Пульсари

БАТЬКІВ КАШКЕТ ПРИМІРЯЮТЬ ЗМАЛКУ

Як донедавна співчувальники уболівали за Ольгу, так тепер дружно заздрили їй. Бо й, скажіть на ласку, чи не дивно, щоб на двох малих діток прийшов молодий, здоровий хлопець? Що йому, дівчат мало? Чи, може, ущербний і на своїх нащадків не сподівається? Для Ольжиних сусідів прихід Миколи в її сім’ю був рівнозначний народженню Христа з тією лише різницею, що з появою Ісуса пов’язується літочислення багатьох народів, а з появою Ольжиного приймака — події лише одного мікрорайону.

Микола не глухий, та особливо не треба було й дослухатися, аби почути кидане йому вслід: «Блаженний пішов. От тобі й нещасна та скромна». — «Еге ж він молодший за неї?» — «Та вона його на роботі обкрутила. Начальниця. Ні страму, ні стиду в людей». — «Про який страм кажете, коли двоє сиріт на шиї висять? От де його очі були?»

У великих будинках, де дня не минає без подій, гідних цілодобового обговорення на лавочці, що перед під’їздом, чи на присмерковій нараді всюдисущих господинь, коли вони догукуються своїх шибеників на вечерю, навіть найбільші сенсації забуваються швидко, бо їх немилосердно витісняють події сьогоднішні, найсвіжіші. «Ви чули, в п’ятдесят третій, кажуть, собака здох. Чумка». Другого дня чутка ще тривожніша: жек намовив пожежників, і вони з самого ранку баграми стягують рами з балконів тих господарів, котрі наважилися самоправно засклитися. Це вже не чумка. Де тепер мішок з картоплею поставиш? І кому воно заважає, що я засклив свій балкон, — не на трасу ж він виходить?

І так щодня — подія за подією. Та в цій веремії Ольжине заміжжя все ж стало подією епохальною. Важко сказати чому, але воно із зацікавленням і пристрастю, доброзичливо чи заздрісно, співчутливо чи єхидно обговорювалося майже всіма мешканцями під’їзду, й аж так, що стало визначальним фактором: «Це було ще до того, як Ольга приймака привела» або: «Та я ж пам’ятаю, вже в Ольги приймак був, як нам труби міняли». І хай би Микола був тугуватий на вухо, все одно колись та почув би, як на різних нотах вібрує образливе слово «приймак». А Микола мав добрий слух. Микола був молодий… І гордий. Взагалі-то він розважливий. А от же боляче стьобонуло випадково почуте слово. Хоч і переконував себе, що дослухатися до міщанських балачок — недостойне заняття. Яке значення має — дружина прийшла до нього чи він до неї? Забобони. Та й кому яке діло до його сімейних справ? Немовби відмахнувся од нікчемних роздебендів. А ввечері, коли Ольга стелила ліжка, затримав погляд на голубому вензелі, яким позначена була вся її білизна. А таки кладеш, брате, голову на чужу подушку з не зрозумілим тобі вензелем. Це не «їхня» подушка, а «її», Ольжина. Тут все її — і речі, і діти. Лише він чужий, сторонній. Сказано ж — приймак. Холодне, як вужачок, слово ворухнулося в грудях, і стало гидко якось — чи від цього слова, чи від того, що допустився думок, які межували із зрадою, бо несли відчуження.

