Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

ШЛЯХИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Зараз, тиняючись у тропічному европейському костюмі серед чорних напівголих дикунів, я пильніше придивляюсь до їхнього життя.

Я бачу зовсім не загадкових індусів, що шмигляють з поштою на англійських велосипедах. Я зустрічаю екс-браміна за кермом тріскучого автомобіля. Я часто-густо натрапляю на покірних, улесливих чорних поліцаїв з кокардами, в европейській формі, з рабськими боязкими очима.

Я спостерігаю, що більшість маленьких чорних індусенят, які бігають до англійської школи й вивчають там закон божий та географію – більшість цих дегенератиків уже носить окуляри.

Купуючи в якогось чорного пройдисвіта пару ракушок або сигарети, я почуваю, що він усю свою уярмлену душу заплює, батька продасть, аби тільки обдурити мене на два пенси.

Блукаючи біля крамниць, я звично відмахуюсь від зажерливого роя тубільців, що намагаються затягти мене до першої-ліпшої крамнички, тикнути брудним пальцем у якийсь різнобарвний мотлох і простягти руку:

– Бакшиш!

Спробуй йому відмовити...

Цей шахрай здійме такий галас, наче я різонув його ножем по горлянці...

Столітній монументальний жрець, звівши руки догори, спеціально для мене молиться своєму Будді, щоб зараз же повернути простягнуту до мене руку долонею вгору:

– Бакшиш!

І коли я подумаю про цих голодних, знівечених імперіалістичною цивілізацією людей – мене охоплює скажена лють проти банків, церков, в’язниць, контор, – проти всієї цієї пожадливої, згубної, безпощадної культури чванливих білих джентльменів у білосніжних тропічних шоломах.

Чому?

А ось чому.