Пульсари

КРІЗЬ ДЖУНГЛІ СМІХУ

Кафедрою педагогіки керував молодий, упевнений у собі, у своїх здібностях і в своєму майбутньому чоловік. Нещодавно на його честь вивішували стіннівку із вималюваною на весь ватман цифрою 40 і запевненням, що наука тримається на сорокарічних. Стіннівка лежала на столі — мабуть, збиралися віддати ювілярові, і Верхуша, чекаючи Димерзу — таке мудре прізвище мав завідувач кафедри і сердився, коли його плутали з Мурзою, — без лупи роздивлявся кумедно вималювані великі цифри.

Димерза зайшов поважно, з гідністю тримаючи в одній руці блискучий «дипломат», а в другій — дві книжечки «Педагогіка на новому етапі».

— Прошу. Радий вас бачити, — тихо мовив він до Верхуші, так тихо, що старий професор і не розчув, проте здогадався, що його запрошують за скляну перегородку, яка відділяла зава від співробітників.

— Сигнальний примірник. Монографія за докторською дисертацією, — так само тихо проказав Димерза. І цього разу Верхуша не почув і вже не зміг здогадатися, що мовить господар, тому перепитав:

— Що?

— Сигнальний примірник, кажу.

— А… Вітаю. — Верхуша почав гортати сторінки, удаючи, що читає, хоч не бачив там жодної літери. — Ви обов’язково повідомте мені, коли з’явиться в продажу. Дуже потрібна книжка, — злукавив старий, бо знав хворобу славолюбного Димерзи: той завжди натякав голові місцевкому, щоб не забув його запросити до президії чергових зборів.

— Так… — погодився Димерза, і знову старий не збагнув, — чи це була згода повідомити про вихід книжки у світ, чи підтвердження її унікальності. — Я порушую серйозні проблеми. Цікавий експеримент описую. Ми взяли два класи: в одному дітей увесь час лаяли, навчаючи, а в другому хвалили. Потім дали їм контрольні роботи. Краще написали ті, яких хвалили. Для практичної педагогіки це дуже цікавий результат — заперечує прислів’я, що за одного битого двох небитих дають. Треба міняти програми, підручники, згідно з новою педагогікою перевчати вчителів. — Димерза підсмикнув і поправив на колінах брюки свого ідеально зшитого костюма — «у людині все повинно бути прекрасним» любив повторювати він цю половину чеховської фрази, стосуючи її до нового плаща, модних черевиків чи вишуканої зачіски. — Наш експеримент — вагомий внесок у теорію. Він дозволяє по-новому глянути на полеміку між Фрейдом і Блонським. Помилявся Блонський, запевняючи, що «березова каша» стимулює навчання. — Годинами міг викладати й спростовувати різні концепції Димерза. Тільки щоб аудиторія була вдячна. А цей старий навряд чи все й чує, а як дочує, то чи й зрозуміє… — Шкода, що біологи нас не підтримують, — голосніше, щоб гість уторопав, проказав Димерза. — Потрібні експерименти на щурах. Може, візьметесь?

Верхуша не поспішає з відповіддю, бо вона може утруднити розмову про штучного хлопця, заради якої він оце прийшов. Не хотілося йому встрявати в полеміку з молодим завом з приводу слова «педагогіка», у якому нема кореня, похідного від «щур». Та й звик професор, що в науці експериментують спершу на тваринах, а тоді вже на людях. Біс його знає, може, старий відстав у методології. А може, це вплив нашого бурхливого часу, коли все треба робити швидко й одночасово…

— Все це дуже доречно, дуже доречно, — хитро уникнув Верхуша відповіді на конкретну пропозицію. — Я до вас із проханням: дайте досвідченого педагога. Треба навчити одного хлопця говорити.

— Чийого?

— Та так, нічийого.

— Так не буває, — засміявся Димерза. — Це тільки мене в капусті знайшли, а всіх інших, — з метриками й батьківськими іменами лелека приніс.

— Інспектора Вола синок.

«Якого ще інспектора, — подумав Димерза. — Навіщо він мені?»

— А ви порадьте звернутися до логопеда.

— Пожежника, — уточнив Верхуша, ніби не почувши поради.

Димерза замислився… Пожежник. Це міняло справу. Недавно горіли — пропали всі столи, технічні засоби навчання і проект нової шкільної програми з математики. Ремонту на тисячу карбованців було. Самого Димерзу оштрафували на сорок. Може, тому, що серед знайомих не виявилося жодного пожежника…

— Давайте так, Климе Гнатовичу, ви доводите на пацюках, що здатність до вироблення елементарних рефлексів у них значно погіршується, коли їх бити електричним струмом, а ми беремо вашого пожежника. У нас після ремонту апаратура зараз така, що сліпого й глухого можемо навчити. Скільки йому років?