Скоріш інстинктивно, аніж з розмислу Микола уникнув вечірньої розмови, що для них з Ольгою стала ритуальною, — у ці парламентські хвилини вирішувалися і сімейні, й виробничі проблеми. Зараз Микола вийшов до дитячої кімнати утихомирити синів. Виявляється, Костик упіймав «дуже відполірованого» жука і тепер лякав ним Василька. Попутно хлопці виясняли на чому працює мотор у вертольоті, і авторитетне Миколине слово поклало край суперечці. Мазун Василько, проказавши «на добраніч», по-дитячому безпосередньо обняв Миколу і чмокнув у щоку. Тепле, довірливе тільце притислося до Миколи, і ніжність, бентежна й лоскітлива, сколихнула його. Погладив Костикові чубчик, поправив ковдру на Василькові. А що відчувають справжні батьки в такі хвилини? Микола пригадує материну розповідь про його власне народження, слова про те, що батько був «геть сказився на радощах, дізнавшись, що син уродився». Радість батьківства — це, мабуть, щось незбагненно високе: ти увічнюєшся, ти продовжуєш рід, ти маєш кому передати естафету своїх сподівань і намірів. Тільки спершу все це в сфері емоцій, непояснимої щасливості, далеке від раціоналістичного: «відтепер я буду вашим татом». А в нього все від «раціо» — він шукав контактів із дітьми, знаючи, що це єдина стежка до серця їхньої матері, яку покохав несподівано, але вже такою всепоглинаючою любов’ю, ніби й не мислилося йому іншої долі, а всі його парубоцькі страждання видавалися просто смішними. Хіба могла в нього бути інша дружина? Вони народжені одне для одного. Тільки загубилися в цьому велетенському світі. І тепер ось їхнє щастя проросло з її горя. «На зміну ночі — день, у парі з смутком — радість».

Він нестямно любить цю жінку: її погляд, слова, думки, її безмежно рідне тіло, що вабить його і спалює. «Так не можна кохати, — думає собі Микола. — З мене он люди сміються». Хоч він і не зважає на ті перешепти й насмішки, як не хоче думати про загиблого Ольжиного чоловіка.

— Помирив? — стиха запитала Ольга, коли він причинив двері дитячої. Її всероз уміючі очі дивилися на нього ніжно й насторожено. Дві тонесенькі борозенки мережилися їй під очницями, і Миколі захотілося розгладити їх, розправити. Він підійшов до дружини і мовчки поцілував її.

— Навіжений, — засміялася Ольга.

А Микола, перш ніж лягти в ліжко, перевернув подушку вензелем наспід.

Ольга виховувала своїх двійняток традиційним, віками освяченим способом: обом купувала однакові іграшки, годувала з однакових тарілок, обох за провину ставила в куток (спинами один до одного, щоб не перемовлялися та не переморгувалися). Лише дід був один на двох. Він щедро слугував хлопцям, але не ділився пополам. Крім того, діти знали, що дід був завжди, як мама і сонце, його не купили й не позичили. З дідом, отже, ніяких проблем. А от дядько Микола з’явився вже за їхньої пам’яті — біля каруселі знайшовся. То кому він повинен належати — Костикові чи Васильку? І чому він мамі килими трусить, молоко носить, ліжко розсовує?

Щовечора, як і раніше, Ольга розповідала синам казки і йшла з дитячої, коли Котавасія — так жартівливо називала вона своїх синів — сонно втихомирювалася на іменних подушечках, позасовувавши під них кольорові дротики, скельця, засушених метеликів, пістолети, — все, чому дорослі не могли скласти ціни й безжалісно вимітали із сміттям. Виходила, коли діти спали. І невідомо, як вони підгледіли, що дядько Микола «ліжко розсовує».

Минув рік. Діти звикли до дядька, до змін, що прийшли з ним у їхній побут. І ось одного ранку дідусь запропонував називати дядька Миколу — татком, сказав ніби між іншим, а чому б, мовляв…

— Ми не будемо називати його татком, — рішуче й авторитетно заявив Костя.

— Це ж чому? — здивувався дідусь.

— Бо приїде наш справжній татко. Літака відремонтує і прилетить. І нам другого не треба.

— Не треба, — буркнув і Василько.

Дідусь спантеличено гмикнув, не знаючи, як його далі вести розмову: чи спасенну лжу підтримувати, в ім’я дітей вигадану, чи святу правду викласти.

— Таж дядько Микола вам як справжній батько, — пішов дід околяса. — І захищає вас, коли мати лозинку бере, і морозиво приносить, і в кіно водить.

— І в зоопарк, — підказав Василько.

— Правильно, і в зоопарк. І машинки з вами ремонтує.

— Він дядько, — несхитно повторив Костик. — Хіба ви, дідуню, забули, як ми його біля каруселі знайшли? Він собі сидів, наче й не наш. То ви йому підказали, щоб з нами покатався.

Дідові й зовсім слизько. А малий ще й скаржиться, послуговуючись, безсумнівно, почутим від дорослих висловом:

— І він усе щось лоба морщить. Я його запитую, а він мовчить. З таким і говорить неохота.

