Пульсари

РОЗВІДКА БОЄМ

Спершу робили за іструкцією: виписували чек на двадцять карбованців, обходили заводських та університетських економістів, бухгалтерів, ставили печатки. Вартість чека зростала на третину, бо бухгалтер, наприклад, теж зарплату одержує. З цим можна було б і миритися, виявляючи шану до банківських законів. Але ж папери ходили по кабінетах, перекладаючись з папки у палітурки «до видачі», а потім «на підпис», щонайменше тиждень. От і виручала дамська тайстрина. Металевий циліндрик завбільшки з олівець ніяка база не відпустить, бо оперує тоннами, в кращому разі — центнерами. Тому й робиться інколи вузівська наука напівлегальними витратами, коли з рук академічного Василя Марковича щось передається університетському Сергієві Лукичу без печатки, без візи, без посилання на план і навіть без зважування на аналітичних терезах. Такі порушення фінансової дисципліни виправдовувати трудно, ще трудніше з ними боротися, їх можна інколи просто не помітити, пробачити, зважаючи на те, що беруть-дають не для наживи і не з будь-ким ведуть комерцію, а лише з тим, хто продав свій і робочий, і вільний, і святковий, і час відпочинку ненаситній науці.

Минали роки. Іванова вшивала циліндри в собачі тіла. Якщо тварина не гинула і рана не загнивалася, то циліндр, випавши, залишав на своєму місці заглибину із гладенькою шкірою. Тоді Ірина казала:

— Щось, люба, ти не той сплав принесла… Ну, пошукай, подумай. Ну повинен же бути якийсь такий матеріал, що в живе вростає.

Перед тим, як взятися за вивчення матеріалів для протезування, Іванова працювала в гінекологічному відділенні, де робила операції, від яких ні щастя, ні радості.

— Я, голубко, стількох ще ненароджених занапастила… Якось перед людством треба гріх спокутати. Неси ще пруток. Та тільки з якогось мудріпюго матеріалу.

І Марія нишпорила по заводських коморах, дивуючись, як багато сплавів навигадувало людство. А Ірина вдавала, що не жаліє Жучок, Полканів, Антошок, сподіваючись знайти спосіб примирення живого з мертвим. В університет доставляли чергову залізяку і вживляли патлатому Дінго. Рана не заживала, тварина дохла.

— Не той сплав ти принесла, люба. Здається мені, в ньому не повинно б бути заліза. Але й про золото я не мрію. Тут якби щось дешевеньке, щоб кожному травмованому можна було кістку скріпити, щоб серцеві клапани робити, дешеві зубні коронки. Щоб кожному доступно було. Ти подумай, лебідко, пошукай, — благала втомлена жриця, безпорадно поклавши руку на холодне тіло колись ласкавої, довірливої Буні. Шкода собачки. Жаль Іванову, котра ніяк не може спокутати гріхи перед людством.

П’ять дворняжок загинуло від циліндрів, виготуваних з Ольжиних композитів, з яких слюсар Віталій штампував протинейтронні експериментальні щити.

— Все. Більше не можу, — страйкувала чаклунка. — Бути катом не кожному й мужчині під силу.

Останнім часом вона почала думати, що ніколи не вдасться з’єднати живе і мертве. Колеги підказували, що досліди треба починати з клітинного рівня. Втома, невдачі породили в ній сумнів. А зневіра завжди в парі з роздратуванням.

— Щоб від сьогодні й ноги твоєї не було в університеті, — гримала вона на свою вірну помічницю. — Досить, Маріє. Бо собак запишуть до Червоної книги. Я вже не можу їм у вічі дивитись. Вважаю, що вислів «крокодилячі сльози» спеціально для мене придуманий. Все. Більше мені нічого не носи. Наситилась. Муторно мені так, ніби у повітряній ямі вигойдуюсь.

А після місячної перерви благала Марію:

— Може, в тебе є щось таке екстраненормальне? Ти пошукай, щоб було ні сире і ні варене, ні тепер ні в четвер, щоб ні роду ні племені. Може, кераміка яка… Щоб усі хімічні зв’язки насичені, але щоб і пори були. Щоб живе тіло могло крізь ті пори проростати, але в реакцію не вступало. Подумай. А на мене не сердься. Сама не знаю, що зі мною діється. І дома неприємності.

