Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

ЧАСТИНА ДРУГА. ТРІУМФ

Вже майже півроку під керівництвом професора працювали сотні тубільців, творили блага культури.

Вже вечорами по збудованих нашвидку шинках молодь горлала п’яних пісень, частуючи себе свіжою вогненною водою, й платила новенькою, цупкою, щойно зробленою монетою.

Професор мав уже півтора десятки вірних слуг. Здатні дикуни відразу зрозуміли, що за маленькі монети, що їм дає професор, у харчевні можна дістати й м’ясо, й вогненну воду. І що більше монет давав їм професор, то відданіші були чорношкірі.

Одного разу вночі до професорової лабораторії влетів білий ватажок.

– Слухай, Світло Знання! – заревів дикун. – Уставай! Трапилось таке, чого ніколи не було в нашій країні. Один з наших, розвеселившись од огненної води, вкрав у свого друга гаманець з монетами, а той розпоров йому черево одним з тих кинджалів, що ти обмінюєш нашим на хутро.

Професор сів на ліжку й, звісивши голі волохаті ноги, почав думати.

– Цілком зрозуміла річ, – прорипів він нарешті. – В країні починає зароджуватись злочинний елемент. Треба організувати поліцію.

За два місяці утворили поліцію. Кожного поліцая уквітчали кокардою й озброїли довгим ножем.

– А тепер, – сказав Вокс, – треба скласти закони, інакше поліції нічого буде робити. З факту існування поліції походить потреба утворення законів.

І засів писати закони.

Найбільш здібні тубільці цілими днями втовкмачували в голову темній юрбі значення окремих артикулів.

Тут раз-у-раз траплялися прикрі непорозуміння.

– Чому закон мені наказує обмотуватись пальмовим листям?

– Щоб не порушувати громадської благопристойности.

– Я її й не порушую. Я просто хочу ходити голий.

– Я в поліцію ти хочеш?

– В поліцію не хочу, – одверто признавався дикун.

– Тоді обмотуйся листям.

Закон суворо охороняв права тих, хто встиг наховати собі силу блискучих монет і купував працю своїх земляків.

Без грошей вже нічого не можна було дістати: професор розподілив природні багатства країни на рівні частини і роздав їх своїм прихильникам. Кокоси й банани треба було купляти, інакше доводилось мати діло з поліцією.

Закон, крім того, найсуворіше забороняв присвоєння чужої власности, злодійство, кохання до чужої дружини або чоловіка, а також бійки, вбивство й розлуку з законною жінкою.

– В нас і без законів цього не було, – похмуро скаржився ватажок.

– Нічого, – самовпевнено заспокоював його Вокс. – Тепер теж не буде. Хай тільки добудують в’язницю.

Коли в’язницю скінчили, Віл’ям Вокс видав додатковий закон, що забороняв навіть у думці критикувати чинний лад. Тубільці позирали на ґрати новенької в’язниці і хмарно мовчали.

Колишні жерці, спокушені блискучими монетами, негайно перейшли в християнство, повісили на себе нашвидку зроблені дерев’яні хрестики, молились єдиному богові і раз-у-раз обіцяли непокірним дикунам за покірність рай в майбутньому житті.

– Не хочу я майбутнього життя, – буркотів якийсь дикун. – Хочу, щоб усе було, як перше.

– Я до в’язниці хочеш?

– До в’язниці не хочу.

– Гляди мені. Там місця вистачить.

Місць у в’язниці справді вистачало. Бо час від часу кат виводив найбільш упертих злочинців на майдан і, наказавши їм помолитись за спасіння душі, жваво відтинав їм голови.

Віл’ям Вокс з вікна своєї лабораторії дивився на цю операцію, й пекучий біль краяв йому серце.

– Боже мій, – шепотів він. – Коли ж, нарешті, замість цього дикунського способу ми матимемо у себе електричне крісло?..