ЧИСТИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Примружений погляд Верхуші натрапляє на двері без таблички — ніхто не відповідає за техніку безпеки, немає навіть заклику вимкнути силову напругу, газ і воду, виходячи з лабораторії. «От відьмочки! Варто бодай тиждень не заглянути, як щось та по-своєму утнуть».

Верхуша грізно вступає до лабораторії, навмисне грюкаючи дверима. Але звук той тоне у пекельному шумі, що завис у кімнаті, заполонив усі її шпаринки і куточки. Нащо вже слабкі професорові вуха, а й у них лопотять барабанні перетинки. Лаяти когось — абсурд. Тут хіба що кулака показати. І Верхуша шукає очима, на кого б насваритися. В кімнаті — ані душі. Лише посередині в боксі для роботи з отруйними речовинами сидить хтось, рукою махає, ніби підкликаючи професора. Це не просто нахабство, а й безпрецедентне порушення правил безпеки! Працювати самому в лабораторії взагалі не можна, а залазити в бокс, у цю герметичну коробку, неприпустимо. Там же зберігають сильнодіючі препарати! А бувають такі речовини… Он недавно на овочевій базі люди потруїлися. А чому? Послали з одного інституту інженерів та лаборантів капусту чистити. А в когось день народження саме. Захопили з собою гідролізного очищеного. Пізніше експертиза встановила, що в тій колбі колись зберігалася хлорна сполука, про яку і кат мріє. І хоч мили колбу перед тим, як спирту налити, та досить було якогось міліграма, щоб шістьох молодих і дужих до предків відправити, а директора інституту зробити кандидатом у вахтери.

Верхуша постукав черевиком у бокс і грізно насварився пальцем. Потім обійшов капсулу з усіх боків, поторсав гайки — закручені на совість, без ключа не обійтися. Десь угорі люк був… Тоді, коли курочок патрали, був точно.

— Ей, за яку провину вас сюди законопатили? — силкувався перекричати децибели професор, але голос його одразу танув, людина ж у боксі махала рукою.

— Чого залізли? Я не можу відкрити. Виходьте самі, і негайно. Лаятись у коридорі буду… — Щоб експериментатор правильно сприйняв наказ, Верхуша крейдою написав на дошці: «Чекаю за дверима», ще й череп намалював.

Ніхто не зреагував. Лише механічні пера ліниво викреслювали криві лінії на паперових доріжках. Кілька приладів насмішкувато моргали жовтогарячими знаками. На одному з них стрибали, немов ціни в перекупок, цифри: 36,7 — 38,9 — 36,8. Верхуша глянув на яскраві великі літери пояснювального тексту під літерами: «Температура в градусах Цельсія». Другий прилад фіксував тиск крові, «Це, певне, робоче місце світилки Марії, — здогадався професор. — Тільки чого вона у сейф залізла? Не цінить свого життя, бо певна, що має років шістдесят у запасі. Ех, молодість! І чого вона мене вітає, наче дружка? Треба сказати Ярисі, щоб чоловіків у штат набирала, а то — хокейна жіноча команда. Тут не те, що з дідом заграватимеш, тут… Ще й гайки так закручують, що й різьба зірветься. Треба сказати… Ярися все може. Золото — не жінка. Ось, шановний ректоре, і заміна моя надійна на випадок полірованого граніту. А поки що років з п’ять ще покерую. Може, не всім моє керівництво до смаку, але це вже як комплексний обід — хоч їж, хоч виплюнь, а вже заплачено. Кхе. Оце б за женьшень узятись. Он японське сімейство Маміє — усі довгожителі! Бо й корінь життя, і лимонник, і кедр, морська капуста, краби з рисом — японська кухня дуже унікальна. А взагалі потрібен чистий експеримент, коли довголіття вивчаєш. Ти тут собаку чи курку на дієті тримаєш, всякі вітаміни їй, а вона на місяць загавкає або з півнем поцапається — і виробиться такий гормон, що ефект усієї дієти перекриє, і зістариться тварина за добу, як за рік. Так і в людей буває, що від одного слова чоловік за ніч посивіє. Спробуй, поясни, що таке довголіття».

