Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Три дні і три ночі лютився Осот.

Найважчих думок передумав сто сот.

Як бути з Барвінком? Якщо він не вмре,

То прийде у царство і скарб забере.

Він, кажуть, могутній, він справжній гігант,

Недаром тікав будяків ад’ютант.

О ні, недаремно на нім опеклись

Звитяжний Захрюка і стріляний Лис.

Він, кажуть, гуля на баскому коні.

Не тоне в воді, не горить у вогні.

…Тремтіло все царство жуки й павуки —

Усі поховалися в нори й дірки.

Не дивно!

Чи ж може там бути базар.

Де думає думу розгніваний цар?

Забули сказать ми, — при царськім дворі

Служили три дами, мадами старі.

Найзліша була серед них Кропива,

Що мала у царстві великі права.

А друга мадам — то глуха Лобода,

Цареві — опора, підлеглим — біда!

Між них найхитріша була Блекота.

Підступна і підла, на вигляд свята.

Дізнавшись, що цар вже три ночі не спав.

Змарнів, почорнів, очманів, занепав,

Мадам Блекота ще ні світ ні зоря

Пролізла, мов шило, в покої царя.

Прийшла і сказала: — мій царю ясний,

Три дні і три ночі сидиш ти сумний…

Нічого не п’єш і, либонь, не їси.

Іще, боронь боже, і дуба даси!

На кого ж покинеш ти царство своє?

Скажи, що спокою тобі не дає?

Скривився Осот і сказав Блекоті:

— Я скрути такої не знав у житті!

Могутній Барвінок гуляє в степах,

Такий богатир, що подумати страх.

Тепер він в хатині Ромашки живе.

Задумує щось проти мене нове!

Мій скарб забере і завалить мій трон…

Ти кажеш — не сплю! Та який же тут сон?

— Хи-хи, — запищала мадам Блекота. —

Сказав би раніше, — це справа проста.

Давно мене викликать треба було б.

Не лізли б від думання очі на лоб.

Тут хитрість потрібна і розум тонкий…

— А в мене, — цар гаркнув, — хіба не такий?

— Тонкий, — відказала йому Блекота. —

Звичайно, тонкий, але тонкість не та!

У тебе — тонкий наче шерсть у Тхора,

А треба такого, як ніс в комара!

Забудь же, о царю про горе й біду, —

Я нишком Барвінка зі світу зведу.

Осот аж підскочив: — Ну, добре, стара!

Бажаю ні пуху тобі ні пера!

Барвінок живе у Ромащиній хатці,

В світлій, веселій, окремій кімнатці.

Він порядкує в саду й на городі.

Доки не скаже дівчинка: «Годі».

Тож від життя трудового такого

М’язи залізними стали у нього.

Як замовкає увечері пташка.

Книги несе на веранду Ромашка.

Тихо читає про всякі пригоди.

Твори Жюль Верна і дяді Неходи.

Вірші Бичка або книги Майн Ріда,

Казку про курочку, бабу та діда.

Слуха Барвінок уважно, охоче —

Хлопчик цікавий, знати все хоче.

Потім до ранку він спить, як убитий…

Так і живе чоловік працьовитий!

Якось увечері в пізню годину

Кроки почулись чиїсь біля тину.

Входить у двір хтось, в віконечко стука:

— Людоньки-люди! Яка ж мені мука!

Як мені важко, як мені тяжко… —

Кинулась враз до віконця Ромашка,

Бачить: стоїть на подвір’ї бабуся.

— Може, хоч тут я водички нап’юся…

Бо ж не пила я із самого ранку… —

Виніс Барвінок з водичкою склянку.

Баба схопила ту склянку руками.

Жадібно плямка сухими губами.

Випила, мовила: —Дякую, дітки!

Дуже ви гарні, мої малолітки. —

Добра Ромашка з поштивим поклоном

Винесла два пиріжечки з пасльоном.

Щедрий Барвінок бабусі в торбину

Бублик поклав і печену рибину.

Шепче бабуся: — Спасибі за шану.

Зараз і я у пригоді вам стану. —

(Вузлик розв’язує в чорній хустинці)

Нате вам, дітки, й від мене гостинця!

Взнаєте, любі, який він чудовий.

Я вам дарую листочок медовий.

Більш вам не треба трудитись, робити,

Меду в нім повно, лижіть його, діти…

Мед із листочка весь час виступає.

Більшого дива на світі немає!