— Не будемо вибирати його татком, — підсумовує Василько. Слово «вибирати» вигулькнуло несподівано, але закономірно — недавно в дитсадку вони вчили віршик: «Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». І пам’ять одразу підказала малому, може, ще й не до кінця збагнені ним, але прості слова: «вибирати не можна Батьківщину». — Дідуню, дідуню, — затараторив він, — а що таке Батьківщина?

«От хитре, — усміхнувся про себе дід Пилип. — Скільки вже разів пояснював, а воно знову своєї. Це щоб збити мене з пантелику».

— Дім наш, соколику…

— І вулиця теж, — уточнив Костик.

— І літаки, — це вже Василько сам на своє запитання відповідає.

— Літаки й чужі бувають, — уточнює Костик.

— Знаю, знаю. Із зірками — то наші. Вони пікірують, а тоді джух у небо і бабах у «хенкеля». А той — вжик у болото. А дим із води шквар-чші-ші!

— Ні-ні, наш вжіу-вжіу-вжіу! Трах-тах-тах! А їхній чвирк.

Піднялася така стрілянина, що й забулося, з чого почалася розмова. А дід і радий, бо довелося би потверджувати, що Батьківщину, як батька та матір, не можна міняти. А як же тоді з Миколою? Так і ходитиме все життя в дядьках? Негоже то, негоже. Хлопець хороший, дарма що вітчим. З дітьми справедливий. І як його все зв’язати? Нехай Валерій простить. Бо не зрада це батька. Хіба можна зрадити те, що не існує? А може, й зрада? Я от не одружувався вдруге. Хоч міг би, та… таки ж не міг. А Ольга послухалась мене, старого, — без мужчини хлопців не виховаєш. А як воно в неї на душі зараз? Мовчить. Тільки схудла, серцем заніміла. Не співає і в очі прямо не дивиться — усе навскоси, навскоси. Наче й життя її пішло косою дорогою. Отакий-то коверкот.

— Я оце, Ольго, думаю, що пора б хлопцям Миколу батьком величати, — завів дід Пилип із дочкою розмову наприкінці другого року її заміжжя. — Я собі мислю, він же не приймак у нас, а справжній господар.

Ольга нічого не відповіла, тільки руки її стали повільніше, млявіше оббирати картоплю. Останні два роки вона чесно, самовіддано слугувала батькові, синам, Миколі. І примхливій матінці-науці, і її Зевсу — Олегу Івановичу. Усе так крутилося-вертілося, що ніколи було думати про себе…

У синів з’явився новий товариш — Микола. З ним вони борюкалися, стріляли, лазили по деревах. Але Микола не карав дітей за провини, не лаяв, не привчав до послуху — боявся настроїти їх проти себе, боявся Ольжиного осуду за різке слово чи ляпас. Микола не наважувався бути батьком — він був товаришем. Хлопці це відчували й одразу ж стали використовувати: дід Пилип за ремінець — вони за Миколину спину, Ольга за лозину — вони на Миколині плечі.

— Дядьку, купіть морозива.

— Дядьку, в мене ніжки болять.

Дядьку, дай, принеси, дістань, знайди… Микола почав морщити лоба — йому обридало вередування дітей, а виховувати їх дубцем не наважувався. Ідейний фундамент Ольжиного заміжжя — дітям потрібна міцна чоловіча рука — розколювався, осідав. А кохання? Чи було воно, коли виходила за Миколу? Був страх — це точно. Віра, що ощасливить дітей і навіть Миколу (він так палко говорив про свої почуття), лоскотала Ольжине серце. Була повага. Покора батькові й своєму розуму і тілу. Певне, була й любов, а може, уламок з колишньої любові, взятий для щоденного користування. Окрім глибинного почуття відповідальності за рід людський та пов’язаною з ним потребою пристосовуватися до мінливості життя, Ольга, як і кожна мати, любила сталість і визначеність, тяглася до споминів, а ще зринало в ній іноді бажання поглянути на себе в дзеркало. Об’єктивне і неупереджене, воно останнім часом показувало сумну і невпевнену в собі жінку. Лише міцно стулені губи та очі, немов генератори кульових блискавок, свідчили, що душа в цієї жінки не зламана, а лише знову стислася тугою пружиною і тепер або ж лопне, або ж випрямиться і вдарить…

— Я так собі мислю, Ольго, що дітям пора Миколу батьком величати, — нагадав про себе старий Пилип.

