Пульсари

НОЇВ КОВЧЕГ

Старий динамік епохи розквіту на землі вокально-інструментальних ансамблів захрипів з-під стелі, вихлюпнув тривожні слова і покотив їх кураєм уздовж підземного коридора. Марія зрозуміла, що її запрошують… що їй пропонують… що їй наказують негайно зайти в блок відтворення службового персоналу. І поки вона поспішала туди, динамік шипів і кашляв, скликаючи вільних від чергування спеціалістів. Певно, щось скоїлося, раз увімкнули таку розваль. Марія намагалася бігти, однак помітного прискорення це не давало, наче бігла вона супроти руху ескалатора.

Довкола столу, що стояв посеред родильної зали і завжди був стерильним, юрмилися злякані жінки.

— Що тут у вас? — Марія намагалася протовпитися, але це їй не вдавалося, бо кожна служителька часу теж хотіла розштовхати інших, щоб поглянути на стіл.

— Та що тут стряслося?! — хрипко вигукнула Марія, і, почувши цей простуджений голос, служительки вмить розступилися.

Марія підійшла до столу: на простирадлі лежало мокреньке червоненьке дитя із скрюченими ніжками і ручками; озирнулася, запитально подивилася на жінок, не розуміючи, чому їхні обличчя перекошені від жаху.

— Що за ґвалт? Де старша акушерка?

Від гурту відділилась тінь у білому халаті й масці, невпевненою ходою наблизилася до Марії.

— Хлопчик… — ледь почулося з-під маски.

Акушерка нервово зав’язувала вузлики на своєму поясі і за кожним вузликом збентежено зітхала.

Марія тепер і сама бачила, що на столі лежав хлопчик. Куди ж лікарка дивилася? Перед вживленням ембріона вона за спеціальним тестом мусила перевірити, до якої статі він належить. Ну і що тепер робити з дитям? Немає батька, який би, дізнавшись про народження сина, стрибав на радощах, потрясав гори величальними одами, гнув труби, поклавши їх собі на шию, а звикнувши до щастя, гордо возив колясочку і складав колискові. Немає хлоп’яті в підземеллі жодного товариша ні по роботі, ні по кулачних боях, ні по футбольних іграх. І довго ще не буде. Бо живуть тут лише служительки часу, багато з яких тут і народжені, і гадки не мають, що до епохи крилатих ракет людство ділилося на сильну й слабку половину. Тому й сприймають появу хлопчики, як родову патологію. Лише переляк акушерки усвідомлений — вона розуміє, що в блоці відтворення службового персоналу трапилася виробнича помилка, що хлоп’я доведеться…

— Що робитимемо? — строго запитує Марія акушерку. Не посилається на статут, який дозволяє використовувати на варті часу виключно жіноцтво. Лише запитує. — Я не візьму гріха на душу, — стишує вона голос, боячись вимовити наступне слово.

— І я не можу, краще вбийте мене саму, — відповідає акушерка.

— Ану, баби, марш по своїх кутках! — кричить Марія, відчуваючи, що наказ її звучить невпевнено, бо голос тремтить, та й сама вона на грані розпачу.

«Баби» неохоче розходяться.

Акушерка й Марія стоять розгублені. Та ось дитя ворухнулося, зморщилося, пхикнуло. Марія зиркнула на великий термометр, що висить у кутку зали, знову перевела погляд на хлоп’я.

— Якось буде, — нарешті промовляє вона. — Вважатимемо Чапу, — киває на новонародженого, — патологією. Це нам дає право на роздуми упродовж тижня.

Акушерка загортає Чапу у пелюшки, сповиває за всіма правилами, немов то — повноцінна дівчинка, і, трепетно пригорнувши біленький кокон до грудей, поспішливо несе у бокс для новонароджених.

Збентежена Марія вирішує не заходити зараз до головного блоку — нехай трохи вляжуться пристрасті, не хочеться їй згарячу… адже є ще час для роздумів…

Вона прихилилася до стіни і з задоволенням відчула прохолоду і вогкість її поверхні. Шайтан, котрий щойно робив з її мозку тютюнову потерть, облишив своє заняття, дав перепочинок. Мох на стелі, прозорий і легкий, мов дозріла кульбабка, вичавив краплину підземної роси, і жовті промені штучного світла грайливо обходжували її, переконуючи, що натрієве світло таке ж натуральне, як сонячне, а може, й перевершує його в природності.