Скоро трапилася нагода порадувати Іванову.

У кузні Швидкого, цього бога матеріалознавства, в основній Маріїній «плавбазі», до якої вона була «приписана» і де виринала після невдач на біологічних глибинах, саме почали худнути-в’янути над матеріалом (гіршого не знайти) — графітовим композитом «вав» (розшифровується прозаїчно — вуглець, армований волокнами).

— Поспішайте, людоньки, поки затишшя, — вів політбесіду король металів. — Бо ось прийде у Білий дім новенький, чим йому прославитись? Не впорядкуванням же трущоб і не вирішенням проблем раку. Владики люблять фейєрверки, та яскравіші. З чого? Яка бомба на черзі? Нейтронна. — Швидкий зігнув вказівний палець півмісяцем і крутнув ним у повітрі, ніби відкрив уявний сейф, щоб витягти модерний піроелемент. — Ось-ось почнеться її тиражування. Якими брилями прикриємо свої лисини і кучері новобранців від нейтронного дусту? Оцими гнилими млинцями? Оцією сажею? — Це так король величав «вав». — Я кого питаю? — Звертався він до всіх, та навіть винахідник Яремака не міг нічого путнього відповісти.

Справді, «вав» — упосліджений поки що матеріал, який удосконалювати не рік і не два. Зовнішній вигляд його не міг би надихнути художника, проте й на традиційне вугілля він уже не схожий. Дзеркальний, блищить, немов довгограюча платівка. З нього вже можна б витесати погруддя Отелло. Та не для скульптурних портретів його виробляли, вивітрюючи в димогарні труби гектолітри, кіловат-години, тисячі.

Коли Швидкий вперше глянув на анкетні дані матеріалу, то спересердя пхикнув — відверто плюнути йому заважало вчене звання.

— Пху, прости, господи, мою душу. З такою поганню ми ще не мали справ. Дивись, блищить, як хробак проти сонця.

Даремно він намагався зігнати злість: заряд емоцій залишався в ньому бомбою уповільненої дії. В молодості свої почуття у такі хвилини він вилив би на папір. Але давно вже зарікся писати: поезія, на його переконання, заважала розраховувати міжатомні орбіталі. Його останній вірш називався «Прощання з Лірою». Були там і такі рядки:

— Минули роки після одержання Дизелем патента на двигун, поки перший його екземпляр грипозно чхнув раз і заглох, — виправдовувався Яремака. — І знадобилися десятиліття для створення того, що нині прозаїчно називаємо дизелем.

Однак ця інформація не відіграла ролі заспокійливих крапель.

— Я ж казав, не зв’язуйтеся з графітом! — вигукував Швидкий. — Я ж казав, вивчайте металічний водень. Ото була б броня… Батога вам треба!

— Казали. Та де ще той водень… Краще синиця в жмені. От і взяли графіт, — бубонів Яремака.

— Гаразд, — потроху заспокоювався професор. — Ви, Марійко, всю інформацію про оце ніщо зберіть. За місяць, думаю, впораєтесь. Щоб картотека була, як належить, щоб усе, як у людей. З бібліографами зв’яжіться. Реферат напишіть.

І Марія «зв’язалась». Знайомі хлопці з обчислювального центру створили програму, і до Маріїного дня народження комп’ютер видав поему в прозі про вуглець, вихваляючи три його модифікації: алмаз, графіт і сажу. На четверту в нього не вистачило обсягу пам’яті.

Із цього, оспіваного бездушним комп’ютером, найгидкішого — чорного і блискучого — матеріалу Іванова вшила циліндр своїй черговій жертві — дворнязі Нерці. На два сантиметри циліндр був занурений у тіло, а на п’ять чорним сучком стирчав над шкірою.

Коли Нерка прожила тиждень, Іванова побувала в перукарні. Минув місяць. Спробували витягти циліндр — він не висмикувався, вріс, наче ріг. Іванова пішла з дітьми в театр. І коли танцював чорний лебідь, Ірині здалося, що то Нерка з графітовими мереживами на тілі виконує диявольський танок печалі, танок пам’яті родичів, що відслужили людям. На третій місяць ріг покрився епітелієм, і здавалося, що Нерка з тим рогом і народилася.

