Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

ДОЛЯ МІСТЕРА ПОНЕДІЛКА

В одне з вікон на сорок шостому поверсі невеличкого хмаросягу, фривольно посміхаючись, зазирнув місяць.

Допитливе світило обмацало своїм промінням коштовний пухнастий килим на підлозі, потім безглуздо встромило свій погляд у солідну емалеву дощечку, прибиту до дубових дверей з коридору до чекальні. Прочитавши напис на табличці, старий місяць раптом почервонів і, відплюнувшись, сховався за хмару.

На табличці стояло:

Свіжа людина могла б подумати, що столицю спіткало небувале стихійне лихо – епідемія зубного болю. Здавалося, що найбільш ця пошесть буяла серед дам вищого кола, високого стану, переобтяжених титулами.

Біля таємних дверей стримано шелестіла величезна черга прекрасних дам.

Тут і там у тьмяному світлі блакитного ліхтарика виблискували чарівні іскорки діамантів, лунав стриманий стогін, містично біліли пов’язки на ніжних матових щоках.

Раз-у-раз відчинялися двері докторського кабінету, звідти поквапливо вилітала вилікувана особа, і вслід за нею на порозі з’являвся сам доктор Понеділок у національному костюмі своєї країни; – навколо стегон рожева стрічка, спереду на ній – мережана жіноча хустинка і, як дань всемогутній культурі, – жовтогаряча краватка на шиї.

Дзвінка полохлива тиша заливала кімнату. Ледве чутний стогін захоплення лунав десь у темному кутку.

Доктор стомлено поводив каламутними очима і тихо виголошував:

– Номер сімнадцятий.

Черга стримано шамотіла, лікар зникав з пацієнткою за дверима, а десь угорі спалахувала світляна табличка:

Зі збільшенням цифри на табличці довжина прийому значно скорочувалась. Впуск і випуск відбувався майже без перерви.

– Номер двадцять другий, – виголосив працьовитий лікар.

Міс Ліліан Вокс, донька славнозвісного професора, прозвана репортерами «шедевром краси», зникла за важкими дверима докторського кабінету.

І тут трапилась подія, від якої кров зупинилась у жилах страждущих дам.

З кабінету долинув розпачливий вереск.

Двері відразу відчинились, і через прийомну прожогом пронеслась бліда як смерть міс Ліліан.

Дами вдерлись до кабінету і побачили там жахливу картину: містер Понеділок, важко дихаючи, нерухомо лежав на шкіряній лікарняній канапці.

Міс Ліліан тим часом скочила до свого авта й хрипко гукнула шоферові:

– Дев’ять Вокс-стріт, 247, помешкання 82. Максимальна хуткість, за розчавлених собак і людей ми платимо втричі.

Автомобіль загарчав, завив сиреною, рвонувсь вперед.

А в кабінеті містера Понеділка вже метушились медичні світила, клацали заслінки репортерських кодаків і квапливо шаруділи знімальні кіноапарати.

За п’ятнадцять хвилин екстрені видання газет метушливо сповіщали:

Далі йшли інтерв’ю з професорами, світлиння анкети й повідомлення про те, що по всіх кіно сьогодні зранку демонструються подробиці нічного випадку.

В цей час Ліліан блискавкою влетіла до батьківського кабінету, кинулась на шию приголомшеному професорові і, вмиваючись гіркими сльозами, гукнула:

– Таточку! Спаси його... інакше я вкорочу собі віку не пізніше четвертої години ранку.

– Кого спасти, доню? – прорипів професор.

– Доктора Понеділка... О, небо! Чверть години тому з ним трапилось таке нещастя... таке нещастя...

І Ліліан, сякаючись, кашляючи й ридаючи, оповіла батькові про те, що трапилось.

Професор почухав лисину й замислився.

– М-да… – заскрипів він. – Справа ясна. Йому треба зробити операцію відмолодження. Ради коханої доні я берусь за це діло.

***

Ще вдосвіта біля ґанку «Великої Національної Лікарні» вишикувались юрби блискучих чепурних автомобілів.

Їхні власниці прожогом вистрибували з моторів і зникали за величезними дубовими дверима.

Грандіозна чекальня не могла вмістити всіх, хто бажав бачити містера Понеділка.

О дев’ятій годині ранку блискуче зібрання чарівних декольте, діамантів, кулонів захвилювалось шаленим потоком: прострибнули чутки, що до лікарні везуть хворого.

За хвилину до операційної кімнати на ношах пронесли жалюгідну подобу лікаря Понеділка, двох орангутангів у клітках, якусь величезну шкляну грамофонну руру, одного цапа, кілька мікрофонів і два десятки знімальних кіноапаратів.

Скрізь по чекальні, серед блідих дам у жалобі, оскаженіло стрибали стурбовані репортери з кишеньковими радіоапаратами в руках.

Редакції газет безупинно приймали радіограми:

– Міс Джейн Портер була в тьмяно-зеленій сукні, з гофрировкою тре-нувель на стегнах...

– Професор Віл’ям Вокс висловив надію на добрий кінець операції...

– Міс Ліліан Вокс перед початком операції кинулась на шию батькові і, ридаючи, продекламувала: «Задушіть ви мене чи задряпайте – перевагу віддам дикуну».

В повітрі повисла тривога. Юрба спинила подих.

З операційної кімнати вибіг з чашкою свіжої крови заклопотаний асистент. Він уже не повернувся назад, бо до нього блискавично підскочив агент Сполученого Радіотелеграфного Концерну, ткнув йому до рук зелено-червоний чек, зірвав з нього і вдягнув на себе халата, вхопив чашку свіжої крови – і вмить зник за дверима операційної.

Звідти зненацька долинули спочатку цапині, а згодом людські зойки. Дві дами знепритомніли. Навкруги коливалася уважна тиша, підкреслювана одиноким жалісним жіночим стогоном та цвіркотінням кіноапарата...

Скрипнули двері.

На порозі з’явився містер Вокс. Витер об халат окривавлені руки.

Юрба закам’яніла.

Шалено застрекотів кіноапарат.

– Прекрасні леді й хоробрі джентльмени! – проголосив Вокс. – Я щасливий, що можу сповістити вас: операція пройшла блискуче. За три дні доктор Понеділок буде здоровий.

Наче важка величезна кам’яна скеля раптом захиталась і з гуркотом обвалилась у море. Грім оплесків струсонув кам’яні мури лікарні. Стогін захоплення роздер тисячі прекрасних грудей. Оскаженілі репортери вхопились за радіоапарати.

– Покажіть нам його! Покажіть нам доктора Понеділка! – загуркотіла юрба.

На порозі показались ноші з відмолодженим містером Понеділком.

Він оперся на лікоть і вклонився юрбі.

За хвилину ноші потонули в морі живих квітів.