у Сяноку трохи під’їв, та й оберлейтенант знову залишив йому півпорції телятини, яку Балоун приніс із бригади, але все ж таки це жах, він так сподівався, що коли прибудуть на відпочинок, знову щось варитимуть. Він у це повірив, коли куховари набирали до казанів воду. Він зараз же полетів туди розвідати, що й як, але куховари відповіли йому, що поки лише дістали наказ набирати воду, а за хвилину, можливо, прийде новий наказ — її виливати.

Тут несподівано підійшов поручник Дуб і, не дуже впевнений в собі, запитав:

— Розмовляєте?

— Розмовляємо, пане лейтенанте, — відповів за всіх Швейк. — У нас тут бесіда йде повним ходом. Воно взагалі найприємніша на світі річ — добра бесіда. Ось саме говоримо про цитринову кислоту… Жоден солдат не може обійтися без балачок, тоді він принаймні забуває про всі злигодні.

Поручник Дуб запросив Швейка прогулятися з ним, бо він, мовляв, хоче його про щось спитати. Коли вони вже досить відійшли убік, Дуб із сумнівом у голосі запитав:

— А ви, бува, часом не про мене говорили?

— Ніколи! Про вас ані слова, пане лейтенанте, лише про цю цитринову кислоту і про копчене м’ясо.

— Мені оберлейтенант Лукаш говорив, нібито я щось накоїв і ви про це дуже добре знаєте, Швейку.

Швейк дуже серйозно і з притиском сказав:

— Ви нічого не накоїли, пане лейтенанте. Ви тільки відвідали один дім розпусти. Але то була якась помилка. Бляхаря Пімпра з Козячої площі теж завжди розшукували, коли він вирушав до міста купувати бляху, і його теж знаходили в подібній установі, або «У Шугів», або у «Дворжаків»^{56}. Внизу містилась кав’ярня, а нагорі — в нашому випадку — були дівчата. Ви, пане лейтенанте, очевидно, не добрали, де ви, власне, знаходитесь, бо було дуже гаряче, і якщо людина не звикла пити, то в таку спеку п’яніє навіть від звичайнісінького рому, а ви, пане лейтенанте, допалися до горобинівки. Я дістав наказ вручити вам запрошення на нараду, що мала відбутися перед нашим від’їздом, і знайшов вас у тієї дівчини нагорі. Від спеки і горобинівки ви мене навіть не впізнали і лежали собі там на дивані зовсім роздягнений. Взагалі ви там нічого не витівали, навіть не говорили: «Ви мене ще не знаєте…» Така річ може в спеку трапитися з кожним. Декому це подобається, але дехто потрапляє в таку історію, як сливка в лайно. Коли б ви були знали старого Вейводу, полірувальника з Вршовіц, так той, мельдую послушно, пане лейтенанте, вирішив ніколи не пити жодних напоїв, від яких міг би сп’яніти. Хильнув він чарку на дорогу і пішов з дому шукати безалкогольних напоїв. Спочатку завітав до шинку «На зупинці», замовив собі там чвертку вермуту і почав обережно випитувати шинкаря, що, власне, п’ють абстиненти. Він, як не беріть, правильно вважав, що для них навіть чиста вода і то страшний напій. Шинкар йому пояснив, що абстиненти п’ють содову воду, лимонад, молоко, але і різні безалкогольні вина, холодну часникову юшку та інші неспиртні напої. З усіх цих напоїв старого Вейводу найбільше вабили безалкогольні вина. Він запитав, чи буває безалкогольна горілка, випив ще одну чвертку і поговорив з шинкарем про те, що це, дійсно, великий гріх часто напиватися, шинкар йому на це відповів, що він все на світі стерпить, за винятком одного! — п’яної людини, яка в іншому місці впивається, а до нього приходить витвережуватися пляшкою содової води та ще крім усього й набешкетує. «Нажлуктайся у мене, — каже шинкар, — тоді ти моя людина, а інакше я тебе і знати не хочу». Старий Вейвода допив і пішов далі, аж поки не придибав, пане лейтенанте, на Карлову площу до винарні, куди він і раніше заходив, і запитав там, чи немає в них безалкогольних вин. «Безалкогольних вин ми не маємо, пане Вейводо, — відповіли йому. — Але зате знайдеться вермут і шеррі». Старому Вейводі стало якось незручно, і він випив там по чвертці вермуту і шеррі. Поки сидів там, познайомився, пане лейтенанте, з якимось таким самим, як він, ворогом алкоголю. Слово за слово, випили ще по чвертці шеррі, а наприкінці той пан сказав, що він знає місце, де подають безалкогольні вина. «Це на Бользановій вулиці, вниз по сходах, там грає грамофон». За таку приємну інформацію старий Вейвода поставив ще цілу пляшку вермуту, а потім обидва почимчикували на Бользанову вулицю, де треба йти сходами вниз і де грає грамофон.

І дійсно, там подавали лише фруктові вина не тільки без спирту, але взагалі без алкоголю. Спочатку вони замовили по півлітри аґрусового вина, потім півлітри порічкового, а коли випили ще півлітри безалкогольного аґрусового вина, ноги під ними після усіх тих вермутів та шеррі почали вгинатися. Тут вони почали галасувати, аби їм принесли офіційне підтвердження, що вони дійсно п’ють тут вино без спирту. Вони, мовляв, обидва абстиненти, і якщо їм зараз же не принесуть такого підтвердження, вони усе розтрощать разом із грамофоном. Довелося поліцаям тягти обох по тих сходах нагору на Бользанову вулицю, упхати їх до поліційної тарадайки і кинути в арештантську. Обидва, як абстиненти, засуджені за п’янство.

— Якого біса ви мені це розповідаєте? — торохнув поручник Дуб, який від тієї розповіді зовсім витверезився.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, що хоч, власне, воно одне з другим не в’яжеться, але коли вже ми так обидва розговорилися…

Поручникові Дубові в цю хвилину спало на думку, що Швейк його знову образив, і оскільки майже витверезився, то гарикнув:

— Ти мене ще пізнаєш! Як ти стоїш?

— Мельдую послушно, погано стою, бо забув каблуки вкупі тримати. Але я зараз це зроблю. — І Швейк знову взірцево виструнчився.

Поручник Дуб роздумував, що б ще таке додати, але врешті сказав тільки:

— Дивись, щоб це мені було востаннє! — І, ніби на додаток, повторив своє старе прислів’я, трохи змінивши його:

— Ти мене ще не знаєш, але я тебе знаю.

Відходячи від Швейка, поручник Дуб з похмілля подумав: «Може б, на нього більше вплинуло, якби я був сказав: — Я тебе, чорте, вже давно знаю з поганого боку».

Потім поручник Дуб покликав свого денщика Кунерта і наказав йому роздобути дзбанок води.

Треба віддати Кунертові належне, що він довго добував у цій Туровій-Вольській і дзбанок, і воду.

Дзбанок йому пощастило вкрасти у священика, а воду до дзбанка він набрав з однієї криниці, забитої дошками. Для цього йому, звичайно, довелося вирвати кілька дощок. Криниця була забита тому, що вода в ній була підозріла на тиф.

Поручник Дуб однак випив цілий дзбанок без жодних дальших наслідків, чим підтвердив прислів’я «Добрій свині все на користь».

Всі дуже помилялися, коли сподівались, що ночуватимуть в Туровій-Вольській.

Надпоручник Лукаш викликав телефоніста Ходоунського, рахункового фельдфебеля Ванєка, ротного ординарця Швейка та Балоуна. Наказ був простий: всі залишають зброю в санітарній частині і негайно вирушають в дорогу на Малий Паланець, а потім вздовж потоку вниз у південно-східному напрямку — на Лісковець.

Швейк, Ванєк і Ходоунський — квартир’єри. Вони мусять забезпечити нічліг для роти, яка за годину або найбільше за півтори прийде за ними. Балоун тим часом у місці, де буде ночувати він, тобто надпоручник Лукаш, мусить наказати засмажити гуску, а трьом іншим доручається пильнувати за Балоуном, щоб він не зжер половину. Крім цього, Ванєк із Швейком мусять купити свиню для роти вагою відповідно до кількості людей у роті. Вночі варитимуть ґуляш. Нічліг для солдатів мусить бути пристойний, треба обминати завошивлені хати, щоб люди як слід відпочили, бо рота вже о пів на сьому ранку виступає з Лісковця через Кростєнко, на Стару Сіль.