— Два місяці й чотирнадцять днів, — з надією проказав Верхуша.

— Ну, та це ж дуже малий! У два-три роки давайте. Пожежник, мабуть, велике цабе, що таке немовля вже у вундеркінди мітить.

— Немовля те важить сімдесят кілограмів, юначе. Ми його з руки виростили, — переможно підняв Верхуша вказівний палець. — Як вербу з прутика. Рефлекторна пам’ять у нього, слава богу, збереглася, а от щодо мови… Мозок чистий, tabula rasa — можна виписати які завгодно ієрогліфи.

— Тільки без політики, — поставив долоню, мов щит, Димерза. — Ми — педагоги. То з якої гілки ви його виростили? З вербової?

— Не з гілки, а з руки. Рука росла, росла, з’явилися тулуб, серце, голова й ноги. Уже ходить. З погляду науки — це вельми цікаво! Да… а… Батька пізнає. Здається, вже й гарних жінок вирізняє із загалу. Унікальний випадок.

Димерза встав, злякано глянув на Верхушу: «А щойно ж про книжку говорив — ніби зовсім нормально». Помахав комусь із співробітників через скло.

— Ви, Климе Гнатовичу, не хвилюйтеся. Ми, безумовно, вам допоможемо. Зараз зайде жінка — великий спеціаліст по вундеркіндах, підете з нею до психологів. У них ще краща апаратура. Це якось ближче до їхнього профілю. А ми що… ми програми міняємо, підручники модернізуємо. Але пожежнику вашому допоможемо. Обов’язково допоможемо.

Зайшла співробітниця.

— Тут дуже оригінальний випадок, — Димерза не знав, як же пояснити ситуацію в присутності Верхуші. — Ви розберіться з Климом Гнатовичем, бо я дуже зайнятий, самі знаєте… звіти, симпозіуми… На кафедру психології йдіть, — наказав співробітниці.

— От спасибі, — заметушився старий професор, схоплюючись на свої закляклі ноги, що ніяк не хотіли розгинатися. І поперек… — Я й сам збирався туди. Комплексна тема, як ви кажете. Ходімте, світилко.

Маршрут для Клима Гнатовича був не з легких — кафедра психології розмістилася на горищі. Сюди не долинали вуличні шуми, сюди рідко заходили сторонні, тому психологічні експерименти проводилися чисто, без впливу випадкових, не контрольованих факторів.

Стіни кімнати, куди у супроводі світилки зайшов Верхуша, були обвішані таблицями, з допомогою яких співробітники кафедри могли відрізнити генія від ідіота, сангвініка від меланхоліка, визначити рівень розуму, кмітливості, спритності; по кутках авторитетно моргали електронні прилади.

Головний Психолог саме складав тест, що мав слугувати визначенню міри придатності старого спеціаліста для служби, і не всякого там спеціаліста, а людини розумової праці (до біса складне завдання!!), коли до кімнати увійшли несподівані відвідувачі. Побачивши Верхушу, Психолог зрадів — ось хто міг би бути чудовим еталоном граничної кондиції! Та чи погодиться? А що, як зацікавити? Треба спробувати. Почнемо з ефекту — нехай гуде, блимає, крутиться… Психолог увімкнув рубильники і лише тоді пішов назустріч гостям.

Верхуша справді сторопів. Він вважав, що психологія — це інспектор Варніке, кольорові зірочки, числові лабіринти й ребуси, що їх друкують на спеціальній сторінці журналу «Наука и жизнь». А виходить, психологічна лабораторія — немов ательє по ремонту телевізорів.

— Сідайте тут, Климе Гнатовичу, — поспішав скористатися замішанням Верхуші господар. — А ви поруч, прошу, прошу, — це вже до жінки, спеціаліста по вундеркіндах. — Ось послухайте: п’ятеро дітей сіли в коло, у кожного на лобі приклеєно білий або чорний трикутничок.

— Для чого? — тяжко відсапувався Верхуша, думаючи, як же почати розмову, щоб користь була з оцих походеньок.

— А ви послухайте, послухайте, — заохочує Психолог. — Кожен бачить, які трикутники накладені у решти чотирьох дітей, але ж не знає, якого кольору в нього. Дитина з білим трикутником на лобі гоиорить правду, а з чорним — завжди бреше…

— Це антипедагогічно, — обурилася жінка, побоюючись, що їй доведеться відгадувати загадку. — А потім дивуємося, звідки беруться шахраї… І навіщо ці чорні трикутники?

