Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Не з-за гори високої,

Не з-за ріки широкої,

А з-за дідового тину

На широку луговину

Наш Барвінок виїжджає.

Під ним коник Дзвоник грає,

Копитами землю риє,

Курявою небо криє.

Підстрибує вище й вищє,

Аж із рота пара свище.

Шум і гам на всю округу!

Виряджають козарлюгу

Славні жителі городу,

Зичать доброго походу.

Всі листочками махають.

Нишком сльози утирають…

Дві Редисочки під тином

Просять;

— Хлопчику, пищи нам,

Шли нам вісточки з дороги

Про геройські перемоги. —

Їм козак вклонився низько:

— Я ж неграмотний хлопчисько,

Та коли той скарб добуду,

Все на світі знати буду.

Полічу у небі зорі

І піщинки в Чорнім морі!

Кінь гарцює, з місця рветься

Аж земля під ним трясеться,

У сідлі Барвінок звівся.

Зняв перчину, поклонився:

— Будьте живі та здорові.

Всі родичі Гарбузові!

Задзвеніли гострі шпори.

Кінь помчався через гори…

Їде Барвінок шляхом широким.

Ясен-прекрасен світ перед оком.

Поле широке колосом дзвонить,

Весело хвильку за хвилькою гонить.

Світом любується хлопчик Барвінок,

Списом збиває росу із билинок,

В жмені іскристі краплини збирає.

Личко вмиває, коня напуває.

Як же багато тут дивного дива!

Земле кохана, яка ж ти красива!

Їде хлопчина.

Аж ген із-за гаю

Сиза хмарина поля облягає.

Раптом запала над нивами тиша.

Чути, як в нірці запискала миша…

Вітер над шляхом зненацька як свисне!

Сиза хмарина у небі як трісне!

Іскри упали із сизої хмари.

І залунали тріскучі удари.

Ні, ще ніколи не бачив Барвінок

Дивних таких, незвичайних картинок!

Небо все темним, нахмуреним стало.

Зілля принишкло, неначе зів’яло.

Жде все дощу, як великого дива.

Раптом сипнуло!

Кипить уся нива.

Скачуть краплини блискучим намистом.

Кінь і Барвінок сховались під листом.

Одяг новий як намочить водою,

Знатися буде хлопчина з бідою:

Хай шаровари й пошиті із гички —

Не поздоровиться їм від водички:

Нитка попріє та візьме й порветься.

Наново шити усе доведеться…

Виженуть друзі Барвінка з городу.

Як без штанів він прибуде з походу.

Ось уже й сонце.

Скінчилася злива.

Стала у небі веселка грайлива.

Міниться барвами небо блакитне.

Ніби й воно по-весняному квітне.

Тільки в Барвінка на серці тривога:

Дуже від зливи розкисла дорога.

Коник бадьорий на це не зважає.

Легко баюри і ями долає.

Тут ось — гора.

За горою — долина.

Просто в долині буксує машина.

Дуже їй хочеться вийти на гору —

Трішечки сили бракує мотору.

Висунув голову дядя з кабінки.

Хлопця побачив:

— Любий Барвінку,

Бачиш, як дощ переквасив дорогу?

Може, якусь подаси допомогу?

Добрий Барвінок спинив конячину:

Він у біді не покине людину.

Клопоту, звісно, у хлопця багато…

Як же людину в біді залишати?

Взяв він із кузова троси сталеві,

Припасував їх до шиї коневі:

— Коню мій, коню, зеленая гриво!

Нумо, покажем небачене диво! —

Коник уперся, шарпнув і з розгону

Витягнув з ями машину тритонну!

Дядя ласкаво погладив хлопчину:

— Ти допоміг врятувати машину! —

Коника взяв він у теплі долоні:

— Бачу, стомився, аж очі червоні…

Дам вам поїсти… —

Й поліз у кабіну.

Витяг рум’яну, пахучу хлібину.

Коник хлібину ту з’їв за хвилинку, —

Враз проковтнув, як гусак горошинку.

Добрий шофер потім дав і Барвінку

Кусень ковбаски і хліба скоринку.

Сів у кабіну, натиснув педалі…

Славний Барвінок помчав собі далі.

Іде, розказує Дзвонику казку

Та уплітає із хлібом ковбаску.

Днина весела.

Просохли дороги…

— Чом же ти тягнеш, мій Дзвонику, ноги?

— Любий Барвінку!

Скоріш не поїду.

Слід відпочити нам після обіду…

Стали вони у гаю під грибочком.

Рядом лягли та й укрились листочком.

Коник заснув, як маленька дитина.

Так почалась у них «тиха година».

Тільки ж година та вийшла не тиха,

Бо несподівано трапилось лихо.

Жив собі Півень на фермі дзьобатий.

Дуже любив він під гаєм гуляти.

Курям заявить: — Ідіть ви всі к бісу! —

Та й поспішає гуляти до лісу…

Лис його якось в гаю запримітив,

Зразу ж, хитрющий, що треба, змикитив.

«Ну, брат, діла твої, — дума, — пропащі

Ти потанцюєш у мене у пащі!»

Жінці сказав він:

— Швиденько мий горщик.