Треба знати, що батальйон вже не мав нестачі в грошах. Бригадне інтендантство в Сяноку виплатило йому авансом за майбутню бойню. В ротній касі було понад сто тисяч крон, а фельдфебель-рахівник Ванєк дістав наказ по прибутті на місце (тобто вже в окопах) підрахувати і виплатити перед смертю роті за недоданий хліб та обід дійсно належну їй суму.

Поки всі четверо збиралися в дорогу, в роті з’явився місцевий священик і роздав солдатам листівки з «Люрдською піснею», в залежності від національності, кожному його рідною мовою. В нього була ціла купа цих пісень. Йому їх залишила для роздавання маршовим військовим частинам якась особа визначного військового церковного сану, що роз’їжджала з якимись повіями по спустошеній Галичині в машині.

У Туровій-Вольській було багато лятрин, і всюди в них валялися папірці з «Люрдською піснею».

Капрал Нахтіґаль з-під Кашперських гір роздобув у переляканого єврея пляшку горілки, зібрав кількох товаришів, і вони почали співати німецький текст «Люрдської пісні» без рефрену «Аве» на мотив пісні «Принц Євген».

Дорога зробилась нестерпно поганою, і передовий загін, який повинен був забезпечити нічліг для одинадцятої роти, вже поночі потрапив у лісочок біля річки. Цей лісочок мав привести їх до Лісковця.

Балоунові вперше в житті доводилося йти невідомо куди. Все: і темрява, і те, що їх послали вперед шукати квартири, здавалося йому надзвичайно таємничим; раптом у нього з’явилась підозра, що це не випадково.

— Камаради, — тихо зойкнув він, спотикаючись на стежці, що звивалась вздовж річки. — Вони принесли нас в жертву.

— Як то? — теж стиха визвірився на нього Швейк.

— Камаради, не кричіть так, — благаючим голосом просив Балоун. — В мене аж мороз поза шкірою бігає. Я відчуваю, вони нас почують і зараз же почнуть стріляти. Я це знаю. Вони нас послали вперед, щоб ми перевірили, чи немає поблизу ворога, а коли почують стрілянину, то одразу ж дізнаються, що далі йти не можна. Ми, камаради, фольпатруль[144], як мене вчив капрал Терна.

— То йди вперед, — сказав Швейк. — Ми підемо за тобою, а ти захищай нас своїм тілом, якщо вже вродився таким велетнем. А коли тебе підстрелять, ти нас повідомиш, аби ми вчасно могли зробити «nieder». Ну й вояка ж з тебе, кулі боїться. Кожен солдат повинен з цього тільки радіти, бо кожен солдат мусить знати: чим більше куль ворог вистріляє, тим менше залишиться в нього боєприпасів. Кожен постріл, спрямований ворожим солдатом проти тебе, зменшує його боєспроможність. До того ж, стріляючи в тебе, він дуже радіє, бо принаймні не мусить і далі тягати на собі патрони, йому і бігти легше.

Балоун тяжко зітхнув:

— Але ж у мене вдома господарство.

— Начхай на господарство, — порадив Швейк. — Ліпше віддай життя за найяснішого цісаря. Та невже тебе цьому не вчили на військовій службі?

— Там про це лише згадували, — не зрозумів дурнуватий Балоун. — Вони мене тільки ганяли по учбовому плацу, а потім я вже ніколи ні про що подібне не чув, бо зробився денщиком… Якби бодай найясніший цісар нас краще годував…

— Ну й проклятуща ж ти ненажерлива свиня! Вояків перед боєм узагалі не слід годувати. Це нам багато років тому пояснював у школі капітан Унтерґріц. Той, бува, нам завжди говорить: «Кляті чортяки, якщо б коли-небудь вибухнула війна і справа дійшла до бою, то боронь вас Боже перед боєм наїдатися. Хто наїсться і дістане кулю в живіт, тому амінь, бо вся каша і хліб після такого поранення вилізуть з кишок, і у солдата зараз же антонів вогонь. Але коли шлунок порожній, то така рана у живіт — дурниця. Так, немовби тебе оса вжалила, просто приємно».

— Я швидко все перетравлюю, — заспокоїв товаришів Балоун. — У мене в шлунку ніколи нічого не залишається. Я, братіку, зжеру, бувало, цілу миску кнедлів із свинячою печенею та капустою, а за півгодини більше трьох ложок з мене не вийде. Решта в мені розсмоктується. Інший, наприклад, скажімо, з’їсть лисички, а вони вийдуть з нього такими, як були, тільки сполоснути їх і знову можна подавати з кислою підливкою. А в мене — навпаки. Нажеруся лисичок — інший би від цього луснув — а викладу потім лише трохи жовтої каші, немов дитинка наробила, решта в мене піде. В мені, брате, — конфіденційно зізнавався Балоун Швейкові, — розпускаються риб’ячі кості і сливкові кісточки. Якось я навмисно підрахував. З’їв я сімдесят сливкових кнедликів з кісточками, а коли приперло, пішов я за стодолу, потім розгорнув ці кісточки трісочкою, відклав убік і підрахував. Із сімдесяти кісточок в мені розпустилося більше половини.

З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання:

— Моя стара робила сливові кнедлики із картопляного тіста, до якого додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посипані маком, ніж сиром, а я — навпаки, через це одного разу натовк її по пиці… я цінувати не вмів свого родинного щастя.

Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав сумно та ніжно:

— Знаєш, друже, тепер коли немає ніяких кнедлів, мені здається, що все ж таки моя жінка мала рацію: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, нібито мак застрявав між зубами, а тепер я мрію про нього. Моя жінка зазнала зі мною дуже багато лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона до ліверних ковбасок клала більше майорану, при цьому ніколи не обходилося без ляпанця. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. Я її, бідну, тоді так оперіщив, що аж два дні пролежала.

— Ох, приятелю, — схлипнув Балоун, — якби тепер ліверну ковбасу, хай вже без майорану, і півника… Ти любиш підливу з хріну? Який я бувало галас зчиняв через неї. А сьогодні пив би її, як каву.

Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись вниз на Лісковець, продовжував зворушено розповідати Швейкові про те, чого він раніше не шанував, а тепер їв би аж очі б плакали.

За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебель-рахівник Ванєк.

Ходоунський пояснював Ванєкові, що, на його думку, світова війна — ідіотизм. Найгірше в ній те, що коли десь урветься телефонний провід, ти змушений вночі йти лагодити його, а ще гірше те, що тепер не так, як у давніших війнах, тоді не знали жодних прожекторів, а сьогодні саме навпаки, коли ти полагоджуєш ті прокляті проводи, ворог зразу ж знаходить тебе прожектором і накриває вогнем цілої артилерії.

Внизу в селі, де мала розквартируватись рота, було темно хоч в око стрель. Собаки так розґвалтувались, що примусили експедицію зупинитися і подумати про те, як боронитися від тих бестій.

— А може, повернемо назад? — пошепки запитав Балоун.

— Балоуне, Балоуне, коли б ми про це заявили, тебе б розстріляли за боягузтво, — сказав Швейк.

Собаки немов сказилися: гавкання чулося з усіх боків, навіть з півдня, за рікою Ропою. Вони гавкали в Кростєнку і в кількох інших навколишніх селах, бо Швейк верещав у нічній тиші:

— Куси, куси, куси! — згадавши, як він кричав на них, коли ще торгував собаками.

Пси не могли заспокоїтись, і фельдфебель-рахівник Ванєк сказав Швейкові:

— Не верещіть на них, Швейку, бо розгавкається вся Галичина.