— А я взагалі проти наклеювання! — категорично заявив Верхуша. — Зараз таких клеїв розвелося. Ще рак шкіри прикинеться.

— Та хто там наклеюватиме? Це психологічний тест, — пояснив автор.

— Ви і я ке будемо клеїти, — погодилася жінка. — А прочитають вашу публікацію школярі, сядуть у коло, почнуть вимережувати киселі. Цим ви смак до брехні виховуєте. Чорні трикутники я радила б вам викреслити. А те, що діти сядуть у коло, — це прекрасно, це згуртовує дитячий колектив. Так що тему залиште.

Психолог встав, штовхнувши при цьому стілець так, що той мало не впав, пройшовся від однієї шафи, начиненої електронікою, до другої, повимикав живлення, перекрив воду. В лабораторії запала тиша.

— То чим я вам можу бути корисний? — втомлено запитав він, ставши біля свого розкритикованого тесту.

— Нас прислав Димерза… — почала жінка.

— Чекайте, світилко, — перебив Верхуша, — то він вас послав. А я сам прийшов. Конспективно кажучи: ми маємо немовля.

— Віта…а…аю! — аж рота розкрив од здивування Психолог. — Феноменально, Климе Гнатовичу, у ваші роки… — Він простяг Верхуші руку. — Я щиро здивований і по-доброму заздрю вам, — тис він старечі пальці, водночас оглядаючи з ніг до голови жінку.

— Це у Клима Гнатовича немовля, — підправила вона Верхушу, помітивши погляд Психолога, — а моє меншеньке цієї осені вже до школи піде.

— Так я ж не вас вітаю, — уточнив господар, тепер уже повністю перевівши увагу на Верхушу. — І як назвали?

— Віталиком.

— Славне ім’я! А як здоров’я матері?

— Немає матері.

І хто тебе за язика смикає? — сам себе картав Психолог, не знаючи, уточнювати далі питання з матір’ю чи утриматись. Якщо вона померла, доведеться висловлювати співчуття, дивись, ще старий сплакне. Якщо якась вертихвістка народила та й кинула — треба обурюватися й знову таки співчувати. Ет, утелющився! І Психолог зробив маневр, гідний професії:

— Діти — це чудово, дорогий Климе Гнатовичу. У будь-якому віці чудово. Є, безумовно, тут нюанси… — Психолог затнувся. — Сподіваюсь, ваш син розвивається нормально?

— Не говорить, юначе, от біда. Вага за сімдесят кілограмів, ріст відповідний, а от живе два місяці й чотирнадцять днів і не говорить.

Психологові перехопило дух, він багатозначно глянув на жінку-педагога, але вирішив тепер бути обачнішим і не уточнювати, сім чи сімдесят кілограмів важить Верхушине дитя і чому воно має в два місяці вже говорити.

— От вам, Климе Гнатовичу, й мутації генів. Мова — душа людини. Я охоче допоможу вашому синові віднайти душу. Із себе вийму, а йому вставлю. Слух, зір має?

— І навіть сльози на очах, коли з батьком зустрічається, — похвалився Верхуша.

— Значить — мислить. Справжні педагоги-психологи із глухо-сліпих діток кандидатів наук виховують, а з вашого, якщо він бачить і чує, можна буде й доктора виростити, — заспокоїв. — Ми зараз же й підемо.

Психолог гучно постукав лінійкою по металевій вазі з індійським карбованим орнаментом, й одразу з дверей, що їх Верхуша і не помітив, бо вони були завішані таблицями-тестами, почали виходити співробітники.

— Кожна група у нас має свій кабінет, — похвалився Психолог. — Зліва — музична, за нею — кольорової гами, далі — світлові рефлекси, ще далі — парильня.

— Що?

— Парильня. Там вивчається вплив теплових чинників на психіку, — пояснив Психолог і звернувся до співробітників: — Багатюща тема намічається. Ви завершуйте свої роботи, а там подивимось, може, й закинемо ці тести к бісу.

— Ура! — стиха вигукнув прямодушний і сміливий аспірант.

— Ну що за дитсадок! — обурився керівник. — Тест з олімпійським сюжетом склав? — строго запитав у аспіранта. — Неси. — І пояснив гостям: — Здібний хлопець, олімпійську тематику тягне, спецзамовлення для газет і журналів виконує. Але бач… — Потім пошепки додав: — Мені, чесно кажучи, й самому ці тести осточортіли. Шукаю чогось нового і ніяк не наскочу. Приладів понавиписував, радіофізиків узяв на роботу, а, відчуваю, застій є. — Верхуша нічого не відповів, бо недочув.