«Мабуть, це і є старість», — Марія над силу ступила перші кроки і з подивом почула, як хтось уголос розмножував ще й не мовлене слово, наголошуючи на шиплячих звуках. «С-с-старіс-с-сть», — шелестіло уздовж підземного коридора, який вона уперто долала, сподіваючись наздогнати суфлера-ясновидця. Прислухалася. Аж воно черевики човгають, добуваючи звук з каменю.

Роззулася. Задоволено ступнула в калюжу, що утворилася під необлицьованою стіною. Приємна прохолода розлилася по тілу, нагадавши дитинство, околицю містечка, зливу, скупані дощем і осяяні сонцем будинки, вулицю, підперту з одного боку вітродвигуном, а з другого — високою тополею, і казкову дугу веселки над головою; ноги самі несуть тебе по пінястих потічках, по теплих, грузьких баюрах, веселка колесом біжить попереду, усміхається і пропонує на вибір кольорові літа…

Дійшла до апаратної. За пультом куняла бабуня з пишним волоссям фарбованої блондинки. Марія кашлянула.

— Ну що там?

— А що може бути? Радіації ще на тисячу років вистачить. А тут вогко. Ревматизм розгулявся. Чи скоро мені підміну виростиш? Не хочу я вже ні бачити, ні знати, що діється навкруг. — Бабуня вийняла губну помаду і навпомацки повозькала навколо рота.

«Звичка, доведена до автоматизму» — констатувала Марія.

— Потерпи, Зоєчко. Без нас ковчег потоне…

«Сили таки вичерпуються», — вже вдруге сьогодні Марія подумала про старість.

— А давай виростимо хлопця, — раптом запропонувала бабуня. — Адже це, — тицьнула вона помадою у шафи з приладами, — чоловіче діло.

«Ніби я того не хочу», — сердито подумала Марія, а вголос сказала:

— Лише через тисячу років, як на поверхні спаде радіація… Тоді знадобляться чоловічі руки. А нині, ти ж сама знаєш, наше існування запрограмоване на економне, — бо допомоги чекати нізвідки, — зберігання лелечих дарунків. Тридцять три служительки часу підростають… Стільки ж працює… А решта, такі, як ми з тобою, доживають свій скорботний вік. І ти не бунтуй підземелля, не порушуй монастирський ритм. Бо вкинь тільки сюди мужика… — Марія злякано прикусила язик, пригадавши, що його вже «вкинуто»…

Зоя кашлянула, ховаючи посмішку, а потім закахкала, немов злякана качка.

— Скажу по секрету, ках-ках-ках, — то я переставила дві колби. І черговій молодиці ужившій сина. Так що чекай іще парубка. Не будеш же ти його знищувати… — Зоя злорадно закахкала, ніби усе життя мала на тілі пір’я і плавала, ловлячи ряску.

«Отака підлість, — здивувалась Марія. — Адже знає, що життєві ресурси підземелля обмежені, що не маємо права вичерпати їх раніше, ніж радіація на поверхні дійде норми, бо тоді загинуть нащадки, яких зараз охороняємо в колбах. Знає і…»

— Тільки материнський інстинкт допомагає нам витримати цей режим, а чи змогли б його витримати чоловіки — невідомо! — різко пролунало над Зоїними вухами, немов цвьохнуло батогом.

Марія уперіщила б Зою і справжньою нагайкою за втручання у родильні справи. Та цього було б замало — її чекає статутне покарання…

— Матері… Кха-кха-кха! — не здавалася Зоя. — Ой, не відродите ви ци-ві-лі-зацію… Ну та й слово ж муторне, як отой «ін-те-грал», якому ти вчиш дівчаток із першого класу, — язик зламати можна. І хіба ваші прищепи — то материнство? Де той інстинкт? Казала я покійному Петрові, що вчення не доведе до добра. Та мало було казати… — Зоя захекалася. — Ану вас!

