Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

ПРОФЕСОР ОБУРЮЄТЬСЯ

Прокинувшись другого ранку, професор побачив, що юрба дикунів, спинивши подих, оточила його з усіх боків. Кожен з дикунів уп’яв цікавий погляд у професорову постать, а деякі навіть стиха верещали від цікавости.

– Добридень, чужоземче, – посміхнувся ватажок. – Як ся маєш? Відпочив?

– Відпочив. Якого дідька треба тут оцим чорномазим?

– Тобою цікавляться. Кажуть, що давно вже ніхто їх так не смішив, як ти.

– Кретини. Слухайте, ватаже. Як у вас тут стоїть справа з сніданками?

– Скільки хочеш. Онде вони на пальмах ростуть – сніданки. А м’ясиво по лісах бігає. Сніданків у нас досхочу.

– Скажіть подати. Три порції.

– Тобто як це «подати»? – здивувався ватаг. – Іди й бери, скільки тобі треба.

– Що значить – бери? Не буду ж я сам, як малпа, дертись на пальми по кокоси або шмигляти по джунглях, шукаючи м’ясива?

– Інакше неможна, – відказали йому – У нас плоди в рот не літають, їх треба запихати туди силою. А птахи – хоча й літають, так не в рот.

– Мені повинні подавати все готове.

– Хто?

– Ви.

– А ти що робитимеш?

– А я робитиму винаходи. Буду сидіти й думати.

– Ти – сидіти й думати, а інші – робити на тебе?... Нічого не вийде, – впевнено сказав ватажок. – Ніхто не погодиться.

– Вибачте, – прорипів учений. – Як це так «не погодиться»? Раби та слуги не сперечаються, коли їм наказують.

– Хто-о?

– Раби та слуги.

– Це ще що за штуковина?

– Це ті, що виконують усю чорну роботу за інших.

– А інші що роблять?

– Не ваша справа. Роблять, що хочуть, думають, відпочивають, розважаються.

– Цього в нас нема. У нас не думають. Відпочивають – це правда. Все життя.

– Чекайте, як же я буду без слуги?

– Так і будеш.

– Та я згоден йому платити. Ось.

Професор вихопив з кишені жменю дрібних срібних монет.

– Бачите? За ці гроші я матиму цілі гори ананасів, кокосів, бананів.

– Смачне? – діловито запитав хтось із юрби.

– Що смачне? – не зрозумів професор. – Банани?

– Та ні. Цяцьки оці, гроші – смачні?

– Дурні. Їх не їдять.

– А що ж з ними роблять?

– Ними платять, віддають їх у ріст...

– А-a, розуміємо... У ріст? Значить, рослина?

– Яка рослина? – роздратовано нявкнув Вокс. – Це метал. Ну, щось схоже на камінь.

Нестриманий регіт, од якого заворушилося листя на пальмах, був відповіддю на його слова. Деякі найбільш смішливі дикуни вже качалися по землі, вхопившись за животи, і плакали від реготу.

– Слухай! – закричав ватажок, захлинаючись од сміху. – Послухай... Значить, ти хочеш, щоб тобі віддавали прекрасні смачні банани за ці ні до чого непридатні білі цяцьки, що їх не можна навіть розкусити? Ну, подумай ти сам: то – спілі запашні банани, а це... тьфу! – та й годі!

– Ха-ха-ха!

– Хі-хі-хі!..

– Хо-хо-хо!..

Того ж дня Віл’ям Вокс власною персоною, крекчучи, лазив на пальму по кокоси й бігав до річки напитися.

Реготали лише жінки та хлоп’ята, бо більшість чоловіків пішла в ліс – шукати якогось цілющого коріння від болів у животі.

Болі в животі були наслідком безупинного реготу протягом останніх двох днів.