Та вже й аспірант повернувся, приніс на суд керівникові свої папери.

— Ну давай, що ти тут понавигадував. Так. Грецькі дівчата Альфа, Бета і Гамма, — почав уголос читати Психолог, — стрибали через глибоку канаву, наповнену водою… До чого тут глибина?

— Нехай буде широка калюжа, — демонстративно байдуже запропонував аспірант.

— Чортівня якась. Тут ще не продумано, не хочу читати цього тесту. Наступний давай. Ну-ну. Семеро друзів — Іван, Степан, Грицько, Стецько, Давид, Данило, Дарій — футбольні знавці. Ті з семірки, що вболівають за «Спартак», завжди говорять неправду, а котрі за «Динамо» — правду! А ті, що за «Зеніт», — спершу скажуть правду, потім збрешуть, а потім знову вертаються до правди… — Психолог зупинився, замислився. Потім рішуче відкинув аркушик. — Теж, на жаль, не підходить. Тут ось люди свіжі, нехай підтвердять, що це антипедагогічно. Давай третій. Ви хвилиночку зачекайте, — звернувся до відвідувачів, — треба ж хлопця на путь істини наставити. Та й з редакції вже дзвонили — просять сьогодні здати. Так, Абель і Бабель живуть на Абракадабра-стріт коло Центрального стадіону… Слухай, ну це ж несерйозно. Давай четвертий. Одна із сторінок довідника «Футбол» з надрукованою на ній таблицею фінальних матчів виявилася залитою чорнилом. Все, що лишилося від таблиці, мало такий вигляд…

Психолог задумався, розглядаючи колонки цифр.

— Треба відтворити таблицю, — підказав аспірант.

— Та я розумію, але негоже, що сторінка залита чорнилом. Це нереально. Зараз усі пишуть кульковими ручками, навіть першокласники. Краще вже напиши «сірчаним електролітом від автоакумулятора», буде й злободенно, й ближче до спортивної теми: тут і футбол, і автоспорт, і техніка безпеки — знатимуть, що сірчаною кислотою треба користуватися обережно. Ще зо дві таких задачки — і ми, нарешті, розквитаємося з редактором. — Ходімо, — запропонував гостям, — покажете своє немовля. Знаєте, студенти роз’їхались, і таке вже баговиння нас засмоктує, що хоч плач від суму. Потрібна свіжа ідея, бо вже нудить од Абеля-Бабеля.

— Тут ще одна деталь, юначе, — сором’язливо закліпав очима Верхуша, певно, й не чуючи, про що йому торочить Психолог. — Мушу вас попередити, що хлопець штучний…

— Я теж штучний, і нічого страшного. Саме війна почалася, у матері молоко пропало. Ми даремно гаємо час, — поквапив він гостей. — У мене долоні сверблять. — Психолог і справді швидко потер ними, ніби качав коника з м’якуша чи добував вогонь первісним способом.

— Хлопець потрапив у аварію, відбивши при тому руку. З руки ми виростили в апараті ноеого хлопця, як із дубця вирощують вербу, — без пауз, скоромовкою проказав Верхуша, боячись, що його знову обірвуть на півслові.

Психолог збентежено глянув на жінку.

— Я тут ні при чому. Мене Димерза послав, — спеціалістка по вундеркіндах розвела руками. — І мені вже пора. Ви самі з’ясуйте. Подзвоните, Климе Гнатовичу, коли всіх обійдете, я завжди до ваших послуг.

— От спасибі, світилко. Без вас я б не піднявся на ці психологічні висоти.

Господар лабораторії розчаровано сів. Потім вийняв з кишені халата дерев’яний молоточок.

— Кладіть ногу на ногу, Климе Гнатовичу.

Верхуша спробував так зробити, але не зміг — давно відмовився від цієї пози. Тоді Психолог легенько взяв одну дідову ногу й поклав її на другу. Постукав молоточком по коліну, потім по ахіллесовому сухожиллю.

— Тут у вас все нормально. Ану приляжте.

Верхуша слухняно вмостився на застеленому клейонкою топчані й закотив до підборіддя сорочку. Мов справжній лікар-невропатолог, завкафедрою психології провів пальцями по животу, ребрах старого професора, посмугував йому грудну клітку. Він завжди твердив своїм колегам і студентам, що психологія може плідно розвиватися лише в близькому контакті з суміжними, близькими їй науками, і змушував реферувати статті з питань невропатології та біології.

— І тут усе в порядку. Не повіриш, що вам за вісімдесят.