Вона знову поклала щоку на ребристу пластмасову поверхню пульта і за хвилину вже дрімала. А може, вдавала, що спить.

Марія поволі пішла коридором, що химерно вигинався, немов вирубували його під лекало в кам’яному тілі гірського хребта. Долівка била голі п’яти, і кожен крок віддавався гупанням у тім’я, ніби вела за собою батальйон десантників, взутих у грубезні чоботи.

Та ось і сніжно-блакитна галерея, освітлена ртутними лампами псевдоденного світла. У нішах під її стінами — мармурові погруддя великих людей, що колись окриляли душі людські, будили розум, вигадували машини, апарати, технології…

Оцей чоловік розробив перші термодинамічні цикли, що звільнили м’язи від рабства. Хто він — Дизель, От-то чи Уатт, а може, Карно чи Ползунов? Під погруддям лише формула коефіцієнта корисної дії теплової машини… Люди були такі самовпевнені, думали, що й без написів, лише по носах та зачісках, нащадки з першого погляду розпізнаватимуть обличчя геніальних пращурів.

Ну, цих Марія знає. На барельєфі, обличчям одне до одного, зображені чоловік і жінка, що тримаються за руки й перевиті одним вінком. Увінчане вінком і погруддя засновника генетики. Чи не із стебел гороху, бува, той вінок? Не розібрати, бо скульптор був з відверто модерністськими замашками. Та й оглядати тяжко — очі немов піском засипані, і повернути голову Марія не може, боляче, — всім тулубом мусить повертатися… А барельєфів та скульптур у цій галереї достобіса.

З оцим геологом Марія була особисто знайома. Це він розвідав гору, розрахував її температурні параметри, під його керівництвом збудовано «палац надії», в якому спершу створили стратегічні запаси ембріонів продуктивних тварин. Бородань — он він стоїть, припавши пилом, був і теоретиком, і організатором кріогенного «консервування».

З ніжністю торкнулася Марія мармурового чола Верхуші. І де тільки під землею береться пилюка? Адже така вологість… Геолог трохи промахнувся у розрахунках: тисячу років печера може й не витримати, і тоді…

Думки плуталися. Марія довго вдивлялася у барельєф космонавта, що поруч з емблемою сонячної системи. Люди здавна мріяли подолати земне тяжіння, а він зробив перший крок, після якого найдерзновенніші наміри вже не здавалися фантастикою. Тільки короткочасність людського віку ставала на перешкоді новітнім Колумбам. Все частіше спрямовувалися погляди на кріобіологів. Саме тоді вже стало очевидним, що просто й дешево заморозити космонавта на початку довготривалої подорожі, та важко й дорого оживити перед посадкою… Народжений з ембріона, що довго кантувався в «азотному» холоді, здоровий і повноцінний бичок змусив задуматися… Потім експериментували на мавпах. Вивчали. І думали, думали, а вголос говорити не наважувалися — чекали, поки передові філософи, авангардні психологи, провідні людинознавці розроблять проблему в морально-етичному плані. Бо принципово зрозумілою вона була лише в інженерно-технічному аспекті: взяти десяток-два відторгнутих людських зерен, і в замороженому стані, контейнером, у супроводі автоматичних матусь, няньок і вихователів доставити на попередньо розвідану планету, хай до неї летіти й десятки років із субсвітловою швидкістю. І почнеться у новому кутку Галактики, в сусідній «сонячній» системі, десь біля альфи Центавра, людська цивілізація, і легше буде старим землянам чекати невідворотного згасання світила чи пережити інші біди… Але ж… Так багато оцих «але», що розграфлювали вони зморшками розумні лоби не лише гуманітаріїв. І поки сперечалися прогресивні філософи з консерваторами, на Землі через повені та посухи, а більше через згубну агресивність і нерозторопність політиканів діти отримували в чашках все менше рису. От і запропонував один задерикуватий філософ, у якого чуб на той час ще не встиг побігти за думками й ідеями, а буйно кущився над ясним чолом, створити сховище людських «вишневих кісточок» і зберігати майбутніх Бахів і Бетховенів, яким сьогодні не пощастило на матерів, та яких згодом мудра медицина зможе подарувати суспільству. Чубатого філософа провалили на захисті проекту, особливо один академік постарався, його погруддя теж десь тут має бути… Марія всім тулубом обернулася наліво, направо — щось не видно, лише порожня ніша — очевидно, запасна. А добряче тоді академік розмахував! Про Спарту нагадував. І доконав чубатого філософа аксіомами. Лише коли відійшов у небуття академік, а учні його скерували свої головні творчі сили на проблему гаражів і дач, лише тоді чубатий, залатавши міокарда, пофарбував вохрою сиве волосся і повторно кинувся аналізувати поняття «мораль». От і зробили експериментальне сховище — стратегічний запас кандидатів у люди, от і чекають тепер заморожені колбонавти спаду радіації на поверхні, бо їм доведеться відновлювати земну цивілізацію… Добре, що бібліотека збереглася. Тисячу років, змінюючи одна одну, мусять народжуватись служительки часу і жити свій короткий вік, як бджілки у вулику, оберігаючи решту колб і передаючи, мов естафету, вміння відтворювати життя, в тих колбах заховане. На Землі все так навально сталося, що не встигли ні штучну плаценту винайти, ні кіберів виготовити — для практичної роботи, для науки, для накопичення інформації. Лише книжки. Хвала їм! От спаде радіація, служительки часу дадуть життя тим хлопчикам і дівчаткам, що збереглися в колбах, розкриють усі зали бібліотеки, де й історія, й рецепти, й технології, і відродиться на Землі вид «людини розумної». Жаль, що головного інженера в мармурі не увічнили. Заслуговував.