— Щось подібне, — відповів Швейк, — трапилося на маневрах в Таборській окрузі. Ми прийшли вночі до одного села, а пси зчинили страшний галас. Вся околиця там густо заселена, і собачий гавкіт ішов від села до села, далі й далі. Собаки в тому селі, де ми стояли табором, були вже зовсім замовкли, але, почувши здалека десь аж з-під Пельгржимова собачий гавкіт, знову підняли такий ґвалт, що за хвилину гавкали підряд усі округи: Таборська, Пельгржимовська, Будейовіцька, Гумполецька, Тржебонська і Їглавська. Наш капітан — дуже нервовий дідок — не міг зносити собачого гавкоту, не спав цілу ніч, весь час вискакував надвір і питав патруля: «Хто гавкає? Чому гавкає?»

Солдати покірно доповідали, що це гавкають собаки. Це його так збентежило, що коли ми повернулися з маневрів, він тим, хто був тоді в патрулі, вліпив казармений арешт.

Після цього випадку він завжди вибирав «песячу команду» і посилав її вперед. Команда мала попереджати населення села, де ми збиралися ночувати, що жоден пес уночі не сміє гавкнути, бо інакше буде вбитий. Я теж був у такій команді. Коли ми прийшли до одного села у Мілевській окрузі, я все переплутав і заявив старості села, що кожен власник пса, який вночі забреше, буде вбитий із стратегічних міркувань. Староста злякався, зараз же запряг коні і поїхав до головного штабу просити від усього села помилування, його туди взагалі не пустили, а вартові мало його не застрелили. Староста повернувся додому, і поки ми прийшли до села, усім собакам за його порадою зав’язали ганчірками морди, аж три з них сказилися.

Всі погодились із Швейком, що вночі собаки бояться вогню запаленої цигарки, і увійшли в село. На нещастя, ніхто з них цигарок не палив, так що Швейкова порада не мала позитивних наслідків. Однак, як виявилось, пси брехали з радощів: вони з приємністю згадували війська, які проходили через село і завжди залишали їм щось під’їсти.

Вони ще здалека почули наближення тих створінь, після яких залишаються кості і кінська падлина.

І ось раптом Швейка оточили чотири гавкала. Вони радісно кидались на нього, задерши догори хвости.

Швейк гладив їх, поклепував по спині і розмовляв з ними у пітьмі, як з дітьми.

— Так ось ми вже й тут, ми прийшли спатоньки до вас, бай-бай, їстоньки, ам-ам! Дамо вам кісточок, шкориночок, а вранці знову підемо далі на ворога.

В селі по хатах почали засвічувати світла, а коли квартир’єри почали калатати у двері першої хати, щоб довідатися, де живе староста, зсередини відізвався верескливий жіночий голос і чи то по-польськи, чи то по-українськи повідомив, що чоловік на війні, діти хворі на віспу, що москалі все забрали, а її чоловік, вирушаючи у похід, наказував їй нікому вночі двері не відчиняти. Лише коли посилили атаку на двері, запевняючи, що вони квартирмейстери, якась таємнича рука відчинила їм.

Увійшовши до хати, вони виявили, що саме тут живе староста, який марно намагався переконати Швейка, буцімто не він відповідав верескливим жіночим голосом, виправдувався, він, мовляв, спав на сіні, а його жінка, коли її хтось раптово збудить зі сну, сама не знає, що меле. А щодо нічлігу для цілої роти, то це навряд чи — село таке маленьке, жоден солдат у ньому не вміститься. Взагалі нема де спати. І купити тут теж нічого не можна, бо москалі все забрали.

Якщо пани добродзії не погордують, то він заведе їх у Кростєнко, там хутори великі. Це звідсіля лише три чверті години ходу, місця там досхочу, кожен солдат зможе накритися овечим кожухом, корів там до бісової мами, отже, кожен вояка дістане казанок молока. Вода там теж добра, пани офіцери зможуть переночувати у замку. А в Лісковці що? Злидні, парші та воші. Він сам колись мав п’ять корів, але москалі всіх забрали, і тепер, коли він сам хоче дістати молока для своїх хворих дітей, мусить ходити аж до Кростєнка.

Немовби підтверджуючи правдивість його слів, десь поруч в стайні заревіли корови і почувся верескливий жіночий голос, що бажав злощасним коровам, аби їх холера покрутила.

Старосту це не збентежило, і, натягуючи високі чоботи, він продовжував:

— Одну-єдину корову має мій сусід Войцек, вона, як ви, панове добродзії, ласкаво зволили почути, щойно заревла. Але це корова хвора, тужлива. Москалі забрали в неї телятко. З того часу вона не дає молока, але господар жаліє різати її, він сподівається, що Мати Божа Ченстоховська все поправить.

Під час цієї балаканини він натягнув на себе чумарку.

— Ходімо, панове добродзії, у Кростєнко, це ж три чверті години ходу, та що я, грішний, говорю, і півгодини не буде. Я знаю дорогу через потік, потім через березовий гайок, коло дуба… Село велике, і бардзо дужо моцна горілка в пропінаціях[145]. Ходімо, панове добродзії. Навіщо баритися? Панам солдатам з вашого славного полку треба як слід відпочити, виспатися по-людськи. Пан цісарсько-королівський вояка, який б’ється з москалями, безумовно потребує чистого нічлігу, зручного нічлігу… А в нас? Воші, короста, віспа та холера. Вчора у нас, в нашому проклятому селі, три чоловіки почорніли від холери. Милосердний Господь Бог прокляв Лісковець…

Тут Швейк велично змахнув рукою.

— Панове добродзії! — почав він, наслідуючи старостів голос. — Читав я раз в одній книжці, що за шведських воєн, коли був даний наказ розквартируватися у такому й такому селі, а староста всіляко відбріхувався і не хотів подати їм руку допомоги, його повісили на найближчому дереві. Крім того, один польський капрал розповідав мені сьогодні у Сяноку, що коли приходять квартирмейстери, староста мусить скликати всіх радних, ті йдуть з квартир’єрами від хати до хати і просто говорять: «Тут розташуються троє, тут четверо, пани офіцери розмістяться у парохії» — і запівгодини все має бути готове.

— Пане добродзію, — поважно звернувся Швейк до старости. — Де тут у вас найближче дерево?

Староста не зрозумів, що це значить по-чеськи слово стром[146], і тому Швейк пояснив йому, що це береза, дуб, грушка, яблунька, одним словом, все, що має міцне гілля. Староста знову не зрозумів, а коли почув назви деяких фруктових дерев, злякався, бо черешні вже дозрівали, і сказав, що ні про що таке не знає, у нього перед хатою росте тільки дуб.

— Добре, — сказав Швейк, зробивши рукою міжнародний знак вішання, — отже, ми тебе тут повісимо перед твоєю хатою, бо ти повинен би вже знати, що йде війна і нам наказано спати саме тут, а не в якомусь там Кростєнку. Ти нам, бісова печінка, не будеш міняти наших стратегічних планів, хіба що хочеш гойдатися, як говорилося в тій книжці про шведські війни… Подібний випадок, панове, трапився раз на маневрах біля Великого Мезіржіча…

Тут Швейка перебив фельдфебель-рахівник Ванєк:

— Це, Швейку, ви нам розповісте потім, — і, звертаючись до старости, сказав: — Отже, тепер алярм і квартири!

Староста почав тремтіти і, запинаючись, пробурмотів, що він хотів влаштувати панів добродзіїв якнайкраще, але коли вже інакше не виходить, то в селі все ж таки дещо знайдеться, і панове будуть задоволені, він зараз принесе ліхтар.

Коли він вийшов із світлиці, тьмяно освітленої невеличкою гасовою лампочкою під образом якогось скуленого, немов каліка, святого, Ходоунський несподівано вигукнув:

— Куди зник наш Балоун?

Але не встигли вони ще й роздивитися, коли за піччю тихенько відчинилися дверцята, які із комори кудись вели, і в них просунувся Балоун. Він розглянувся навколо, чи немає старости, і сказав гугнявим голосом, немовби мав страшний нежить:

— Йга бгув вге в кгомогі, щось там нгадибав і нгабгав до гота, а тгепег мгені це все льгіпиться дго пгіднебіння. Це нгі сголоне, нгі сголодке, цге тгісто.

Фельдфебель-рахівник Ванєк спрямував на нього світло електричного ліхтарика, і всі переконалися, що в житті їм не доводилось бачити такого замурзаного австрійського солдата. Вони перелякалися, помітивши, що мундир на Балоунові так роздувся, немовби він був на останньому місяці вагітності.

