Три дні і три ночі лютився Осот.
Найважчих думок передумав сто сот.
Як бути з Барвінком? Якщо він не вмре,
То прийде у царство і скарб забере.
Він, кажуть, могутній, він справжній гігант,
Недаром тікав будяків ад’ютант.
О ні, недаремно на нім опеклись
Звитяжний Захрюка і стріляний Лис.
Він, кажуть, гуля на баскому коні.
Не тоне в воді, не горить у вогні.
…Тремтіло все царство жуки й павуки —
Усі поховалися в нори й дірки.
Не дивно!
Чи ж може там бути базар.
Де думає думу розгніваний цар?
Забули сказать ми, — при царськім дворі
Служили три дами, мадами старі.
Найзліша була серед них Кропива,
Що мала у царстві великі права.
А друга мадам — то глуха Лобода,
Цареві — опора, підлеглим — біда!
Між них найхитріша була Блекота.
Підступна і підла, на вигляд свята.
Дізнавшись, що цар вже три ночі не спав.
Змарнів, почорнів, очманів, занепав,
Мадам Блекота ще ні світ ні зоря
Пролізла, мов шило, в покої царя.
Прийшла і сказала: — мій царю ясний,
Три дні і три ночі сидиш ти сумний…
Нічого не п’єш і, либонь, не їси.
Іще, боронь боже, і дуба даси!
На кого ж покинеш ти царство своє?
Скажи, що спокою тобі не дає?
Скривився Осот і сказав Блекоті:
— Я скрути такої не знав у житті!
Могутній Барвінок гуляє в степах,
Такий богатир, що подумати страх.
Тепер він в хатині Ромашки живе.
Задумує щось проти мене нове!
Мій скарб забере і завалить мій трон…
Ти кажеш — не сплю! Та який же тут сон?
— Хи-хи, — запищала мадам Блекота. —
Сказав би раніше, — це справа проста.
Давно мене викликать треба було б.
Не лізли б від думання очі на лоб.
Тут хитрість потрібна і розум тонкий…
— А в мене, — цар гаркнув, — хіба не такий?
— Тонкий, — відказала йому Блекота. —
Звичайно, тонкий, але тонкість не та!
У тебе — тонкий наче шерсть у Тхора,
А треба такого, як ніс в комара!
Забудь же, о царю про горе й біду, —
Я нишком Барвінка зі світу зведу.
Осот аж підскочив: — Ну, добре, стара!
Бажаю ні пуху тобі ні пера!
Барвінок живе у Ромащиній хатці,
В світлій, веселій, окремій кімнатці.
Він порядкує в саду й на городі.
Доки не скаже дівчинка: «Годі».
Тож від життя трудового такого
М’язи залізними стали у нього.
Як замовкає увечері пташка.
Книги несе на веранду Ромашка.
Тихо читає про всякі пригоди.
Твори Жюль Верна і дяді Неходи.
Вірші Бичка або книги Майн Ріда,
Казку про курочку, бабу та діда.
Слуха Барвінок уважно, охоче —
Хлопчик цікавий, знати все хоче.
Потім до ранку він спить, як убитий…
Так і живе чоловік працьовитий!
Якось увечері в пізню годину
Кроки почулись чиїсь біля тину.
Входить у двір хтось, в віконечко стука:
— Людоньки-люди! Яка ж мені мука!
Як мені важко, як мені тяжко… —
Кинулась враз до віконця Ромашка,
Бачить: стоїть на подвір’ї бабуся.
— Може, хоч тут я водички нап’юся…
Бо ж не пила я із самого ранку… —
Виніс Барвінок з водичкою склянку.
Баба схопила ту склянку руками.
Жадібно плямка сухими губами.
Випила, мовила: —Дякую, дітки!
Дуже ви гарні, мої малолітки. —
Добра Ромашка з поштивим поклоном
Винесла два пиріжечки з пасльоном.
Щедрий Барвінок бабусі в торбину
Бублик поклав і печену рибину.
Шепче бабуся: — Спасибі за шану.
Зараз і я у пригоді вам стану. —
(Вузлик розв’язує в чорній хустинці)
Нате вам, дітки, й від мене гостинця!
Взнаєте, любі, який він чудовий.
Я вам дарую листочок медовий.
Більш вам не треба трудитись, робити,
Меду в нім повно, лижіть його, діти…
Мед із листочка весь час виступає.
Більшого дива на світі немає!