А незабаром у колишньому університетському курнику вже дзявкотіли про собачі моди дві подруги, схожі на морські міни або на їжаків із рідко пророслими товстими чорними голками…

Того літа Іванова вперше відпочила в спортивно-оздоровчому таборі.

Осінь минула у ваганнях і роздумах: що робити далі? Із собаками майже все ясно. Мучити овець чи кроликів? Навіщо? Теоретично доведено, що «вав» може вростати і в людське тіло. Значить, реальністю стають зуби-замінники, доточені кістки, довговічні серцеві клапани.

Міцністю «вав» не поступиться металові. Отже, зуби будуть надійними. Оскільки ж тіло може в нього вростати, він буде немовби свій, живий. Одна біда — чорний. Але у ваннах он віками клали білі кахлі, а тепер «елітним» вважається чорне облицювання. Так що й до чорних зубів можна звикнути…

Але все це — теорія, яку без експерименту на людині ні підтвердити, ні відкинути. А раптом «вав» через рік-два викличе невпинний ріст клітин? Якщо не через рік, то, може, через десять. Хто схоче померти від раку через десять років з модними блискучо-чорними зубами? Краще вже шепелявити до ста років, протираючи через ситечко улюблений шафран.

Потрібен дослід у натурі. Але хто погодиться без певної гарантії успіху на перший чорний зуб, коли можна пластмасову щелепу в рот вставити? І в якій клініці робити цю операцію? Який головний лікар, який міністр дадуть на це дозвіл? У колишньому університетському курнику чи вдома оперувати не будеш, бо людина — вінець природи. Штучний серцевий клапан вшивають тоді, коли серед сотні смертей вибирають один шанс на життя, коли знають напевне — без операції хворий помре. А зуби, кості… Якось помаленьку можна й на колясці пересуватися.

То як далі бути? Відомі імена вчених, які прищеплювали собі чуму, холеру, сухоти, інші страхітливі хвороби, щоб потім випробувати винайдені ліки. Випускник Київського університету Заболотний, досліджуючи холеру, 1893 року випив склянку води з холерними збудниками — залишився живий. Щастило й Мечникову, який ковтав холерних вібріонів більше, ніж усі його співробітники, разом узяті. А скільком ученим замість фанфар грали труби поховального оркестру?

Численними добровільними жертвами заплатило людство за те, щоб дошукатись причини туберкульозу, пропасниці, сонної хвороби, щоб знайти проти них ліки. І що ж? 1979 року від малярії страждало близько двохсот мільйонів жителів землі. Не зникають назавжди старі хвороби, з’являються невідомо звідки нові. Вчені обговорюють гіпотези і про космічне (про «кару небесну»?) походження вірусів. Збудники хвороб та їх розповсюджувачі — комахи, гризуни, бактерії — пристосовуються до найновіших отрут і не збираються поступатися людині земною кулею. Ростуть списки Нобелівських лауреатів, які воюють з хворобами, та водночас збільшуються й кладовища передчасно померлих. Іванова знала стражденну історію своєї науки, однак досі сприймала її відсторонено. Сьогодні ж вона ніби стала літописцем, але не споглядальником, а учасником — і від неї залежить, якою буде прийдешня наука.

Думка про те, що після випробувань композиту на собаках треба дослідити його на людському організмі, точніше кажучи — на собі, була закономірною й логічною. Вставити чорний зуб. Ніякого героїзму тут, та й небезпека мінімальна, — переконувала себе Іванова, — адже досі графітові «врощення» шкоди організмові не завдавали. Одне на заваді — порожнього місця у неї в роті немає. Доведеться виривати здоровий зуб. Архіболяче, жаль себе, і люди сміятимуться. «Що це за релікт винайшовся, яку одержиму Іванова із себе корчить?» — запитуватимуть у ректораті, коли дізнаються. І все-таки доведеться виривати здоровий зуб.