— Кому кажу, вилазьте! — Верхуша постукав черевиком по боксу і не встиг відійти, як світилка Марія вже стояла перед ним. «Здорово стрибає, — подумав він. — Сказано — молоде. Якби їм і досвід такий, як спритність. А то — технік, а не розуміє, що бувають страшні отрути. Певне ж, і не поцікавилася, що в цьому боксі зберігалося, коли ще курячу тематику розробляли…» — Я категорично забороняю вам туди лазити! — Ці слова Верхуша прокричав прямо у Маріїне вухо й, оскільки не сподівався почути відповідь серед цього шуму, то натискав їй на плече, виштовхуючи в коридор. Марія наїжачилась, але відступала здивована, боячись суперечити старому.

— Господь з вами, — сказала вона, зачинивши двері лабораторії. — І чого б це я туди лазила? Що я, ненормальна якась?

— І ненормальним не можна. Забороняю, і все. І ваше оте салютування рукою — просто нетактовне. У молодих інколи проявляється така зневага, добродушна, я б сказав, до дідів — то ріжки домальовуєте, то горезвісні записочки в наших калошах нашим дружинам передаєте ось уже два століття підряд. Забуваєте, що й самі від пенсійного віку не застраховані. Чи думали, що я не помічу зосліпу? — запитуючи, Верхуша наблизив своє вухо до Марії, щоб чути усе як слід. Скоса зиркнув на викот блузки — окуляри лише заважали на такій відстані. Ніякої косметики, ніяких парфумів. А в п’ятдесят п’ятому та ще й у шістдесят п’ятому наша промисловість такі одеколони випускала! Як тоді благоухали «Ромашка», «Магнолія», «Кармен»! А тепер ганяються за «Суар-де-Парі», шістдесят карбованців не шкодують на той нашатир, а ти хоч купайся в ньому, хоч у ніс закапуй — ні духу ні нюху. Сама хіромантія.

— Я вам, Климе Гнатовичу, ще нізвідки не салютувала, — сказала ніби жартома, а очі сумні до самого денця. Чи то, може, Верхуші здалося.

— То що, мені привиділося? — повторив він уголос. — Звичайно, зір у мене вже не тої гостроти і пам’ять трохи… Що вдієш? Так чого ви у бокс… шурхнули? Від шуму ховалися?

— Не була я в боксі…

— До речі, що це у вас там так гуде? — Верхуша завжди підкреслював, що біологія має справу з чистими, природними звуками, і неодмінно посилався на спів третіх півнів. Як вони бентежать душу! То від їхнього співу не тільки соловейки, а й сонце прокидається. Де вже оцим молодим знати про третіх півнів, коли тепер он навіть галаганки яйця несуть, так за своє куряче життя ні разу не почувши «кукуріку». А природа ж недарма дві статі придумала. Недарма! — То що то за трактор у лабораторії?

— Та всього потроху, — відповіла сумноока світилка. («Чого б то молодим сумувати?» — промайнуло в професора). — Дещо й понаднормове. В одному апараті кров очищується, в другому, третьому й п’ятому — препарати, що вбивають бактерії, ту всю хімію колотить Ірина Олексіївна. Я за техніку відповідаю: щоб гуло все без упину, щоб труби не ламалися, запобіжники в мозок ставлю…

— У мозок клепки вставляють, коли недостає, — зблиснув пластмасовими Верхуша. — А працюючи у вищому, я б сказав, кафедральному храмі науки, треба формулювати: «наглядаю за процесором». І правильно, і звучить солідно. То чому воно так несамовито гуде?

— Прилади старенькі — підшипники в моторах розхлябані, ротори не збалансовані.

— Ну, вам видніше. Я на цьому не розуміюся. А чому в боксі сиділи?

— То чужа рука вам махала.

— У лабораторії сторонні?

— Та ні, відбита рука. Думали, що збережем її, поки одужає Віталик, може, пришити вдасться, а тепер нема кому пришивати — помер Віта-а-а-лик. — Дівчина схлипнула чи, може, професорові вчулося.

— Хто-хто помер?

— Власник руки, — чітко повторила світилка.

— А рука?

