Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Гей, як свиснув Барвінок Хрещатий:

— Начувайся, Будяче патлатий!

Хоч у тебе й багато сили.

Але ми ще сильніших били!

Відпустив він повіддя шовкове —

Заблищали стальні підкови.

Попід гаєм, попід горою

Кінь гарячий летить стрілою.

Мчиться, скаче козак на ньому,

Не боїться він тучі й грому.

Раптом тьохнуло серце в Барвінка;

На горі бовваніє хатинка…

Хоч Барвінок — козак хоробрий,

Хоч вояка із нього й добрий,

Але й він сполотнів від страху.

Як Будячу уздрів папаху.

Затряслись його ноги і руки,

Як.побачив круті шаблюки.

А шаблюк тих не менш як двісті!

Навіть коник закляк на місці.

Але страху герой не знає.

Він із ходу у двір в’їжджає.

— Гей, Будяче, бридкий, патлатий.

Не пишайся, ш, о ти чубатий,

В мене швидко ти станеш лисим! —

І штрикнув Будяцюгу списом.

Захиталась руда папаха:

— Ти дивися, яка комаха!

Повертай та тікай до мами.

Бо ти ж важиш з конем два грами.

Я намажу вам п’яти салом! —

I махнув лиш одним кинджалом.

Не було б уже, мабуть, Барвінка,

Тут поліг би, напевно, хлопчинка.

Та, на щастя (спасибі долі!),

Він прикрився щитом з бараболі.

Гей, як брязнув Будяк по щитові.

Покотилась луна по діброві,

трава похилилась під гаєм.

Загойдалися хмари над краєм.

Відступив коник Дзвоник без бою

І Барвінка потяг за собою.

Заховавшись в глибокім байраці,

Мовив Дзвоник своєму вояці:

— Чи ти здуру, чи ти з переляку

Так бездумно поліз у атаку?

Треба якось приспати цю силу,

Потім вдарити з флангу чи з тилу!

Проковтнувши з десяток сльозинок.

Сумно-сумно сказав Барвінок:

— Справді, конику, вийшла промашка.

Як же нам врятувати Ромашку?

Бо сердешна там дуже бідує!

Цей напасник її замордує…

Сів Барвінок на круглім пеньочку.

Бачить, треба латати сорочку,

Бо Будяк в поєдинку невдалім

Розпоров її гострим кинджалом.

подумав Барвінок Хрещатий:

— Де ж я можу тут голку дістати?

Дзвоник глянув і вигукнув; — Бачу

Он, під кущиком, хатку їжачу.

На порозі сидить їжачиха

І «Марічку» мугикає стиха.

А її малюки-їжачата

Ждуть з роботи любимого тата.

Бач, зібралися всі біля ганку!

Отуди й віднеси вишиванку.

Всім відомо, що ця їжачиха

В цілім лісі найкраща кравчиха:

Як пришиє своїми голками.

Відірвати не можна й зубами. —

Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я:

— Не лякайтесь, людинка — не звір я.

Зняв з голівки шапчину червону

І відважив усім по поклону.

Обдивилась його їжачиха:

— Десь набрався ти, голубе, лиха…

Хтось хорошу порвав сорочину.

Не журись, полатаємо, сину!

Почала господиня латати.

Аж з’явився й сам батько до хати.

Тягне лантух великий на спині,

Дав по яблуку кожній дитині.

— Гість? — питає. —

Це дуже приємно.

І вони привіталися чемно.

— Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю.

Як потрапив до нашого краю?

Посідали удвох біля хати,

Став Барвінок йому повідати,

Де родився, як ріс на городі,

Що зустрів у важкому поході,

Як невдачі зазнав лихої

У недавнім важкім двобої.

Доки дружні точилися речі.

Спав на землю тихесенький вечір,

Їжачиха сорочку зашила.

Потім супу з грибами зварила.

І, як небо обсипали зорі.

Посідали вечерять надворі.

А коневі поклали отави.

Найсмачнішої кінської страви.

І коли уже після вечері

Мати й дітки сховались за двері,

Мовив хлопцеві тато їжачий;

— Ти, як видно, хлопчина добрячий!

Тож повір ти мені, їжакові.

Ми сьогодні дамо Будякові.

Ходить чутка, що цей посіпака

Хоче влізти й сюди, до байрака…

А пізніш, серед ночі глухої,

В путь відправились наші герої.

Пробирався їжак між травинок,

Їхав верхи за ним Барвінок.

Як до гірки підкралися близько.

Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько!

Я прийшов для останнього бою.

Розквитатися хочу з тобою».

Будяцюга розплющив око:

— Знов припхалась, мала мороко!

Щось не бачу тебе, комашко,

В тебе влучити навіть важко!

Будякові ножі й кинджали

Засвистіли вгорі, закружляли.

А їжак у клубочок скрутився.

Будякові до ніг підкотився

І підставив голки під шаблюки

(Він уміє робити ці штуки!),

Їжачок підповзає все ближче.

По голках його б’є Будячище.

І добився, поганий, до того.

Що вся зброя зламалася в нього.

Тут Барвінок з єдиного маху

Списом збив Будякову папаху.

Потім скочив хапузі на спину.

Обірвав його буйну чуприну.

Той, обчухраний, дивиться бісом

Він і справді зробився лисим…

Але битва точилася далі.

Павуків з гамаків поскидали!

І коли вже очистили хатку.

Заходились шукати дівчатко.

Хвилювались, шукали до ранку,

У підвалі знайшли полонянку.

Врятувавшись від злої напасті,

Вона плакала довго від щастя.

Потім вмила заплакане личко.

Заплела свої стрічки в косички

І примусила вмитись Барвінка.

Хоч маленька, а все ж таки — жінка!