Але як? Апендицит, як засвідчив один хірург за Полярним колом, можна собі вирізати власноручно. Значить, і зуб можна так вирвати, міркувала Іванова. Треба лише добряче його розхитати, а тоді вже тягти впираючись… У що ж упираючись? Для маленької (сорок шостий розмір одежі носить), небагатої на фізичні сили Ірини це було питання суттєве. Може, накинути на кутній петлю з рибальської волосіні, прив’язати до дверей, та й… Але ж буде боляче… і де взяти волосінь таку міцну, щоб нею здорового кутнього видерти? Чи звернутися в поліклініку? Так почнуться розпитування, охи. Не візьме хірург на свою душу такого гріха, порадить вставити зуба комусь із хворих, хто в цьому потребу має. А може, й на таку пораду не зважиться.

— Видирайте мого кутнього, — запропонувала Марія, бачачи терзання Ірини. Але в Маріїному голосі не було тієї рішучості, що виказувала б несхитну готовність до самопожертви. Принаймні не відчувалося в її словах твердості, з якою (Іванова була в тому впевнена) 13 вересня 1900 року Джесс Лезер підставив свою руку москітам, що перед тим впивалися кров’ю заражених на пропасницю. Помер після цього 34-річний експериментатор…

— Ні, люба, тобі ще заміж треба.

— Так кутнього ж деріть, кутнього, — входила в азарт Марія. — Мій наречений любить зазирати в каструлю, а не в рот. Так що і не помітить…

— Ти — народна цінність, як і всяка роботяща жінка, — спробувала жартувати Ірина, думаючи, що вона охоче вставила б пробного зуба якомусь дармоїдові, спекулянтові чи казнокрадові, щоб хоч таким чином компенсувати суспільству їхнє існування.

А взагалі пошуки піддослідного — це стратегічно неправильний підхід до справи. Давно пора покінчити з такими жертвами. Ця думка Іванової черкнулася раптом об іншу, давно виношувану, — що в принципі потрібен би живий людський орган-манекен, на якому можна було б випробовувати нові препарати, провадити досліди. Аварій ще трапляється чимало, а що було б, якби відокремлена рука, нога, печінка або, скажімо, око людське жили в лабораторії хоча б упродовж місяця? Ніхто не підкаже, що було б. Самому треба пробувати… Спустившись із захмарних висот мрійника до буднів експериментатора, Ірина запитала одразу ж, чи не могла б Марійка зробити в кузні Швидкого трубочки-провіднички із «ваву».

— Ну, припустімо, можу… І що тоді?

— Зростимо судини з трубками і підведемо до штучного серця. А нерви, можливо, пощастить сплавити з дротами і приєднати до апарата «штучний мозок». — Іванова й сама ще до кінця не знала, «що тоді?», вона лише намацувала стежку і йшла, немов сліпий по льоду. Але в якийсь момент раптом уявила живу людську ногу чи руку, з’єднану з металевим тулубом. Стало моторошно, немов упала на тому льоду і забилася. Слабкодухість, поставила сама собі діагноз. Середньовічним ескулапам теж, певне, ставало моторошно від думки про вторгнення скальпелем у живе людське тіло. Але ж перейшли це. Сьогодні пора думати про манекен для експериментів — це гуманно, це необхідно й можливо. Та уява знову штампувала робота з металевим тулубом і людською рукою. Не одного, а цілу колону роботів, ні, дві колони, а між ними конвейєр, і живі «золоті» руки, що день і ніч невтомно і безвідмовно монтують радіоапаратуру. А по вулицях міста ходять тим часом безрукі чоловіки, яким нічим ні голосувати, ні келиха тримати, ні ґудзики застібати.

І живий манекен для блага людства, і роботи для того ж блага. А безрукі чоловіки — теж благо? Без пальців на стадіоні не дуже посвистиш, у доміно нічим грати — ото сидітимуть удома та дітей виховуватимуть, смирно сидітимуть, бо нічим битися!