— Живе.

Марії хотілося плакати, тужити, волати, стверджуючи свою приналежність до слабкої статі і пригадувати, як Віталик, збираючись на морську службу, домагався на пам’ять від коханої пасма її розкішного волосся, як під час відпустки боявся вийти на вулицю, аби не стрітись із знайомими, бо могли б почати обніматися-борюкатися, а в нього ж саме на руці поверх шкільного дрібненького татуювання «Таня» загоюється «Аве Марія» крупним шрифтом. А потім… тепле тіло у шкіряному рукаві, упертість, войовнича винахідливість, нелюдські зусилля Іванової і — відродження на м’язистій, знайомій і вже чужій руці тисячоліттями повторюваного гасла.

Зараз особисте горе, наукова зацікавленість, успіх і нещастя змішалися докупи разом із дозаторами, насосами, фільтрами, швейною машинкою для судин, лімфою і штучними розчинами, що мають триповерхові назви. Здавалося, багатоокий перелесник проектував на екран Маріїної душі одночасно кілька гостросюжетних фільмів. Із цієї мішанини несила висмикнути бодай якусь деталь для пояснень. У розпачі й паніці вона була спроможна лише вертіти цей божевільний калейдоскоп, як перелякана мати повертає на всі боки перед лікарем хворе, напівпритомне дитя: а може, вилікує. Якби могла вона розповісти професорові про дві доби, проведені без сну, в гарячковому прагненні дії-дії-дії, про непередавану тугу, коли дізналася про Віталикову смерть, про напівбожевільний страх «втратити» руку, яка ще зовсім недавно обіймала її. Тільки не може ще Марія говорити — вона автомат, що обслуговує автомати, вона машина, запрограмована стежити за справністю машин. Вона деталь отого процесора, що посилає імпульси у м’язи, автоматично додає у кров глюкозу, коли вони слабнуть. Вона жива сирена, що завиє в унісон електричній, якщо м’язи невідворотно в’янутимуть: тоді прокинеться за стіною рятівниця Іванова і прибіжить на сполох… Усе можна б розповісти. Та чи все почує оцей старенький, чи зможе все збагнути… Вона лише потерпала, аби він не надумав будити Іванову та розпитувати, як же тут опинилася рука.

Проте Верхуша і не збирався цього робити. Він тупцяв на місці, і той неусвідомлений рух, певне, знімав його нервове збудження.

«От баби! Ідею в мене, м’яко кажучи, позичили. Не встиг подумати, а вони вже й апаратуру створили. Чи я десь говорив про це? Мабуть, говорив. Про чоловічі гормони. Впорскують їх дідові й чекають омолодження. А його нема. Бо старий саме із домочадцями «подискутував» або про смерть подумав чи з горя «грами» випив, застудився чи якимись вірусами на нього чхнули. І від цих некотрольованих сторонніх причин ефект гормону зведеться на пси. А тут, будь ласка! Рука, відокремлена від мозку, в стерильних умовах. Вводь гормони і стеж, як зростає сила м’яза. Чистий експеримент! От баби! Ідею мою, культурно кажучи, позичили».

І, поки Верхуша горював за втраченою ідеєю, Марія намагалася зібрати клаптики розбитого в друзки світу. Вона слухала професора і відповідала йому, а насправді ніби то й не вона, принаймні до спілкування з оточенням вмикався тільки якийсь сегмент її свідомості, що жеврів, немов сигнальна лампочка в кінці довгого коридора. Вся ж Марія поринула у вирішення нерозв’язуваного, в осягання незбагненного. Хіба не знала й раніше, що смерть вінчає і найславетніше життя, і нікчемне животіння? Хіба не зринало в неї одвічне питання: «А навіщо?» Народжуватися, жити — вмирати? Творити, любити — вмирати? Учитись, радіти — вмирати? Навіщо? Війни, слава, зблиски генія, мистецькі шедеври, роса на світанку?