Потім випробовував інші методи дослідження душевного стану: чіпляв до Верхуші дроти, змушував тиснути на педалі, грати в лади-ладусеньки.

— Може, у вас хоч голова болить, Климе Гнатовичу? — з надією запитав Психолог, не виявивши якихось суттєвих відхилень від норми: хоч далеко не парубоцьке здоров’я у старого, та для його віку стан нервів досить пристойний, реакція уповільнена, пам’ять з припливами-відпливами, як і належить у такі роки.

— Та зараз не болить, — розчарував Верхуша. — Одна біда, забуваю, що робив п’ять хвилин тому. От убийте мене, ніяк не пригадаю, чого це ви мене випробувати взялися, і ніяк не збагну, для чого. У космонавти я ніби не просився…

— А чому вас Димерза до мене прислав?

— Я сам прийшов. А послав він оту світилку, що недавно тут сиділа.

— Ну а про сина з верби… вам часто таке… давно це у вас?

— Два місяці і чотирнадцять днів. Це Іванова усе затіяла. Не вірите — подзвоніть головному бухгалтеру. Препаратів і крові купили ка мільйон, поки того хлопця виростили. Ріс, як бройлер. Вже ходить, лише не говорить. З Димерзою оце домовився — підучить. І до вас за тим же прийшов — попрацюйте з хлопцем. — Верхуша пожвавішав, може, трохи відпочив, полежавши на канапі. — Тепер, юначе, для продовження роду людського можна й без жінок обходитись. І запасні органи в принципі тепер не проблема… Розмах!.. Ярися з моєї руки теж обіцяє виростити мого двійника, як ось головбуха угомоню.

— Ну а тут, — Психолог показав на тім’я, — вам не тисне? Не здається, що терпне?

— То подзвоніть Ярисі, якщо ке вірите, — ображено сказав Верхуша, збагнувши нарешті, чому така нерівна бесіда пішла. Коли йому чіпляли дротинки, били молоточком коліна і лоскотали ребра, він мовчав, бо давно збирався до невропатолога. І саме провал у пам’яті був: Верхуші здалося, що він ка прийомі у лікаря. А тепер ось збагнув, що цей чоловік вважає його ненормальним. — Я вас прошу, юначе, подзвоніть Ярисі, бо так ми ні до чого не дійдемо. Якщо я з’їхав з глузду, як вам здається, то нехай мене Ярися забере, навіщо вам зі мною морочитися?

Психолог завагався. Та було від чого: люди з порушеною психікою завжди запевняють, що вони цілком здорові. Але ж об’єктивно ніяких аномалій, окрім закономірних вікових змін, у психіці Верхуші не виявлено навіть з допомогою найновішого електронного бета-гамма-скопа, що виблискує в кутку горища хромом та нікелем. Доведеться дзвонити, бо істина — найдорожча. А що, коли й справді виростили людину, як із чубука виноград?..

Нервово посмикуючи зовсім недавно відрощені вуса. Психолог почав накручувати телефонний диск. Взагалі швидше було б збігати до Іванової, але незручно залишати гостя самого.

Нарешті догукалися Іванової. Психолог довго слухав її пояснення — сопів, червонів, совався на стільці, промокав хусткою свою невеличку лисинку, що продовжила лоб і зробила його майже сократівським. Ніяких відповідальних слів, окрім «так», «ні», «можливо», «звісно», не говорив. Лише одного разу вигукнув, що у ящірки хвіст кілька разів за життя може відростати — це всі знають, а от щоб відламаний хвіст породив тіло — такого не чули. Потім ще довго слухав, нарешті сказав «до побачення», поклав трубку і розгублено опустив руки.

Верхуша покопирсався в портфельчику, вийняв ватку і флакончик — в кімнаті різко запахло нашатирем.

— Понюхайте, полегшає, — співчутливо подав тампон Психологові.

— Не вживаю, — відмахнувся той і почав ходити по кімнаті, ламаючи свої старі наукові уявлення. Довго ламати не довелося, бо Психолог уже був тренований, доводилося вже з дивами зустрічатися. Колись сам їздив до Рози Кулешової, щоб перевірити, чи справді вона може прочитати текст, прикритий чорним папером. Цікавився і феноменом, який буцімто може думкою посунути піаніно й передати телеграму без апарата й стрічки. Деякий час вірив, що існують інопланетяни й володіють гравітольотами. Психолог знав, що людський організм вивчений набагато менше, ніж земна куля, тому допускав можливість непояснимих з першого погляду фактів і мав за правило не кепкувати ні з якої, хай і малоймовірної, гіпотези. Це сьогодні нечистий поплутав, бо Верхуша дуже туманно все викладав… Іванова брехати не буде, і не резон їй виставляти на суд божий неперевірені факти…

— Я ж вам одразу сказав, Климе Гнатовичу, що я ваш перший помічник. Тут, крім усього, може зринути свіжа психологічна ідея. І рятувати хлопця треба. Не рости ж йому дурнем.