Хоч до медку я й сама уже звикла, —

Якось відвикну… — Сказала і зникла.

Хлопчик листка заходився лизати.

Слова від щастя не може сказати.

Медом обмазав обличчя і вуха.

«Досить лизати!» — Барвінок не слуха.

Як нализався, напився водиці,

Мовив; — На біса ми будем трудиться?

Більше не буду виходити з хати.

Скарбу якого ще треба шукати?

З ранку до ночі лежатиму в ліжку,

Меду захочу — будь ласка, хоч діжку!

От заживем ми на славу, Ромашко!

Більш не вари ані супу, ні кашки. —

Плаче Ромашка: — Яке ж ти ледащо!

Ти ж без роботи зведешся нінащо! —

Хлопчик своєї: — Все праця та праця!

Можу й без неї медку нализаться…

Ще щось хотіла Ромашка сказати, —

Хлопчик утік до своєї кімнати.

Меду наївся, заснув як убитий.

Медом обмазаний, пухом укритий.

Дівчинка стукала довго у двері, —

Став ледацюга глухіший тетері.

І догадалася дівчинка бідна:

То була баба лиха і єхидна.

Гей, при лужку, при лужку.

При широкім полі

Коник Дзвоник по траві

Шкутильга поволі…

Занудився бідний кінь,

Голову повісив.

Скільки лиха наробив

Цей листочок бісів!

Спить Барвінок день і ніч,

Став товстим, як бочка.

Пити воду раз у раз

Ходить до ставочка.

Після меду ж та вода

П’ється з апетитом!

Від безділля хлопець став

Кволим і сердитим.

Він Ромашці вже не друг,

Дражнить, ображає.

У нероб і ледацюг

Совісті ж немає!

Він не хоче визнавать

Жодного порядку.

Умиватись перестав.

Кинув фіззарядку.

А буває, вийде вдень.

Проти сонця ляже,

— Відганяй від мене мух!

Дівчинці накаже.

То куняє, то хропе,

А Ромашка плаче;

— Ти ж себе занапастив,

Дорогий козаче!

Встав Барвінок уночі,

Протирає очі.

Мед пече у животі.

Хлопчик пити хоче.

Тільки ж важко уставать.

Лінь із ніг валяє.

Ні краплиночки води

Поблизу немає.

Довго чухався малий,

Очі тер запухлі.

Потім вирішив води

Принести у кухлі.

Бо відро, мовляв, важке,

Відтягає руку…

Вийшов сонний із воріт —

Ні душі, ні звуку…

Чорні тіні навкруги.

Місяць — на край неба.

Страшно якось так іти —

Списа взяти треба.

Півгодини серед дров

Він шукав ту зброю.

Ой, до чого ж ти дійшов,

Дорогий герою!

Сів Барвінок над ставком.

Зачерпнув водиці.

Випив кухоль і приліг

У м’якій травичці.

Десь тополя шелестить

Перемитим листом,

Сяють-грають небеса

Золотим намистом.

Голубий туман приліг

Спати у долині.

Де ще ночі є такі,

Як на Україні?

Не минуло ще, либонь,

І п’яти хвилинок.

Ткнувся носиком в траву

І заснув Барвінок.

— Що ж ти робиш, друже наш,

Як тобі не сором! —

Раптом жаби у ставку

Закричали хором.

Аж нагнувся очерет.

Ніби з переляку.

Вийшов місяць із-за хмар.

Освітив… Тхоряку,

Йде Тхоряка, наче тінь,

Міряє по кроку.

Величезне помело

Звисло біля боку.

Сім ночей він чатував

Поза крутояром,

Все Барвінка виглядав.

І таки недаром!

До Барвінка лиходій

Підповзає нишком,

І тихесенько бере

Хлопчика за ніжки.

Щоб Барвінок не кричав,

Бух його в торбину.

Дротом торбу закрутив

І поклав на спину.

А Барвінок, знай, хропе

Навіть у торбині.

Не в бою, козак упав,

А пропав від ліні…

Мчить Тхоряка навпростець

Та ще й пісню тягне:

— Славний Тхір знов мундир,

Як було, одягне!

Гей, одягне, як було, —

І закине помело.

За мою відвагу

Цар поверне шпагу!

А Барвінок спить собі

Та хропе розлого.

І не зна, що їде він

До Осота злого.

Ой, яка ж бо це ганьба

Їхати вояці

Не на конику баскім —

На бридкім Тхоряці!