Вже майже півроку під керівництвом професора працювали сотні тубільців, творили блага культури.
Вже вечорами по збудованих нашвидку шинках молодь горлала п’яних пісень, частуючи себе свіжою вогненною водою, й платила новенькою, цупкою, щойно зробленою монетою.
Професор мав уже півтора десятки вірних слуг. Здатні дикуни відразу зрозуміли, що за маленькі монети, що їм дає професор, у харчевні можна дістати й м’ясо, й вогненну воду. І що більше монет давав їм професор, то відданіші були чорношкірі.
Одного разу вночі до професорової лабораторії влетів білий ватажок.
– Слухай, Світло Знання! – заревів дикун. – Уставай! Трапилось таке, чого ніколи не було в нашій країні. Один з наших, розвеселившись од огненної води, вкрав у свого друга гаманець з монетами, а той розпоров йому черево одним з тих кинджалів, що ти обмінюєш нашим на хутро.
Професор сів на ліжку й, звісивши голі волохаті ноги, почав думати.
– Цілком зрозуміла річ, – прорипів він нарешті. – В країні починає зароджуватись злочинний елемент. Треба організувати поліцію.
За два місяці утворили поліцію. Кожного поліцая уквітчали кокардою й озброїли довгим ножем.
– А тепер, – сказав Вокс, – треба скласти закони, інакше поліції нічого буде робити. З факту існування поліції походить потреба утворення законів.
І засів писати закони.
Найбільш здібні тубільці цілими днями втовкмачували в голову темній юрбі значення окремих артикулів.
Тут раз-у-раз траплялися прикрі непорозуміння.
– Чому закон мені наказує обмотуватись пальмовим листям?
– Щоб не порушувати громадської благопристойности.
– Я її й не порушую. Я просто хочу ходити голий.
– Я в поліцію ти хочеш?
– В поліцію не хочу, – одверто признавався дикун.
– Тоді обмотуйся листям.
Закон суворо охороняв права тих, хто встиг наховати собі силу блискучих монет і купував працю своїх земляків.
Без грошей вже нічого не можна було дістати: професор розподілив природні багатства країни на рівні частини і роздав їх своїм прихильникам. Кокоси й банани треба було купляти, інакше доводилось мати діло з поліцією.
Закон, крім того, найсуворіше забороняв присвоєння чужої власности, злодійство, кохання до чужої дружини або чоловіка, а також бійки, вбивство й розлуку з законною жінкою.
– В нас і без законів цього не було, – похмуро скаржився ватажок.
– Нічого, – самовпевнено заспокоював його Вокс. – Тепер теж не буде. Хай тільки добудують в’язницю.
Коли в’язницю скінчили, Віл’ям Вокс видав додатковий закон, що забороняв навіть у думці критикувати чинний лад. Тубільці позирали на ґрати новенької в’язниці і хмарно мовчали.
Колишні жерці, спокушені блискучими монетами, негайно перейшли в християнство, повісили на себе нашвидку зроблені дерев’яні хрестики, молились єдиному богові і раз-у-раз обіцяли непокірним дикунам за покірність рай в майбутньому житті.
– Не хочу я майбутнього життя, – буркотів якийсь дикун. – Хочу, щоб усе було, як перше.
– Я до в’язниці хочеш?
– До в’язниці не хочу.
– Гляди мені. Там місця вистачить.
Місць у в’язниці справді вистачало. Бо час від часу кат виводив найбільш упертих злочинців на майдан і, наказавши їм помолитись за спасіння душі, жваво відтинав їм голови.
Віл’ям Вокс з вікна своєї лабораторії дивився на цю операцію, й пекучий біль краяв йому серце.
– Боже мій, – шепотів він. – Коли ж, нарешті, замість цього дикунського способу ми матимемо у себе електричне крісло?..