— Він уже не росте, — уточнив Верхуша.

— Все одно. То, може, зараз і почнемо?

— Мені б іще до юристів, — завагався Верхуша.

— Разом і зайдемо, — запропонував Психолог і весело уточнив: — Мені цікаво побачити, як у них очі на лоба полізуть. Ха-ха-ха! Якщо я вас почав дротами обплутувати, то вони точно «швидку допомогу» викличуть.

Добре, що Психолог у поводирі напросився, бо Верхушине уявлення про юристів вкладалося в три слова «судді-прокурори-адвокати», а отже, було таке ж примітивне, як ототожнення невтаємниченим людом біологів із курознавцями. Без поводиря Верхуші не вибрати б дверей — тут тих кафедр та напрямків!.. Історія держави і права, кримінальне право й процес, державне і міжнародне право, земельне і колгоспне право, цивільне право… Прочитавши на табличці: «Проблеми делікатних зобов’язань», Верхуша взявся за дверну ручку, та Психолог утримав його.

— Ви не таблички читайте. Я знаю, до кого зайти, — він у місцевкомі житловим сектором відає. Не дивіться, що маленький та непоказний — обирався народним засідателем обласного суду! Аматор! Чародій! Віртуоз! В секцію карате разом ходили, поки мені там диск вибили — п’ять місяців по лікарнях валявся. — Психолог узявся за хребет і з насолодою переконався, що він гнеться й пружинить. — І після того я впевнився, Климе Гнатовичу, що немає більшої насолоди в світі, ніж примітивне ходіння — чи в спеку, чи в холод ідеш собі, міряєш ногами землю. — Психолог злегка потягнув на себе ручку оббитих дерматином дверей і в щілину зазирнув до кімнати: — Сидить, надувся, комусь залік ставить… — зашепотів він. — Зараз ми його отут і заарештуємо. Момент саме — комусь долю полегшимо. Злий він тільки на вигляд. А насправді добряк, хоч і малий на зріст.

Верхуша все одно не чув шепоту, тому лише ніяково підтакував.

— До вас можна на хвилиночку? — загупали підборами, зарипіли паркетом.

— Що за питання?! Заходьте, Климе Гнатовичу! Ніколи ви в нас не бували. Що скоїлося? — Юрист горошиною викотився із-за столу, шарпонув Верхушу за рукав, ніби мав намір зробити кидок через стегно.

«От добре, що не посилав я когось, а сам пішов! — подумав Верхуша. — Все-таки мене знають. Тільки де ми з цим юнаком знайомилися? Як його звати? От оказія… Прямо стрижена курка я зараз…»

— Та не дуже воно скоїлося, — заспокійливо мовив Верхуша, всідаючись у запропоноване крісло, — але проконсультуватися треба.

Перед столом сидів міліціонер і з надією дивився на заліковку в руках Юриста.

— Тут у мене заочник, — пояснив Юрист. — Зараз відпущу, й поговоримо. — І, звертаючись до міліціонера: — Щось плаваєте, колего… Якби оце ви вчилися на стаціонарі, змусив би вас ще раз прийти… Іола Рожко! Таке прекрасне ім’я! Працюєте за спеціальністю… І на тобі…

Іола мовчав, бо що тут говорити?.. Недочитав. Недовчив. За цією Олімпіадою… Роботи зараз і вдень і вночі… А тут ще й перездача…

— Одне слово, так, — зблиснула у викладача ідея. — Давайте уявимо, що ми в юридичній консультації і ці ось громадяни прийшли до вас на пораду. Якщо ви правильно розтлумачите їм суть справи, поставлю вам трійку. Умовились?

— Спасибі, — зрадів Іола, що йому дали шанс на порятунок.

З живими людьми куди веселіше, ніж з отими гросбухами, тут досвід у Іоли чималий. Так що шанс надійний.

— У вас не особисте щось, Климе Гнатовичу? Бо я не запитав, перепрошую.

— Ні, шановний, навіть краще, що вас двоє. Справа дуже заплутана, — повагом почав промову Верхуша. Він уже добре притомився, і тільки тверда переконаність, що без його участі вся наука безнадійно захрясне й заплутається, надавала йому сили. — Уявіть собі, що на мотоциклі розбивається хлопець. Врятувати його неможливо, бо все в нього перетрощено-перемелено, ніби не хлопець він, а курка, що побувала під колесами автомобіля.