— Що з тобою сталося, Балоуне? — співчутливо спитав Швейк, штурхаючи його в роздутий живіт.

— Це — охігки, — харчав Балоун, давлячись тістом, яке не проходило ні туди ні сюди. — Обегежно, це квашені охігки. Я на скогу гуку з’їв тхи, а решту приніс вам.

Балоун почав витягати з-за пазухи огірок за огірком і роздавати їх. На порозі виринув староста з ліхтарем. Побачивши цю сцену, він перехрестився і заскиглив:

— Москалі забирали, і наші забирають.

Всі вирушили у село в супроводі зграї собак. Вони вперто трималися навколо Балоуна і сягали до його кишень в штанах, де Балоун заховав шматок сала, також здобутого в коморі, яке він однак із захланності зрадливо затаїв від товаришів.

— Що це біля тебе так собаки упадають? — поцікавився Швейк.

Балоун по довгому роздумі відповів:

— Вони в мені добру людину чують.

Однак не сказав, що притримує рукою в кишені сало, і саме тому один пес безперервно цапає його зубами за руку.

Під час шукання квартир виявилося, що Лісковець — дуже велике село, але дійсно до краю висмоктане війною. Хоч воно й не потерпіло від пожеж, бо обидві воюючі сторони якимось чудом не втягнули його у сферу воєнних операцій, однак саме тут розмістилось населення начисто знищених сіл Хирова, Грабова і Голублі.

По деяких хатах жило до восьми родин. Грабіжницька війна, одна з фаз якої прошуміла над ними, як дикі хвилі повені, штовхнула їх у безпросвітні злидні.

Довелося розмістити роту в невеличкій зруйнованій гуральні на другому кінці села, у бродильні вмістилася лише половина роти. Решту по десять чоловік було розташовано у кількох садибах, куди заможні шляхтичі не пускали бідну голоту, яку війна позбавила своєї землі.

Штаб роти з усіма офіцерами, фельдфебелем-рахівником Ванєком, з денщиками, телефоністами, санітарами, кухарями і Швейком оселився у будинку місцевого священика, який також не впустив до себе ані одної ожебраченої родини з околиці, тому й мав достатньо вільного місця.

Це був високий, сухорлявий літній чоловік у вилинялій і засмальцьованій сутані. Він зі скнарості майже нічого не їв. Батько виховував його у страшній ненависті до росіян, однак цю ненависть немов корова язиком злизала після відступу росіян, коли в село прийшли австрійські війська. Вони пожерли всіх його гусей і курей, яких росіяни не чіпали, хоч у нього і мешкало кілька зарослих забайкальських козаків.

Коли ж до села вступили мадяри і вибрали з вуликів весь мед, він ще більш розсердився на австрійські війська. Тепер він з великою ненавистю дивився на своїх несподіваних гостей, і йому справляло велику приємність ходити навколо них і, знизуючи плечима, повторювати:

— Нічого не маю, я абсолютний жебрак. Ви, панове, не знайдете у мене й скибки хліба.

Найсмутніша міна при цьому була в Балоуна. Він ледь не розрюмсався над такою нуждою. В його голові безнастанно майоріло неясне уявлення про якогось підсвинка, золотава шкірка якого хрумкає на зубах і смачно пахне. Балоун зараз дрімав у кухні отця духовного, куди інколи заглядав сухорлявий високий підліток, що був водночас і наймитом, і куховаром. Він дістав суворий наказ слідкувати за тим, аби з кухні борони Боже чого-небудь не поцупили.

Балоун і в кухні нічого не знайшов, крім папірців із кмином, що лежали на сільничці, які він миттю запхав собі в рот. Пахощі кмину пробудили в нього смакові галюцинації про підсвинка.

На подвір’ї невеличкої гуральні за парохією горіли вогні під казанами польової кухні, кипіла вода, але в тій воді нічого не варилося.

Фельдфебель-рахівник з кухарем оббігали все село, марно намагаючись роздобути десь свиню. Всюди діставали ту ж саму відповідь: москалі все з’їли і все забрали.

Розбудили також єврея у корчмі, який почав рвати на собі пейси і висловлювати жаль, що не може панам солдатам услужити, а нарешті причепився до них, аби вони купили у нього стару столітню корову, суху здохлятину: самі кістки та шкіра. Зажадав за неї скажені гроші, рвав бороду і божився, що такої корови не знайдуть у цілій Галичині, в цілій Австрії і Німеччині, в цілій Європі і на цілому світі. Він скиглив, плакав і бив себе в груди, мовляв, це найжирніша з корів, які будь коли з волі Єгови з’являлися на світ божий. Він клявся всіма прабатьками, що подивитись на цю корову приїздять аж з Волочиська, про цю корову говорять в усій країні, як про казку, що це, власне, не корова, а найдобротніший бугай. На завершення він впав перед ними навколішки і, обнімаючи коліна то одного, то другого, репетував:

— Краще забийте старого, бідного єврея, але без корови не ідіть.

Він своїм виттям так усіх спантеличив, що вони зрештою потягли це бидло, яким погребував би навіть і шкуродер, до польової кухні. Потім ще довго, коли вже гроші були у нього в кишені, єврей плакав та бідкався, буцімто його зовсім загубили, знищили, що він сам себе пограбував, продавши за безцінь таку прекрасну корову. Він молив повісити його, бо на старості літ упоров таку дурницю, через яку його предки в домовинах поперевертаються.

Покачавшись ще трохи у поросі, він враз обтрусив із себе весь жаль, пішов додому і там у комірчині сказав своїй жінці:

— Ельзалебн[147], солдати дурні, як чобіт, а твій Натан мудрий.

З коровою було багато клопоту. Іноді здавалося, що її взагалі не можна обідрати. Коли почали здирати шкуру, вона в кількох місцях подерлася, і під нею показалися м’язи, скручені, як висохлі корабельні линви.

Тим часом звідкись притягнули мішок картоплі і, втративши всяку надію на успіх, почали варити ці сухожилля і кості, а в той час поруч в малій кухні кухар у цілковитому розпачі готував офіцерський обід з куснів цього скелета.

Ця злощасна корова, якщо взагалі так можна іменувати цей витвір природи, надовго закарбувалася в пам’яті всієї роти, і майже з певністю можна сказати, що коли перед Сокальською битвою командири нагадали б солдатам про лісковецьку корову, вся одинадцята рота з грізним ревом і страшною люттю кинулася б з багнетами на ворога.

Корова виявилась такою безсоромною, що з неї навіть і юшки не вдалося зварити. Чим довше м’ясо варилося, тим міцніше воно трималося костей, утворюючи з ними одне ціле, закостеніле, як бюрократ, який все життя пасеться по канцеляріях і живиться лише справами.

Швейк як кур’єр підтримував постійний зв’язок між штабом і кухнею, щоб установити, коли вже оте м’ясо звариться, і нарешті він доповів надпоручнику Лукашу:

— Пане оберлейтенанте, корова перетворилася на порцеляну. У неї таке тверде м’ясо, що ним можна різати скло. Кухар Павлічек, покуштувавши разом з Балоуном це м’ясо, зломив собі передній зуб, а Балоун — кутній.

Балоун із серйозним виглядом підійшов до надпоручника Лукаша і, затинаючись, подав йому свій зламаний зуб, загорнутий у «Люрдську пісню».

— Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я робив усе, що міг. Це той самий зуб, що зламався в офіцерській кухні, коли ми пробували, чи не можна з цього м’яса зробити біфштекса.

При цих його словах з крісла під вікном підвелася чиясь сумна постать. Це був поручник Дуб, якого санітарна двоколка привезла зовсім знесиленого.

— Будь ласка, тихіше, — сказав він з розпачем у голосі, — мені погано.

Він знову сів у старе крісло, в кожній щілині якого мешкали численні родини блощиць.

— Я втомлений, — сказав трагічним тоном, — я кволий і хворий. Не говоріть, будь ласка, при мені про зламані зуби. Моя адреса: Сміхів, вулиця Кральовська, номер вісімнадцять. Якщо я не дотягну до завтра, прошу повідомити про це мою сім’ю, і не забудьте зазначити на моїй могилі, що я до війни був учителем цісарсько-королівської гімназії.