Отож недарма моторошно стало, виправдовується перед собою Ірина, бо як тільки вдасться приживити автоматові першу живу руку — ще одна пастка чатуватиме людство. Спершу десь у підземеллі мафія спорудить цех з напівживими, але бездумними дешевими роботами, потім у диктаторській вотчині з’являться такі заводи, а потім… Голови не завжди потрібні, інколи й просто зайві. То чому не встановити на живій шиї портативний комп’ютер? Такий автомат буде дешевшим за промислового робота. Банзай! Дранг нах Остен! А хто винен? Якась Іванова, що першою надумала оживити руку й пришити її до ящика. Недарма моторошно стало.

— Знаєте, — казала на це Марія, — у техніці є термін — «апроксимація». От, наприклад, винахідник запускає в тарілці з водою паперового кораблика, хукає на нього, показує всім, як він плаває, а потім каже: «Аналогічно збудований авіаносець, за цим принципом, з невеличким відхиленням від моделі, конструюється і підводний човен. До роботи, друзі». Тобто роблять дріб’язковий експеримент, а його результати проектують углиб і вшир, та ще й хваляться або залякують винаходом. Наш вахтер ще точніше визначає апроксимацію, — сміється Марія. — Він каже: курка в гнізді, яйце звісно де, а господар бігає з гарячою пательнею, на яєчню запрошуючи.

Така гаряча яєчня уявилася Ірині… Звичайно, приживити до апарата руку, зберегти її бодай тиждень — складне завдання. Тисячі судинок і нервів. А чим рану закрити? Звідки гормони брати? Ферменти, еритроцити, лімфа… За годину всього не перелічити. Про довговічне автономне життя руки не може бути мови ще принаймні років із сто. То, може, й не морочитися? Але якби й справді вдалося доточити комусь кістку або судину, щоб таки впевнитись, що годиться «вав» для протезування в людському організмі…

А тим часом вівчарки, лайки, дворняжки…

— То як, Маріє, відносно трубочок?

— Принесу, — без натхнення відповідає дівчина і зітхає: — Бідні собачки. Справжнє живодерство.

І не витримує Іванова, вибухає із силою, аж дивною як для такого тендітного створіння:

— Чому не називаєш мародером того, хто телячою ковбасою щодня начиняє живіт і замість галстука тягає на сорочці підборіддя? Чому завзятого собачника, що годує кониною свого улюбленого бульдога, записуєш у святі? Та з твоїми мірками і діток, котрі снідають молочними сосисками, доведеться вважати ворогами живої природи. Не терплю демагогів! Працювати треба більше, а не… Ну от, надулась. Ніби ми ще маємо час на емоції. Ти трубочки принось, провідники.

«Дивно… Точно такі слова вже говорив Яремака, — лригадує Марія. — І Олег Іванович…»

«От викричалася, — думає Іванова, — ніби Марія й справді у чомусь винна. А хіба мені не обридає чорна буденна робота? Може, й не хочеться більше різати, коли за кров’ю не видно життя. Хіба не маю права бодай уявити, що праця моя не схожа на сізіфову? То чого ж нападати на дівчину? Це б чоловікові моєму треба ґвалт кричати, бо якщо дружина щодня приходить додому втомленою, то й святому терпець урветься. А йому ще доводиться самому дітей купати, яєчню смажити. Хвала й прокляття тій яєчні — син сказав, що не піде до армії, якщо й там буде омлет на сніданок. А бодай тобі абищо — далася мені сьогодні та яєчня». І за логікою, властивою всім жінкам, спитала в Марії:

— А в тебе немає помади якоїсь?

— Перламутрової?

— Та все одно. Мій чоловік кілька разів бідкався, що за все життя так ні разу й не похизувався червоними відбитками на щоках. А тільки фальшиве те його бідкання, бо, коли одного разу начорнила я собі брови, так мораль розвів. Змовчала я тоді: треба-таки, думаю, дрібні чоловікові примхи виконувати, нехай вважає, що він — глава сім’ї.

Іванова зумисне завела мову про теорію родинних взаємин, бо чула, що Марія збирається заміж. «Та збираюся», — невизначено буркнула Марія тоді. Вона й зараз не пішла на відвертість. «Мабуть, влізла я, куди не слід», — подумала Ірина і запропонувала:

— Пора і нам, відьмочкам, на перекур.