Іола засмикався на стільці, одразу пригадавши історію, до якої був причетний, запитально глянув на викладача і рішуче застеріг «клієнта»:

— Ви кажіть тільки факти, ніяких порівнянь не вживайте, бо інакше я можу помилитися, заплутатись, і доведеться ще раз складати екзамен.

— А я кажу чисту правду, — Верхуша приклав долоню до грудей і схилив у поклоні голову. — Усе перетрощило хлопцеві, крім руки. Поховали бідолаху, а рука…

— Давайте одразу уточнимо, яка рука, — захвилювався Іола.

— Здається… ліва… А хіба це важливо?

— Для нас, криміналістів, дрібниць не існує, — поважно мовив Іола, і не ясно, кому це він адресував, — викладачеві чи «клієнтам консультації». — Чим більше фактів, тим надійнішою буде версія.

— Не в цьому суть, — прийшов на поміч Психолог. — Ви послухайте далі — ми ж не злочинця шукаємо.

— Саме так, юначе, і я хотів сказати. Тут не курку стрижемо… Да… Про що це я? Ага… Тут глибші проблеми. Якщо ракові відламати клешню, то виростає нова. Регенерація. От ми й подумали, ну, не зовсім ми, скажемо так — у нас подумали: а що, як до клешні підключити штучне серце, легені, печінку, давати необхідні гормони, очищати лімфу, що тоді буде? Відросте рак від тієї клешні? Виходить, що відросте… Але навіщо возитися з раком? У нього дрібні судини, важко підключатися, та й натхнення на нього де взяти? А тут саме аварія з хлопцем. Усе йому потрощило. А рука залишилася неушкодженою. От ми і взяли її… Ну, не зовсім ми… Але уточнювати будемо потім, зараз все одно, хто нашу голубку обстриг… Взяли цю руку і підключили до апаратів життєзабезпечення, і виріс хлопець, великий, як бройлер… — Верхуша раптом щось пригадав, глянув на годинник, заметушився. — Ой, колеги, мені ж до академії… Дисертація про бройлерів… Мій. учень там керує. Я його попереджав, ще десять років тому застерігав проти хімічних надмірностей. Тут з умом треба і без гарячки… Я за експеримент, але в лабораторії. То я пішов.

Присутні розгубилися, і тільки Психолог виявив рішучість:

— Хвилинку, Климе Гнатовичу, ви ж не договорили про хлопця, що виріс з руки… Теж, до речі, хімія…

— Я все сказав. Хлопець виріс. Юристів я поставив до відома. А тепер нехай вони думають, які тут юридичні проблеми. Закони — то їхня парафія, а мені про бройлерів писати. — І вже підвівся з крісла, і вже стоячи, немов на лекції, пояснює:

— Я завжди так своїм аспіранткам тему дисертації ставив — кажу, наприклад, що з десяти тисяч щойно вилуплених курчат одне вродилося триноге. І все. Якщо світилка придатна до науки, то одразу почне розмірковувати, чому воно триноге, дошукуватися причин і коренів. От ви, юначе, — Верхуша звернувся до Іоли, — ви тут все до ниточки вивчаєте, от ви скажіть, які юридичні проблеми виникають у зв’язку з нашою справою?

В Іоли почала смикатися щока. Юрист беззвучно барабанив пальцями по своїх колінах. Вгадуючи, які раки шаруділи зараз у їхніх душах, Психолог знову прийшов на виручку:

— Я, товариші, підтверджую, що на кафедрі Клима Гнатовича виростили штучного хлопця. Заприсягаюсь, що не жартую. Сам ледве повірив…

— От наука! От наука! — полегшено зітхнув Юрист. — Таких уже чудес набачишся, що не знаєш, який і кодекс у руки брати. Проблема перша, — посміливішав він одразу, — ви не мали права експериментувати на людській руці і не мали права вирощувати хлопця. Для експериментів собаки існують.

— Ох ви ж і мудрий, юначе, коли це вас не стосується, коли то не ваш син розбився… Звичайно, можна ще двадцять років їхати на собаках чи на шимпанзе. А у вас ось з’явилася хвороба вчора, і лікувати її треба сьогодні. Тоді як? Сьогодні одна причина раку, а завтра вже з’явиться інша. І я не маю права експериментувати?! То на користь людині чи на шкоду їй такі закони? Га? Навіщо ви тут сидите?

