Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

е за синіми морями,

Не за темними борами,

Не за долами широкими.

Не за скелями високими,

Біля хати діда Гната

Почалося це, малята.

Бабуся Орися

Ішла від криниці.

Чує — хтось кличе:

Бабусю, спиніться!

Стала бабуся — нікого немає…

— Хто мене кликав? — тихо питає.

— Мила бабусю, кличу вас я.

Ось, подивіться, ручка моя! —

Нахилилась бабуся низько,

Бачить — скаче в траві хлопчисько:

Голубий комірець на зеленій льолі,

Носик, наче шматочок квасолі.

Очі чорні, як зерна ожини,

Руки й ноги гнучкі, як пружини.

Виліз малий

На тоненьку билинку.

— Дайте, бабусю

Водички краплинку!

Бабуся до нього підносить відерце:

— Хто ж ти такий, розкажи, моє серце!

Міцно хлопчина за дужку вчепився.

Довго смоктав і нарешті напився.

— Ну ж і козак! — здивувалась стара.

Нахильці випив всю воду з відра. —

Дякує хлопчик, кива головою.

Просить: — Облийте мене водою.

Я ні дощу, ні грози не боюся..

— Хто ж ти такий? — знов питає бабуся.

— Я хлопчина завзятий,

Я Барвінок Хрещатий.

Я вночі народився,

Рано-вранці розвився.

Хочу я погуляти

Біля вашої хати.

І сказала бабуся:

— Побігай, будь ласка.

Аж отут починається казка.