Він тихенько захропів і вже не чув, як Швейк процитував вірш із заупокійної:

Після цього фельдфебель Ванєк встановив, що знаменита корова мусить варитися в офіцерській кухні ще дві години, а про якийсь біфштекс не може й мови бути і замість біфштекса приготують ґуляш.

Було вирішено наразі дати солдатам належний відпочинок, все одно вечеря буде готова аж під ранок.

Фельдфебель-рахівник Ванєк звідкись приніс в’язку сіна, поклав її під себе в ксьондзівській їдальні і, нервово підкручуючи вус, тихо сказав надпоручникові Лукашу, який відпочивав на старому дивані:

— Хоч вірте, хоч ні, пане оберлейтенанте, але такої корови мені за всю війну ще не доводилося жерти…

У кухні перед запаленим недогарком костельної свічки сидів телефоніст Ходоунський і писав про запас додому листа, щоб не морочитися з цим, коли батальйон нарешті матиме певний номер польової пошти. Він писав:

Потім почав писати другого листа про запас:

Телефоніст Ходоунський почав дрімати і заснув над столом. Священик, який не спав і безперестанку швендяв по парохії, відчинив двері кухні і з ощадності загасив недогарок костельної свічки біля Ходоунського.

В їдальні, крім поручника Дуба, ніхто не спав. Фельдфебель Ванєк у Сяноку в бригадній канцелярії дістав новий розрахунок щодо постачання армії продуктами і тепер, докладно вивчаючи його, констатував, що, власне, чим ближче до фронту, тим меншим стає пайок. Він мимоволі усміхнувся над одним параграфом, в якому забороняється при готуванні солдатської юшки вживати шафран та імбир. У наказі було також зауваження, що польові кухні повинні збирати кості і відсилати їх в тил у дивізійні склади. Було трохи неясно, про які кості йдеться: про людські чи з іншої убійної худоби.

— Послухайте, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, позіхаючи з нудьги, — поки нам зварять їсти, ви б могли мені розповісти якусь історію.

— Ох-хо-хо! — відповів Швейк. — Поки ми дочекаємось їжі, я б встиг, пане оберлейтенанте, розповісти вам усю історію чеського народу. А поки що розповім вам дуже коротку історійку про одну вдову поштмейстера із Седлчанська, яку по смерті чоловіка було призначено на його місце. Тільки-но я почув розмову про польові пошти, одразу ж і пригадав цю історію, хоч вона і не має з ними нічого спільного.

— Швейку, — відізвався з дивану надпоручник Лукаш. — Ви знову починаєте страшно дурніти.

— Так точно, мельдую послушно, пане оберлейтенанте. Воно дійсно, це страшенно ідіотська історія. Я сам не знаю, як мені могло прийти до голови розповісти таку дурницю. Це або вроджений ідіотизм, або спогади молодих літ. На нашій земній кулі, пане оберлейтенанте, є різні характери, і кухар Юрайда мав рацію. Коли ми стояли в Бруку, він напився, впав у рів, а видертися звідти не міг і кричав: «Людина призначена і покликана пізнавати правду, щоб керувати своїм духом у гармонії вічного всесвіту, щоб постійно розвиватися, набувати знань і поступово входити у вищі сфери інтеліґентніших і сповнених справжньої любові світів». Ми його хотіли витягти нагору, але він дряпався і кусався. Він гадав, що лежить вдома, і лише після того, коли ми його знову туди скинули, почав благати, аби ми його все ж таки витягнули.

— Але що, власне, з тією поштмейстеркою? — розпачливо вигукнув надпоручник Лукаш.

— Це була дуже пристойна жінка, пане оберлейтенанте, але все ж таки трохи свиня. Вона добре виконувала свої обов’язки на пошті, але мала одну хибу: думала, що її всі переслідують і щось від неї хочуть, і тому щодня після роботи писала на всіх скарги до установ, відповідно до обставин.

Одного разу вранці вона пішла в ліс по гриби. І ось, проходячи повз школу, примітила, що пан учитель уже встав. Він привітався з нею і спитав, куди вона так рано зібралася. Вона йому відповіла, що йде по гриби. Тоді він сказав, що також піде по гриби. З цього вона зробила висновок, буцімто він щодо неї, старої баби, має якісь нечисті наміри. А коли побачила, що він дійсно виходить з гущавини, перелякалася, втекла і негайно ж написала заяву до місцевої шкільної ради, ніби він хотів її зґвалтувати. Проти учителя почали дисциплінарне слідство, а щоб часом з цього не виник великий прилюдний скандал, вести слідство приїхав сам шкільний інспектор. Він звернувся до жандармського вахмістра з проханням дати свій висновок, чи здатний був учитель на такий вчинок. Жандармський вахмістр поглянув до старих протоколів і сказав: «Ні. Це виключена річ, — бо того учителя вже раз обвинуватив священик у тому, що він волочиться за його кузиною, з якою пресвятий отче сам спав. Але той учитель дістав від окружного лікаря посвідку, нібито він імпотент з шести років після того, як впав з розчепіреними ногами з горища на дишло воза». Тоді вона, ця бестія, подала скаргу на жандармського вахмістра, окружного лікаря і шкільного інспектора, буцімто учитель їх усіх підкупив. А вони в свою чергу подали на неї в суд, і її засудили, але клята баба оскаржила присуд, вона, мовляв, не сповна розуму. Її також оглянули судові лікарі і дали свій висновок, що хоч вона і придуркувата, проте може займати будь-яку державну посаду.

Надпоручник Лукаш вигукнув:

— Мати Божа!… — І додав: — Сказав би я вам, Швейку, пару слів, та не хочу псувати собі вечерю, — на що Швейк відповів:

— Я ж попереджав вас, пане оберлейтенанте, що розповім страшенно ідіотську історію. — Надпоручник Лукаш тільки махнув рукою і сказав:

— Я досить вже наслухався від вас всіляких дурниць.

— Кожен не може бути розумним, пане оберлейтенанте, — переконливо сказав Швейк. — Дурні мусять являти собою виняток, бо коли б кожен був розумним, то на світі було б стільки розуму, що кожна б друга людина обовдуріла. Коли б, наприклад, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, кожен знав закони природи і вмів вираховувати небесні віддалі, то нічого б вже іншого не робив, тільки б докучав усім, як один пан Чапек. Він відвідував кнайпу «Під чашею» і завжди, виходячи вночі на вулицю, розглядав усіяне зірками небо, потім повертався до кнайпи, підходив до кожного присутнього і повідомляв: «Сьогодні чудово світить Юпітер, а ти, йолопе, навіть не знаєш, що в тебе над головою. Це така віддаль, що коли б тобою, ледарю, набити гармату і вистрели ти з неї, ти б летів до нього із швидкістю гарматного ядра мільйони мільйонів років». При цьому поводився так грубо, що, звичайно, сам вилітав з шинку із швидкістю звичайного трамвая. Приблизно, пане оберлейтенанте, кілометрів 10 на годину. Або візьмемо, наприклад, пане оберлейтенанте, мурашку…

Надпоручник Лукаш підвівся на дивані і молитовно склав руки:

— Я сам собі дивуюся, чому я досі розмовляю з вами, Швейку. Я ж вас, дякувати Богу, вже так давно знаю.

Швейк на знак згоди кивнув головою:

— Це звичка, пане оберлейтенанте. В тому то і річ, що ми вже давні знайомі, і, правду кажучи, вже обидва добре знаємо почім фунт лиха. Ми досить разом витерпіли і завжди не зі своєї вини. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, така вже наша доля. Що найясніший цісар не робить — усе це до кращого: він нас звів докупи, і я собі нічого іншого не бажаю, тільки бути вам завжди у пригоді. Ви не голодні, пане оберлейтенанте?

Надпоручник Лукаш, який тим часом знову випростався на старому дивані, сказав, що останнє питання Швейка — це прекрасне закінчення нудної розмови. Нехай він довідається, що чути з вечерею. Безперечно, буде краще, коли Швейк залишить його на самоті, бо всі ті дурниці, які він від нього вислухав, стомили його більше, ніж увесь похід від Сянока. Рад би бодай хоч на хвилину заснути, але не може.