Ольга дочистила картоплю і почала набирати в каструлю воду. Вона так різко відкрила кран, що труби загули, захрюкали й затрусилися, аж котрийсь із сусідів постукав по трубі. Схаменувшись, Ольга прикрутила кран, вода потекла спокійно.

— Ну, як собі хочеш, дочко. Під сережки вуха проколюють зарані. Дивись.

Микола часто їздив у рідне село, але Ольгу з дітьми туди не брав. І досі не познайомив з родичами. «І я хочу з тобою», — хлипав Костик, коли дядько збирався в село. «Я теж хочу хвостик свинці покрутити», — уточнював мету Василько.

Микола розгублено розводив руками, не знав, що говорити.

«Ми будемо дивитися Алі-бабу і сорок розбійників», — виручила Ольга. Не казала про цікаву книжку чи морозиво — тільки сорок і не менше розбійників могли пересилити свиню з хвостиком.

Їй було боляче, що Микола не знайомить її і синів із своїми батьками. Може, боїться, що вони образять Ольгу чи дітей неприкрашеним словом за те, що, мовляв, обкрутили (саме так можуть сказати) їхнього парубка? А може, думала вона, соромиться показувати чужих синів і чужу жінку, до яких у прийми пристав? Обидва ці припущення, хоч яке було істинне, аж ніяк не втішали. Більше Ольга схилялася до думки, що Микола таки соромиться свого одруження. Пригадалося їй, як умовляв він узяти його прізвище. Ольга послалася на зайнятість, але й віднікувалася: «Як ти собі мислиш, Миколко? Усі мої статті вінчає прізвище «Костюк», і раптом я від нього відмовлюся. Та й клопоту з паспортом… А дітям пояснювати та перевчати…» Микола тоді розсердився. Отже, самолюбства хоч відбавляй. І раптом — чужа жінка, чужі діти…

Терпіння й доброчинства щоденно жаліти сиріт не вистачить і в святого. Навіть Дід-Мороз лише кілька днів розносить дарунки. «Тож і не картай себе, Миколко, — вже й виправдовувала про себе Ольга чоловіка, вболіваючи за нього, немов за дорослого сина, який заплутався, вимережуючи свою біографію. — Бути вітчимом нелегко. Ти ще й молодець. Уже другий рік — і жодного збою. Ти кращий за мене». Ольга раптом упіймала себе на тому, що в думках розмовляє з Миколою. Раніше вона так лише з Валерієм говорила. Грішниця, дворушниця. На кого ж із них тепер казатимеш «любий»? Валерій завжди ішов праворуч тебе (військовий-бо — козиряв). Микола іде зліва. Запізнився… Вже половина комірок пам’яті заповнена першим коханням. І кого тепер зраджуєш, Ольго? Напевне, Миколу. Адже він сподівався, що чужі сини стануть рідними і що твої почуття будуть неподільними. А діти схожі на рідного батька, і пам’ять гамує свіжу любов.

Не тільки заради дітей вона виходила заміж, катує своє сумління Ольга. Хотілося переконатись, що не зайва, не пропаща, не затоптана рута. І з жалю до нього — бо ходив голодний та заскубаний. І з вдячності — бо дав їй на мить забути про горе, нагадав про кольори життя. І на зло сусідам: усе жаліли сиріт, усе співчували, розпитували, чи паркет не розсохся, чи вікна поремонтовані, чи не протікає радіатор, квіти дарували та кликали в ліс на машині. А один навіть лящі приносив… І через Тихона Руслановича: він єхидно цікавився, чому так часто її запрошують на наукові конференції. Відповіла нахабі, що, мовляв, головам оргкомісій ліжка щоранку в готелях застеляє. Проковтнув язика — більше не розпитував. Може, тому, що вона слів не добирала… Боже, почув би Валерій! І Миколка не закохався б, якби побачив її в ту мить, коли каналізацію проштурхувала, а дротина гнулася, в трубу не лізла!.. І царівна-наука прислужилася її одруженню: саме тоді вони працювали над бронею, все було так добре, і вони розумілися без слів. Бували випадки, що, мов гіпнотизер, наказувала йому — «оте зроби», і він усе точно виконував, аж їй лячно ставало: чи не чаклунство?