— Ми теж не дрімаємо, — намагався заспокоїти Верхушу Юрист. — Але ж не плутайте грішне з праведним… От ви запитуєте, чи громадянин ваш хлопець? Звичайно, він має усі права, якщо не порушує існуючих законів. Але чий він тепер син і яке його ім’я? Він неначе той самий, але ж і не той. Тут є деякі тонкощі. От до армії йти йому чи ні?

— Він уже відслужив, — уточнив Верхуша.

— А по-моєму, йти, бо одна рука відслужила, а друга — ні, — заперечив Іола, — та й голова пілотку не носила. А от жінка його вдова тепер чи ні? Чи він неодружений?

— Я, юначе, таких дрібниць не знаю. Мені ось про бройлерів писати, — поскаржився Верхуша, глянувши на годинник. — То вже ваші проблеми. Ви про паспорт не забудьте, як у правовому плані це вирішиться, — новий йому видавати чи старий повернути?

— Не можна йому паспорт! — обурився Іола. — Тримісячне дитя, воно ж навіть правил вуличного руху не знає!

— Ет, якби не бройлери, повів би я вас, юначе, до цього хлопця, і ви б побачили, що він ходить і… стрибає, — збрехав Верхуша про стрибки і ніяково закліпав очима. — Він достойно себе поводить. Педагоги і психологи його прискореними темпами навчають (знову прибрехав старий), так що паспорт потрібний. Підкажіть, що у метриці писати, як графи заповнювати, — за тим і прийшов до вас, і кланяюсь старістю…

Юрист покотився горошинкою сюди-туди по кабінету, раз, вдруге, потім зупинився перед Верхушею.

— Ви, будь ласка, зачекайте ще хвилинку. Зараз приведу мудрющого чоловіка. Він відає усією філософією нашого вузу.

Через хвилину за стіною почувся регіт, щось заторохтіло, грюкнули двері — і до кімнати, супроводжуваний Юристом, зайшов високий худющий чоловік. Він витирав сльози, схлипував од сміху.

— Ану покажіть мені цього рака… Це ви тут, Климе Гнатовичу? Давно не чув ваших смішинок, — гаркавенький голос Філософа розсипався по всій кімнаті. — Сиджу над проблемою об’єктивних основ форм логічного мислення, шукаю місце індукції та дедукції у формальній логіці, а ви тут без мене дискутуєте, і я нічого не чую! Спасибі, Юрист ось трохи розповів про ваші митарства. Ви мені відверто скажіть, Климе Гнатовичу, яку позицію у цьому експерименті займав наш ректор? Бо мусимо враховувати не тільки його передову суспільно-філософську думку, а й критичний аналіз існуючих точок зору із спірних питань гносеології даного явища.

— Що ви про ректора сказали? — Верхуша наставив за вухо долоню.

— Я питаю, чи підтримував він експеримент.

— Аякже. Коли бухгалтер упирався, як тур, ректор його викликав… Однієї крові з препаратами на мільйон… Ректор щодня дзвонив мені, — прибрехнув Верхуша, — навіть просив, щоб я не йшов на пенсію у розпалі такого унікального досліду. Сказав, як треба, то ще мільйон добуде. Так-так. Висадка на Місяць обійшлася американцям у двадцять п’ять мільярдів доларів. Ректор сказав, що наш експеримент за значенням аналогічний виходу людини в космос, так-то, юначе.

Запала тиша роздумів і сумнівів — у кожного своїх.

— А що, як написати заяву, що хлопець загубив паспорт? — запропонував Філософ, ніби забувши ті філософські вершини, на які він щойно намічав маршрути й куди мав намір вести своїх співбесідників.

— Виключено, — пояснив Іола. — В архівах значиться, що похований уже, що небіжчик.

Не дочекавшись сподіваної допомоги від Філософа, край цій невизначеній бесіді рішуче поклав Юрист:

— Давайте зробимо так, Климе Гнатовичу. Ви собі йдіть і спокійно пишіть про бройлерів. Мине час. Як признають вашого штучного хлопця батько й мати, як почне він говорити — подамо в суд. Я впевнений, що гуртом засідателі знайдуть правильний вихід. Хоч я вважаю, що ніякий він не штучний, ніякий не гомункул і навіть не клон. Жива частка хлопця лишалася ж? Ви його шили, перешивали та доточували, це справа техніки. У біологічні закони ми не входимо, а юридичні кодекси не регламентують, що і до чого доточувать: руку до голови чи навпаки, як ви й зробили. А вам, товаришу Рожко, ставлю трійку, зважаючи на користь, що її приносите юриспруденції своєю практичною роботою.