Колись, ще до служби на флоті, вічного студента Віталика виховували після чергової заваленої сесії, питаючи: «Ну для чого ти живеш?» — «А я фізичний маятник, — безтурботно філософствував гирьовик, захищаючись від нападу громадськості. — Я не винен, що мене розгойдали і навчили — рух не лише вічний, а й прекрасний. Я переконався, що вічність фінансується приємністю. Кожен намагається швидше позбутися біди і забути катів, бо нічого приємного вони не дають. А подвиги цього… ну як його… д’Артаньяна пам’ятаємо повік. Якби мені було солоно, я теж почав би фазу затухання. Нехай кожен з вас запитає себе, а не мене, для чого він живе. Я живу тому, що на тому світі не дадуть навіть закурити. А «хвости»… ясно… законні й лежать у головах моєї вічності сучкуватими пеньками. Доведеться ліквідувати. Обіцяю до свят…»

По-різному відповідають теоретики на одвічні питання, і Марія по-різному сприймала ті ідеї. Але Віталикова смерть змела їх усі, і тепер на пустирищі вона мусить звести власну будівлю, бо хоч скільки існує світів, твій власний з тобою народжується і з тобою вмирає. А де взяти сили на будування?

У відчаї й тузі люди одухотворюють речі небіжчиків, а створене, написане, зроблене стає продовженням життя творця, мірилом його безсмертя.

Марія ще не осмислювала полишеного їй хлопцем, якого, можливо, й кохала, з яким принаймні думала створити сім’ю. Одна мить — і руйновище. І в Маріїних обіймах — лише Віталикова рука. Зберегти її за всяку ціну, врятувати — то було перше, інстинктивне поривання. А коли стало ясно, що рука вже ніколи Віталикові не знадобиться, «покинути» її було понад людські сили.

Іванова ж, певне, свідомо, намагалася підмінити в Марії зацікавлення особисте науковим інтересом, намагалася запалити в ураз потемнілому коридорі її свідомості бодай ще кілька лампочок, і в цьому вбачала порятунок для вибитої з колії дівчини. У гарячковому збудженні, що межує із запамороченням або осяянням геніальності, працювали вони ці дні й ночі, налагоджуючи апарати, вибираючи режим, вгадуючи, пробуючи, приміряючи…

— І давно, світилко, оте… ота… отой об’єкт рукою водить?

— Та, мабуть, з годину.

— Негайно гукайте Ярисю! І людина стільки махати не здужає, а ви ампутований орган…

— Навантаження там мізерне, — говорить Марія про «науковий об’єкт», намагаючись відігнати спомини про те, як він пестив її колись і давав затріщини суперникам. — Не втомиться. Нас більше лякає рана. Шкіру на торці руки позашивали, але тіло під швами пухне. Може, гангрена починається? Уже кисню в бокс накачали до межі. А торець усе пухне й пухне.

— Тут, світилко, помацати треба. Зараз лупу принесу.

— Яке там мацання, Климе Гнатовичу, — бокс герметичний. Усе дезинфіковано. Ви лише бактерії там насієте. Поки надягнете рукавиці. Та й що ви через них відчуєте? І взагалі Іванова наказала нікого не пускати, навіть з ордером прокурора.

— І мене?

— Вас можна. Тільки щоб ні до чого не доторкались і нічого не крутили.

— Та навіщо я крутив би, — сказав, похнюпившись, професор, пригадуючи, як гупав об бокс черевиками, тінь лякав кулаком, торсав гайки, малював на дошці. «Треба зайти та хоч крейду зітерти, бо потім кореспонденцією на той світ назвуть і засміють, — подумав Верхуша. — А ідею мою баби позичили, делікатно висловлюючись. От плем’я анахтемське…» — Пора вже мені на вчену раду, — забувши про свій намір зітерти ескіз черепа, Верхуша почалапав уздовж коридора. — Ви ж, світилко, нікуди не йдіть. Як тільки що — гукайте Ярисю. Бо жаль, як експеримент пропаде. Чистий експеримент! — Верхуша підняв вказівний палець.

Марія гірко всміхнулася, почувши слово «чистий» і згадуючи роки, проведені з Іриною. Скількох собачок занапастили — і своїх, і чужих, і бюджетних… Чистий! А скільки трубочок з найдивовижніших матеріалів винесла вона з свого заводу напівлегальним способом.

Загрузка...