Хоч до медку я й сама уже звикла, —
Якось відвикну… — Сказала і зникла.
Хлопчик листка заходився лизати.
Слова від щастя не може сказати.
Медом обмазав обличчя і вуха.
«Досить лизати!» — Барвінок не слуха.
Як нализався, напився водиці,
Мовив; — На біса ми будем трудиться?
Більше не буду виходити з хати.
Скарбу якого ще треба шукати?
З ранку до ночі лежатиму в ліжку,
Меду захочу — будь ласка, хоч діжку!
От заживем ми на славу, Ромашко!
Більш не вари ані супу, ні кашки. —
Плаче Ромашка: — Яке ж ти ледащо!
Ти ж без роботи зведешся нінащо! —
Хлопчик своєї: — Все праця та праця!
Можу й без неї медку нализаться…
Ще щось хотіла Ромашка сказати, —
Хлопчик утік до своєї кімнати.
Меду наївся, заснув як убитий.
Медом обмазаний, пухом укритий.
Дівчинка стукала довго у двері, —
Став ледацюга глухіший тетері.
І догадалася дівчинка бідна:
То була баба лиха і єхидна.
Гей, при лужку, при лужку.
При широкім полі
Коник Дзвоник по траві
Шкутильга поволі…
Занудився бідний кінь,
Голову повісив.
Скільки лиха наробив
Цей листочок бісів!
Спить Барвінок день і ніч,
Став товстим, як бочка.
Пити воду раз у раз
Ходить до ставочка.
Після меду ж та вода
П’ється з апетитом!
Від безділля хлопець став
Кволим і сердитим.
Він Ромашці вже не друг,
Дражнить, ображає.
У нероб і ледацюг
Совісті ж немає!
Він не хоче визнавать
Жодного порядку.
Умиватись перестав.
Кинув фіззарядку.
А буває, вийде вдень.
Проти сонця ляже,
— Відганяй від мене мух!
Дівчинці накаже.
То куняє, то хропе,
А Ромашка плаче;
— Ти ж себе занапастив,
Дорогий козаче!
Встав Барвінок уночі,
Протирає очі.
Мед пече у животі.
Хлопчик пити хоче.
Тільки ж важко уставать.
Лінь із ніг валяє.
Ні краплиночки води
Поблизу немає.
Довго чухався малий,
Очі тер запухлі.
Потім вирішив води
Принести у кухлі.
Бо відро, мовляв, важке,
Відтягає руку…
Вийшов сонний із воріт —
Ні душі, ні звуку…
Чорні тіні навкруги.
Місяць — на край неба.
Страшно якось так іти —
Списа взяти треба.
Півгодини серед дров
Він шукав ту зброю.
Ой, до чого ж ти дійшов,
Дорогий герою!
Сів Барвінок над ставком.
Зачерпнув водиці.
Випив кухоль і приліг
У м’якій травичці.
Десь тополя шелестить
Перемитим листом,
Сяють-грають небеса
Золотим намистом.
Голубий туман приліг
Спати у долині.
Де ще ночі є такі,
Як на Україні?
Не минуло ще, либонь,
І п’яти хвилинок.
Ткнувся носиком в траву
І заснув Барвінок.
— Що ж ти робиш, друже наш,
Як тобі не сором! —
Раптом жаби у ставку
Закричали хором.
Аж нагнувся очерет.
Ніби з переляку.
Вийшов місяць із-за хмар.
Освітив… Тхоряку,
Йде Тхоряка, наче тінь,
Міряє по кроку.
Величезне помело
Звисло біля боку.
Сім ночей він чатував
Поза крутояром,
Все Барвінка виглядав.
І таки недаром!
До Барвінка лиходій
Підповзає нишком,
І тихесенько бере
Хлопчика за ніжки.
Щоб Барвінок не кричав,
Бух його в торбину.
Дротом торбу закрутив
І поклав на спину.
А Барвінок, знай, хропе
Навіть у торбині.
Не в бою, козак упав,
А пропав від ліні…
Мчить Тхоряка навпростець
Та ще й пісню тягне:
— Славний Тхір знов мундир,
Як було, одягне!
Гей, одягне, як було, —
І закине помело.
За мою відвагу
Цар поверне шпагу!
А Барвінок спить собі
Та хропе розлого.
І не зна, що їде він
До Осота злого.
Ой, яка ж бо це ганьба
Їхати вояці
Не на конику баскім —
На бридкім Тхоряці!