А тепер він нещасний. Цькують приймами, і відчув себе скривдженим. Почекай, голубе! Ще вони заздритимуть тобі. Вона виховає синів у повазі до нього. Вона допоможе йому стати професором, а сама до найкращих кравчинь і перукарів ходитиме, начіпляє на себе пір’я та брязкалець… Хоча ні, не те. Бо завжди знайдуться люди, які скажуть: він у прийми пристав заради машини чи кар’єри. І все ж вона косу свою закрутить у вигляді цунамі. Нехай плещуть… А взяла б вона оті лящі — теж брехав би сусіда не менше, ніж зараз, ображений відмовою. Ніколи не вгодиш тим людям, котрі інших принижують та гудять, щоб самим видаватися більшими, значущими, бо це один з їхніх способів самовозвеличення. Недарма при комплектуванні космічних екіпажів враховується психологічна сумісність. І на виробництві тільки той колектив дружний, де люди психологічно схожі. От аби й будинки заселялися за принципом сумісності! А в коханні у сто крат більше чинників благополуччя. І якщо вже судилася їм спільна доля, невже вони не збережуть свого багатства? Вона все зробить, щоб вдовольнити його чоловічу гордість… Так вирішила Ольга.

Нагода здійснити цей намір їй випала дуже скоро. Привід був уже знайомий. Навесні Микола сказав:

— Цього літа везу хлопців до баби. Сама розумієш, незручно якось, що вони мене дядьком кличуть.

І почали умовляти першокласників. Дід Пилип оголосив приз: хто перший стане казати «тату», тому дід дарує живого їжачка.

Василько здався перший. А Костя раптом вибухнув образою:

— Усі ви зрадники, — схлипуючи, виніс вирок. — А ви, дядьку, чужий солдат. І свиня ваша поганюча. Я більше не їстиму сала.

Він одягнувся і, мабуть уперше в житті, пішов гуляти без брата. Неприкаяно ходив довкола будинку. Зазирав у мотор розкритого автомобіля, бив ногами скати, кидав камінці в калюжу.

Ольга бігала од вікна до вікна — чи не влізе у яку біду… Мрячило. По шибках стікали сльозини і застували Ользі світ. Уже й смеркло, діти порозходилися по домівках, тільки маленька Костикова фігурка хлюпалася в калюжі, місила танучий сніг. І Ольга, накинувши пальто, пішла по сина…

Вранці під Костиковою подушкою вона побачила батьків кашкет льотчицький, а в своїй косі нові сивинки…

Відчайдушна спроба вдовольнити чоловічу гордість закінчилася невдало.

Микола ж збагнув, що Ольжине серце віддане дітям, причому Костикові дісталася трошки більша його частинка.

Ображений «третій син» несамовито накинувся на метал — місив його, переминав, плавив, ламав прес-форми… Додому приходив пізно, сяк-так вечеряв і бухався на подушку.

Навіть Дід-Мороз застрайкував би, коли б довелося упродовж усіх дванадцяти місяців роздавати дарунки.

Ольга, як і раніше, купувала-варила-смажила-прала, тепер ще й учила з першокласниками уроки, на сон мусила розповідати казку, неодмінно нову, бо Котавасія, почувши знайомий зачин, дружно вигукувала: «Ми цю знаємо, іншу розкажи!» Приспавши малих і впоравшись на кухні, заходила до спальні, де посапував ображений Микола. Ольга гладила його по голові, болісно розмірковуючи — спить він чи удає сплячого.

А сьогодні вранці Микола раптом заявив:

— Хочу рідну дочку.

Ольга промовчала. Забрала дітей з собою на роботу, бо дід Пилип саме зібрався в село — скоро пасха, бабину могилку треба підрихтувати. Ображений тепер уже Ольжиним мовчанням, Микола почвалав до університету чергувати біля Віталикової руки, що раптом почала нестримно рости. На господарстві залишився їжачок, якого виграв Василько. Виграв і знову почав називати Миколу дядьком. «Це не по-козацьки, Васильку, — докоряв дідусь, — обіцяти і не виконувати». — «Ми ж не назавжди умовлялися, — схитрував малий, — а тільки хто перший. І хіба, дідуню, як щось інакшим назвеш, то воно інакшим і стане?» Пилип нічого не відповів малому філософові, бо теж понад усе дорожив істиною, бо і його чекало єдине йому належне місце поруч бабиної могилки. Пелюстки макового цвіту опадають разом, щоб далеко не розлетітися.