Звариш увечері з півником борщик! —

Сам у траві заховався, пригнувся.

Півень-гуляка на нього й наткнувся.

Бідний не встиг кукурікнути й «здрастуй».

Як йому в шию вчепився зубастий.

Півень як крикне: — Біда! Ку-ку-ріку! —

Тут і проснувся Барвінок від крику.

Будить він коника: — Спати вже годі!

Хтось у біді…

Може, станем в пригоді.

Бачиш, он Півня Лис тягне під лісом! —

Смілий Барвінок погнався за Лисом.

Лис, не чекаючи злої пригоди.

Скаче, летить через пні І колоди.

Славний Барвінок за злодієм мчиться:

Може чудесна загинути птиця!

Дзвоник уже наступає на Лиса,

Вершник направив в потилицю списа…

Злодій почув, що цибулею пахне, —

Як загарчить та убік як шарахне!

Вирвався Півень із пащі злодюги

Та й почухрав до своєї округи.

Вдарив Барвінок в потилицю Лиса —

Хащі густі навкруги затряслися!

Лис, як скажений, підскочив угору.

Звився, як вуж, і прожогом — у нору.

Хвіст у злодюги патлатий, як віник.

Тож за хвоста і вчепився Барвінок.

Він із нори довгохвостого цупить.

Коник злодюгу підковами лупить.

Почастували так Лиса лихого.

Що аж пиляка летіла із нього!

Галас і гомін почула Лисиця,

На допомогу зубатому мчиться.

Навіть худенькі малі лисенята

Любого татка біжать рятувати.

Тягнуть у нору татка за вуха.

Цупить Барвінок до себе щодуху.

Лис відбивався глиною й мохом.

Вирвавсь із рук і у нору— прожогом!

Цілий клубок золотистих шерстинок

З нього насмикав відважний Барвінок.

Славно розправився з Лисом противним.

Всипав борщу йому доброго з півнем!

Іде, їде Барвінок під лісом,

Переможно махаючи списом.

Коник Дзвоник тихенько питає:

— Як же Півник себе почуває?

Чи співатиме він ку-ку-ріку?

Чи не зроблено з нього каліку?

Зажурилися наші герої…

Раптом Півень з ліщини густої

Як шугне, як стрибне на дорогу

Та як схопить конячку за ногу.

А Барвінок його — по спині:

— Отаке-то к лихій личині!

Визволяєш його зі скрути,

А він хоче тебе ковтнути…

Та якби не я і не Дзвоник,

Ти попав би давно в ополоник! —

Дуже соромно Півневі стало:

— Справді, розуму в мене мало…

Вибачайте, — сказав, — не буду!

Я ніколи добра не забуду.

Нате лапу на дружбу велику.

І врочисто гукнув: — Ку-ку-ріку!

А куди ж це ти їдеш, козаче?

Спорядився на битву неначе?

Промовляє Барвінок Хрещатий; —

Я хлопчина меткий і завзятий!

Жде мене незвичайна робота:

Відніматиму скарб у Осота.

Де будяччя сплелося дике.

Зберігається диво велике.

Біля нього стоїть на чатах

Ціле військо злодюг затятих.

Там живе довгоносиків зграя,

Нею лютий Будяк заправляє,

За фельдмаршала в них Тхоряка,

Куроїд і лихий розбишака.

Той, хто скарб незвичайний дістане,

Дуже вченим, розумним стане.

Мовив Півень; Тепер все ясно.

Побратала нас доля вчасно.

Хоч я й дуже боюсь Тхоряки,

Куроїда і розбишаки.

Довгоносиків дай хоч зграю —

Розгребу, заклюю й поковтаю!

І коли у Осотовім краї

Тебе лихо важке спіткає.

Бий мені телеграму, брате:

«Птахоферма. Сідало П’яте».

На підмогу в лиху годину

Я всю армію курячу кину.

Побратимами будем тепер ми!

І побіг зозулястий до ферми.

***

Сутеніти вже стало навколо.

Вийшов місяць — млиновеє коло.

Засвітилися зорі чисті.

Задрімали комашки в листі.

Тож Дзвінкові сказав Барвінок:

— Час, мій коню, і нам на спочинок.

Де ж зупинимось ми ночувати?

Ліс кругом, голосів не чувати…

Озирнувся Барвінок, аж бачить —

Щось велике в траві маячить —

Височенна струнка будова

(То коробка була сірникова).

У коробці просторій порожній

Влаштувались на ніч подорожні.

В ній було, як в новім готелі,

Бракувало лише постелі.

Мовив коник; — Пробач мені, брате.

На твердому не можу я спати.

Об підлогу намуляю боки,

Наберешся зі мною мороки…

— Не журись, моя рідна коняко, —

Мовив хлопчик.

— Постелемо м’яко! —

Крізь щілину він вискочив з хати

І подався підстилку шукати

Обтрусив край дороги кульбабку,

Пуху з неї нагріб повну шапку…

Вкривши пухом підлогу дбайливо,

Постелив він постелю на диво!

Звив Барвінок тепленьке кубельце

І поклав під голівку сідельце.

Снився хлопцеві скарб знаменитий,

А коневі — овес соковитий.