Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

І пішов малий городом

Вітатися з своїм родом,

За бадилля чіпляється,

Сам собою пишається.

Каже: — Доброго здоров’я!

Всі радійте, що прийшов я!

З-під куща сказав Буряк:

— Ну ж і бравий ти козак!

Басом вигукнув Гарбуз:

— Ти, видать, не боягуз!

Похвалив його й Горох;

Цей поборе чотирьох! —

Мовив Соняшник про нього:

— Вперше бачу я такого!

Цибулина й картоплина

Похвалили: — От дитина! —

А Редиски невеличкі

Показали з грядки личка:

— Ах, який він гарний, чемний,

Симпатичний та приємний!

Привітання й похвали

Хлопцю духу піддали.

Він як крикне:

— Я завзятий!

Я — Барвінок!

Я — Хрещатий!

Я виходжу в білий світ,

Хай радіє весь мій рід!

Над трояндою Бджола

Задзижчала, загула:

— Друзі ви мої городні.

Що це скоїлось сьогодні?

Чом себе оце маля

Так завзято вихваля?

З грядки носа виткнув Хрін:

— Чом копилить губу він?

На Барвінка глянув скоса

Й відвернув глузливо носа.

Відповів Бджолі Часник:

— Розпустив малий язик!

По городу тиняється,

Сам собою пишається…

А Барвінок зразу в крик:

— Хто ти будеш?

— Я Часник.

— Гей, Часниче, замовчи ти!

Можу зуби полічити! —

А Часник:

— Та не кричи…

Зуби ось мої — лічи. —

Став лічить Барвінок.

Збився,

Знов лічити заходився:

— Раз…

два…

п’ять! — лічив завзято.

В Часника ж зубів багато.

— Не полічить! — хтось гукнув.

А Часник стеблом махнув:

— Вихвалятись — то не штука…

Отака тобі наука!

Сів Барвінок, гірко плаче.

А Гарбуз:

— Не плач, козаче!

Ти малий ще, не журися,

Підростеш — всього навчишся.

А згори дзижчить Бджола:

— Я далеко вже була.

Добра нам знайшлась робота

Під маєтками Осота.

Де розрісся кукіль дикий,

Скарб заховано великий.

На сторожі біля нього —

Розбишаки з війська злого.

Довгоносиків там хмари —

То Будячі яничари.

Там фельдмаршалом Тхоряка,

Куроїд і розбишака.

Пильна варта не дрімає.

Бо наказ суворий має.

Той герой, що скарб дістане.

Кажуть, дуже мудрим стане —

Він полічить в небі зорі

І піщинки в Чорнім морі.

Наш Барвінок — скік на ноги.

Загорілись очі в нього.

— Та не я ж, — промовив, — буду.

Якщо скарб той не добуду!

Хай Часник не кривить губи:

Полічу йому я зуби! —

А Часник — брову на лоб:

— Як доскочиш — скажеш «гоп»!

Похвалив Гарбуз хлопчину:

— Гарно ти говориш, сину.

Та не кинь на вітер слова.

Знай, що слово — не полова!

Дав велику обіцянку —

Вирушай в похід ізранку.

Ми тебе, щоб був героєм,

І одягнем, і озброїм.

Жде тебе далекий шлях.

Пильним будь, забудь про страх.

Як розгубишся у скруті —

Вороги здолають люті.

Сів он коник на билину.

Осідлай його, мій сину.

Коник Дзвоником зоветься.

Бач, під ним аж травка гнеться!

Взяв малий сідло чудове

Ще й повіддячко шовкове

І вудила з чудо-криці.

Це в поході — не дрібниці!

Він до коника підходить.

Кінь сердито оком водить.

Хлопченяті не дається.

Зуби шкірить, скаче, б’ється.

Ледь не плаче наш вояка:

— Що за дика ти коняка?

Чом ти в руки не даєшся?

Чом ти скачеш? Чом ти б’єшся?

Дзвоник каже:

— Як не битись?

Та на тебе страм дивитись.

Без штанів ти, в самій льолі —

Що ж за воїн з тебе в полі?

Гріш ціна тобі, «вояці».

Краще йди та грайся в цяці!

Це почув Гарбуз поважний:

— Мій Барвіночку відважний!

Будеш мати шаровари

І добрячі чоботяри.

Ляж поспи собі годинку,

Все ми зробимо, Барвінку!

Ліг Барвінок на травичку,

Кулачок підклав під щічку.

А тим часом добре діло

На городі закипіло.

Ниток диньки-робітнички

Насукали із травички

І пошили шаровари

Не з матерії, а з гички.

Чобітки із стрюччя й хрону,

А онучі — із пасльону.

Дві Редисочки до ранку

Гаптували вишиванку

Ще й пошили для хлопчини

Шапку з гострої перчини.

Є вже й зброя для героя —

Гострий спис із цибулини.

Щоб не згинув десь у полі.

Щит зробили з бараболі,

З реп’яхів — чудесні шпори

Почепили на підбори.

Ще й дали йому в дорогу

Вузлик доброго гороху.