В лабораторії Ольга дала хлопцям по ножівці й рашпілю — майструйте. Сама ж заходилася з колегами виготовляти трахею для людини, що помирала, але пульс якої іще вчувався у ковадлах цієї кузні.

Учора вже намотали трубку з графітових ниток. Просмолили її пеком, та не будь-яким, адже їх сотні сортів, а саме тим, що слугував Івановій у її численних експериментах. Гофрована трубка нагадувала деталь протигаза, тільки з одного боку, яким прилягатиме до стравоходу, була приплюснута — в перерізі подібна до листочка ряски, а може, чирви із заокругленим гостряком чи серця. Ручні роботи скінчилися — тепер довге відпалювання за спеціальним режимом, після якого тільки можна буде говорити про інертний «вав». Пор на штучній трахеї повинно бути й небагато, щоб не порушити її міцності, бо, дивись, після одужання пацієнт ще й лаятиметься на роботі, і немало, щоб крізь її стінки могли проростати кров’яні судини — тоді з часом вона покриється епітелієм і зовні, і зсередини. Процес відпалювання графіту значно довший і складніший, ніж випікання тонких порцелянових сервізів. Є час подумати й поговорити про суть життя, а під звуки рашпілів, якими Котавасія майструє собі пістолети й іншу техніку для оборони й нападу, для захисту честі, розправи з противниками, для добування золота, простого й олімпійського, а під звуки ці й думки вимережуються химерні.

— Невже прагнення слави завжди супроводжуватиме людину? — ніби сама себе запитала Марія.

Змарніла, втомлена, з іще різкіше окресленим обличчям — живий графічний портрет, — сиділа вона в старому кріслі, втиснутому між вішалкою для одежі й шафою, і сумно дивилася на Ольжиних дітей.

— Це ж про яку славу йдеться, Маріє? — не озирнувшись, від печі озвався Яремака. — Перше серце вже пересаджене, атомна бомба зроблена, бібліотека в Александрії спалена. Яку маєш славу на увазі? Гагарін був, Корольов був, Архімед корону зважував. Доведеться без слави жити. Все розібрано.

— А для чого діти пістолети роблять?

— Ольгу запитай. Мої не робитимуть. — І подумки закінчив фразу: «Якщо пощастить ними розжитися».

— А як же це, Петре? — наїжачилась Ольга. — Як до біди, то твої у запічку сидітимуть, а мої в окопах? Добре придумав.

«Це мов у тій приказці про теля та бабу з кописткою, — розвеселився Петро, — дітей ще не маю, а обстоювати їх мушу».

— А не буде біди, — сказав упевнено. — ООН розробить резолюцію, згідно з якою нове покоління в усьому світі виховуватиметься по-новому — без фільмів про вбивства, книжок про жорстокості. Хто ж тоді нападатиме?

— Ех ти, пацифіст-ідеаліст. Шкідливий ти чоловік, Петре. Он мої хлопці — рідні брати, а як не помиряться, то й подушками б’ються, й палицями — чим попало.

— Навіть з левеняти можна виростити смирного звіра, — теоретизує Петро. — Якби вдалося хоч одне покоління виховати без пістолетів, телевізійних жахів та агресивних устремлінь — армії довелося б розпустити.

— І все одно, у твоєму світі-акваріумі знайдеться принаймні один, котрий захоче нав’язати іншим свою волю, — запевняє Ольга, — а коли йому не підкоряться — схопить залізяку. Певне ж, таки слави захоче. Дарма, що імен таких «героїв» людство не тримає в пам’яті. Бо хто, скажіть, позував перед фотоапаратом у Сонгмі? Хто кидав бомбу на Хіросіму? Навіть ви не знаєте.

— Підвищуйте до тисячі градусів, — скомандував Яремака. — Аргон щось слабко продувається.

Дискутанти знову взялися до роботи.