— В цьому винні блощиці, пане оберлейтенанте. Це вже старе повір’я, нібито священики плодять блощиць. Ніде не знайдете стільки блощиць, як у парохіях. У Верхніх Стодулках священик Замастіл написав цілу книжку про блощиць. Вони лазили по ньому навіть під час проповідей.

— Що я вам сказав, Швейку, підете ви на кухню чи ні?

Швейк пішов, а за ним з кутка, як тінь, навшпиньках вийшов Балоун…

Коли вранці батальйон виступав з Лісковця на Стару Сіль — Самбір, злощасну корову, яка все ще не зварилася, везли із собою в польовій кухні. Вирішили доварювати її по дорозі і з’їсти на відпочинку, напівдорозі з Лісковця до Старої Солі.

На дорогу солдатам зварили чорну каву.

Поручник Дуб знову тарабанився на санітарній двоколці. Йому після вчорашнього стало ще гірше. Найбільших страждань завдавав він денщикові, який мусив бігти поруч з двоколкою. Поручник Дуб невгаваючи лаяв Кунерта за те, що він учора зовсім про нього не турбувався, і обіцяв, коли вони прийдуть на місце, як слід з ним порахуватися.

Щохвилини вимагав води, пив її і відразу починав блювати.

— З кого, з чого смієтеся? — кричав він із двоколки. — Я вас навчу, ви зі мною не жартуйте! Ви мене ще пізнаєте!

Надпоручник Лукаш їхав верхи, а поруч з ним бадьоро крокував Швейк. Він так рвався вперед, немовби не міг дочекатися хвилини, коли зчепиться з ворогом. Причому, як завжди, базікав:

— Ви, певно, зауважили, пане оберлейтенанте, що дехто з наших людей немов ті мухи? За плечима у них ледве тридцять кіля, але й цього не можуть витримати. Вам треба було б почитати їм лекції, які нам читав небіжчик пан оберлейтенант Буханєк. Він застрелився через кавцію[148], яку буцімто витягнув на одруження від свого майбутнього тестя, але розтринькав її з дівками. Потім він узяв другу кавцію, вже від другого майбутнього тестя. З цими грішми вже поводився економніше. Він поступово програвав їх у карти, а дівчаток уже облишив. Проте й ці гроші довго в нього не затрималися, і йому довелося піти по кавцію до третього майбутнього тестя. За ці гроші він купив собі коня, арабського жеребця нечистокровного…

Надпоручник Лукаш зіскочив з коня.

— Швейку, — сказав загрозливим тоном, — якщо ви хоч слово скажете про четвертого, я вас скину у канаву.

Він знову скочив на коня, а Швейк серйозно продовжував:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, про четверту кавцію не може бути й мови, бо він після третьої застрелився.

— Нарешті! — з полегкістю зітхнув надпоручник Лукаш.

— Ага, щоб не забути, з чого ми почали розмову, — говорив далі Швейк, — лекції, які нам завжди читав пан оберлейтенант Буханєк, коли солдати під час походу вже падали з ніг, треба було б, на мій скромний погляд, читати так, як це робив він — усім солдатам. Оголосить бувало відпочинок, збере всіх нас, як та квочка курчат, і починає: «Ви, голото, взагалі не вмієте цінувати того, що маршируєте по земній кулі, бо ви така неосвічена банда, що кожного, хто лише на вас гляне, може знудити. Змусити б вас марширувати на Місяці, де людина, яка на нашій бідній планеті важить шістдесят кіля, важить понад тисячу сімсот кілограмів. Та ви б подохли! Ви б не так замарширували, коли б у тому своєму телячому ранці несли понад двісті вісімдесят кілограмів, тобто майже три центнери, а гвинтівка важила би близько півтора центнера. От тоді б ви гикали і висолоплювали язики, як загнані собаки». Був між нами один нещасний учитель. Він також наважився взяти слово: «Пробачте, — каже, — пане оберлейтенанте, на Місяці шістдесятикілограмова людина важить лише тринадцять кілограмів. Там нам було б легше марширувати, бо наші ранці важили б там тільки чотири кілограми. На Місяці ми б літали, а не марширували». «Це жахливо, — сказав небіжчик пан оберлейтенант Буханєк, — ти, драбуго, так і просишся, щоб тобі заїхали в пику. Будь радий, що я тобі відважу звичайного земного ляпанця, бо якби я тобі дав місячного, то ти при своїй легкості залетів би кудись аж на Альпи і розплескався б на них у млинець. А коли б я вже тобі врізав того сонячного ляпанця, твій мундир обернувся б на кашу, а голова полетіла б аж до Африки». Отже, вліпив він йому звичайного, земного ляпаса. Цей вискочка зачав плакати, а ми помарширували далі. Увесь похід він проплакав і говорив, пане оберлейтенанте, про якусь людську гідність, мовляв, з ним тут поводяться, як з якоюсь німою твариною. Пан оберлейтенант послав його потім до рапорту, і його замкнули на чотирнадцять діб. Цей солдат мав служити після того ще шість тижнів, але не дослужив їх. Мав грижу, а в казармах примушували крутитися на брусах, він цього не витримав і помер у лазареті, як симулянт.

— Це справді дивно, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш. — Ви маєте звичку, як я вже вам не раз говорив, особливим способом принижувати всіх офіцерів.

— Ні, я не маю такої звички, — щиро відповів Швейк. — Я вам тільки хотів розповісти, пане оберлейтенанте, про те, як раніше на військовій службі люди самі себе доводили до нещастя. Він, звичайнісінька собі людина, думав, що він більш освічений, ніж той пан оберлейтенант, і хотів тим Місяцем принизити його в очах солдатів. Коли він проковтнув земного ляпанця, всі з полегкістю зітхнули, і нікого це не сердило, навпаки, всі раділи, що пан оберлейтенант спромігся на такий влучний дотеп з тим земним ляпанцем. Це значить уміти врятувати ситуацію. Людина мусить негайно, не сходячи з місця, щось придумати, і все буде в порядку. У Празі навпроти Кармелітів, пане оберлейтенанте, мав свого часу крамницю один такий пан Єном. Торгував він кріликами та іншими птахами. Познайомився цей пан з донькою палітурника Білека. Панові Білеку це знайомство не сподобалося, і він прилюдно заявив у шинку, якщо пан Єном наважиться прийти просити руки його доньки, він його так фугоне зі сходів, що аж увесь світ здригнеться. Пан Єном з цього приводу напився, але все ж таки пішов до пана Білека, той привітав його у передпокою великим ножем, яким обрізують книжки, так званим жаборізом, і загорлав на нього, якого дідька, мовляв, він тут забув. Тут милий пан Єном як пердне, аж маятник у стінному годиннику зупинився. Пан Білек розреготався, подав йому руку і сказав: «Будь ласка, пане Єноме, заходьте, сідайте, будь ласка. Сподіваюся, ви не наклали в штани? Таж я не така вже сердита людина. Правда, я вас хотів викинути, але тепер бачу, що ви дуже приємний пан і великий оригінал. Я палітурник, прочитав багато романів і оповідань, але в жодній книжці я не зустрічав, щоб жених таким чином знайомився». Він сміявся, аж падав, говорив, що йому здається, нібито вони знайомі від народження, немов рідні брати. Він радо частував гостя сигарами, послав по пиво, по італійські ковбаски і, покликавши жінку, розповів їй з усіма подробицями про те, що сталося. Та плюнула і пішла. Потім він гукнув дочку і сказав їй: «Цей пан за таких і таких обставин прийшов просити твоєї руки». Дочка розридалася і заявила, що знати його не знає і навіть бачити не хоче, так що їм не залишилося нічого іншого, як випити пиво, з’їсти італійські ковбаски і розійтися. Потім того пана Єнома підняли ще на глум у тому шинку, куди ходив пан Білек, і в усьому кварталі його інакше не називали, як «пердунець Єном». І всі розповідали одне одному, як він хотів урятувати ситуацію. Життя людське, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, взагалі таке складне, що життя окремої людини просто нічого не варте. Ще перед війною до нашої кнайпи «Під чашею» на Боїшті ходив один поліцейський вахмістр пан Губічка і один репортер, який полював за перебитими ногами, переїханими людьми, самогубцями і друкував про них у газетах. Це був такий собі веселенький панок, що частіше потрапляв до поліцейської вартівні, ніж до своєї редакції. Одного разу він напоїв старшого вахмістра Губічку, обмінявся з ним у кухні одягом, так що вахмістр був у цивільному, а з пана репортера зробився поліцейський вахмістр. Він закрив тільки номер револьвера і подався до Праги патрулювати. На Ресловій вулиці за колишньою Святовацлавською тюрмою він зустрів у нічній тиші літнього пана в циліндрі і в шубі. Він ішов попід руку з такою ж літньою панею в хутрі. Обидва поспішали додому і зовсім не розмовляли. Він кинувся до них і загорлав тому панові просто у вухо: «Не верещіть так, бо відведу вас у відділок».