О, а хто ж це йде? Ми впевнені, що в підземеллі немає чоловіків, а це ж справжнісінький мужик.

— Звідки ти, Олексо? — вигукнула здивована Марія, признавши в примарі Гетьманчука. Зрухнулася, а відірвати ноги від гарячої підлоги не може. (Чому раптом так розігрілась долівка?) — Хіба ти не з усіма там? — показала вона пальцем у стелю.

Блідий, але чомусь набагато молодший за Марію, Гетьманчук тримає у правиці морквинку за жовтий корінець і апетитно жує бадилля. Ритмічно, немов хронометр, клацають жіночого фасону його дерев’яні стукалки, взуті на босу ногу. Колись Марія такі носила. Олекса дістає з кишені плоску пляшку з нашатирним спиртом, сам нюхає і Марії пропонує. Вона відхиляється, мотає головою, та Олекса не відстає.

— Це ж перший засіб, Марійко! Ніякого кальвадосу тепер не роздобудеш, а нашатирю навалом. Ось.

— Як ти тут опинився? — наступає Марія.

— А я… — Гетьманчук поманив пальцем у напівтемний коридор, відчинив двері з написом «Джерсійська порода». — А я, — продовжив, коли Марія зайшла до коморки, — моркву вирощував. Джерсійська порода пішла на добриво. Ось… Режим економії.

— Як ти смів?

— А так. Тут хоч би людей урятувати.

Олекса висмикнув із грядки морквину і обмахнув її зеленою косою Маріїне обличчя. Морква теж пахла нашатирним спиртом.

— Це тобі, Марійко, останній букет. А я за всіма іду. Чуєш? — показав на стіну. — Чуєш? Хтось нору до нас риє. Не чуєш?.. Хтось добирається… А я не встиг з усіма… Так швидко все скоїлося. Потім пізно вже було з нори вилазити… — Олексій очманіло закрутив головою і знову почав жувати гичку. — То хтось хоче викрасти наші лелечині дарунки. Зла сила хоче оволодіти майбутнім, на яке ви чатуєте. Ось.

Марія злякано озирнулася, збагнувши, що Гетьманчук божевільний. Зараз він тут усе знищить — треба б сигналізацію небезпеки увімкнути. Раптом шматок стіни, на яку показував Олекса, відвалився, і з проломини випало кайло, а вслід за ним з’явилася Пильнюкова голова.