Уявіть собі, пане оберлейтенанте, їхній переляк. Даремно вони тлумачили йому, що це якась помилка, бо вони обидвоє повертаються з бенкету у пана намісника. Екіпаж, мовляв, довіз їх до Національного театру, а тепер вони хочуть трохи пройтися по свіжому повітрі. Живуть вони недалечко, на Морані, сам пан — старший радник з канцелярії намісника, а це його дружина. «Ви мені тут не брешіть, — кричав на нього переодягнений репортер. — Як вам не соромно, коли ви, як ви кажете, старший радник канцелярії намісника, а поводите себе, як хлопчисько. Я вже давно за вами слідкую, я бачив, як ви гатили ціпком по шторах усіх крамниць, що траплялись на дорозі, і при цьому ваша, як ви кажете, жінка допомагала вам». «Таж я ніякого ціпка, як бачите, не маю. Це, мабуть, хтось інший, хто йшов попереду». «А як же ж ви можете мати ціпок, — відповів на це переодягнений репортер, — коли ви його поламали, як я сам бачив, там за рогом на плечах однієї бабусі, що розносить по кнайпах печену картоплю і каштани». Пані вже і плакати не могла, а пан старший радник так розхвилювався, що почав обвинувачувати його в грубості, після чого його заарештували і відвели до найближчого патруля в районі комісаріату, по Сальмовій вулиці. Переодягнений репортер звелів відвести цю парочку до комісаріату, бо він сам, мовляв, із «Святого Їндржиха»^{57}, в службовій справі був на Виноградах. Цих обох, каже, зловив, коли вони порушували нічний спокій, зчинивши нічну бійку, крім того, вони, мовляв, чинили опір і образили поліцію. Він поспішає, має свої справи у комісаріаті біля святого Їндржиха, а за годину повернеться сюди на Сальмову вулицю. Таким чином патруль забрав обох затриманих. Вони просиділи аж до ранку, чекаючи цього вахмістра, який тим часом окружними дорогами повернувся до кнайпи «Під чашею» на Боїшті, розбудив вахмістра Губічку і дуже делікатно повідомив його про все, що трапилося, і натякнув, що, можливо, з приводу цього почнеться слідство, коли він не триматиме язика за зубами…

Надпоручник Лукаш, як було видно, стомився від цих розмов. Перш ніж перевести коня на клус, щоб обігнати аванґард, він сказав Швейкові:

— Хоч би ви говорили й до вечора, все одно чим далі, тим дурніше та дурніше.

— Пане оберлейтенанте, — гукнув услід Лукашеві Швейк. — Хіба не хочете знати, чим це скінчилося?

Надпоручник Лукаш дав коневі остроги.

Стан поручника Дуба настільки покращав, що він виліз із санітарної біди, зібрав навколо себе увесь штаб роти і, немов напівпритомний, почав їх навчати. Насамперед виголосив незвичайно довгу промову, яка обтяжувала більше, ніж амуніція та гвинтівка.

Це була суміш різних метафор.

Він почав:

— Любов солдатів до панів офіцерів робить можливими надзвичайні жертви, але це побічна справа. І навпаки, якщо ця любов у солдатів не вроджена, її треба добути силою. В цивільному житті вимушена любов одного до другого, скажімо, школяра до вчительського колективу, триватиме доти, доки діятиме та зовнішня сила, яка її викликає, але в армії все навпаки, бо офіцер не сміє дозволити солдатові і найменшого послаблення цієї любові, яка в’яже солдата з його начальником. Така любов — це не та загальновідома любов, це, власне, пошана, страх і дисципліна.

Швейк увесь цей час ішов з лівого боку санітарної двоколки. І поки поручник говорив, він робив весь час «rechts schaut»[149]. Поручник Дуб спочатку цього якось не помічав і продовжував далі свою промову:

— Ця дисципліна і обов’язок послуху, ця обов’язкова любов солдата до офіцера — відзначається великою стислістю, бо стосунки між солдатом і офіцером дуже прості — один підкоряється, другий наказує. Як вже давно відомо з книжок про військове мистецтво, військовий лаконізм, військова простота — це саме та чеснота, що її повинен засвоїти собі кожний солдат, який, хоче він того чи ні, любить свого начальника, бо той в його очах мусить бути для нього найбільшим ідеально викристалізуваним втіленням непохитної волі.

Щойно тепер поручник Дуб зауважив Швейкове «rechts schaut» і те, як він не зводить з нього очей. Це йому було дуже неприємно, бо він несподівано відчув, що заплутався у своїй промові і ніяк не може видряпатись з канави любові солдата до командира, і тому розкричався на Швейка:

— Що ти витріщив на мене баньки, як теля на нові ворота?

— Згідно з вашим наказом, мельдую послушно, пане лейтенанте, ви якось самі ласкаво звернули мою увагу на те, що коли ви говорите, я зобов’язаний слідкувати очима за вашими устами. А тому, що кожен солдат мусить свято виконувати накази свого начальника і пам’ятати їх на віки вічні, я був змушений це робити.

— Дивися в інший бік, дурний чопе, а не на мене, — злостився поручник Дуб. — Ти знаєш, я цього не люблю, не можу цього терпіти, мені стає гидко, коли я бачу твою пику. Я тобі ще накручу хвоста…

Швейк зробив рівняння наліво і, немов закам’янівши, ішов так далі поруч поручника Дуба. Поручник Дуб не витерпів і вигукнув:

— Куди ти дивишся, коли я з тобою розмовляю?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, згідно з вашим наказом я повинен тримати рівняння наліво.

— Ах, — зітхнув поручник Дуб. — Це якийсь хрест Божий! Дивися просто перед себе і думай при цьому: «Я такий дурень, що мені нема чого втрачати». Запам’ятав?

Швейк, дивлячись поперед себе, сказав:

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, чи повинен я щось на це відповісти?

— Що ти собі дозволяєш!? — загорлав на нього поручник Дуб. — Як ти зі мною розмовляєш, що ти мав на думці?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, в мене на думці лише ваш наказ, який ви дали на одній станції, щоб я взагалі не відповідав, навіть тоді, коли ви скінчите говорити.

— Отже, ти мене боїшся, — зрадів поручник Дуб. — Але ти мене ще не пізнав. Переді мною тремтіли не такі, як ти. Зарубай це собі на своєму дурному носі. Я приборкував і не таких шибайголів. Заткни пащеку і йди позаду, щоб я тебе не бачив.

Швейк залишився позаду із санітарною службою. Тут він вигідно влаштувався аж до місця відпочинку, де нарешті всі дочекалися юшки з м’яса злощасної корови.

— Цю корову треба було тримати бодай два тижні в оцті, а якщо не корову, то принаймні того, хто її купував, — заявив Швейк.

Від бригади прискакав кур’єр з новим наказом для одинадцятої роти: маршрут змінюється на Фельштин, Вояличі, а Самбір треба обійти, бо в Самборі стоять два познанських полки і немає жодної можливості розквартирувати там роту.

Надпоручник Лукаш дав розпорядження фельдфебелю Ванєку і Швейку розшукати для роти нічліг у Фельштині.

— Тільки, Швейку, знову, бува, не встругніть чогось по дорозі, — застеріг Швейка надпоручник Лукаш. — Головне, поводьтесь чемно з населенням.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я зроблю все, що в моїх силах. Мені сьогодні, коли я трохи на ранок здрімнув, приснився поганий сон. Я бачив у сні ночви, з яких цілу ніч текла вода по коридору будинку, де я мешкав, аж поки не витекла до дна і не промочила стелі у власника дому, який запропонував мені вранці виселитися з квартири. Такий випадок, пане оберлейтенанте, дійсно трапився одного разу в Карліні, за залізничним віадуком.

— Дайте нам, Швейку, святий спокій із тим вашим дурним базіканням і ліпше подивіться з Ванєком на карту, куди вам треба йти. Ось бачите тут, це село. Звідси ви повернете направо до річки і йдіть вздовж неї за водою до найближчого села, і від того місця, де вливається до річки перший потік — він буде у вас по праву руку, — зверніть польовою дорогою вгору, точно на північ. Заблукати тут неможливо. Ви потрапите до Фельштина і більш нікуди. Запам’ятали?

Отже, Швейк з фельдфебелем-рахівником Ванєком почимчикували у путь, згідно з одержаним маршрутом.

Було після полудня. Спека. Земля важко дихала. Від погано закиданих солдатських могил несло смородом. Вони прийшли на місце, де відбулися бої під час наступу на Перемишль. Тут кулемети скосили цілі батальйони. В перелісках біля річки лишилися сліди артилерійського вогню. На великих площинах і схилах гір із землі стирчали якісь оцупки, а не дерева, а всю пустелю борознили окопи.

— Тут все трохи інакше, ніж біля Праги, — зауважив Швейк, аби порушити мовчанку.

— У нас вже по жнивах, — згадав фельдфебель Ванєк. — У Кралупській окрузі починаються жнива раніше за всіх.

— Тут по війні будуть дуже добрі врожаї, — за хвилину докинув Швейк. — Не треба буде купувати костяну муку. Це для селян дуже вигідно, коли на їхньому полі зігниє цілий полк. Одним словом, це для них добрива. Тільки одне мене турбує, щоб хтось не намовив тих селян продати солдатські кістки цукровим заводам. Був колись у карлінських казармах оберлейтенант Голуб, а такий вже там вчений, що всі в роті вважали його дурником, бо він через ту свою вченість не навчився лаяти солдатів і все на світі розглядав з наукових позицій. Одного разу солдати доповіли йому, що хліб, який вони дістали, не можна їсти. Іншого офіцера таке нахабство розлютило б, а його ні. Він залишився спокійний, не сказав нікому ані кнур, ані свиня, нікому не затопив у пику. Скликав тільки всіх своїх людей і звернувся до них своїм дуже приємним голосочком: «Насамперед, вояки, ви мусите усвідомити собі, що казарми — це не гастрономічний магазин, де ви могли б собі вибирати маринованих вугрів, сардинки і бутерброди. Кожен солдат повинен бути настільки інтеліґентним, щоб уміти без нарікань жерти все, що дістане, і настільки дисциплінованим, щоб не думати про якість того, що він має зжерти. Уявіть собі, що вибухнула війна. Цій землі, у яку вас після бою поховають, байдужісінько, яким хлібом ви перед своєю смертю напхалися. Матінка земля розкладе вас усіх і зжере з чоботями. На світі нічого не гине, і з вас, солдати, виросте знову нове збіжжя на військовий хліб, для нових солдатів, які, можливо, знову так, як і ви, будуть невдоволені, скаржитимуться і напоряться на когось, хто їх накаже замкнути до самого алилуйя, бо має на це право. Я вам, солдати, усе гарно пояснив і вдруге повторювати не буду. А якщо хто в майбутньому буде скаржитися, той так дістане, що згадає ці мої слова, коли знову з’явиться на світ Божий». Хоч би він виматюкав нас коли, — говорили вояки між собою. Ці всі делікатності пана оберлейтенанта їм страшенно обридли.

Одного разу вони вибрали мене як представника роти, аби я сказав йому, що всі його люблять, але це не військова служба, коли не чути лайки. Ото я й пішов до нього на квартиру і попросив не соромитись, бо військова служба повинна бути цупка, як ремінь, солдати, мовляв, звикли до того, щоб їм кожного дня нагадували, які вони собаки і свині, бо інакше вони втрачають пошану до своїх начальників. Він спочатку затявся на своєму, говорив щось про інтеліґентність, про те, що сьогодні вже ніхто не сміє служити під загрозою різок, але наприкінець я його все ж таки переконав, і він затопив мені по пиці і, щоб підняти свій авторитет, викинув за двері. Коли я доповів про наслідки своїх переговорів, усі дуже зраділи, але він їм цю радість другого ж дня попсував. Підійшов до мене і при всіх говорить: «Швейку, я вчора трохи пересолив, ось вам золотий. Випийте за моє здоров’я. З солдатами треба вміло поводитись».

Швейк обдивився на всі боки і зауважив:

— Мені здається, що ми йдемо не в тому напрямку, хоч пан оберлейтенант нам дуже добре пояснив, ми ж повинні йти вгору, вниз, потім ліворуч і праворуч, потім знову праворуч, потім ліворуч, а ми весь час йдемо прямо. А може ж, все це проробили мимохідь, але за розмовою не помітили. Я безсумнівно бачу тут перед собою дві дороги до того Фельштина. Пропоную звернути тепер ліворуч і йти по тій дорозі.

Фельдфебель-рахівник Ванєк, як це буває завжди, коли двоє опиняються на роздоріжжі, почав запевняти, що треба йти праворуч.

— Моя дорога, — сказав Швейк, — зручніша, ніж ця ваша. Я піду вздовж струмка, де ростуть незабудки, а ви почалапаєте по випаленій землі. Пан оберлейтенант сказав нам, що ми взагалі не можемо заблукати, і я цього дотримуюсь, а якщо ми не можемо заблукати, то якого біса я б дерся кудись вгору; піду собі спокійнісінько луками, почеплю квіточки на картуз і нарву цілий букет для пана оберлейтенанта. А зрештою, ми потім переконаємося, хто з нас мав рацію, сподіваюся, ми розійдемося, як добрі друзі. Тут така місцевість, що всі дороги мусять вести до Фельштина.

— Не дурійте, Швейку, — умовляв хвацького вояку Ванєк. — Я вам кажу, що саме тут згідно з картою ми мусимо йти направо.

— Карта теж може помилятися, — відповів Швейк, сходячи у видолинок. — Одного разу ковбасник Крженек з Виноградів повертався вночі, дотримуючись плану міста Праги, від «Монтаґів» на Малій Страні додому на Виногради. А над ранок прийшов аж до Роздєлова біля Кладна, де його зовсім захололого знайшли вранці у житі, куди він звалився від утоми. Якщо ви, пане рахівнику, такий упертий і не хочете мене послухати, то нам не залишається нічого іншого, як розійтися і зустрітися потім у Фельштині. Подивіться тільки на годинник, щоб ми знали, хто прийде раніше. Якщо вам загрожуватиме небезпека, вистріліть у повітря, щоб я знав, де ви знаходитесь.

Під вечір Швейк дійшов до невеликого ставка, де зустрів одного утікача — російського полоненого, який тут купався. Той, побачивши Швейка, виліз із води і, як був голий, кинувся бігти.

Швейкові було цікаво, чи личив би йому російський мундир, який валявся тут же під вербами. Він швидко роздягнувся, одягнув форму нещасного голого полоненого, що втік з етапу, розквартированого в селі за лісом. Швейкові заманулося як слід побачити себе у водяному дзеркалі, і він довго ходив по греблі ставка, аж поки його знайшов там патруль польової жандармерії, який шукав російського втікача. Жандарми були мадяри і, незважаючи на Швейкові протести, відволікли його в етапне управління в Хирові, де зарахували його до транспорту російських полонених, призначених на роботи з ремонту залізничної колії в напрямку Перемишля.

Це все відбулося так швидко, що тільки на другий день Швейк усвідомив своє становище і куснем головешки написав на білій стіні класної кімнати, в якій було розташовано частину полонених:

«Тут спав Йозеф Швейк з Праги, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку, який при виконанні обов’язків квартирмейстера помилково потрапив до австрійського полону під Фельштином».