— Я до вас для продовження роду! — урочисто заявив Тихін Русланович замість привітання. — Цивілізацію відродити не так просто, тут без глибоких знань і мого досвіду не обійтися. А в мене гени живучі. Я до вас через усі тунелі пішки. Чи, може, ви не раді?

Марія і Гетьманчук сторопіли від несподіванки. А Тихін уже панував над становищем:

— Не з руки треба було починати відродження людини. Ви думали, що, вклавши знаряддя праці до шуйці чи десниці свого гомункула, возвеличите нове тіло й підтвердите віковічну святість труда? Чорта з два. Ти знаєш, Марійко, що там творилося? — тицьнув пальцем у вологу стелю, з якої сіялося голубувате світло. — Я встиг лише помітити вашого Віталика і скомандував йому: «Вперед!» — і він, не роздумуючи, в саме пекло… А я ось живий, бо в мене основне не руки, а голова. Хе-хе! А може, язик. Вам, Марійко, з язика…

Докінчити фразу Тихін не встиг — у проломі стіни з’явився Віталик — подряпаний, пошарпаний, злий, як парова праска. Таким його бачила Марія хіба що в студентські роки, коли, бувало, у суперечці з товаришами він не знаходив більше словесних аргументів і переходив на кулаки.

— О! Наш герой! Слава переможцям! — Тихонова розгубленість тривала щонайбільше хвилину, і ось він уже знову на коні, він мислить і оцінює, він воздає хвалу науці. — Марійко, ви, певне, й самі не знали, якої сили відкриття зробили з Івановою. Регенеруючи тіло цього бевзя, ви надали його клітинам виняткової стійкості до радіації. Я здогадувався про це і, щоб підтвердити його здатність до самооновлення, скомандував: «Уперед!» — бо ніхто з вас на такий експеримент не наважився б. Наголошую: не наважився б.

Тим часом Віталик, вийнявши з проломини ще кілька цеглинок, опинився в залі, й присутні помітили в його руках якусь чудернацьку гвинтівку.

— Тільки моя лушня й уціліла, — глухо мовив Віталик, чвиркнув крізь зуби на морквяну грядку і поставив свою диво-зброю у кутку. — Зараз ми з тобою піднімемося нагору, побесідуємо, — пообіцяв він Пильнюку, та здійснити цей намір не встиг. Тихін, немов кішка, стрибнув у куток, схопив гвинтівку, клацнув затвором:

— Не підходь! Рішу! — просичав.

— Не грайся… То двостволка. — Віталик шарпонув гвинтівку. Пролунав постріл. Та впав не Віталик, а Тихін.

— Я ж казав, я ж попереджав, що це двостволка… Я не хотів. Я не думав, що він… — На Марійку дивилися очі колишнього студента-дублера, шнуркуватого гирьовика. Але в погляді цьому — суворість і глибока печаль. — Я такого набачився там! — сповідався він Марії. — А коли помітив вцілілого плуга, мені раптом спало на думку викувати зброю — дарунок паліям. Я другий ствол, повернутий у протилежний бік, вмонтував у приклад. Хто перший натисне курок, в того й заряд влучить… Якби всю зброю отак переробити, може б, і воєн ніколи не було. Я ж попереджав Тихона, що це двостволка…

Віталик вирвав з грядки морквину, відкрутив гичку. Від різкого запаху аміаку Марії потемніло в очах. А коли стало трохи прояснюватися, вона почула голос Іванової:

— Ти що це, Марійко, помирати надумала? Скільки роботи у нас, а ти з якимось грипом не впораєшся.

Марія мовчки озирала кімнату, поступово впізнаючи окремі предмети. Кволим голосом запитала:

— А хлопчик залишиться жити?

— Який ще хлопчик? Господь з тобою. От клята температура — і досі сорок…

— І все на місці?

— Аякже, люба. Аби лише війни не було… І грип переможемо, і всяку іншу смерть. Тільки ти вже краще помовч, бо знову «нашатирю» дам. А поки що ось, прополощи горло нагідковим відваром — Віталик з села від матері привіз.

Марія натягнула ковдру, повернулася на бік, скрутилась калачиком, і щаслива усмішка торкнула її спраглі вуста.